Ексклюзив
20
хв

Євросоюз дав історичний шанс Україні. Попереду спринт і марафон

Рекомендації Єврокомісії – це наша велика перемога й історичний шанс, що не траплявся нам сотні років, – повернутися додому у Європу

Іванна Климпуш-Цинцадзе

Рішення Єврокомісії про початок переговорів щодо членства України в ЄС відкриває перед нами широкі можливості. Фото: Shutterstock

No items found.

Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).

Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради

Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.

Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.

Урсула фон дер Ляєн під час зустрічі з Володимиром Зеленським, Київ, 4 листопада 2023. Фото: AFP/East News

Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.

Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.

Чи могло вдатися краще на цьому етапі?

Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?

На мою думку – так.

Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.

На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.

Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...

Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.

Українські студенти на мітингу в Києві на підтримку євроінтеграції, 28 листопада 2013 року. Фото: AP/East News

По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.

По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.

Україна має визначити пріоритети для переговорної команди

Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.

Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.

Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.

Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.

Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство. 

Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.

Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.

Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.

No items found.
Україна
Європа
Майбутнє

Народна депутатка України. Голова комітету Верховної Ради з питань інтеграції України з Європейським Союзом. Віцепрем'єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Поліція Варшави затримала 23-річного чоловіка Доріана С., підозрюваного в сексуальному злочині, пограбуванні та замаху на вбивство з використанням небезпечної зброї.
Фото: Головне управління поліції у Варшаві

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:

888 88 79 88

20
хв

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв

Анна Й. Дудек

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

Зруйновані українські оселі внаслідок російських обстрілів.
Фото авторки

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Зруйнований росіянами Куп'янський краєзнавчий музей.
Фото авторки

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

20
хв

Куп'янщина: (не)здійснена мрія орків

Кароліна Баца-Погожельська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Зерно, яке обвалило ринок: чому ЄС досі купує збіжжя з Росії? І кому вигідні фермерські протести?

Ексклюзив
20
хв

Тимчасовий захист: зворотний відлік

Ексклюзив
20
хв

Фотографії війни, яка розпочалася 10 років тому

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress