Ексклюзив
20
хв

«Ідеальна пара» на ринку праці — перукарка й айтішник. Вони будь-де знайдуть собі роботу

Через гострий кадровий голод Німеччина намагається якнайшвидше залучити українських біженців до свого ринку праці. Трудове законодавство країни змінюється рекордними темпами

Ірина Рибінська

В Німеччині відчувається дефіцит працівників в багатьох сферах, країна зацікавлена в українцях. Фото: Christoph Soeder/ DPA / AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В Німеччині вступили в силу зміни до трудового законодавства. Так, якщо раніше іноземка не могла влаштуватися в Німеччині медсестрою чи навіть санітаркою без німецької медичної освіти, то тепер зможе. Доступ на ринок праці для ІТ-фахівців теж став простішим: професійний стаж скорочено до двох років, а вища освіта та знання німецької мови для оформлення на роботу стали непотрібні. Спрощено також дозвіл Федерального агентства зайнятості на працевлаштування професійних водіїв з третіх країн. Для науковців та кваліфікованих спеціалістів теж є новина — знижено вимоги для отримання Блакитної карти ЄС, яка підтверджує право перебування в країнах Євросоюзу іноземців з метою зайнятості. Для бюрократичної Німеччини подібні зміни — це революція.  

Чи зможуть скористатися цими можливостями українські біженці, яких в Німеччині вже понад мільйон осіб? Які професії тут найбільше затребувані? І чому більшість українців ще офіційно не працевлаштовані або продовжують працювати за мінімальну зарплату на підсобних роботах?

«Окупанти вкрали мій комп’ютер. Мама сказала, що якщо я влаштуюсь на роботу тут, в Німеччині, то зможу купити собі новий. Це спрацювало»

22-річна Надія Гриненко, донька моєї подруги, яка під обстрілами вивозила трьох дітей з Бучі й опинилася в Берліні, влаштувалася в місцеву IT-компанію без знання німецької мови. Нові німецькі друзі родини розгледіли в дівчині потенціал і зробили пропозицію. Від ідеї влаштувати Надію на роботу до її  реалізації пройшло десять місяців, протягом яких  дівчина не тільки склала держіспити в рідному українському університеті «Київська політехніка» та захистила  диплом з кібербезпеки, але й паралельно навчалася на додаткових IT-курсах, які оплачувала для біженців берлінська громадська організація.

— Я досить довго перебувала в депресії через те, що нам з мамою, сестричкою та братиком довелося виїхати з України, а тато залишився вдома сам, — розповідає Надя. — Та найбільше мене ятрило те, що окупанти вдерлися в нашу квартиру й вкрали мій комп’ютер, який я зібрала власними руками та коштом. Мені здавалося, що життя закінчилося, але мама сказала, що якщо я в Берліні влаштуюся на роботу, то зможу зібрати гроші на новий, кращій комп’ютер. Це спрацювало і стало для мене стимулом.

Зараз роботодавець оплачує Надії вивчення німецької мови, адже вона вже перейшла з рівня стажера в розряд співробітників. Надя не тільки відкладає частину зароблених грошей на новий комп’ютер, а й частково оплачує дорогу берлінську квартиру для всієї родини.

Мовні знання дуже важливі, але вони не повинні бути досконалими. Фото:Christoph Reichwein/dpa/AFP/East News

Не менш вдало складається німецька доля киянки Лізавети Толчеєвої. Вдома вона працювала перукаркою в популярному серед мистецької богеми салоні. Війна змусила змінити Київ на Кельн, але професію Ліза змінювати не стала. Вправних перукарів в Німеччині бракує, а українська б'юті-індустрія в світі котується високо.

— Після отримання тимчасового захисту і дозволу на роботу я одразу почала шукати салон краси, — розповідає про свій шлях Ліза Толчеєва. — Побачила серед знайомих дівчину з гарною стрижкою і спитала її, де вона стрижеться. Взяла контакт перукарки та записалася до неї, бо мені на той час самій треба було підстригтися. Перукарка Сара виявилася дуже привітною, надала мені послугу безкоштовно, похвалила мої роботи в Instagram та сказала, що хотіла б допомогти ще якось. На моє прохання Сара надіслала мені список перукарень, рівень яких вона сама вважає високим. З них я вже обирала. Написала власнику, ми одразу домовилися про зустріч. Він попросив мене підстригти трьох людей, після чого взяв на роботу. Оформлення документів тривало півтора місяці. Англійської вистачало на початку для того, щоб розумітися з колегами та клієнтами. Поступово я стала вивчати німецьку, і зараз вже спілкуюся на роботі двома мовами. Хоча німецькою складно дотепер.

Фото: приватний архів Лізи Толчеєвої

Нові часи народили новий жарт: «Ідеальна пара на ринку праці — перукарка й айтішник. Вже хто-хто, а вони знайдуть собі роботу хоч би де». На жаль, більшість переселенських історій далеко не такі красиві, і частіше українкам навіть з кількома вищими освітами доводиться працювати покоївками в готелях чи простими робітницями на сезонних роботах.

Тетяна Носова з Чернігівщини до війни була юристом у великій компанії. Після того як російський танк зруйнував її будинок, вона виїхала в Німеччину і в свої 57 років пішла на завод, вперше в житті  встала за станок —  робити з пластику рамки під ролети. Були й понаднормові, і робота без вихідних. Отримує приблизно 1200 євро. Зранку працює першу зміну, а ввечері біжить на курси вчити німецьку мову. Ще й переживає за 13-річну доньку Діану, бо дівчина не може знайти собі друзів в німецькій школі. Чоловік залишився вдома, жив у родичів, ревнував, вимагав розлучення. Через стреси жінка «завалила» іспит з німецької та пішла на додаткові 300 годин повтору матеріалу.

— Коли прийшла в нову групу на курсах, викладачка спитала мене, для чого я вчу німецьку мову, і я автоматично відповіла, що хочу навчатися тут на податківця, адже ці фахівці дефіцитні, — розповіла Тетяна Носова. —  Казала так, але сама собі не вірила. В Німеччині український диплом юриста недійсний, а щоб перекваліфікуватися на податкового консультанта, треба йти на навчання, для якого рівень німецької має бути, як у носія мови. Мені вже 57 років, хто мене тут відправить на навчання? Але мову я все одно вчу, бо тільки з нею зможу знайти собі легшу роботу.

Медики, електрики, водії та інженери: вузькі місця на німецькому ринку праці

Канцлер Федеративної Республіки Німеччина Олаф Шольц під час шостого українсько-німецького бізнес форуму в Берліні відкрито закликав роботодавців брати на роботу українців: «Скористайтеся цим величезним потенціалом, інтегруйте українців, які тут і з нами, у свої компанії». Олаф Шольц підкреслив, що перша хвиля українських біженців вже закінчує мовні курси й готова трудитися. А міністр праці ФРН Губертус Гайль зазначив, що «українці мають хорошу кваліфікацію і хочуть працювати». І що «мовні знання важливі, але вони не повинні бути досконалими».

Меседж політиків до бізнесу простий: користуйтеся нагодою, не чекайте, чим закінчиться війна, залучайте працьовитих українців до роботи, а ми вам допоможемо. Деякі великі компанії вже зорієнтувалися і власним коштом навчають біженців, переважно спеціальній робочій лексиці, яку не викладають на звичайних мовних  курсах, також заплющують очі на певні бюрократичні перепони як-от визнання дипломів.

«Україна — це країна, де живуть мільйони добре освічених громадян, країна, з якою ми пов’язані тісніше, ніж будь-коли раніше», — вважає канцлер ФРН Олаф Шольц. Фото: Markus Schreiber/AP/East News

Але чому німці так прагнуть залучити українців до свого ринку праці, що ладні навіть змінити для цього звичні правила? Тому що в Німеччині катастрофічний дефіцит робочих рук та голів.

Дефіцит кадрів в Німеччині виник через демографічну асиметрію: нація старіє, а молодь не поспішає на робітничі спеціальності. До того ж «діти» визначаються з майбутньою професією до 26-30 років. Опитування великих компаній Мюнхенським Інститутом досліджень ринку праці та професійної підготовки (IFO) показало, що країні щороку (!) потрібно до 500 тисяч іноземців. «Дедалі більше компаній змушені обмежувати свій бізнес через те, що вони не можуть знайти достатню кількість кваліфікованого персоналу», — сказав експерт IFO з ринку праці Штефан Зауер.

На практиці це означає, що в країні з високорозвиненою промисловістю виробляють менше автівок та високотехнологічних товарів, не можуть будувати більше сучасного житла, не відкривають нові садочки та не мають з ким лишити школярів після уроків на додаткові заняття. Ба більше, через нестачу водіїв автобусів, особливо в провінції, транспорт став ходити нерегулярно. Німецька залізниця Deutsche Bahn вже зажила дурної слави через те, що регулярно скасовує рейси швидкісних потягів (або вони запізнюються), а все через те, що компанії бракує машиністів та ремонтних робочих.

IFO підрахував, що у сфері послуг брак фахівців становить 54,2%, а в промисловості — 44,5%. Німеччині вкрай не вистачає сезонних робітників, юридичних та податкових консультантів, робітників на заводи і фабрики, лікарів та медичних працівників, вчителів в школи та викладачів у виші, вихователів в дитячі садочки й соціальних працівників.

Дірк Вернер з Німецького економічного інституту (IW) вважає, що найбільше нестача кваліфікованих інженерів та працівників відчувається у сферах будівельної електротехніки та сантехніки, опалення і кондиціонуванні повітря, встановлення сонячних батарей та в автомобільній промисловості. До речі, на побутовому рівні це теж помітно: на сантехніка чи електрика в Німеччині доводиться чекати місяцями.

На тлі міграційної кризи Бундестаг заявив також про створення програми Job turbo, за якою біженців без ідеальних знань німецької мають швидко працевлаштувати.

Буквально це означає, що біженці, які мають сертифікати володіння німецькою мовою на рівні В1, мають вийти на роботу. І вже зараз на запити відвідування мовних курсів рівня B2 українці почали отримувати відмови від Центрів праці (Jobcenter). Слід зазначити, що навіть ті, хто має сертифікат В1, здебільшого німецькою на цьому рівні не володіє. Хіба можна за такий короткий період навчитися розмовляти такою складною мовою? Отже, людей ставлять в умови, за яких доведеться погодитись на роботи, де мало говорять і багато працюють руками.

93% українських біженців мають намір працювати. Бар’єром є мова і невизнані дипломи

Більшості іноземців складно влаштуватися в країні через мовний бар’єр, неймовірно неповоротку бюрократію та високі податки. Але ситуація почала змінюватися, коли ФРН прихистила через війну понад мільйон українців.

На відміну від  інших біженців, українці одразу отримали дозвіл на роботу, чим вже скористалася частина переселенців, які прагнуть не залежати від соціальних виплат. І все ж більшість втікачів від російської навали — жінки з маленькими дітьми, і їм знадобилося чимало часу для банального облаштування побуту.

За даними Центрального реєстру іноземців у Німеччині, станом на 30 вересня 2023 року в Німеччині зареєстровано 1 млн 99 тис 905 українських біженців: близько 66% з них — жінки.

Цікаво, що 72% українських біженців вважаються «висококваліфікованими», мають кращий рівень освіти — як у порівнянні з іншими біженцями, так і в порівнянні з населенням ФРН. Німців справді надихає, що велика кількість українок до війни працювала в академічних, технічних чи медичних професіях — тобто в сферах, де в Німеччині відчувається велика нестача кадрів.

Українські біженці прибувають з Варшави до Берліна. Весна 2022 року. Фото: IMAGO/Christian Thiel/Imago Stock and People/East News

На сьогоднішній день офіційно влаштувалися на роботу лише двадцять відсотків українських біженців працездатного віку (згідно з доповіддю Інституту досліджень ринку праці Німеччини). Це 120 тисяч українців. У сусідніх Польщі та Чехії цей показник значно більший — приблизно 65%. Аналітики припускають, що значну роль відіграє те, що в цих країнах біженці отримують символічну соцдопомогу, тоді як в ФРН на соцвиплати можна жити.

І все ж головною перешкодою для працевлаштування менеджери з персоналу називають незнання мови та необхідність офіційного підтвердження дипломів і кваліфікацій українців. Згідно здослідженнями IFO, 93% опитаних переселенців з України висловили бажання вийти на роботу. І оскільки три чверті українців в Німеччині вже відвідують або навіть закінчили мовні курси, а німці зі свого боку пішли назустріч і спрощують умови працевлаштування, то не поспішаємо вірити улюбленим пісням російської пропаганди про лінивих українців, бо наші співвітчизники ще себе покажуть. Базу для цього вже закладено.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка з 25-річним стажем, працювала репортером всеукраїнської газети «Факти» та в інтернет-виданні «Слово і Діло». Протягом десяти років вела власну рубрику «Клуб споживачів», висвітлювала резонансні судові процеси, відстежувала перебіг медичної реформи в Україні, писала про освітні проблеми. Співпрацювала з іспанською газетою El Mundo та з кількома агропроєктами. Має досвід роботи в державній структурі енергетичного сектору України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
що потрібно щоб відкрити салон краси в польщі

«Жінки — як кактуси: сильні зовні, ніжні всередині»

Ірина Мілевська з Умані — засновниця варшавських студій лазерної і воскової депіляції Cactus. 

Епіляцію і, зокрема, шугаринг (видалення небажаного волосся за допомогою густої цукрової пасти — Ред.) вона відкрила для себе ще в 2016 році в Україні. Пройшла курс навчання, а роком пізніше приїхала до Польщі, де продовжила працювати в цьому напрямі тут — спочатку сама, потім у салоні. Паралельно з роботою проходила нові курси. За словами Ірини, вона завжди відчувала потребу в свободі від керівників і прагнула бути господинею власного життя. Ірина Мілевська розповідає:  

— У мене двоє дітей, плюс зараз я вагітна третім хлопчиком. Разом з тим у мені завжди жила підприємниця. Мені було мало просто бути мамою або просто надавати послуги в чужому салоні — я хотіла створити власний простір, свою атмосферу, команду, сервіс на рівні, який би захоплював. 

Ірина взяла кредит, щоб почати власну справу

Водночас я розуміла, що епіляція — це не тільки про естетику. Це про комфорт, упевненість, турботу про себе. Захотілося дати жінкам саме це — місце, де про них подбають.

Зібравши свою першу велику суму, я купила апарат для лазерної епіляції (5 років тому такий апарат коштував близько 60 000 злотих). Це був серйозний крок, не соромлюсь зізнатися — я взяла під це кредит. Стала працювати з лазером — і попит перевершив всі мої очікування. Це дало поштовх для подальшого росту. І вже незабаром я відкрила свою першу невеличку студію у районі Вілянув. Але апарат вийшов зі строю через пів року. Тоді ми купили 2 інших апарати, ще дорожчих.

На той момент у мене вже була база постійних клієнток, які ходили до мене на шугаринг і воскову депіляцію — тому коли я поставила лазер, вони майже автоматично перейшли на нову послугу. Я дуже вдячна їм за довіру — саме завдяки цим жінкам усе закрутилося. Зараз у мене вже дві студії. 

— Скільки потрібно грошей, щоб відкрити салон депіляції? І як швидко ця інвестиція окуповується?

— Якщо щиро — для старту потрібно від 20 тисяч євро. Це враховуючи оренду, ремонт, витратні матеріали, навчання персоналу, запуск реклами й, звісно ж, апарат. Який у моєму випадку став найбільшою інвестицією.

— Як ви шукали клієнток, спеціалістів?

— Працювало «сарафанне радіо» — дівчата рекомендували мене одна одній. Також я активно просувала себе в українських жіночих спільнотах Варшави. Але згодом почало з’являтися дедалі більше польських клієнток — і це для мене був особливий знак, що сервіс і якість справді на рівні.

Коли я зрозуміла, що вже фізично не встигаю приймати всіх охочих, стала шукати помічниць. І не просто майстринь — я хотіла, щоб вони несли ту саму філософію, що і я. Тому всіх своїх спеціалісток я навчала особисто, ділилася досвідом, контролювала кожен нюанс, щоб клієнтки, які до нас приходять, відчували від майстринь ту саму турботу, яку б отримали від мене.

Я постійно навчаюсь — проходжу нові курси, цікавлюсь новими технологіями, вдосконалюю техніку. І далі навчаю свою команду. 

— Що було найважчим у відкритті власної справи в Польщі? Чи стикалися ви з бюрократією, мовним бар’єром, недовірою? 

— Оскільки до того, як відкрити бізнес, я вже кілька років жила в Польщі, працювала на різних роботах, щодня спілкувалася польською — мовних бар’єрів я не відчувала. 

Я пройшла інтенсивний мовний курс, і це дало мені велику впевненість — я вільно спілкуюся з польськими клієнтками, розумію всі документи, спокійно веду комунікацію

Бюрократія? Як і в будь-якій країні, в Польщі є свої нюанси. Але якщо ти готова вчитись і не боїшся запитувати, все поступово стає на свої місця. Мені допомагали внутрішня організованість і бажання зробити все чесно й правильно від початку.

Думаю, те, що руйнує будь-які бар’єри — це щирість, повага і професіоналізм.

Приблизно 60% наших клієнток — це українки, і близько 40% — польки. 

В Україні жінки ставляться до зовнішності дуже серйозно. Процедури краси для нас  — не розкіш, а частина щоденного догляду. Українки починають дбати про себе рано: регулярні візити до косметолога, майстра з брів, епіляція, укладки, манікюр — усе чітко, системно і з увагою до деталей.

У Польщі підхід трохи інший. Тут більше цінується природність, простота. Жінки можуть зробити процедуру раз — і повернутись через кілька місяців, коли знову «захочеться». Є ті, хто дуже дбайливо ставиться до себе, але здебільшого культура краси тут спокійніша, без поспіху й такої чіткості, як у нас.

Чимало польок не знали, наскільки ефективними можуть бути сучасні процедури, зокрема лазерна епіляція. І коли вони пробували, поверталися з фразою: «Чому я не зробила це раніше?». А це завжди надихає.

Українська любов до догляду за собою плюс польська легкість і природність разом створюють дуже цікаву культуру краси, яку я бачу щодня в своїй студії

— Чому така назва — Cactus?

— Кактус — це символ сили, витривалості й краси, яка не потребує зайвого, щоб розквітнути. Він може вистояти навіть у найсуворіших умовах. Мені дуже близька ця філософія. Жінки — як кактуси: ніжні всередині, сильні ззовні, і завжди готові розквітнути, якщо поруч є турбота й підтримка.

— Коли справа починає окупатися? 

— Якщо працювати з повною віддачею, бути щирою з клієнтами й не знижувати планку сервісу — інвестиції можуть почати повертатись вже через 6-12 місяців. У мене це сталося досить швидко. Клієнтки перейшли на лазер, стали приводили подруг, писати відгуки — і потік збільшився.

Але я завжди кажу: успіх — це не тільки про гроші. Це про готовність ризикувати, вчитися, не здаватися. Якщо у вас є віра в те, що ви робите — навіть кредит не страшний. Він може стати поштовхом до великої перемоги.

Моя головна порада — не чекати і не боятися. Не чекати ідеального моменту, не боятися нової країни, мови, системи чи невдач. Віра в себе — це найперша інвестиція, яка справді окупається.

Ще я раджу не намагатися копіювати інших. Зробіть свій бізнес таким, як ви самі — щирим, живим. Люди це відчують.

І головне — не забувайте, для чого ви це робите. Бізнес за кордоном — це не просто про прибуток. Це про те, щоб знайти себе знову, проявити себе і показати своїм дітям, що немає нічого неможливого

Моя мрія зараз — відкрити авторське навчання, щоб до мене могли приїжджати українки з усієї Європи. Я хочу ділитися не тільки технікою роботи з лазерним апаратом чи воском — я хочу передавати систему, яку сама будувала роками. Від А до Я: від вибору обладнання, матеріалів, до комунікації з клієнтами, створення атмосфери довіри. Багато жінок мають золоті руки, але бояться почати. І я хочу стати тією, хто допоможе зробити цей перший крок у новій країні.

«Я почала з 9 тисяч злотих. І бажання вирватися з токсичного простору»

23-річна Руслана Ротова з Кривого Рогу — власниця салону краси Oh My Girl у Варшаві, розповідає:

— У мене створення власного бізнесу стало наслідком життєвих обставин. Я працювала майстринею манікюру, орендувала кабінет у польки. На жаль, у нас були досить складні неприємні стосунки, і в якийсь момент я зрозуміла: або залишаюсь у токсичному середовищі, або беру відповідальність і починаю щось своє. Звичайно, це був ризик. Мені було 20, у кишені — рівно 9 тисяч злотих

Але іноді страх — найкращий мотиватор

Я тоді працювала на двох роботах, економила, відкладаючи кожну копійку. Тож вклала у справу виключно свої кошти. Пам’ятаю перше маленьке приміщення — лише 33 квадратні метри. Але на той момент воно здавалося мені цілим світом. Дуже добре пам’ятаю запах фарби, тріск ламінату, мамину підтримку й поради — вона допомагала мені з ремонтом. Ми з нею все робили самі. 

— Яким був перший набір послуг?

— Починали з базового: манікюр, педикюр, брови. З часом додали вії, ламінування, а згодом, коли переїхали у велике приміщення, — послуги, пов'язані з волоссям. Зараз у нас 200 квадратних метрів на двох поверхах. Коли я вперше зайшла в це приміщення, серце тремтіло: «А раптом не витягну?» Але ось — витягнула. І буду рости далі.

— Як ви збирали команду? 

— О, це був окремий виклик! Хороших майстрів дуже важко знайти, бо багато хто  працює вдома або в орендованих кабінетах. Тому я пішла своїм шляхом — знаходила новачків і навчала їх. Ми вклали багато часу, сил і довіри, щоб сформувати справжню команду. Я і мама, яка весь цей час була поруч.

У нашій команді — лише українки. Ми пробували працювати з польськими майстринями, але техніка, підходи, стандарти у нас різні. Сьогодні у моїй команді — десять працівниць. І я також працюю: веду курси, беру клієнтів, керую процесами. Я не лише власниця — я живу цим.

— Яка була найбільша помилка на старті?

Я намагалася бути подругою для працівників. Але бізнес — це не дружба. Це чіткі межі. Тепер я тримаю професійну дистанцію, команді так навіть комфортніше. І ефективніше для справи

— Що ви б ніколи не пробачили працівнику?

— Розголошення особистої інформації. Це суворо заборонено. Було одне порушення — і ми одразу попрощались. Довіра — основа бізнесу.

— Чи відрізняються запити у клієнток-польок і українок?

— Українки приходять з конкретним запитом: дизайн, форма, колір — знають, чого хочуть. Польки стриманіші, часто обирають класичне, наприклад, просто нюдовий або червоний лак. Але наші послуги їм також подобаються — ми маємо зараз десь 50% клієнток-польок.

Мрію створити власний бренд — можливо, матеріалів для манікюру. У нас вже був досвід двох салонів у 2023 році, але зрештою я вирішила зосередитися на одному. Масштабувати бізнес самотужки — неймовірно важко. Зараз хочеться стабільності.

Руслана працювала на двох роботах, щоб накопичити на відкриття свого салону

— Що найважче у бізнесі?

— Робота з клієнтами. Особливо — негативні відгуки. На початку я дуже болісно все сприймала, навіть плакала. Хотіла всім догодити. Тепер розумію: помилки бувають, не всі люди готові йти на діалог. Але треба вміти виправляти ці помилки, вчитися спілкуватися з клієнтом.

— Щомісячні витрати на догляд — скільки це в середньому для жінки?

— Від тисячі злотих. І це не про розкіш — це про турботу про себе.

— Що порадите українкам, які мріють відкрити бізнес за кордоном, але бояться?

— Ризикувати. Бо краще пошкодувати про те, що зробила, ніж усе життя шкодувати, що не спробувала. І дуже раджу збирати фінансову подушку. Уникати імпульсивних рішень. Не боятися просити допомоги і робити помилки, бо саме на них ми вчимося і стаємо сильнішими.

— Як вас змінила власна справа? 

— Я пройшла шлях від 20-річної дівчини, яка боїться все втратити, до жінки, яка впевнено керує командою. Я змінилася і внутрішньо, і зовні. Моя спина — пряма. Я виросла. І я дійсно цим пишаюсь.

«Іноді доводиться працювати 24/7. Але це — умова власної справи»

Інна Зюркевич з Кривого Рогу — власниця і gold-майстриня манікюрного салону In Room у Варшаві:

Найбільшими труднощами стали мовний барʼєр, життя в хостелі і наймана праця за зовсім іншими стандартами, до яких я не звикла. Через ці труднощі я навіть повернулась через деякий час в Україну. Але потім знову виїхала.

Я — майстер манікюру з 10-річним досвідом роботи. Тому інші сфери навіть не розглядала. Набравшись досвіду роботи у польському салоні і зіткнувшись з обманом власників салону, вирішила спробувати працювати самостійно. Не було чарівної казки, коли хтось був спонсором і мені допоміг.

Інна отримала негативний досвід найманої праці, що підштовхнуло її до автономії

Найважче — працювати на когось, хто нічого не розуміє в манікюрі, через що часто трапляються ситуації, коли ти робиш якнайкраще, а потім за це ще й отримуєш штраф. Важко, коли умови праці жахливі. Після такого досвіду я вирішила, що в моєму салоні буде все геть інакше: дружня, позитивна атмосфера, зона відпочинку для майстринь, а також ідеальні санітарні умови.

— Чи складно відкрити б’юті-бізнес у Варшаві?

— Не складно, якщо маєш на це кошти. Несподіванкою стала система оподаткування, адже податки тут набагато вищі, ніж в Україні. Мовний барʼєр був на початку, але клієнти це пробачали, бо якість роботи була вища, ніж у багатьох інших майстрів. Після повномасштабного вторгнення я чула про випадки поганого ставлення поляків до українців, але сама у своєму салоні ніколи з таким не стикалася. 

— Який потрібен стартовий капітал, щоб відкрити манікюрний салон? На що йде найбільше коштів?             

Потрібно бодай 50 тисяч злотих. Основні витрати — це ремонт приміщення, меблі й техніка. І тут, звісно, можуть бути як космічні суми, так і прийнятні. 

Потрібно розуміти, що коли вкладаєш великі кошти в ремонт, це не страхує тебе від того, що через рік власник приміщення не попросить це приміщення звільнити. І тоді доведеться починати все спочатку, хоча за цей рік кошти, закладені на ремонт, могли ще не окупитися

— Скільки можна заробити, маючи свій салон?

Від 7 тисяч злотих. 

— Який ваш підхід?

— Мій салон — моя дитина! Тому я ніколи не шкодую коштів на матеріали. Ми, наприклад, маємо палітру понад 1000 відтінків, завдяки чому часто чуємо від клієнтів «вау». 

Я пройшла складний шлях адаптації в іншій країні, почала все з нуля — без великих фінансів, без гарантій, без чіткої стратегії. Лише з бажанням і підтримкою близьких. І зараз я дивлюся назад із вдячністю — навіть за труднощі. Бо саме вони мене загартували. 

Буває, доводиться працювати 24/7. Але це — частина власної справи, до якої треба бути готовою ще до старту

Разом з тим важливо знаходити баланс між роботою і особистим життям. Тому що краса — це не лише зовнішність. Це твоє вміння балансувати — між внутрішнім і зовнішнім, між впевненістю й ніжністю, між енергією та спокоєм.

‍Цифри

Стартові витрати на салон краси в Польщі — це 50-100 тисяч злотих (12-25 тисяч євро). Найдорожча стаття витрат — оренда, матеріали для роботи, а також стерилізація.
Сума оренди залежить від стану й розміру приміщення, а також локації. І це від 2000 до 10 000+ злотих на місяць. Зекономити можна на ремонті, меблях, тобто взяти уживані (так, простий б\в стіл для манікюру може коштувати близько 500 злотих, тоді як новий і сучасний — всі 4 000 злотих). На якості стерилізації і матеріалів економити не можна.
Коли обираєте приміщення, важливо, щоб воно відповідало нормам санепідемстанції. Тому або купіть консультацію досвідчених власників такого ж бізнесу, або завітайте до санепідемстанції і дайте їм оцінити приміщення, яке вподобали. Часто новачки відкривають салон, а через пів року до них приходить інспектор і виявляє неочікувані порушення, через що бізнес у цьому місці закривається.
Прибуток манікюрного салону — від 7 тисяч злотих. При цьому з одного робочого місця можна заробити близько 10 тисяч злотих.
Оплата майстрам — це 40-50% від доходу. Собівартість матеріалів — 10-15%. Операційні витрати — 15-20%. Вам залишається близько 25%.

Фотографії з приватних архівів героїнь

20
хв

Як відкрити салон краси в Польщі? Українки про ризики, помилки й те, як знайшли себе знов

Оксана Щирба
український бізнес у польщі піцерія варшава

«Понад два роки ми вивчали ринок»

Юлія Карлова: Ми все життя займалися підприємницькою діяльністю: торгували на базарі в Чернівцях, мали точки сантехніки, магазини. Війна змусила змінити плани. Я відкрила у Варшаві манікюрний салон, працювала сама і здавала місця іншим майстриням. А потім ми з чоловіком вирішили спробувати себе в ресторанному бізнесі. 

Микола Карлов: Коли почалась повномасштабна війна, я поїхав в Україну волонтерити. Працював у гуманітарному хабі: спочатку на завантаженнях, потім координатором. По 14-16 годин щодня.

Коли в нашу діяльність стали вмішуватись особисті інтереси деяких депутатів, я повернувся до Варшави. Став допомагати, зокрема з житлом, звідси. І паралельно ми замислились над гастрономічним бізнесом. Часто ходили по ресторанах, кав’ярнях, вивчали, аналізували. Ми завжди були критичними клієнтами й цікавились якісною їжею та хорошим сервісом. Для нас це був новий напрям, тому ми хотіли вивчити все до дрібниць.  

Чому саме піцерія?

Микола: Ми взагалі любимо смачно їсти. У нас був бізнес у виробництві, продажах, у Юлі — в б’юті. Але гастрономія стала новим викликом. Ми понад два роки вивчали ринок, дивились, які бренди ростуть, які падають. Їздили по різних районах Варшави, досліджували конкурентів.

Зрештою вирішили, що піцерія — оптимальний варіант. У неї вищий середній чек, ніж у кафе. Але важливо було знайти бренд, який дбає про якість. 

Юлія: Ми аналізували, які франшизи закриваються, які продаються. Обрали ту, що тримається стабільно і дорого продається — це ознака цінності. Поспілкувалися з кількома франшизодавцями і зрозуміли, хто з них справді дбає про бренд, а хто — просто продає назву.

Зрештою 21 грудня 2023 року ми відкрилися. Це наша перша й поки єдина точка. Робили все самі — нікого спеціально не наймали, вклали останні заощадження, навіть продали автівку. Батько Миколи приїхав до нас з України, щоб допомогти робити ремонт приміщення. Працювали від рання до пізнього вечора.

Юлія із сином під час ремонту приміщення під піцерію

«Перші місяці ми працювали вдвох»

Скільки коштує відкрити піцерію? 

Микола: Залежить від метражу, ремонту, обладнання. У нашому випадку, а у нас площа 100 квадратних метрів, ми витратили до 100 тисяч доларів. І це ми ще заощадили на ремонті.

Юлія: Перші місяці ми працювали самі. Микола з керівника перетворився на піцайоло, я — і на касі, і помічником кухаря. Повар з нашої франшизи вчив Колю готувати піцу, брускети, фокача, а мене — макарони, салати й десерти. Поки обороти були малі, не могли дозволити собі наймати працівників. Наш син теж допомагав. Спочатку — бо треба було, але з часом йому стало подобатись. Зараз він охоче працює офіціантом. 

З якими викликами зіткнулися на старті? Чи було складно відкрити бізнес у Польщі?

Микола: Викликів було багато. Ми вперше зайшли в гастрономію. Без франшизи було б надто складно — вони дали меню, рецептуру, стандарти. Це дуже допомогло. Але довелося вчитись у процесі. Перші святкові дні були дуже насичені — безліч замовлень, один офіціант і ми вдвох з дружиною. Я літав між пічкою і столом. Фото й відео, на жаль, немає (сміється). Юлі теж було складно, бо вона не розмовляла вільно польською. Але з часом все налагодилось. Зараз Юля будь-яке питання вирішить польською! А як інакше — 90% наших основних клієнтів — поляки.

Скільки у вас працівників?      

Юлія: На зміні зазвичай працює кілька людей: піцайоло, касир, офіціант і помічник. Маркетологів чи PR-фахівців у нас немає — не дозволяють обороти. Тож поки ми і це робимо самі.

Який середній дохід з такого бізнесу? 

Микола: У кращому випадку — 10-15 тисяч злотих. Але багато з цього йде на оренду, електрику, зарплати. Середній чек — 70 злотих. Щоб наторгувати 7000, треба зробити 100 продажів, а це — близько 150 піц.

Перший час Миколі доводилося самому бути піцайолою

«Репутацію піцерії часто псують служби доставки»

Чому зараз закриваються інші схожі заклади в Польщі? Що вони роблять не так?

Микола: Закриваються через низьку маржинальність. Залишається, скажімо, 10 відсотків чистого прибутку.

Якщо в тебе невеликі обороти, то буває, що найманий працівник заробляє більше, ніж власник

Юлія: У центрі легше — там туристи. У спальному районі — постійні клієнти, і якщо впаде рейтинг, нових не буде. А ще служби доставки часто псують репутацію: водії приїжджають без термосумок, плутають адреси, запізнюються, не розмовляють польською, — а весь негатив летить на піцерію.

Як ставитесь до критики, до поганих відгуків? 

Микола: Нормально. За відгуками в Google бачимо, що 95% клієнтів задоволені. Ми маємо найвищу оцінку серед схожих піцерій у місті. Іноді, звичайно, трапляється всяке. На жаль, не можна догодити всім. 

Клієнт завжди правий. Дотримуєтеся цього правила?

Юлія: Ми ділимо клієнтів на два типи: тих, хто може довести свою правоту, і на тих, хто все ж не правий. Коли дзвонить нетверезий клієнт, замовляє піцу, йому її доставляють, а він не хоче за неї платити, бо не пам’ятає, що замовляв, — клієнт не правий.

До речі, ця історія мала продовження. Це виявився наш постійний клієнт. Він приїхав наступного дня, вибачився і зажадав розрахуватися за піцу. Але я сказала, що не потрібно, бо кур’єр привіз піцу назад. На це чоловік відповів: «Дякую, що поважаєте своїх клієнтів». 

Микола: А була ситуація, коли прийшла клієнтка, стала на вулиці біля нашої піцерії й кричала, щоб інші не замовляли у нас їжу, бо треба довго чекати на замовлення. І що ви думаєте? Зараз постійно приходить до нас і замовляє піцу. Люди такі дуже різні…

Як ви розподілили обов’язки у бізнесі?

Микола: Донедавна на чужу людину я працював лише один день у житті, бо весь час маю власну справу. Але зараз почав у Варшаві працювати на одну українську медичну компанію — обіймаю там посаду керівника напрямку будівництва. Також паралельно у мене є компанія, яка надає послуги з опалення, вентиляції. Піцерією зараз вже займається Юля. Вона — директорка. Але я завжди поруч. Син теж з нами. 

Юлія: Ми звикли працювати разом — ще з України. Після 25 років спільного життя вже навіть не сваримось (посміхається). У нас також доросла донька — їй 23 роки, вона теж займається бізнесом. У нас справді дуже тепла атмосфера в команді. За останні пів року зібрався чудовий колектив. 

Зараз я займаюсь улюбленою справою. Мені приємно бачити, що людям у нас смачно, затишно. Клієнти стають, як рідні. Мрію, щоб піцерія запрацювала автономно. А потім, можливо, відкрию ще або маленьку цукерню, або хлібний магазин. 

Якби ви зараз давали пораду українцям, які мріють про власний бізнес у Польщі?

Микола: Я точно не буду говорити про труднощі, з якими можна зіткнутися, бо це лише демотивує інших. А труднощі точно будуть. Треба просто не боятися і ризикувати. І розуміти, що в 90% випадках може бути поразка. 

Заради чого ви працюєте?

Юлія: Для нас головне — наше сімейне щастя. Заради цього ми працюємо. І ці цінності передаємо нашим дітям. Наприклад, наша донька з 17 років почала жити окремо, якийсь час мешкала в Італії, тепер живе з нами. І ми дуже щасливі збиратися разом ввечері. Разом ми проходили чимало психологічних тренінгів. 

Родина Карлових у Польщі

Якось у нас була ситуація, коли донька в 11 класі почала прогулювати уроки. Я випадково про це дізналась. Микола тоді запитав її, чому вона це робить. Донька відповіла, що їй нецікаво. На що Микола висунув пропозицію: «Поїхали зі мною в Київ у бізнес-школу». І хоча я була сповнена скепсису, Іра там побачила, як люди грають у великий бізнес, і як це впливає на їхні життя. Що ці люди живуть краще, ніж ми жили на той момент. А значить — таки важливо вчитися. Ми часто повторюємо дітям: «Не будеш працювати головою — будеш працювати руками». А будеш працювати головою — буде у тебе і твоя справа, і сімейне щастя.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Середній чек тут більший, ніж у кафе». Про досвід родинної піцерії, відкритої українцями у Варшаві

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Пауза Трампа у поставках боєприпасів залишає українців без захисту. Що стоїть за цим рішенням і як це вплине на хід війни?

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Тимчасовий захист українців: Європа шукає баланс між підтримкою і стратегією повернення

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress