Ексклюзив
20
хв

«Ми живемо в повній підвішеності. Що, якщо один з нас не витримає розлуки?»

«Безпечне життя за кордоном насправді не дає полегшення, коли найближча для серця людина щодня зазнає ризику смерті. Я весь час переживаю за чоловіка»…

Sestry

Малюнок Оксани Драчковської

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

Питання без відповідей

Я у Польщі з перших днів війни. Мій чоловік, з яким ми одружилися в жовтні 2021 року, вирішив, що нема чого чекати — мені потрібно виїхати. А сам пішов на фронт. Так війна розлучила нас на початку спільного життєвого шляху.

Я думала, війна триватиме максимум до травня, Захід дасть ефективну відповідь і ми всі зможемо повернутися в Україну.

Натомість вже майже 2,5 роки я живу в Польщі, аі мій чоловік — на війні. Замість будувати спільне життя, нас розділяють сотні кілометрів і страх за його життя. Безпека в Польщі насправді не дає полегшення, коли найближча для серця людина щодня зазнає ризику смерті чи інвалідності. Я весь час переживаю за чоловіка. Ці моменти онлайн, коли ми можемо обмінятися кількома словами, чудові, але вони ще більше розпалюють горе й тугу…

Після цих понад двох років найбільше мені бракує близькості та, мушу визнати, сексу. Я хочу обійняти його, кохатися і не вставати з ліжка тиждень.

Адже це ненормально, що в цивілізованій Європі сім’ї не можуть бути разом через те, що хворий на ненависть диктатор вирішив напасти на незалежну країну. У мені стільки злості, навіть ненависті, але понад усе — безсилля. Скільки ще нам доведеться жити в цій розлуці? Іноді я боюся, що не доживу до нашого спільного життя знову.  

Я не поїду з Польщі, тому що мені нема куди повертатися в Україну. Мої свекри загинули, бо на їхній будинок впала бомба. Я виросла у дитячому будинку, і вони були моєю єдиною, першою справжньою родиною.

Мій чоловік завжди каже мені, щоб я не залишала Польщу, бо тільки так він має спокійну голову й не хвилюється, знаючи, що я тут у безпеці та про мене піклуються. Навіть якщо у нього є відпустка, він не може приїхати і бути тут зі мною.

Ми живемо в повній підвішеності. Скільки можна так жити на відстані? Це біль. Адже людині потрібні близькі люди, їхнє тепло та підтримка. Який шанс у стосунків вижити, якщо їхнім єдиним джерелом є туга?

Що, якщо один з нас не витримає цієї розлуки? Мені дуже сумно. Важко так жити. Друзі чи знайомі не замінять найближчої людини, а страх за його життя виснажує психіку.

Гжегож Міхал Мюллер, психолог на Avigon.pl:

Не наважуся давати поради. Найчесніше в цій ситуації висловити вам співчутливу повагу.

Ця ситуація дійсно є руйнівною. І те, про що ви пишете, — це застрягання Йова в абсурді війни. Ви правильно вчинили, що щиро попросили допомоги. Та вам потрібна не порада, а присутність підтримки.

Таку підтримку зможуть вам дати ті, у кого є подібний досвід. Розрада, присутність, наполегливість, хоробрість, певний повсякденний і справжній героїзм життя людей зі схожим досвідом можуть стати для вас джерелом сили в процесі подолання апокаліптичної, абсурдної та виснажливої ситуації.

Проблеми, які неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.

Я пропоную вам знайти поблизу себе групу підтримки. Це може бути група у психолога — наприклад, для складних подружніх відносин, де є любов, поранена війною. А якщо такої групи не знайдеться, давайте разом створимо її з вас, редакції та моєї скромної персони.

На щастя, у Польщі вже працює низка сильних українських психологів. І якщо поєднати добре підібрану групу і психолога, то проблему, яку неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.

Посилання на сторінку психолога тут

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Продовжать захист чи ні, залишать допомогу чи заберуть, буде робота і дах над головою чи ні, доведеться міняти дитині школу чи пощастить…  А життя тим часом біжить, і ніби повз. Більшість біженців, які звертались за психологічною допомогою в 2024 році, зізнавалися, що втратили відчуття контролю над своїм життям і не можуть будувати плани навіть на найближчі місяці. Що робити далі в умовах невизначеності? В чому шукати опору, коли щодня відбуваються зміни?

Про це Sestry розмовляють зі психологом програми Mental Support for Media Антоном Покалюхіним.

Причини втрати контролю над своїм життям

Причинами втрати контролю можуть бути відсутність підтримки, проблеми з пошуком або частими змінами місця чи умов праці, житла, дитсадка, школи, відсутність чіткої інформації про умови подальшого перебування в чужій країні.   

«Життя під час війни — це завжди сценарій невизначеності. Чи вперше, чи вдесяте ви змушені шукати нове місце проживання чи роботу, а це завжди стрес. Багато невдалих спроб можуть призвести до відчуття безвиході, виснаження, знесилення.

Але в такі моменти дуже важливо нагадувати собі, що цей стан — тимчасовий. Він мине

Ви вже не раз змогли впоратися зі складними життєвими обставинами, і цього разу — крок за кроком — знову повернете контроль над своїм життям і зможете знайти ресурси для досягнення цілей», — каже Антон Покалюхін. 

Прийняти невизначеність, зосереджуватися на теперішньому моменті, а не майбутньому, яке лякає. На сферах життя, які можете контролювати, — своїх реакціях і рішеннях, зовнішньому вигляді, чистоті в домі, навчанні дітей тощо. Можна завести щоденник або листуватися з кимось онлайн і розповідати все, що відбувається щодня. Нагадувати собі про минулі труднощі, які подолали. Звертатися за допомогою. Навчатися новому. А найважливіше — знайти опору в собі.

За словами Антона Покалюхіна, відчуття втрати контролю над життям може виникати ще й тому, що людина має забагато цілей:

«Це як радіо, яке одночасно ловить кілька хвиль, і окремі слова або звуки можна вихопити, а от в цілому — какофонія і безлад. Що більше завдань і обов’язків, то гірше ми справляємося. А парадокс людської психіки в тому, що чим гірше справляємося, тим важче взятися за важливу справу й довести її до кінця. Тому якщо ми перевантажені цілями, треба визначити їхню пріоритетність. Запитати себе, що для мене зараз найважливіше? Яким моїм цінностям це відповідає? І на цьому зосередитись».

Що таке цінності і як вони можуть допомогти у важкі часи?

За словами психолога, цінності часто ділять на дві групи. Перша — це щось, що ми можемо мати чи не мати, або мати й втратити (наприклад, сім’я, здоров’я, робота). Друга категорія цінностей — це певні якості, які ми можемо чи хочемо проявляти, або навпаки не проявляти протягом життя (доброта, чесність, турбота, пізнання, боротьба за справедливість, творчість). 

Суспільство штовхає нас до ідеї, що щоб нормально жити, обов’язково треба мати здоров’я, хорошу сім’ю, чудову роботу, житло, автомобіль, смартфон. Але під час війни й невизначеності краще застосовувати інший підхід до інтерпретації життєвих цінностей

Перший (побутовий) підхід передбачає, що цінності можна в будь-який момент втратити. І чимало людей під час війни відчули на собі цей досвід. Хтось втратив рідних, будинок, друзів, бізнес, налаштований побут… 

«Натомість якщо цінності — це наші внутрішні орієнтири, то як ми можемо це втратити? Ми маємо вибір — жити або не жити згідно з нашим внутрішнім компасом. Можна, наприклад, проявляти доброту, навіть коли не маєш здоров’я чи роботи. Наші цінності завжди з нами, навіть якщо ми не маємо можливості реалізувати їх так, як хотілося б», — пояснює психолог.

Щоб зрозуміти, якими є ваші цінності, треба відповісти на питання: якою людиною я хочу бути? Як я хочу, щоб про мене згадували мої діти, онуки, учні, клієнти, колеги, друзі? Які стосунки я хочу будувати з іншими людьми?

Уявімо, що два хлопчики їдуть з батьками в Діснейленд. Один з них постійно запитує: «Коли ми вже приїдемо? Нам ще довго їхати?» І ця дорога перетворюється для нього на страждання. Він настільки сфокусований на меті, що процес її досягнення викликає в нього переживання, тривогу. Тоді як його брат сфокусований на процесі. Він дивиться у вікно, рахує зустрічні автомобілі, розглядає корів, які пасуться вздовж узбіччя. Він теж хоче якнайшвидше приїхати й буде із задоволенням проводити час у Діснейленді. Але доки він туди їде, проявляє цікавість, відкритість до пізнання світу. І для нього процес перетворюється на приємну подорож. 

Перший хлопчик сфокусований на меті, а поки її не досягнув — нещасливий. Якщо у дорозі щось станеться, для нього це буде катастрофа. Тоді як другий завдяки своїй цікавості до світу отримує враження на всьому своєму шляху.

Наші цінності можуть бути певною компенсацією, адже дозволяють жити і відчувати радість, ніжність, спокій, навіть коли ми не маємо того, що хочемо мати

Піклуватися, аби відчувати життя

«У передмісті Херсона росіяни вбили мою доньку, — розповідає 52-річна біженка Валентина. — Ворожий дрон прилетів з лівого берега Дніпра. Односельці побачили, що вона поранена й, ризикуючи життям, намагалися забрати її з місця трагедії, але дрон зависав над людьми. Лише вночі вдалося її забрати, але було вже запізно. Думала, що якщо залишуся в тому селі, остаточно збожеволію. Тому виїхала до польського Ольштина, де колись працювала. Стала ходити на психотерапію, пити антидепресанти, знайшла роботу. І зрозуміла, що мені стає легше, коли я опікуюсь дітьми, турбуюсь про інших. У квартирі, де я оселилася, проживають ще дві родини біженців — самотні мами з дітьми. Я стала водити вранці цих дітей до дитсадка, а на вихідних — до кіно чи театру. Готувати їм смаколики… Так, до кінця життя я житиму в горюванні. Але моя турбота про інших допомагає зробити мій біль від втрати менш нестерпним, вона дає мені сенс».

Ще один приклад — австралієць Уолкер Мікач, який втратив дружину й дітей під час масової стрілянини в 1996 році. Він започаткував ініціативу зі зменшення доступності до вогнепальної зброї в Австралії. Це був його спосіб впоратися з болем. Він більше не міг турбуватися про своїх загиблих родичів, але зміг допомогти врятувати життя іншим людям. 

Людям, які через війну змушені були покинути рідні домівки, важко адаптуватися до нових умов. Але якщо їхня цінність — турбота про близьких і оточуючих, захист і допомога, то вони робитимуть це незалежно від того, де живуть

Люди, які мають хронічні чи невиліковні хвороби, розуміють, що вони ніколи не будуть здорові. Але продовжують піклуватися про себе, вимагати знеболення, робити нову зачіску тощо… аби відчувати життя. 

Мати провідну зірку, щоб не зійти зі шляху

Банальна метафора: уявіть собі, що наше життя — це шлях. А цінності — це зірка, яка вказує, що ми йдемо в потрібному напрямку. Дійти до зірки неможливо. Як не можна досягти піку доброти, самопізнання чи турботливості. Як не можна захистити чи врятувати всіх. На шляху є повороти, перехрестя, перешкоди. Інколи ми звертаємо з дороги. У важкі часи, особливо під час війни, дуже важко рухатися в своєму напрямку й жити згідно зі своїми цінностями. Бо на це впливають негативні події, обставини, думки, емоції. Разом з тим треба нагадувати собі про свій напрямок, який часто важко побачити крізь туман проблем. Треба нагадувати собі про свої цінності, адже вони можуть спрацювати, як маяк у темряві. Заради чого все це? Відповідь і є довговказом.

«Я зараз не в Україні, але щодня про неї думаю, — каже Ольга Морозова з Миколаєва. — Тож я організувала виставку «Дві війни — одне страждання», яку вже презентували в Берліні, Варшаві й інших містах. Експозиція розповідає про дітей, яких торкнувся драматичний воєнний досвід: малих увʼязнених німецького концтабору в Лодзі та українських дітей, які були змушені тікати зі своїх будинків у результаті російського вторгнення в Україну. Я хочу, аби люди в різних країнах бачили і розуміли, що відбувається, хочу впливати. І це допомагає мені не здаватися».

«Відчуття, що життя варте того, щоб жити, надають саме цінності, а не цілі», — резюмує психолог.

Ми можемо мати безліч цілей, але якщо вони не відповідають нашим цінностям, ми не будемо відчувати задоволення ні від процесу, ні від результату. Натомість життя у згоді зі своїми цінностями — хай непросте, хай з невідомим кінцем — це принаймні гарантовано змістовна подорож
20
хв

Всередині нас є те, що неможливо втратити

Тетяна Бакоцька
птср як розмовляти з людиною

Травматичний досвід мають ті, хто пережив або був свідком події, що інтенсивно налякала, загрожувала життю чи здоров’ю. За словами психолога програми Mental Support for Media Антона Покалюхіна, кількість українців, які мають травматичний досвід через війну, зростає щодня. Бо так чи інакше всі ми відчуваємо потенційну загрозу, яка висить над нами і нікуди не зникає. 

Чому травматичний досвід особливий? 

Якщо відбувається якась подія, наш мозок опрацьовує цю інформацію, після чого вона потрапляє на зберігання в так звану мережу пам’яті. Коли людина згадує про якусь подію, спогади надають нам інформацію з різних аспектів — час, місце, контекст, люди, відчуття тощо.  

Що ж відбувається, коли людина має травматичний досвід? Опрацювання інформації не відбувається. Бо травматична подія — це щось дуже страшне, аномальне, екстремальне. Те, чого не може відбутися. Тому мозок не здатний цю інформацію одразу опрацювати й переміщує її в «гарячу пам’ять». 

«Це така бульбашка, де мозок тимчасово зберігає болючу «гарячу» інформацію, щоб вона трохи «охолола» та її можна було перетворити на звичайну згадку», — пояснює Антон Покалюхін. 

Гаряча пам’ять відрізняється від звичайної тим, що спогади в ній яскравіші, більш емоційні, можуть вміщувати інформацію про фізичні відчуття, звуки, запахи тощо. Чому це призводить до проблем і негативних наслідків? Бо якщо якась подія знаходиться в гарячій пам’яті, то в людини немає відчуття, що це минуло. 

Незважаючи на те, що все вже закінчилося, людина живе з відчуттям, що ця подія продовжується і от-от настане знову. Те, що відбулося, ніби заморожене в часі. Це нагадує фільм «День бабака», коли людина не хоче, але знову й знову проживає одну й ту саму ситуацію

Коли спогади охолонуть, мозок запускає процес їхнього опрацювання. Більшість людей може відновитися й стабілізуватися протягом місяця сама. Їй не потрібні спеціальні ліки чи допомога спеціалістів.

Втім щонайменше 25% людей не можуть самостійно впоратися з наслідками травматичного досвіду. І посттравматичний період у них може тривати місяцями й навіть роками

Якими можуть бути наслідки неопрацьованих спогадів? 

Це можуть бути повторні переживання травматичних подій. Спогади з’являються мимоволі (без бажання людини) або внаслідок тригерів: флешбеки, фізичні (тілесні) відчуття, звук або запах, які нагадали про якусь ситуацію, сновидіння тощо. 

Флешбеки — окремий прояв травматичних розладів. Це стан, коли людина раптово занурюється в травматичну ситуацію, що минула, й поводиться так, ніби перебуває там. Чує ті самі звуки, відчуває ті самі запахи, тілесні відчуття. Її ніби взяли з теперішнього моменту й фізично перенесли в травматичну подію, й вона заново це переживає. Зрозуміти, що це флешбек, можна за зовнішніми проявами. Людина починає дивно поводитися. Наприклад, їй нічого не загрожує, а вона ховається.

Інколи флешбеки можуть бути неявні. Це коли людина нічого не робить, але видно, що вона занурилася в себе, не реагує на оточення, перебуває не тут і не зараз.

Фото Shutterstock

Також ознакою неопрацьованих спогадів є гіперзбудження. Це постійна настороженість, напруження, людина живе в стані очікування, що щось страшне відбудеться знову й не може розслабитися навіть у тій ситуації, коли точно знає, що знаходиться у безпеці. 

Люди з неопрацьованими спогадами мають таку неадаптивну навичку подолання стресу, як уникнення — людей, місць, речей або дій, які здаються дискомфортними

Оскільки люди хочуть уберегти себе від страшних спогадів, вони уникають усього, що може їм нагадувати про травматичний досвід. І це суттєво погіршує рівень їхнього життя. Наприклад, уникаючи людних місць, не ходять до супермаркетів, в кіно або на концерти. Або щоб уникнути негативних відчуттів, коли в голові знову й знову безконтрольно з’являються спогади, людина може почати вживати алкоголь або навіть наркотичні речовини, щоб максимально захиститися від стресу, уникнути повторення. 

Також проявами неопрацьованих спогадів є негативні думки (про себе, про світ, про інших людей) та важкі емоції (вина, сором, недовіра, пригніченість).

«А ще неконтрольована агресія, коли на будь-яке зауваження людина може вибухати. Або нав’язливі думки: «Чому зі мною це відбувається, а з іншими — ні? Чому вони так не переживають? Отже, зі мною щось не так, я ненормальна? Але ці думки — також захисний механізм», — впевнений Антон Покалюхін. 

Тобто є різні наслідки неопрацьованих спогадів. Вони проявляються і в когнітивній сфері (думки), і в емоційній, і в поведінковій (дії). Ось чому багатьом людям важко впоратися з наслідками травми самостійно. 

«Навіть якщо це не розлад, а окремі симптоми, вони все одно неприємні. Уявіть собі, людина переживає ці важкі емоції, і тут хтось розповідає якийсь недоречний жарт, ставить наївні питання або в інший спосіб тригерить її травматичні спогади. З цим справді важко жити», — зазначає психолог.

Як спілкуватися з людьми, щоб не тригерити їхній травматичний досвід? 

Якщо ми точно не знаємо, чи є в нашому оточенні люди, які пережили травматичний досвід, можна застосувати інструмент, який психологи називають травмачутлива комунікація. Це розуміння того, що наші слова під час спілкування з людьми, які мають психологічну травму, можуть завдати їм шкоди. Що те, що ми говоримо, може ранити, завдати емоційного болю іншим. 

Бо всі люди реагують по-різному на одну й ту саму ситуацію. Когось новина про обстріли на сусідній вулиці може вибити з колії на тиждень, а хтось через 15 хвилин знову повернеться до роботи. Це індивідуальні відмінності. Хтось стає балакучим, а хтось замикається й мовчить. У кожного свій ресурс, різні навички впоратися зі стресом.    

Люди з травматичним досвідом болісно реагують на слова й дії інших людей, якщо не відчувають, що це спілкування є для них безпечним та комфортним. Наприклад, якщо вони про щось запитують чи щось розповідають, а інші люди їх у цей час не слухають, відволікаючись на щось інше. Неприємно спілкуватися з тими, чий погляд десь блукає, немає контакту очей. Це один зі способів знецінення співрозмовника. 

Варто уникати припущень та не поспішати робити судження. Людям важливо, щоб їх вислухали до кінця, навіть якщо вони розповідають вам те, про що ви знаєте. Особливість роботи нашого мозку в тому, що йому властиво все категоризувати й судити: хтось має бути винен, хтось зробив правильно, а хтось — ні. 

«Якщо,приміром, у вас з’явилося судження, що людина неправильно вчинила й сама винна в трагедії, і вам хочеться запитати: «Чому ж ви раніше не виїхали з міста, яке було близько до лінії фронту? Якби ви це зробили, ваші родичі не загинули б!» — не робіть цього. Люди різні й приймають свої рішення зі своєї позиції, а не з вашої. І ми не знаємо, як би ви вчинили на місці цієї людини, маючи її життєвий досвід та психіку. Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — засуджувати. Це лише нашкодить людині, яка має травматичний досвід», — впевнений психолог.  

Фото Shutterstock

Якщо ви точно знаєте, що людина має психологічну травму, не можна автоматично вважати її безпорадною, такою, яка не здатна щось якісно зробити. 

«Неможна, наприклад, не давати можливості такій людині працювати в важкому проєкті, якщо вона сама про це не просить, якщо справляється із завданням. Важливо допомагати відновлювати працездатність», — радить Покалюхін.  

Якщо ми точно знаємо, що в людини, яка поруч, був травматичний досвід, то під час спілкування можемо застосовувати одну з моделей допомоги при стресі — моніторити, чи не дестабілізувався її емоційний стан. Якщо це сталося (наприклад, людина розплакалася, почала метушитися), треба вміти допомогти людині стабілізуватися: запропонувати серветку, принести води, зателефонувати родичам, можливо, обійняти (якщо вона не проти). Треба знати, куди скерувати людину за психологічною допомогою, якщо це необхідно. Є безкоштовні гарячі лінії, різні психологічні ініціативи. Така допомога має сенс, бо розгубленій людині не треба самій шукати цю інформацію. 

«Будьте поруч — це саме по собі заспокоює. Можна навіть нічого не говорити в цей час, якщо не знаєте, що сказати. Це найпростіше й водночас найефективніше, що можна зробити, щоб допомогти».

Спокоєм можна емоційно заразити когось так само, як і страхом

Якщо будете випромінювати відчуття, що зараз поруч з вами спокійно, безпечно, це може допомогти. Також можна запитати про те, що цій людині зазвичай допомагає заспокоїтися. Важливо показати, що людина не самотня.

Як спілкуватися з людьми, які мають гострий стрес (травматична подія відбулась нещодавно)? 

Психолог Антон Покалюхін впевнений, що насамперед треба дбати про власну безпеку: «Якщо ви відчуваєте, що не маєте ресурсу допомагати іншим, — краще цього не робіть».

Спочатку лікується тіло, потім надається психологічна допомога. Якщо людина фізично ціла, а емоційно нестабільна, ніби в ступорі, це може бути стан шоку. В цей час людина не здатна спілкуватися, а інколи й діяти. Або стає гіперактивною, щось викрикує, безупинно плаче.  

У цих ситуаціях потрібно встановити контакт із людиною, яка пережила травматичну подію, й підтвердити, що ви поруч, щоб допомогти. Якщо людина хоче щось розповісти — вислухайте її. Далі треба активізувати її до дій. Наприклад, запитати, чи хоче вона випити води, комусь зателефонувати або принести документи з іншої кімнати. 

Якихось хитрих і складних інструментів чи технік, щоб під час спілкування не завдати болю людині, немає. Все просто: треба лише бути поруч, підкреслити безпеку (сказати: «Ми в безпечному місці, вже все добре»), нормалізувати реакцію (сказати: «Це нормально, що ти так реагуєш») і перевести в практичний план (дати якесь легке завдання — збери документи до папки, принеси телефон). Робити разом рутинні справи, допомогти приготувати їжу.  

Натомість те, чого не треба робити, — вимагати від людини опанувати себе, знецінювати її досвід, дорікати через сильний прояв емоцій, говорити, що ви її розумієте, що їй пощастило вижити, що час лікує. І що «все буде добре». 

20
хв

«Люди з досвідом травми болісно реагують на слова інших, якщо не відчувають себе з ними у безпеці»

Тетяна Бакоцька

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Всередині нас є те, що неможливо втратити

Ексклюзив
20
хв

Дітям зі СДУГ потрібно показати їхню суперсилу

Ексклюзив
20
хв

Я не зовсім йобн…сь

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress