Ексклюзив
20
хв

Два роки без весни

«Моя країна на довгі роки застрягла в лютому. І не має значення, що там кажуть календарі. Свою весну — справжню весну вільної країни — нам ще доведеться виборювати роками»

Леся Литвинова

«Ми платимо за цю весну найстрашнішу ціну — людськими життями». Фото з приватного архіву

No items found.

Колись, у минулому житті, травень був для мене особливим місяцем. Перше невпевнене тепло. Перше пробудження після зими. Ми гуляли з дітьми в лісі, шукали перші проліски і вчились розрізняти птахів по голосам…

Зараз у моєму лісі можна знайти хіба що міни. Мої діти чудово відрізняють «голоси» сповіщень тривоги і чітко знають, коли буде довга тривога, а коли коротка. А травень назавжди став місяцем-фантомом. Весна, яка так ніколи і не настала в моїй країні.

Лютий 2014 року вперше приніс моєму поколінню криваві жнива в боротьбі за свободу. Те, що починалось як мирний протест проти приєднання до союзу з росією і за європейський курс, перетворилось на справжні бої посеред столиці в самому центрі Європи. Перші. Але не останні.

Росія так і не пробачила моїй країні прагнення до свободи. І ще до початку травня захопила Крим і почала перші дії на Донбасі. Світ обережно спостерігав. Росія грала в гру «нас там немає». Перші добровольці йшли на схід прямо з Майдану. В кросівках, спортивних костюмах та без зброї. Волонтери вигрібали по всьому світові каски-броніки-медицину. Війна, ще не дуже схожа на війну, крадькома розповзалась від кордону.

Мар'їнка Донецької області. Фото: Libkos/AP/East News

Аби світ побачив цю війну, мала статись Буча. Мав статись Маріуполь і напис «Діти», який нікого не зберіг. Мали статись Оленівка і Бахмут. Мала статись Каховська ГЕС і багато чого ще.

Моя країна на довгі роки застрягла в лютому. І не мало значення, що там кажуть календарі. Свою весну — справжню весну вільної країни — нам ще доведеться виборювати роками. Ми платимо за цю весну найстрашнішу ціну — людськими життями. Життями тих, хто мав би розбудовувати цю країну, хто мав би перетворити її на вільну Європейську державу. Життями дітей, які ніколи не стануть дорослими, і дорослих, які ніколи не народять дітей.

Дуже давно, ще в позаминулому житті, я була режисером. Кажуть, досить непоганим режисером. Герой однієї з документальних стрічок, які я знімала, був одним з тих українців, які пройшли радянські табори за прагнення свободи. Він сказав фразу, яку я тоді погано розуміла: «Ваше покоління не виборювало свободу. Вам її принесли разом з розпадом радянського союзу в подарунок. Ви не вмієте її цінити. І ви її втратите. Або будете змушені заплатити справжню ціну».

З того часу пройшло, напевно, років двадцять. Цього чоловіка давно немає на світі. І мені нема в кого запитати, чи це і є справжня ціна? Чи вона вже достатня? Чи це тільки початок? Чи доведеться свою ціну платити світу, який ніяк не може стати сильним, незважаючи на те, що всі основи стабільності летять шкереберть?

Світ продовжує спостерігати. Інколи підкидаючи нам зброю, аби ми могли оборонятись. Але світ все ще не розуміє, що війна йде не між Україною та росією. Війна йде між тоталітаризмом та демократією. Це не війна територій. Це війна цінностей.

І якщо зараз дозволити перемогти нашому ворогу, то він не зупиниться. Як не зупиняється жоден маніяк, допоки не буде заарештований або вбитий. Допоки він впевнений у тому, що йому нічого не буде і що нікому насправді немає справи до його жертв.

Інколи маніяк робить щось вже зовсім криваве і кричуще. На кшталт Маріупольського Драмтеатру. Тоді світ жахається і вчергове рішуче засуджує його дії. Засуджує і дає трохи зброї, аби ми могли протриматись ще певний час.

Ніби на гладіаторській арені, коли особливо відчайдушному гладіатору нарешті кидають спис, аби він подовше міг боротись з диким вепрем. Не сподіваючись на його перемогу, але віддаючи належне його хоробрості.

Але між глядачами Колізея та диким вепрем стоїть не гладіатор, а стіна, яку звір не може подолати. І зі своїх безпечних глядацьких місць дуже зручно спостерігати за боротьбою. А між цивілізованим світом і навалою диких варварів немає стіни. Є ми. І у кожного з нас є ім’я й історія життя. Інколи занадто короткого…

Максим був поетом. Євген — судинним хірургом. Наталка — мікробіологом. Влад — юристом. Василь — оперним співаком. Олександр — солістом балету. Паша — телеведучим. Давід — скрипалем. Вікторія — соціальним педагогом. Денис — міністром внутрішніх справ. Аліна — важкоатлеткою. Андрій — режисером.

Їх більше немає на цьому світі. Як немає сотень тисяч інших українців. Вони ціною власного життя вибороли світу ще трошки часу, аби він отямився.

Але щодня нас стає менше. І одного дня ми закінчимось. Фізично. І армія варварів опиниться на кордоні Європи. Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає.

Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».

No items found.
Війна в Україні

Волонтерка, благодійниця, мати пʼятьох дітей, доброволиця, саперка ЗСУ. Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої» для допомоги невиліковно хворим, а також постраждалим від російської агресії. Демобілізувалась 2023 року із ЗСУ через поранення та знову опікується справами Фонду.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.

Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.

Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися 

Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації. 

Ізраїльські військові на фоні збитої іранської ракети. Фото: GIL COHEN-MAGEN/AFP/East News

У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?

Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації. 

Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.

Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.

І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації

І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях. 

Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.

А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності
Удар по Ізраїлю. Фото: Shutterstock

Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.

Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.

20
хв

Ефект безкарності

Віталій Портников
війна, діти, правда, перемога

Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.

За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.

— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).

— Це російські падлюки?

— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.

Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.

«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки  з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»

Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли. 

Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu 

Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.

А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно. 

Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».

Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти. 

Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.

Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)

20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Татуся Бо

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

Ні, Росія не виграє

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress