Ексклюзив
Школа без дому
20
хв

«Ми справимося, мам», — каже мій син. І я йому вірю

Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе роль чоловіка у нашій сім'ї. Йому ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий

Ксенія Мінчук

Ксенія Мінчук і її син Кирил. Фото авторки

No items found.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну зараз живуть у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми та зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu розуміє, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочинаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей. Шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо у вашої дитини проблеми в школі, якщо ви знаєте, як діяти, якщо ви мама, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

24 лютого сотні тисяч українських матерів прокинулися зі страхом за життя своїх дітей. Спочатку ми думали, що війна скоро закінчиться. Чекали. У сирих бомбосховищах. Добами. Зрозумівши, що небезпека занадто близько, ми вивезли своїх дітей з України, аби врятувати. Попри їхні сльози та незгоду залишати рідну землю. Але ми це зробили. Так сталося і з моїм сином.

Кирилу було 16, коли почалася велика війна. Ми з ним саме перебували у різних містах — я дома, він у бабусі. Він зателефонував мені й перше, що спитав: «Ти в порядку?» Страх того, що моя дитина не поруч, вибивав мене з реальності ще більше, ніж вибухи за вікном. Перше, що я мала тоді зробити, — забрати його до себе. Так я могла контролювати ситуацію. Хоча нічого насправді контролювати тоді не було можливим. Я поїхала за ним. Обійнявши сина, зрозуміла, що треба виїжджати з України. Адже я маю врятувати свою дитину.

Син не хотів їхати. Казав, що переживає за бабусю, яка на той час була сама з двома маленькими онуками. Він був найстарший. Єдиний чоловік. Тоді я зрозуміла, що він відчуває відповідальність.

А війна зробила його дорослим — о 6:15, коли впала перша бомба. Він навіть змінився фізично. Одразу. Вираз обличчя став зовсім іншим. Погляд — рішучим. Мова — гострою та радикальною

Мені довелося вмовляти Кирила, аби вивезти його з України. Він доросла людина, якій я не можу наказувати, як не можу приймати рішення без нього. Вмовила. Ми виїхали. Більше в Україну він не повертався.

Ми чекали, що все от-от закінчиться. Але воно не закінчувалося. А ми продовжували чекати. Син довго не міг прийняти факт, що йому доведеться вступати в університет не в Україні. Він так мріяв повернутися. Кожного дня питав: «Коли?» А я не знала, що відповідати. І досі цього не знаю.

Випускний у школі, такий важливий день для кожної дитини, він пропустив. Ми переживали, що якщо поїдемо в Україну, його можуть вже не випустити. Син був дуже засмученим, бо так хотів побачитися з рідними та друзями.

За 2 роки перебування у Польщі мій син так і не знайшов нових друзів. Закрився. Від знайомств, розмов, нового досвіду. Спілкується зі своїми друзями з України. Так йому простіше. Це червоною ниткою тримає його зв’язок з Україною і з життям до війни.

Зараз мій син — студент. Я вмовила його залишитися тут на навчання. І навіть тепер, розуміючи, що він тут надовго, син часто питає, коли ж ми зможемо поїхати додому. Часом каже, що йому соромно, що він не в Україні. Соромно перед тими друзями, які залишилися. І питає: «Ну навіщо ти мене забрала?» Іноді чую, як в телефоні йому кажуть «ну ти ж не живеш під обстрілами». Це так нечесно щодо нього.

Поїхавши з України, син втратив зв’язок зі своїм батьком. Вітають один одного з днями народження. Це і все спілкування. Звісно, йому дуже бракує авторитетної фігури чоловіка поруч. Поділитися чимось суто хлопчачим, спитати поради, чомусь навчитися.

Усього цього він не має. Каже, що йому і не треба. Але бачу в його очах, що це неправда.

Він тягнеться до спілкування з чоловіками. Йому хочеться цього. Бачу, як загоряються його очі, коли він дізнається, що буде можливість поспілкуватися з іншими чоловіками — моїми друзями

Але він не видає своєї радості, тримає все в собі. Як дорослий.

Він страшно сумує за рідними. За останній рік ми втратили двох дуже важливих людей з нашої сім’ї. Я вперше почула, як мій дорослий син плакав уголос. Закрився у ванній і плакав. Думав, я не чую. А я чула. І плакала теж. Бо відчувала його біль. Біль від втрати і неможливості потрапити на прощання з рідними.

Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — чоловік. Єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе функцію чоловіка у нашій із ним сім'ї. Йому все ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий.

Якось Кирил сказав, що хоче йти воювати. «Я мушу захищати свою країну та своїх рідних. Чому я маю ховатися тут?» Слова дорослого чоловіка у тілі мого сина налякали. Розумію, що зовсім скоро я перестану на нього впливати, і він це зробить — піде на війну. Пишаюся таким його рішенням і страшно боюся. Бо, як кожна мати, хочу зберегти його життя.

Іноді думаю, чи правильне рішення ухвалила, коли вивезла його з України та відірвала від досвіду нашої нації? Чи стане він гідним українцем? Але ці питання відпадають кожного разу, коли Кирил свариться на своїх друзів, які все ще розмовляють російською. А ще тоді, коли каже, що треба задонатити на якісь збір. А ще тоді, коли каже: «Ну коли вже ми переможемо?!»

Чи можемо ми якось допомогти дорослим хлопцям, яким довелося виїхати з України через війну? Як помогти їм не відчувати через це провину? Думаю, це можливо лише шляхом чесних, відвертих розмов і пояснень

Хочу вірити, що колись Кирил пробачить мене за те, що я забрала його з рідної країни. І зрозуміє, чому я ухвалила таке рішення. А поки спостерігаю, як мій маленький син стає дорослим і сильним чоловіком.

Іноді, коли накриває розпач і безпорадність, Кирил пригортає мене до себе, як малу дитину, і каже, що все буде добре. «Ми справимося, мам», — каже син. І я йому вірю.

No items found.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Коли я була маленькою, у нас із дідусем була така забава: я йому казала: «Діду, я в Америку поїду». А він міг відповісти: «Їдь! А потім ще й мене забереш» або  «Не їдь! Як же я тут без тебе буду?».  

Дідуся не стало в 2011 — якраз у листопаді. І ось на календарі листопад 2024-го, а я в Америці. Саме тоді, коли американці  робитимуть історичний вибір: і для себе, і для всього світу. 

Ти б ніколи не повірив, діду, що вони — представники найвпливовішої країни, які ще донедавна не знали, де Україна на мапі і хто такі українці, колись будуть нами захоплюватися і вболівати

«Welcome to United States. О, вау! Ви з України?!», — так починається наш не такий уже й small-talk з темношкірим офіцером паспортного контролю в аеропорту Маямі. Ще кілька років тому, я впевнена, діду, він підозріливо крутив би мого паспорта з тризубом на всі боки, не вірячи тому, що я прилетіла в Америку у відрядження, аби висвітлювати вибори, а не в бажанні оселитися тут назавжди. Але тепер, діду, він каже: «Ви — смілива нація! Ви протистоїте такому великому злу як Росія! Ми — з вами! Тримайтеся!». А потім скрушно зітхає: «Але хто зна, що буде після цих виборів…». Офіцер паспортного контролю не приховує, на чиєму він боці. Трамп йому не подобається. «He is a bad guy (українською «він поганий хлопець»), — каже, — дружить з поганими хлопцями». Але навряд чи так, як цей офіцер, думають усі у Флориді, яка ось уже  з середини минулого століття голосує за республіканців.

Виборці у США розділились, за кого голосувати. Фото авторки

«Гарріс — ніяка! Вона війну в Україні не закінчить! А от Трамп — інша справа», — наполягає українська емігрантка, яка оселилася в американській Флориді ще в 90-х. Вона має американське громадянство і вже зробила свій вибір на достроковому голосуванні. 

Українці в США, як і американці, розділилися на два табори
Плакати за Дональда Трампа. Фото авторки

Ті, хто опинився тут як біженець чи емігрував в останні роки, — підтримують Гарріс. Ті, хто переїхав до Америки раніше, — здебільшого послідовно голосують за республіканців. І тих, й інших об'єднує те, що вони вболівають за Україну і переймаються, чи буде вона мати підтримку й далі. 

Американські виборці. Фото авторки

«Привези нам з Америки добрі новини», — отримую я повідомлення від друзів з України. І добрі новини нам, діду, дуже потрібні! Бо на фронті — пекло. Росіяни щодня обстрілюють наші міста. І інколи я думаю: яке ж це щастя, що ти, діду, дитина війни, не дожив до цього моменту!

А інколи шкодую, що ти не дожив до того моменту, коли на моніторі літака німецьких авіаліній нарешті висвітлюється «Kyiv», а не «Kiev», а їхній працівник, хоч і з акцентом, нарешті каже «дякую!», а не «спасібо!»
Авіакомпанії позначають Київ як Kyiv. Фото авторки

Здавалося б, дрібнички, але такі цінні! І головне не забути, яку ціну ми за це платимо! І продовжуємо платити… І як  важливо не втратити те, що ми вже здобули!

Журналістка Леся Вакулюк

Леся Вакулюк із США, спеціально для Sestry

20
хв

Вибір, який змінить майбутнє

Леся Вакулюк

Наприкінці жовтня майже всі модні пабліки і ЗМІ розтиражували фото відомої акторки Сари Джесіки Паркер. Вона була в образі культової героїні Керрі Бредшоу із «Сексу і міста» — і несла в руках свіжу книжку «Патріот» — посмертні мемуари Олексія Навального. 

Всі, хто дивився головний хіт кінця девʼяностих, памʼятають кіношну Керрі як гарячу штучку без комплексів, яка навчила жінок двом речам: не стидатися любові до гарного взуття та носити ультратонкі презервативі у своїй сумці. За всі шість сезонів і два повнометражні фільми колумністка із Нью-Йорка не була помічена у великій зацікавленості в політиці — ну, якщо не мати на увазі її короткий роман з місцевим політиком. 

Героїня Сари Джесіки Паркер із мемуарами Навального. Фото: zz/XNY/STAR MAX/IPx/Associated Press/East News

Тому той факт, що новий пропагандистський хіт російських лібералів одразу отримав нативну рекламу в популярному серіалі, дещо насторожує. А чому так? Відкриваємо офіційну анотацію до книги і тут чорним по білому написано: «Патріот» Навального містить маніфест трансформації Росії, який включає «вільні вибори, конституційні збори, децентралізацію та європейську орієнтацію». Це буцімто був останній запис у щоденнику російського опозиціонера за кілька тижнів до смерті взимку цього року. 

Тобто наживка для американських еліт більш ніж зрозуміла — натиснути на жалість і знову продати ілюзію прекрасної Росії, яка точно покається та вестернізується після смерті Путіна

Пройшло ще пару тижнів від публікації фото Сари Джессіки Паркер — і пускання бісиків в очі західним інтелектуалам продовжилось. У пресі зʼявилась вельми цікава новина про те, як так звана російська опозиція купила будинок неподалік Білого Дому. За два мільйони доларів із кишень неназваних спонсорів. Це таке собі «представництво опору путінському режиму». 

Ця точка російського лібералізму буде усього за два квартали від Капітолію. На газоні перед будинком будуть розвіюватися три прапори: біло-синьо-білий (його використовують деякі російські опозиціонери після початку повномасштабної війни в Україні), прапор Євросоюзу і прапор НАТО — за зливами ініціаторів — це «майбутні партнери Росії після звільнення режиму Путіна». Непогана вистава для працівників Білого дому, які щодня на велосипедах будуть добиратись на роботу.

За задумкою — тут регулярно будуть проходити регулярні заходи російської опозиції — семінари, дискусії, фандрайзингові акції, зустрічі з американськими політиками.  А перша публічна акція — «дебати між представниками демократів і республіканців на тему “політика нової адміністрації у відношенні війни в Україні”». Про виведення військ із території іншої держави, виплату репарацій і погрози Польщі та Литві стати наступними трофеями — жодного слова. 

Тепер біля Білого дому будуть не лише синьо-жовті прапори, але й прапори російської опозиції. Фото: Nur Photo/East News

Тож можна чітко констатувати, що Росія прагне нав'язати свій порядок денний США у питанні війни в Україну. І далі спробувати зробити те, що вдавалось із часу розпаду СРСР — продавати себе як головного арбітра миру, безпеки та торгівлі у Східній Європі. 

Свого часу саме американці врятували росіян від голоду — у суворі девʼяності саме контейнери курятини, які в народі отримали назву «ніжки Буша», врятували росіян від голодної смерті. 

Нинішня Росія добре розуміє, що кожен день війни в Україні робить її все менш рукопожатною — хай навіть не вводять в оману поклони генсека ООН Антоніо Гуттереша над короваєм на саміті БРІКС. Тому вона задіюваютиме всі методи — вичавлювання жалю, нотки ностальгії і побільше ілюзій, що ніколи більше знову. Просто все забудемо, знімемо санкції і одразу підем в НАТО і ЄС.

У Росії ніколи не шкодували грошей на обман і маніпуляції, на цяцьки і премії для російських опозиціонерів закордоння, які навряд чи знають, чим живе типовий росіянин в глибинці

Але проблема очевидна — росіяни купують собі піар у популярних серіалах та купують будинки для майбутньої резидентури під ребрами Білого Дому — варто подумати над тим, що країни Східної Європи, які завше шматувала Москва, можуть дати для протиотрути. Можливо, треба у кварталі від Капітолію мати свою халабуду, де будуть дискусії із тими польськими та українськими інтелектуалами, які живуть у себе вдома, а не сидять на грантах політичних емігрантах. 

Очевидно — це новий виклик для Польщі та України, проти яких і продаватимуть ідею покращеної Росії після заміни нинішнього диктатора на когось красивого і бородатого. Мета цієї акції проста — змусити західних топів забути про переорієнтацію на Польщу та Україну як основних стовпів Східної Європи і знову намагатися виліпити із маніяка янголятко з рожевими щоками.

Тільки дитячі фото Гітлера, Сталіна та Путіна свідчать, що всі вони були симпатичними немовлятами. Але це не завадило їм убивати мільйони людей та руйнувати кордони

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Як Кремль через Керрі Бредшоу продає ілюзію про покращену Росію без Путіна?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Жовтень 2024 в Україні на фото

Ексклюзив
20
хв

«На війну я потрапила випадково». Історія військової Вікторії Сотнікової

Ексклюзив
20
хв

Президентка франко-української асоціації у Ніцці: «Наша мета — розповісти французам правду про війну в Україні»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress