%20(1).avif)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Я пам’ятаю момент, коли це сталося. Заплакана, з немовлям на руках і старшою дочкою під боком, я сиділа у маленькому старому SEAT, доверху заповненому пакетами з речами. Дорогою зі Львова до Варшави я їхала вже не раз, але у таку довгу подорож ще не вирушала ніколи.
Я народила дитину на сьомому місяці війни. І допоки була в Україні, щодня працювала журналісткою телеканалу Еспресо. У перші дні вторгнення я та мої колеги — з Києва, Бучі, Гостомеля і Ірпеня — закрили на ключ свої квартири і поїхали до Львова, де щодня висвітлювали події в країні з нашої львівської студії.
Щодня ми наживо спілкувалися з людьми, які втекли з-під окупації, пережили бомбардування і катування в російському полоні. Аж до дня пологів мій величезний живіт не було видно під студійним столом. Тому факт моєї появи у пологовому на Рапопорта [пологове відділення комунальної 3-ої міської клінічної лікарні Львова. — Ред.] ошелешив акушерок. Вони виявилися ревними глядачками нашої з Віталієм Портниковим програми. А потім я не захотіла обтяжувати телеканал необхідністю знімати мені квартиру на період декрету. Варіант повернення додому, до Києва, не розглядався. Небезпека повторного нападу на Київщину не відступила, тож повертатися було безглуздо. Так вималювався єдиний можливий напрямок — на Захід, до сусідньої Польщі, де я спокійно змогла б перечекати декрет.
Глибокої ночі після довгої подорожі я увійшла в холодну чужу квартиру, вимила підлогу, ванну й унітаз, застелила чисту постільну білизну, привезену з дому, і вклала дітей. Навколо безладно, як острови серед океану, стояли наші речі. Що ж, подумала я розпачливо, могло бути й гірше. Кілька тижнів я точно тут протримаюсь.
Відтоді минуло 512 днів. Перша зима в селі під Варшавою без допомоги рідних була непростою, але я не скаржилася, адже усім в Україні важче, ніж мені. Коли немовляті Амелії виповнилося 6 місяців, я повернулася до віддаленої роботи на Еспресо, а невдовзі об’єдналася з польськими журналістами і запустила онлайн-журнал Sestry.eu, який існує на перехресті — між Польщею і Україною, між Заходом і Східною брамою Європи. Наше видання тримає Україну у фокусі уваги світу, а Україні розповідає — що про нас говорять в ЄС. Медіа створюють журналістки-тимчасові мігрантки з України, серед яких і я.
Коли почалася війна, моїй старшій дочці Олівії було 6, а тепер 8 років. Амелії зараз рік і 5 місяців. Щомісяця я фіксую її дорослішання, публікую у фейсбуці фото дитини і підписую: «Дівчинка, яка ніколи не була вдома». І щоразу до мене приходять коментатори з доброзичливим: «Вертайтесь!». Докори і далеко не найтепліші чую не лише одна я, а й інші дівчата по всьому світу. Багато хто сьогодні дорікає українкам з дітьми в Європі, що ті покинули рідний дім і відірвалися від української реальності заради європейського комфорту, західних виплат і зарплат, поки вся країна воює.
Що ж, я розумію ці докори і цей біль через нашу, через мою відсутність. Розумію гіркоту. Але, повірте, і мені боляче від того, що я зараз не у своєму домі, що самотні квіти в ньому вже от два роки чекають, коли хтось з моїх родичів, проходячи повз, поллє. Я не можу у вихідні влітку сидіти у заміському будинку мого батька на Житомирщині, читати вірші і вдихати аромат польових квітів. Я б хотіла після роботи, піклуючись про свою фігуру, піднятися Бульварно-Кудрявською, пройти Пейзажною алеєю до Андріївського узвозу, довго сходити вниз, купити дорогою дві кави і зазирнути до подруги у майстерню, а потім піднятися вгору фунікулером і побачити мій Київ з Володимирської гірки. Я не просто сумую за домом, я хотіла б бути там з вами, в епіцентрі подій — і битися з Путіним усіма доступними мені засобами! Бути вдома під час ракетних атак. Зла, як сто диких звірів, я сиділа б під час тривоги у моєму коридорі на Галицькій площі (коли востаннє була вдома, вона ще носила назву Перемоги). Або в студії Еспресо на Міцкевича, де в прямому етері дзвонила б усій Україні, питаючи «Як ви там?». Я б ризикувала. Їхала на лінію фронту знімати сюжети, як робила колись на початку російської війни моя мужня подруга, журналістка Еспресо, а зараз Discovery TVN, Б’янка Залевська. У липні 2014 року її поранили на Донбасі, вона одужала і повернулася знімати війну, а я тоді, як зараз, щойно народила дитину.
Якби не це, я б зараз робила репортажі з обстрілюваних міст. Говорила б з ДСНС-никами, які розбирають завали. Розбирала б сама. Знімала б сюжети про наших воїнів. Обіймала б тих, хто втратив. Втрачала б сама. Зняла б жилет із надписом «PRESS». Одягнула б звичайний бронік. Взяла б в руки зброю, як ще одна моя колега з Еспресо — раніше журналістка, а тепер пресофіцерка ЗСУ Анастасія Блищик, в якої загинув на війні коханий. Іменем Олександра Махова тепер названа вулиця у Києві. Можливо, якась вулиця колись носила б і моє ім’я. Та замість цього я от вже понад 500 днів не вдома, живу, наче на зачаклованому перехресті, не знаючи, де буду завтра і в який бік плисти, як планувати своє життя, де будувати дім. Перед війною ми купили квартиру в Києві, і тепер на початку кожного місяця, крім польської комуналки, я сплачую рахунки за віртуальне життя вдома. Квартира, в якій ми не живемо. Школа, в яку не ходимо. Няня Олівії, яку не бачили з перших днів війни.
Всю ніч я думала про це. Вранці, прокинувшись, побачила Амелію, вона сиділа спиною до мене і гралась лялькою. Я вимовила її ім’я. У тиші воно несподівано пролунало надто різко. Дитина злякалася і заплакала. Вона така ніжна! Ми десь вичитали, що ім’я Амелія походить від квітки. Ви б бачили, як вона посміхається — у цей момент і справді ніби розквітає тисяча сонць!
Я обійняла дочку — і вона заспокоїлася. А я ні. Бо в ранкових новинах — знову ракетний обстріл України. Іскандери-М, С-300, С-400, Х-22. Восьмеро загиблих у Харкові, серед них восьмирічна, як моя Олівія, дівчинка. Рятівники виносили її тіло у ковдрочці, промовляючи «Обережно, ніжки, ніжки!». Десятки поранених в Києві, в тому числі троє дітей. Я дивлюся на своїх донечок і питаю себе, як би вони реагували зараз на ракетні тривоги, якщо б ми були вдома? Чи пережили б черговий ракетний обстріл? Чи є в мене право наражати на ризик існування моїх дівчаток?
Моїм іменем не назвуть вулицю. Я не зміню жилет «PRESS» на автомат. Та в мене є зброя. Потужніша, ніж технології усіх спецслужб разом узятих. Зброя, якої дуже боїться Путін й інші монстри. Я повинна її зберегти. Я відповідаю за неї власним життям. І не питайте мене, коли я повернуся. Відповідь очевидна — коли зброя буде у безпеці. Зброя майбутнього. Зброя тисячі сонць. Моя польська подруга Б’янка Залевська мене добре розуміє. Вона зараз у Варшаві, готується стати мамою.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
