Ексклюзив
20
хв

«Ідеальна пара» на ринку праці — перукарка й айтішник. Вони будь-де знайдуть собі роботу

Через гострий кадровий голод Німеччина намагається якнайшвидше залучити українських біженців до свого ринку праці. Трудове законодавство країни змінюється рекордними темпами

Ірина Рибінська

В Німеччині відчувається дефіцит працівників в багатьох сферах, країна зацікавлена в українцях. Фото: Christoph Soeder/ DPA / AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В Німеччині вступили в силу зміни до трудового законодавства. Так, якщо раніше іноземка не могла влаштуватися в Німеччині медсестрою чи навіть санітаркою без німецької медичної освіти, то тепер зможе. Доступ на ринок праці для ІТ-фахівців теж став простішим: професійний стаж скорочено до двох років, а вища освіта та знання німецької мови для оформлення на роботу стали непотрібні. Спрощено також дозвіл Федерального агентства зайнятості на працевлаштування професійних водіїв з третіх країн. Для науковців та кваліфікованих спеціалістів теж є новина — знижено вимоги для отримання Блакитної карти ЄС, яка підтверджує право перебування в країнах Євросоюзу іноземців з метою зайнятості. Для бюрократичної Німеччини подібні зміни — це революція.  

Чи зможуть скористатися цими можливостями українські біженці, яких в Німеччині вже понад мільйон осіб? Які професії тут найбільше затребувані? І чому більшість українців ще офіційно не працевлаштовані або продовжують працювати за мінімальну зарплату на підсобних роботах?

«Окупанти вкрали мій комп’ютер. Мама сказала, що якщо я влаштуюсь на роботу тут, в Німеччині, то зможу купити собі новий. Це спрацювало»

22-річна Надія Гриненко, донька моєї подруги, яка під обстрілами вивозила трьох дітей з Бучі й опинилася в Берліні, влаштувалася в місцеву IT-компанію без знання німецької мови. Нові німецькі друзі родини розгледіли в дівчині потенціал і зробили пропозицію. Від ідеї влаштувати Надію на роботу до її  реалізації пройшло десять місяців, протягом яких  дівчина не тільки склала держіспити в рідному українському університеті «Київська політехніка» та захистила  диплом з кібербезпеки, але й паралельно навчалася на додаткових IT-курсах, які оплачувала для біженців берлінська громадська організація.

— Я досить довго перебувала в депресії через те, що нам з мамою, сестричкою та братиком довелося виїхати з України, а тато залишився вдома сам, — розповідає Надя. — Та найбільше мене ятрило те, що окупанти вдерлися в нашу квартиру й вкрали мій комп’ютер, який я зібрала власними руками та коштом. Мені здавалося, що життя закінчилося, але мама сказала, що якщо я в Берліні влаштуюся на роботу, то зможу зібрати гроші на новий, кращій комп’ютер. Це спрацювало і стало для мене стимулом.

Зараз роботодавець оплачує Надії вивчення німецької мови, адже вона вже перейшла з рівня стажера в розряд співробітників. Надя не тільки відкладає частину зароблених грошей на новий комп’ютер, а й частково оплачує дорогу берлінську квартиру для всієї родини.

Мовні знання дуже важливі, але вони не повинні бути досконалими. Фото:Christoph Reichwein/dpa/AFP/East News

Не менш вдало складається німецька доля киянки Лізавети Толчеєвої. Вдома вона працювала перукаркою в популярному серед мистецької богеми салоні. Війна змусила змінити Київ на Кельн, але професію Ліза змінювати не стала. Вправних перукарів в Німеччині бракує, а українська б'юті-індустрія в світі котується високо.

— Після отримання тимчасового захисту і дозволу на роботу я одразу почала шукати салон краси, — розповідає про свій шлях Ліза Толчеєва. — Побачила серед знайомих дівчину з гарною стрижкою і спитала її, де вона стрижеться. Взяла контакт перукарки та записалася до неї, бо мені на той час самій треба було підстригтися. Перукарка Сара виявилася дуже привітною, надала мені послугу безкоштовно, похвалила мої роботи в Instagram та сказала, що хотіла б допомогти ще якось. На моє прохання Сара надіслала мені список перукарень, рівень яких вона сама вважає високим. З них я вже обирала. Написала власнику, ми одразу домовилися про зустріч. Він попросив мене підстригти трьох людей, після чого взяв на роботу. Оформлення документів тривало півтора місяці. Англійської вистачало на початку для того, щоб розумітися з колегами та клієнтами. Поступово я стала вивчати німецьку, і зараз вже спілкуюся на роботі двома мовами. Хоча німецькою складно дотепер.

Фото: приватний архів Лізи Толчеєвої

Нові часи народили новий жарт: «Ідеальна пара на ринку праці — перукарка й айтішник. Вже хто-хто, а вони знайдуть собі роботу хоч би де». На жаль, більшість переселенських історій далеко не такі красиві, і частіше українкам навіть з кількома вищими освітами доводиться працювати покоївками в готелях чи простими робітницями на сезонних роботах.

Тетяна Носова з Чернігівщини до війни була юристом у великій компанії. Після того як російський танк зруйнував її будинок, вона виїхала в Німеччину і в свої 57 років пішла на завод, вперше в житті  встала за станок —  робити з пластику рамки під ролети. Були й понаднормові, і робота без вихідних. Отримує приблизно 1200 євро. Зранку працює першу зміну, а ввечері біжить на курси вчити німецьку мову. Ще й переживає за 13-річну доньку Діану, бо дівчина не може знайти собі друзів в німецькій школі. Чоловік залишився вдома, жив у родичів, ревнував, вимагав розлучення. Через стреси жінка «завалила» іспит з німецької та пішла на додаткові 300 годин повтору матеріалу.

— Коли прийшла в нову групу на курсах, викладачка спитала мене, для чого я вчу німецьку мову, і я автоматично відповіла, що хочу навчатися тут на податківця, адже ці фахівці дефіцитні, — розповіла Тетяна Носова. —  Казала так, але сама собі не вірила. В Німеччині український диплом юриста недійсний, а щоб перекваліфікуватися на податкового консультанта, треба йти на навчання, для якого рівень німецької має бути, як у носія мови. Мені вже 57 років, хто мене тут відправить на навчання? Але мову я все одно вчу, бо тільки з нею зможу знайти собі легшу роботу.

Медики, електрики, водії та інженери: вузькі місця на німецькому ринку праці

Канцлер Федеративної Республіки Німеччина Олаф Шольц під час шостого українсько-німецького бізнес форуму в Берліні відкрито закликав роботодавців брати на роботу українців: «Скористайтеся цим величезним потенціалом, інтегруйте українців, які тут і з нами, у свої компанії». Олаф Шольц підкреслив, що перша хвиля українських біженців вже закінчує мовні курси й готова трудитися. А міністр праці ФРН Губертус Гайль зазначив, що «українці мають хорошу кваліфікацію і хочуть працювати». І що «мовні знання важливі, але вони не повинні бути досконалими».

Меседж політиків до бізнесу простий: користуйтеся нагодою, не чекайте, чим закінчиться війна, залучайте працьовитих українців до роботи, а ми вам допоможемо. Деякі великі компанії вже зорієнтувалися і власним коштом навчають біженців, переважно спеціальній робочій лексиці, яку не викладають на звичайних мовних  курсах, також заплющують очі на певні бюрократичні перепони як-от визнання дипломів.

«Україна — це країна, де живуть мільйони добре освічених громадян, країна, з якою ми пов’язані тісніше, ніж будь-коли раніше», — вважає канцлер ФРН Олаф Шольц. Фото: Markus Schreiber/AP/East News

Але чому німці так прагнуть залучити українців до свого ринку праці, що ладні навіть змінити для цього звичні правила? Тому що в Німеччині катастрофічний дефіцит робочих рук та голів.

Дефіцит кадрів в Німеччині виник через демографічну асиметрію: нація старіє, а молодь не поспішає на робітничі спеціальності. До того ж «діти» визначаються з майбутньою професією до 26-30 років. Опитування великих компаній Мюнхенським Інститутом досліджень ринку праці та професійної підготовки (IFO) показало, що країні щороку (!) потрібно до 500 тисяч іноземців. «Дедалі більше компаній змушені обмежувати свій бізнес через те, що вони не можуть знайти достатню кількість кваліфікованого персоналу», — сказав експерт IFO з ринку праці Штефан Зауер.

На практиці це означає, що в країні з високорозвиненою промисловістю виробляють менше автівок та високотехнологічних товарів, не можуть будувати більше сучасного житла, не відкривають нові садочки та не мають з ким лишити школярів після уроків на додаткові заняття. Ба більше, через нестачу водіїв автобусів, особливо в провінції, транспорт став ходити нерегулярно. Німецька залізниця Deutsche Bahn вже зажила дурної слави через те, що регулярно скасовує рейси швидкісних потягів (або вони запізнюються), а все через те, що компанії бракує машиністів та ремонтних робочих.

IFO підрахував, що у сфері послуг брак фахівців становить 54,2%, а в промисловості — 44,5%. Німеччині вкрай не вистачає сезонних робітників, юридичних та податкових консультантів, робітників на заводи і фабрики, лікарів та медичних працівників, вчителів в школи та викладачів у виші, вихователів в дитячі садочки й соціальних працівників.

Дірк Вернер з Німецького економічного інституту (IW) вважає, що найбільше нестача кваліфікованих інженерів та працівників відчувається у сферах будівельної електротехніки та сантехніки, опалення і кондиціонуванні повітря, встановлення сонячних батарей та в автомобільній промисловості. До речі, на побутовому рівні це теж помітно: на сантехніка чи електрика в Німеччині доводиться чекати місяцями.

На тлі міграційної кризи Бундестаг заявив також про створення програми Job turbo, за якою біженців без ідеальних знань німецької мають швидко працевлаштувати.

Буквально це означає, що біженці, які мають сертифікати володіння німецькою мовою на рівні В1, мають вийти на роботу. І вже зараз на запити відвідування мовних курсів рівня B2 українці почали отримувати відмови від Центрів праці (Jobcenter). Слід зазначити, що навіть ті, хто має сертифікат В1, здебільшого німецькою на цьому рівні не володіє. Хіба можна за такий короткий період навчитися розмовляти такою складною мовою? Отже, людей ставлять в умови, за яких доведеться погодитись на роботи, де мало говорять і багато працюють руками.

93% українських біженців мають намір працювати. Бар’єром є мова і невизнані дипломи

Більшості іноземців складно влаштуватися в країні через мовний бар’єр, неймовірно неповоротку бюрократію та високі податки. Але ситуація почала змінюватися, коли ФРН прихистила через війну понад мільйон українців.

На відміну від  інших біженців, українці одразу отримали дозвіл на роботу, чим вже скористалася частина переселенців, які прагнуть не залежати від соціальних виплат. І все ж більшість втікачів від російської навали — жінки з маленькими дітьми, і їм знадобилося чимало часу для банального облаштування побуту.

За даними Центрального реєстру іноземців у Німеччині, станом на 30 вересня 2023 року в Німеччині зареєстровано 1 млн 99 тис 905 українських біженців: близько 66% з них — жінки.

Цікаво, що 72% українських біженців вважаються «висококваліфікованими», мають кращий рівень освіти — як у порівнянні з іншими біженцями, так і в порівнянні з населенням ФРН. Німців справді надихає, що велика кількість українок до війни працювала в академічних, технічних чи медичних професіях — тобто в сферах, де в Німеччині відчувається велика нестача кадрів.

Українські біженці прибувають з Варшави до Берліна. Весна 2022 року. Фото: IMAGO/Christian Thiel/Imago Stock and People/East News

На сьогоднішній день офіційно влаштувалися на роботу лише двадцять відсотків українських біженців працездатного віку (згідно з доповіддю Інституту досліджень ринку праці Німеччини). Це 120 тисяч українців. У сусідніх Польщі та Чехії цей показник значно більший — приблизно 65%. Аналітики припускають, що значну роль відіграє те, що в цих країнах біженці отримують символічну соцдопомогу, тоді як в ФРН на соцвиплати можна жити.

І все ж головною перешкодою для працевлаштування менеджери з персоналу називають незнання мови та необхідність офіційного підтвердження дипломів і кваліфікацій українців. Згідно здослідженнями IFO, 93% опитаних переселенців з України висловили бажання вийти на роботу. І оскільки три чверті українців в Німеччині вже відвідують або навіть закінчили мовні курси, а німці зі свого боку пішли назустріч і спрощують умови працевлаштування, то не поспішаємо вірити улюбленим пісням російської пропаганди про лінивих українців, бо наші співвітчизники ще себе покажуть. Базу для цього вже закладено.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка з 25-річним стажем, працювала репортером всеукраїнської газети «Факти» та в інтернет-виданні «Слово і Діло». Протягом десяти років вела власну рубрику «Клуб споживачів», висвітлювала резонансні судові процеси, відстежувала перебіг медичної реформи в Україні, писала про освітні проблеми. Співпрацювала з іспанською газетою El Mundo та з кількома агропроєктами. Має досвід роботи в державній структурі енергетичного сектору України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.

Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.

Про видання

Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів. 

Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.

Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси

У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі. 

Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу

Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.

Про смак

У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною. 

Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив

Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.

Чим ми відрізняємось

В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.

Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали

Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.

Особливості ринку

У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму. 

Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися. 

Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок

Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку. 

Як усе починалося

За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.

З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.

У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати. 

Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів

Помилки і труднощі

Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували. 

В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх. 

Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць. 

Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало. 

Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником

Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток. 

Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна. 

Про початок «великої» війни

Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком. 

Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки. 

Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки. 

А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють. 

Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома. 

Стосунки із Варшавою

Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю. 

У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там. 

Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну. 

Якими вийдемо з цієї війни

У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.

Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції

У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.

20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ольга Гембік
жабка бізнес українці Zabka

Ще сім років тому вона й уявити не могла, що житиме за кордоном і керуватиме власним бізнесом. Польща здавалася тимчасовим прихистком для заробітку, а у кишені лежало всього 300 злотих. Спершу доводилося працювати на заводі, згодом — покоївкою, жити в кімнаті разом з хлопцями, адже не було власного простору, потім розвантажувати палети на складах торговельної мережі. Але кожен крок Марини наближав її до власної справи. Сьогодні вона — власниця популярного магазину Żabka і приклад того, як віра в себе, праця й витримка здатні змінити життя.

Марина Будзінська (в центрі) зі своїми працівницями. Приватний архів

Щоб відкрити «Жабку», треба скласти чотири іспити

— Рішення переїхати до Польщі було непростим, але вимушеним, — розповідає Sestry Марина Будзінська. — Я — мама-одиначка, яка прагнула забезпечити своїй дитині гідне життя. В Україні працювала торговим працівником, а згодом стала керівником торговельного відділу. Незважаючи на кар’єрний успіх, фінансові можливості були обмежені, а я хотіла більшого для своєї дитини. Спершу планувала залишитися в Польщі лише на три місяці, заробити грошей і повернутися додому. Однак після короткого повернення в Україну зрозуміла, що це лише початок довгого шляху. Відтоді я живу в Польщі.

— Які були труднощі, виклики, і як ви їх подолали?

— Мій перший досвід роботи тут був непростим. Приїхала з невеликими заощадженнями — всього 300 злотих. Почала працювати на заводі в місті Клодзько, де виробляють автомобільні шланги. Житлові умови були важкими: у двокімнатній квартирі жило восьмеро людей. Робочий графік — 12-годинні зміни з мінімальними перервами. Згодом спробувала працювати покоївкою, але там вимоги були нереальні — за 15 хвилин повністю прибрати номер разом з миттям санвузла, заміною постільної білизни та пилососінням. Заробіток ледве покривав витрати на житло.

Проривом стала робота на складі однієї з великих торговельних мереж у Легниці, де я пропрацювала 4,5 роки. Саме там я познайомилася з теперішнім чоловіком. Паралельно підробляла рекрутером і прибирала квартири.

— Коли настав той переломний момент, що ви вирішили відкрити власну справу, і чому саме Żabka?

— Про власну справу ми з чоловіком мріяли 3 роки. Я обдумувала різні варіанти, спочатку хотіла відкрити кебаб, але зрештою зупинилася на магазині Żabka. Після перегляду в ютубі натхненної історії українки, яка успішно запустила такий проєкт, наважилась ризикнути. Процес підготовки був непростим: співбесіди, навчання та кілька важких іспитів. Незважаючи на мовні труднощі, я не здалася. Налаштовувала себе, що якщо поставила мету — обов’язково дійду до неї. Ми відкрили магазин в серпні минулого року. Цей досвід навчив мене не боятися нових викликів і завжди рухатися вперед, навіть коли здається, що сил немає. Тепер я передаю цю віру своїй дитині: важливо не здаватися, йти до своїх цілей, якими б недосяжними вони не здавалися на перший погляд.

— Скільки потрібно мати грошей, аби відкрити «Жабку»?

— У моєму випадку це було 20 000 злотих, оскільки сума застави для іноземців залежить від обраної форми забезпечення. Але справа не лише в грошах, адже відкриттю магазину передують співбесіди, навчання і навіть іспити. Перша співбесіда відбулася польською мовою через додаток Teams. За нею була ще одна. Потім перевірили, чи не маю я боргів або кредитних заборгованостей. Я побачила, що Żabka відповідально підходить до підбору персоналу, і не кожен, хто бажає приєднатися до мережі, може це зробити.

Я успішно пройшла перевірку, після чого розпочалося тритижневе навчання. Уже тоді мене почали знайомити з роботою у магазині, показувати, як усе працює. Спочатку було дуже страшно через величезну кількість інформації та документації, всі програми — польською мовою... Здавалося, я не впораюся. Якось я навіть прийшла додому і сказала чоловікові: «Не знаю, чи потягну». Але зібралась із силами й продовжила навчання.

Попереду було кілька іспитів: мовний; фінансовий у Вроцлаві після інтенсивного навчання; співбесіда через Teams з перевіркою знань і практичний іспит на місці — три години ґрунтовних запитань і завдань з використання чотирьох програм. Кожен з них я склала на 100% і чекала призначення. Мені запропонували вибір: або новий магазин під ключ, або діючий. Я обрала вже функціонуючий магазин. 

«Ми взяли на роботу українок і намагаємось їх не перевантажувати»

— Існує думка, що в «Жабці» важко працювати: 12-годинний робочий день, праця у вихідні…

— Це поширений і шкідливий стереотип. Я працювала в іншій мережі, мені іноді доводилося вручну розвантажувати по 15 важких палет на день. Тут інакше — в межах поставок приїжджає одна палета, яку ми з чоловіком розвантажуємо. Ми з чоловіком присутні в магазині щодня, займаємося замовленням товарів, контролем касових операцій, веденням документації. 

Касири обслуговують клієнтів протягом тижня. Ми взяли на роботу двох українок, які працюють по 8,5 годин, і ще двох експедиторів, які приходять на заміну. Найнапруженіший час — вечір п'ятниці і суботи. У цей час, а також у неділю ми з чоловіком працюємо самі.

— Ви з чоловіком весь час разом. Як вдається успішно поєднувати бізнес та сімейне життя?

— Багато хто дивується, як ми з чоловіком можемо працювати разом і при цьому зберігати гармонію. Для нас ключовими є взаєморозуміння, чіткий розподіл обов’язків і вміння поважати простір одне одного. У кожного з нас це вже другий шлюб, тому ми добре розуміємо, чого хочемо від стосунків і від спільного бізнесу.

Спочатку було важко звикнути. Здавалося, що постійно щось не так, весь час хотілося все виправити, але з часом ми навчилися правильно ділити роботу так, щоб не втручатися у сфери одне одного. Він займається постачанням товарів, я — замовленнями, бухгалтерією, звітами та іншою документацією. Він не втручається у мої папери, а я не втручаюся у його складські питання.

Чоловік чудово справляється з усім, що стосується замовлень і поповнення запасів. Це його відповідальність. Моя частина роботи — «паперова». Ми працюємо разом 24/7, і це справді круто. Зараз ми навіть розглядаємо можливість продати два своїх приватних автомобілі і придбати один більший, кращий. Адже ми весь час разом… 

— Що можете побажати українським жінкам, які шукають себе або мріють про власний бізнес у Польщі?

— Я знаю, як непросто знайти себе, особливо коли є тиск суспільства. Важливо дозволити собі ризикувати, пробувати нове. Кожна моя попередня робота була викликом, але я завжди думала: «Це тимчасово, я знайду щось краще». І справді, життя це підтвердило. Зараз є чимало можливостей для старту власної справи навіть з мінімальними вкладеннями. Українки відкривають кав'ярні, салони краси, займаються флористикою. Головне — не боятися й пробувати.

Страх — це лише перепона, яку можна подолати. Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму власний бізнес, я б засміялася. Але сьогодні це реальність.

20
хв

Власниця магазину Żabka Марина Будзінська: «Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму бізнес, я б засміялась»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Чиста фінансова вигода». Як українці впливають на економіку Польщі

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

USAID рятувало життя українців. Чим замінити цю допомогу? ‍

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress