Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Моїй доньці наговорили неприємних слів через те, що вона розмовляла українською. Я присоромила агресора»
Стоячи в черзі до каси, донька з подругою розмовляли українською. Раптом сусід почав їх повчати, що це Польща і вони мають розмовляти тут виключно польською. Моя дочка злякалась і залишила свої покупки на касі
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Випадок у польському магазині
Моя 10-річна дочка — добра, допитлива дитина. Добре вчиться і багато читає. Хоче стати лікарем. Коли її бабуся в перші години війни знепритомніла від стресу та переживань і ми тремтіли, як повернути її до тями, донька сказала, що стане лікарем, аби знати, як допомогти бабусі.
Після трьох місяців у Польщі я знайшла роботу і нам вдалося винайняти квартиру. Донька дуже швидко вивчила наш район. Через півтора року вона добре розмовляє польською, самостійно ходить до школи та бібліотеки, навіть допомагає з покупками. І от із нею в магазині трапилася неприємна ситуація.
Дочка захотіла вареників, а сиру вдома не було. Маленька нетерпляча дівчинка вирішила побігти в магазин сама. Там вона зустріла подругу. Стоячи в черзі до каси, вони спілкувалися українською. А за ними стали наш сусід і його приятель. Не знаю, чи він не впізнав мою доньку, але він раптом став їх голосно повчати, що це Польща і тому вони мусять говорити тут виключно польською. «Ти ж розумієш польську», — повторював він. Дівчата замовкли і поспішили додому.
Моя дочка залишила свої покупки на касі. Вона не розуміла, що сталося. Не могла повірити, що завжди добрий пан Зенек так грубо з нею поводився. Вона сказала, що відчула запах алкоголю в його диханні.
Я повернулася з дочкою в магазин, але сусіда вже не було. Я постукала в його двері, але ніхто не відповів.
Наступного дня я поверталася з роботи й зустріла нашого сусіда у під’їзді. Він саме виносив сміття. Він посміхнувся і привітався. Проте я не збиралася пробачати йому випадок у магазині. Запитала, чому він наказав моїй доньці розмовляти виключно польською. Спочатку він не зрозумів, що я маю на увазі. Але коли я нагадала йому про вчорашній монолог в магазині на касі, пан Зенек неймовірно збентежився.
— Я не знав, що це твоя дочка. Вибачте, я був п'яний, — став пояснювати він.
Я не здавалась: “Неважливо, моя це дитина чи чужа. І взагалі чи це дорослий, чи ще ні. Ви завдали їй болю, ви її налякали. Ви ображаєте нас такими розмовами. Що б ви відчували, якби тікали в Україну від війни, а місцеві вам сказали, що ви мусите говорити виключно українською?”
Пан Зенек був настільки розгублений, що повернувся до квартири зі сміттям. А ввечері цього ж дня чую стукіт у двері. Відчиняю — пан Зенек з квітами і величезною шоколадкою.
— Ще раз вибачте, я повівся як хам. Квіти тобі і шоколад доньці. Будь ласка, вибачте мене, я був п'яний.
Це більше не повториться, сказав він.
Сподіваюся, він більше ніколи не буде так поводитися не тільки з нами, а й з іншими українцями. Але я знаю, що таких зенеків сотні, і не кожен зрозуміє, що його поведінка безнадійна.
Моя дочка прийняла вибачення та шоколад від сусіда. Я думала, що справа вичерпана, але нещодавно за вечерею вона раптом запитала: “Чому поляки нас не люблять?” Я відповіла, що не можна міряти всіх одним аршином. Але боюся, що випадок у магазині залишиться з нею надовго.
Анна Гловік, психолог на Avigon.pl:
Окрім складної ситуації, яку ви описуєте, я бачу також деякі позитивні аспекти, особливо у вашій реакції.
Добре, що ви подбали про емоції дочки
Почну з ситуації в магазині та вашої першої цінної реакції. Вона була абсолютно доречною. Дуже добре, що ви не пробачили свого сусіда і не сказали доньці ігнорувати його поведінку і робити вигляд, що нічого не сталося. Розповідаючи сусідові про ситуацію, ви показали своїй дочці, що він винен. Ви подбали про її емоції, показали їй, що те, що вона переживає, важливо і що вона має на це право.
Ситуація в магазині могла бути для неї незручною, неприємною і страшною. Якщо такі емоції виникають у дитини, завжди варто дозволити їй їх пережити. До того ж емоції нам завжди про щось повідомляють. У цьому випадку - про перетин наших кордонів і необхідність втекти в безпечне місце від нападу. Добре, що донька прибігла до вас, що ви й є її безпечне місце.
У світі є забобони, але вони відбиваються не на нас, а на людині, яка їх має
Якщо ви боїтеся, що ситуація в магазині залишиться з вашою дочкою надовго, я б порадила вам відверто поговорити про те, що думка інших людей не визначає нашу цінність. На жаль, у світі існують забобони, але вони відбиваються не на нас, а на людині, яка їх має.
Щодо запитання доньки: «Чому нас не люблять поляки?», ще раз вітаю вас із відповіддю. Дійсно — не можна всіх міряти однією міркою. Відповідаючи на таке запитання, варто також перерахувати поляків в оточенні вашої доньки, які їй явно симпатичні: шкільні друзі, вчителі чи бібліотекар. Таким чином можна показати, що твердження про всіх поляків, які її не люблять, хибне.
Нехай вона розвиває свої пристрасті та таланти і пам’ятайте, що вона розумна дівчина. Чудово, що любить читати, добре вчиться і має друзів. Думаю, що швидка адаптація в новому домі, знання польської мови та околиць буде їй на користь.
Зрештою, бажаю тільки хороших людей на вашому шляху, тримаю кулачки за вас і маленького лікаря!
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.
Кшиштоф Станішевський. Приватний архів
«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»
Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?
Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні.
Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою.
До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.
— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?
— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР.
Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.
— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?
— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов
Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.
Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра.
Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.
Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.
Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.
У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.
Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News
— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?
— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.
Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:
втрата здатності радіти дрібницям,
втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
тривожність,
симптоми безсоння,
труднощі з концентрацією,
зміна апетиту,
зниження загальної життєвої ефективності.
Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.
— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися?
— Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.
Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.
Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.
— Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…
— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів
Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.
Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.
«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»
— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?
— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті.
Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності.
Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.
— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?
— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.
У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.
Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії
Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід.
Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.
— Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?
— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.
Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома
Підтримати стійкість дитини можуть:
• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність), • дорослі, яким можна довіряти, • можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух, • визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.
— Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали?
— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.
Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.
Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.
Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»
Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.
Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»
Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.
Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини
Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.
322 випадки сексуального насильства, пов'язаного з воєнним конфліктом, офіційно зафіксовано в Україні офісом Генерального прокурора на кінець 2024 року. Але всі розуміють: реальна цифра набагато, шокуюче більша. За словами Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної політики, за кожним встановленим випадком сексуального насильства стоїть ще щонайменше десяток, про які не повідомили — через занадто сильну травматизацію, страх осуду, незнання, куди звернутися за допомогою, а також відсутність гарантій, що винні будуть покарані.
Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, аналізуючи ситуацію в Україні, зазначила, що вік постраждалих від сексуального насильства становить від 4 (!) до 82 років, і жертвами є здебільшого жінки й дівчата.
Жінки, які зазнали сексуального насилля, часто відчувають глибокий сором, провину, страх, відокремленість від суспільства й недовіру до світу
«Рідні просили не народжувати дитину від окупанта»
Рідне село Ольги (ім'я змінене з етичних міркувань та задля безпеки жінки) на Донеччині російська армія окупувала на початку березня 2022 року. Жінка та двоє її неповнолітніх дітей жили у приватному будинку. Загарбники стали заїздити до Ольги на подвір’я, заходили в хату і казали готувати їм їжу. Так тривало близько місяця.
Далі, погрожуючи викрасти дітей, російські військові почали вдаватися до сексуального насилля над жінкою. Зґвалтування стали щоденними. Не маючи доступу до медичної допомоги на окупованій території, Ользі доводилося самостійно справлятися з пережитим.
Мати двох дітей розуміла небезпеку ситуації і постійно шукала волонтерів, які б допомогли їм виїхати. На щастя, зрештою це вдалося. До підконтрольної Україні територій вони діставалися довгих чотири дні. Вже в безпечному місці Ольга дізналась, що вагітна. Рідні вмовляли позбутися дитини від окупанта, втім жінка обрала дати дитині життя — у неї народилась донька.
Тривалий час Ольга працює з фахівцями проєкту GIDNA. Як вона зізнається, робота з психологом допомагає їй «не з’їхати з глузду», витримувати сильний соціальний тиск і продовжувати піклуватися про дітей.
Cпеціалісти проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine надають анонімну й безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Або були його свідками.
Як саме допомагають жінкам — жертвам сексуального насильства?
Коли людина проживає подію, інформація про пережите відкладається в мозку, проходить переробку і перетворюється на життєвий досвід. Але якщо подія занадто травмуюча чи має повторювальний характер, ефективної переробки може не відбутися. Наче файли зависають у комп'ютері, негативні події застрягають у мозку і «вилазять» потім нічними жахіттями, флешбеками, навязливими думками, не дають нормально жити далі.
Як і коли події обробляються мозком? Здебільшого уві сні (ви напевно спостерігали за стадією руху очей сплячого). Тож науковці вирішили: чому б не використати такі самі рухи очима, щоб допомогти мозку «переварити» інформацію, яка «застрягла»? В основі метода EMBR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) лежить самозцілення психіки: під час сеансу терапевт просить людину згадати травматичну подію і водночас виконати серію рухів очима. У процесі такої роботи негативні емоції поступово слабшають, а спогад стає менш болісним.
Опрацювання психотравми відбувається за допомогою руху очей
Кураторка проєкту Анна Грубая розповідає, що пережити травму, пов'язану з насиллям, наодинці надзвичайно складно, адже психіка часто не здатна самостійно впоратися з наслідками таких подій. Саме тому ефективні методи терапії, зокрема, EMDR, стають ключем до відновлення — вони допомагають поступово звільнитися від болючих спогадів і повернути жінці її внутрішню опору, силу і бажання жити.
«EMDR — спеціалізована терапія, що поєднує ефективні елементи різних терапевтичних підходів і допомагає мозку обробити травматичні спогади, зменшити їхній емоційний вплив», — додає психологиня GIDNA Наталія Молочинська.
Метод EMDR розроблений Френсін Шапіро в 1987 році. Відтоді і дотепер він широко використовується для лікування наслідків гострих травматичних подій.
EMDR застосовують при лікуванні ПТСР, тривожних розладів, панічних атак, депресії, фобій, травматичних досвідів після полону, аварій, катастроф і наслідків насильства, — зокрема, сексуального.
Психологи проєкту GIDNA підтверджують, що EMDR-протокол став найефективнішим методом у роботі з жінками, які зазнали зґвалтувань
Сьогодні EMDR визнаний ефективним методом терапії постравматичного стресового розладу Всесвітньою організацією охорони здоров’я й Американською психологічною асоціацією (APA) і активно застосовується в роботі з жертвами насильства, ветеранами війни та людьми, що пережили тяжкі втрати.
«Це потужний інструмент, який допомагає жінкам впоратися з травмою і стресом, змінюючи емоційну реакцію на спогади, які травмували. Під час терапії жінки не тільки проговорюють свої переживання, вони активно працюють з ними на рівні нервової системи. Метод дозволяє швидше й глибше відновити емоційну рівновагу, знизити рівень тривоги і страху, відновити почуття безпеки», — коментує Наталя Присажнюк, психологиня GIDNA.
Ще одна психологиня GIDNA Марина Кузьмин пояснює ефективність протоколу EMDR тим, що він активує природну здатність мозку до переробки травматичної інформації: «Цей підхід базується на чітких протоколах і дозволяє отримувати стабільні результати навіть за відносно короткий період часу».
— Як кураторка проєкту я використовую травмо-фокусований підхід в роботі з жінками, які пережили сексуальне насильство під час війни, — пояснює Анна Грубая. — З огляду на стан жінки, дуже важливо визначитися з комплексом заходів, які необхідно застосовувати в терапії. Це може бути когнітивно-процесуальний протокол, EMDR-протокол, часом необхідно стабілізувати жінку протоколом ISP, якщо її стан кризовий. Лише після пропрацювання таких кризових станів і надання нагальної психологічної допомоги, можна інтегрувати в роботу техніки майндфулнес для того, аби вчити жінку жити тут і зараз.
Адже тривога народжується саме тоді, коли ми або застряємо в минулому, або весь час тікаємо думками в майбутнє
Психотерапевти проєкту GIDNA почали застосовувати найдієвіший у світі протокол EMDR у роботі з жінками, які постраждали від сексуального насильства
«Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість»
Один з важливих ефектів терапії EMDR — зниження почуття провини та сорому, коли жінка перестає звинувачувати себе в тому, що сталося.
«Я відчувала сильну провину за те, що сталося, це не давало мені спокою. Здавалось, я втратила частину себе. Поступово зрозуміла, що ця провина — не моя відповідальність, і навчилась приймати себе. Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість від маленьких речей і дозволила собі мріяти про майбутнє», — зізнається одна з учасниць проєкту GIDNA.
Надважливим для жінки, яка пережила сексуальне насильство, є повернення відчуття контролю над власним життям і можливості бачити перспективи. Терапія сприяє зменшенню кількості або зникненню флешбеків і нічних жахіть.
Ще одна учасниця проєкту, постраждала від сексуального насильства окупантів, ділиться:
— Робота з психотерапевтом стала моїм порятунком у найважчий період життя. Я постійно відчувала тривогу, яка не дозволяла мені нормально спати й жити. Зустрічі допомогли мені навчитися розуміти свої емоції, а не тікати від них. Ми багато працювали над техніками заспокоєння.
Вперше за довгий час після того, що сталося, я нарешті відчула внутрішній спокій
Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля.
У полон за наказом. Оленівка
— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.
Юрій Меркотан до російського полону, 2022
Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили.
Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000.
Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…
Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак
Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями.
Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру.
Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.
Найскладнішим був страх очікування… нового побиття
Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час.
Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю.
Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги
Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть.
Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу, руки підняті ззаду догори
Обмін з другої спроби
У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.
Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав
Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.
Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року
Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.
«Знайомство» з дружиною
На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати.
Подружжя Меркотан
Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.
«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»
— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути.
Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей.
Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно.
Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась
Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.
Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах
Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону
— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко.
— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває
Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані.
Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.
Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»
«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?
1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе.
Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку.
Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив!
Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.
2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий.
3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».
4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити.
Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?».
Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.
5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль.
Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками.
6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час.
У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване.
7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього».
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
Мета проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» привернути увагу міжнародної спільноти до кривавої війни в Україні та розповісти про жахіття, які переживають українські діти. Цей проєкт — це експозиція, яка подорожує світом і представляє публіці особисті речі, малюнки, а також аудіо- та відеозаписи 14-х українських підлітків. Вони з різних куточків України — Донеччини, Херсонщини, Харківщини, Київщини. Діти у свій спосіб описують пережите — постійні обстріли, смерть близьких, голод та окупацію. Виставка вже побувала у Нідерландах, Німеччині, Франції, Україні та США. Іціаторка проєкту Христина Храновська розповіла виданню «Sestry» про учасників проєкту та реакцію світу на історії з війни в Україні, розказані дітьми.
Наталія Жуковська: Христино, виставка «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» вже побувала у багатьох країнах Європи й у США. Як відвідувачі реагували на дитячі документальні свідоцтва російських злочинів?
Христина Храновська: Усі щоденники перекладені англійською. Додатково ми їх відцифрували. Кожен експонат має QR-код, відвідувачі можуть взяти навушники та послухати матеріал. Реакція у людей однакова — вони плачуть.
Фрагмент виставки «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей». Фото: пресслужба Фундації Христини Храновської
На виставці, окрім конкретних щоденників дітей, представлені також артефакти, якими вони з нами поділилися. Наприклад, спалений телефон убитого росіянами батька, воєнний жетон, іграшка, з якою дитина перетинала кордон, шапка, в якій сиділа у підвалі. У мирний час дитина у щоденнику мала б писати про свою першу закоханість, любов до школи, про якісь вподобання, дружбу.
Наша задача показати світові, що проживають діти України сьогодні, які жахіття відбуваються у центрі Європи
Показати, яку страшну ціну щоденно платять наші діти. А ще — ми б хотіли, щоб злочини, вчинені росіянами, були задокументовані та зафіксовані.
Під час експозиції у Нью-Йорку ви також представили мініфільм одного з авторів «Щоденників війни» Владислава П’ятіна. Хлопець його створив вже після того, як йому вдалось виїхати з України. Яка історія Владислава? Про що його фільм?
Владислав 75 днів пробув в окупації у Маріуполі, втратив дім. Він знімає давно. У своєму документальному фільмі показав Маріуполь до війни та під час окупації. Відео знімав на телефон. Коли той розрядився, дістав стару батьківську камеру. У стрічці є кадри, як підліток разом з родиною ховається від російських ракет у підвалі, як бомблять їхніх сусідів. Зазнято, як люди рубають дрова, щоб приготувати їсти, та топлять сніг, аби була вода, як ділять між собою одну картоплину. На це неможливо спокійно дивитися. Влад устиг зафіксувати масштаби руйнувань у місті.
Владислав П’ятін в окупованому Маріуполі. Фото: пресслужба Фундації Христини Храновської
Він їздив з нами до Нью-Йорка, щоб особисто презентувати свою відеороботу. Коли демонструвався його фільм, Влад плакав.
Ось уривок зі щоденника хлопця: «Я хотів, щоб через ці кадри люди могли хоч якось відчути все, що коїлося з нами в Маріуполі. Одна з найважливіших пісень в моєму житті, яка врятувала мою психіку тоді, — «Imagine» Джона Леннона. Тому я вирішив, що вона буде на початку фільму. Наше місто було неймовірним, зеленим і комфортним, місто для митців, для створення чогось нового. Місто, щоб бути самим собою. В одну мить воно перетворилося на бійню, де люди повзли для того, щоб вижити та не стати м’ясом».
А як склалася доля Влада?
Йому 18, він живе у Дубліні, навчається на журналіста. Хоче бути оператором та режисером. Фільм про Маріуполь мріє відправити на Канський фестиваль.
Христино, коли ви почали працювати з дітьми?
Ідея «Щоденників» з’явилася на початку повномасштабного вторгнення. Я зі своїми дітьми залишила Україну, й вони постійно питали, чому це трапилося, чому Україну бомблять. Я була в стані депресії. В якийсь момент на очі потрапив один із дитячих щоденників, який був у вільному доступі в інтернеті. До того я дивилася багато фільмів про війну, один із яких був про Анну Франк — єврейську дівчинку, яка зі сім’єю протягом 25 місяців переховувалася в окупованому Амстердамі, де вела щоденник, який з часом став всесвітньо відомим. Згодом їхню схованку викрили і всіх відправили до концтабору Аушвіц. І коли я побачила щоденник українського хлопчика, сумнівів уже не було. Я подумала, що треба свої переживання направити в конструктивне русло — на допомогу країні та дітям. Так і народилась ідея проєкту «Щоденники війни». Нам знадобилося 9 місяців, аби реалізувати задумане.
Христина Храновська під час презентації проєкту у Вашингтоні
Крок за кроком з’явилася велика команда, яка працювала над проєктом. 12 вересня 2024 року у Києві під час четвертого Саміту перших леді та джентльменів виставка знайшла відгук і підтримку серед перших леді з різних країн, серед яких були представники Литви, Естонії, Фінляндії, Гватемали та інших держав. Одним з найбільших досягнень 2024 року стало відкриття масштабної виставки у Нідерландах, у Національному військовому музеї. Під неї — історії українських дітей — виділили цілий поверх. Побачити експозицію можна буде до 31 серпня 2025 року.
Наші українські діти — це сучасна Анна Франк. Здавалося б, пройшло вже 80 років, а історія, на жаль, повторюється
Як ви шукали дітей, чиї історії стануть основою проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей»?
У нас різноманітне геопокриття історій: п'ять історій дітей із Маріуполя, ще є з Ірпеня, Харкова, Донецької області. Ми хотіли знайти дітей, які самостійно писали ці щоденники, самі малювали малюнки. Звернулися до фондів, які працюють із дітьми, серед яких «Голоси дітей», «Діти героїв» і платформа «ТЮ». Вони мають доступ до таких дітей, тож допомогли нам. Також шцкали інформацію в інтернеті. Наша команда перевіряла достовірність цих щоденників, спілкувалася з дітьми та батьками.
Фрагмент запису у щоденнику. Фото: Каto Taylor
Відбирати щоденники було справді складно, адже дітей, готових розповідати свої історії, близько сотні. Ми обрали чотирнадцять. Це записи дітей віком від 8 до 17 років. Також до проєкту були залучені психологи, які допомагали нам правильно побудувати комунікації з героями. Частина з них зараз за кордоном, хтось переїхав на захід України або залишився на своєму місці проживання.
Яким чином з великої кількості дітей, ви обрали лише 14? На що насамперед звертали увагу?
За час тільки повномасштабної війни постраждали тисячі дітей. З них багато загинули і з кожним новим обстрілом ми отримуємо жахливі новини про нові втрати.
За найскромнішими даними, понад 20 тисяч українських дітей депортовані до РФ. Все це могло б бути просто сухою статистикою у новинах. Але за кожною цифрою — трагедія, тяжка втрата для рідних і близьких, непоправні наслідки для майбутнього держави в цілому
Серед цих 14-ти історій є історія Аріни Первуніної. Вона їхала з Херсона до Миколаєва разом з татом, братом і сестрою. Їхню машину обстріляли росіяни. У тата було 17 поранень. 13-річна дівчинка самостійно витягла з машини брата і сестру, хоча сама мала поранення. Її тато, на жаль, помер. Дівчинка досі картає себе за те, що попросила батька, який на той момент жив в Одесі, забрати їх. І у неї є такий месседж у щоденнику: «Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата? Напевно, це моє покарання за те, що не змовчала, а подзвонила татові, не перетерпіла. Якби я не зателефонувала йому, то все було б добре, всі були б живі». З нею зараз працюють психологи.
Один із малюнків, представлених на виставці. Фото: Каto Taylor
Є також історія Єгора Кравцова, одного з найменших учасників нашого проєкту. Його щоденник зачитував Президент на День захисту дітей у 2023 році. Йому було 8 років, коли він ховався в укритті в Маріуполі разом із родиною. Коли вибрався, вирішив стати кухарем. Хлопчик написав: «Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі, тому тепер я хочу стати кухарем, щоб нагодувати всіх людей навколо мене і по всій Україні, щоб ніхто більше не був голодним». В окупації хлопчик провів майже три місяці. Під час обстрілів загинув його дідусь, а сам хлопчик разом із сестрою та мамою був поранений. У своїх записах він писав: «У мене рана на спині, у сестри — видерта шкіра, поранення голови, мамі видерли мʼясо на руці й дірка в нозі»
Є ще Віолетта Горбачова з Нової Каховки, яка поділилася своїми фотографіями. Її тата вже немає. Тепер вона всі малюнки малює без обличчя.
Перш, ніж спілкуватися із дітьми, з ними працювали психологи. Коли ми чули їхні історії, то всі плакали. Я не можу все розказувати, бо є контракти про нерозголошення і конфіденційність. Скажу лише одне — мене вразило, як одна дівчинка заворожено повторювала одне й те саме речення. Дякуючи роботі психологам і часу вже відбулися вагомі зрушення. Я взагалі не розумію, як з такою травмою можна впоратись. Ти ментально травмований до кінця життя. Під час наших виставок разом з українською мисткинею Алевтиною Кахідзе ми організовуємо воркшопи. Збираємо дітей українських біженців, проводимо з ними майстеркласи. Ця ідея прийшла до нас випадково. Ці майстеркласи є дуже помічними.
Одного разу діти працювали з психологом, яка запитала у них, що вони хотіли б покласти не у «тривожну» валізу, а валізу «щастя». Один хлопчик дуже переживав, що його кіт залишився у Бучі. Тобто два роки пройшло, як люди переїхали у США, а він досі кота кладе у валізку «щастя»
Ось такі у нас безкінечні історії.
А які емоції ви відчували, вперше читаючи ці щоденники? І що вас, як маму, вразило найбільше?
Мені здається, що кожній мамі буде важко читати ці щоденники, адже це справді боляче. Та й не тільки мамі. Коли я вперше перечитувала записи дітей, я відчувала біль і розпач, які тісно перепліталися з ненавистю та відчуттям безпорадності. Насправді кожний щоденник унікальний.
Здебільшого це короткі речення, сповнені глибини і болю. Діти писали про те, що у сусідній будинок прилетіла ракета, що маму поранило в ногу, що немає чого їсти
У записах підлітків простежується причинно-наслідковий зв’язок, вони описують, зокрема, і свій стан. Хтось звинувачує себе у тому, що невчасно зателефонував батьку, хтось розуміє, чому плаче мама, що зараз їй потрібна підтримка і допомога.
Христина Храновська: «Мені здається, що кожній мамі буде важко читати ці щоденники, адже це справді боляче»
Єдине, що об’єднує ці щоденники незалежно від віку і статі, — це те, як з кожною сторінкою ці діти дорослішають, і з кожною новою сторінкою сильніше відчуваєш їхній біль.
Як ви вважаєте, чому діти писали ці щоденники?
Психологи мені пояснили, що таким чином діти підсвідомо використали правильні елементи арттерапії. Вилили свої переживання у щось. І це може бути не обов'язково щоденник. Хтось зв'язав іграшку, хтось із жовто-блакитною стрічкою у руці виїзджав з окупації. Це теж є частиною нашої виставки.
А як ви вважаєте, подібні нагадування світу про пережиті жахіття українськими дітьми вплинуть на підтримку українців?
Я впевнена, я це відчуваю, як ніхто інший. Ми робимо маленькі кроки на цьому шляху, але їх багато. Це точно допоможе, інакше я б цього не робила. А ще, я дуже хочу аби всі українські діти ментально повернулися до стану, який був у них до війни, стали здоровими. Війна однаково рано чи пізно закінчиться нашою Перемогою, але вже сьогодні ми маємо думати й щось робити, аби наші діти не стали «ментальними каліками». Ми маємо їм допомогти. Адже саме вони — майбутнє нашої нації, й саме їхньому поколінню доведеться відбудовувати Україну.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
