Ексклюзив
20
хв

З початком війни я перестала розмовляти й мовчу дотепер

Способи впоратись з травмою війни є різні, головне не залишатися на самоті

Sestry

Малюнок Оксани Драчковської

No items found.

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.

«Знаю, що можу говорити, але не хочу. Мабуть, це мій бунт»

Відколи почалася війна, я практично перестала розмовляти. Говорю, точніше відповідаю, лише на поставлені питання й те не на всі. Мені вдається сказати пару слів на роботі. На щастя, я стою на конвеєрі, тому моя робота не потребує розмов. Вибираю тільки магазини самообслуговування, з іншими українцями не зустрічаюся — взагалі ні з ким не зустрічаюся. Я не розмовляю, але кожен свій день описую в своїх блокнотах. Кого зустріла, яка була погода, про що думаю, що мене дратує, про що мрію. Розмова постійно точиться в моїх думках. Ось чому мені так легко написати цього листа.

Я розумію, що це ненормальна ситуація. Але коли почали падати перші бомби, спочатку були розгубленість і недовіра, а потім паніка. Я зціпила зуби, і так і залишаюсь мовчазною дотепер. Ми з мамою приїхали до Польщі, але мені більше не хотілося говорити. Я знаю, що можу, але не хочу. Мабуть, це мій бунт. Тому що мені досі незрозуміло, як в XXI столітті одна країна починає бомбити і вбивати громадян іншої країни, а весь світ за цим спостерігає.

Всі ці перегляди репортажів по телевізору та в соціальних мережах… Це триває вже майже два роки, багатьом уже набридло, багато хто забув, що нас десь вбивають. Скільки ще це буде тривати?

Я мрію, щоб закінчилася війна, щоб моя родина, розкидана по світу, знову була разом, щоб мені ніколи більше не довелося покидати Україну. Мама розмовляє зі мною, вона знає, що я її слухаю. Вона навіть звикла і сама відповідає на свої запитання. Я не відчуваю себе винною за те, що не говорю з нею.

Коли я на роботі, вона доглядає за домом, зустрічається з друзями та має хороші контакти з іншими людьми. Вона знає, що я переживаю цю війну, і не тисне на мене. Коли ми повернемося додому, я все їй компенсую. Тоді я буду говорити без перерви, поки вона не попросить мене припинити.

На жаль, зараз у мені забагато болю та злості. Я вважаю за краще викласти це на папері, ніж мучити цим інших людей. Мені справді важко зрозуміти і сприйняти те, що сталося з нашою нацією, що сталося зі мною та багатьма моїми друзями. Мій мозок цього не витримує.

Аґнєшка Петржик-Домб, психотерапевт на Avigon.pl:

Особистий досвід наслідків війни надзвичайно болючий для кожного. Людина може відчувати багато важких емоцій, і кожен намагається впоратися з ними, як може.

Ви, ваша родина та всі українці пережили одне з найважчих переживань, яке тільки може статися. У психології є таке поняття, як травма, а також травма війни. За цими термінами ховається спосіб психологічної, емоційної та тілесної реакції в результаті цих серйозних подій.

Дайте собі можливість висловити сум, страх і гнів.

Ви не хочете говорити або налагоджувати стосунки з іншими людьми, і це ваш спосіб впоратися та пережити цей особливий та важкий етап у вашому житті. Дуже важливо, щоб ви продовжували писати в блокноті, адже це допомагає розкрити свої почуття. Мати, яка поруч з вами, напевно цінує, що ви разом у безпеці. Ви допомагаєте мамі своєю присутністю і тим, що слухаєте її.

Що ви можете зробити в цій ситуації, так це дати собі можливість висловити смуток, безпорадність, страх і гнів будь-яким можливим способом. Комусь потрібна розмова і багато людей навколо, а комусь потрібно мовчати і зосереджуватися на кожному дні, на завданнях, на роботі.

Добре навіть мовчати, сидіти нічого не кажучи, але поряд з іншими людьми.

Спробуйте також шукати те, що є для вас ресурсом і додає сили в цих важких обставинах.

Будь ласка, запитайте себе: чи важлива для мене робота? Вона мені подобається?

Чи є люди, з якими мені хоч трохи краще, ніж на самоті? Чи країна, в якій я зараз перебуваю, забезпечує мені хороші умови життя? Чи потрібна я мамі?

Дуже раджу вам також пошукати організації, які надають психологічну підтримку людям з України, часто така допомога безкоштовна, і там дійсно працюють дуже хороші психологи. Багато з них родом з України і розмовляють українською. Перевіряйте у своєму регіоні — ви можете на цих зустрічах навіть сидіти мовчки, головне щоб з іншими людьми.

Спробуйте також повірити, що багато людей у ​​світі відчувають велику симпатію до українців і не миряться з існуючою ситуацією.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

No items found.
Психологія
Травма
Воєнна біженка
Стрес
Війна в Україні

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Світлана Б. з чоловіком проживали в Сєвєродонецьку з 1988 року. Коли у рідній дев’ятиповерхівці через кілька днів після повномасштабного вторгнення припинилось газо- і водо постачання, подружжя переїхало до родичів на інший кінець міста. Взяли з собою лише найнеобхідніше: документи, базовий одяг і невеликий запас продуктів, — оскільки в супермаркетах вже почало бракувати їжі.

А потім в цю ж дев’ятиповерхівку поцілила ворожа ракета. Відновленню будинок не підлягав. Чоловік залишився в місті, щоб доглядати за 91-річною мамою. А Світлана наприкінці березня 2022 року виїхала до Литви, однак у травні того ж року повернулась до Києва, де проживала донька. Згодом туди ж приїхав і її чоловік…

Будинок Світлани у Сєвєродонецьку після влучання у нього російської ракети.
Фото з приватного архіву

Світлана з болем згадує втрату дому: «Спочатку було дуже важко. Найбільше бракувало того, що дороге серцю та пам'яті — фотографій з сімейного архіву. За речами не сумували — людині насправді багато не потрібно». Зізнається, що в Києві вже обжилися. Коли лунають вибухи — страшно. Але морально вже якось звикли, як і до того, що так, як було колись — більше не буде. «Друзі, знайомі — роз’їхались по різних куточках України та по всьому світові. Ми спілкуємося, підтримуємо одного, віримо в краще», — розповідає Світлана, а в голосі чути тугу.  

А ось у вчительки Тетяни, з Харкова, не збереглось від «минулого» життя нічого, навіть документів: в її будинок влучила російська ракета, коли вона з п’ятирічною донькою вийшла до супермаркету. Чоловік був на фронті. Того ж дня Тетяна з донькою переїхала до родичів у Вінницю. «Нам немає куди повертатися в Харків. Але головне, що ми залишилися живі. Я дякую за це Богові. Моя маленька крихітка тримає мене за руку та усміхається», — розповідає Тетяна.

Усі люди по-різному реагують на втрату рідного дому. Від чого це залежить і як впоратись з таким стресом та емоціями — розбиралися з Мариною Усенко, психотерапевткою, лайф-менторкою, засновницею мережі UMschool.

Психотерапевтка Марина Усенко.
Фото з приватного архіву

Психологія втрати дому

Для багатьох людей втрата дому відчувається як втрата власної опори, своїх витоків, свого коріння. Дім береже пам’ять: це місце, де народжуються наші мрії і де відчуваємо власну безпеку, це місце нашої сили. 

Мій будинок, квартиру батьків, в якій я виросла — також знищено, тому я добре розумію ці емоції. 

З іншого боку, втрата дому — це важливий духовний урок, який вчить тому, що наше «місце сили» має бути всередині, це — власний Дух. Сприйняття світу, психіка та енергетика людини, яка пережила втрату доку, стає іншою: важливим стає те, що важливе насправді.

Етапи прийняття втрати

Етапи горя, які часто згадуються у психології, були розроблені американською психологинею на ім’я Елізабет Кюблер-Росс, які вона описала у книзі «Про смерть і вмирання» (1969 рік). Йдеться про такі етапи:

  • Заперечення. Це стадія, де людина не може повірити в те, що сталося. Часто це захисна реакція, що дозволяє зменшити шок від втрати. Часто від людей на цьому етапі можна почути такі фрази: «я не вірю, що сталося», «цього не може бути», «це не наш будинок». Це захисна реакція психіки, за принципом «якщо я не бачитиму проблеми, значить — її не існує». Пам’ятаєте, як нам у дитинстві хотілось сховатися «у будиночок», коли переживали стрес? 
  • Гнів. На цій стадії людина може відчувати гнів до себе, до інших, до вищих сил або до обставин, які призвели до втрати. На цьому етапі важливо просто побути поруч, делікатно запитувати: «Тебе обійняти? Можна я побуду поруч? Ти хочеш побути на самоті чи мені можна залишитись?». Повага до особистих кордонів дуже важлива, а в такі моменти до них потрібно ставитись з особливою обережністю.
  • Торгівля. Тут людина може намагатися укласти «угоду» з вищими силами або з самим собою, шукати способи відтермінувати або змінити реальність. Памʼятаєте, як ми всі на початку війни в один голос казали: «ми все відбудуємо»? Якраз про цей етап: «хай цей жах припиниться, а ми все відбудуємо». На жаль, так це не працює. Бо побудувати можна тільки нове. Старе завжди залишається в минулому. 
  • Депресія. Відчуття смутку, відчаю, власної провини або безсилля. Це час глибокого переосмислення і проживання болю втрати. І тут дуже важливо контролювати терміни, в які ми оплакуємо те, що сталося: плачемо 5 хвилин, а далі життя продовжується. Це дуже важлива історія, оскільки мозок дуже швидко будує нові нейронні звʼязки. І щоб людина не поринула у безодню горя, їй потрібно відчувати межі. Якщо сильна Духом, то впорається сама, якщо ні — потрібен хтось, хто підтримає та допоможе на цьому шляху.
  • Прийняття. На цьому етапі людина починає прийняти втрату як досвід, як частину історії свого життя. Це не означає відсутність болю, але є ознакою того, що особа починає адаптуватися до нової реальності. 

Важливо зазначити, що ці етапи не є строго послідовними, різні люди проживають їх в різній послідовності. 

Сприйняття втрати дорослими та дітьми

Прив’язаність та образ рідного дому формується в дитинстві. Його формують перші яскраві спогади, картинки, запахи: як тато вчив їздити на велосипеді, як бабуся пекла ароматні пиріжки з яблуками, як під ялинку Дід Мороз приніс довгоочікуваний подарунок... Чому так приємно у дорослому житті повертатись до батьківського дому? Бо наша підсвідомість «підтягує» усі ці спогади, як Гугл «підтягує» посилання під ваш запит. 

Втрату рідного дому діти переживають за тими ж етапами, що й дорослі. Для дітей дуже важливі ті програми, за якими живуть батьки. Якщо батьки привʼязані до матеріального, залежні від свого будинку — дитина так само втрачає опору, але теж швидше піддається емоціям, часто виплескує агресію та ненависть на батьків. Інтерпретувати дитячу поведінку можна так: «Чому ви, дорослі, не змогли захистити мене і моє місце сили? Я маленький, це не моя відповідальність».

Не можна ігнорувати ці емоції, тут не допоможуть іграшки, дитині потрібно надати відчуття повної підтримки, розуміння та захисту. Важливо поговорити з дитиною: «Я розумію, що ти злишся, я теж злюся. Мені боляче так само як тобі й навіть більше, бо ми втратили дім. Я не зміг/змогла тебе захистити, а зараз не можу захистити тебе від цього болю». Прийняття та розуміння емоцій — це крок назустріч зціленню, бо коли «дракон має імʼя, ми вже знаємо, що з ним робити».

Фото: Shutterstock

Як полегшити відчуття втрати?

Передусім — треба розуміти на якому етапі знаходишся, і вже з цього діяти.

  • Встановити терміни для проживання горя та смутку. Я рекомендую плакати за годинником (і це не жарт). У людини повинен бути чіткий план: плакати про втрату дому можна з 13 до 13:15. В інші години не можна. Така техніка допомагає захистити людську психіку від травматичних і деструктивних емоцій.
  • Запамʼятати фразу: коли Бог закриває одні двері — відкриває інші. І шукати скрізь ці «нові двері», нові можливості, знаходити нові сенси. 
  • Вчитися радіти тому, що в тебе є. Дякувати щоранку за воду, повітря, тіло, близьких. Бо ми, люди, часто забуваємо про найголовніше: все, що ми маємо — нам дається лише на якийсь проміжок часу. Наш будинок, наше авто, наші друзі, і навіть наше власне тіло. Війна українців навчила одному: жити зараз, жити одним днем і робити цей день максимально красивим.
  • Звернутися до фахівця. Не треба лікувати зуб самостійно в надії, що біль «пройде сам». Потрібна людина, яка допоможе прожити біль правильно і якісно, замість того, щоб «капсулювати» емоції, а потім працювати над психосоматикою. Зверніться за допомогою одразу. 

Як відновитися після втрати дому?

На новому місці варто відновити звичні та важливі для вас домашні «ритуали». Це якір. Людська психіка — система, яка має певну структуру, ритуали допоможуть стабілізувати її та відновити відчуття контролю життя. Заварювання улюбленого чаю зранку, гаряча ванна з улюбленими ароматизаторами, випікання пирога по неділях — розробіть власну систему ритуалів. 

Ранкова йога та пранаями (вправи з диханням), варто для цього знайти тренера. Це запустить процеси відновлення в організмі, налагодить правильну роботу гормональної системи. Введіть в раціон продукти, в складі яких є триптофан [амінокислота, яка бере участь в роботі гормонів і процесах обміну білків. — Ред.]: фініки, мʼясо, кунжут, кедрові горіхи, тверді сири. Триптофан також бере участь у генеруванні гормону щастя серотоніну, антиоксиданту, а також гормону сну — мелатоніну. Допомагайте іншим, займіться волонтерством. Від такої діяльності виробляється дофамін, а також окситоцин, який допоможе зменшити відчуття тривоги.

Розуміння власних емоцій, роботи психіки та реакцій тіла допоможе вам краще керувати власним життям і переживати скрутні моменти стійко, гідно і з мінімальною шкодою для здоров’я. 

Бережіть себе та вірте в перемогу!

20
хв

Коли немає куди повертатися. Як пережити втрату дому?

Оксана Щирба

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Коли дорослий втрачає контроль, дитина позбувається відчуття безпеки

Я сама в Польщі з двома дітьми — дочкою 14 років і сином 11 років. В Україні у нас була квартира, у дітей була своя кімната. Зараз знімаємо одну кімнату зі спільною ванною та кухнею. Живемо під одним дахом з чужими людьми. Це важко, але ми повинні вистояти до кінця війни. Я переконана, що рано чи пізно вона закінчиться, і ми зможемо зрештою повернутися додому.

Я працюю у дві зміни, і два тижні на місяць діти вдень залишаються самі. Вони готують вечері, знають, що їм потрібно робити домашнє завдання, читати українською, щоб підтримувати зв’язок з рідною мовою (вдома ми також розмовляємо українською) і деякий час після цього можна посидіти в інтернеті. Моя дочка знає, що коли мене немає вдома, вона повинна піклуватися про свого брата і стежити за ним.

З початку навчального року донька зблизилася з двома дівчатами — українкою та полькою. Вони часто обмінюються інформацією після уроків і зустрічаються вдома по суботах. Я не проти, тому що знаю, що діти в цій ситуації особливо заслуговують на нормальне життя.

Минулого тижня я повернулася з роботи в 22.30. Я була впевнена, що діти вже сплять, між тим на двоярусному ліжку був тільки син. Я жахнулася. Стала телефонувати доньці, але вона відхиляла мої дзвінки. Я не знала, що робити. Я поняття не мала, де вона і з ким, що вона робить так пізно. Я думала, що збожеволію від страху.

Донька повернулася додому після опівночі. Спочатку я зраділа, що вона ціла і неушкоджена, а потім від злості трохи її не розірвала.

Виявилось, що у знайомої польки був день народження і батьки влаштували для неї свято в орендованому приміщенні. Дочка знала про це за місяць і нічого мені не повідомила. Як я потім дізналася, вона навіть підробила мій підпис під згодою, щоб повернутися додому близько опівночі — батьки іменинниці попросили про підписаний батьками дозвіл і подбали про те, щоб розвезти гостей після вечірки.

Коли мій син пішов надвір у суботу вранці, я вирішила поговорити з дочкою. На жаль, вона не бачила нічого поганого у своїй поведінці. Ба більше, вона кричала на мене, що «якщо я хочу няню для свого сина, я повинна знайти когось іншого». Я не витримала і вдарила її по обличчю. Я вперше в житті підняла руку на свою дитину. Доньці стало страшно. Вона хвилину стояла зі сльозами на очах і нічого не казала. А потім побігла до ванної кімнати.

Коли за деякий час вона вийшла, її щока все ще була червона. Я обійняла її, хоча вона чинила опір і просила вибачення. Я запевнила її, що це більше не повториться, і те, що я зробила, неприпустимо. Вона сказала, що розуміє і вибачилася за свою поведінку.

Начебто все повертається на круги своя, ми розмовляємо одна з одною, як і раніше, але я відчуваю блок, стіну між нами. Я шкодую про свою поведінку, і якби я могла повернути час назад, я б точно не вдарила дочку. Для мене немає виправдання, адже я доросла і повинна поводитися, як доросла. Але дуже хотілося б, щоб моя дочка мене пробачила. Це можливо? Що я повинна зробити, щоб вона забула про це?

Юстина Ричко, психолог з Avigon.pl:

Дякую, що поділилися своєю проблемою. Я не сумніваюся, що вам дуже важко, враховуючи ситуацію, в якій опинилися ви та ваша родина. Війна в Україні змусила вас приїхати в чужу країну, до чужих людей і жити повсякденним життям, до якого ви не звикли. Одне це може викликати багато проблем, стресових ситуацій і бунту, пов'язаних з необхідністю звикати до нових обставин.

Діти заново шукають себе, друзів, прийняття, нормальність і стабільність

Ця ситуація складна для кожного з вас по-різному. Жінка доросла, відповідальна за своїх дітей, готова захищати їх безпеку будь-якою ціною. Це змусило вас, як і багатьох українських матерів, приїхати до Польщі. Однак ця ситуація має бути особливо важкою для ваших дітей. У період інтенсивного налагодження стосунків, дружби та формування власного «Я» вони були вирвані з безпечного середовища, яке знали. Їм довелося приїхати в іншу країну, без друзів, знайомих чи родини.

Для вас два роки війни — це частка життя. Для них, зважаючи на вік, значна її частина. Це велика різниця. Тому не дивно, що вони знову шукають себе, друзів, визнання, нормальності та стабільності.

До 10 років діти дізнаються, що їм можна, а чого не можна робити

Виховання означає встановлення правил, зокрема накази та заборони. До 10 років діти дізнаються, що можна, а що не можна робити, що допустимо, а що категорично заборонено. Це період, коли, як правило, батьки є найбільшим авторитетом для дитини, оракулами і тими, хто визначає правила співжиття, зокрема правила в домі. До цього віку дитина дуже сприйнятлива до впливу батьків і підкоряється нав'язаним правилам.

