Ексклюзив
Школа без дому
20
хв

«Ми справимося, мам», — каже мій син. І я йому вірю

Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе роль чоловіка у нашій сім'ї. Йому ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий

Ксенія Мінчук

Ксенія Мінчук і її син Кирил. Фото авторки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну зараз живуть у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми та зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu розуміє, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочинаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей. Шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо у вашої дитини проблеми в школі, якщо ви знаєте, як діяти, якщо ви мама, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

24 лютого сотні тисяч українських матерів прокинулися зі страхом за життя своїх дітей. Спочатку ми думали, що війна скоро закінчиться. Чекали. У сирих бомбосховищах. Добами. Зрозумівши, що небезпека занадто близько, ми вивезли своїх дітей з України, аби врятувати. Попри їхні сльози та незгоду залишати рідну землю. Але ми це зробили. Так сталося і з моїм сином.

Кирилу було 16, коли почалася велика війна. Ми з ним саме перебували у різних містах — я дома, він у бабусі. Він зателефонував мені й перше, що спитав: «Ти в порядку?» Страх того, що моя дитина не поруч, вибивав мене з реальності ще більше, ніж вибухи за вікном. Перше, що я мала тоді зробити, — забрати його до себе. Так я могла контролювати ситуацію. Хоча нічого насправді контролювати тоді не було можливим. Я поїхала за ним. Обійнявши сина, зрозуміла, що треба виїжджати з України. Адже я маю врятувати свою дитину.

Син не хотів їхати. Казав, що переживає за бабусю, яка на той час була сама з двома маленькими онуками. Він був найстарший. Єдиний чоловік. Тоді я зрозуміла, що він відчуває відповідальність.

А війна зробила його дорослим — о 6:15, коли впала перша бомба. Він навіть змінився фізично. Одразу. Вираз обличчя став зовсім іншим. Погляд — рішучим. Мова — гострою та радикальною

Мені довелося вмовляти Кирила, аби вивезти його з України. Він доросла людина, якій я не можу наказувати, як не можу приймати рішення без нього. Вмовила. Ми виїхали. Більше в Україну він не повертався.

Ми чекали, що все от-от закінчиться. Але воно не закінчувалося. А ми продовжували чекати. Син довго не міг прийняти факт, що йому доведеться вступати в університет не в Україні. Він так мріяв повернутися. Кожного дня питав: «Коли?» А я не знала, що відповідати. І досі цього не знаю.

Випускний у школі, такий важливий день для кожної дитини, він пропустив. Ми переживали, що якщо поїдемо в Україну, його можуть вже не випустити. Син був дуже засмученим, бо так хотів побачитися з рідними та друзями.

За 2 роки перебування у Польщі мій син так і не знайшов нових друзів. Закрився. Від знайомств, розмов, нового досвіду. Спілкується зі своїми друзями з України. Так йому простіше. Це червоною ниткою тримає його зв’язок з Україною і з життям до війни.

Зараз мій син — студент. Я вмовила його залишитися тут на навчання. І навіть тепер, розуміючи, що він тут надовго, син часто питає, коли ж ми зможемо поїхати додому. Часом каже, що йому соромно, що він не в Україні. Соромно перед тими друзями, які залишилися. І питає: «Ну навіщо ти мене забрала?» Іноді чую, як в телефоні йому кажуть «ну ти ж не живеш під обстрілами». Це так нечесно щодо нього.

Поїхавши з України, син втратив зв’язок зі своїм батьком. Вітають один одного з днями народження. Це і все спілкування. Звісно, йому дуже бракує авторитетної фігури чоловіка поруч. Поділитися чимось суто хлопчачим, спитати поради, чомусь навчитися.

Усього цього він не має. Каже, що йому і не треба. Але бачу в його очах, що це неправда.

Він тягнеться до спілкування з чоловіками. Йому хочеться цього. Бачу, як загоряються його очі, коли він дізнається, що буде можливість поспілкуватися з іншими чоловіками — моїми друзями

Але він не видає своєї радості, тримає все в собі. Як дорослий.

Він страшно сумує за рідними. За останній рік ми втратили двох дуже важливих людей з нашої сім’ї. Я вперше почула, як мій дорослий син плакав уголос. Закрився у ванній і плакав. Думав, я не чую. А я чула. І плакала теж. Бо відчувала його біль. Біль від втрати і неможливості потрапити на прощання з рідними.

Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — чоловік. Єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе функцію чоловіка у нашій із ним сім'ї. Йому все ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий.

Якось Кирил сказав, що хоче йти воювати. «Я мушу захищати свою країну та своїх рідних. Чому я маю ховатися тут?» Слова дорослого чоловіка у тілі мого сина налякали. Розумію, що зовсім скоро я перестану на нього впливати, і він це зробить — піде на війну. Пишаюся таким його рішенням і страшно боюся. Бо, як кожна мати, хочу зберегти його життя.

Іноді думаю, чи правильне рішення ухвалила, коли вивезла його з України та відірвала від досвіду нашої нації? Чи стане він гідним українцем? Але ці питання відпадають кожного разу, коли Кирил свариться на своїх друзів, які все ще розмовляють російською. А ще тоді, коли каже, що треба задонатити на якісь збір. А ще тоді, коли каже: «Ну коли вже ми переможемо?!»

Чи можемо ми якось допомогти дорослим хлопцям, яким довелося виїхати з України через війну? Як помогти їм не відчувати через це провину? Думаю, це можливо лише шляхом чесних, відвертих розмов і пояснень

Хочу вірити, що колись Кирил пробачить мене за те, що я забрала його з рідної країни. І зрозуміє, чому я ухвалила таке рішення. А поки спостерігаю, як мій маленький син стає дорослим і сильним чоловіком.

Іноді, коли накриває розпач і безпорадність, Кирил пригортає мене до себе, як малу дитину, і каже, що все буде добре. «Ми справимося, мам», — каже син. І я йому вірю.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Трамп під час зустрічі з Мелоні в Овальному кабінеті. Вашингтон, 17 квітня 2025 року. Фото: Alex Brandon/Associated Press/East News

На протокольних фото Дональд сміявся і не приховував, що відчуває особливу симпатію до впливової італійки. Деякі злі язики навіть підозрюють, що він у неї трохи закоханий, тому ставлення до Мелоні набагато краще за Макрона, Стармера та Шольца, який отримував купу образ у соцмережі Х.

Насправді на Мелоні покладено аж дві місії. Про першу стало відомо після уже легендарного скандалу між Трампом та Зеленським в Овальному кабінеті. Італійська прем’єрка на наступний день побачилась із українським лідером у Лондоні, де закликала його уникати напруженості із США та дала пару цінних консультацій.

«Я вважаю, що дуже важливо, щоб ми уникали ризику розколу Заходу. І я думаю, що з цього приводу Велика Британія та Італія можуть відіграти важливу роль у наведенні мостів», — зазначила тоді Мелоні.

І справді, після допомоги двох держав США повернули обмін розвіданими та дали добро на постачання зброї

Мелоні високо оцінила зустріч Трампа та Зеленського, яка відбулась на похоронах Папи Римського. Розмова в базиліці Собору святого Петра тримала в напрузі багатьох, але лідери не посварились, не побились і обмінялись зауваженнями стосовно рамки мирного плану. У дописі в соціальних мережах партія Мелоні «Брати Італії» натякнула на активні дипломатичні зусилля лідерки, які були «ретельно і стримано сплетені, без прагнення бути в центрі уваги, навіть тоді, коли погляди всього світу були прикуті до Риму — столиці християнства, а завдяки нашому прем'єр-міністрові, також і світової дипломатії».

У Римі Зеленський мав зустріч із Мелоні. Фото: ОПУ

Сама італійська лідерка у Ватикані мала розмову з очільницею Євросоюзу Урсулою фон дер Ляєн. Так, як Трамп в захваті від Джорджі — Європейський союз сподівається, що вона може підштовхнути американського президента до укладення нового торговельного договору з переглядом мит. І врешті — європейці уникнуть великої торгівельної війни. Тим паче американський лідер уникає телефонних розмов з головою Єврокомісії, тому Мелоні бере на себе місію посланця Європи. 

Як відомо, Євросоюз має три місяці, щоб переконати Трампа не вводити 20-відсоткові мита на весь експорт до США. Наразі ЄС оподатковується базовим тарифом у 10%, а також 25-відсотковими зборами на сталь, алюміній та автомобілі.

Для Джорджі Мелоні — це посилення її ваги в Євросоюзі і загалом у світі — як рішучої лідерки нового часу

Торік у грудні видання Politico назвала італійську політикиню зіркою європейської політики. Навіть так, прямим текстом написало, що лідерка правої партії «Брати Італії» за кілька років «перетворилася з маргінальної політичної фігури на одного з ключових гравців на європейській та світовій політичній арені».

Прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні визнана найвпливовішою людиною Європи за версією Politico 2025-го року.Фото: IPA/ABACA/Abaca/East News

«Сьогодні, якщо ви хочете говорити з Європою, то дзвінок саме до Джорджії Мелоні — очевидний вибір. Навіть такі постаті, як Ілон Маск, найбагатша людина у світі та радник новообраного президента США Дональда Трампа, звертаються до італійської прем’єрки для обговорення стратегічних питань», — написало впливове ЗМІ.

Чим цікава Мелоні? До її перемоги на виборах 2022 року італійських правих уособлював Сільвіо Берлусконі — любитель скандальних вечірок, творець ручного телебачення, любитель помахлювати з податками та випити із Путіним

Партія Мелоні з'явилася на орбіті італійської політики, коли скандали одіозного мільярдера почали вкрай деструктивно впливати на інші партії. Всі хотіли жити як Берлусконі на широку ногу — і щоб за те їм нічого не було. 

«Брати Італії» стали здоровою альтернативою — що праві можуть і роботою займатись, а не лише плавати в басейнах з телезірками та неповнолітніми. Тож з часом ультранаціоналістична та радикальна політикиня спромоглася зарекомендувати себе як політикиня, з якою готові співпрацювати як у Брюсселі, так і у Вашингтоні.

Мелоні — одна з небагатьох, хто може на рівних дискутувати з іншим лідером Європи — Еммануелем Макроном. Є велика насолода спостерігати, як ці двоє сперечаються щодо фіскальної політики, соціальної політики та найбільш гострого питання — мігрантської кризи
Макрон та Мелоні під час саміту «коаліції охочих» у Парижі. 27 березня 2025 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News

Західні аналітики кажуть, що успіхом у відносинах із Трампом Мелоні точно зобов'язана не тільки вродою та вишуканим стилем. Вона здатна знаходити баланс між радикальними ідеями своєї партії та прагматичною співпрацею з міжнародними партнерами. Її лідерство демонструє нову еру змін в європейській політиці, де ліберальні підходи поступаються місцем новим обличчям із сильним націоналістичним порядком денним. Також можна з упевненість сказати, що Джорджа Мелоні, Кая Каллас, Урсула фон дер Ляєн — це і є команда складних часів, яка буде розгрібати ті авгієві стайні, які лишили ті чоловіки, які хотіли дружити з Путіним. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Улюблениця Трампа. Як Джорджа Мелоні стала арбітром між Вашингтоном, Брюсселем та Києвом?

Марина Данилюк-Ярмолаєва
Дональд Трамп, Камалв Гарріс, Таймс-сквер, Нью-Йорк

Думаю, люди не усвідомлюють, наскільки поганою була Америка до Трампа. Якщо вже на те пішло, я думаю, що Трамп просто відкрито говорить про те, що американський уряд робив століттями. Я в жодному разі не кажу, що те, що робить Трамп — це добре, але він чесно говорить про це. Зрештою, адміністрація Байдена депортувала в середньому 57 тисяч людей на місяць, тоді як адміністрація Трампа минулого місяця вислала назад 37 660, і все ж ми ніколи не чули про депортаційні плани Байдена. Ми хвалимо лібералів за їхню відданість правам людини, але чого вони насправді досягли? Вони не захищають права жінок, дозволяють геноцид палестинців, заарештовують студентів за участь у протестах, дозволяють Росії продовжувати свої злочини і обмежують нашу свободу слова. І при цьому нам кажуть, що ми будемо голосувати за них, тому що вони є «меншим злом»? Я постійно чую, що відповідальність за наше майбутнє «лежить в руках молоді», бо саме старше покоління спричинило весь цей безлад. Від мене очікують, що я буду протестувати, голосувати, організовувати — в той час як я від цього всього відрізана.

Що ж це за демократія, коли у нас є лише вибір між двома злами, і обидва підтримуються одними і тими ж потужними інтересами?

Я думаю, що коли ми дивимося на Америку, ми повинні запитати себе: «Для кого вона коли-небудь була доброю?» Це завжди була країна, яка була доброю для білого американського чоловіка, і, ймовірно, вона стала ще кращою для нього зараз. Однак, чи була ця країна коли-небудь доброю для жінок? Чи була ця країна коли-небудь доброю до людей з іншим кольором шкіри, ніж білий? Я думаю, що ми забуваємо про це, ідеалізуючи Америку. Вона ніколи не була великою країною і ніколи не стане «великою знову», якщо тільки минуле, про яке ми говоримо, не є колоніальною, расистською імперією, яку Трамп хоче повернути. Дивлячись на «американську мрію» з перспективи посткомуністичної країни у Східній Європі, досить легко її ідеалізувати. Однак я завжди намагаюся нагадувати людям у Східній Європі, що суспільство, безпека, освіта та охорона здоров'я, які ми маємо тут, у мільйон разів важливіші, ніж ідеалізована версія того, яким могло б бути їхнє життя в капіталістичній утопії Америки.

Нещодавно я відвідала Нью-Йорк. Хоча це одне із найдорожчих міст у США, зміни цін, які відбулися за останній рік, шокували мене більше, ніж будь-коли раніше. Я чула від друзів, що вони не можуть дозволити собі орендну плату за житло, тому що її підвищили на 25%. Деякі з них не можуть знайти роботу з минулого літа — і коли я кажу «робота», я маю на увазі будь-яку роботу, в тому числі в кафе або продуктовому магазині. І це люди, які закінчили престижні університети, такі як Колумбійський чи Нью-Йоркський. 

Вільям Едвардс і Кімберлі Кемброн одружуються в День святого Валентина на Таймс-сквер у Нью-Йорку 14 лютого 2025 року. Фото: Kena betancur / AFP

Ціни на продукти продовжують зростати. Минулого року я платила близько 120 доларів за продукти, яких мені вистачило на 10 днів. Коли я приїхала туди нещодавно, ця сума подвоїлася. Зрозуміло, що Трамп хоче обвалити економіку, щоб 1% населення міг купувати все — але що далі? Всі ці люди, які не можуть собі нічого дозволити, будуть заарештовані і стануть ще однією групою, що забезпечує рабську працю для американської наддержави? Це і є план Трампа?

Бездомність в Америці — це ще одна річ, яку я зауважила лише після року моєї відсутності там. На свій подив, я виявила, що американці ще більш стійкі до неї, ніж раніше. Зростання кількості людей, які вживають наркотики на вулицях, лякає, а епідемія фентанілу швидко перетворює все більше міст на «міста-зомбі». Це вже було серйозною проблемою під час пандемії, але зараз вона стала ще серйознішою.

Все більше людей не можуть дозволити собі платити за оренду житла — і все більше з них опиняються на вулиці

Хоча вигляд людей, які отримують наркотики, викликає у мене страх, гнів у мені стає ще сильнішим. Чому ніхто не допомагає? Як американці можуть бути такими нечутливими, дивлячись на те, як люди щодня помирають на вулицях? 

Тепер Трамп хоче оголосити бездомних поза законом. Він використовуватиме тих, кого капіталістична система не може посадити за ґрати, як ще одну силу рабської праці в американських в'язницях.

Безпритульні їдять обід на День подяки, організований некомерційною організацією Midnight Mission для майже 2 тисяч бездомних у районі Скід-Роу в центрі Лос-Анджелеса, 25 листопада 2021 року. Фото: Apu GOMES / AFP
Америка повільно руйнується, як і будь-яка імперія, за винятком того, що її проблеми виникли не за одну ніч

Вони накопичувалися протягом тривалого часу — системні проблеми, які не помічалися або ігнорувалися народом. Тріщини у фундаменті існували роками в країні, чиє ядро ґрунтувалося на геноциді та рабстві, тільки тепер їх більше не можна ігнорувати. Тож як громадяни цієї країни можуть продовжувати дивитися в інший бік і не вживати заходів? Їм легше сидіти вдома, відволікаючись на розваги, соціальні мережі або щоденні клопоти, ніж протистояти суворій реальності того, що відбувається навколо них. Мені сумно усвідомлювати, що серйозність ситуації доходить до багатьох американців лише тоді, коли страждає їхнє майно. Лише тоді, коли під загрозою опиняється їхнє майно, відчуття безпеки чи повсякденне життя, вони починають розуміти, що зміни не відбудуться, якщо пасивно спостерігати чи чекати. Необхідність вийти на вулиці, вимагати дій стає зрозумілою лише тоді, коли наслідки бездіяльності відчуваєш на собі. Але ми знаємо з історії, що тоді буває занадто пізно.

«Спочатку вони прийшли за євреями.

Я мовчав, я не був євреєм.

Потім вони прийшли за комуністами.

Я мовчав, я не був комуністом.

Потім вони прийшли за профспілковими працівниками.

Я мовчав, я не був профспілковим працівником.

Потім вони прийшли за мною.

І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені»

Мартін Німьоллер

20
хв

Занепад Америки, якою ми її знаємо

Меланія Крих

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress