Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Генеральний секретар Північноатлантичного альянсу Єнс Столтенберг залишить посаду в жовтні 2024 року. Визначитися з його наступником або наступницею країни блоку планують до липневого саміту у Вашингтоні

Заборона

Строк повноважень Єнса Столтенберга закінчується 1 жовтня 2024 року. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

На перший погляд здається, що не так уже й важливо, хто очолить блок, адже рішення ухвалює не одна людина. Проте уважний погляд на процес перемовин щодо кандидатур змушує серйозно хвилюватися за безпеку як мінімум континенту. Заборона ретельно проаналізувала позиції основних кандидатів та пояснює, чому зараз обирають не прізвища, а центральну стратегію.

Як узагалі обирають генсека НАТО

Очільник блоку не має повноважень ухвалювати політичні рішення. Він лише формально головує в Північноатлантичній раді (найвищий орган Альянсу), робить заяви для преси та представляє блок перед урядами інших країн. Влади воєначальника він також не має. Головне завдання генсека — керувати консультаціями на рівні послів, глав МЗС, Міноборони та урядів загалом, які необхідні для ухвалення рішень. Водночас їхні проєкти пропонує секретаріат — підлеглі голови НАТО. Ще одне завдання генсека — пошук консенсусу. І в цьому сенсі, зокрема, від керівника Альянсу залежить те, яким рішення буде в підсумку.

Офіційної процедури подання заявки на посаду генерального секретаря немає, як і спеціального відбіркового комітету. Потенційні кандидати можуть навіть не оголошувати про свою кандидатуру.

Хто стане новим головою Північноатлантичного Альянсу? Фото: Shutterstock

Формального голосування теж немає. Рішення ухвалюють консенсусом: з призначенням мають бути згодні всі учасники. Для цього на закритих зустрічах дипломати ведуть переговори від імені своїх урядів. Потім глави держав і урядів оголошують ім’я на зустрічі на вищому рівні.

Однак вимоги до кандидатури все ж є: вільне володіння англійською та досвід роботи на посаді президента або прем’єр-міністра. Втім, у минулому Альянс очолювали й ті, хто не відповідав усім вимогам. Наприклад, британський барон Гастінгс Ісмей (перший генсек, 1952–1957) і єдиний німецький генсек Манфред Вернер (1988–1994) ніколи уряди не очолювали.

Теоретично головою Альянсу може стати представник будь-якої країни-учасниці. Але традиція така, що обіймає її зазвичай європеєць, а от США залишають за собою вищу офіцерську посаду в блоці — головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі (SACEUR).

Строк повноважень зазвичай становить чотири роки з можливістю пролонгації. Так, строк повноважень Столтенберга, який керує Альянсом із 2014-го, продовжували чотири рази. У 2022 році на це вплинуло повномасштабне російське вторгнення. У 2023-му — нездатність 30 країн-членів домовитися про наступника.

Хто може очолити Альянс після Столтенберга

Марк Рютте

Посада: прем’єр-міністр Нідерландів з 2010 року (чотири строки поспіль — найбільше в історії країни). Довше за Рютте свій пост обіймає тільки Віктор Орбан в Угорщині.

Вік: 57 років.

Підтримують: понад 20 із 32 країн Альянсу, включно зі США, Великою Британією, Францією та Німеччиною.

Не підтримують: Угорщина, Румунія, Туреччина і Словаччина.

Марк Рютте, прем’єр-міністр Нідерландів, — один з претендентів на посаду генсека НАТО. Фото: Shutterstock

Позиція щодо України та НАТО

Прихильник підтримки України. Зокрема, уряд Нідерландів вирішив передати Києву винищувачі F-16. Президент Володимир Зеленський вважає, що Рютте врятує єдність НАТО. Водночас сам прем’єр Нідерландів зазначає, що на липневому саміті у Вашингтоні важливо не наобіцяти Києву занадто багато.

Аргументи за його призначення:

  1. Рютте називають консенсусною фігурою і поміркованим кандидатом: щодо РФ він не надто м’який, але і в яструби його записати не можна.
  2. Він здатний знайти спільну мову з Дональдом Трампом. Наприклад, 2018 року Рютте вдалося переконати Трампа-президента, що члени Альянсу збільшили витрати на оборону, хоча факти свідчили про протилежне. У нідерландця склалися добрі стосунки і з нинішнім главою США Джо Байденом.
  3. Стверджує, що країнам НАТО потрібно інвестувати в оборону, різко нарощувати виробництво зброї та робити більше для підтримки України.
  4. Усвідомлює необхідність налагодження зв’язків із партнерами НАТО в Азії.
  5. Має великий досвід роботи в транснаціональних корпораціях і держуправлінні, а також відданий англо-американським інтересам. Це тільки збільшує шанси Рютте.
  6. Найбільші країни НАТО позиціюють Рютте як досвідченого політика з хорошими зв’язками та вправного перемовника.
  7. Має репутацію людини, яку Путін не залякає. Видання Politico пов’язує це з трагедією десятирічної давнини, коли «Боїнг» MH17, що летів з Нідерландів до Малайзії, збили над Донбасом.

