Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Анна Зоря: Я люблю Польщу, зі мною тут відбувається тільки хороше
Українська юристка з Києва, яка стала партнеркою відомої варшавської юридичної фірми, допомагає українському бізнесу розвиватися в Польщі, а польському — шукати ідеї в Україні
Українська юристка Анна Зоря. Фото: з приватного архіву
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Анна Зоря: Коли почалася повномасштабна війна, я взагалі не хотіла нікуди їхати. Але заради дітей довелося, бо вони були дуже налякані. На щастя, ми виїхали вчасно, вже через тиждень після початку вторгнення я з мамою і двома дітьми була в Польщі.
Йоанна Мосєй-Сітек: Чому ти обрала Польщу?
Анна Зоря: У дитинстві, а потім і в підлітковому віці я часто бувала у Польщі. У моїх батьків були близькі друзі у Свідніку, біля Любліна. Ми часто проводили з ними канікули. Я вже тоді досить добре розмовляла польською. Тож Польща асоціювалася у мене з країною мого дитинства. Я знала, що це країна, близька мені за темпераментом і духом. І мушу визнати, що не помилася. Польща прийняла нас з розпростертими обіймами. Вона дала нам всі можливості відчувати себе в безпеці. Мій тоді ще семирічний син одного разу, прийшовши зі школи, сказав: «Я з України, і мій найкращий друг - поляк. Але якщо я вже так добре розмовляю польською, то, може, я вже теж поляк?».
І що ти йому відповіла?
Я сказала: «Ні, ні, це не так». Він, мабуть, теж так подумав, бо в міжнародній школі, яку він відвідує, вчителька на уроці польської мови поділила дітей на тих, хто є носієм мови, і тих, для кого польська мова - іноземна. Вона віднесла мого сина до першої групи, тому що він так добре розмовляє польською, без акценту. Я сказала вчительці: «Вибачте. Мій син не поляк». Вона була дуже здивована. Все це означає, що моєму синові, як і моїй родині, дуже комфортно в Польщі. Звичайно, вдома ми розмовляємо українською, тому що я б хотіла, щоб мій син не забував рідної мови і знав, де його коріння. Але я щаслива, що він так добре акліматизувався.
Взагалі, я вважаю, що відносини між нашими країнами виняткові. Але все ж таки. Також і ділові
Що ти маєш на увазі?
До лютого 2022 року я була партнеркою у великій українській юридичній фірмі, де займалася корпоративними інвестиціями в Україні. Я любила свою роботу. Після приїзду до Польщі мені дуже пощастило. Я познайомилась з фантастичними людьми, які дуже сильно підтримували Україну. Вони оцінили мене та мій досвід, і так я стала партнеркою юридичної фірми Rymarz Zdort Maruta. Це одна із найкращих юридичних фірм у Польщі, і я дуже рада працювати в ній, тому що можу займатися юридичними питаннями, пов'язаними з Україною. Я керую так званим українським відділом, який займається українськими проєктами. Ми намагаємося допомогти українському бізнесу розвиватися в Польщі, а польському шукати цікаві ініціативи в Україні. І щодня я маю можливість спостерігати, як ця співпраця розвивається.
Анна Зоря модерує панель Ukrainian PE & VC Summit 2024. Фото: з приватного архіву
Звідси виникла ідея Ukrainian PE & VC Summit 2024?
Так, я була однією із ініціаторок першої конференції з прямих та венчурних інвестицій, яка відбулася у Варшаві в березні. Я люблю Польщу, зі мною тут трапляються тільки хороші речі, і я дуже зацікавлена у діловій співпраці між нашими країнами. Я давно мріяла провести польсько-український захід, щоб показати, що обидві країни можуть отримати вигоду від співпраці і що у нас більше спільного, ніж того, що нас роз'єднує. Я дуже рада, що конференція відбулася. Я виношувала цю ідею протягом тривалого часу. І знаю, що це була не остання така подія, що будуть інші.
Чому?
Тому що вже є польські інвестори, які шукають цікаві ініціативи, можливості для входження в Україну. Ми маємо на увазі такі проєкти, які польські інвестори хочуть реалізувати в нашій країні. З іншого боку, українські інвестори та український бізнес шукають місце для себе в Польщі. Це українські компанії, які або постраждали від війни, або знаходяться чи знаходилися на територіях, що постраждали від війни, або хочуть розширюватися і виходити на європейський ринок. І дуже часто цей вихід відбувається через Польщу.
Візьмемо, наприклад, шкільний бізнес в Україні - Study UA. До війни вони працювали в основному в Україні, а зараз мають школи за кордоном, в тому числі і в Польщі. Або компанія Bob Snail, яка виробляє натуральні солодощі, дуже популярні серед дітей в Україні. Зараз вони відкривають свої магазини в торгових центрах. Багато українських компаній перенесли свою діяльність до Польщі.
Коли я йду вулицею у Варшаві і чую українську мову, бачу українські кафе чи ресторани, які я добре знаю з України, я в захваті
Журналістка, медіаекспертка. Була директоркою з управління Gazety Wyborczej і директоркою з видання Wysokich Obcasów, дописувала як авторка цих ЗМІ. Створила безліч авторських проєктів, що мають суспільну значущість та підтримують жінок.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ще сім років тому вона й уявити не могла, що житиме за кордоном і керуватиме власним бізнесом. Польща здавалася тимчасовим прихистком для заробітку, а у кишені лежало всього 300 злотих. Спершу доводилося працювати на заводі, згодом — покоївкою, жити в кімнаті разом з хлопцями, адже не було власного простору, потім розвантажувати палети на складах торговельної мережі. Але кожен крок Марини наближав її до власної справи. Сьогодні вона — власниця популярного магазину Żabka і приклад того, як віра в себе, праця й витримка здатні змінити життя.
Марина Будзінська (в центрі) зі своїми працівницями. Приватний архів
Щоб відкрити «Жабку», треба скласти чотири іспити
— Рішення переїхати до Польщі було непростим, але вимушеним, — розповідає Sestry Марина Будзінська. — Я — мама-одиначка, яка прагнула забезпечити своїй дитині гідне життя. В Україні працювала торговим працівником, а згодом стала керівником торговельного відділу. Незважаючи на кар’єрний успіх, фінансові можливості були обмежені, а я хотіла більшого для своєї дитини. Спершу планувала залишитися в Польщі лише на три місяці, заробити грошей і повернутися додому. Однак після короткого повернення в Україну зрозуміла, що це лише початок довгого шляху. Відтоді я живу в Польщі.
— Які були труднощі, виклики, і як ви їх подолали?
— Мій перший досвід роботи тут був непростим. Приїхала з невеликими заощадженнями — всього 300 злотих. Почала працювати на заводі в місті Клодзько, де виробляють автомобільні шланги. Житлові умови були важкими: у двокімнатній квартирі жило восьмеро людей. Робочий графік — 12-годинні зміни з мінімальними перервами. Згодом спробувала працювати покоївкою, але там вимоги були нереальні — за 15 хвилин повністю прибрати номер разом з миттям санвузла, заміною постільної білизни та пилососінням. Заробіток ледве покривав витрати на житло.
Проривом стала робота на складі однієї з великих торговельних мереж у Легниці, де я пропрацювала 4,5 роки. Саме там я познайомилася з теперішнім чоловіком. Паралельно підробляла рекрутером і прибирала квартири.
— Коли настав той переломний момент, що ви вирішили відкрити власну справу, і чому саме Żabka?
— Про власну справу ми з чоловіком мріяли 3 роки. Я обдумувала різні варіанти, спочатку хотіла відкрити кебаб, але зрештою зупинилася на магазині Żabka. Після перегляду в ютубі натхненної історії українки, яка успішно запустила такий проєкт, наважилась ризикнути. Процес підготовки був непростим: співбесіди, навчання та кілька важких іспитів. Незважаючи на мовні труднощі, я не здалася. Налаштовувала себе, що якщо поставила мету — обов’язково дійду до неї. Ми відкрили магазин в серпні минулого року. Цей досвід навчив мене не боятися нових викликів і завжди рухатися вперед, навіть коли здається, що сил немає. Тепер я передаю цю віру своїй дитині: важливо не здаватися, йти до своїх цілей, якими б недосяжними вони не здавалися на перший погляд.
— Скільки потрібно мати грошей, аби відкрити «Жабку»?
— У моєму випадку це було 20 000 злотих, оскільки сума застави для іноземців залежить від обраної форми забезпечення. Але справа не лише в грошах, адже відкриттю магазину передують співбесіди, навчання і навіть іспити. Перша співбесіда відбулася польською мовою через додаток Teams. За нею була ще одна. Потім перевірили, чи не маю я боргів або кредитних заборгованостей. Я побачила, що Żabka відповідально підходить до підбору персоналу, і не кожен, хто бажає приєднатися до мережі, може це зробити.
Я успішно пройшла перевірку, після чого розпочалося тритижневе навчання. Уже тоді мене почали знайомити з роботою у магазині, показувати, як усе працює. Спочатку було дуже страшно через величезну кількість інформації та документації, всі програми — польською мовою... Здавалося, я не впораюся. Якось я навіть прийшла додому і сказала чоловікові: «Не знаю, чи потягну». Але зібралась із силами й продовжила навчання.
Попереду було кілька іспитів: мовний; фінансовий у Вроцлаві після інтенсивного навчання; співбесіда через Teams з перевіркою знань і практичний іспит на місці — три години ґрунтовних запитань і завдань з використання чотирьох програм. Кожен з них я склала на 100% і чекала призначення. Мені запропонували вибір: або новий магазин під ключ, або діючий. Я обрала вже функціонуючий магазин.
«Ми взяли на роботу українок і намагаємось їх не перевантажувати»
— Існує думка, що в «Жабці» важко працювати: 12-годинний робочий день, праця у вихідні…
— Це поширений і шкідливий стереотип. Я працювала в іншій мережі, мені іноді доводилося вручну розвантажувати по 15 важких палет на день. Тут інакше — в межах поставок приїжджає одна палета, яку ми з чоловіком розвантажуємо. Ми з чоловіком присутні в магазині щодня, займаємося замовленням товарів, контролем касових операцій, веденням документації.
Касири обслуговують клієнтів протягом тижня. Ми взяли на роботу двох українок, які працюють по 8,5 годин, і ще двох експедиторів, які приходять на заміну. Найнапруженіший час — вечір п'ятниці і суботи. У цей час, а також у неділю ми з чоловіком працюємо самі.
— Ви з чоловіком весь час разом. Як вдається успішно поєднувати бізнес та сімейне життя?
— Багато хто дивується, як ми з чоловіком можемо працювати разом і при цьому зберігати гармонію. Для нас ключовими є взаєморозуміння, чіткий розподіл обов’язків і вміння поважати простір одне одного. У кожного з нас це вже другий шлюб, тому ми добре розуміємо, чого хочемо від стосунків і від спільного бізнесу.
Спочатку було важко звикнути. Здавалося, що постійно щось не так, весь час хотілося все виправити, але з часом ми навчилися правильно ділити роботу так, щоб не втручатися у сфери одне одного. Він займається постачанням товарів, я — замовленнями, бухгалтерією, звітами та іншою документацією. Він не втручається у мої папери, а я не втручаюся у його складські питання.
Чоловік чудово справляється з усім, що стосується замовлень і поповнення запасів. Це його відповідальність. Моя частина роботи — «паперова». Ми працюємо разом 24/7, і це справді круто. Зараз ми навіть розглядаємо можливість продати два своїх приватних автомобілі і придбати один більший, кращий. Адже ми весь час разом…
— Що можете побажати українським жінкам, які шукають себе або мріють про власний бізнес у Польщі?
— Я знаю, як непросто знайти себе, особливо коли є тиск суспільства. Важливо дозволити собі ризикувати, пробувати нове. Кожна моя попередня робота була викликом, але я завжди думала: «Це тимчасово, я знайду щось краще». І справді, життя це підтвердило. Зараз є чимало можливостей для старту власної справи навіть з мінімальними вкладеннями. Українки відкривають кав'ярні, салони краси, займаються флористикою. Головне — не боятися й пробувати.
Страх — це лише перепона, яку можна подолати. Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму власний бізнес, я б засміялася. Але сьогодні це реальність.
Проходячи повз вивіску «Domowe mrozonki. Multi Cook», я навіть не підозрювала, що це бізнес українського походження. Аж поки не почула розмову подружжя поляків у дверей магазину:
— Ходімо купимо українських вареників! — каже чоловікові жінка, і я заходжу до магазину за ними.
— Відвідуємо цей магазин регулярно раз на два тижні, — зізнається пан Бруно. — А наша дочка, коли приїздить до Катовіце з онуками, теж відразу сюди йде. Найбільше я люблю вареники з ягодами. Вони тут смачні, бо багато начинки.
— Для жінок це зручно, — додає пані Христина, — не треба місити тісто, виліплювати. Просто береш з морозилки і кидаєш до каструлі. Бо я в житті вже стільки того тіста намісила, що тепер тільки купую готове.
«Близько 90% наших покупців — поляки»
— Близько 90% наших покупців — поляки, — розповідають Sestry власниці «Мультикука» в Катовіце Олена Юришинець і Альона Анісімова. — Українців менше, — можливо, тому що поки вони про нас не знають.
У нас широкий асортимент: пельмені, вареники, паштети, голубці, фарширований перець, пироги, фарширована скумбрія, котлети тощо. А головний хіт — хінкалі. Маємо чотири різновиди: з бараниною, сиром, яловичиною та свининою. Поляки їх дуже люблять.
Подруги з Бучі стали партнерками по бізнесу в Польщі
Олена Юришинець: Multi Cook — це франшиза мережі «Галя Балувана», адаптована для європейського та міжнародного ринку. У Катовіце ми наразі єдині. Бренд активно розвивається у Польщі, Чехії, Хорватії, а також починає вихід на ринки США та Канади. За кілька років франшиза значно розширилася, відкрила чимало нових закладів. Назва Multi Cook більш універсальна для міжнародного споживача, але концепція все ще базується на українських традиціях і кухні.
Чому ви вирішили зайнятися саме цим бізнесом?
Олена Юришинець: Ми знаємо одна одну досить давно, працювали разом у міжнародній аудиторській компанії в Україні, обслуговували великі бізнеси, зокрема «Нову Пошту» та торговельні мережі. І завжди мріяли про власну справу.
Альона Анісімова.: В Україні високий рівень сервісу, і нам хотілося перенести цей підхід до Польщі. Франшиза відповідає нашим цінностям: вона допомагає людям економити час, пропонує якісну їжу, яка позитивно впливає на здоров’я та самопочуття.
Також ми хотіли створити мініком’юніті для українців, зокрема, для жінок, які вимушено виїхали через війну. Чимало біженок змушені працювати на заводах, і ми прагнемо дати українкам можливість знайти комфортне місце для роботи
Ви з Бучі? Як ви опинилися в Катовіце?
О.Ю.: Насправді ми родом з Донбасу. Я в Київ переїхала разом з батьками ще до війни, у 2009 році. Альона приїхала у 2014-му — буквально на тиждень, щоб пересидіти події в Донецьку, але після його окупації вимушена була залишитись.
А.А.: Я працювала в міжнародній аудиторській компанії в Донецьку, яка мала головний офіс у Києві. Завдяки цьому опинилась у столиці.
О.Ю.: Коли сталося повномасштабне вторгнення, ніхто не знав, що робити: залишатися чи тікати. Ми жили за три кілометри від аеропорту «Антонов» у Гостомелі, де стояла «Мрія». Бої там нагадували сцени із «Зоряних воєн». Ми планували почекати день-два, але ввечері вирішили їхати. Згодом мости на виїзді з Бучі підірвали, і ті, хто залишився, вже не могли виїхати. Ми встигли.
Їхали разом?
А.А.: Окремо. Я поїхала трохи раніше, бо після Донецька була морально готова до всього. Після того, як колись залишила рідне місто й не змогла нічого забрати із собою, тепер вже знала, що найголовніше — документи й собака. Вранці 24 лютого ми були готові до виїзду, тільки машина не була заправлена…
Після деокупації повернулися до Бучі. Жили там близько року, відновлювали будинки. Наші оселі були в жахливому стані, адже в них жили росіяни. Коли ми повернулися, це був суцільний хаос. Важко було бачити все зруйнованим, тож ми намагалися привести дім до ладу. Зрештою не витримали війни і вирішили переїхати до Польщі й відкрити тут власний бізнес.
Чому саме Катовіце?
Просто дізналися, що місто перспективне, швидко розвивається. У 2023 році воно потрапило до списку кращих за рівнем розвитку. До того ж тут ще не було магазинів Multi Cook, а відкривати бізнес у новому місці простіше, ніж конкурувати з уже існуючими закладами.
А ще виявилося, що Катовіце — місто-побратим Бучі. Це символічно
Як інтегрувалися в Польщі?
Нам пощастило: нас дуже тепло прийняли. Спочатку було складно з польською мовою, але багато людей говорили з нами англійською, що нас дивувало. Випадково познайомилися з Інесою Цой, яка допомогла нам з перекладами, а згодом стала нашим операційним директором.
У нас працюють люди з усієї України: з Херсона, Запоріжжя, Львівської області, центральних регіонів, — до розмови долучається Інеса Цой. — Це дійсно цікаво, адже ми обмінюємося досвідом, традиціями, навіть звичками. Дівчата дружать, домовляються разом піти в кафе, організовують корпоративи. Ця взаємодія розширює обрії. Я сама із Запоріжжя, і раніше мало знала про життя людей із Західної України. Тепер краще розумію їх, а вони — мене. Ми ділимося досвідом, історіями, і така комунікація дуже підтримує наших працівниць.
У магазинах Олени й Альони працюють українки з різних регіонів
«Не кожен може дозволити собі такий старт»
Скільки потрібно грошей для відкриття такого бізнесу?
Це значні кошти, левова частка яких іде на закупівлю обладнання, — це десятки тисяч євро, тож не кожен може собі дозволити такий старт. Ми довго працювали у житті, щоб зібрати потрібний капітал.
Приміром, шокова заморозка коштує 1500 євро за одну одиницю, а нам потрібно таких щонайменше три. Тісторозкатка — 5 000 євро.
Приміщення орендуєте?
Так, і оренда — це близько 4000 євро без врахування комунальних послуг.
Як ви шукали працівників? Брали на роботу досвідчених чи не тільки?
Ми провели близько 40 співбесід. Оголошення розміщували у Facebook, телеграм-каналах. Плюс коли відкриваєшся, чимало людей заходить в магазин і пропонує свої кандидатури. Щодо досвіду працівників, то тут 50 на 50 — деякі мали досвід у ресторанах, а дехто прийшов геть з іншої сфери. Наприклад, наша головна на виробництві понад 10 років працювала в школі. Вона дуже педантична, все робить за списком, і ця професія їй ідеально підійшла.
А ще франшиза надає підтримку у підготовці працівників: на два тижні до нас приїжджали кухарі, які навчали всьому процесу. Також у нас є постійна 24/7 підтримка технологів, до яких можна звертатися за консультаціями.
До речі, майже всі наші дівчатка подалися на карту побиту. Наші юристи допомогли їм зібрати пакет документів.
Юристи — теж ваші працівники?
Ні, це юридична компанія, яку нам порекомендувала франшиза. Вони спеціалізуються на супроводі бізнесу в Польщі й мають україномовних спеціалістів.
У магазині можна через велике вікно в реальному часі спостерігати, як майстрині ліплять пельмені й вареники
Хтось із працівників не пройшов навчання?
Всі пройшли. Ми сформували сильну команду, хоча з деякими працівниками не продовжили співпрацю. Важливо, щоб люди були ефективними, адже їхня продуктивність впливає на собівартість продукції та, відповідно, на ціни для споживачів.
Які були складнощі, на які ви не розрахували?
Трактовка юридичних договорів, важко погоджувались деякі пункти. Ще — високі кауції, заморожені кошти в 20 000 євро.
Відсутність досвіду сильно відчували?
Хоча ми не займалися бізнесом напряму, але працювали аудиторами і протягом багатьох років вивчали й аналізували великі бізнеси України. Тобто певний досвід все ж був. І він нам дуже допомагає.
Вся продукція ліпиться вручну
«Клієнти самі підказують, які нові страви нам варто ввести»
Коли купуєш франшизу, рецепти теж надають?
Так, і тут дуже суворі вимоги щодо дотримання технологій. Це перевірені рецепти, які користуються попитом. Ми не можемо від них відходити.
Де закуповуєте сировину?
М’ясо та молочні продукти беремо у польських фермерів. Франшиза навіть рекомендує, які торгові марки кращі, наприклад, яке борошно використовувати.
Скільки у вас орієнтовно за день робиться покупок?
Кількість куплеспроможних клієнтів — близько ста на день в одному магазині.
Чи дослухаєтесь ви до їхніх побажань? Збираєте відгуки?
Так, наші клієнти нам дуже допомагають — самі говорять, чого їм бракує. Наші продавчині постійно питають, що ще хотілося б бачити в асортименті.
Наприклад, зараз великий попит на безлактозні продукти. Також збільшилася популярність здорової їжі. Один з наших хітів — шпинатні вареники. Їх багато хто купує, особливо вегетаріанці
А були продукти, які ви додали через постійні запити клієнтів?
Хінкалі із сиром. Люди постійно питали, коли вони з’являться. У нас спочатку були лише класичні м’ясні хінкалі, але через великий попит ми додали ще один варіант. Один з наших постійних клієнтів — хлопець з Грузії. Він сказав, що у нас найкращі хінкалі в Катовіце. Звісно, у Грузії вони ще кращі, але для нас це був найбільший комплімент. В Грузії хінкалі зазвичай з великою кількістю бульйону, а у нас вони більш «м’ясні», ситні.
Вам подобається цей вид бізнесу?
Так, ми обидві любимо порядок, чіткість, рецептуру. І цей бізнес нам ідеально підходить. Ми бачимо одна одну частіше, ніж власні сім’ї. І створили ефект синергії — коли працюємо разом, результати набагато кращі.
Далі мене запрошують до кухні, куди я можу потрапити, тільки коли одягну спеціальну шапочку і халат. Працівниці саме ліплять пельмені й картопляні зрази. Серед них — голова виробництва Тетяна Спірідонова, про яку власниці розповідали раніше. Жінка приїхала з окупованої Херсонщини два роки тому, в Україні працювала заступником директора в школі.
— Я педагог з понад 13-річним стажем. Не уявляла, що колись працюватиму на кухні, але життя змусило кардинально все змінити, — розповідає Тетяна Спірідонова. — У мене двоє синів, молодший народився вже під час війни. Спочатку підтримувала своїх колег в Україні онлайн, адже вагітність була важкою. Коли ж приїхала сюди, відчула, що хочу живого спілкування.
Тетяна Спірідонова переїхала до Польщі й кардинально змінила рід діяльності
Чи важко було психологічно змінити сферу діяльності?
Найважче — адаптуватися в іншій країні. Але мені пощастило зустріти трьох неймовірних жінок, які повірили в мене більше, ніж я сама. Вони допомагали на кожному кроці.
Ви старша на виробництві, але також сама готуєте?
Так, і постійно навчаюсь новому. Спочатку в меню було близько 80 страв, зараз уже понад 130. Нове — це завжди цікаво, навіть якщо буває складно. Щоб іти вперед, важливо не боятися змін.
Закінчую інтерв’ю запитанням, які страви з усіх ста тридцяти самі власниці люблять найбільше.
— Ой, важко вибрати! Сьогодні їли вареники з капустою та грибами — смакота! Можемо пригостити...
<add-big-frame>Активне розширення мережі «Галя Балувана» в Україні збіглося з пандемією коронавірусу 2020-2021, коли люди масово перестали ходити до ресторанів і стали запасатися напівфабрикатами. В 2022 мережа почала експансію на міжнародні ринки під брендом Multi Cook.<add-big-frame>
<add-big-frame>За словами власника Multi Cook Володимира Матвійчука, більшість його партнерів за межами України — це українці, які виїхали за кордон від війни. Найбільш легкі ринки для українців — Польща, Латвія, Литва, Естонія.<add-big-frame>
<add-big-frame>Як пише Forbes.ua, франшиза Multi Cook коштує 9000 євро. Плюс щомісячне роялті 100 євро. Мінімальна сума, яка потрібна, щоб відкрити магазин Multi Cook за кордоном — 40 000–50 000 євро (без врахування франшизи). Щоб збільшити прибуток, вигідно мати декілька магазинів. Так, 8 магазинів у Польщі з централізованим виробництвом можуть приносити до 25 000-35 000 євро щомісяця.<add-big-frame>
Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.
Інстинкт волонтера
Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?
Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва.
Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій.
На Майдані
Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу.
Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.
Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером
Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.
Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?
Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію.
Під час поїздки на фронт
Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало.
З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого.
Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.
Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?
На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо.
Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання
Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові».
Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.
Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу
«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»
Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?
Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.
Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко
Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому?
Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.
Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?
Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті.
З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років?
Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон.
В одному з евакуаційних вагонів
Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.
У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі
Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.
Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.
У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…
Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій.
Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.
Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.
Проєкт нового приймального відділення шпиталю
Якими ще є потреби головного шпиталю країни?
Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.
«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»
Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?
Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива.
Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.
Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей.
Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть».
Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону
Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.
Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.
Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.
Як війна змінила вас і ваше оточення?
«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування.
Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.
Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою
Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.
З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022
Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?
У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву.
Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним.
Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі.
Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко
Звісно, навіть Трамп, Маск та Джей Ді Венс не можуть одним махом грохнути американську бюрократію. Тому, за найновішою інформацією, американська розвідка продовжує ділитись з Україною розвідувальною інформацією, яка може допомогти її військам захистити себе. Утім американці скоротили обмін розвідданими, які українські Сили оборони можуть використовувати для наступальних операцій на російські війська. Це суттєво заважає для нанесення точних ударів сил оборони по тилах російських окупантів.
Так, у рамках обмежень 7 березня американська аерокосмічна компанія Maxar Technologies перестала надавати українським військовим розвідувальні дані, що стосуються російських військових об'єктів і дислокації та пересування живої сили ворога. Таким чином, ЗСУ тепер не можуть отримувати безплатної розвідувальної інформації. Проте, як з'ясувалось, вони можуть її отримати обхідними шляхами — за гроші. Це час і додаткові ресурси, які могли би піти на інші закупи військового часу.
Знімок Maxar Technologies, який показує вигляд Новокаховської греблі та гідроелектростанції до обвалу 28 травня 2022 року та після обвалу 16 червня 2023 року. Фото: HANDOUT/AFP/East News
На зауваги про те, що таким чином Америка допомагає Росії у війні, Трамп байдуже зауважив, що Путін «робить те, що зробив би будь-хто інший»
Більше того зустріч американських переговорників з українською делегацією у Саудівській Аравії навряд чи може відновити паузу у військовій допомозі США. Адже Трампу мало нашумілої угоди про корисні копалини — він хоче уламати Володимира Зеленського на кілька поступок — від відмови від деяких територій на користь Росії до вимог до українського президента піти у відставку та на вибори.
Можна констатувати, що формула «мир через силу» в розумінні команди Трампа пішла кудись не туди і перетворилася радше на примус до «миру» жертви агресії
Навесні 2024 року давній товариш Трампа, генерал американської армії Кіт Келлог, оприлюднив свій мирний план. Не те, щоб це був досконалий документ, утім він передбачав одночасний тиск на Росію й на Україну для зупинки гарячої фази війни. Україну мали шантажувати припиненням військової допомоги. А Росії погрожувати значним посиленням мілітарних потужностей Києва та запровадженням болісних санкцій. Утім, зараз ми бачимо, що батіг для Росії десь загубився, зате Вашингтон поставив на розтяжку Зеленського. Заради переговорів із Кремлем нові обличчя адміністрації Трампа навіть ввели певне табу на маркування Росії як агресора, що силою ламає кордони та угоди.
Дикий краш-тест американських стосунків змушує європейські держави задумуватись — чи варто сліпо покладатись на Америку у плані власної безпеки та купувати зброю лише там. Бо завтра можуть відімкнути супутники, забанити доступ до даних ЦРУ, припинити поставки комплектуючих. І який сенс тоді купувати за шалені гроші щось високотехнологічне, як то літаки F-35 чи M142 HIMARS — якщо воно стоятиме металобрухтом в амбарі?
Нинішні фаворити Трампа готові відправити в урну навіть бізнес-угоди, за які сплачено не просто гроші, а шалені гроші. Взяти хоча би погрози Ілона Маска відімкнути системи супутникового зв’язку Starlink ЗСУ. Мовляв, без цього уся лінія фронту завалилась би, і взагалі він весь такий миролюбний, що його нудить від війни.
По-перше, ще кілька днів тому було офіційне пояснення від уряду Польщі, що це бізнес угода з компанією Space X та Пентагоном на 50 мільйонів доларів на рік, і відключати щось це точно непорядно
Але коли міністр МЗС Польщі Радослав Сікорський припустив, що у разі гірших сценаріїв, коли «SpaceX виявиться ненадійним постачальником, ми будемо змушені шукати інших постачальників», нинішні еліти США влаштували атаку брудом у соцмережі Х. Державний секретар Марк Рубіо пригрозив, що без американських технологій «росіяни вже стояли б на кордоні з Польщею». А фаворит президента Маск обізвав урядовця ще недавно держави-союзника у Східній Європі «маленькою людиною», якій варто закрити рот.
Уявити щось подібне за Ентоні Блінкена, Джо Байдена, Діка Чейні чи хоча би Майка Пенса — віце-президента Трампа за першої каденції — було просто нереально. Це просто майстер-клас, як наживати ворогів на пустому місці і заміщувати реальну політику гопотою з підворітні.
ЗСУ використовують передові ракетні системи HIMARS для ураження російських цілей. Фото: Cover Images/East News
Який урок із цього має винести Україна, Польща та весь Європейський союз? Поки авторка писала цю статтю, видання Forbes повідомило, що США в рамках паузи у військовій допомозі припинили обслуговувати ALQ-131 — блоки радіоелектронної протидії для самозахисту українських F-16. На щастя, французькі винищувачі Mirage-2000 стали порятунком для українських пілотів і дещо закрили нагальну потребу у захисті неба, але цього мало.
Цей гіркий урок від Вашингтона із примусом до миру жертви, а не агресора, каже одне, що не можна залежати від країни, котра може в будь-яку мить позбавити тебе можливості застосовувати системи озброєнь, котрі мають критичне значення для армії, що обороняється
Сьогодні США позбавляють засобів українську армію, завтра подібне щось можуть почути Литва чи Польща, бо у Трампа добрі стосунки з Путіним та бажання швидкої мирної угоди заради Нобелівської премії.
Поведінка Трампа і його молодих державників, які без цензури пишуть все, що спаде на думку в соцмережі Х, говорить, що про стару Америку із фільмів, яка рятувала всіх від війну і тероризму, можна забути. Тепер порятунок Європи в її руках. То ж час діставати плани розвитку власних армій і не економити гроші на власну зброю. Адже технофеодали, які заполонили Білий дім і Мар-а-Лаго, не визнають ані правил, ані союзів, ані угод. Тому найкраща кара для них — розбити монополію і створювати свої окремі безпекові союзи з розвідданими і зв'язком.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Коли ми приїжджаємо на місце, вже темно. Навколо немає ліхтарів, а вікна в сусідніх хатинках забиті дошками. Наш шлях позначений лише чорним слідом від шин, залишеним на снігу. Ми ковзаємо по льоду, щоб нарешті помітити силует у темряві. Біля входу до батальйонної їдальні на нас чекає Пташка. Поруч з нею сидить Мілка, шоколадний дворовий песик з притулку. Пташка, широко посміхаючись, представляє її як «маленького антидепресанта». Я відчуваю, що прийшла в гості до доброго друга, хоча ми зустрічаємося вперше в житті.
Альдона Гартвіньська: Війна в Україні вже набридла людям?
Катерина Поліщук: Світ забуває, що в нашій країні з 2014 року триває війна. Світ мовчав, коли розвивався російський сепаратизм, коли Росія доставляла зброю на українську територію, коли підігрівала конфлікт. Світ відводив очі, коли анексували Крим. Тоді війна стосувалася лише тих, чиї близькі були в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому, в Іловайську. Для багатьох війна була далеко. Що це таке, світ по-справжньому зрозумів наприкінці лютого 2022 року.
Ми вигнали ворога з-під кордонів Києва. Люди побачили війну в себе на дворі, під своїми вікнами. Але минув час, війна віддалилася, повернулися буденні проблеми.
Росія щодня обстрілює українські міста, люди бояться за своє життя і життя близьких, але якщо в родині ніхто не пішов на фронт, не загинув і не потрапив у полон, окопи здаються далекими
Чи не в кожного українця є хтось на фронті?
Серед моїх близьких і друзів — усі. Коли я була в полоні, а брат воював у територіальній обороні, моя мама могла розраховувати на підтримку. А нещодавно вона почула від колеги: «Вам добре, вам не треба переживати, що когось від вас заберуть на фронт, а моїм двом синам доводиться ховатися».
Їй добре, бо її донька і син вже воюють. Більше нікого не заберуть.
Саме так. А вона боїться.
Сьогодні найбільшим злом є мобілізація. Всі забувають, що більшість військових, які зараз перебувають на фронті, сидять там від початку повномасштабної війни. Але є й ті, хто воює довше, ще із зони АТО. І їх ніхто не міняв, вони не можуть відпочити. Є багато командирів, які воюють по три роки. Це морально виснажує.
Є люди, які сидять в окопах третій рік — виснажені морально, страхом і фізично. Багато хто не витримує. І для більшості українців найбільше зло — це ТЦК. І коли Росія знову нападе з повною силою — це питання часу, бо вони ніколи не зупиняються — буде вже пізно когось міняти в окопах, ми всі опинимося в неволі.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Це нікого не переконує. У коментарях в інтернеті часто можна прочитати, що «я віддаю перевагу хлопцю-ухилянту, бо він принаймні вдома». А також про те, що діти політиків чи депутатів не мобілізовані, сидять у безпеці або тікають за кордон.
Мені начхати на цих дітей і на нинішню владу. Я борюся за те, щоб моя мама не жила під російською окупацією. Я сама була чотири місяці в полоні. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни, знаю, що таке окупація, знаю, що таке позбавлення волі. Я на власні очі бачила масове вбивство у в'язниці в Оленівці, де вони підривали вибухівку і вбивали військовополонених, щоб приховати сліди катувань. Місяцями я бачила, як вивозили закатованих хлопців після багатогодинних допитів, щоночі чула, як їх катують.
Я знаю сотні і тисячі випадків, коли вони розстрілювали і ґвалтували цивільних. Як вони витягали дівчат з їхніх квартир, а потім поверталися шматки м'яса. Мої колеги ховали повішених і зґвалтованих дівчаток, яким було 13-14 років. Далеко шукати не треба: Буча, Ірпінь, Ізюм — яскраві приклади. А російські ЗМІ зараз поширюють новину про те, що це був фейк.
У моєї близької подруги вирвали з рук тримісячну дитину і заживо затоптали військовими черевиками. Моєму колезі під час катувань у підвалі порізали і здерли шкіру зі спини
А вони кажуть, що це містифікація і Бучі не було. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни. З ними ніколи не буде миру.
І весь світ чекає мирних переговорів.
Росіян потрібно максимально відмежовувати від решти світу, а не писати з ними мирні договори. Мене лякає, що світ такий байдужий. Ну, може, трохи занепокоєний. Але що дивуватися, якщо навіть деякі українці байдужі. Я бачу це по тому, як зараз проходить збір коштів на допомогу армії, по життю на вулицях великих міст. Люди виходять з того, що це треба якось пережити. Вони хочуть, щоб вижили їхні діти. Тому вони шукають притулку, сподіваючись, що хтось вирішить цю проблему за них.
Військові не хочуть повертатися в таке суспільство. Я багато разів чула від знайомих бійців, що їм краще бути на фронті, ніж у відпустці.
Так, більшість так думає і робить. Я чула, що нас, військових, треба буде соціалізувати. Сумно. Ми некомфортні. Особливо ті, хто пройшов справжнє пекло, ті, кого можуть вивести звичайні речі.
Я пішла добровольцем і не маю статусу УБД, не маю військового квитка. Деякий час тому мене зупинив на блокпосту поліцейський у Києві, це було після комендантської години. Я просто не встигла, бо їхала довго, аж з Покровська. Він запитує, чи я військова. Відповідаю, що так, доброволець. Він презирливо дивиться на мене і запитує, що означає, що я доброволець? Я, по-чесному, кажу, що воюю вже чотири роки, але без контракту. І вибачаюся, що запізнилася, пояснюю, звідки йду, що це довгий шлях прямо з фронту і я зараз буду вдома, бо живу неподалік. Він подивився мені в очі і знущально сказав, що зараз будь-хто одягає форму і називає себе військовим. Для мене це було справжньою зневагою. І як військового, і як людини.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Він тебе не впізнав.
Ні, мене врешті впізнала його подруга, і мене пропустили. У таких ситуаціях я бачу, як все насправді виглядає.
Одного разу в моїй машині перегоріла лампочка, і мене зупинив поліцейський. Спочатку, йдучи до мене, він кричав на мене, матюкався. Потім, підійшовши ближче, впізнав мене. «А, це ви, вибачте, будь ласка.» Та яка в сраку різниця, хто я? — Ви ж були в Маріуполі! Я розсердилася і кажу йому: «Яке це має значення?! Випишіть мені, будь ласка, штраф і дайте мені спокій.»
Я розлютилася, бо поліцейський бачив, що їде військова машина, за кермом сидить людина у формі, і він просто матюкається і звертається без жодної поваги, наче він король світу. Саме такі моменти виводять мене з рівноваги.
У таких випадках ти маєш справу з живою людиною, з якою можна якось безпосередньо конфронтувати. А як щодо хейту у соцмережах? Колись ти поділилася жахливими коментарями. «Бройлер. Жирна. Ти не пташка, скоріше страус...» Це писали люди, які здалося до того, захоплювалися твоєю стійкістю і героїзмом.
Можна намагатися казати, що вони написані комп'ютерними ботами, але, на жаль, це не так. Можна також сказати, що це росіяни, але, на жаль, часто це українці.
Я не знаю, що ними керує. Можливо, в їхньому житті не відбувається нічого цікавого. А ми, зрештою, завжди перебуваємо під постійним тиском суспільства. Коли ви нарешті заведете дитину? А коли буде друга? І навіщо тобі троє, ти вже занадто стара. Або занадто молода.
Я зустрічала таке ставлення: ми молилися за тебе, а ти не відповідаєш нашим ідеалам. Але я всього лише людина, я не той, хто зробив з себе героя
Я знаю, що є ще ті, кого я мотивую, і саме завдяки їм я тримаюся. І я знаю, що якби я тоді загинула у Маріуполі, то не було б таких коментарів. Хтось навіть колись написав: «Яка вона героїня, вона ж жива! Тому що герої — це ті, які загинули».
Якби я закінчила життя самогубством, якщо б я застрелилася або п'яна наступила на міну і загинула — я могла б стати героїнею. Але не зараз, після поранення я вийшла з полону і продовжую свою роботу в Збройних силах України. І хоча я не на передовій, я рятую життя інших людей.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Оборона Маріуполя, полон, одужання, а потім хейт, зміна суспільних настроїв і ставлення до військових. А ти все ще тут. Ти працюєш, воюєш. Звідки беруться сили і мотивація щоранку, незважаючи на всі ці перешкоди?
Щоб жити вільною людиною, не потрібно ніякої мотивації. Я знаю, що таке полон, знаю, як страшне позбавлення волі. Мотивацію можна лише підсилити, її можна стимулювати — але якщо людина народжується вільною і прагне цієї свободи, вона ніколи не зникає.
Багато хто каже, що мені легше, бо я сильна. Я кажу: стоп. Що означає «сильна»?
Сила — це вибір і важка робота. Я не народилася сильною. Я прийняла рішення тяжко працювати над своєю силою
Ще кажуть, що я не відчуваю страху. Звичайно, я відчуваю страх, мені боляче, мені страшно, мені важко. Але я прийняла рішення бути сильною, хоча у мене було багато можливостей піти простішим шляхом.
І світ повинен пам'ятати про тисячі українських дітей, депортованих, просто викрадених до Росії. Про тисячі полонених, цивільних і військових, яких роками тримають у в'язницях і катують. Я не знаю, як можна не мати мотивації рятувати своїх близьких, свою сім'ю, своє майбутнє.
Я хочу жити у вільній країні і думаю, що для цього я народжена, щоби боротися за неї. Я просто виконую свою місію, навіть після всіх тих ударів, які я отримала від суспільства, після кінських доз антидепресантів, після всього, що відбувається з жіночим організмом під час стресу — я б не прийняла іншого рішення. Мене підтримує те, що я потрібна своїй країні, що є люди, яким я потрібна. І якщо є хоча б одна людина, якій я допоможу, врятую, підставлю плече і підтримаю її у боротьбі, то я знаю, що живу не даремно. Самогубство було б занадто великою розкішшю для такої людини, як я. Я не можу собі це дозволити.
А чи є у тебе якийсь гарний спогад з війни? Щось таке, про що згадуєш з посмішкою?
Я пам'ятаю, звичайно, повернення з полону. Хоча на самому початку ми поняття не мали, що відбувається і куди нас везуть. Нас посадили в літак. Ми знали, що нас двісті в цій металевій бляшанці, що ми будемо летіти над окупованими територіями. Це був мій перший політ, і я пам'ятаю жахливу турбулентність. Багато хто з нас сподівався на обмін полоненими, а я сподівався, що літак не буде збитий.
Я взагалі не сподівався на щось хороше під час перебування в полоні. Я казала собі, що буду тут дуже довго і буде дуже важко. І це допомогло мені вижити. Коли ми летіли, я налаштовувала себе на найгірше, на чорну сраку. Все це для того, щоб не розбивати собі серце, що знову нічого не вийшло.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Але є й інший спогад. І найкрасивіший, і найболючіший одночасно. Це був момент, коли почали обстрілювати маріупольську лікарню, і всі поховалися в підвалах. Мій найкращий друг тоді чекав на операцію, він був єдиною живою людиною на тому поверсі. Літали ракети, і я витягла його в коридор. Він помирав у мене на руках дві години. Йому було страшенно боляче, йому було важко, але він помирав не на самоті. Ми лежали в коридорі, йшов обстріл, все горіло, і мені було страшенно страшно...
Але я не покинула його, хоча вже й не могла йому допомогти. І я думаю, що я пишаюся собою. Якби я мала померти, то померла б саме так. Я не хотіла б померти на самоті
Ти коли-небудь заспіваєш знову?
Я старалася, але втратила голос. Перестала тренуватися. Голос — це інструмент, який треба постійно тренувати. Я вже не співаю так, як раніше. Я сумую за тими часами, коли спів приносив мені велику радість, але я не шкодую про прийняте рішення. Навіть знаючи про всі наслідки, я б все одно повернулася сюди, зробила б це знову і знову.
Я обрала правильний шлях. Я це зрозуміла в полоні. І цей важливий урок я не можу змарнувати.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
