Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Дональд Туск: Пункти пропуску на польсько-українському кордоні стануть об’єктами критичної інфраструктури. А зустрічі із Зеленським на кордоні не буде
Пункти пропуску на кордоні між Україною і Польщею, а також визначені ділянки доріг і залізничних колій будуть включені до переліку об’єктів критичної інфраструктури, повідомив на сьогоднішній пресконференції польський прем'єр-міністр Дональд Туск. Це забезпечить «100-відсоткову гарантію того, що військова та гуманітарна допомога буде надходити українській стороні без затримок. Це питання найближчих годин»
Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск під час пресконференції 22 лютого 2024 року. Фото: Sławomir Kaminski / Agencja Wyborcza.pl
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Наше завдання — повна пропускна здатність кордону для військової і гуманітарної допомоги для України, дорога якої пролягає через Польщу. Щоб цей рух відбувався без затримок і перебоїв», — підкреслив Дональд Туск. Польський прем’єр пояснив, що «це також означатиме інший тип організаційного режиму в пунктах пропуску та на коліях і під'їзних шляхах до кордону з Україною».
28 березня у Варшаві відбудеться зустріч урядів Польщі та України
Пропозицію Володимира Зеленського про урядову зустріч на кордоні для вирішення проблеми блокади українського транспорту і вантажів Польща відхилила. Натомість представники двох країн зустрінуться аж 28 березня у Варшаві.
«Сподіваюся, що до того часу технічні переговори на рівні міністрів і заступників міністрів призведуть до того, що ця зустріч буде дуже корисною, адже йдеться про прикордонні питання та нашу взаємну торгівлю», — підкреслив Туск.
Прем'єр-міністр запевнив, що розуміє ситуацію та емоції з українського боку. «Ми демонструємо повну солідарність і розуміння, але шукаємо реальних рішень, а не просто демонстрації нашої дружби та солідарності. Тому ми домовилися в Києві, що відтворимо цей формат, коли зустрінуться польський і український уряди», — зазначив польський прем'єр.
«Увесь світ бачить, наскільки ми рішуче налаштовані допомагати Україні, і немає потреби у подальших яскравих жестах солідарності. Нам потрібні конкретні пропозиції у питаннях ринку та сільського господарства. Це не потребує проявів доброї волі, але потребує важкої роботи»
І додав, що для пошуку рішення потрібні технічні переговори також на рівні ЄС, для чого Дональд Туск 23 лютого зустрінеться з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн і поговорить про зміни до умов торгівлі з Україною.
«Хочу запевнити вас, що перемовини з Україною тривають. У нас хороші відносини, хоч і є різниця в інтересах. Ми будемо переконувати і Київ, і Брюссель погодитися з польською точкою зору на ситуацію», — пояснив Туск.
Підтримка наративу Путіна є державною зрадою
Польський прем’єр також підкреслив, що Україна «може і надалі розраховувати на повну підтримку Польщі у протистоянні з Росією».
«Ми не можемо допустити, щоб ті, хто відкрито і безсоромно підтримує Путіна, обслуговують російську пропаганду і дискредитують польську державу, дискредитують нас, поляків, а також протестувальників, діяли на польсько-українському кордоні, користуючись протестами фермерів», — наголосив Туск.
«У ці дні, у ці тижні доля України висить на волосині. Мені не потрібно нікому пояснювати, що це означає, що наші долі теж висять на волосині. Будь-яка така атака в публічному просторі, що підтримує наратив Путіна, є державною зрадою, — заявив прем’єр. — Я сподіваюся, що і мітингувальники, і всі служби зроблять з цього правильні висновки. Ми жодним чином цього не потерпимо.
Ми всі дуже стурбовані. Ми в Польщі також маємо скласти, можливо, найважчий іспит за останні роки. І я не хочу засліплювати польську громадську думку надто різкими заявами, але, повірте, ситуація, в якій опинилися Європа, Україна та Польща, вимагає зосередженості, енергії та максимальної солідарності. Не лише з Україною, а й із цілим польським народом. Тому що виклики, які стоять перед нами, справді виникли вперше за кілька десятиліть», — сказав прем’єр-міністр.
Блокада пункту пропуску в Дорогуську на кордоні з Україною в межах загальнонаціонального протесту польських фермерів. Фото: Jakub Orzechowski / Agencja wyborcza.pl
Польські фермери можуть розраховувати на захист їхніх інтересів. Але одного протесту недостатньо
Туск закликав до внутрішньої та міжнародної дискусії, щоб розділити питання «беззаперечної підтримки України та захисту польських фермерів і польського ринку від негативних наслідків лібералізації торгівлі з Україною».
— Ми будемо шукати захисні рішення для польських фермерів, як внутрішніми методами, так і шляхом використання національних фондів, а також шляхом подальших переговорів з Україною та європейськими інституціями, щоб негативні наслідки лібералізації торгівлі з Україною були менш серйозними. Тут на мене можуть розраховувати польські фермери, — запевнив прем’єр.
Раніше прем'єр-міністр, говорячи про протести фермерів, зазначив, що уряд буде сприяти тому, щоб «і Київ, і Брюссель почали розуміти і приймати польську точку зору на це питання».
— Ми думаємо, як захистити польських фермерів від негативних наслідків війни та агресії Путіна проти України. Для цього, звичайно, потрібен добре організований партнер для переговорів. Я сподіваюся, що протестувальники теж зрозуміють, що одного протесту недостатньо, потрібно ще й чітко вибудувати цей простір для порозуміння. Ми зі свого боку до цього готові, — наголосив прем’єр-міністр.
Ніхто не має права псувати відносини України і Польщі дурними банерами і необдуманими заявами
На конференції Дональда Туска запитали про слова генконсулки Польщі у Львові Елізи Дзвонкевич, яка засудила протести фермерів і перевізників на кордоні з Україною, оцінивши, що ці дії ганьблять Польщу. Вона написала на своїй сторінці у Facebook:
«Справжній поляк ніколи б не вдарив сусідам — борцям за свободу — ножа в спину»
Прем'єр-міністр визнав, що по обидва боки українсько-польського кордону «іноді звучать емоційні політичні заяви, які безглуздо принижують те, чого нам вдалося досягти в ці найкритичніші роки».
«Війна — це трагедія, і мені важко сказати, що у війни є хороші сторони. Але якщо і сталося щось позитивне, навіть феноменальне в нашій історії під час війни, то це наша взаємна солідарність і велике співпереживання між поляками й українцями — не лише на словах і гаслах, а й у діях», — зазначив він і застеріг активістів з обох боків не ставити під загрозу цей великий капітал.
«Польща як країна, як нація має, чим пишатися, коли йдеться про наше ставлення. Особливо у воєнні роки, і ніхто не має права псувати це дурними банерами, якимись пропутінськими витівками чи необдуманими заявами. Ці слова я також присвячую польським політикам», — резюмував прем’єр Туск.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Путін хоче весь Донбас», — заявляє Трамп у розмові з Зеленським за підсумками саміту в Анкориджі. При цьому глава Білого дому фактично оголосив про зміну дипломатичного курсу — вже не йдеться про принцип «спочатку перемир’я», а потім переговори. Натомість Трамп підтримав концепцію «мирної угоди», що збігається з позицією Кремля і дозволяє росіянам нав’язати формат: переговори на тлі активних бойових дій. Зі слів Трампа, Україна мала би погодитись на мирну угоду, бо Росія — дуже велика держава, а Україна ні. Хто виграв від саміту на Алясці, які можливі подальші сценарії та які ризики розвитку подій, як Європі відстояти власні інтереси у світі дипломатії Трампа і Путіна — Sestry зібрали думки експертів.
Бенефіс Кремля
Зустріч виглядає як перемога для Путіна, вважає український дипломат, посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур. На його думку, Путіну на саміті вдалося чимало, щоб продати свою нову «перемогу» російській публіці та міжнародній аудиторії — як друзям, так і ворогам. Зокрема, вийти з дипломатичної ізоляції та вчергове отримати відтермінування запровадження жорсткіших прямих і вторинних санкцій. А сама позиція Путіна при цьому залишається незмінною:
— У своїх заявах він був цинічним і лицемірним і водночас не відступав від своєї звичної аргументації на виправдання війни та наміру продовжувати агресію.
Саміт не завадив Путіну завдати десятків ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ
Саміт не завадив Путіну завдати ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ
«Путін отримав червону доріжку з Трампом, Трамп не отримав нічого», — написав в X німецький дипломат Вольфганг Ішингер, який до 2022 року очолював Мюнхенську безпекову конференцію. — «Явний рахунок 1:0 на користь Путіна — жодних нових санкцій. Для українців: нічого. Для Європи: повне розчарування».
З інтерв'ю Fox News стало зрозуміло, що на зустрічі з російським очільником йшлося про територіальні поступки й гарантії безпеки для України. З публічних оголошень — Трамп заявив, що вони з Путіним загалом погодили умови завершення війни: «Я думаю, ми близькі до фінішу».
Про Україну і Європу без України і Європи
Попри те, що Путін не виконав жодної з попередніх вимог Трампа з припинення війни Росії проти України, він отримав зустріч, під час якої українську та європейську безпеку обговорили без участі українців і європейців, звертає увагу співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова. Це ще один вигідний результат для Кремля, який вписується у путінське бачення світу, де великі держави вирішують долю менших — і це повна протилежність європейській концепції:
— Більшість європейців, особливо українців, цілком справедливо занепокоєна таким розвитком подій. Шалена дипломатична активність, телефонні дзвінки та онлайн-зустрічі протягом тижня засвідчили, що в Європі усвідомлюють високу ставку та ризики саміту.
Та попри швидкі бонуси, які Путін уже отримав ще до його початку, зарано порівнювати ситуацію з Мюнхеном чи Ялтою
У Кремлі, ймовірно, виходять з того, що мають перевагу на полі бою, і якщо не зможуть отримати поступки дипломатичним шляхом, йтимуть в наступ в Україні, продовжує експертка:
— Але Путіну доведеться діяти обережно і якось реагувати на амбіцію Трампа стати миротворцем між Україною та Росією. Якщо Путін не проявлятиме жодної гнучкості, це може підштовхнути президента США нарешті виконати свої погрози щодо нових санкцій проти Москви та її союзників.
Гарантії безпеки та реакція Європи
Джерела CNN кажуть, що американці пропонують гарантії безпеки у форматі 5-ої статті НАТО, але без участі НАТО. Цю пропозицію Трамп нібито озвучив спершу Зеленському, а потім повторив у розмові з європейськими лідерами.
Президент Франції привітав готовність США зробити свій внесок у гарантії безпеки для України: «Будемо працювати з ними та з усіма нашими партнерами в «коаліції рішучих», з якими ми знову зустрінемося, щоб досягти конкретного прогресу», — заявив Еммануель Макрон. Німецький канцлер Фрідріх Мерц запевнив, що Україна може і надалі розраховувати на повну підтримку Німеччини.
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що сильні гарантії безпеки для України та Європи є невід’ємними для будь-якої мирної угоди. Голова європейської дипломатії Кая Каллас переконана, що Росія не має наміру припиняти війну в Україні найближчим часом, але США мають силу змусити Москву до серйозних переговорів.
«Гра за майбутнє України, безпеку Польщі та всієї Європи вступила у вирішальну фазу. Сьогодні ще очевидніше, що Росія поважає лише сильних, а Путін вкотре показав себе хитрим і безжальним гравцем. Тому збереження єдності всього Заходу має вирішальне значення», — такий висновок польського прем’єра Дональда Туска.
За оцінкою британського прем’єра Кіра Стармера, Трамп наблизив всіх — як ніколи раніше — до завершення війни. Наступним кроком мають бути подальші переговори за участю Зеленського.
У Вашингтоні розглядають тристоронні перемовини: Трамп-Зеленський-Путін, у Кремлі заявляють, що безпосередньо такий формат на Алясці не обговорювали — у фіналі зустрічі в Анкориджі Путін публічно запропонував Трампу наступного разу зустрітися в Москві.
Володимира Зеленського вже сьогодні, 18 серпня, чекають у Вашингтоні і, як стверджують джерела видання Axios, вже 22 серпня Трамп волів би зустрітись трьох.
Делегація європейських політиків вирішила теж їхати 18.08 до США, щоб підтримати Володимира Зеленського. На фото: Еммануель Макрон, Урсула фон дер Ляєн, Марк Рютте, Сігеру Ісіба, Фрідріх Мерц, Скотт Бессент, Марк Карні та Володимир Зеленський під час саміту «Групи семи» (G7), Канада, 17 червня 2025 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News
Російські ігри в затяжні перемовини
Цілі війни Росії не змінилися від моменту її вторгнення в Україну у 2022 році. На саміті Путін чітко дав зрозуміти, що хоче спершу обговорити так звані корінні причини війни, які Кремль визначає як розширення НАТО та появу в Україні влади, яка опирається російському впливу, аналізує директор з міжнародної безпеки британського королівського об'єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Ніл Мелвін. «Всеосяжна мирна угода» Путіна фактично призведе до підкорення України.
Тепер увага зміститься на боротьбу за наступні кроки. Багато що залежатиме від дій Трампа. Путін явно прагне втягнути США у тривалі переговори, а Трамп, безперечно, і далі зацікавлений у посередництві в мирній угоді, не в останню чергу тому, що це найпростіший шлях до Нобелівської премії миру, продовжує Ніл Мелвін:
— Проте наприкінці саміту Трамп, схоже, дав зрозуміти, що тепер процес мають просувати Україна та європейці.
Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить
Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить
Постає питання: яку ж роль можуть реально відіграти європейці? Співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова посилається на нещодавну аналітику ECFR, яка свідчить: яким би не було завершення війни, ЄС постраждає значно більше, ніж США. Для Європи має вирішальне значення, чи стане Україна через кілька років стабільною та процвітаючою державою, навіть якщо вона не контролюватиме всі свої території, чи погана угода перетворить її на слабку, нестабільну країну, вразливу до гібридних або прямих атак Росії:
— Сам факт, що Трамп і Путін можуть самостійно вирішити майбутнє України, а фактично й безпеку Європи, вже спонукав лідерів ЄС збільшити оборонні витрати, посилити військову допомогу Україні й активніше взаємодіяти з Трампом і його командою, щоб донести свої меседжі та червоні лінії. Останні телефонні розмови з Трампом свідчать, що їм це загалом вдалося — принаймні у короткостроковій перспективі.
Зеленський у Вашингтоні: наступні кроки
За даними Reuters, серед вимог Путіна, озвучених в ході саміту з Трампом, такі: Україна має повністю вивести війська з Донецької та Луганської областей в обмін на заморозку лінії фронту в Херсонській та Запорізькій областях. Росія нібито готова повернути окуповані райони на півночі Сумської та в північно-східній частині Харківської області. У Москві хочуть формального визнання російського суверенітету над Кримом. Проте Reuters зауважує: не зрозуміло, це означає визнання урядом США чи, наприклад, усіма західними державами й Україною. Путін також хоче скасування бодай частини санкцій проти РФ, Україна має відмовитись від вступу в НАТО за умови отримання гарантій безпеки поза Альянсом. Серед вимог — офіційний статус для російської мови в Україні та дозвіл на вільну діяльність російської православної церкви.
Позицію України в питанні виходу з Донецької і Луганської областей Зеленський озвучував неодноразово: ЗСУ не вийдуть з Донбасу. Так само неприйнятними виглядають і інші умови Путіна.
Водночас з точки зору Києва, саміт уникнув найгіршого сценарію — угоди між Трампом і Путіним за спиною України, вважає директор з міжнародної безпеки RUSI Ніл Мелвін. Тепер Зеленському потрібно не допустити, щоб Путін втягнув Трампа у серію обговорень широкої економічної та політичної програми, поступово знижуючи значущість війни в Україні у двосторонніх відносинах США та Росії:
— Зеленський вирушить до Вашингтона, щоб просувати цю ідею. Його головні завдання у понеділок в Овальному кабінеті — зміцнити рішучість Трампа залишатися залученим і переконати його посилити тиск на Путіна для реального й негайного виходу на переговори через подальші санкції та нарощування військової підтримки України.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.
Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.
Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».
Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи
Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:
Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.
Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.
Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.
Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».
Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.
У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру
Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».
У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.
Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:
Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.
Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.
А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.
Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.
Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».
Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.
Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.
Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.
Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.
*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.
— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.
Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:
— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.
Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.
— Тримайтеся, — сказав я.
Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:
— Дякую вам.
Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.
У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.
«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.
Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.
Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.
Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.
Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.
Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити
Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.
Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».
На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.
Вони приїхали до Польщі з дипломами по вищу освіту, серйозним досвідом, надіями. Не в пошуках кращого життя, адже у кожної за плечима – роки навчання, кар’єра, вміння, напрацьовані зв’язки. Але після переїзду все довелося починати з нуля.
Для багатьох українок першим кроком стало прибирання. Для інших — кухня чи нічні зміни на складі. Хтось не зумів вийти за межі фізичної праці. А хтось перелаштувався і навчився жити інакше: опанував польську, перекваліфікувався — і повернувся до своєї професії.
За даними UNHCR та Deloitte, у 2024 році українські біженці забезпечили 2,7% ВВП Польщі. Близько 69% працездатних українців влаштувались на роботу, майже не відстаючи від громадян Польщі (72%). А це ж переважно жінки. Але за оцінками експертів ринку праці, лише 30% українців працюють за своєю кваліфікацією. Решта змушена погоджуватись на позиції, які не відповідають ані досвіду, ані освіті.
Чому так стається? Чому навіть досвідченим фахівчиням з дипломами іноді роками не вдається повернутись у професію? Чому частина з них залишається у низькокваліфікованій праці й чи завжди це про безвихідь?
Ми поспілкувалися з українками, які працюють у Польщі, розпитали про їхній професійний шлях, про те, що краще спрацьовує: гарне резюме, нетворкінг чи просто впертість. А ще попросили експертку з кар’єрного розвитку пояснити: що насправді заважає жінкам будувати кар’єру за кордоном і як це змінити.
Нижче — три історії, три дуже різні досвіди. Але кожна з історій — про пошуки себе в новому світі, віру в себе і реальність, яка не завжди збігається з очікуваннями.
«Нізащо не повертатися до прибирання»
Ім’я героїні змінене на її прохання. Вона зізнається, що й уявити не могла, як довго триватиме її пошук роботи, і через це відчуває сором. Та насправді її наполегливість і витримка заслуговують на повагу більше, ніж будь-який рядок у резюме.
Катерина приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу на початку повномасштабної війни. В Україні вона мала стабільну кар’єру — за освітою економістка, працювала менеджеркою проєктів у приватній компанії. Її день був розписаний до хвилини: зустрічі, плани, відповідальність. Усе змінилось за одну ніч, коли довелось тікати. У перші місяці вона не шукала нічого «за фахом» — потрібно було просто знайти дохід, щоб вижити. Катерина взялася за прибирання.
«Півтора року на прибираннях. Це було важко не фізично, а внутрішньо. Ніби вийшла із себе самої. Але тоді я вирішила: немає нічого ганебного в праці. Я просто мала годувати свою дитину. І цим пишаюсь».
Проте виснаження прийшло швидше, ніж очікувалось. Катерина вигоріла, зрозуміла, що довго так не витримає:
Я страшенно боялась застрягнути. Усі казали: “Поки є робота — тримайся”. Але я відчувала, що мені потрібне інше. Що я зникну, якщо не зміню щось терміново
Вона пішла в поліцеальну школу, щоб стати гігієністом-стоматологом. Навчання закінчила успішно. Але з’ясувалося: без досвіду тебе ніде не чекають:
«Вислала купу резюме. У відповідь — тиша. Казали, що шукають з досвідом. А звідки ж той досвід, як тебе ніхто не бере?»
Зрештою Катерина влаштувалась асистенткою стоматолога. Але робота виявилась нестабільною — годин було мало, а керівниця, як каже Катерина, не дуже її підтримувала.
«Коли ти і так несеш на собі все — від житла до школи для дитини, — дуже важливо, щоб на роботі була безпека. А коли цього немає, ти просто виснажуєшся вдвічі швидше».
Мало опанувати нову професію, адже від іноземця на ринку вимагають досвід
Катерина знову вдалася до пошуків. Цього разу — у сфері обслуговування клієнтів. Польську мову вже знає на високому рівні й вважає, що це головний інструмент інтеграції:
Мова — це все. Без неї навіть не візьмуть резюме до рук. Я знаю польську добре — і це моя опора. Але тільки мови теж замало
Зараз Катерина щодня розсилає резюме, адаптуючи кожне під конкретну вакансію. Нетворкінгом не користується — каже, що не має у Польщі багато знайомих.
«Вважаю, що резюме має чимось виділятись, чіпляти, тільки тоді є шанс, що його помітять. За моїми підрахунками, на 30 відправлених CV може прийти одна відповідь. Чому? У сфері обслуговування клієнтів велика конкуренція, на одне місце може претендувати 100 кандидатів. Але я намагаюсь не сприймати відмови або мовчання як оцінку мене. Не взяли — це не я погана, просто це не моя вакансія».
Катерина не дозволяє собі зневіритись. Пам’ятає, як довго працювала на прибираннях — і не хоче повертатися туди знову. Її головний принцип — не грати жертву і вірити в себе:
Треба поводитись, як зірка. Якщо ти сама не повіриш в себе, то й ніхто інший не повірить
«Я не прикидаюсь. Просто нагадую собі: я вже витримала більше, ніж здається. І заслуговую ще більшого».
«Я просто заходила в аптеку і казала, що шукаю роботу»
За плечима Юлії Асташенюк з Одеси — диплом медичного університету й понад десять років досвіду в аптеці. Вона працювала провізоркою на «першому столі» — спілкувалася з пацієнтами, відпускала ліки, відповідала за точність і безпеку. Робота вимагала фаху, уваги й емпатії, і Юлія завжди любила цю справу.
«Це не просто “продати пігулки”. Ти маєш зрозуміти людину, підтримати її, пояснити варіанти, допомогти. І звичайно, глибоко знати препарати. Для мене це завжди було більшим, ніж робота. Це моє покликання».
Юлія: «Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив»
Коли почалася повномасштабна війна, Юлія певний час залишалася в Одесі. Але постійні обстріли й відчуття небезпеки змусили її залишити місто. Рік тому вона переїхала до Польщі. Тут усе почалося — як і в більшості — з чистого аркуша: без знання мови, без знайомих, без розуміння, як працює місцевий ринок праці. Але з твердим наміром — залишитися у професії.
«Я знала: хочу повернутися в аптеку. Не могла собі дозволити здатися — це було б зрадою собі».
Юлія самотужки склала резюме польською — як уміла. І пішла вулицями Варшави, з папкою в руках, від аптеки до аптеки:
«Я заходила й говорила: “Добрий день, я з України, шукаю роботу”. Зі страхом, ламаною мовою, без офіційного дозволу працювати провізором. Але я вірила, що хтось дасть мені шанс».
Тижні минали — і нічого. Хтось чемно відмовляв, хтось не мав часу навіть поговорити, дехто взагалі не переглядав резюме. Юлія поверталась додому розчарована, але вже наступного ранку знову вирушала в новий похід:
Я щоразу нагадувала собі: кожна спроба — крок до “так”. Просто треба йти. Поки не відчиняться двері
Зрештою вони таки відчинились. В одній з аптек власниця запропонувала поговорити. Після короткої бесіди Юлію взяли — на посаду аптечної помічниці (pomoc apteczna). Це було далеко від тієї відповідальності, яку вона несла в Україні. Але вона була вдячна за шанс.
«Моя робота — прийом товару, розкладка по полицях, прибирання. Це не провізор і навіть не технік. Але я щаслива, що знову в аптеці. Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив».
Звісно, не обійшлося без факапів. Система, до якої вона звикла в Україні, тут не працює: якщо вдома ліки сортують за діючими речовинами, то в Польщі — за алфавітом. Помилитись легко, тож треба бути уважною.
«Було кілька моментів, коли я щось поставила не туди — мені вказали. І так, це вдаряло. Ти все життя була спеціалістом, а тепер навчаєшся знову з елементарного. Це буває боляче».
Юлія зізнається: іноді гірко. Особливо коли бачить, що її не сприймають як фахівчиню, що вона — на нижньому щаблі.
«Я дипломована спеціалістка, я вмію консультувати, відповідати за серйозні рішення. А тут я — “принеси-подай”. Скажу щиро, ніколи в житті я стільки не прибирала. Іноді це просто морально виснажує. А часом і фізично буває справді важко. Але я не дозволяю собі опустити руки».
Колектив її поважає, навіть звертаються «пані магістр», хоча юридично вона не має права відпускати ліки. Інколи колеги телефонують у неробочий час — дізнатися, де що лежить, або уточнити якусь дрібницю. Бо знають: вона досвідчена, розуміє, як усе влаштовано
«Це трохи напружує. Але водночас приємно — значить, довіряють, визнають, навіть якщо формально я лише помічниця».
Юля каже, що культура аптечної справи в Польщі відрізняється. Тут провізори не тиснуть на продажі, як це було в Україні. Всі рецептурні ліки — лише за рецептом. І це, на думку Юлії, — правильно.
«В Україні ти мав план продажів — і викручувався, як міг. Не знаю, як у польських мережевих аптеках, але в моїй невеликій аптеці зарплата не залежить від того, скільки і на яку суму ти продав. Тут ти — фахівець, а не продавець. Колежанки читають профільні новини, діляться, обговорюють зміни в законодавстві. Це надихає».
Зараз Юлія всерйоз розмірковує над нострифікацією — визнанням свого диплому в Польщі. Вона розуміє: шлях буде непростий. Іспити, бюрократичні процедури, додаткові курси. Багато хто на цьому етапі зупиняється. Але вона налаштована йти далі.
«Я вже стільки всього пройшла, що повертатися назад — точно не варіант. Так, це довго, виснажливо й потребує грошей. Але я знаю, навіщо мені це. Я хочу знову працювати провізоркою. В аптеку я прийшла не випадково. І залишусь у ній — наскільки б це не було складно».
«Айті — не лише для геніїв. А й для тих, хто не боїться змін»
Вікторія Лаврик приїхала до Польщі разом з чоловіком ще у 2017 році — задовго до повномасштабної війни. У Черкасах закінчила школу, а вищу освіту здобула в Києві у Національному університеті харчових технологій, де вивчала готельно-ресторанну справу. Її перші кроки на новому місці були нібито логічним продовженням спеціальності — але в зовсім інших реаліях.
«Я пішла працювати офіціанткою в готельний ресторан. Нічого романтичного — нелегка фізична робота: постійно на ногах, важкі таці, посуд, втома. Було непросто й емоційно. Ти маєш вищу освіту, прагнеш розвитку, а починаєш з найнижчої сходинки. І дуже хочеться її якнайшвидше подолати».
Вікторія: «Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась»
Згодом її перевели на рецепцію. Здавалося б, кар'єрне зростання. Але реальність швидко розставила акценти.
«Це був шалений стрес. Робота в нічні зміни, іноді — геть сама на всю зміну. Втома, відповідальність, форс-мажори з клієнтами, які могли вибухнути агресією на рівному місці. І ще — постійне відчуття, що ти чужа. Ти “українка” — а отже, апріорі мусиш доводити, що вартуєш довіри. Було чимало упередженого ставлення. Навіть коли все робиш правильно, цього може бути недостатньо».
Після року у готельній сфері Вікторія вирішила: досить. На той момент вона вже більш-менш володіла польською мовою і почала активно шукати інші варіанти. Допомогли знайомі — порекомендували її до польської компанії, що займалась продажем питної води. Так вона отримала роботу менеджерки з продажу.
«Цей досвід багато дав: я навчилась спілкуватися з клієнтами, будувати відносини, краще розуміти бізнес-процеси, підтягнула письмову польську. Але стало відчутно “тісно” — захотілося більшої динаміки, розвитку, середовища, де в людей є амбіції. Я зрозуміла, що хочу змінити ситуацію».
І тоді Вікторія звернула увагу… на ІТ. Попри те, що технічної освіти вона не мала, записалася на онлайн-курси — після роботи, самостійно. Починала з баз: що таке e-commerce, як працює сайт, як управляти цифровими проєктами.
«Багато хто думає, що ІТ — це для програмістів і “ботаніків з математикою”. Але насправді є багато позицій, де головне — аналітичне мислення, структурність, вміння спілкуватись і організовувати процеси. Якщо вмієш користуватись комп’ютером і тримати мишку — можна вчитись».
Знову ж таки через знайомих вона потрапила на співбесіду до міжнародної компанії. Сьогодні Вікторія працює як E-commerce Project Manager: відповідає за роботу сайту, координує онлайн-продукти, команди розробників і дизайнерів, спілкується з клієнтами та підрядниками.
Вона не приховує, що на початку соромилась говорити знайомим, що шукає роботу. Здавалося, це прояв слабкості. Але тепер каже: саме нетворкінг став поворотною точкою.
«Я колись боялась “набридати” людям, щось просити, говорити про себе. Але ми всі в одному човні. Треба вчитись себе “продавати”, розповідати про свої сильні сторони. Бо інакше про тебе просто ніхто не дізнається».
Найбільше Вікторія цінує зміну ставлення: у новому середовищі її вже не судять за національність чи акцент
«Що більш освічені та відкриті люди навколо, то менше дискримінації. В моєму колі важливо не “звідки ти”, а що ти вмієш і як працюєш. І це дуже підтримує».
Вікторія не ідеалізує шлях, який пройшла. Вона знає, що їй було легше, ніж багатьом — вона приїхала ще до повномасштабної війни, була молода, без дітей, розуміла, на що йде. Але водночас переконана: у будь-яких умовах важливо не втрачати віру в себе.
«Треба говорити, питати, вчитись, шукати. Ніхто не принесе вам ідеальну роботу на таці. Але якщо самі повірите, що здатні — шлях з’явиться. Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась».
Вона ділиться своєю історією, бо хоче підбадьорити інших українок — особливо тих, хто приїхав до Польщі після 2022 року. Каже: так, їм важче. Але навіть з найнижчої точки можна піднятись. Головне — йти і не зупинятися.
Головна складність — це мова. Але вона не єдина
Ми попросили Анну Черниш, кар’єрну радницю з понад 15-річним досвідом у сфері HR та рекрутингу, прокоментувати типові труднощі українок, які шукають роботу в Польщі.
Анна вже десять років мешкає в Польщі. Має дві вищі освіти — педагогічну та економічну. Після переїзду пройшла навчання з коучингу й кар’єрного консультування. Працює у благодійних організаціях і приватно допомагає українкам: консультує з пошуку роботи, адаптації резюме, підготовки до співбесід.
Кар'єрна радниця Анна Черниш
Про головні бар’єри для українок на польському ринку праці
Головна складність — це мова. Без польської знайти кваліфіковану роботу майже неможливо. Тим паче, якщо кандидат претендує на комунікативні посади (управління персоналом, маркетолог, вчитель, секретар) — в цьому випадку вимоги до мови стоять в списку на першому місці. А для багатьох посад, особливо в міжнародних компаніях, також потрібна англійська на рівні не нижче B2. Часто людям бракує базових «офісних» навичок — наприклад, роботи з Excel.
Окрім мови, великий бар’єр — це потреба переучуватись, нострифікувати диплом, будувати кар’єру практично з нуля. Люди бояться конкуренції з місцевими спеціалістами, бояться проходити співбесіди. Часто просто не вірять, що зможуть. Це дуже поширено. І саме тут важливі підтримка, планування і фахова допомога.
Чому українок «затягує» в низькокваліфіковану працю
Часто жінки застрягають у таких роботах не тому, що хочуть, а тому що просто не мають ресурсу на інше: немає часу, сил і підтримки, щоб вчити мову, перекваліфіковуватись чи шукати щось краще.
Інколи ж навпаки — отримавши стабільний дохід, люди бояться ризикувати. Вони звикають і залишаються там, де комфортніше, навіть якщо ця робота не розкриває їхній потенціал.
Про адаптацію резюме та підготовку до співбесіди
Не існує «українського» чи «польського» формату резюме. Є різні стилі, і важливо обрати той, що найкраще підходить саме до вакансії. Часто навіть фахівці не орієнтуються в цьому достатньо. Тому я раджу бодай раз проконсультуватися з професіоналом — це допоможе уникнути типових помилок.
Щодо співбесіди, то типова помилка номер один: не готуватись. А треба — за власним резюме, під конкретну вакансію. Я проводжу тренінги-співбесіди саме з цього. Ще одна поширена помилка — надмірне хвилювання. Якщо надто сильно хочеться цю роботу, це створює внутрішній тиск. Тут допомагають дихальні практики, фізична активність, зниження «важливості».
Також люди часто не розуміють специфіки польської культури спілкування: потрібно бути ввічливими, стриманими, знати типові питання на співбесіді. Наприклад — «розкажіть про свій успіх» або «чому саме ви?».
Як ефективно шукати роботу
З мого досвіду, роботу найчастіше знаходить той, хто шукає активно і цілеспрямовано. Тут важливий комплексний підхід. Варто використовувати всі канали: професійні сайти, спеціалізовані Facebook-групи, LinkedIn (для офісних вакансій), знайомства, рекрутерів, ярмарки вакансій.
Але важливо шукати там, де є сенс. Наприклад, прибиральниць не шукають через LinkedIn. А от бухгалтерів чи менеджерів — так.
З чого почати жінці, яка має диплом, але працює не за фахом
Почніть з мови. Польська — обов’язково, англійська — дуже бажано. Рівень B2 — це вже хороший старт. Далі потрібно чітко вирішити: повертатись до своєї спеціальності чи змінювати напрям. Зважити плюси і мінуси, час, витрати. Якщо складно визначитись самостійно, зверніться до кар’єрного радника. Іноді одна консультація може зекономити місяці непевності.
Фотографії з приватних архівів героїнь
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
