Ексклюзив
20
хв

14 років Смоленській трагедії

Вранці 10 квітня 2010 року світ облетіла новина про катастрофу польського урядового літака біля міста Смоленськ у Росії. Сьогодні в Польщі відзначають 14 річницю цієї трагедії, в результаті якої загинули польський президент Лех Качинський з дружиною та ще 94 людини. Смоленська катастрофа стала для Польщі найдраматичнішою подією з часів Другої світової війни.

Sestry

14.04.2010 Варшава після Смоленської катастрофи. Фото: Wojciech Olkuśnik / Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дві трагедії в один день

Бортом президентського літака Ту-154М польська державна делегація летіла на жалобні урочистості з нагоди 70-річчя Катинського злочину — масового розстрілу польських офіцерів в 1940 році.

Під час Другої світової керівництво комуністичної партії наказало НКВД вбити приблизно 22 000 польських громадян пострілом у потилицю. Місцем цього жахливого злочину стала Катинь — село в Росії, розташоване за 18 кілометрів від Смоленська, адже саме там у 1943 році були виявлені масові поховання. Страти відбувалися і в інших місцях, проте Катинь стала символом для всього злочину.

Пам’ять про Катинський розстріл зберігалася людьми багато років попри те, що після війни Польща опинилась під комуністичним режимом, який приховував правду. Тільки 1990 року Михайло Горбачов визнав відповідальність НКВД за цей злочин.

Варшава 13 квітня 2010 року. Фото: Krzystof Niemiec/National Digital Archives

Після падіння комунізму демократично обрана польська влада надала великого значення вшануванню пам’яті трагічних подій. Урочистості організували як у Польщі, так і на місці загибелі убитих. І в 2010 році державна делегація Польщі летіла вшанувати їхні могили з нагоди 70-річчя трагедії.

Польська сторона хотіла надати урочистостям належного значення та привернути увагу громадськості до історії злочину. Тому взяти участь у церемонії на цвинтарі було запрошено людей, які відзначилися у боротьбі за збереження пам’яті про Катинь.

10 квітня 2010 року о 8:41 за варшавським часом літак, який перевозив польського президента, високопосадовців, представників релігійних громад, збройних сил і родини загиблих у Катині розбився за кілька сотень метрів від злітно-посадкової смуги під час спроби приземлитися в аеропорту Смоленська.

На місці катастрофи. Фото: Wikipedia

Опівдні цього ж дня у Кракові пролунав найбільший у Польщі дзвін Сигізмунд, який б’є виключно у найважливіші для країни моменти. В країні оголосили тижневий траур. До Президентського палацу стали приходити люди зі свічками і квітами. Їх було дуже багато і вони плакали. Це був один з моментів в історії Польщі, коли суспільство згуртувалося, а політичні чвари відступили.

Тіла загиблих одне за одним поверталися до Польщі. Президент і його дружина були поховані у склепі на Вавелі в Кракові. Поруч із саркофагом президентського подружжя встановлено табличку з іменами й написом: «Тіла сплять, душі пильнують».

Поховання президента Леха Качинського і його дружини Марії у Вавелі. Фото: Wikipedia

Головне фото: Kuba Atis/ Agencja Wyborcza.pl

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

25 серпня Президент Республіки Польща наклав вето на урядовий законопроєкт, спрямований впорядкувати захист і підтримку сімей, які тікають від війни. Це рішення та супроводжуюча його риторика — оголошення про те, що допомога дитині залежатиме від працевлаштування її батьків, подовження шляху до громадянства, розпалювання конфліктів щодо пам'яті — не є питанням настроїв, а холодним політичним розрахунком. Вони шкодять українським жінкам-біженкам, їхнім дітям, людям похилого віку і хворим; вони також шкодять нашим школам, лікарям і місцевим органам влади. Замість впевненості вони приносять страх, замість спокою — загрозу розлучення сімей, вторинної міграції та ерозії довіри до польської держави.

Уявіть, що ви воюєте, захищаючи свою Батьківщину, а сусідня країна ставиться до ваших дружин, матерів і дочок, як до заручниць політики.

Після рішення Президента в тисячах будинків по всій Польщі запанували шок, розчарування і почуття зради. Матері, які з дітьми і хворими батьками втекли з міст і сіл, перетворених на пил, сьогодні задаються питанням, куди їм тікати далі. Жінки, які обрали Польщу з любові й довіри, відчувають, що ця любов не була взаємною.

Дитина — це не літери у законі, а допомога, що надається на неї, не може бути важелем тиску на її матір. Солідарність не сезонна, це не примха і не мода. Якщо це правда в березні, то це має бути правдою і в серпні. Пам'ять — не палиця. Держава, яка замість того, щоб лікувати рани історії, використовує примітивні символи, не будує спільноти. Держава не може бути вуличним театром. Серйозна держава обирає відповідальність, а не політичне шоу: процедури, чітку комунікацію, захист найвразливіших.

Ми, польські жінки — матері, дружини, дочки, сестри й бабусі — говоримо прямо: ніхто від нашого імені не має права ставити умови жінкам, які тікають від війни. Ми не згодні, щоб біль і страждання людей, які потребують нашої підтримки, перетворювалися на паливо для суперечок. Ми не дозволимо руйнувати довіру, на якій базується спільнота. Це рація держави і наша совість. Саме мости, а не стіни, роблять сусідів союзниками, а передбачуване і справедливе право й мова поваги зміцнюють безпеку Польщі більше, ніж популістські вигуки з трибуни.

Європа, а отже і ми, висловилася за безперервність захисту цивільних осіб, які втекли від агресії. Наш обов'язок — дотриматися свого слова. Це означає одне: публічно, чітко і без двозначності підтвердити, що сім'ї, які довірилися Польщі, не прокинуться завтра в правовому вакуумі; що дитина не буде покарана за те, що один з її батьків працює; що мова влади не буде ділити людей на «своїх» і «чужих». Для дитини та її самотньої матері закон має бути щитом, а не інструментом примусу до лояльності й покори. Політика має бути службою, а не видовищем.

Ми закликаємо вас, хто створює закони та представляє Республіку, відновити впевненість у захисті та відкинути слова, які стигматизують, а не захищають. Нехай закони служать людям, а не політичним іграм. Нехай Польща залишається домівкою, в якій мати не мусить питати: «Куди тепер?», бо відповідь завжди буде такою: «Залишайся в країні, яка тримає слово».

Це не суперечка про юридичні технічні деталі. Це питання про обличчя Республіки. Чи буде вона державою слова, яке дотримується, чи державою слів, кинутих на вітер. Чи ми станемо на бік матерів і дітей, чи на бік страху.

____________________________________

Підписано:

польські жінки – матері, дружини, дочки, сестри, бабусі.

Анна Коморовська, перша леді Республіки Польща в 2010-2015 роках,

Кристіна Янда, актриса

Ганна Мачинська, доктор юридичних наук, колишня заступниця омбудсмена

Яніна Охойська

Майя Коморовська, актриса

Кристіна Захватковіч-Вайда

Кристіна Дембська Ольбрихська

Марта Лемпарт, Загальнопольський страйк жінок

Агнешка Чердерцька, Загальнопольський страйк жінок

Ева Вжосек, прокурорка

Ева Войдило Осіатська

Анда Роттенберг

Ева Еварт, журналістка, режисерка документальних фільмів

Д-р Ельжбєта Корольчук, професорка Варшавського університету

Проф. д-р Бернадетта Дарська, літературознавиця, літературна критикиня

Моніка Качмарк-Слівінська, професорка Варшавського університету, науковиця

Катажина Сурміак Доманська, журналістка, письменниця

Ельвіра Невєра, кінорежисерка та волонтерка

Габріела Мускала – акторка, драматургиня, сценаристка та режисерка

Людвіка Влодек, соціологиня, письменниця

Олександра Юста, акторка

Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu

Олександра Кліх, редакторка, письменниця

Кая Путо, головна редакторка krytykapolityczna.pl

Йоанна Сарнецька, Фонд культури «Валіза» та Група «Границя»

Сильвія Зітек, письменниця

Малгожата Копка-Пяток, президент асоціації FemGlobal. Жінки в міжнародній політиці

Рената Кім, журналістка

Вікторія Магнушевська, LexQ

Бянка Залевська, репортерка, журналістка

Сильвія Хутнік, письменниця

Йоанна Гєрак-Оношко, письменниця

Моніка Глуська-Дуркамп, журналістка

Марія Змарз Коцанович, режисерка, професорка кіношколи в Лодзі

Івона Райхардт, заступниця головного редактора New Eastern Europe

Юстина Домбровська, психотерапевтка, письменниця, багаторічна головна редакторка щомісячного журналу «Dziecko»

Магдалена Чиж, президентка Фонду «Демократія»

Маша Потоцька

Анна Мазярська, активістка, членкиня Ради Асоціації Конгресу жінок, співголова Варшавської Ради жінок

Кароліна Сулей – репортерка, оглядачка журналу «Polityka», активістка Фонду «Країна»

Данута Пшивара, Гельсінська фундація

Кінга Лозінська, Комітет захисту демократії

Йоланта Кава, президентка Фонду Геремка

Йоанна Щенсна, письменниця

Ельжбєта Богуцька Літинська, вдова Яна Літинського

Паула Савіцька, Асоціація «Відкрита Республіка»

Анна Додзюк, антикомуністична опозиціонерка

Марина Хулія, журналістка

Пауліна Сєгень, журналістка, редакторка

Анна Дудек, журналістка

Марта Пєтрашун, терапевтка

Наталія Будзинська, письменниця

Дорота Водецька, журналістка «Газети Виборчої»,

Анна Гмітерек-Заблоцька, журналістка

Магдалена Кіцінська, журналістка

Данута Столецька, антикомуністична опозиціонерка

Барбара Торуньчик, антикомуністична опозиціонерка, головна редакторка «Зішетів Літератичних»

Магдалена Смочинська, психологиня, професорка emerita Янгенського університету

Меланія Крих, режисерка та активістка

Маłgorzata Gołota, журналістка, репортерка

Александра Гіршфельд, Ентузіастки World

Ганна Кустра, Фонд Загальнопольський страйк жінок, голова Рыбницької ради жінок

Юлія Богуславська, президент Фонду «Українка в Польщі»

Йоанна Чудець, перекладачка

Агнешка Дея, соціологиня, волонтерка, лауреатка I премії «Портрети сестринства»

Анна Мєржинська, аналітикиня, OKO.pres

Дорота Новак, редакторка

Кароліна Рогаська, журналістка

Магдалена Камінська-Мауругеон, перекладачка

Майгожата Щурек, видавчиня, видавництво Karakter

Беата Баранович

Анна Мазюк, письменниця, репортерка

Альдона Хартвінська, журналістка, волонтерка,

Йоанна Кравчик, директорка CORRECTIVE.Europe Роксана Шумовська-Ясковська

Агнешка Совінська, перекладачка

Мая Крих

Йоанна Віленговська, журналістка, письменниця

Анна Месціцька-Ліддердейл, перекладачка

Магдалена Тільшер, викладачка Варшавського університету

Беата Салонек, директорка офісу в Інституті розвитку соціальних справ

Мірелла Валечек, авторка «Сім жінок. Сілезькі оповіді»

Агата Фіют-Дудек, медіазнавець

Ізабела Йоанна Баррі, бібліотекарка, журналістка

Віола Плага-Гловцька, художниця, активістка

Магдалена Бєльська, громадська діячка

Марія Мазур, ректорка Вищої школи підприємництва та адміністрації в Любліні

Беата Лижва-Соколь, фоторедакторка Sestry.eu, керівниця відділу виставок DSH

Юстина Лаговська – сценографка, режисерка

Кристіна Здєховська, лікарка-анестезіолог

Йоанна Луберадзька-Груца, Фонд «Польські жінки можуть все»

Йоланта Клімкевич

Калина Чварногог, член правління Фонду «Окалення»

Кристина Домбровська, поетеса

Іга Возняк, «Акція Демократія»

Ельжбета Сарнецька, пенсіонерка

Кароліна Опонович, головна редакторка видавництва «Агора для дітей»

Марзанна Кондратович, рестораторка

Магдалена Срока – менеджерка культури

Ева Блащик-Вархол, громадська діячка, правозахисниця

Йоанна Майчик, науковиця, Політехнічний університет Вроцлава

Агнешка Томашевич, науковиця, Політехнічний університет Вроцлава

Юдіта Ваховська, науковиця, Академія Маріана Морельського в Познані.

Проф. Ельжбета Верніо   Академія образотворчих мистецтв у Вроцлаві

                     

Магдалена Невядомська, академічна бібліотекарка, перекладачка

Катажина Августинек, активістка

Ренета Шредзінська, соціологиня, Фонд «Даємо дітям силу»

Беата Гепперт, перекладачка

Ева Бартниковська, журналістка

Агата Левандовська, викладачка Академії Магістратського університету

Марта Рушковська, ілюстраторка

Диба Лах, документалістка

Ева Маньковська

Пауліна Кунце, гуманітарна працівниця

Марта Мазусь, репортерка

Ева Вуйчак – Театр Восьмого Дня

Агнешка Садовська, фоторепортерка

Ева Гроховська, музикантка, педагогиня, докторка гуманітарних наук

Данута Чехмановська

Агнешка Маковіцька-Пастусяк, психоаналітик

Йоанна Островська Інститут культурології Університету імені Адама Міцкевича в Познані

Інгеборга Яніковська, експерт з питань підтримки громадських організацій

Юдита Ваховська, науковець Амстердамського університету в Познані

Беата  Боровська

Наталія Будзинська, письменниця

Зузанна Лесяк, активістка

Ядвіга Герета, журналістка тижневика «Tygodnik Zamojski», волонтерка

Марта Абрамович

Анна Стрзалковська

Ева Замойська, педагогиня, Академічний університет в Познані

Йоланта Ласковська  - педагог

Майя Загаєвська

Мілена Клочковська, юрист, член правління Асоціації Homo Faber

Кристіна Криницька

Наталія Криницька

Юстина Бутримович - активістка

Емі Лах - художниця

Ірена Якобік - пенсіонерка

Ягода Рогуцька - пенсіонерка

Леокадія Юнг, активістка

Домініка Приходьон, активістка

Сильвія Ковальська, громадська діячка, Фонд Autism Team, Ініціатива «Ми хочемо повного життя»

Анна Скіендзель, Асоціація «Шляхом жінок»

Юлія Доманська, студентка Академії музики і театру в Лодзі

Ага Зарян, джазова співачка

Міхаліна Беднарек – журналістка Gazety Wyborczej

Д-р Барбара Вестерманн, перекладачка

Вероніка Мурек, письменниця

Йоланта Козіол

Катажина Левандовська, академік, кураторка, активістка

Катажина Моравська, мама, активістка, сестра

Сильвія Марковська

Катажина Прот-Клінгер, психіатр, психотерапевт

Агата Мендик, вчителька

.....

Якщо ви теж бажаєте підписати лист – до чого ми вас закликаємо – просимо надіслати повідомлення на адресу: redakcja@sestry.eu
20
хв

Лист протесту польських жінок до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща

Sestry

Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.

Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.

Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».

Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи

Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:

  • Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
  • Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
  • Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.

Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.

  • Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.

Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».

Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.

У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру

Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».

  • У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
  • Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
  • Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.

Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:

  • Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
  • Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.

Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.

А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.

  • Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.

Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».

Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.

Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.

Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.

Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.

*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.

‍Текст передруковано з порталу Onet.pl

20
хв

День сорому після Дня Незалежності: інструкція з цинізму

Єжи Вуйцік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Без уніформи, але на передовій

Ексклюзив
20
хв

Що робити з дитиною влітку? Літні денні табори в Польщі 2025

Ексклюзив
20
хв

Чи стане Навроцький «другим Орбаном» Європи? Колишня прем’єрка Литви Інґріда Шимоніте про категоричну різницю між Польщею та Угорщиною

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress