Ексклюзив
20
хв

Майбутнє Польщі — у руках кожної жінки

Результат цьогорічних виборів залежить від жінок. Дуже часто в соцмережах лунає: «Мій голос нічого не змінить. І так сказали сім мільйонів жінок…»

Б'янка Залевська

Мітинг в рамках акції «Жінки на вибори». Щецин, 8 жовтня 2023 року. Фото: Paweł Wodzyński/DDTVN/East News

No items found.

Я не є членом жодної організації чи політичної партії. Я — незалежний журналіст. Я просто хочу пояснити, що відбувається зараз у Польщі. 

До виборів залишились лічені дні. Багато відомих польських жінок — активісток, акторок, відомих жінок — об'єдналися у такі виборчі ініціативи як «Я підтримую жіночий успіх» (Wspieram sukces kobiet) чи «Жінки на вибори» (Kobiety na Wybory). Чому вони з'явилися зараз?

У Польщі 53% виборців — це жінки. І голос кожної — найважливіший. Жінок закликають йти на вибори та голосувати.

Але не тільки це. Жіночі ініціативи вголос говорять про найважливіші проблеми польок.

Були проведені опитування, в яких взяли участь майже 20 тисяч жінок із різних міст і сіл. У них запитали: «Які їхні найбільші проблеми?», «Чому вони не ходять на вибори». І що виявилось? Однією з найголовніших проблем польок є насилля. Фізичне, сексуальне, моральне, фінансове. Але не тільки. Ще одна велика проблема — це антиаборційний закон [польський закон про переривання вагітності є одним із найсуворіших у світі. — Ред.]. 

Марш мільйона сердець. Варшава, 1 жовтня 2023 року. Фото: Jacek Domiński/REPORTER

1 жовтня у Варшаві пройшла масштабна акція — Марш мільйона сердець, організований найбільшою опозиційної силою Польщі «Громадянською платформою». Для чого жінки приєднались до цього мітингу? За кілька місяців до цього через заборону абортів у лікарні померла жінка [йдеться про 33-річну Дороту Лалик, яка була на 5-му місяці вагітності. У неї почались передчасні пологи, однак медики відмовились видаляти плід. Він помер в утробі матері, а через три дні і жінка — від зараження крові. — Ред.]. Лікарі бояться робити аборт навіть тоді, коли це може врятувати життя [за переривання вагітності у Польщі загрожує 5 років ув'язнення. — Ред.]. 

Ще до того, як ПіС («Право і Справедливість») прийшли до влади, польський антиаборційний закон був і так одним із найсуворіших в Європі [ухвалений у 1993 році, він передбачав три випадки, коли можливий аборт: загроза життю матері, вагітність внаслідок зґвалтування, а також дефект плоду. — Ред.]. З 2021 року у Польщі заборонено переривати вагітність, якщо плід має незворотні ураження чи невиліковну хворобу, яка загрожує його життю.

Жінці, яка знає про дефекти своєї ще ненародженої дитини, кажуть чекати. Коли плід помре. Але ніякого аборту. Коли ненароджене дитя помирає, буває так, що мати теж помирає. Лікарі бояться в'язниці, тому зволікають із рішенням робити аборт.

Поліція як злочинців розшукує жінок, які зробили аборти.

Приниження, з яким щоденно живуть польки, загроза їхньому здоров'ю та життю стали однією з причин, чому ми приєднались до Маршу мільйона сердець. Жінки сказали: «Досить! Ми виходимо на вулиці».

Ми, польки, почуваємось так, ніби повернулись на сотні років назад — у часи Середньовіччя. Крім заборони аборту, у Польщі на державному рівні не фінансується екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ) — у рамках Національного фонду здоров’я (Narodowy Fundusz Zdrowia, NFZ). Якщо раніше штучне запліднення можна було провести за рахунок медстрахування, то тепер ні. Люди роблять купу аналізів, спроб ЕКЗ, витрачають на це шалені суми. Але держава не робить нічого. Це при тому, що безпліддя — глобальна проблема [за даними ВООЗ, 15-20% пар не можуть народити дітей, у Польщі близько 3 мільйонів людей — безплідні. — Ред.].

«Чорний протест» у Польщі: жінки мітингували проти заборони абортів під офісом ПіС. Варшава, 3 жовтня 2016 року. Фото: Przemek Wierzchowski / Agencja Wyborcza.pl

Влада і церква дуже погано говорять про дітей, народжених шляхом ЕКЗ. Це взагалі тема на окремий фільм, статтю чи книгу. Багато хейту і ненависті у суспільстві. Аборт — гріх. Діти, народжені завдяки штучному заплідненню, — не такі. ЛГБТ — це зло. І люди відчувають, що уряд тут підтримує церкву, а не їх.

Якщо у випадку з ЕКЗ просто нема фінансування у рамках національної медичної програми, то сурогатне материнство — це просто злочин. Фактично у Польщі це дорівнює торгівлі людьми. І ніхто не цікавиться, чому жінки йдуть на такий крок. Нікого із можновладців не цікавить, що жінка після онкології залишилась без матки — і вона сама ніколи не народить дитину. У Польщі це злочин. І крапка.

У Польщі важко завагітніти, важко виносити дитину і, власне, її народити. Жінки часом навіть бояться звертатись до медиків.

Ви, напевно, бачили відео про те, як у Польщі жінок позбавляють права. Це передвиборчі ролики організації «Вільні суди». В одному із них полька перебуває на прийомі у гінеколога. Заходить чоловік, лізе їй між ніг, оглядає її. 

— Що ви робите? — вигукує жінка.

— Ви ж самі мене обрали! — відповідає чоловік. 

— Я вас обрала? Та я взагалі не брала участі у виборах. 

— Так, саме тому ви мене і обрали!

Коли ми говоримо про жінку, то не лише йдеться про аборти чи ЕКЗ. Потрібні суттєві зміни у законодавстві. Йдеться про виплати аліментів, про бідність жінок похилого віку, про допомогу людям з інвалідністю, загалом про охорону здоров’я та профілактику захворювань. Фахівці, які займають захистом прав жінок, звертають увагу на потребу реформи транспортної системи та освіти, захисту прав тварин тощо.

Утім дуже часто жінки не ходять на вибори. Вони кажуть, що не цікавляться політикою, бо це не їхня проблема. Але це не так.

Лідери деяких партій публічно говорять про те, що жінка не повинна мати права голосу. Разом із тим один із тих політичних лідерів закликає легалізувати педофілію. Мовляв, 13-річна дівчинка сама вирішує, хоче вона займатись сексом чи ні. Це абсурд. Так само ці політики заявляють, що зараз головний ворог для Польщі — Європейський союз. Не Росія. 

У найбільшому Центрі допомоги Україні у Кракові проживає 300 українців, які тікали від війни. Фото: M.Lasyk/REPORTER

Інші лідери тієї партії заявляють, що хочуть відібрати в українців допомогу, бо від цього втрачають лише поляки. Від себе хочу сказати, що навіть при зміні влади у Польщі підтримка України не припиниться. Навпаки — опозиційні партії наголошують на важливості нашого союзу та польсько-української дружби. 

Від початку війни саме прості поляки вирішили відкрити свої двері та серця для українців і почали допомагати. Уряд почав це робити пізніше.

На минулих виборах ПіС перемогла через обіцянки виплачувати допомогу 500+. Ніхто ці виплати не забирає. Опозиція заявляє, що всі вони залишаться. Багато людей також наголошують на недостатній кількості дитячих садків у маленьких містах і селах. Це, звісно, проблема не лише жінок, але й чоловіків. Однак давайте подивимось на статистику — скільки чоловіків ідуть на лікарняний, коли хворіє дитина? Усе очевидно. Ми дуже часто говоримо про рівноправ'я жінок та чоловіків. Однак у приватних розмовах із роботодавцями чуєш, що вони платять більше тим, хто більш доступний. Що це означає? Жінка ніколи не буде настільки вільною і доступною, як чоловік. Загалом політична дискусія зараз точиться довкола 500+, 800 + і доступу до абортів. Ніби наші потреби обмежуються лише цими пунктами.

Кампанія «Я підтримую жіночий успіх» за підтримки Університету SWPS провела дослідження, чому жінки не ходять на вибори і не голосують. Що показали результати? Жінки не бачать хороших політичних програм. Крім того, важливий фактор — відсутність транспорту (можливості) доїхати до виборчої дільниці.

Жіночі ініціативи, які працюють задарма і є абсолютно аполітичними, прагнуть заохотити польок брати участь у голосуванні. Жінки у Польщі отримали право голосу раніше за громадянок інших європейських країн чи США. З 1918 року польки мають виборче право [у 1919 до Сейму потрапили одразу 8 жінок. — Ред.]. 

Політика — це не лише вибори чи сварки у парламенті. Це наша пенсія, це дитсадки, це контроль за тим, куди йдуть наші податки.

Не дозволяйте нікому казати, що ми, жінки, не розуміємось на політиці. Ми розуміємо свої потреби. А це і є політика. 

Жіночих виборчих ініціатив стає все більше. Вони не конкурують між собою, а доповнюють одна одну. Результат цьогорічних виборів може залежати від кожної жінки. І насамкінець хотіла сказати, що дуже часто в соцмережах кажуть: «Мій голос нічого не змінить. І так сказали сім мільйонів жінок...».

No items found.
Війна в Україні
Польща
Варшава
Допомога
Допомога переселенцям
Здоровʼя
Політика
Права жінок

Юристка за освітою, репортерка і громадська діячка. Працює на одній з найбільших телевізійних студій у світі — Warner Bros Discovery. Перша полька, яка отримала Міжнародну премію «Відважні жінки» — International Women of Courage Award (IWOC), яку присуджують видатним жінкам з усього світу. Президент України Володимир Зеленський нагородив Б’янку Залевську орденом княгині Ольги ІІ ступеня (2022), а президент України Петро Порошенко — орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2014). Автор репортажів і документальних фільмів із зон бойових дій по всьому світу, включаючи Україну, Ірак і Сирію. З 2014 року працювала в зоні АТО на Донбасі, де отримала важке поранення.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Поліція Варшави затримала 23-річного чоловіка Доріана С., підозрюваного в сексуальному злочині, пограбуванні та замаху на вбивство з використанням небезпечної зброї.
Фото: Головне управління поліції у Варшаві

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:

888 88 79 88

20
хв

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв

Анна Й. Дудек

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

Зруйновані українські оселі внаслідок російських обстрілів.
Фото авторки

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Зруйнований росіянами Куп'янський краєзнавчий музей.
Фото авторки

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

20
хв

Куп'янщина: (не)здійснена мрія орків

Кароліна Баца-Погожельська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress