<frame>Менше половини українських школярів, які через війну зараз живуть у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми та зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu розуміє, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочинаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей. Шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо у вашої дитини проблеми в школі, якщо ви знаєте, як діяти, якщо ви мама, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
24 лютого сотні тисяч українських матерів прокинулися зі страхом за життя своїх дітей. Спочатку ми думали, що війна скоро закінчиться. Чекали. У сирих бомбосховищах. Добами. Зрозумівши, що небезпека занадто близько, ми вивезли своїх дітей з України, аби врятувати. Попри їхні сльози та незгоду залишати рідну землю. Але ми це зробили. Так сталося і з моїм сином.
Кирилу було 16, коли почалася велика війна. Ми з ним саме перебували у різних містах — я дома, він у бабусі. Він зателефонував мені й перше, що спитав: «Ти в порядку?» Страх того, що моя дитина не поруч, вибивав мене з реальності ще більше, ніж вибухи за вікном. Перше, що я мала тоді зробити, — забрати його до себе. Так я могла контролювати ситуацію. Хоча нічого насправді контролювати тоді не було можливим. Я поїхала за ним. Обійнявши сина, зрозуміла, що треба виїжджати з України. Адже я маю врятувати свою дитину.
Син не хотів їхати. Казав, що переживає за бабусю, яка на той час була сама з двома маленькими онуками. Він був найстарший. Єдиний чоловік. Тоді я зрозуміла, що він відчуває відповідальність.
А війна зробила його дорослим — о 6:15, коли впала перша бомба. Він навіть змінився фізично. Одразу. Вираз обличчя став зовсім іншим. Погляд — рішучим. Мова — гострою та радикальною
Мені довелося вмовляти Кирила, аби вивезти його з України. Він доросла людина, якій я не можу наказувати, як не можу приймати рішення без нього. Вмовила. Ми виїхали. Більше в Україну він не повертався.
Ми чекали, що все от-от закінчиться. Але воно не закінчувалося. А ми продовжували чекати. Син довго не міг прийняти факт, що йому доведеться вступати в університет не в Україні. Він так мріяв повернутися. Кожного дня питав: «Коли?» А я не знала, що відповідати. І досі цього не знаю.
Випускний у школі, такий важливий день для кожної дитини, він пропустив. Ми переживали, що якщо поїдемо в Україну, його можуть вже не випустити. Син був дуже засмученим, бо так хотів побачитися з рідними та друзями.
За 2 роки перебування у Польщі мій син так і не знайшов нових друзів. Закрився. Від знайомств, розмов, нового досвіду. Спілкується зі своїми друзями з України. Так йому простіше. Це червоною ниткою тримає його зв’язок з Україною і з життям до війни.
Зараз мій син — студент. Я вмовила його залишитися тут на навчання. І навіть тепер, розуміючи, що він тут надовго, син часто питає, коли ж ми зможемо поїхати додому. Часом каже, що йому соромно, що він не в Україні. Соромно перед тими друзями, які залишилися. І питає: «Ну навіщо ти мене забрала?» Іноді чую, як в телефоні йому кажуть «ну ти ж не живеш під обстрілами». Це так нечесно щодо нього.
Поїхавши з України, син втратив зв’язок зі своїм батьком. Вітають один одного з днями народження. Це і все спілкування. Звісно, йому дуже бракує авторитетної фігури чоловіка поруч. Поділитися чимось суто хлопчачим, спитати поради, чомусь навчитися.
Усього цього він не має. Каже, що йому і не треба. Але бачу в його очах, що це неправда.
Він тягнеться до спілкування з чоловіками. Йому хочеться цього. Бачу, як загоряються його очі, коли він дізнається, що буде можливість поспілкуватися з іншими чоловіками — моїми друзями
Але він не видає своєї радості, тримає все в собі. Як дорослий.
Він страшно сумує за рідними. За останній рік ми втратили двох дуже важливих людей з нашої сім’ї. Я вперше почула, як мій дорослий син плакав уголос. Закрився у ванній і плакав. Думав, я не чую. А я чула. І плакала теж. Бо відчувала його біль. Біль від втрати і неможливості потрапити на прощання з рідними.
Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — чоловік. Єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе функцію чоловіка у нашій із ним сім'ї. Йому все ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий.
Якось Кирил сказав, що хоче йти воювати. «Я мушу захищати свою країну та своїх рідних. Чому я маю ховатися тут?» Слова дорослого чоловіка у тілі мого сина налякали. Розумію, що зовсім скоро я перестану на нього впливати, і він це зробить — піде на війну. Пишаюся таким його рішенням і страшно боюся. Бо, як кожна мати, хочу зберегти його життя.
Іноді думаю, чи правильне рішення ухвалила, коли вивезла його з України та відірвала від досвіду нашої нації? Чи стане він гідним українцем? Але ці питання відпадають кожного разу, коли Кирил свариться на своїх друзів, які все ще розмовляють російською. А ще тоді, коли каже, що треба задонатити на якісь збір. А ще тоді, коли каже: «Ну коли вже ми переможемо?!»
Чи можемо ми якось допомогти дорослим хлопцям, яким довелося виїхати з України через війну? Як помогти їм не відчувати через це провину? Думаю, це можливо лише шляхом чесних, відвертих розмов і пояснень
Хочу вірити, що колись Кирил пробачить мене за те, що я забрала його з рідної країни. І зрозуміє, чому я ухвалила таке рішення. А поки спостерігаю, як мій маленький син стає дорослим і сильним чоловіком.
Іноді, коли накриває розпач і безпорадність, Кирил пригортає мене до себе, як малу дитину, і каже, що все буде добре. «Ми справимося, мам», — каже син. І я йому вірю.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!