Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Моя донька сумує за подругою, не хоче їсти та шукає привід, аби не йти до школи»
«Можливо, я надмірно опікуюсь нею, але занадто багато поганого сталося з моєю дитиною останнім часом, і я хочу, щоб вона нарешті мала спокій і була задоволена своїм життям»
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
«Бачу, як вона плаче вечорами, особливо коли дивиться у смартфоні на колишню подругу зі своєю новою приятелькою»
Від початку війни я з двома дітьми живу в Польщі. Ті кілька днів, коли дітям довелося пакувати речі й тікати, були для них надзвичайно напруженими. Але після переїзду ми опинилися в турботливій родині, де є діти того ж віку, що й мої. Мою Вікторію взяла під крильце донька господарів. Дівчата стали дуже близькими подругами. І, незважаючи на те, що зараз ми вже живемо окремо, наші доньки ходять до одного класу і продовжують спілкування. Вони разом проводили час і разом робили домашні завдання, що було дуже корисно, особливо в перші місяці.
Приблизно за три тижні після канікул я помітила, що моя донька дедалі частіше скаржиться на головний біль і шукає приводу, щоб не піти до школи. Вона стала сумувати та відмовлятися від їжі. Вона навіть почала говорити, що тужить за домом і хоче повернутися в Україну. Я почала обережно розпитувати її, що сталося, чи не ображає її хтось, чи не сталося з нею чогось поганого. Вона ще ніколи так не поводилась.
Виявилося, що в класі моєї доньки нова учениця. Любителька гарного одягу, активна у TikTok, нахабна. І вона обрала собі за подругу дочку наших колишніх господарів. Стала проводити з нею час на перервах, запрошувати до себе, приносити їй подарунки. В результаті вона відібрала подругу в моєї Вікторії. І моя донька тепер сама.
Вікторія дуже через це засмучена. Я бачу, як вона плаче вечорами, особливо коли дивиться у смартфоні на колишню подругу зі своєю новою пасією. Я знаю, що ми не можемо нікого змусити дружити з нами або проводити з нами час, але що робити, щоб допомогти своїй доньці? Як я можу мотивувати її вчитися і ходити до школи? Змінити школу? Поговорити з батьками подруги? Чи, може, взагалі не втручатися і дочекатися, поки дівчата самі з’ясують, що відбувається? Можливо, я надмірно опікуюсь нею, але занадто багато поганого сталося з моєю дитиною останнім часом, і я хочу, щоб вона нарешті мала спокій і була задоволена своїм життям.
Анна Мікулко, педагог та психотерапевт на платформі Avigon.pl:
Шановна пані, мені дуже прикро через ситуацію в Україні. Сам від'їзд під час війни — це дуже травматичний досвід, особливо для дітей. І я рада, що ваша родина знайшла прихисток у Польщі.
Сум за втратою безпечних стосунків
Лист, надісланий до редакції, показує, що ваша донька знайшла велику підтримку в особі своєї подруги, яка дала їй відчуття безпеки в новій країні, що, природно, призвело до дружби між дітьми. Я припускаю, що у дівчат склалися дійсно близькі стосунки, і тому ваша донька глибоко сумує через цю втрату.
Справжня дружба будується на кращих і гірших моментах
Це дуже важка ситуація, яка призводить до прогулів у школі та поганого настрою. Тому варто подумати про те, щоб зустрітися і поговорити з батьками вашої колишньої подруги, щоб з'ясувати якусь причину того, що сталося. Будь ласка, пам’ятайте, що справжня дружба будується на кращих і гірших моментах, і важливо, що діти отримають від цього безцінний досвід. Крім того, щоб підтримати доньку в цю важку хвилину, пропоную звернутись до психолога.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Травматичний досвід мають ті, хто пережив або був свідком події, що інтенсивно налякала, загрожувала життю чи здоров’ю. За словами психолога програми Mental Support for Media Антона Покалюхіна, кількість українців, які мають травматичний досвід через війну, зростає щодня. Бо так чи інакше всі ми відчуваємо потенційну загрозу, яка висить над нами і нікуди не зникає.
Чому травматичний досвід особливий?
Якщо відбувається якась подія, наш мозок опрацьовує цю інформацію, після чого вона потрапляє на зберігання в так звану мережу пам’яті. Коли людина згадує про якусь подію, спогади надають нам інформацію з різних аспектів — час, місце, контекст, люди, відчуття тощо.
Що ж відбувається, коли людина має травматичний досвід? Опрацювання інформації не відбувається. Бо травматична подія — це щось дуже страшне, аномальне, екстремальне. Те, чого не може відбутися. Тому мозок не здатний цю інформацію одразу опрацювати й переміщує її в «гарячу пам’ять».
«Це така бульбашка, де мозок тимчасово зберігає болючу «гарячу» інформацію, щоб вона трохи «охолола» та її можна було перетворити на звичайну згадку», — пояснює Антон Покалюхін.
Гаряча пам’ять відрізняється від звичайної тим, що спогади в ній яскравіші, більш емоційні, можуть вміщувати інформацію про фізичні відчуття, звуки, запахи тощо. Чому це призводить до проблем і негативних наслідків? Бо якщо якась подія знаходиться в гарячій пам’яті, то в людини немає відчуття, що це минуло.
Незважаючи на те, що все вже закінчилося, людина живе з відчуттям, що ця подія продовжується і от-от настане знову. Те, що відбулося, ніби заморожене в часі. Це нагадує фільм «День бабака», коли людина не хоче, але знову й знову проживає одну й ту саму ситуацію
Коли спогади охолонуть, мозок запускає процес їхнього опрацювання. Більшість людей може відновитися й стабілізуватися протягом місяця сама. Їй не потрібні спеціальні ліки чи допомога спеціалістів.
Втім щонайменше 25% людей не можуть самостійно впоратися з наслідками травматичного досвіду. І посттравматичний період у них може тривати місяцями й навіть роками
Якими можуть бути наслідки неопрацьованих спогадів?
Це можуть бути повторні переживання травматичних подій. Спогади з’являються мимоволі (без бажання людини) або внаслідок тригерів: флешбеки, фізичні (тілесні) відчуття, звук або запах, які нагадали про якусь ситуацію, сновидіння тощо.
Флешбеки — окремий прояв травматичних розладів. Це стан, коли людина раптово занурюється в травматичну ситуацію, що минула, й поводиться так, ніби перебуває там. Чує ті самі звуки, відчуває ті самі запахи, тілесні відчуття. Її ніби взяли з теперішнього моменту й фізично перенесли в травматичну подію, й вона заново це переживає. Зрозуміти, що це флешбек, можна за зовнішніми проявами. Людина починає дивно поводитися. Наприклад, їй нічого не загрожує, а вона ховається.
Інколи флешбеки можуть бути неявні. Це коли людина нічого не робить, але видно, що вона занурилася в себе, не реагує на оточення, перебуває не тут і не зараз.
Фото Shutterstock
Також ознакою неопрацьованих спогадів є гіперзбудження. Це постійна настороженість, напруження, людина живе в стані очікування, що щось страшне відбудеться знову й не може розслабитися навіть у тій ситуації, коли точно знає, що знаходиться у безпеці.
Люди з неопрацьованими спогадами мають таку неадаптивну навичку подолання стресу, як уникнення — людей, місць, речей або дій, які здаються дискомфортними
Оскільки люди хочуть уберегти себе від страшних спогадів, вони уникають усього, що може їм нагадувати про травматичний досвід. І це суттєво погіршує рівень їхнього життя. Наприклад, уникаючи людних місць, не ходять до супермаркетів, в кіно або на концерти. Або щоб уникнути негативних відчуттів, коли в голові знову й знову безконтрольно з’являються спогади, людина може почати вживати алкоголь або навіть наркотичні речовини, щоб максимально захиститися від стресу, уникнути повторення.
Також проявами неопрацьованих спогадів є негативні думки (про себе, про світ, про інших людей) та важкі емоції (вина, сором, недовіра, пригніченість).
«А ще неконтрольована агресія, коли на будь-яке зауваження людина може вибухати. Або нав’язливі думки: «Чому зі мною це відбувається, а з іншими — ні? Чому вони так не переживають? Отже, зі мною щось не так, я ненормальна? Але ці думки — також захисний механізм», — впевнений Антон Покалюхін.
Тобто є різні наслідки неопрацьованих спогадів. Вони проявляються і в когнітивній сфері (думки), і в емоційній, і в поведінковій (дії). Ось чому багатьом людям важко впоратися з наслідками травми самостійно.
«Навіть якщо це не розлад, а окремі симптоми, вони все одно неприємні. Уявіть собі, людина переживає ці важкі емоції, і тут хтось розповідає якийсь недоречний жарт, ставить наївні питання або в інший спосіб тригерить її травматичні спогади. З цим справді важко жити», — зазначає психолог.
Як спілкуватися з людьми, щоб не тригерити їхній травматичний досвід?
Якщо ми точно не знаємо, чи є в нашому оточенні люди, які пережили травматичний досвід, можна застосувати інструмент, який психологи називають травмачутлива комунікація. Це розуміння того, що наші слова під час спілкування з людьми, які мають психологічну травму, можуть завдати їм шкоди. Що те, що ми говоримо, може ранити, завдати емоційного болю іншим.
Бо всі люди реагують по-різному на одну й ту саму ситуацію. Когось новина про обстріли на сусідній вулиці може вибити з колії на тиждень, а хтось через 15 хвилин знову повернеться до роботи. Це індивідуальні відмінності. Хтось стає балакучим, а хтось замикається й мовчить. У кожного свій ресурс, різні навички впоратися зі стресом.
Люди з травматичним досвідом болісно реагують на слова й дії інших людей, якщо не відчувають, що це спілкування є для них безпечним та комфортним. Наприклад, якщо вони про щось запитують чи щось розповідають, а інші люди їх у цей час не слухають, відволікаючись на щось інше. Неприємно спілкуватися з тими, чий погляд десь блукає, немає контакту очей. Це один зі способів знецінення співрозмовника.
Варто уникати припущень та не поспішати робити судження. Людям важливо, щоб їх вислухали до кінця, навіть якщо вони розповідають вам те, про що ви знаєте. Особливість роботи нашого мозку в тому, що йому властиво все категоризувати й судити: хтось має бути винен, хтось зробив правильно, а хтось — ні.
«Якщо,приміром, у вас з’явилося судження, що людина неправильно вчинила й сама винна в трагедії, і вам хочеться запитати: «Чому ж ви раніше не виїхали з міста, яке було близько до лінії фронту? Якби ви це зробили, ваші родичі не загинули б!» — не робіть цього. Люди різні й приймають свої рішення зі своєї позиції, а не з вашої. І ми не знаємо, як би ви вчинили на місці цієї людини, маючи її життєвий досвід та психіку. Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — засуджувати. Це лише нашкодить людині, яка має травматичний досвід», — впевнений психолог.
Фото Shutterstock
Якщо ви точно знаєте, що людина має психологічну травму, не можна автоматично вважати її безпорадною, такою, яка не здатна щось якісно зробити.
«Неможна, наприклад, не давати можливості такій людині працювати в важкому проєкті, якщо вона сама про це не просить, якщо справляється із завданням. Важливо допомагати відновлювати працездатність», — радить Покалюхін.
Якщо ми точно знаємо, що в людини, яка поруч, був травматичний досвід, то під час спілкування можемо застосовувати одну з моделей допомоги при стресі — моніторити, чи не дестабілізувався її емоційний стан. Якщо це сталося (наприклад, людина розплакалася, почала метушитися), треба вміти допомогти людині стабілізуватися: запропонувати серветку, принести води, зателефонувати родичам, можливо, обійняти (якщо вона не проти). Треба знати, куди скерувати людину за психологічною допомогою, якщо це необхідно. Є безкоштовні гарячі лінії, різні психологічні ініціативи. Така допомога має сенс, бо розгубленій людині не треба самій шукати цю інформацію.
«Будьте поруч — це саме по собі заспокоює. Можна навіть нічого не говорити в цей час, якщо не знаєте, що сказати. Це найпростіше й водночас найефективніше, що можна зробити, щоб допомогти».
Спокоєм можна емоційно заразити когось так само, як і страхом
Якщо будете випромінювати відчуття, що зараз поруч з вами спокійно, безпечно, це може допомогти. Також можна запитати про те, що цій людині зазвичай допомагає заспокоїтися. Важливо показати, що людина не самотня.
Як спілкуватися з людьми, які мають гострий стрес (травматична подія відбулась нещодавно)?
Психолог Антон Покалюхін впевнений, що насамперед треба дбати про власну безпеку: «Якщо ви відчуваєте, що не маєте ресурсу допомагати іншим, — краще цього не робіть».
Спочатку лікується тіло, потім надається психологічна допомога. Якщо людина фізично ціла, а емоційно нестабільна, ніби в ступорі, це може бути стан шоку. В цей час людина не здатна спілкуватися, а інколи й діяти. Або стає гіперактивною, щось викрикує, безупинно плаче.
У цих ситуаціях потрібно встановити контакт із людиною, яка пережила травматичну подію, й підтвердити, що ви поруч, щоб допомогти. Якщо людина хоче щось розповісти — вислухайте її. Далі треба активізувати її до дій. Наприклад, запитати, чи хоче вона випити води, комусь зателефонувати або принести документи з іншої кімнати.
Якихось хитрих і складних інструментів чи технік, щоб під час спілкування не завдати болю людині, немає. Все просто: треба лише бути поруч, підкреслити безпеку (сказати: «Ми в безпечному місці, вже все добре»), нормалізувати реакцію (сказати: «Це нормально, що ти так реагуєш») і перевести в практичний план (дати якесь легке завдання — збери документи до папки, принеси телефон). Робити разом рутинні справи, допомогти приготувати їжу.
Натомість те, чого не треба робити, — вимагати від людини опанувати себе, знецінювати її досвід, дорікати через сильний прояв емоцій, говорити, що ви її розумієте, що їй пощастило вижити, що час лікує. І що «все буде добре».
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>
Від памперсів — до зброї
Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги.
Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.
Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.
Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами — що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів».
На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї».
У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових.
З пандемії — на велику війну
— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин — так працюємо і зараз. З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових.
Катерина показує, як користуватися маскою для кисневого концентратора. Під час ковіду фонд допоміг врятувати близько 5000 людей. Фото: Олександр Хоменко/hromadske
— Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?
— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін.
Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу
Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності.
— Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги?
— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?
Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час.
Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.
Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено
Добре, коли це майно, а не люди.
З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити.
— Думаєте, справа лише в доходах?
— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають
Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15%— іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт.
Одиночний пікет проти неефективності чиновників
— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни?
— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції» — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.
Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.
Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу.
Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону.
Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень
Влітку 2023 Катерина Ножевнікова вийшла на одиночний пікет, який переріс у масовий мітинг
— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…
— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.
Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки?
Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни.
Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу.
Про що мовчать українські волонтери
— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите?
— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.
— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються?
— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.
Ми маємо три основні напрями. Перший — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів.
Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць.
І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів.
«90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, 10-15% — іноземні донори. Вся країна зараз — один великий благодійний фонд, який тримає фронт»
— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати?
— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.
Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності
Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися.
Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших
Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними.
Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду.
— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…
— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді.
«Корпорація монстрів» може зібрати до 2,5 мільйонів гривень на добу. З колегою Іриною Подгорною
— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України?
— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні.
Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.
Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вонипросто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.
У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.
Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом
Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.
«Я ледь не наступила на мертву дитину»
24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.
Ми були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти
Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».
«Герда»: «Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів». Фото: приватний архів
Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк.
Поранення у бункері
Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.
«Герда» (по центру) разом з посестрами з «Азову», які загинули у Маріуполі у травні 2022 року. Фото: приватний архів
Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.
Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей
Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей. Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.
«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»
На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.
Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.
«Герда» під час боїв за Маріуполь. Фото: приватний архів
Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.
Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком
Вихід у полон
Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»).
По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у, яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все.
«Герда»: «Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було». Фото: приватний архів
Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.
У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно
Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.
«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»
У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися.
Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били
Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.
Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних.
У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють
На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають.
Уявний світ моди
У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога. Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.
«Герда»: «У мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу». Фото: приватний архів
Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу.
Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами
А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації.
«Не вірила в обмін»
Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.
«Герда» під час звільнення з полону 6 травня 2023 року. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.
«Герда» разом з чоловіком після вінчання. Фото: Ірен Бринза
Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати.
«Мене мама не народжувала для війни»
Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.
«Герда» під час експедиції в Антарктиду. Фото: приватний архів
Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.
Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні
Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.
Вихід фільму «Путін» Патрика Веги на екрани Польщі мусить спонукати глядача подивитися навколо і в минуле, і задатися питанням — як так сталося? Чи завжди президент Росії був монстром? А якщо не завжди, тоді як він на нього перетворився? Частково фільм Патрика Веги на це питання відповідав. Втім, важливо зрозуміти: ЦЕЙ монстр — такий не один, і монстри при владі були до нього, в різних місцях і в усі часи, різноманітні диктатори і тирани, імператори та інші інженери людських душ. Як вони такими стали? Наприклад, в одному маловідомому серіалі чоловік на прізвище Шикльгрубер перетворюється на Гітлера тоді, коли його, художника-початківця, ганьбить при дівчині єврей. А в одному українському фільмі суть Леніна проявляється під час розливу річки, і зайці, рятуючись, застрибують у човен до Леніна, де він починає їх вбивати веслом... Питання залишається без відповіді лише одне — чому людство, знаючи про монстрів, вкотре допускає їх існування?
Смерть Сталіна (2017), реж. Армандо Яннуччі
Фрагмент з фільму
Здається, Патрик Вега, конструюючи Путіна, апелював саме до «Смерті Сталіна», принаймні частково. І нехай Яннуччі не показав життя і розвиток радянського тирана, сама його смерть і занепад культу особистості демонструє те, як закінчуються всі подібні історії. Оточення Сталіна — ось головні персоналії фільму, фільму ревізіоністського і викривального, де герой показаний через антигероїв: покидьки, недоумки і гниди становили головних «друзів» та «соратників» «батька народів», й італійський режисер показує їх сатирично і гротескно, гіперболізуючи їхню форму для виявлення їхньої гіпертрофованої суті. Дико смішно дивитися на сильних світу радянського союзу 1953 року, коли вони бояться навіть доторкнутися до тіла хазяїна, чи вже здохлого, чи ще ні, і врешті здохлого саме через страх соратників з’ясувати стан здихаючого. Яннуччі вдалося прекрасно зорганізувати блеф того часу, чого, на жаль, не вдалося Патрику Везі.
Макбет (2015), реж. Джастін Курзель
Фрагмент з фільму
Кінематографічний шедевр злету і падіння людини, якій напророкували владу, яка зрадила друга і короля, яка владу отримала і, врешті, її втратила разом із життям. Шекспіру як автору п’єси йшлося про сучасного йому короля Якова І, хоча формально мова йшла про Шотландію ХІ сторіччя. Курзель не осучаснював п’єсу і не міняв її тло, опускаючи справжні наміри автора, натомість досягаючи намірів своїх. Його «Макбет» — це мистецтво плюс мораль, шаленство і сміливість у способі показу битв і природи разом з надривним сюжетом про зраду, владу і смерть. Ось благородний і сильний чоловік-воїн і ось його благородні наміри — вони сходять на пси, бо чоловік піддається спокусливим словам дружини, яка вплинула на його марнославство. За цим шаблоном, зшитим, здається, з біблійних сюжетів, проступає типова картина потрапляння в пекло спокушеного медовими словами і полум’яними перспективами.
Рим (2005-2007)
Фрагмент з фільму
Це був один з перших серіалів нового типу, коли на телебаченні став можливий розмах великого і дорого кіно. І «Рим» в повній мірі відповідав новим можливостям, втілюючи на екрані пеплум з трагедією, оповідаючи пронизливу історію успішного політика, судді, понтифіка, консула, величного полководця і, зрештою, довічного диктатора та імператора Гая Юлія Цезаря, принизливо сконавшого від ножових ударів своїх колись товаришів, поплічників у перемогах на полі бою та сенатських дебатах. У 22-х серіях серіал показує, на яких жертвах і крові, зрадах і підкупах, брехні та страхах виріс цей талановитий, розумний і проклятий римлянин, занепастивши себе і Рим. 12 серій першого сезону — це доріжка вгору, до вершини і особистої смерті Цезаря, а 10 серій другого сезону — кошмар розвалу всього, що він будував. Трагічно і закономірно, попри велич і блиск сяючих легіонів на марші.
Останній король Шотландії (2006), реж. Кевін Макдональд
Фрагмент з фільму
Те, як міняється герой, проявляючи суть антигероя, ідеально і миттєво, буквально, показує актор Форест Вітакер: ось він дружньо всміхається, а наступної миті приязнь сповзає з кам’яного обличчя вже ворога. Насправді другом, чи-то пак героєм, персонаж Вітекера ніколи не був. Поваливши у військовому перевороті попереднього президента, «останній король Шотландії», як сам себе назвав цілком реальний генерал Іді Амін, новий президент Уганди грав героя, запрошуючи шотландського лікаря до себе в палац зі словами, що є шанс зробити найкращу медицину в Африці. Він захоплює лікаря — і весь народ — палкими промовами і щирими обіцянками. Він міняє свою сорочку з погонами на футболку лікаря. Він знищує опозицію із запевненням, що це на благо... Як він став монстром? Не «став», а був. Просто люди не помічають монстрів, допоки вони сидять під ліжком, а коли вони вилазять пізно дорікати казкам.
Цар (2009), реж. Павло Лунгін
Фрагмент з фільму
Попри російське походження, не прийнятне зараз до згадки в пристойному товаристві, саме російське в цьому фільмі є визначальним маркером для розуміння суті: як з фашизмом — російське так само має печатку зла, поставлену з давніх давен, але з давен не царя Гороха, а царя Грозного, Івана Грозного. Лунгін, ще до того, як впав у немилість російського мистецького істеблішменту і влади, зробив портрет центрального правителя своєї батьківщини, в певному сенсі чорного дзеркала російської душі, що рветься в рай, та гріхи не пускають. У вельми доречному виконанні юродивого актора Петра Мамонова Грозний постає ідеальним пацієнтом Фройда, бо виголошує правильні і праведні думки, але дії його під впливом страхів ведуть до пекла, топлячи в крові Московію XVI сторіччя. Красномовна картина утворення монстра, де Лунгін перевершує Босха, змальовуючи пекло на землі, перетягнуте росіянином з потойбіччя в реальність.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
.jpeg)
.jpeg)
.avif)
