Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
За час повномасштабного вторгнення Владислав Овчаренко воював у Бахмуті, Соледарі, Кліщіївці, на Ізюмському напрямку на Харківщині, а зараз разом зі своїм підрозділом Signum у складі 93-ої бригади теж перебуває в одній з найгарячіших точок. Саме з ініціативи «Туриста» та його побратимів розпочалося активне використання українською армією FPV-дронів-камікадзе, які змінили хід російсько-української війни. Про те, як починалася історія з дронами, а також про свої враження на війні Владислав «Турист» розповів Sestry.
«Думав: тільки б встигнути виїхати, перш ніж тут почнеться війна»
— 23 лютого 2022 року я отримав дозвіл на відкриття власної компанії в Естонії. Один бізнес у мене в цій країні вже був, з’явився привід відсвяткувати відкриття другого. Але наступного дня вранці пролунав дзвінок від батька: «Почалася війна!» — згадує Владислав. — Я відразу відчув, що треба повертатися.
— І не було сумнівів?
— За місяць до цих подій в гостях у батьків я прочитав інформацію, що повномасштабна війна може початися чи то 22, чи 23 січня. І подумав: «Встигнути б виїхати». В Естонії жив уже три роки, і мені зовсім не хотілося кидати все нажите й іти на війну. Так я думав. Але коли війна насправді почалася, одразу зібрався і виїхав до України.
Зі мною хотіли поїхати ще вісім українських хлопців, але кордон перетнув я сам — в останній момент вони вирішили залишитися. Один, правда, пізніше все ж приїхав і вступив до лав ЗСУ. У мене ж сумнівів не було. Був лише страх невідомості, повне нерозуміння того, що на мене чекає.
— У вас не було воєнного досвіду?
— Деякий досвід був, адже я навчався у Військовій академії Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного у Львові. Але коли побачив, що тоді відбувалося в армії і країні загалом, я на третьому курсі звільнився. Проте певні знання військової справи залишилися — і вони стали мені у пригоді.
Приїхавши додому на Черкащину, пішов у місцеву тероборону. Спочатку ми поїхали в Ірпінь. Потім воювали на Харківщині, у селі Заводи, яке ворог буквально стирав з лиця землі. На той момент ми з хлопцями вже були у 93-ій бригаді і виконували такі завдання як розвідка, оборона на вогневих засобах та багато чого іншого. Ворог вів обстріл 24/7. По нас працювала авіація та ствольна артилерія з мінометами, в нас летіли заборонені всіма конвенціями касетні боєприпаси.
Але ми тримали оборону — доти, доки до села не заїхало 10 чи 12 російських танків і не стали «розбирати» нас прямим наведенням. Ми з хлопцями були у двоповерховому будинку, коли прямо по нас почав працювати танк. На нас посипалися шматки шиферу, стало неможливо дихати через пил і пісок... Після п'яти «прильотів» будівля розсипалася.
Стало зрозуміло, що якщо не знищити той танк, який по нам працює, ми всі просто загинемо під завалами
У мене був із собою маленький дрон, з якого ще у довоєнний час я вів зйомки на природі. Я запропонував командиру спробувати знайти ворожий танк за допомогою цього дрону. Вибіг з ним надвір, запустив. Навколо вибухи, все горить, я не розумію, куди летіти. І тут бачу точку, яка, як мені здалося, могла бути тим танком. Я одразу передав координати. Після чого стався черговий «приліт», і мене завалило шифером та цеглою…
Координати виявились правильними. Ми спалили російський танк, і це дало нам можливість для відходу. Я ще намагався забрати із собою знайдений бронежилет та речі побратимів (не рахуючи своєї 16-кілограмової броні), але, пробігши 300 метрів, упав — відмовили ноги. За допомогою побратима, під безперервним мінометним обстрілом, ми все ж змогли звідти вибратись.
«Не всі командири одразу зрозуміли важливість дронів»
— Завжди питаю про моменти з фронту, які не забудуться. Вочевидь, зараз ви описали саме такий момент.
— Один з них. Хоча ця ситуація не йде в жодне порівняння з тим, що ми потім проживали в Бахмуті — там все було набагато гірше. Але те, що відбулося у Заводах, важливо насамперед тому, що ми вперше використали там дрон, і це спрацювало.
Після цього волонтери подарували нам ще кілька «мавіків», які ми почали застосовувати у розвідці. Потім стали вигадувати системи «скидів», переробляти під це боєприпаси. Мінусом була висока на той момент вартість дрона та ризик, що ворог його зіб'є.
Тоді мій побратим Сергій запропонував скористатися FPV-дроном: повісити на нього вибухівку, запустити і вразити ціль. Ми скинулися грошима, замовили на ОЛХ FPV-дрон, зробили під нього боєприпаси і полетіли. Нам забракло якихось 50 метрів, щоб долетіти до місця призначення. Але стало зрозуміло головне: цей метод працює.
Ми ще не усвідомлювали, що дуже скоро такі дрони повністю змінять хід війни. Тепер без дронів не проходить жоден штурм.
На нашому напрямку росіяни зараз наступають щодня. Йдуть піхотою, бо їхню техніку ми спалили ще під час перших штурмів. Щоночі йдуть — і щоночі ми за допомогою дронів їх виявляємо і знищуємо
— Коли вам вдалося масштабувати тему дронів?
— На жаль, не одразу — насамперед тому, що не всі командири одразу зрозуміли, наскільки це важливо. Ми з Сергієм наполегливо продовжували працювати над нашими FPV. У вихідні замість того, щоб їхати додому, приїжджали на базу і займалися дронами: тренувалися, шукали позиції, запускали. Коли вийшли з Бахмута, почали працювати над цим ще серйозніше і змогли зрештою знайти підтримку. І коли за місяць заїхали до Кліщіївки, нам знадобилося всього два тижні на те, щоб знищити всю техніку ворога і зупинити будь-які пересування росіян на цьому напрямі.
— Як би ви описали свої відчуття на війні зараз, маючи 2,5 роки досвіду у найгарячіших точках?
— Протягом цих двох із половиною років відчуття змінювалися. Спершу був страх невідомості. Потім, коли став розуміти, як усе працює і що потрібно і не потрібно робити, прийшла впевненість. Через рік на війні я в принципі перестав думати про страх чи майбутнє. Ми тут не любимо запитань із серії «Що робитимеш після війни?», бо спочатку потрібно пережити цю війну, а потім вже щось планувати. Такими були відчуття у 2023 році. Але зараз почав з'являтися легкий страх за своє життя. Тому що за ці 2,5 роки я стільки всього пройшов, вижив, чимало зробив і хочу зробити ще.
У мене з'явилися стосунки, я хочу сім'ю. Вже якось навіть шкода вмирати (сміється)
— Стосунки з'явилися на фронті?
— Ні. Ми були знайомі ще до війни, але все почалося, коли я ненадовго приїхав додому після Бахмута. Привітав її з Новим роком, ми стали спілкуватися, зав’язалися стосунки. Щиро кажучи, мені дуже шкода мою дівчину через те, що їй зараз доводиться переживати.
Часто буває, що зі мною довго немає зв'язку. Кохана важко переживала мої контузії, яких було вже кілька. А іноді я на зв'язку, але у мене просто немає сил на те, щоб спілкуватися навіть з найближчими людьми. Мені не часто вдається приїжджати додому.
Ми з хлопцями не можемо собі дозволити відпустку, бо розуміємо, що нас нема кому замінити
Ось сьогодні ворожий снаряд поранив двох побратимів, які були головною ланкою нашого екіпажу. Якби ще й я кудись поїхав, екіпаж був би небоєздатним. Нам дуже потрібні люди.
— Як ставитеся до цивільних чоловіків, які не поспішають вступати до лав ЗСУ?
— Перші місяців сім мені було складно їх сприймати. Ще не було сформовано імунітет до цивільного життя. Приїжджав додому на тиждень, але вже за три дні їхав назад на фронт. Розмова із психологом допомогла усвідомити, чому я на війні, після чого сприймати цивільне життя стало легше.
— І чому ви на війні?
— Я не можу назвати себе якимось великим патріотом. Я поїхав, кілька років мешкав за кордоном. Дуже багато з того, що відбувалося і відбувається в нашій країні, мене злить. Чого вартий лише нещодавній скандал з депутатом Тищенком. І я зовсім не впевнений, що в цій країні щось зміниться.
На фронті я перш за все тому, що люблю справедливість. З дитинства звик ставити нахаб на місце. Тут, з окупантами, за великим рахунком роблю те саме — просто в трішки більших масштабах. Не можу допустити, щоб росіяни прийшли і зробили з моїм будинком те, що вони творять на окупованих територіях. До того ж я непогано реалізував себе на війні і розумію, що справді тут потрібний.
«Я не став нервовим чи агресивним»
— Війна вас змінила?
— І точно не в гірший бік. Я так відчуваю та й бачу це по реакції своїх близьких. Напевно, є певна втома. На фронті можу спати по 3 години на добу, а вдома тільки й роблю, що сплю.
— І бачите уві сні війну?
— Не часто. Дівчина каже, що я іноді нервую уві сні, скрегочу зубами. Але я не став нервовим чи агресивним. Мене, до речі, дуже дратує, що деякі хлопці виправдовують свої неадекватні дії пережитими контузіями. У мене їх було щонайменше чотири, в результаті однієї з них навіть пропадав зір. Але якось немає в мене бажання кричати на оточуючих, вживати алкоголь чи творити щось подібне.
— Про що мрієте?
— Мрії у мене звичайні, дуже прості. Згадую один момент. То була Бахмутська кампанія. Я заїхав до Бахмута взимку, а виїжджав навесні. Бахмут вже було повністю знищено — не залишилося жодного будинку, жодного дерева. Випалена земля і все довкола сіре, похмуре. І тут уночі мене вивозять із міста. Прокидаюся вранці на базі, виходжу надвір і бачу… зелені дерева. Не можу передати, що я відчув у той момент. Дивився на ці дерева і мало не плакав. Яке це щастя — просто бачити природу, спостерігати, як усе розквітає.
Всі свої п'ять днів відпустки я просто ходив, милувався деревами і мені більше нічого не було потрібно. Зараз моя мрія: щоб вся ця х..нь швидше закінчилася. І закінчилась саме нашою перемогою. І тоді я б просто ось так ходив насолоджувався.
— І милувалися б деревами...
— Так. І всім тим чудовим, що нас оточує.
Фотографії з приватного архіву
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
