Ексклюзив
20
хв

Євросоюз дав історичний шанс Україні. Попереду спринт і марафон

Рекомендації Єврокомісії – це наша велика перемога й історичний шанс, що не траплявся нам сотні років, – повернутися додому у Європу

Іванна Климпуш-Цинцадзе

Рішення Єврокомісії про початок переговорів щодо членства України в ЄС відкриває перед нами широкі можливості. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).

Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради

Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.

Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.

Урсула фон дер Ляєн під час зустрічі з Володимиром Зеленським, Київ, 4 листопада 2023. Фото: AFP/East News

Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.

Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.

Чи могло вдатися краще на цьому етапі?

Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?

На мою думку – так.

Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.

На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.

Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...

Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.

Українські студенти на мітингу в Києві на підтримку євроінтеграції, 28 листопада 2013 року. Фото: AP/East News

По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.

По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.

Україна має визначити пріоритети для переговорної команди

Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.

Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.

Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.

Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.

Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство. 

Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.

Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.

Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Народна депутатка України. Голова комітету Верховної Ради з питань інтеграції України з Європейським Союзом. Віцепрем'єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.

Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:

— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.

Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.

— Тримайтеся, — сказав я.

Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:

— Дякую вам.

Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.

У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.

«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.

Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.

Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.

Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.

Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.

Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити

Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.

Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».

На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.

‍Текст опубліковано з дозволу автора. Джерело

20
хв

Панове, так не мало бути

Адам Вайрак

Отже, під час війни з «русскім міром» молоді українці не йдуть добровольцями на фронт, а тікають в іншу країну, де стають частиною цього «русского міра». Вони ходять на російські концерти, спілкуються російською, для епатажу чи заради провокації розмахують червоно-чорним прапором з псевдоісторичною символікою (історики помітили, що такого прапору в дійсності не було).

Поляки підтримують тих українців, які воюють з «русскім міром», а не тих, які є його частиною і приносять його до них додому

Звідки там чевоно-чорний прапор? Танцювати з ним на російськомовних концертах — все одно,що нести на параді на красній площі перед колоною ФСБ. Адже  такі прапори не лише символ українсько-польського протистояння для поляків, а й один з символів протистояння українців російським загарбникам. Очевидно, що підняття такого прапора у Польщі образить почуття багатьох поляків, підтримка яких нам під час війни життєво необхідна. Але його підняття на руськомірському концерті так само образить почуття тих українців, які під таким прапором зараз воюють з російським окупантом.  

«Русскій мір» у культурі використовується ворогом.

Українці, які стають його частиною, і самі є ментально окупованими росіянами, але несуть цю ментальність без емпатії і смаку європейцям. «Русскій мір» — це як інфекція, якою намаються заразити світ, такий собі духовно-культурний ковід, який вбиває.

Саме ним підживлюють антиукраїнські ультраправі настрої у Польщі й інших європейських країнах.

Джерело

20
хв

Інфекцією «русского міра» намагаються заразити світ

Микола Княжицький

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Яке майбутнє чекає на молодь у Польщі?

Ексклюзив
20
хв

Америка реальна і якою її бачить світ. Професорка Марсі Шор, яка разом зі Снайдером переїхала до Канади, — про дві версії країни

Ексклюзив
20
хв

Список Навроцького: актуальний must have для польсько-українських відносин

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress