Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Світлини-переможці були відібрані з 61 062 робіт, поданих 3 851 фотографом з 130 країн світу. Всього було нагороджено 24 проєкти та шість почесних відзнак. До складу журі входять фоторедактори та керівники фотовідділів найбільших світових видань. Голова міжнародного журі, Фіона Шилдс, директорка фотовідділу The Guardian, підбиваючи підсумки цьогорічного конкурсу, зазначила:
«Ці фінальні роботи, що увійшли до короткого списку, є гобеленом нашого сьогоднішнього світу, зосередженим на зображеннях, які, на нашу думку, були зроблені з повагою та чесністю і можуть промовляти універсально та резонувати далеко за межами їхнього походження. Це можливість відзначити роботу пресових і документальних фотографів по всьому світу, виконану з відвагою, розумом і винахідливістю, а також підкреслити важливість історій, які вони розповідають, часто за неймовірних обставин».
Серед нагороджених матеріалів — фоторепортаж Йоганни Марі Фріц для Die Zeit з постраждалої від повені Каховки після російської атаки на дамбу 6 червня 2023 року. 18 квітня 2024 року буде оголошено чотирьох переможців, серед них і фото року World Press Photo.
Пригадуємо інтерв'ю з Юлією Кочетовою для Sestry.eu 23.11.2023:
Фотокореспондентка Юлія Кочетова опинилась на Майдані в ніч побиття студентів: знімала події та силовиків, а пізніше, поки комунальники не змили сліди злочину, фотографувала сліди крові на бруківці. Коли після цього Юля врешті прийшла додому, емоції від побаченого накрили так, що змінили її зсередини.
Літали кулі, падали коктейлі, але Юля вдягнула червону каску й фотографувала в найгарячіших точках. Знімала спопелений будинок Профспілок, а пізніше — розстріляних на вулиці Інститутській. Саме на Майдані Юля зрозуміла, що хоче бути очима й голосом історичних подій. А життя, як бачимо, з тих пір на історичні події не скупиться.
Після того, як Євромайдан переміг, Юля Кочетова фотографувала Крим під час анексії, з 2014 року вона знімає війну. Нещодавно вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин (довга форма). Її роботи були представлені на особистих та групових виставках у Великобританії, США, багатьох європейських країнах та, звичайно, по всій Україні. Її світлини публікують The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Vice News, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg, Vanity Fair, FP, Reuters, NBC тощо. В річницю Революції Гідності Sestry поговорили з Юлією Кочетовою про її унікальний досвід.
«Фотозйомка — мій щит від реальності»
— В 2014 році я була лінивою студенткою, яка мріяла поїхати на навчання до Німеччини та не повернутися, — розповідає Юля Кочетова. — Але все змінилось, коли я вийшла на Майдан. Спочатку, як і більшість моїх товаришів з університету, я думала, що революція — це чудова гра. Ми танцювали на вулиці, зустрічали цікавих людей, разом їли щось гаряче. Але це швидко закінчилося, коли я стала свідком побиття студентів силовиками. Це був момент, коли я зупинилась і запитала себе: «Хто я така? Що я хочу робити далі?» Дивлячись з висоти десятирічного досвіду, революція на Майдані була найкрасивішим і найважливішим досвідом у моєму житті.
18 лютого 2014 року я визирнула з вікна будинку Профспілок, щоб зробити фотографію, і побачила, що вся площа Незалежності горить. Це було як у підручнику з історії, я не забуду цього до кінця життя. Україна в огні — тільки не Довженка, а моя — палаюча й лякаюча. Я подумала: а що, якщо завтрашнього дня не буде? Що, як ми не переможемо? Якщо наступного дня, наче нічого не трапилося, на цьому місці будуть курсувати автомобілі, а всіх активістів почнуть катувати? Власне, те, чого я боялась тоді, відбувається тепер в багатьох місцях України. Ми знову стоїмо обличчям до обличчя з режимом, тільки тепер вже у збройній боротьбі.
— Як ти стала воєнним фоторепортером?
— Багато років тому мій батько навчив мене фотографувати, за що я завжди буду йому вдячна. В 17 років я також проходила стажування в фотоагентстві. Тоді я ще не бачила для себе історій для зйомки, не вміла виокремити одну цікаву тему. Тож мій редактор Олексій Болдін посилав мене на найдивніші події — наприклад, на виставку ікебани на лівому березі Києва або на відкриття пам'ятника на краю міста. Зазвичай я була єдиною журналісткою в цьому місці. Це була щоденна рутинна праця, завдяки якій я опанувала майстерність і навчилася працювати під тиском часу.
Пізніше я займалася комерційною фотографією — в основному, портретами. Пам'ятаю, під час однієї з останніх перед вторгненням зйомок я робила фотосесію жінки, яка дуже нервувалася. Я розуміла, що в такому стані зробити хороший портрет майже неможливо. Стала з нею розмовляти, і зненацька вона запитала, що я буду робити, якщо завтра почнеться війна. «Одразу почну фотографувати, немає іншої опції!» — відповіла я без коливань. В момент, коли відбуваються найважливіші події нашого покоління, треба залишатися на місці й розповідати про ці події світу. Я була трошки обурена знайомими фотографами, які виїхали до Європи.
— Ти залишилась у Києві, ти тут народилась?
— Я переїхала до столиці, коли мені було 16 років, аби почати самостійне життя. Народилась і виросла я в Вінниці (зараз тут живуть мої батьки).
У липні 2022 року через російські ракети, запущені на площу Перемоги у Вінниці, загинуло 27 людей. В той день я була в Дніпрі, ми з командою DER SPIEGEL їхали в Донецьку область. У перші секунди після появи новин про ракетний удар я зателефонувала мамі. Вона сказала, що у нас вилетіли всі вікна і що вона біжить до підвалу.
— «Коли хтось запитає мене, що таке війна, я відповім: “Війна — це прокидатися зі шматками вікон в ліжку», — це підпис однієї з твоїх світлин в Instagram. Цікаво, як ти створила свій поетичний стиль підписів, відмінний від звичної короткої довідки за журналістським правилом: хто? що? де? коли?
— 24 лютого ми з колегою направлялись до Авдіївки, коли до нас почали надходити новини про напад. Я читала зарубіжні медіа: «Росіяни бомбардують всюди», «Uber і McDonald's покидають Україну» — в медіа панував хаос. Так само було в 2014 році, коли Росія анексувала Крим і напала зі сходу. У нас почалася війна, але ЗМІ, дипломати та демократичний світ знову транслювали щось у стилі «ми глибоко стурбовані», називаючи російське вторгнення – «криза на Донбасі», «гібридна» і «громадянська війна» (один з класичних російських пропагандистських наративів).
Я відчула, що мені негайно треба висловитись. Бо мовчання годує чудовисько. Це схоже на домашнє насильство. Коли одна межа посувається, дуже скоро вона посувається ще далі, і нема тому насиллю кінця. Отож, я зробила селфі, додала хештег #Україна й запостила в Instagram з підписом: «Дивися, світе, ти вісім років замовчував нашу війну на Донбасі, називав її кризою, конфліктом, ви всі були глибоко занепокоєні й цим підгодовували монстра. І те, що Росія дозволила собі так жорстоко, з таким масштабом наступити ще раз, напасти на Україну, — це тому що світ навколо був поблажливим, а монстри не пробачають поблажливості, й мовчанка завжди вбиває». Після цього я отримала сотні повідомлень, до мене написали друзі з Польщі та Німеччини, на мою сторінку підписалися люди з усього світу, зокрема, російські тролі, які намагалися заблокувати мені коментарі.
Редакція Die Zeit попросила мене записати голосовий репортаж, а після цього запропонували зняти фотощоденник про перший тиждень великої війни. У процесі я збагнула, що писання діє на мене терапевтично, і я не можу зупинитися. Я постійно щось записувала, колеги навіть жартували наді мною. Але таким чином я скидаю свої важкі емоції. «Люди чекають на твої записи в Instagram, пиши щовечора», — переконував мене репортер Бен Соломон. Деякі говорили, що я пишу надто інтимно. Інші, що війна в країні — це історії Юлії.
Були дні, коли я нічого не писала, і тоді дивно почувалася. Писання, як і фотозйомка, стало моїм щитом від реальності.
«Не можу пройти вулицею Грушевського й не заплакати»
— Чому ти пишеш англійською мовою?
— Хочу спілкуватися з усім світом. Мене цікавить, що думають про війну в Україні іноземці, я намагаюсь, аби вони розуміли, що відбувається насправді. Людина запам'ятовує історії лише тоді, коли в цій історії проступають чиїсь шрами. От і читачі мого блога — забувають села й міста, де тривають бої, плутаються в мапі України. Але завжди добре пам'ятають, через що я пройшла. Питають, як моя родина, чи брат досі на нулі, чи відбудували Вінницю…
— Ти рідко публікуєш фотографії зі сценами насильств. Чому?
— Те, що з'являється в медіа, — десята частина того, що ми, фоторепортери, знімаємо. Часто, буваючи на місцях злочину, я думаю: добре, що тіло вже прикрито, що я не криміналістка й не повинна фотографувати все детально для якоїсь правозахисної організації.
Перед тим, як опублікувати фотографію зі сценою насильства, я замислююсь, що це дасть. Можливо, глибший слід залишиться, якщо я опишу ситуацію словами, додаючи щось особисте? Слова мають велику силу, бо працюють з уявою.
Зрештою, медіа неохоче публікують такі фотографії. У 2014 році я зняла тіла після пожежі в будинку Профспілок. Колега сказав мені, що їх ніхто ніде не покаже. У 2022 році світ обійшли фотографії з Бучі. Тоді фотограф Девід Х'юм Кеннерлі, нагороджений колись Пулітцерівською премією, сказав: «Найкращі фотографії війни можуть змусити нас хотіти відвести від них погляд. Важливо, щоб ми цього не робили».
З одного боку, ми бачимо турботу ЗМІ про читача, для якого споглядання надто відвертих знімків може бути травматичним. Його світ ідеальний, він платить податки, він чутливий, його родина не знає війни. Навіщо йому знати, що світ інший. З іншого боку, я не звинувачую читачів за те, що так працюють медіа. Якщо ви не хочете дивитися чесні фотографії, не робіть цього.
Реальність навіть страшніша, ніж ці зображення, і від неї не втечеш.
— Багато людей слідкують за тобою в соціальних мережах…
— Перед війною у мене було 1500 підписників, які лайкали мої смішні селфі. Сьогодні мій профіль виглядає абсолютно по-іншому, я публікую історії війни. І люди з усього світу сміливо їх коментують. Вони пишуть про фотографії, але також запитують, як я себе почуваю, говорять, що моляться за мене. Звичайно, вони не думають вдень і вночі про Україну, але я відчуваю, що ці люди справді про мене турбуються. А отже, війна в Україні для них має обличчя.
— Ти чудово пишеш про Київ, він займає важливе місце в твоєму серці?
— Колись я говорила з Кузьмою Скрябіним, українським рок-співаком, який загинув в автокатастрофі. Він сказав мені, що у житті кожного з нас є такі міста, які дають нам все, і такі, що нас знищують.
Я велика шанувальниця Києва. Я отримала від цього міста водночас і все найкраще, і найстрашніше. У Києві я відчуваю себе як вдома незалежно від того, ночую у власній квартирі чи на дивані у друзів. Коли у березні 2022 року місто спорожніло, я раділа кожній людині, яку бачила на вулиці. Тоді Київ був містом-привидом. Не було води, більшість магазинів були зачинені, а в поодиноких відчинених можна було купити хіба оливки й тунець за завищеними цінами. Скрізь стояли контрольно-пропускні пункти, люди ходили зі зброєю, і ми знали, що росіяни поруч. Зустрічаючи одне одного на вулиці, віталися щасливо: «Як ти? Чи все добре? Є вода, їжа, тобі щось потрібно?» Це був неймовірний час.
Звісно, я бачу, що Київ сірий, радянська архітектура для деяких може виглядати непривабливо. Але я дивлюся на це місто, як на улюблену людину, з якою пережила щось найважливіше в житті. З часу Революції я не можу пройти вулицею Грушевського, щоб не плакати.
Я люблю шрами мого міста і шрами від людей, яких кохала.
Легко полюбити когось, коли все добре, легко любити місто, коли все працює. Але любити після важких досвідів — це зовсім інше. Зараз у мене багато запрошень з усього світу, я могла б жити, де хочу, але я не залишу Київ після того, що ми разом пережили.
— Що тобі дає надію?
— 16-річна Катя з Краматорська, яку я зустріла влітку 2022 року, шукаючи героїв для одного зі своїх матеріалів, розповідала: «Я насолоджуюся смаком кожної ягоди окремо. Їм повільно, щоб відрізнити їх одна від одної». З тих пір я фокусуюсь на малих речах. Спостерігаю, як світло подорожує по деревах, прислухаюсь до сміху на вулиці. Я не думаю про завтрашній день, бо він може не настати. Не планую нічого. Я проживаю кожну секунду життя, намагаючись відрізнити її від наступної.
Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
