Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Про Анну Добриднєву з повагою кажуть, що вона дає найбільшу кількість концертів для військових на фронті. Хоча сама співачка вважає, що треба не статистикою займатись, а продовжувати робити свою справу. Її справа — це тисячі кілометрів розбитих фронтових доріг, якими вона їде з музикою до військових. Нічні переїзди, на світанку — чепуріння на заправках, аби з'явитися перед втомленими воїнами справжньою зіркою й бодай на якийсь час перенести їх в інший вимір. Вона виступає в бліндажах, старих хатах, на лісових галявинах. А зараз вирушила з благодійним туром по містам Польщі, Німеччини й Нідерландів, збираючи на потреби української військової розвідки. 

«Саме там — найважливіші концерти в моєму житті»

— Цей тур Європою — дуже важлива для мене подія, — розповідає Анна Добриднєва Sestry. — Спілкування з українцями, які нам невпинно допомагають, де б вони не були. Обожнюю цю нашу рису — куди б нас доля не закинула, завжди відчуваємо себе українцями, нам не стає байдуже. 

Щоб не було зайвих витрат, ми весь час будемо в дорозі. На все про все у нас два тижні: щодня — концерт, вночі — переїзд. Треба зібратись із силами й зробити неможливе.

— Ви їдете в тур разом з Вадимом Краснооким з Mad Heads. Чому саме з ним?

— Я співала в дуеті 15 років (дует «Пара Нормальних» — Ред.) і з тих пір не люблю з кимось ділити сцену — це вже, мабуть, профдеформація. Але заради такої мети готова. За роки війни я з багатьма артистами здружилися саме навколо теми волонтерства, бо ми часто до вояків їздимо.

З Вадимом Краснооким, якого я дуже люблю як співака, нас об’єднав відомий військовий волонтер Юрій Тира. І цей тур організувала волонтерська ініціатива «6992 кілометрів державного кордону (довжина державного кордону України — Авт.), яку Юрій з однодумцями заснували ще у 2015 році. Команда «6992» проводить концерти для військових в найгарячіших напрямках і з моменту створення пригнала до України вже понад 1600 автівок для армії. Це дуже потужна організація, а Юрій Тира для мене — взагалі свята людина.

— На початку війни ви вирішили залишатися в Україні. Які почуття вами керували?

— Я відчула, що вдома сильніша, а далеко від дому буду слабкою і безпорадною. Тут я ніби все контролюю, багато на що можу вплинути. Вся моя родина теж вирішила залишатися, хоча вона в мене взагалі в Кривому Розі. Ми ще перший час з мамою були разом, а потім вона сказала, що в неї вдома учні, яких треба до академконцерту готувати. І на мої благання й аргументи, що в Кривому Розі сильні обстріли, вона відповіла: «Я вчитель і маю вчити».

Вперше я виїхала з України через рік після вторгнення на благодійний концерт в Іспанію. ‍

Думала, що нарешті на ці чотири дні відключу сигнал повітряної тривоги і висплюсь. Але не зробила цього, весь час читала новини й почувалася, ніби відключена від струму

Ми ж усі різні. Хтось більш зібраний і продуктивний у безпеці. Я знаю багато українців, які виїхали й роблять чимало корисного для країни. Мені ж легше в Україні.

— Як ви стали культурною волонтеркою, про яку сьогодні кажуть, що вона дає чи не найбільше концертів на фронті?

— Відразу було зрозуміло — треба діяти.

‍А що ми, артисти, можемо? Дати людям прожити їхні емоції

‍Випустити напругу, підбадьорити, заспокоїти, посумувати разом і знайти сили вірити в краще. І звісно, збирати на допомогу армії. 

Пам'ятаю перший концерт після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді сумнівалася, чи моя музика комусь взагалі потрібна… І от ми виступали в Трускавці, де тоді було дуже багато переселенців. Концерт тривав дві години, а після нього ми ще години три з людьми просто обіймалися. Ми тоді дозволили собі відчувати, висловлювати емоції, які приховуємо. Ну і пізніше ми подивились у нашу скриньку і зрозуміли, що зібрали всю суму, якої тоді потребували.

Відтоді ми почали проводити збори з Командою А — це команда артистів, які поєдналися і стали давати благодійні концерти, щоб допомогти армії. Такий цікавий вийшов збіг, що наші імена починаються на «а». Перші благодійні концерти ми провели на Західній Україні, де було багато переселенців і більш-менш безпечно. Часом по три концерти в день робили, збирали на допомогу різним бригадам. А потім я почала їздити на фронт і зрозуміла, що саме там — найважливіші концерти в моєму житті. 

З'явилося відчуття, що я взагалі прийшла в музику заради того, щоб зараз бути поруч з хлопцями, співати для них, дарувати їм красиві емоції, допомагати

Найяскравіше, найпотужніше відчуття, яке я колись отримувала на сцені, — це відчуття, що хлопцям там твої концерти дійсно потрібні. Буває, військові бачать мої записи в тіктоці й пишуть: «А до нас коли?! Приїжджайте!» Я дізнаюсь, яка бригада, де знаходиться і передаю інформацію нашим організаторам. І от ми через тиждень вже у хлопців, вони в шоці, як так можливо — щойно побачили в соцмережах, і ось ми — я, Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко — вже у них і робимо концерт просто в лісі або в якійсь хаті.

— Зрозуміло, що умови для виступів на фронті — польові. Чи маєте відповідні костюми для таких виїздів?  

— З приводу того, як я виглядаю на фронтових концертах, можна прочитати різні коментарі... Бо я завжди, коли їду на фронт, везу із собою сукні, косметику й прикраси. О пʼятій ранку на найближчій заправці я роблю собі зачіску і макіяж, щоб зʼявитись перед військовими красивою, як справжня артистка, і самим зовнішнім виглядом висловити до них повагу і любов.

Чимало людей нарікають: «Ой, як же можна на фронт червону помаду та сукню з блиском, ви що не могли по-нормальному вдягнутися?»

А я думаю, що найпростіше приїхати отак — не спавши ніч, в худі, чорних окулярах — і не паритися. Але мені хочеться виглядати ошатно — щоб у військовослужбовців з'явилося відчуття справжнього концерту, який їх відволіче. 

— Бачу, що ви виступаєте в гарячих точках — тут і Донецька, і Запорізька, і Харківська області…  

— Так, і досить часто. Але виступаємо, тільки якщо це безпечно. Були ситуації, що в останній момент концерт відмінявся через раптову небезпеку. Звісно, коли виступаєш, часто гупає справа і зліва. І ночувати там небезпечно. На Донеччині, наприклад, більшість готелів розбита. Моторошно дізнаватися, що в готелі, в яких я зупинялась, потім прилетіло. 

«Поруч з хлопцями на фронті не страшно — навіть коли навколо гримить»

— Ви завжди були така смілива?

— У мирному житті не було приводів дізнатися це про себе. Хоча я одного разу вийшла на боксерський ринг. Билася по-справжньому. Стало цікаво дослідити себе. 

А взагалі війна підсвітила в мені якісь серйозні моменти, про які я раніше і не думала, бо жила у своїй комфортній бульбашці. З 24 лютого все змінилося, зʼявилися інші сенси й непохитний фундамент особистості, на який я щосекунди спираюся. Для мене головне, що це має результат, дає користь. І з кожною переданою на фронт машиною, з кожним переданим дроном я відчуваю дедалі більшу силу.

— А де ви енергію берете, коли сил немає, а попереду черговий нічний переїзд, а зранку концерт? 

— Не можу знайти відповідь на це запитання. Кожен концерт я дивилюся в очі людям, які щохвилини дивляться в очі смерті. Це неможливо передати. Ти просто робиш свою справу, і тільки коли повертаєшся додому, дозволяєш собі розтиснути кулаки. Після таких виїздів я все ставлю на паузу — мене взагалі добу не можна турбувати. Я рефлексую, лежу, плачу, передивляюся свіжі фото з військовими. А потім дзвоню батькам, щоб сказати, як сильно я їх люблю.

— Хлопці на фронті у 2022 і зараз — різні?

—  Для мене ні. Тому що люди, які знаходяться там, усі мають надлюдську силу. Біля них взагалі по-іншому почуваєшся — відчуття безпеки є навіть коли навкруги гримить. Всі ці роки я з ними спілкуюсь і інших очей не бачу. 

— За близько 1300 днів великої війни ви рахували скільки концертів вже відпрацювали?

— Ми з командою провели вже понад 350 концертів. 

—  Рік тому ви нарешті презентували українською свій давній хіт Happy End, який співали ще в гурті «Пара Нормальних». Правда, що військові часто запитували про цю пісню?

—  Так, я приїжджала до військових, і обовʼязково хтось казав: «Заспівайте нам Happy End!». І оскільки був такий запит, треба було переписати текст українською. Тепер співаю. 

Ця пісня колись лунала чи не з кожної праски, і досі її хочуть чути, бо вона несе для багатьох теплі спогади. На весіллях це часто перший танець молодят, а на сімейних святах під неї зі сльозами на очах люди обіймалися. Людям є, що пригадати під цю пісню.  

Натомість зараз я пишу чимало пісень, але всі вони сумні. По-іншому зараз не вмію. А ділитися сумними емоціями не дуже хочеться. Тому вирішила випустити україномовну версію танцювальної пісні «Не шкода». 

— Ви багато співаєте власних пісень. Як вони народжуються?

— Я раніше писала пісні набагато частіше, до того ж ще й на замовлення для різних артистів.

Але коли почалося повномасштабне вторгнення, у мені була така внутрішня прірва, що я навіть злякалась, що вона вже ніколи нічим не заповниться, що туди ніколи не прийдуть ні слова, ні мелодії

Навіть коли хотілося щось сказати, не виходило — і я просто починала плакати. А коли вирішила, що вже нічого ніколи не напишу, до мене раптом прийшла пісня «Дитинство». Вона просто на мене впала — хто пише музику, знає, як це буває.

До того ж текст народився одночасно двома мовами — українською й англійською, таке взагалі вперше. 

Я присвятила цю пісню українським дітям, постраждалим від російської агресії. Пам'ятаю, записувала демоверсію цієї пісні в шафі, бо не могла доїхати до студії. Співала крізь сльози. І дотепер не можу співати її без сліз.

— Ви отримали від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного нагрудний знак «За сприяння війську»…

— Я влаштувала вдома вівтар, на якому збираю всі шеврони, що дарують воїни. Їх дуже багато, і кожен — безцінний. Цей вівтар — моя сила, моя незламність. Ну і, звісно, там нагрудний знак від Валерія Залужного. Це величезна честь для мене. Буду намагатися виправдати його довіру. 

— Ну ви вже виправдовуєте її кожним своїм кроком. Та що там, з вами поговориш — і вже легше, якось віра в нашу перемогу зміцнюється. 

— Взагалі люди сильно втомилися, і тільки якась маленька краплиночка чогось — відразу всі починають між собою сваритися. І найстрашніше те, що наш ворог тішиться з цього приводу. Але ми ж емоційні, у нас закипає. Нещодавно був випадок, коли камера відеоспостереження зафіксувала, як лелека виніс зі свого гнізда найслабкіше зі своїх п’яти дитинчат — його пташина природа йому продиктувала так зробити. І що б ви думали? Захейтили лелеку в коментарях на фейсбуці. Ле-ле-ку! 

Пам'ятаю перший рік повномасштабної війни, коли ми всі були, як один кулак. Настільки зібрані, всі підтримували одне одного. Я це бачила на кожному концерті — як люди допомагають переселенцям, як скриньки наповнюються. Зараз, на жаль, вже не так — суспільство втомлене. Але все одно треба намагатися не цькувати одне одного. Це нас послаблює. Бо насправді навіть після перемоги нас чекають важкі часи. Відбудова. Біль втрати. Психологічні проблеми. 

— Чи дозволяєте ви собі сьогодні мріяти про щось після закінчення війни? 

— Я всім людям, перед якими виступала, пообіцяла повернутися з концертом Перемоги. В кожне місто, до всіх цих людей, які донатили, підтримували і вірили в найкраще. І продовжують вірити.

‍Фотографії з приватного архіву співачки

«Кошти від продажу ікон йдуть на лікування поранених. А це мільйони гривень»

‍Оксана Гончарук: Пане Олександре, про ваші ікони, створені на фрагментах ящиків з-під снарядів, заговорили в світі, коли президент Володимир Зеленський подарував одну з них Папі Римському Леву XIV. Хоча ваші ікони цінні передусім тим, що з 2014 року допомагають людям на фронті.

‍Олександр Клименко: Насправді заговорили про них раніше — від першої офіційної презентації проєкту в Софії Київській у 2015. Головна ідея проєкту — перетворення смерті на життя. Причому це перетворення відбувається не тільки на рівні символів: ящик з-під озброєнь як символ смерті перетворюється на ікону як символ життя, — але й у реальності. Адже кошти від продажу цих робіт — а це мільйони гривень — йдуть на низку благодійних ініціатив, передусім пов'язаних з медициною. 

У нас є досвід утримання шпиталю на фронті протягом трьох років, а також фінансування фонду «Крила Перемоги», який допомагає пораненим у тилу, де ми закриваємо 50-100% потреб у ресурсах протягом останніх двох років. І я не знаю більше жодного європейського художника, який може собі таке дозволити.

‍— Ви казали, що перетворення смерті на життя є лейтмотивом християнства… 

— Перемога життя над смертю. Згадаємо, як хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під якоїсь смертоносної начинки, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.

‍— Ваші ікони можуть висіти в храмі?

— Іконографія та стилістика більшості наших робіт — це класична ікона, яка, як виявилось, чудово працює в церковному просторі. Зазвичай наші ікони чудово сприймаються як духовенством, так і парафіянами. Наші ікони є в київських церквах і за кордоном, вони присутні в православних, католицьких і навіть протестантських храмових просторах. Хоча від початку наш проєкт задуманий як мистецький, і ми завжди прагнули вийти за межі релігійного простору, аби нас зрозуміли як віруючі, так і люди без релігійного церковного досвіду, ба більше — атеїсти, які сприймають ікону як виключно естетичний або історико-культурний феномен. 

Придбати їх може будь-хто. Наприклад, кілька робіт у нас придбали голлівудські продюсери, які, здається, не мають нічого спільного з християнством, і взагалі євреї.  

Одна з функцій наших ікон — об'єднувати, а не роз'єднувати людей: українців з іншими національностями, наприклад, поляками; протестантів, католиків і православних поміж собою, атеїстів з віруючими… 

Тішить, що богословська спільнота, представники як консервативних, так і ліберальних кіл, сприймають нашу творчість позитивно. Про нас писав, наприклад, Джордж Вайгель — це провідний католицький публіцист Америки, а також отець Кирило Говорун — всесвітньо відомий православний богослов, українець за походженням, низка інших богословів з України, Європи, США тощо.

‍— Ідея писання ікон на дошках ящиків від боєприпасів належить вам. Як ви це придумали?

— У далекому 2014 році ми поїхали на базу одного з добровольчих батальйонів, і там я побачив купу порожніх деревʼяних ящиків від набоїв до АК. Це хороше дерево, хлопці роблять з них ослінчики, столики чи просто використовують в якості дров. Але я тоді звернув увагу, що кришки цих ящиків схожі на те, на чому пишуть ікони: це щит з дощок зі шпугами, які не дають конструкції деформуватися. Я попросив одну таку дошку — стару й закопчену — і мені її радо подарували. Вже дома я написав на ній ікону. Відчуття часу, що в ній було присутнє, вражало. А ще мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване — дошку від військового ящика та святий образ, а зрештою відбувається щось неймовірно органічне. 

«Збирати ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт»

‍— Ну а далі ви знайшли однодумців.

— Спочатку нас було троє — я, Соня Атлантова і Наталя Волобоєва, яка пізніше вийшла з проєкту, бо, здається, просто не витримала виставковий ритм, в який ми з перших днів увійшли. Певний час ми із Сонею працювали вдвох, а потім до нас офіційно долучився Герман Клименко, який неофіційно допомагав нам з перших днів. Тепер це наш родинний проєкт, адже Соня Атлантова — моя дружина, а Герман Клименко — наш син. Династична традиція взагалі характерна для мистецтва іконопису ще від середніх віків. 

Але важливо розуміти, що «Ікони на ящиках з-під набоїв» — не тільки наш, але також проєкт всіх тих військових і волонтерів, які збирають нам дошки. Адже далеко не всі з них привезені з фронту особисто мною. У сучасному мистецтві важливий не стільки сам акт написання, скільки весь акт творення. І збирати для нас ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт. Хлопці знають, що вони є співавторами цього акту, це надихає їх, і, ймовірно, навіть має терапевтичний ефект.

‍— Дошки для ваших ікон зібрані з різних частин фронту — від Київщини й Суджі до Херсона. А звідки ті, на яких, власне, намальована «Божа Матір з Немовлям», яка тепер висить у Ватикані?  

— Підозрюю, що це російський ящик з-під артилерійських снарядів. Його мені привезли з-під Ізюму після того, як наші зайшли туди, вигнавши росіян. ‍

Тобто ідея перетворення смерті на життя тут працює напряму: росіяни принесли смерть, а ми перетворили це на життя

‍— В якому стилі написана ця ікона?

— Те, що ми робимо, задумувалось як розмова про сучасну війну мовою давньоруського, середньовічного українського, ну і ширше — візантійського мистецтва. Та з часом стало зрозуміло, що, проговорюючи тему війни в Україні способом релігійного мистецтва, ми не можемо не використати досвід мистецтва західноєвропейського. Тому що територія України — це простір, де весь час перетиналися потужна готична традиція, романський стиль, ренесанс і бароко. Тож зараз ми працюємо між двома полюсами: Візантія і західне, передусім, середньовічне мистецтво. 

Папі Римському на подарунок ми вибрали ікону, написану в традиціях середньовічного західного мистецтва. Хто розуміє, побачить там і готику, і Проторенесанс, і Північне Відродження — там є спроба це все увібрати. 

Думаю, коли відбирали роботу, сподобався сам образ Богородиці, яка обома руками тримає дитину, немов намагаючись захистити сина від майбутніх страждань. І я вибором задоволений, бо це чергова історія про те, що простір України не є чужим для Європи, що ми органічно присутні в європейській традиції.

Викрадення дітей: як мистецтво допомагає про це говорити

‍—  Ікона «Божа Матір з Немовлям» належить до циклу, присвяченому болючій темі депортованих українських дітей. Розкажіть про нього.

— В ньому продовжується тема перетворення смерті на життя, де Богородиця з немовлям на руках виходить за вузькі межі релігійного мистецтва, розкриваючи архетип материнства. З одного боку це жінка, яка, народжуючи дитину, перемагає смерть, з іншого боку — дитина як істота, найбільш беззахисна перед війною. Бо захищати матерів і дітей ми маємо всі — як військові на фронті, так і люди по всьому світу.

‍— Як добре, що ви звернулися до теми викрадених росіянами українських дітей. Тому що здебільшого про це говорять в контексті путінського злочину, за який має бути Гаазький трибунал. Про самих же дітей на Заході говорять менше.

— Я б не сказав, що говорять мало — ця тема постійно перебуває у фокусі уваги нашої влади, дипломатії, а також правозахисників. Але так, наші партнери говорять недостатньо — на наш, український, погляд. Зрозуміло, що у цього світу чимало не менш важливих проблем, ніж українські діти. Тож ми не просто говоримо про це, а намагаємося підняти це питання в контексті християнської етики. 

Головна наша ідея — вивести тему викрадених дітей з простору політичної і соціальної маніпуляції у простір вдумливої розмови, мета якої — благо самих дітей

Чесна розмова на цю тему відразу ставить все на свої місця — від питання, на чиєму боці мають бути християнські церкви, і до питання, як Україні вести себе далі з тими вимогами, що пропонують росіяни. Адже якщо підписати договір у їхньому варіанті, то не тільки діти на захоплених територіях стають мішенню, але й інші діти опиняються у просторі ризику — як України, так і Європи (насамперед діти Польщі, Скандинавії, країн Балтії).

Це складна історія, з якою Україна сама не може впоратись, і це, по суті, робота для всього людства. До того ж йдеться не тільки про українських дітей, а й про дітей Судану чи Гази, тобто дітей величезного світового простору, де нині точаться війни. 

‍— Страшно думати, як росіяни психічно ламають наших дітей, вкладають їм в голову якісь свої ворожі істини…

— На відміну від європейців та американців, українці чудово пам'ятають про такий феномен, як яничари. Турки, починаючи з XIV століття, набирали в османську піхоту християнських дітей, яких просто забирали в українських матерів, ростили в своїй вірі і навчали вбивати. А далі вже дорослі яничари поверталися в Україну і вбивали своїх же. Зараз відбувається подібне — наших дітей забирають на чужину, де перекодовують і роблять військовими. Так, на боці армії РФ вже воюють і гинуть колишні українські діти, яким було близько 10 років, коли росіяни захопили Донбас і Крим. Зараз ці хлопці вбивають на фронті своїх братів.

І найстрашніше, що цим займаються не мусульмани часів Роксолани, а люди, які позиціонують себе нашими релігійними братами. Про це ми теж намагаємося розповісти Європі своїм проєктом.

Якою має бути молитва за мир?

‍— Ви почали створювати свої ікони у 2014 році, коли велика частина українців ставилась до війни несерйозно…

—  Я швидко включився — ще від Майдану. Треба було якось реагувати на напад росіян, тож я як письменник Олаф Клеменсен (псевдонім Олександра — Ред.) написав книжку «Літо-АТО», де описав події на Майдані і перше літо війни. До речі, ця книжка є в чудовому польському перекладі Анети Камінської. А вже після книги до справи взявся художник Олександр Клименко.

Першу закордонну виставку ми організували ранньої весни 2015 року в польському Люблінському замку. Далі був Європарламент, і там мене здивувала реакція євродепутатів. Вони мене питали, що це за ящики і від яких таких снарядів. Я відповідав, що це з Донеччини, де ведуться реальні бойові дії. «Там що, справжні гармати стріляють?», — дивувалися вони. Я казав, що на Донбасі танків з того боку вже більше, ніж в усій європейській армії. Ця інформація їх реально приголомшила. А один з євродепутатів взагалі сказав: «А я думав, що ви там одне одного палками б'єте».

За 11 років існування нашого проєкту я вже реально не дивуюсь жодній глупоті, яку зустрічаю в середовищі  політиків і обивателів — як українських, так і європейських. Спочатку перевіряв, чи люди не жартують, не глузують з мене. А потім звик, що вони будь-яку маячню артикулюють із серйозним обличчям.

‍— Ваші твори сьогодні експонувалися вже у 217 локаціях в 118 містах та 22 країнах. Статистика вражає. Як ви це влаштовуєте?

— Нас весь час запрошують, причому контекст у виставок завжди різний. Від простру церков — а я люблю виставлятись у старих європейських соборах, особливо візантійської, романської чи готичної архітектури, —  до парламентів. Іноді, як-от у Сілезькому музеї в Катовіцах, це виключно мистецький музейний простір, причому поляки все влаштували дуже цікаво, відкривши водночас дві експозиції: окремо збірну виставку українського мистецтва і виставку наших ікон, яку розмістили поряд із середньовічним польським мистецтвом. Тим самим куратори майстерно перекинули місток від історії Польщі до подій, що зараз відбуваються в Україні.

— Бачу, що у своїй діяльності ви маєте багато звʼязків з Польщею.‍

— Нашими давніми партнерами є польські домініканці. Ми спільно допомагаємо проєкту реабілітації наших військових, а також проводимо виставки на підтримку їхніх ініціатив, направлених на допомогу українським дітям, привезеним з прифронтових міст. Три роки наш проєкт на різноманітних міжнародних майданчиках представляють Польські інститути.

Хочу згадати ще один проєкт, який виріс з нашого бажання допомогти полякам, коли їх домівки знищила повінь восени 2024 року. Ми саме були в Польщі, потрапили в цю негоду і швидко зреагували, створивши низку творів на фрагментах стіни францисканского монастиря, зруйнованої повінню. Цей цикл «Потоп» ми продали під час благодійних заходів у Варшаві, і гроші пішли на підтримку поляків, які постраждали від затоплень.

Дивним чином погода, обставини, настрій, що царював тоді у Польщі, нагадали мені Бучу та Бородянку у перші дні після звільнення від росіян: волонтери, рятувальні команди, дим від польових кухонь, руйнація і сіре від смутку і дощів небо. В самому епіцентрі повені я зустрів чимало польских волонтерів, яких знав по роботі в Україні. Ми з ними перетиналися у Херсоні та інших місцях, де потрібна була поміч, тож я був неймовірно радий знов їх побачити. І моя ініціатива «Потоп» — це спроба бодай трохи віддячити полякам за допомогу нам.

‍— Зараз інші художники малюють ікони на плитах від броників, що «відпрацювали» на війні.

— Мені здається, що в іконах на брониках трішки інша концептуальна складова. Там забагато як для ікони магічного компоненту, що базується на темі захисту, бо на думку авторів, і броня, і ікона захищають. Ікона немовби підсилює цей захист. До речі, росіяни також роблять ікони на бронежилетах — просто друкують їх.

Наш проєкт є спробою актуалізації високих богословських ідей та символів передусім візантійської культури. 

На формальному рівні проблема бронеплит у тому, що вони геть однакові за розміром. А для нас важлива історія кожної дошки, бо вони різні за розміром, кольором, фактурою. Є новіші ящики, є старі, закопчені чи навіть обгорілі й потрощені. І кожне нове зображення вбудовується в складну історію окремої дошки — від її вироблення до служіння на фронті. Це може бути як маленька робота 10х30 см, так і метрова і більше дошка. Ну і фактура. Кожен свій витвір ми створюємо під естетику кожної окремої дошки. Ми весь час в процесі пошуку відповідності теми ікони до фактури дошки, бо всі вони по-різному зашліфовані й зібрані, десь є щілини й зазубрини, а є гладенькі. І оця індивідуалізація кожної ікони вона для нас дуже важлива. До того ж, коли ікони різних розмірів, фактур і кольорів, то й експозиція виставки є цікавішою, адже вдається уникнути монотонності.

‍— Але я оце думаю, вже четвертий рік ціла країна молиться перед іконами за мир і життя, а наші люди продовжують гинути. Може, молитви не працюють?

— Але ж ми тримаємося, розумієте, не дивлячись ні на що, не дивлячись на незрівнянні ресурсні бази й можливості. Як під Сєвєродонецьком, коли хлопці стояли озброєні стрілецькою зброєю проти танків, літаків і гармат і утримували позиції тижнями. І росіяни нічого не могли з цим зробити. 

Вважаю, що ми маємо молитися не просто, щоб Бог закінчив цю війну, а щоб він її закінчив назавжди.

Бо ті концепти, що часто нам пропонують, це не закінчення війни, а відтермінування нової. Хлопці на фронті готові вмирати не заради того, щоб через рік все повторилося, а заради того, щоб їхні діти й онуки більше ніколи не бачили цього жахіття.