Ексклюзив
20
хв

Мирослав Маринович: ненависть уподібнює тебе до того, з ким ти борешся

Видання Le Figaro називає його «українським Вацлавом Гавелом», а Le Monde — однією з найавторитетніших інтелектуальних постатей країни. Правозахисник та багаторічний в’язень радянських таборів, релігієзнавець й палкий прихильник українсько-польського примирення Мирослав Маринович закликає не повторювати помилок минулого і розв’язувати питання глобальної безпеки «з урахуванням цінностей, а не їхнім коштом»

Polska Agencja Prasowa

Миролав Маринович. Фото: ucu.edu.ua

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

— Сім років в радянській в’язниці, а потім ще три роки на поселенні. Такою була ціна за правозахисну діяльність в Радянському союзі, яку вам довелося заплатити. Пригадую, як ви писали в своїй книзі «Всесвіт за колючим дротом» про настанови матері, яка наказувала: «Сину, лише не вступай в якісь підпільні організації». Ви ж після заснування УГГ (Українська Гельсінська група) на це відповідали, мовляв, перепрошую, але це ж аж ніяк не підпільна організація, бо Радянський Союз підписав Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі. Чи час перебування в таборах приніс досвід та висновки, які були б корисні українцям тепер?

— Мою маму часто збивала з пантелику й інша моя фраза — що я вдячний долі за те, що пройшов через табори. Ні, я звісно аж ніяк не вдячний КДБістам, бо я знав, що вони не бажають мені нічого доброго. Однак я вдячний своїй долі за те, що Господь зумів обернути спрямоване проти мене зло на добро для мене.

Найголовніший досвід, який я виніс з табору, полягає в тому, що за правду варто і треба боротися. Навіть якщо за це часом треба платити дорогою ціною

Ця боротьба виправдовується тим, що рано чи пізно правда все одно вийде на яв і переможе, і, захищаючи її, ви закладаєте основи своєї майбутньої духовної перемоги. Саме духовної перемоги, а не життєвого успіху, адже були випадки, коли мої побратими гинули. Однак усі вони залишалися вірними обраним цінностям замість власної безпеки і помирали з відчуттям виконаного обов’язку перед Богом та людьми та у повній відсутності почуття власного дворушництва.

У моєму випадку перемогла правда про режим, з яким я боровся, а моєю персональною моральною сатисфакцією стало те, що я став свідком його колапсу

Звісно, можна зараз міркувати про те, чи можна було б уникнути путінського режиму. Гадаю, це тема для окремої розмови. Проте уроком таборів було те, що навіть безнадійна на перший погляд боротьба може принести результат.

Ще один досвід полягає в розумінні того, що людина не може бути безпомильною. Це було б просто проти природи. Людина часом буває заслабкою, схильною до поспішних висновків чи дій. Досвід табірного життя навчив мене, що власні помилки потрібно усвідомлювати та виправляти. Не варто одразу думати про те, що «все, мені ніколи не забудуть цього». Забудуть. Вибачать.

— Ви згадали про опозицію цінностей до безпеки. Чи не здається вам, що щось подібне відбувається в сучасній міжнародній політиці?

— Тема цінностей проявляється для мене через дві дилеми. Перша — персональна — це опозиція інстинкту виживання, який ще можна назвати інстинктом страху, супроти вищих духовних цінностей. Я починав з того, що надав пріоритет інстинкту виживання, коли під час моїх перших розмов з КДБ мені погрожували виключенням з університету.

Зі своєю книгою «Всесвіт за колючим дротом». Фото: Антон Борковський

Втім я швидко усвідомив, що постійно боятися — це дорога в прірву. Звільнення від липкого почуття страху, прораховування наслідків своїх дій та обдумування меж морального компромісу принесло розкішне відчуття полегшення. Так, звісно, рішення обстоювати цінності створює цілу низку клопотів, проте всі нещастя, які на тебе валяться, є результатом твого вибору життєвого шляху, в правоті якого ти не сумніваєшся.

Друга дилема подібна, але має колективний вимір. Я б сформулював це як моральний імператив супроти безпеки. До сьогодні в Європі панувала перевага безпеки над цінностями. Навіть більше — безпека проголошувалася чи не найважливішою цінністю самою в собі, в чому, як на мене, може ховатися певний софізм, про який я оповім.

Ми чуємо докори частини європейців про те, що це Україна має йти на поступки заради миру.

Коли я чую такі заклики, мовляв, змиріться з втратами людей і територій, то я просто фізично страждаю від наївності таких пропозицій

Адже вони, по-перше, неефективні — відкусивши жертві руку, звір не заспокоїться, допоки не з’їсть її повністю. По-друге, такі заклики вкрай аморальні та несправедливі. Чомусь ті люди, хто за ними стоїть, не поспішають великодушно віддавати Росії те, що у них є.

Тому для того, аби уникнути софізму, а заразом і морального релятивізму, питання безпеки має розв’язуватися з урахуванням цінностей, а не їхнім коштом

Тільки такий підхід дозволив би не повторювати минулих помилок щодо умиротворення агресора. Інакше ми будемо приречені ходити по колу, про що писав ще Бенджамін Франклін, який зазначав, що «той, хто жертвує основоположними свободами заради безпеки, не вартий ні свободи, ні безпеки».

— У вже згаданій книзі спогадів ви пишете, що для вас у книзі важливішим було не стільки надати обвинувачувальні свідчення щодо режиму, скільки поділитися реальними прикладами взаємопідтримки, подвижництва та прощення. Жити відповідно до такої шляхетної та великодушної християнської максими втім аж ніяк не легко. Особливо тоді, коли українці на щодень мають справу з ворогом, що обстрілює дитячі лікарні. Чому ж, коли всі пишуть про те, як «ростив їх гнів і лють на ворогів», ви свідомо ступаєте на шлях боротьби з нібито природним почуттям ненависті серед українців?

— Ненависть занадто природня і навіть в якомусь сенсі відрухова. Я побо́ююся говорити про це почуття, але вимушений постійно про нього говорити. Розповім про один епізод з мого табірного досвіду.

Був момент, коли я впав у лють, бо тюремний наглядач навмисно ігнорував моє прохання підійти до камери. Я відчайдушно термосив ґратами та в якусь хвилю просто подивився на себе з боку.

Побачивши своє перекошене обличчя, те, як воно втратило людський вираз, я вжахнувся та зрозумів, наскільки руйнівною ненависть може бути для її носія. Це був важливий духовний досвід. Він допоміг зрозуміти, що ненависть небезпечна, бо прокладає шлях до уподібнення до того, з ким ти борешся

А поза тим, емоції гніву, люті, ненависті у всіх релігійних системах належать до деструктивних переживань, зла та темряви. Українці ж зараз з цією темрявою борються.

— Якою є роль церкви у відбудові України та чи її поліконфесійність це проблема, чи радше перевага?

— Пригадую собі своє здивування, коли я в розмові з одним польським колегою висловив жаль з приводу того, що до наявних поділів в українському суспільстві додається також церковний розкол. Я нарікав тоді на те, що це створює нам великі проблеми, й зауважив, що в Польщі краща ситуація у зв’язку з моноконфесійністю.

З Папою Іваном Павлом II. Фото: ucu.edu.ua

На це я почув від свого візаві, що це ви щасливі, бо позбавлені диктату та домінування однієї релігійної організації. Залишаю оцінку того пана на розсуд його співвітчизників, лише додам, що для мене та розмова стала ще одним приводом задуматися над тим, чи не вважаємо ми карою Господньою для народу те, за чим насправді ховається наше благо, яке ми не в силах осмислити.

Адже коли в середині дев’яностих років я висловлював згаданий аргумент, то у нас була лише одна модель єдності, яка вимагала етнічної та конфесійної гомогенності. Проте Україна не може бути повністю гомогенною, оскільки зародження наших регіональних субідентичностей сягає корінням часів Київської Русі. Ми можемо бути єдиними лише у багатоманітті, й це гасло чудово вписується до сучасного європейського світобачення. Війна консолідує українців, проте не викорінює джерела нашої розмаїтості.

Щодо того, наскільки церква виконує зараз роль агента соціальних змін в суспільстві. Якщо йти за хантігтонівською моделлю трьох демократичних революцій, то можна помітити одну цікаву деталь, яку помітив та описав релігієзнавець Джон Вітті:

Демократизаційним процесам в західних суспільствах передували сплески активності релігійних організацій. Одначе, тільки-но ці хвилі демократизації переходили невидимий рубіж і опинялися на канонічних землях східних церков, картина змінювалася

За моїм відчуттям, тут уже громадянське суспільство вело вперед у змінах, а церква намагалася його наздогнати. Це було помітно під час трьох наших майданів — Революції на граніті, Помаранчевій революції та Євромайдані, на яких церкви хоч і були присутні, але де вони не були ініціаторами та головними виразниками протесту.

Церкви спізнювалися з прийняттям морального імпульсу суспільства, а Ватикан свого часу й зовсім проігнорував дивовижні прояви боротьби за людську гідність в час Євромайдану, побоюючись втручатися у ті сфери, де, як він вважав, існує суверенітет московської церковної влади щодо вірян.

Я нагадую про це не для того, аби когось звинувачувати. Східні церкви дуже інерційні у прийнятті рішень та реагуванні на виклики. Однак якщо вони не змобілізуються для того, аби взяти участь у соціальних трансформаціях, тоді ці зміни, які визначатимуть ситуацію у майбутньому, відбуватимуться без них.

— Вже 20 років як Україна та Польща позбавлені нагоди дослухатися до корисних порад вашого друга, львів'янина Яцека Куроня. Ви зазначаєте, що без його голосу тихішими стали рупори польсько-українського порозуміння, зате куди частіше чути групи непримиренних. Чому попри те, що два народи нібито вже більше знають один про одного, ніж дві, три чи чотири декади тому, нових "куронів" в публічному дискурсі й досі бракує?

— Я можу говорити лише про власні відчуття ситуації, яка склалася. Багато людей в Європі усвідомлює, що ми живемо в дуже турбулентний час, коли життя пришвидшується й іноді складно поспівати за несамовитим темпом цих змін. Внаслідок цього в людей з’являється стурбованість своїм майбутнім та прагнення захистити свої інтереси, світосприйняття та ідентичність в ньому. Це ті люди, які в час швидких змін воліють не експериментувати. В Україні ситуація інакша. Українська державність не встоїть, не ризикуючи змінюватися та шукати щось нове. Ми відчуваємо, що повернення до старого вже немає.

Мирослав Маринович на конференції «Правда, справедливість і свобода в плюріантропологічному світі» в Римі, 2024. Фото: Carol Glatz/CNS

На українсько-польські стосунки впливає зараз не стільки традиція ґедройцівської «Культури», скільки етос, притаманний обом народам у міжвоєння. Йому відповідає принцип нульової суми, або інакше win-lose. Згідно з ним, інерція уявлення про те, що українцеві може бути добре коштом інтересів поляків і навпаки, діє до сьогодні.

Якщо ми шануємо наших предків, очільників та людей, які в різний історичний час несли національний дух, ми мимоволі просякаємося такою логікою. Вона неконструктивна в побудові майбутнього і не підходить обом народам. Замість неї Україні потрібно думати про впровадження логіки win-win.

Для Польщі згадана інерція несе не меншу загрозу, оскільки така логіка відроджує давній комплекс зверхності, слідом за яким йшов конфлікт, а потім і загроза для польської державності.

Ми переживаємо американські гірки у польсько-українських відносинах, на яких хвилі піднесення змінюються падінням в недовіру та непорозуміння, які ми хочемо вирішити силовим шляхом. Зрештою, колись це має змінитися.

<frame>Мирослав Маринович — український громадський діяч, публіцист, релігієзнавець. В минулому радянський політичний дисидент, політв'язень, співзасновник Української Гельсінської групи та української Amnesty International, президент українського ПЕН-клубу. Колишній проректор Українського католицького університету у Львові. <frame>

Розмовляв Ihor Usatenko

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Польське агентство преси — єдине державне інформаційне агентство в Польщі, засноване у жовтні 1918 році

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Аутисти дружать мовчки. Або як це — бути «мамою пінгвінів»? 

Ексклюзив
20
хв

«Коли я, американка, сказала на кордоні, що не виїду з України, бо не можу кинути українців помирати, прикордонник… заплакав», — посол ООН Христина Катракіс

Ексклюзив
20
хв

«Я бігла на протезі, а оператор, наздоганяючи, кричав: «Повільніше, не встигаю за вами!»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress