Масована ракетна атака росіян на Дніпропетровщину: загинуло 8 людей, серед них є діти

Вадим Кодачигов — екскомандир окремого підрозділу 36-ї бригади морської піхоти, оборонець Києва у перші найважчі місяці після повномасштабного вторгнення. А з 2015 року й дотепер — генеральний директор військової компанії «KOPT», яка виготовляє оборонні й радіоелектронні технології. Sestry говорять з Вадимом Кодачиговим про війну технологій, зброю майбутнього, співпрацю з Польщею й зміни у веденні війни.

Мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі»

Оксана Щирба: Ви пройшли Майдан, пережили втрату бізнесу й арешт рахунків у Криму, переїзд, потім стали на захист України...

Вадим Кодачигов: Так, до 2014 року я вів успішний бізнес у Криму. Але після Революції гідності, до якої долучився за переконаннями, мій бізнес у Криму в мене забрали. Я відмовився від російського громадянства. І після анексії росіянами півострова втратив усе: майно, справу, дім. Це був болючий удар, але я не зламався. Переїхав до Києва, став волонтерити, допомагав переселенцям і військовим. Потім створив  компанію і став займатися розподілом зброї, контрактами, бронетранспортерами, РЕБами. А в 2022 році пішов воювати. Був командиром комендантської роти 112-ї бригади тероборони, командиром протитанкового відділення Першого сектору оборони Києва — це Ірпінь-Буча. Потім воював у Миколаєві, Херсоні. А далі демобілізувався, щоб  займатися виробництвом зброї. 

Взагалі підстав для демобілізації у мене чимало: у мене троє дітей, дружина — з інвалідністю першої групи, я  — директор військової компанії. Я став займатися розробкою нових технологій прямо в складі бойової бригади. І коли показав ці свої розробки у Міністерстві оборони, мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі».

— Що стало для вас найбільшим особистим потрясінням за ці роки?

— Мене  вже давно нічого не потрясає. Втратити бізнес у Криму виявилось так просто. Приїхав до Києва, все почав з нуля. Нормально. Є речі в житті, які ми не можемо змінити. І треба це сприйняти і жити далі. Тоді не буде потрясінь. Я спокійний, бо звик ухвалювати рішення у кризових ситуаціях. Я керую людьми, несу відповідальність за багато процесів. Якщо панікувати — нічого доброго не буде. Тому завжди виважено аналізую ситуацію, думаю про рішення, ставлю завдання і рухаюсь вперед.

— У 2023 році ви запустили проєкт «Крила помсти» — виготовлення літаків без державного фінансування… 

— Проєкт «Крила помсти» — безпрецедентний і своєчасний крок назустріч нашій впевненості, його завдання — забезпечити українську армію необхідними технологіями, які допоможуть бійцям здобувати перемоги на фронті та зберігати життя наших захисників і захисниць.

Наші літальні апарати високої якості українського виробництва — єдині такі у світі.  Зокрема, це високотехнологічні безпілотні бомбардувальники «Хантер-Кілер» («ХаКі-20»), які постачаються у трьох різних комплектаціях, кожна з яких має своє призначення та свого належного користувача.

ХаКі АК-1000 — автономний камікадзе, здатний знищувати стратегічні об’єкти ворога на відстані до 1000 км. ХаКі АБ-500 — автономний бомбардувальник, який вражає бази розміщення техніки та живої сили орків в радіусі 500 км. ХаКі УБ-50 — перші у світі ескадрильї тактичних бомбардувальників поля бою, які виконують завдання у найгарячіших зонах, знаходячись у повітрі до 6 годин безперервно, миттєво вражаючи будь-яку ворожу техніку та живу силу згідно вказівок оператора, який знаходиться за 50 км від зони бомбардування. 

Зараз проєкт перейшов у нову фазу розвитку через військову компанію, і це вже інший формат роботи.

— Ви виготовляєте дрони власним коштом, без державного замовлення. Чому не подали заявку на держзакупівлю?

— Ми подавали заявки, але цей процес доволі складний і тривалий. Щоб пройти всі етапи, треба було чекати місяцями: оформити конструкторську документацію, техпроцеси, електросхеми, пройти випробування. Ми все це зробили і сподіваємося, що цьогоріч отримаємо державне фінансування.

— Ви на власний ризик фінансували розробки?

— Так. Я вкладав свої прибутки в ці проєкти. Бізнес фінансував виробництво літаків для окремих підрозділів. Так, були компанії та підприємці, які купували дрони для військових власним коштом. Але сьогодні практично всі вже вичерпали свої ресурси. Люди не можуть постійно самотужки фінансувати війну.

— Чим конкретно займаєтесь зараз? 

— Ми, звісно, не можемо все розголошувати. Виготовляємо різні безпілотники й маленькі літаки на користь українській армії.

Сьогодні ми також просуваємо свої розробки в Європу. У нас є філії компанії «KOPT» у Лодзі й у Варшаві — це спільні підприємства з поляками. Польські партнери допомагають нам впроваджувати стандарти НАТО, змінювати підходи до сучасного ведення війни в країнах Альянсу. З ними ми розвиваємо новітні технології безпілотної авіації в Європі. Зараз чекаємо, поки польська група приїде на навчання з виробничих процесів — ми їх тренуватимемо, показуватимемо збірку.

Після навчання стартує виробництво в Польщі. А далі наші безпілотники підуть на продаж — для польської армії та інших країн Європи.

— Чи будуть відрізнятися ціни?

Звичайно, ціни для інших країн будуть вищими, ніж для України.

«Вигадали нову фішку — через три місяці вже треба створювати нову»

— Чи можемо ми конкурувати з росіянами й китайцями в технологіях БпЛА, враховуючи їхній бюджет і систему?

— Ми вже давно конкуруємо. Зараз Європа заявила, що готова витратити 800 мільярдів євро на переоснащення армій. Базою для цього мають стати безпілотні системи й засоби протидії БпЛА. І реальні технології в цій сфері сьогодні мають лише три країни — Росія, Україна і Китай. Китай — тому що він масово виробляє і водночас використовує чужі технології, акумулює досвід як українських, так і російських розробок. Європа ж нічого серйозного у сфері безпілотників не створила. 

Ми тепер уникаємо поставок компонентів через Китай, щоб не допустити розповсюдження наших технологій. Виробляємо все в Україні. Так, це дорожче, але воно того варте

— Що б ви назвали головною технологічною перевагою України сьогодні?

— Технології у безпілотній авіації дуже швидко старіють. Відбувається постійна гонка: вигадали нову фішку — через три місяці треба створювати нову, більш сучасну. Щодо нашої переваги, то ми розробили систему управління дронами через оптоволокно. Це дротове управління, яке неможливо заглушити засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ). Поки противник намагається знайти способи придушити оптоволоконний зв’язок, ми вже працюємо над новими системами. І так по колу — постійна технологічна гонка.

— А що з Європою?

— Європа чухає потилицю. Вони досі вірять у танки. Танк стріляє на 12 кілометрів, а мій дрон летить на 30. Все. Вони не встигають навіть підвести танк до лінії фронту, як ми вже його знищуємо. Танки на полі бою вже не працюють. Все змінилося. Тим часом Польща має не переживати, а активніше співпрацювати з Україною.

Європейці повинні вчитися у нас бойового досвіду, надсилати свої підрозділи на навчання. Бо по телевізору воювати не навчишся. Ніколи

— Що ми можемо протиставити російським дронам на фронті, а також шахедам, які вбивають мирних людей, ракетам? 

— Основну проблему сьогодні створюють ракети. Щоб ефективно захищатися від ракет, нам потрібно створювати систему ППО. Ми можемо це зробити — але на це підуть роки. Тому зараз критично важливо отримувати системи ППО від США, Франції, Німеччини. Ми могли б допомогти їм ці системи доопрацювати. Але вони так довго розмірковують: «А чи давати?», «А може, зачекаємо?», «А раптом Путіна розізлимо?»… Треба розуміти: Путіна ніщо не стримає. Крім зброї. Він розуміє тільки одне — коли починає горіти дупа.

— А ми самі можемо виробляти ППО?

— Можемо. Але це займе щонайменше 2-3 роки. Раніше в нас не було власної ракетної програми — її закрили. Ми покладалися на «чесний світ», вірили обіцянкам. 

А світ виявився зграєю брехливих покидьків. Тому тепер ми самі собі будемо створювати зброю

Після війни ми більше ніколи не довіримо свою безпеку іншим. Зробимо так, щоб у нас було все своє: від безпілотників до систем ППО. 

Раніше ми були занадто довірливими, а зараз розуміємо, що в сучасному світі виживає тільки той, хто має силу і технології

Світ — це нечесна гра. Це постійна боротьба інтересів. Ми вже маємо унікальний бойовий досвід, якого немає ні в кого в Європі. І ми маємо технології, які реально змінюють правила гри на полі бою. Ми зробимо все, щоб бути сильними. І не дозволимо себе нищити.

— Якось ви зазначили, що тепер дрон — це боєць. Чим принципово відрізняється війна 2014 та 2022 років від війни 2024–2025?

— Так, це правда. Сьогодні електроніка, оператори дронів, системи радіоелектронної боротьби вирішують все на полі бою.

Автомат, звісно, потрібний, але це вже далеко не головна зброя. Він залишається актуальним під час зачисток або локальних заходів, а в масштабних штурмах головну роль відіграють авіація, безпілотники й розвідка.

— Безпілотники майбутнього — які вони?

— Такі самі, як зараз, тільки ще більш інтегровані зі штучним інтелектом. Технології стрімко вдосконалюються. Якщо війна закінчиться, процес розвитку сповільниться, бо прийде «мирний європейський підхід»: спочатку креслення, документи, сертифікації, випробування, купа перевірок техніки безпеки… Тобто буде багато бюрократії. Технології насправді розвиваються тільки під час війни, коли вони потрібні тут і зараз. 

За останні два роки ми пройшли шлях, на який Європа в мирний час витратила б двадцять років

Європа витрачає мільярди на розробки, але за кілька років створює в кращому випадку один новий мотор чи контролер. А ми вже сьогодні самі виробляємо двигуни, рами, польотні контролери, системи зв’язку — бо нам це потрібно для виживання. Саме Україна сьогодні є носієм новітніх технологій для НАТО, не США.  

Американці добре вміють робити ракети й кораблі. Ми ж створюємо системи, які можуть швидко знищувати і ракети, і кораблі. Якби нам не заважали і дали належне фінансування, ми б зробили набагато більше. Бо ті, хто не воює, просто не можуть зрозуміти реальні потреби війни.

— Україна — полігон новітніх розробок. Як бачите роль приватних виробників у сучасній війні?

— Приватні виробники відіграють ключову роль. Якщо Європа зрозуміє, що Україна — єдиний реальний власник технологій сьогодні, і якщо ми домовимося про спільне виробництво, тоді наша країна за рік-два може  стати світовим лідером у виробництві зброї. І це буде високотехнологічна тактична зброя, що реально змінює поле бою.

У 2016–2017 роках, коли я був президентом Асоціації виробників, Україна могла виготовляти зброю на 3 мільярди доларів на рік. Зараз ця цифра офіційно виросла до 30 мільярдів, а з правильними реформами ми можемо довести обсяги до 100 мільярдів.

І якщо ми разом з Європою грамотно використаємо ті 800 мільярдів, які вони планують витратити на переозброєння, то в Європи реально з’явиться шанс протистояти як Росії, так і Китаю

«Ми не можемо воювати повністю без зовнішньої допомоги»

— Якщо росіяни продовжать воювати, а вони явно готуються воювати довго, треба мати план дій. Як ви бачите модель розвитку нашого суспільства, якщо війна затягнеться? Що ми маємо змінити в суспільстві, бізнесі, щоб розвиватися і протистояти без допомоги іноземних партнерів? 

— Ми не зможемо воювати повністю без зовнішньої допомоги, бо виробництво зброї потребує грошей. В Україні багато зброї, але мало коштів, щоб її закуповувати. Саме тому я лобіюю відкриття європейських ринків для української зброї: щоб продавати зброю в Європу, заробляти валюту і витрачати її на закупівлю нової зброї для себе.

Плюс основний акцент має бути на розвитку технологій, особливо штучного інтелекту, який дозволить мінімізувати втрати серед особового складу.

— Якою має бути ваша ідеальна модель співпраці між державою, армією та приватними виробниками?

— Це три окремі елементи: перший — армія визначає свої потреби. Другий — Міністерство оборони знаходить гроші і закуповує необхідне. Третій — промисловість виготовляє те, що потрібно.

Проблема в тому, що наше керівництво здебільшого не вміє заробляти гроші. Там сидять не бізнесмени, а політики, які не вміють створювати. Натомість бізнес працює так: якщо є попит — розширюємо виробництво, а не відмовляємося від замовлень.

— Чому Україна досі не має централізованої системи експорту озброєння? Що може змінити ситуацію?

Єдина причина — це відсутність розуміння у вищого керівництва держави.

Щоб усе змінилося, потрібне насамперед особисте рішення президента.

Тому що сьогодні довкола президента багато людей, які не розуміють ні економіки, ні ринку озброєння, ні як працює бізнес. Поки замість професіоналів при владі будуть політики й чиновники, які все життя тільки «освоювали бюджети», нічого не зміниться. Вони не знають, як заробляти гроші, тому бояться відкриття експорту — бо бояться втратити контроль.

Рішенням було б чітке:

• дозволити приватним виробникам виходити на міжнародний ринок;
• створити прозору систему ліцензування;
• укласти партнерства з європейськими компаніями.

Це дозволило б Україні стати реальним світовим гравцем в оборонній індустрії. А без цього ми постійно будемо просити допомогу замість того, щоб самостійно фінансувати свою перемогу.

«Хочу бачити український прапор над Севастополем»

— Як вважаєте, чи повинні люди в тилу мати право на зброю і носити її, щоб захистити себе? 

— Вважаю, що право на зброю повинно бути. Але водночас має бути чітка реєстрація, жорсткі правила користування. Кожен власник зброї має пройти навчання, скласти іспити, зареєструвати свою зброю. Інакше буде хаос. Зараз в Україні і так багато зброї на руках. Але вона не облікована, а отже, її використання важко контролювати. Проблема тут така ж, як і з проституцією: поки її не визнають юридично, нею неможливо керувати або боротися з її наслідками. Легалізація — це не про вседозволеність, а про контроль і безпеку.

— Як вам, кримчанину, те, що на нас зараз з усіх боків тиснуть, щоб ми здали свої території, уступили їх в обмін на мир? Що про це думаєте?

— Це зрада. Якщо ми поступимося, ворог прийде за новими територіями. Історія з Гітлером показала: компроміси із загарбниками не працюють. Ми маємо стати сильними: будувати власне виробництво, працювати з Європою, озброювати союзників. Тільки сила зупинить агресора.

— Сумуєте за домом, за Кримом?

— Звісно, сумую. Уже понад десять років я не був вдома. Більшість моїх рідних залишилася там. Багато хто прив’язаний до землі, не зміг, як я, залишити рідну домівку. Моя мама зараз там, їй уже 84 роки. 

Я не втрачаю віри в Україну. Ми обов’язково переможемо, звільнимо свої землі, зміцнимо свою армію і станемо сильним гравцем на світовій арені. Але для цього потрібні рішучість, сміливість і швидкі реальні дії — не розмови.

‍Фотографії з приватного архіву

Альдона Гарвінська: Їздиш на фронт не лише з матеріальною допомогою для армії. Ти також привозиш зі собою певні навички з військово-польової медицини. І це те, що відрізняє таких людей, як ти, від інших волонтерів в Україні. Розкажеш про це? 

Ігор Трач: Різниця в знаннях між солдатами армії, яка за три роки повномасштабної війни раптово зросла з двохсот тисяч до понад мільйона, величезна. З одного боку, у нас є чудові фахівці, підготовлені, з фронтовим досвідом, який вони здобули своїм життям. Але є й такі, які нічого не знають про польову медицину. Ми працювали з різними підрозділами. 

Іноді з навчанням ми потрапляємо туди, де є загальна потреба. Тоді ми створюємо таку собі спільну майстерню. У нашій команді є інструктори з військово-польової медицини, а також з тактики польових операцій, військової тактики. Ми обмінюємося знаннями, досвідом, ідеями та інформацією про методи роботи. Але буває так, що ми потрапляємо в підрозділ, який є повністю «зеленим». 

Зелений, але бореться.

Він бореться. Одного разу ми приїхали в околицю другої лінії окопів, приблизно за вісімсот метрів від росіян. Перша лінія була вдвічі ближче, близько чотирьохсот метрів. Солдати якраз готувалися йти на розвідку, до нульової лінії — хоча зараз важко сказати, де ця лінія, бо через безпілотники та артилерію все значно розтягнулося. 

Так чи інакше, вони повинні були йти ближче до російських позицій. Дивлюся на одного: каска, бушлат, автомат і більше нічого. Питаю його: «А де у тебе джгут?». — «Ну... десь є», — каже. Шукає, шукає, шукає... Нарешті знаходить його в кишені штанів, ще в оригінальній упаковці, загорнутий у фольгу. Тобто — непідготовлений до швидкого використання. Бо розпаковування потребує часу, якого після поранення просто немає. І коли я запитую, де в нього аптечка, він відповідає, що вона у медика. І справді: їхній бойовий медик мав із собою шість таких аптечок, бо більше не міг вмістити. І солдати не знали, що з ними робити.

Між тим, ідея особистої аптечки полягає в тому, щоб вона завжди була з тобою. Щоб у будь-який момент хтось інший міг скористатися нею і допомогти вам

З початком повномасштабної війни ти бачиш, як українці вчаться, тренуються. Чи стають їхні знання дедалі глибшими?

Так, звичайно, але це навчання купується кров'ю. Солдати вчаться на своїх помилках, і ці помилки коштують найвищої ціни — життя. Я маю на увазі не лише військово-польову медицину, а взагалі будь-який рівень науки чи підготовки. Ви побачите колосальну різницю, якщо порівняєте це з підготовкою солдатів у системі НАТО.

Тому що система НАТО ставить захист життя солдата на перше місце?

Так. У солдатів, які пройшли підготовку за натовською системою, вищий відсоток виживання на полі бою. А командири, які володіють знаннями ще з часів Варшавського договору, мають найбільше дурних ідей, приймають найбільше дурних рішень і мають найбільше вбивств у своїх командах. 

Найвищі показники виживання мають ті підрозділи, які пройшли навчання на Заході. Вони мислять настільки гнучко, що здатні швидко вчитися і адаптувати свої знання до сучасного поля бою.

Чого ви навчаєте солдатів?

Перш за все, ми робимо базові речі, діємо за стандартами НАТО. Ми маємо справу з найбільшим вбивцею на полі бою, яким є масивна кровотеча. Ми вчимо солдатів правильно накладати джгути, а також апроксимації та конверсії, тобто коли цей джгут потрібно перевірити, через який час, а коли зняти, якщо потрібно. Дуже часто джгути накладають в умовах стресу, паніки — і часто без потреби. Хоча, слово «без потреби» не зовсім коректне. Адже краще накласти пов'язку на рану, яка цього не потребує, ніж не накласти її тоді, коли це дійсно необхідно. Тому що при наявності знань і навичок, накладену без потреби пов'язку можна потім зняти. 

Правило просте: якщо солдат поранений вогнепальним пораненням, пов'язку треба накладати високо і туго. Пораненого потрібно перемістити в жовту зону, більш безпечну, і там перевірити, чи дійсно пов'язка необхідна. Бо може виявитися, що рана незначна і пов'язка не потрібна.

Однак непідготовлені солдати не мають цих знань і часто сидять з цими бинтами не кілька годин, а навіть день чи два, коли немає можливості евакуюватися. За цей час у них зупиняється кровообіг, і коли вони нарешті добираються до медичного пункту, виявляється, що рана була невелика, але через ішемію кінцівку доводиться ампутувати. 

Дуже часто буває так, що лише досвідчений бойовий медик знає, як правильно накласти пов'язку. Між тим, це базові знання кожного солдата, підготовленого за стандартами НАТО, який працює за протоколом MARCHE — найважливішим протоколом у військовій медицині.

Коли ти отримав той перший імпульс, який підштовхнув тебе піти на фронт?

Я з самого початку знав, що поїду туди, просто треба було до цього підготуватися. Треба було вивчити правила безпеки, навчитися працювати в режимі постійної загрози

Крім того, звуки війни досить заплутані для непідготовленого вуха. Щось бахнуло, щось стукнуло, і ти думаєш, що це дуже небезпечно, хоча насправді небезпека дуже далеко. З іншого боку, той факт, що небезпека дуже велика, іноді взагалі не помітний. 

Я зрозумів це, заходячи все далі і далі, опиняючись все ближче і ближче до фронту. Звичайно, не сам, завжди з солдатами, з кимось, від кого я міг би черпати знання. 

Ти від самого початку знав, що на це здатний?

Під час перших двох-трьох поїздок у перший рік війни я взагалі не думав про подальші ескапади. Я думав, що все закінчиться в одну мить, що ця війна не може тривати довго. Коли я поїхав у Львівську область, мене лякала навіть зенітна тривога, я не міг спати. І незабаром я зрозумів, що це не скоро закінчиться, тому треба більше допомагати, бажано безпосередньо на фронті.

Багато хто не розуміє, навіщо ризикувати життям, щоб вийти «на нуль». Але іноді інакше не можна.

Тільки так ми можемо допомогти ефективно. По-перше, ми впевнені, що допомога дійшла до тих, кому вона потрібна. Нічого не загубиться по дорозі, ніхто не звинуватить тебе у тому, що ти не знаєш, кому ти це передав, адже передаєш у власні руки. По-друге, привозиш не просто обладнання, а надію для цих людей. Їм до біса важливо, щоб ви з ними зустрілися, познайомилися. Це відносини, які не можна купити. По-третє, перебуваючи в зоні небезпеки, ми вчимося. Дивовижно, що ми можемо вчитися, звикати до всього цього і отримувати знання, яке у нас недоступне. Ми привозимо тонну натуральної допомоги, а забираємо кілька тонн знань.

Ти знаєш цих людей, проводиш з ними час, ви прив'язуєтеся. Чи не думаєш собі, коли треба повертатися, що це може бути ваша остання зустріч?

Багато людей, з якими я зустрічався, вже загинули, але ніхто з близьких. Я намагаюся позитивно думати про наступний день, наступний місяць. Я намагаюся все це пережити. Ніби ця війна, те, що вони там вбивають один одного, є чимось природним, звичайним.

Нормалізувати те, що не є нормальним?

Це адаптація. Треба пристосовуватися до того, що відбувається. Я сам не борюся, але бачу, як це роблять інші. Нещодавно мені спало на думку, що адаптація можлива лише тоді, коли ти розумієш, чому це відбувається. Вони борються за свою землю, за свою незалежність. Я б, напевно, збожеволів, якби хтось із них сказав мені: «Давай, підемо вб'ємо росіян, буде весело». Ні, вони роблять це, бо мусять. Тому що тамтешні люди вбиватимуть їх, їхні сім'ї, їхніх дітей.

Українські солдати говорять про себе, що вони «працюють». Чи ти звернув увагу, як часто вони вживають це слово? 

Так, вони ходять на роботу. Іноді, коли я їх запитую: «Як у вас з моральним духом?», вони відповідають: «Ми про це не думаємо. Це робота, яку ми повинні робити».

Чого тебе навчила Україна? Чи змінила вона тебе?

Так, я думаю, що вона мене дуже змінила. Мені важко судити про себе, але я завжди знав, що я впертий — і я підтвердив це тут. Я був впертим у спорті, тому я такий і тут. Я робив різні речі в своєму житті, іноді екстремальні. Але це щось зовсім нове. Я не знав, як я знайду себе в цьому. Люди швидко адаптуються, тільки якщо у них є мета і конкретна мотивація.

Протягом багатьох років я уявляв собі кожну гонку, кожну можливу перешкоду, яку мені доведеться подолати — але я ніколи не уявляв собі можливу аварію. Тільки позитивні речі. Так само і тут. Я візуалізую небезпеки, але не для того, щоб потрапити в них, а для того, щоб проаналізувати, як їх уникнути.

Крім того, є ще постановка завдань. Я беру на себе певні завдання в колоні — як на перегонах. Щоб виграти змагання, я маю зробити це, це і це. І це процес. І тут, щоб забезпечити конвой і безпечно дістатися додому, мені також доводиться виконувати різні завдання. 

Звісно. Маєш багато звань і нагород. Люди, які сидять в українських темах, часто навіть не усвідомлюють, з ким вони мають справу. А чи впливає твоя діяльність в Україні на те, яким спортсменом ти є? Чи впливає це на зменшення частоти тренувань? Чи впливає на те, що цих медалей буде менше?

Так, звичайно. З іншого боку, той факт, що я спортсмен, допомагає мені функціонувати в Україні. Але те, що я в Україні, заважає мені перемагати і ставати кращим. Тому що я менше тренуюся, рідше виступаю на змаганнях. Я просто віддаю більше енергії Україні. У певному сенсі, це перешкода на шляху до моїх старих цілей. Але це був мій вибір. Пріоритети трохи змінилися, і деякі люди ненавидять мене за це, але мені байдуже. Тому що те, що відбувається там, важливіше. Для нашого майбутнього також.

Що б ти сказав тим людям, які звинувачують тебе у тому, що ти прийняв неправильне рішення і марнуєш свою кар'єру спортсмена в Україні?

Я не відмовився від кар'єри спортсмена. Я роблю це для того, щоб у майбутньому тренуватися більше. Спокійно і стабільно. Я дивлюся на кілька років вперед. Щоб через тиждень я міг тренуватися в повному спокої, і, можливо, ця крапля, в цьому морі потреб з мого боку, здатна щось змінити. Крім того, якщо Росія виграє цю війну і вони підуть далі в нашому напрямку, я вже буду певною мірою підготовлений до того, що може статися тут.

Я хотів би, щоб це прозвучало. Ми, поляки, повинні готуватися до найгіршого. Всі мудрі про це говорять, і я не додам нічого нового — допомагаючи Україні, ми даємо собі час

Те, що українці воюють з росіянами, дає нам заспокоєння, що не ми мусимо воювати з ними. Ми допомагаємо їм боротися за нас, але не нашими руками.

Не поляки там гинуть. У нас є час, щоб краще підготуватися. І весь цей час Україна послаблює Росію і сильно задіює її. Україна виграє нам час. Я не кажу, що є впевненість, що через п'ять років російські війська будуть штурмувати Варшаву. Але такий напад з боку Росії може бути, і ймовірність цього в сто разів більша, ніж, наприклад, що на нас нападуть, не знаю, чехи чи італійці. 

А загроза з боку Москви дуже реальна. Я багато разів чув, часто від українських розвідників, що дуже ймовірно, що найближчим часом, протягом наступного року, відбудеться вторгнення в якусь європейську країну. Наприклад, в Польщу з боку з боку Білорусі. І росіяни зроблять це лише для того, щоб знову випробувати терпіння світу, подивитися, як далеко вони можуть відсунути кордони, як багато вони можуть собі дозволити. Чи не відреагує світ знову і не дозволить їм анексувати більше території ще в одній країні.

Ти якось розповідав мені, що зустрічався з росіянами на змаганнях, з деякими з них товаришував, а потім вони намагалися пояснити тобі, що Путін має рацію. Що ти їм скажеш, якщо колись знову зустрінешся з ними на змаганнях?

Я розсміюся їм в обличчя і покажу відео, яке знімав у цей час. Наші контакти обірвалися, я не знаю, що вони роблять і де вони. Є також кілька росіян, з якими я досі підтримую контакти. Обмежено, але контактую. У них дещо інша думка про Путіна, ніж у більшості росіян.

Я багато років їздив до Росії, тренувався з ними. Російський міністр спорту хотів дати мені російський паспорт у 2014 році. Він запитав, що вони повинні зробити, щоб я прийняв цей паспорт і виступав за кольори Росії. Я, звісно, відповів, що маю свій, польський і мені його вистачає. Хоча мені там було добре. І платили мені добре. Ніяких внутрішніх конфліктів. Нічого, нуль. Тільки це було між 2011 і 2014 роками, до війни. Зараз все було б інакше.

Можеш сказати, як тобі допомогти? У вас є скринька, але на що насправді йдуть гроші? На що жертвують люди? 

Ми все ще вчимося отримувати якомога більше коштів безготівково. Ми веземо не тільки спорядження для військових, яке ми організовуємо завдяки нашій угоді з Міністерством оборони Великобританії, але ми також веземо допомогу для тварин, допомогу для лікарень, медичну допомогу. З іншого боку, ми здійснюємо в середньому дві колони на місяць, дуже часто на Донбас. Деякі колони мають маршрути по 5-6 тисяч кілометрів. Їздимо на власних автомобілях, до яких причеплюємо причепи. На даний момент у нас чотири машини, і більша частина грошей, які нам вдається зібрати, йде на ремонт цих машин і на паливо. Тому що одна машина, з важким причепом і вантажем, на такому маршруті спалює приблизно більш-менш 5 тисяч злотих. Ми їздимо на двох машинах, тож загалом 10, а якщо двічі на місяць, то виходить 20 тисяч тільки на пальне. Плюс ремонти. Нещодавно ми замінили коробку передач, двигуни в машинах. Я вже навіть не хочу перераховувати. 

Тобто, якщо хтось жертвує на ваші виїзди, це просто дає вам можливість продовжувати працювати?

Саме так. У нас є чим заправляти, є чим лагодити машини. Але знаєш, як це буває, дуже часто це відбувається з наших особистих грошей, тому що просто за поїздку ми не збираємо стільки, скільки нам потрібно на місці. Знаєш це зі своїх конвоїв. Зі збірками ніколи невідомо. Вони стоять на місці два-три тижні, потім хтось пише статтю або робить подкаст, потім вони знову рухаються на кілька днів, потім знову стоять на місці. Навіть у перші роки війни були компанії, які хотіли зробити свій внесок і, наприклад, спонсорували колону. Зараз це вже не так райдужно. Але на війні, як і в спорті, треба боротися до кінця. Поки Україна не переможе.