Аргументи проти:

  1. За каденції Рютте Нідерланди так і не виконали зобов’язання витрачати 2% ВВП на оборону. Країна обіцяє досягти цього показника у 2024 році.
  2. Підтримав угоду з РФ про газопровід «Північний потік — 2» — через це недоброзичливці припускають, що він буде недостатньо жорстким щодо країни-агресора.
  3. Представники Нідерландів тричі обіймали посаду генсека за останні два десятиліття. Загалом більшість голів НАТО були з Північно-Західної Європи, що викликає суперечливі почуття в інших країн — особливо в балтійських та східноєвропейських.
  4. У тій самій Східній Європі Рютте має неоднозначну репутацію: наприклад, у Болгарії та Румунії пам’ятають, як Нідерланди не раз блокували їхні спроби приєднатися до Шенгенської угоди.
  5. Рютте заявляв про необхідність поставити Угорщину на коліна через недотримання прав людини — у Будапешті не забули про це різке формулювання. Реджеп Тайїп Ердоган готовий підтримати кандидатуру Рютте в тому разі, якщо новий генсек враховуватиме особливості союзників, які не є членами ЄС (тобто Туреччина). Наприклад, він вимагає неупередженості щодо Греції та Кіпру і зняття обмежень на продаж Туреччині зброї (Європа ввела ембарго на постачання зброї Анкарі після операції на півночі Сирії).

Клаус Йоганніс

Посада: президент Румунії з 2014 року (два строки поспіль).

Вік: 64 роки.

Підтримка: Туреччина (потенційно), Угорщина, Словаччина, Румунія. Не виключено, що Йоганніса можуть підтримати і східноєвропейські країни. Так, глава польського МЗС Радослав Сікорський заявив, що регіон недостатньо представлений як в Альянсі, так і в ЄС, а також у системі ООН. Спочатку Словенія підтримала кандидатуру Рютте, однак прем’єр-міністр Роберт Голоб не відкинув можливості переглянути це рішення після висунення Йоганніса.

Ще один кандидат на пост генсека НАТО — президент Румунії Клаус Йоганніс. Фото: Shutterstock

Позиція щодо України та НАТО

Румунія активно підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, хоча й не так активно це афішує. Ще 2014 року її президент сприяв створенню «Бухарестської дев’ятки». Об’єднання виступає за членство України в НАТО, щойно дозволять умови.

Аргументи за:

  1. Зміг утримати Румунію на демократичному, прозахідному шляху, попри зростання правого популізму в регіоні.
  2. Розробив міжпартійну угоду, яка забезпечила підвищення витрат на оборону (нещодавно вони сягнули 2,5% від ВВП).
  3. Зарекомендував себе як ефективний і гнучкий політик, готовий реформувати уряд у ключові моменти. Так, у 2021 році він керував створенням коаліції з лівих і правих за німецьким зразком. Аналітики пишуть, що наявність таких навичок життєво необхідна на посаді генсека НАТО.
  4. Клаус Йоганніс — етнічний німець із Трансильванії. Це зробило б його фігуру унікальною на посаді генсека: представник Східної Європи, але із західним корінням. В умовах розбіжностей, що зростають між двома флангами Альянсу, такий бекграунд може бути корисним.
  5. Румунський президент краще розуміє потреби країн НАТО, яким війна з РФ загрожує передусім.
  6. Призначення на пост голови Альянсу представника Східної Європи — чіткий сигнал Москві про підтримку найуразливіших членів НАТО.
  7. Позиціює себе як прихильник змін у НАТО: пропонує інвестувати в передові технології та активніше взаємодіяти з партнерами в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Аргументи проти:

  1. Пізно заявив про висунення своєї кандидатури, що знижує його шанси.
  2. У Румунії вважають, що Йоганнісу бракує харизми, а ще його називають надмірно обережним і повільним, коли потрібно ухвалювати важливі рішення.
  3. У Брюсселі є ті, хто впевнений, що Йоганніс насправді не готовий очолити НАТО. Його висунення — спроба заявити про себе як кандидата на інші високі пости, але вже в ЄС.
  4. Критики стверджують, що пост генсека НАТО — занадто претензійне завдання для Йоганніса: Румунія під його патронажем показала себе не найамбітнішою країною.
  5. У Йоганніса є імідж хорошого хлопця, який не створює проблем (на відміну від Орбана й Ердогана), але до його управлінських якостей є питання — насамперед у плані економіки країни.

Інші кандидатури будуть? Чи вже були?

Навряд чи. Більшість західних ЗМІ та аналітиків вважають, що місце майбутнього генсека за Марком Рютте, адже його підтримують ключові країни Альянсу — насамперед США. Кандидатуру румунського президента більшість країн-членів не розглядають серйозно.

Шанси очолити Північноатлантичний альянс мали такі політики:

  • <add-frame>Урсула фон дер Ляєн. Німецьке видання Welt am Sonntag пише, що проти неї виступив канцлер Німеччини Олаф Шольц. За даними джерел, він стверджував, що така посада була б занадто впливовою для члена найбільшої опозиційної партії Німеччини (Християнсько-демократичний союз, ХДС). Також він побоювався, що Урсула фон дер Ляєн занадто критично налаштована щодо РФ. Близькі до глави Єврокомісії джерела говорили, що вона і не має наміру балотуватися на пост генсека НАТО.
  • Бен Воллес. Міністр оборони Великої Британії встиг заручитися підтримкою європейських союзників, але президент Джо Байден не підтримав його кандидатуру.
  • Кая Каллас. Прем’єрка Естонії, на перший погляд, відповідала сучасним очікуванням: на посаді голови Альянсу бажали бачити жінку і представника східного флангу. Важливо, що під її керівництвом країна збільшила витрати на оборону (понад 2% від ВВП). Але імідж нової Тетчер зіпсував скандал — йдеться про нібито зв’язки її чоловіка з російським бізнесом. Крім того, політики деяких західноєвропейських країн вважають її позицію щодо РФ надмірно радикальною. З цієї ж причини вони скептично ставилися до її амбіцій очолити європейську дипломатію. Сама Кая Каллас спочатку не менш скептично поставилася до кандидатури Марка Рютте. Але потім стало відомо, що Естонія готова його підтримати.
  • Кріш’яніс Каріньш. Міністр закордонних справ, колишній прем’єр-міністр Латвії був готовий поборотися за пост, якби країна вирішила на нього претендувати. До висунення кандидатури так і не дійшло: як і Кая Каллас, він критикував кандидатуру Рютте.
  • Метте Фредеріксен. Видання Politico припускало, що прем’єрку Данії не просто так запрошували в Білий дім, щоб обговорити зміцнення трансатлантичного партнерства і підтримку України. Але в лютому Фредеріксен заявила, що відмовилася б очолити НАТО, якби їй запропонували.<add-frame>

Який лідер потрібен НАТО сьогодні

Здатний впоратися з політичними наслідками неоднозначних рішень. Експерт Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Атлантичній раді США Тімо С. Костер називає такими участь НАТО у війнах в Афганістані, Іраку та Лівії. За його словами, електорат у країнах Альянсу і його нові союзники на Сході критично ставилися до них. «Багато з цих союзників тепер хотіли б, щоб НАТО зосередилося на тому, що вони вважають своїм основним завданням, — колективній обороні Європи», — зазначає Тімо С. Костер.

Виходець зі Східної Європи, але при цьому проходить через лінію розлому Схід — Захід в Альянсі. Так вважає заступник директора аналітичного центру Council on Geostrategy (Рада з геостратегії Великобританії) Габріель Елефтеріу. На його думку, ідеальний генсек — той, хто зможе зайняти тверду, але збалансовану позицію щодо російської загрози. Таким він бачить румунського президента.

Старший науковий співробітник і директор вищезгаданої Стратегічної ініціативи Скоукрофта Ендрю Міхта також радить зробити вибір на користь кандидатів зі Східної Європи. «У цей критичний момент НАТО має очолити людина з цього регіону. Людина, яка з відчуттям екзистенційної терміновості усвідомлює необхідність відновлення як національних збройних сил, так і збройних сил НАТО, що перебували в стані спокою впродовж трьох десятиліть після завершення холодної війни», — наголошує він.

Усвідомлює виклики, які стоять перед НАТО сьогодні. Експерт Центру аналізу європейської політики Джоел Гікман стверджує, що майбутній очільник блоку має:

  • <add-border>згуртувати політичні, дипломатичні та військові кола навкруги спільного бачення;<add-border>
  • провести безліч інституційних реформ, щоби протистояти російській військовій агресії та гібридним загрозам;
  • підготувати організацію до нових викликів в Індо-Тихоокеанському регіоні;
  • посилити оперативний потенціал НАТО можливостями підривних інновацій (disruptive technologies).  

Аналітик Польського інституту міжнародних відносин Войцех Лоренц так формулює завдання для майбутнього генсека НАТО:

  1. <add-border>забезпечувати підтримку України країнами Альянсу в довгостроковій перспективі;<add-border>
  2. досягти консенсусу для прийняття України до НАТО;
  3. мобілізувати країни ЄС, щоб вони збільшили видатки на оборону та змогли швидше виготовляти зброю і боєприпаси для себе й України;
  4. забезпечити максимальну незалежність ЄС від військової підтримки США, які приділяють дедалі більше уваги загрозі з боку Китаю.

Хто був би ідеальним кандидатом для України

Україна не перший рік прагне стати членкинею Північноатлантичного альянсу. Звідси напрошується передбачуваний висновок: найкращий генсек — той, за якого це стане можливим. Але такий розвиток подій не видається ймовірним у найближчі роки.

І від майбутнього саміту НАТО важко чекати дива, хоча Столтенберг обіцяє, що він стане кроком уперед для України.

Що можна сказати про найімовірнішого кандидата? Нідерланди показали себе одним із найвірніших союзників України — щонайменше завдяки постачанню винищувачів F-16 і танків Leopard 2. Президент Володимир Зеленський впевнений у здатності Марка Рютте зберегти єдність НАТО і сподівається, що той очолить блок. Але він також зазначив таке: «У нас будуть тверді відносини, і Марку доведеться відповідати на складне питання від України, якщо він стане генсеком НАТО — а я сподіваюся, що він стане. Це питання — [про надання] запрошення для України в НАТО». Ось тільки Рютте — це насамперед кандидат із підтримкою США та Німеччини. Вони не змінили позицію і, як і раніше, проти членства країни в Альянсі.

Читайте також: «Політики з 90-х і 2000-х років виступали за збереження зв'язків з Росією», — Айнарс Латковскіс про те, чому Україна досі не в НАТО

Більшість країн Балтії та Східної Європи краще за інших членів НАТО усвідомлюють необхідність підтримувати Київ. Їхні керівники рідко говорять про втому від війни, хоча для них економічні витрати вищі, ніж для західних країн. Досить згадати, що маленька Естонія витрачає на це понад 1% ВВП. І нехай річ не тільки в солідарності та трагічному минулому, а й в елементарному прагматизмі. Поразка України, заморожування конфлікту або «мир» в обмін на територіальні поступки означає для таких країн рівно те, що вони наступні. Тому кандидат із країн Балтії або зі Східної Європи в цьому сенсі бачиться більш проукраїнським.

«На жаль, у нас є 34-річний досвід, пов’язаний із небажанням інших чути те, що ми думаємо. І зараз ми знову зіткнулися з цим», — заявив експрезидент Латвії Тоомас Гендрік Ільвес, коментуючи можливе обрання Рютте. Йому вторить заступниця голови Міжнародного центру оборонних досліджень (ICDS) Крісті Райк: за її словами, Німеччина на кожному кроці переживає, щоб Росію не надто дратували або провокували. «Це показує, що західні країни не до кінця здобули уроки зі своїх попередніх помилок», — вважає вона.

Про що свідчать такі оцінки з найбільш уразливих країн НАТО? Щонайменше про те, що всередині бракує взаєморозуміння навколо найважливіших питань. На цю ж думку наводить і сама ситуація з тривалими пошуками кандидатури генсека. Проблема в тому, що загрози для Альянсу зростають, а відсутність єдності робить його тільки уразливішим.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українське незалежне онлайн-видання, яке займається розслідуванням суспільно значущих проблем, висвітлює порушення прав людини і розповідає про сучасну культуру

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Меланія Крих: Хто ти і як опинився в США?

Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.

Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?

Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.

Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?

Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.

У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.

Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий
Данило Червонюк. Фото з приватного архіву

Ця частина України росла в тобі разом з тобою?

Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України. 

Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».

Як це змінилося, коли почалася війна?

Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.

Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві

Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні. 

Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.

Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.

Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.

Данило з татом і сестрою. Фото з приватного архіву

Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?

Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.

Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.

І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну

Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?

Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.

У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.

Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.

20
хв

Мій спосіб бути українцем

Меланія Крих

Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.

15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.

Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.

«Коаліція охочих» та безпека України

Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?

Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.

Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях

Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно. 

Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ? 

Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.

Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?

Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей. 

Оператори безпілотників 3-ї десантно-штурмової бригади працюють на позиціях поблизу лінії фронту. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.

Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?

Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом. 

США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.

Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?

Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.

Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу

Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.

Переговори США щодо завершення війни

Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?

Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.

Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.

Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?

Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.

Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна

Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?

Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.

Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?

Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.

Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.

Різні підходи. Європа та США

Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?

Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.

Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.

Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення

Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО

Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?

Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.

Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.

Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму? 

Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.

Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років
Європа має шукати альтернативу США. Фото: ОПУ

Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?

Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.

Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.

Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Марина Степаненко

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress