Майбутнє Польщі — у руках кожної жінки

Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…

«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»

Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.

— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.

— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці

Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.

Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).

Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.

— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…

У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина,  польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.

— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками  жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.

Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись —  як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.

«Виявилось, як письменниця я була в “чорних списках” ворогів»

— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що  людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.

15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…

Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.

І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували. Виявляється, я як письменниця була в їхніх «чорних списках».

Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?

І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»

І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.

Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.

Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.

— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.

Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.

Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу

Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.

Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.

— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів  замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.

Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»

Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.  

— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку,  як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.

Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.

— Кевін та Кася  дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.

Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.

Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:

— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?

У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.

У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала  моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:

— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»

За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці  з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.

— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.

Фотографії з приватного архіву героїв

«Знаєш, про що я подумала? Ми ніколи більше не зустрінемося після війни. Бо цю війну з нас так просто вже не вийняти», — промовляє, поправляючи сукню, київська знайома, яка проїжджає Варшаву в напрямку літературної резиденції у Вроцлаві й за кілька днів повертатиме назад. 

Ми їмо полуничне морозиво у Варшаві, біля фонтану хлюпаються діти. Звичайний початок літа у безтурботній польській столиці. Здається, для всіх, але не для нас з нею.

Польський люд засвоїв просту істину: якщо бачиш заплакану людину — не заважай, не допитуйся. Може, то просто українка в своїй українській реальності. Ось офіціант самими очима запитує, чи все у нас в порядку, а підійти не наважується. І я так само йому дякую — очима. 

«Загроза балістики триває до відбою», — пише миколаївський Ваньок. І ми за сотні кілометрів чекаємо закінчення тривоги у містах, які нам рідні. «Ракета Іскандер-М припинила існування в межах Одеського району», — видихаємо, щоб знову вдихнути. Полегшення тимчасове. І воно зовсім не залежить, чи запустять росіяни зараз іще ракет. Воно не минає. 

Ми всі проживаємо хронічний стрес, замішаний на травматичному досвіді втрат і залишення, прощання й обірвання зв’язків

Він не залежить від того, хто де переживає війну — в Україні чи за кордоном. 

Під час зустрічі з українськими жінками у Варшаві психологиня Олена Любченко, експертка у сфері психології розвитку, відносин та емоційної компетенції, наголошує на тому, що ми всі зараз перебуваємо в стані постійного тривалого стресу, з яким самотужки можуть справитися лише одиниці. 

До слова, помірний стрес робить життя якісним — дає змогу балансувати між тривогою і нудьгою, сприяє внутрішній мотивації, підштовхує рухатися далі, щось робити і діяти. Коротше кажучи, жити. А ще він допомагає розвивати психологічну стійкість до щоденних викликів — як загрубіла шкіра рук, які вже не бояться фізичної праці. Часом це стосується і сердець. Але наш стрес — інший.

За словами Олени Любченко, розвивати у собі резильєнтність — оптимальний спосіб не зламатися і не загрубіти у складних обставинах, в яких нині перебувають усі без винятку українці. 

Резильєнтність — це одночасно стійкість і гнучкість, а також здатність відновлюватися. Як правило, це вроджена особливість. Вона ґрунтується на сімейних цінностях, родинних зв’язках, переконаннях. Але це також навичка, яку можна в собі розвивати. 

Утім, є нюанси.

Ми можемо бути стійкими й буденно сприймати новини про нові обстріли, а потім у чужій вітрині побачити чашку, схожу на свою із власного розтрощеного дому. І ось наша стійкість знову збоїть

Я не знайшла у мережі жодного дослідження резильєнтності, де б йшлося про воєнні часи або українців у війні. Останнє із західних досліджень стосується здатності справлятися з щоденними викликами і стресами під час епідемії COVID-19. Понад дві тисячі учасників, які непогано впорались із викликами, оприлюднили свої способи на зняття стресу і загальнолюдських потрясінь. Їх було об’єднано у сім стратегій: 

Стратегія сенсу і мети включає твердження: «Я робив те, що вважав правильним у повсякденному житті», «Я переконаний, що виріс у позитивному ключі завдяки життєвим викликам», «Я докладав зусиль, щоб позитивно дивитися в майбутнє». 

Стратегію духовності обирають люди, які борються з викликами за допомогою медитацій, віри й молитви. 

Стратегія когнітивної та емоційної гнучкості передбачає приділення часу розумінню власних емоцій, зосередження на тілесних реакціях і сповільнення, аби боротися з негативними емоціями. 

Стратегія «Мозок і фізична підготовка» спонукає приділяти час власним хобі й інтересам, читати й слухати нове, навчатися й здобувати знання.

Стратегія рольових моделей полягає в тому, аби орієнтуватися на наставника, учителя, друга, отримувати поради, як справлятися з труднощами. Або ж стати таким наставником для інших. 

Стратегія надання соціальної підтримки дозволяє долати труднощі і стреси завдяки підтримці інших людей. 

Стратегія зіткнення зі страхами стосується найсильніших і вимагає прямо протистояти своїм побоюванням і проблемам, намагання щось змінити. 

Одна або декілька цих стратегій на власну резильєнтність дозволяє «прокачати» витривалість до життєвих викликів й незабаром трансформується у спосіб швидко протидіяти стресам у часи турбулентності. Очевидно, найдієвішу стратегію у власний спосіб «вигрібати» зі складних життєвих обставин можуть підказати психологи. Втім, є нюанси.

— У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій, — резюмує Юлія Черкашина, нейропсихологиня, експертка Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.

— Українці за кордоном обтяжені ще й додатковим почуттям провини і синдромом того, хто вижив. І що більше їм дорікають, що вони й досі залишаються за кордоном, не підтримують їхнє право на вибір, то сильніше і негативніше вони переживатимуть власні рішення 

«Якщо ти не випилявся із цього життя, отже, чудово собі даєш раду», — чорний гумор, який став українською реальністю. «Я ще жива чи ні?», — питання, яке щодня ставлять собі українки у кожному куточку України та Європи. Пильно дивляться на себе у дзеркало, поправляють волосся, одягають сукні й вирушають опановувати іноземні мови, розбиратися з незрозумілими законами, гамувати дитячі тривоги іграми й розвагами. І донатити на ЗСУ, звісно. 

‍

Фотографії Shutterstock

‍

Часом я почуваюся як Скаут Фінч у костюмі шинки.

Тільки у мене інший,

мій спеціальний костюм для виїзду за кордон.

«This’s Iryna, she’s from Ukraine”.

Я бачу,

як змінюються ваші милі обличчя,

як набувають доречного скорботного виразу.

Так, це я тут стою у костюмі труни

на вашій веселій вечірці.

Вибачте, що пахну війною.

Воно не змивається.

Можна вбиратися в легкі радісні сукні,

поливатися новим запахом від Byredo,

фарбувати нігті й губи червоним,  

але воно в тобі.

Це вже хронічне.  

Ми нью-ейдж прокажені.

Та будьмо відверті, ця неприємна хвороба

має малу вірогідність контагіозності.

Ми не заразимо вас цією війною.

То наші труни.

Наші мертві.

Наші тонкі переламані пташині шиї.

Або піду пити коктейлі в той інший куток

до ізраїльтян, сирійців тощо.