Батьки передають дитині свої переконання й цінності, і дитина зазвичай охоче з ними співпрацює. Але рано чи пізно настає час, коли дитина чи підліток пробує порушити правила. Однак, якщо вони були прищеплені їй заздалегідь, дитина все одно буде знати про них, якщо порушить. Таким чином вона також буде знати і про наслідки їхнього порушення.

Діти рідко здатні передбачити наслідки своїх дій, для них важливе «тут і зараз»

Ваш лист свідчить про добрі стосунки з дітьми. Діти знають правила, розуміють, що відбувається, намагаються налагодити своє життя. І все ж мене турбує у вашому листі те, що ваша донька підробила свій підпис, йдучи на день народження до нового друга. Вона боялася, що ви не погодитеся на її повернення додому? Вона, мабуть, знала, що ви помітите підробку. Чому ж вона пішла на цей ризик, не повідомивши вас і не отримавши вашої згоди?

У вашої доньки починається період підліткового бунту: «Я майже доросла!», «Чому мама не дає мені робити те, що можуть мої друзі?», «Вона все одно не погодиться!» Можливо, саме тому ваша дочка підробила ваш підпис і не повідомила, що повернеться пізно. На жаль, діти цього віку рідко здатні передбачити наслідки своїх вчинків, для них має значення «тут і зараз».

Здебільшого вони не аналізують свої бажання через призму почуттів інших людей, не акцентують увагу на аргументах, а просто йдуть короткими шляхами, тому що так легше і швидше. Однак подумайте, будь ласка, чому ваша дочка боялася сказати вам, що їй потрібен дозвіл, щоб повернутися додому пізно. Ще не пізно знову встановити або закріпити правила дома, але так, щоб дочка, яка росте, знала і розуміла їх. І водночас відчувала, що вона має стільки свободи, скільки має бути у підлітка цього віку.

Бити дітей — це насильство, а вдарити по обличчю — ще й принизливо для дитини

Ваш лист свідчить про те, що ви усвідомлюєте, що бити вашу доньку по обличчю неприпустимо і ніщо не виправдовує це. Не можна ігнорувати, що бити дітей — це насильство, а вдарити по обличчю — особливо принизливо для дитини. Тому реакція вашої дочки виправдана. Є певні межі, які не можна переступати як дитині, так і батькам.

Я вважаю, що вам слід ще раз поговорити з донькою про цю ситуацію, спокійно та наодинці. Якщо між вами виросла невидима стіна, вона не зникне сама по собі. Ви обидві повинні спробувати її зруйнувати. Ви повинні спокійно пояснити своїй дочці, що ви не збиралися цього робити, ще раз вибачитися перед нею і пообіцяти, що це не повториться.

Ви також повинні пояснити своїй дочці, що вона завжди може на вас розраховувати, що ви будете підтримувати її і намагатися ставитися до неї як до партнера, але за умови, що ваша донька також буде ставитися до вас так.

«Ти можеш говорити мені все, що завгодно, і я обіцяю, що завжди буду думати про це. Незважаючи ні на що, я краще буду знати, де ти, ніж переживати, що з тобою щось трапилося». Це може вимагати від вас трохи послаблення правил, але ваша донька може помітити, що ви ставитеся до неї як до партнера, і знову почне вам довіряти.

Будь ласка, вислухайте також аргументи доньки і не обурюйтеся, якщо донька відмовиться від такої розмови. Вона повинна бути до цього готова, а повернутися в цю ситуацію непросто. Я вірю, що відверта розмова і відновлення взаємних правил дозволять вам повернутися до ситуації, коли ви обидві довіряєте одна одній, підтримуєте одна одну і є найближчими людьми.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

20
хв

«Вперше в житті я підняла руку на дитину. Доньці стало страшно»

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Ексклюзив
20
хв

«Вперше в житті я підняла руку на дитину. Доньці стало страшно»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress