Ексклюзив
20
хв

«Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле», — Мар’яна Томин

«Наш храм буде мати назву Храм Марії. Там буде унікальне оздоблення: ікони, намальовані на дошках з-під ящиків від набоїв. Це буде місце пам’яті загиблих у Маріуполі та тих, хто пройшов крізь морок тортур полону і повернувся звідти до життя», — розповідає про майбутній храм на території Києво-Печерської Лаври директорка Департаменту культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики України

Ірина Твердовська

Мар'яна Томин на території Лаври. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Києво-Печерська лавра ― одна з головних святинь православних Східної Європи. Приблизно тисячу років тому її історія почалася з однієї печери, а зараз це вже понад 140 будівель та майже 27 гектарів землі. Протягом майже п'ятисот років Лавру намагалися захопити росіяни. І врешті більшовики вигнали звідти монахів, перетворивши монастир на пошту, адмінприміщення та… комунальні квартири. 1941 року при відступі радянських військ з Києва Успенський собор підірвали.

В 90-х територія Лаври стала заповідником, увійшла до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, але аж до 2023 року залишалась місцем хазяйнування проросійських священників. Президент Володимир Зеленський оголосив про санкції для керуючої верхівки Лаври. А в січні 2023 року богослужіння у храмі Верхньої Лаври вперше провела вже Православна Церква України (ПЦУ). На сьогоднійшній день всі 79 об'єктів Нижньої Лаври повернулися на баланс держави. Але в тих будівлях, які встигли набудувати представники УПЦ Московського патріархату (МП) за роки свого хазяйнування і які не включені до списку держмайна, досі перебувають приблизно 60 монахів МП, очікуючи рішення суду.

Про те, що зараз відбувається у Лаврі та що планується зробити на її території, Sestry поговорили з директоркою Департаменту культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики України Мар'яною Томин.

Вона була поруч з представниками правоохоронних органів, коли рік тому розпочався процес повернення Києво-Печерської Лаври від Московського патріархату. Ті, хто знають пані Томин, розуміють: найкращої кандидатури, яка вижене московських попів з Лаври, годі й шукати. Для неї історична спадщина — не просто слова.

Територія Києво-Печерської Лаври. Фото: Shutterstock

Закрита зона монахів Нижньої Лаври

Ірина Твердовська: Вже рік, як Успенський собор та Трапезну церкву Києво-Печерської Лаври повернули державі з користування Української Православної Церкви так званого Московського патріархату. З чого все почалося і які плани у держави щодо Лаври? Коли може закінчитись остаточне повернення Києво-Печерської Лаври до Української православної церкви?

Мар’яна Томин: Починалося все, звичайно, з Успенського собору. Рік тому там пройшла перша знакова служба українською мовою. Вперше за більше ніж три століття.

Але процес повернення Лаври (а саме нижньої її частини) державі почався ще в березні 2023. Мало хто усвідомлює, що перед тим як цей процес (виселення релігійної організації певного спрямування з території заповідника) запустився, йому передував величезний юридичний пласт роботи. Зокрема, взаємодія Міністерства культури, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України. Була задіяна величезна кількість професіоналів. Розроблено декілька стратегій розвитку подій, одна з яких і була реалізована. Те, що потрапляє у публічний простір, це зазвичай тільки зовнішня сторона масштабного процесу.

Мар'яна Томин з генеральним директором Лаври Максимом Остапенком та його військовими побратимами. Фото з приватного архіву

Ще одна комісія паралельно займалася звіркою культурних цінностей. Я маю на увазі 800 предметів, які становлять музейний фонд України. Ікони, раки — місця, де знаходяться рештки святих. Була розпочата робота майнової комісії з приймання-передачі майна нижньої частини Києво-Печерської Лаври. Нижня Лавра — це 79 об'єктів культурної спадщини, що мають особливе архітектурне та історичне значення.

ІТ: Як юридично вирішувалося питання припинення діяльності московського патріархату на території Лаври?

МТ: Верхню Лавру переважно займав заповідник, а Нижню Лавру — монастир. Причому розподіл був дуже жорсткий.

Нижня Лавра мала свою систему відеоспостереження, свою пропускну систему, свою систему охорони. Це була закрита контрольована територія, до якої не мали доступу навіть працівники заповідника. Ви розумієте весь цей сюрреалізм?

Рік тому Кабінет Міністрів України скасував рішення, яке передбачало передачу Нижньої Лаври у безстрокове користування монастирю. Паралельно так само був заявлений позов про усунення перешкод у користуванні майном. Це був процес приймання-передачі майна, без якого повноцінне відновлення користування Києво-Печерською Лаврою неможливе.

На території Києво-Печерської Лаври з 1990 року структури УПЦ МП здійснили 45 незаконних перебудов і побудов нових об'єктів. Малюнок: texty.org

8 лютого 2024 року Київрада ухвалила доленосне рішення про передачу землі в користування Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра». Понад тридцять років земля, на якій розташовані пам’ятки національного та світового значення, не була законодавчо оформлена. Передача землі дозволить заповіднику взяти під охорону і контроль пам’ятки зі списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Приміщення Лаври займають 71 644 квадратних метрів.

ІТ: Проведіть аналогії зі світовими пам’ятками культури…

МТ: Лувр — це приблизно 72 гектари за площею території. Площа території Букінгемського палацу — 20 гектарів. А нашої Лаври — 26,9 га. Якщо порівняти площі приміщень, то Букінгемський палац і Лувр трохи більші.

За часів гетьмана Івана Мазепи територія пам’ятки розбудовувалась як автономне місто в місті. Таким план території і залишився до наших днів. Коли ми консультувалися з архітекторами, вони підтвердили, що Лавра є невід'ємною складовою так званої «Золотої київської милі», яка йде по Печерських пагорбах.

Монахи з проукраїнською позицією продовжать свою справу

ІТ: Поговоримо про монахів, які живуть на території Нижньої Лаври. Чому російська пропаганда використовує і розігрує цю карту — тему монахів Лаври?

МТ: Росіяни на всіх можливих майданчиках — в ООН та інших міжнародних інституціях — постійно повторюють, що процес передачі майна Києво-Печерської Лаври — це не повернення української національної святині українцям, а знищення монашого життя в Лаврі. Що є абсолютною неправдою і підміною понять. Про зникнення, знищення монашого життя ніколи не йшлося. Це дуже важливий аспект і ми маємо це усвідомлювати.

У контексті позиціонування Лаври як національної святині важливими є три аспекти: науковий, культурний і духовний. Ми чудово розуміємо, що без збереження сакрального статусу цього місця історичні наслідки будуть непоправними.

Печери Києво-Печерської Лаври, викопані майже тисячу років тому, вважаються однією з найголовніших православних святинь українців. Фото: lavra.ua

У Нижній Лаврі, навколо сімнадцятого корпусу зароджується вже інше монаше життя. Монахи будуть мати вибір, яким чином здійснювати свої обряди та адаптуватися до служіння Богу й Україні в спосіб, що відповідає нинішнім реаліям та не передбачає поширення антиукраїнських настроїв.

ІТ: Доводилось читати і чути припущення, що Києво-Печерська Лавра з ПЦУ не матиме достатньо вірян. Між тим я вперше зайшла в Успенський собор лише в грудні минулого року, вже після того, як «русскій мір» був звідти вигнаний. І таких людей чимало. Що тепер буде в українській Лаврі?

МТ: Коли ми взялися переосмислювати контекст Лаври, то подумали: як правильно розставити акценти, щоби привернути увагу не тільки всієї України, але й світу? І після багатьох дискусій — наукових, історичних, ідеологічних, культурологічних і консультацій з великою кількістю людей, вийшли на прості істини, що Лавра це і є одвічно український культурний, науковий і духовний центр. Це означає, що це є триєдина історія, яка матиме приваблюючий фактор саме в балансі цих трьох складових. Я вважаю, що це місце може дати багато цінного кожному українцю, бо це є його національна святиня.

Києво-Печерська Лавра — особливий об'єкт, який має релігійну та музейну складові, тут знаходяться унікальні наукові історичні знахідки, які підтверджують нашу прадавню історію.

Чого Росія так зловживає в інформаційному полі фактором захисту монахів? Тому що це єдине, чим можна маніпулювати через складність юридичних нюансів процесу повернення державного майна. Тому що все одно їм доведеться визнати, що ми є та прадавня частина Київської Русі, з якої вже походять інші гілки, які вони активно заплутують на свій лад

Ми вирішили, що Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле. Це дуже важливо. Ми завжди говоримо, що ми маємо дивитися з минулого в майбутнє. Як на мене, основна деструкція полягає в тому, що ми настільки драматично витягуємо всі фактори минулого, що в нас не вистачає зусиль, щоб прогнозувати майбутнє.

Зараз ідеальні умови для того, аби це місце стало відкритим для світу і показувало світові Україну, якою вона є, справжню і прадавню. Якщо ми говоримо про те, які ми є, то основна історія — це наша справжня відвертість перед собою. Не все було добре в минулому. Саме тут Мазепу піддавали анафемі. І рік тому, вперше за триста років у Києво-Печерській Лаврі була проведена молитва за спасіння його душі.

Я вважаю, що такі переосмислення історії — основна задача Лаври.

Новий храм Марії Магдалини та Лабіринт пам'яті

З грудня минулого року в лаврській дзвіниці почав бити дзвін. В 2023 році це було дев'ять ударів Великої Лаврської дзвіниці. Цього року це вже десять ударів. Кожен удар — це рік війни, починаючи з 2014 року.

Цей дзвін буде лунати до повернення останньої людини, яка є в полоні. Це дзвін за загиблими, за тими, кого ми втратили. Як нагадування того, що ми зобов'язані назавжди тим людям, які віддали життя за всіх нас. Це дзвін пам’яті та надії.

До Лаври приходять капелани, військові, і коли вони бачать цю історичну спадщину, вони говорять: ми воюємо також за нашу історичну ідентичність, що підтверджується чисельними артефактами на території Лаври, історією Лаври, величчю філософської спадщини, що є невід’ємною частиною світової культури, за все це. І головне — за правду і справедливість, бо саме Московія намагалася віками все це у нас вкрасти.

ІТ: Розкажіть про Храм Марії та Лабіринт Пам'яті...

МТ: Один з наших планів — створити Храм Марії в пам'ять про загиблих у Маріуполі. За зовнішнім муром Лаври, але на території заповідника, знаходиться занедбаний 101-й корпус. Колись це був підземний пороховий льох. Ми його відновимо, відбудуємо, і в його межах відкриємо храм. Тобто всередині це буде сучасний храм. Але за суттю це буде не новобудова, а відновлення пам'ятки національного значення.

101-й корпус, "Пороховий льох", в якому планується створити Храм Марії. Фото з приватного архіву

Місце буде мати назву Храм Марії — зокрема на честь церкви Марії Магдалини в Маріуполі. Він був зруйнований більшовиками в 1930-х роках, і пізніше на його місці з'явився Драмтеатр. Той самий, де було написано ДІТИ. Той самий, на який скинули бомбу росіяни. В майбутньому храмі буде унікальне оздоблення — ікони, намальовані на дошках з-під ящиків від набоїв. Це буде місцем пам’яті загиблих у Маріуполі та тих, хто пройшов крізь морок тортур полону і повернувся звідти до життя. Ця лінія буде наповнена реальними історіями загиблих, тих, хто повернувся з полону і тих, чий розшук триває.

Марія Магдалина була першою з людей, кому явився воскреслий Ісус. Цікаво, що матір Івана Мазепи у чернецтві прийняла ім’я Марії Магдалини. Цей факт є також історичним ракурсом відновлення пам’яті матері Мазепи, ігумені Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів, бабусі Андрія Войнаровського (який брав участь у складанні Конституції Пилипа Орлика).

А Лабіринт Пам'яті — це буде місце вшанування видатних особистостей, від лаврських святих до сьогоднішніх діячів у чотирьох напрямах (духовний, інтелектуальний, творчий та державницький).

Місце для спільного для всіх конфесій молитовного вшанування воїнів

Також наша філософська група запропонувала зробити так зване Молитовне Коло пам'яті або Молитовне Коло діалогу. Поки є два можливих варіанти назви проекту: «Спочатку було Слово» або ж «Ковчег Заповіту».

Які б не вирували міжконфесійні пристрасті в мирному житті, на війні всі капелани звертаються до Бога як до першоджерела. Мусульмани, іудеї, християни не думають про конфесійні відмінності

Війна вчить розуміти і думати про найголовніше. Тому виникла ідея створити місце для спільного молитовного вшанування воїнів та загиблих у російсько-українській війні ХХІ століття, які є вірянами різних релігій та конфесій, а також проведення міжрелігійного і міжконфесійного діалогу. Воно буде розташоване за зовнішньою огорожею Лаври, біля церкви Спаса на Берестові. В перспективі це місце може стати локацією для проведення зібрань Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій  (ВРЦіРО).

Перша служба ПЦУ в Успенському соборі Лаври в 2023 році. Фото: pomisna.info

ІТ: Відновлення Лаври передбачає доволі масштабні та амбітні плани аж до 2051 року. Наскільки своєчасно зараз про це думати?

МФ: У мене зустрічне запитання — а коли на часі? Києво-Печерська Лавра, Софія, Чернігів, Почаїв і Святогірська Лавра (зруйнована й окупована) —  це сакральні місця, національні святині, духовні центри України, які незабаром будуть винесені на інший законодавчий рівень з іншою системою управління. Це унікальні місця релігійного поклоніння та паломництва.

Так що це значить, не на часі? Що тоді на часі?

Чимало іноземних колег шоковані від культурних втрат та руйнацій об’єктів культурної спадщини, викрадень культурних цінностей в Україні під час війни. Але я їм у відповідь пропоную: давайте я вам покажу, що ми маємо зберегти

Що є підтвердженням нашої ідентичності? Чому ми частина європейської спільноти? Чому ми є частиною світової спільноти? Ми унікальні нашими фантастичними об'єктами, дійсно унікальними історичними й археологічними знахідками, особливими артефактами.

І якщо ми раніше цього не робили, якщо нас війна змусила нечуваною у XXI столітті жорстокістю, геноцидом та вандалізмом мобілізувати всі можливі ресурси для боротьби, то, може, вона стимулювала людей також по-іншому подивитись на наше культурне надбання. Коли як не зараз?

Мар'яна Томин: Змісти й наративи мають вирішальне значення для перемоги. Фото з приватного архіву

Лавра може стати частиною національного маршруту єднання «Діадема української Слави», його наріжним каменем. До складу такого історико-культурного маршруту, концепція якого ще в розробці,  можуть входити Парк Вічної Слави, Національний музей Голодомору, Церква Спаса на Берестові, Мистецький Арсенал, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Музей Другої світової війни, монумент Батьківщина-Мати, Видубицький монастир.

ІТ: Добре. А гроші? Всі ці плани потребують фінансів.

МФ: І не тільки грошей, але також знань і людських ресурсів. Багато європейських країн готові допомагати. Плюс країни Саудівської Аравії, Далекого Сходу.

Навіщо їм це треба? Україна — частина світової, європейської культури, яка була обкрадена й постійно піддавалась нищенню у всіх сенсах — історично, матеріально, духовно, культурно.

Але зараз ці цінності, що ми повертаємо на законних підставах, є неоціненним світовим скарбом. Україна — земля Пекторалі, Скіфського золота, унікальних реліквій і національних святинь, які належать Україні і доступні для світу. Ми з нашою культурною спадщиною є цивілізаційною опорою для демократичного світу. Ця спадщина транслює: «Ми були, є і будемо».

No items found.

Консультант з комунікацій, експерт у комунікаціях з політичними партіями та органами державної влади. Керівник відділу з комунікацій. Менеджер проектів, продюсер, співпраця з ЗМІ, телевізійна продукція. Була кореспонденткою Інтерфакс Україна та ТСН 1+1

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вихід фільму «Путін» Патрика Веги на екрани Польщі мусить спонукати глядача подивитися навколо і в минуле, і задатися питанням — як так сталося? Чи завжди президент Росії був монстром? А якщо не завжди, тоді як він на нього перетворився? Частково фільм Патрика Веги на це питання відповідав. Втім, важливо зрозуміти: ЦЕЙ монстр — такий не один, і монстри при владі були до нього, в різних місцях і в усі часи, різноманітні диктатори і тирани, імператори та інші інженери людських душ. Як вони такими стали? Наприклад, в одному маловідомому серіалі чоловік на прізвище Шикльгрубер перетворюється на Гітлера тоді, коли його, художника-початківця, ганьбить при дівчині єврей. А в одному українському фільмі суть Леніна проявляється під час розливу річки, і зайці, рятуючись, застрибують у човен до Леніна, де він починає їх вбивати веслом... Питання залишається без відповіді лише одне — чому людство, знаючи про монстрів, вкотре допускає їх існування?   

Смерть Сталіна (2017), реж. Армандо Яннуччі

Фрагмент з фільму

Здається, Патрик Вега, конструюючи Путіна, апелював саме до «Смерті Сталіна», принаймні частково. І нехай Яннуччі не показав життя і розвиток радянського тирана, сама його смерть і занепад культу особистості демонструє те, як закінчуються всі подібні історії. Оточення Сталіна — ось головні персоналії фільму, фільму ревізіоністського і викривального, де герой показаний через антигероїв: покидьки, недоумки і гниди становили головних «друзів» та «соратників» «батька народів», й італійський режисер показує їх сатирично і гротескно, гіперболізуючи їхню форму для виявлення їхньої гіпертрофованої суті. Дико смішно дивитися на сильних світу радянського союзу 1953 року, коли вони бояться навіть доторкнутися до тіла хазяїна, чи вже здохлого, чи ще ні, і врешті здохлого саме через страх соратників з’ясувати стан здихаючого. Яннуччі вдалося прекрасно зорганізувати блеф того часу, чого, на жаль, не вдалося Патрику Везі.

Макбет (2015), реж. Джастін Курзель

Фрагмент з фільму

Кінематографічний шедевр злету і падіння людини, якій напророкували владу, яка зрадила друга і короля, яка владу отримала і, врешті, її втратила разом із життям. Шекспіру як автору п’єси йшлося про сучасного йому короля Якова І, хоча формально мова йшла про Шотландію ХІ сторіччя. Курзель не осучаснював п’єсу і не міняв її тло, опускаючи справжні наміри автора, натомість досягаючи намірів своїх. Його «Макбет» — це мистецтво плюс мораль, шаленство і сміливість у способі показу битв і природи разом з надривним сюжетом про зраду, владу і смерть. Ось благородний і сильний чоловік-воїн і ось його благородні наміри — вони сходять на пси, бо чоловік піддається спокусливим словам дружини, яка вплинула на його марнославство. За цим шаблоном, зшитим, здається, з біблійних сюжетів, проступає типова картина потрапляння в пекло спокушеного медовими словами і полум’яними перспективами.

Рим (2005-2007)

Фрагмент з фільму

Це був один з перших серіалів нового типу, коли на телебаченні став можливий розмах великого і дорого кіно. І «Рим» в повній мірі відповідав новим можливостям, втілюючи на екрані пеплум з трагедією, оповідаючи пронизливу історію успішного політика, судді, понтифіка, консула, величного полководця і, зрештою, довічного диктатора та імператора Гая Юлія Цезаря, принизливо сконавшого від ножових ударів своїх колись товаришів, поплічників у перемогах на полі бою та сенатських дебатах. У 22-х серіях серіал показує, на яких жертвах і крові, зрадах і підкупах, брехні та страхах виріс цей талановитий, розумний і проклятий римлянин, занепастивши себе і Рим. 12 серій першого сезону — це доріжка вгору, до вершини і особистої смерті Цезаря, а 10 серій другого сезону — кошмар розвалу всього, що він будував. Трагічно і закономірно, попри велич і блиск сяючих легіонів на марші.

Останній король Шотландії (2006), реж. Кевін Макдональд

Фрагмент з фільму

Те, як міняється герой, проявляючи суть антигероя, ідеально і миттєво, буквально, показує актор Форест Вітакер: ось він дружньо всміхається, а наступної миті приязнь сповзає з кам’яного обличчя вже ворога. Насправді другом, чи-то пак героєм, персонаж Вітекера ніколи не був. Поваливши у військовому перевороті попереднього президента, «останній король Шотландії», як сам себе назвав цілком реальний генерал Іді Амін, новий президент Уганди грав героя, запрошуючи шотландського лікаря до себе в палац зі словами, що є шанс зробити найкращу медицину в Африці. Він захоплює лікаря — і весь народ — палкими промовами і щирими обіцянками. Він міняє свою сорочку з погонами на футболку лікаря. Він знищує опозицію із запевненням, що це на благо... Як він став монстром? Не «став», а був. Просто люди не помічають монстрів, допоки вони сидять під ліжком, а коли вони вилазять пізно дорікати казкам.

Цар (2009), реж. Павло Лунгін

Фрагмент з фільму

Попри російське походження, не прийнятне зараз до згадки в пристойному товаристві, саме російське в цьому фільмі є визначальним маркером для розуміння суті: як з фашизмом — російське так само має печатку зла, поставлену з давніх давен, але з давен не царя Гороха, а царя Грозного, Івана Грозного. Лунгін, ще до того, як впав у немилість російського мистецького істеблішменту і влади, зробив портрет центрального правителя своєї батьківщини, в певному сенсі чорного дзеркала російської душі, що рветься в рай, та гріхи не пускають. У вельми доречному виконанні юродивого актора Петра Мамонова Грозний постає ідеальним пацієнтом Фройда, бо виголошує правильні і праведні думки, але дії його під впливом страхів ведуть до пекла, топлячи в крові Московію XVI сторіччя. Красномовна картина утворення монстра, де Лунгін перевершує Босха, змальовуючи пекло на землі, перетягнуте росіянином з потойбіччя в реальність.

20
хв

Монстри: предтеча Путіна

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Суспільне Культура спільно з Українським ПЕН розпочало публікацію серії есеїв від українських інтелектуалів про місце української культури в світовому контексті. "Бути у світі" — це фокусна тема Українського ПЕН у 2025 році. «Наше виживання залежить від нас. Але воно неможливе без інших», — говорить Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, президент Українського ПЕН, автор першого есею.

Український філософ, письменник, журналіст. Фото: Український ПЕН

Війна звужує простір. Ти втискаєшся в землю, вкручуєшся в себе, закопуєшся в свій досвід, як у схованку. Твоє тіло все менше нагадує пряму лінію, а все більше — еліпс; ти загортаєшся сам у себе, прагнучи бути своїм захистом, початком і завершенням.

Прощавай, множинносте світів, ми більше не віримо у твоє існування, ми все більше сприймаємо інші світи як непорозуміння, зраду, злочин. Насолода під час страждань — хіба не злочин? Нормальність під час ненормальності — хіба не зрада? Спокійний розмірений світ під час ракетних ударів — хіба не ілюзія? Не розповідайте нам більше про заморські землі з річками, птахами й теплими вітрами з морів, ми знаємо, що їх не існує. Принаймні, для нас.

Мій світ — квартира, підвал, бліндаж, карета швидкої, бомбосховище, окоп, дорога, обійми моєї дитини, місце на цвинтарі тих, кого я любив. Я можу виміряти свій світ лінійкою. Він буде ненабагато більшим за моє тіло

Радикальне звуження світу. Принаймні це чесно. Принаймні ми зосереджені. Принаймні ми бачимо ціль. Але… є ризик перейти тонку межу. Стати зосередженим і сліпим. Стати виразним — і непомітним. Кричати від болю, але з того боку, з боку великого світу, чути лиш глухоту.

Нашого власного світу нам забагато — але й замало

Чи це не те, чого хоче ворог? Щоб ми втратили той великий світ, до якого хочемо достукатися, відпустили його як повітряну кульку? Відʼєднали його від себе, як важкий наплічник? Чи не хоче ворог, щоб ми завжди дивилися вниз? Чи не хоче ворог вбити нас у нашу ж землю по шию?

Війна робить простір вузьким, вона несе нас потоком в тісний темний тунель. Ми не маємо іншого вибору, ми маємо бути зосередженні. Але ворог також хоче, щоб у нас не було повітря, щоб нам не було чим дихати. Щоб ми говорили тільки мовою власного болю, для якої все більше бракуватиме перекладачів.

Володимир Єрмоленко: «Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди». Фото: East News

Чи ми дозволимо йому це? Чи дозволимо позбавити нас мови? Чи дозволимо позбавити нас шансу бути зрозумілими — за тисячі кілометрів від наших ліній укріплень? Ні, ми не маємо цього дозволяти. Але для цього нам треба вчитися мистецтву перекладу самих себе. Перекладу мови нашого досвіду — мовами досвідів інших.

Культура — це передусім переклад досвідів. Це подорож крізь хащі нерозуміння

Це переклад неперекладного. Бо досвід ти ніколи не перекладеш повною мірою. Кожен досвід — ієрогліф, шифр, загадка. Але можна почати пробувати. Можна почати наближення. Бо хіба нам нема чого сказати великому світові? Хіба ми не маємо йому розповісти щось не лише про себе, а й про нього самого? Сказати йому те, чого він про себе не знає?

Він, можливо, не знає, що життя особливо цінуєш тоді, коли воно може від тебе піти. Що краса зʼявляється там, де ти раніше бачив буденне, банальне, звичайне. Що любов стає сильнішою через втрату. Що свобода цінна передусім тоді, коли вона попри. Що бути — це бути попри.

Можливо, він не знає, що буття — це виняток, а не правило. Що життя, можливо, існує лише в малесенькій частинці часу і простору. Що його мікроскопічність — не привід ним нехтувати, а привід його ще більше любити. Що впевненість у завтрашньому дні, можливо, робить тебе нечутливим до дива. І що коли ти втрачаєш цю впевненість, ти, насправді, починаєш щось розуміти.

Буття і світ — це не масиви концептів, які тиснуть на нас авторитетами з розумних філософських книг. Ми — не маленькі комашки на великому тілі буття і не невидимі бактерії на великому тілі світу. Бо світ і буття — теж маленькі, теж мікроскопічні, теж загрожені — на тлі великої пустки, яка їх оточує. Ми всі, разом із цим буттям, разом із цим світом — крихкі та вразливі.

Ми всі — поранені та непевні. Ми всі — красиві у своїй зламаній незламності. Ми всі — пірнаємо в ніжність з відчаю. Ми всі — реальність попри неможливість, краплі незбагненного дива

Бути у світі для українців сьогодні — не значить зраджувати своє. Бути у світі — означає бачити вразливість інших через вразливість самих себе. Бачити небезпеку там, де інші бачать лише ще один завтрашній день. Бути готовим протистояти тому, що сильніше за тебе.

Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди. Але також переконувати, що без нашого досвіду іншим культурам і народам сьогодні не обійтися. Вчити напам'ять історії чужих племен, знаючи, що скоро вони перетнуться з нашими. Малювати карти далеких континентів, упізнаючи в них наші гори та наші річки.

Бути у світі означає бути вдома. Просто дім став сьогодні трохи більшим

Війна звужує простір. Але раптом вона його драматично розширює теж. І ми, втискаючись у свою землю, можливо, дістаємо здатність обійняти усю планету.

Текст есею можна також прочитати на сайті Суспільне Культура

20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Суспільне Культура

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress