Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
«Знаю, що можу говорити, але не хочу. Мабуть, це мій бунт»
Відколи почалася війна, я практично перестала розмовляти. Говорю, точніше відповідаю, лише на поставлені питання й те не на всі. Мені вдається сказати пару слів на роботі. На щастя, я стою на конвеєрі, тому моя робота не потребує розмов. Вибираю тільки магазини самообслуговування, з іншими українцями не зустрічаюся — взагалі ні з ким не зустрічаюся. Я не розмовляю, але кожен свій день описую в своїх блокнотах. Кого зустріла, яка була погода, про що думаю, що мене дратує, про що мрію. Розмова постійно точиться в моїх думках. Ось чому мені так легко написати цього листа.
Я розумію, що це ненормальна ситуація. Але коли почали падати перші бомби, спочатку були розгубленість і недовіра, а потім паніка. Я зціпила зуби, і так і залишаюсь мовчазною дотепер. Ми з мамою приїхали до Польщі, але мені більше не хотілося говорити. Я знаю, що можу, але не хочу. Мабуть, це мій бунт. Тому що мені досі незрозуміло, як в XXI столітті одна країна починає бомбити і вбивати громадян іншої країни, а весь світ за цим спостерігає.
Всі ці перегляди репортажів по телевізору та в соціальних мережах… Це триває вже майже два роки, багатьом уже набридло, багато хто забув, що нас десь вбивають. Скільки ще це буде тривати?
Я мрію, щоб закінчилася війна, щоб моя родина, розкидана по світу, знову була разом, щоб мені ніколи більше не довелося покидати Україну. Мама розмовляє зі мною, вона знає, що я її слухаю. Вона навіть звикла і сама відповідає на свої запитання. Я не відчуваю себе винною за те, що не говорю з нею.
Коли я на роботі, вона доглядає за домом, зустрічається з друзями та має хороші контакти з іншими людьми. Вона знає, що я переживаю цю війну, і не тисне на мене. Коли ми повернемося додому, я все їй компенсую. Тоді я буду говорити без перерви, поки вона не попросить мене припинити.
На жаль, зараз у мені забагато болю та злості. Я вважаю за краще викласти це на папері, ніж мучити цим інших людей. Мені справді важко зрозуміти і сприйняти те, що сталося з нашою нацією, що сталося зі мною та багатьма моїми друзями. Мій мозок цього не витримує.
Аґнєшка Петржик-Домб, психотерапевт на Avigon.pl:
Особистий досвід наслідків війни надзвичайно болючий для кожного. Людина може відчувати багато важких емоцій, і кожен намагається впоратися з ними, як може.
Ви, ваша родина та всі українці пережили одне з найважчих переживань, яке тільки може статися. У психології є таке поняття, як травма, а також травма війни. За цими термінами ховається спосіб психологічної, емоційної та тілесної реакції в результаті цих серйозних подій.
Дайте собі можливість висловити сум, страх і гнів.
Ви не хочете говорити або налагоджувати стосунки з іншими людьми, і це ваш спосіб впоратися та пережити цей особливий та важкий етап у вашому житті. Дуже важливо, щоб ви продовжували писати в блокноті, адже це допомагає розкрити свої почуття. Мати, яка поруч з вами, напевно цінує, що ви разом у безпеці. Ви допомагаєте мамі своєю присутністю і тим, що слухаєте її.
Що ви можете зробити в цій ситуації, так це дати собі можливість висловити смуток, безпорадність, страх і гнів будь-яким можливим способом. Комусь потрібна розмова і багато людей навколо, а комусь потрібно мовчати і зосереджуватися на кожному дні, на завданнях, на роботі.
Добре навіть мовчати, сидіти нічого не кажучи, але поряд з іншими людьми.
Спробуйте також шукати те, що є для вас ресурсом і додає сили в цих важких обставинах.
Будь ласка, запитайте себе: чи важлива для мене робота? Вона мені подобається?
Чи є люди, з якими мені хоч трохи краще, ніж на самоті? Чи країна, в якій я зараз перебуваю, забезпечує мені хороші умови життя? Чи потрібна я мамі?
Дуже раджу вам також пошукати організації, які надають психологічну підтримку людям з України, часто така допомога безкоштовна, і там дійсно працюють дуже хороші психологи. Багато з них родом з України і розмовляють українською. Перевіряйте у своєму регіоні — ви можете на цих зустрічах навіть сидіти мовчки, головне щоб з іншими людьми.
Спробуйте також повірити, що багато людей у світі відчувають велику симпатію до українців і не миряться з існуючою ситуацією.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Питання без відповідей
Я у Польщі з перших днів війни. Мій чоловік, з яким ми одружилися в жовтні 2021 року, вирішив, що нема чого чекати — мені потрібно виїхати. А сам пішов на фронт. Так війна розлучила нас на початку спільного життєвого шляху.
Я думала, війна триватиме максимум до травня, Захід дасть ефективну відповідь і ми всі зможемо повернутися в Україну.
Натомість вже майже 2,5 роки я живу в Польщі, аі мій чоловік — на війні. Замість будувати спільне життя, нас розділяють сотні кілометрів і страх за його життя. Безпека в Польщі насправді не дає полегшення, коли найближча для серця людина щодня зазнає ризику смерті чи інвалідності. Я весь час переживаю за чоловіка. Ці моменти онлайн, коли ми можемо обмінятися кількома словами, чудові, але вони ще більше розпалюють горе й тугу…
Після цих понад двох років найбільше мені бракує близькості та, мушу визнати, сексу. Я хочу обійняти його, кохатися і не вставати з ліжка тиждень.
Адже це ненормально, що в цивілізованій Європі сім’ї не можуть бути разом через те, що хворий на ненависть диктатор вирішив напасти на незалежну країну. У мені стільки злості, навіть ненависті, але понад усе — безсилля. Скільки ще нам доведеться жити в цій розлуці? Іноді я боюся, що не доживу до нашого спільного життя знову.
Я не поїду з Польщі, тому що мені нема куди повертатися в Україну. Мої свекри загинули, бо на їхній будинок впала бомба. Я виросла у дитячому будинку, і вони були моєю єдиною, першою справжньою родиною.
Мій чоловік завжди каже мені, щоб я не залишала Польщу, бо тільки так він має спокійну голову й не хвилюється, знаючи, що я тут у безпеці та про мене піклуються. Навіть якщо у нього є відпустка, він не може приїхати і бути тут зі мною.
Ми живемо в повній підвішеності. Скільки можна так жити на відстані? Це біль. Адже людині потрібні близькі люди, їхнє тепло та підтримка. Який шанс у стосунків вижити, якщо їхнім єдиним джерелом є туга?
Що, якщо один з нас не витримає цієї розлуки? Мені дуже сумно. Важко так жити. Друзі чи знайомі не замінять найближчої людини, а страх за його життя виснажує психіку.
Гжегож Міхал Мюллер, психолог на Avigon.pl:
Не наважуся давати поради. Найчесніше в цій ситуації висловити вам співчутливу повагу.
Ця ситуація дійсно є руйнівною. І те, про що ви пишете, — це застрягання Йова в абсурді війни. Ви правильно вчинили, що щиро попросили допомоги. Та вам потрібна не порада, а присутність підтримки.
Таку підтримку зможуть вам дати ті, у кого є подібний досвід. Розрада, присутність, наполегливість, хоробрість, певний повсякденний і справжній героїзм життя людей зі схожим досвідом можуть стати для вас джерелом сили в процесі подолання апокаліптичної, абсурдної та виснажливої ситуації.
Проблеми, які неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.
Я пропоную вам знайти поблизу себе групу підтримки. Це може бути група у психолога — наприклад, для складних подружніх відносин, де є любов, поранена війною. А якщо такої групи не знайдеться, давайте разом створимо її з вас, редакції та моєї скромної персони.
На щастя, у Польщі вже працює низка сильних українських психологів. І якщо поєднати добре підібрану групу і психолога, то проблему, яку неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Проблеми з алкоголем — це коли він стає «ліками», а стосунки з рідними псуються
Я надто довго була наодинці із цією проблемою, і мені потрібно з кимось поділитися своїми страхами та тривогами.
Все почалося з того, що мій чоловік змінив роботу і приєднався до польсько-української команди. Мій чоловік — будівельник. Раніше він працював лише з поляками і проблем не було.
Після зміни роботи почалися проблеми з алкоголем. Раніше мій чоловік випивав тільки під час певних урочистостей, а тепер йому не потрібен привід. Кожна можливість хороша.
І триває все це майже рік. Я не працюю, бо доглядаю за трьома дітьми. Мій чоловік нас утримує. Він добре заробляє, але коли я рахую гроші, які він витрачає на алкоголь, у мене серце розривається. Я вже не знаю, як з ним говорити. Намагалася просити, благати, але він мені каже, що я перебільшую, тому що кілька келихів пива після роботи — це ні про що.
Я навіть намагалася поставити ультиматум: або я з дітьми, або випивка. Він посміявся з мене і сказав, що я нікуди не піду, бо мені нікуди йти. І він має рацію. У мене тут немає ані рідних, ані близьких, я покладаюся виключно на нього.
Нещодавно я переїхала зі спальні і сплю в дитячій. За відсутністю реакції на це чоловіка я роблю висновок, що його це зовсім не турбує.
Боюся, що якщо так буде продовжуватися, то він зрештою зазнає невдачі на роботі. І тоді почнеться справжня драма. Що я можу зробити? Як його переконати, що він шкодить собі, дітям і мені? Як з ним розмовляти, коли він майже завжди напідпитку?
Раніше він більше часу проводив з дітьми, грав з ними, приносив маленькі подарунки. Тепер навіть не запитає, чи здорові, чи їм чогось треба. Коли він приходить додому, я бачу напругу на обличчях дітей. Передчуття: він знову буде п'яним? Знову скине свій одяг і піде спати?
Я не знаю, що сталося, що змусило його почати пити. Це його реакція на стрес? Але ж алкоголь — це тимчасове розслаблення, випивка нічого не вирішує, вона лише ускладнює ситуацію. Я знаю це, але як я можу переконати його зрозуміти це теж?
Матеуш Харитон, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, коли один член сім’ї є залежним, вся родина стає співзалежною. Тому дуже добре, що ви пишете про це і шукаєте підтримки й вирішення.
Поки ваш чоловік не помітить цю «хворобу», ви нічого не зможете з цим зробити
Чим довше ваш чоловік зловживає алкоголем, тим складніше йому позбутися залежності. Що б не відбувалося в його роботі, у житті він повинен шукати здорових рішень. Рік — це довго, якщо говорити про механізм випивки. В ній вже можна і заблукати.
Насамперед потрібно дати зрозуміти своєму чоловікові, що у нього є проблема. Поки він не помітить цю свою «хворобу», ви нічого не зможете з нею вдіяти. У кожному місті є міський центр соціального захисту населення або районний центр допомоги сім'ї, туди варто звернутися і повідомити про проблему, вам обов'язково допоможуть у цьому питанні.
Якщо ваші діти ходять до школи, ви повинні повідомити про ситуацію шкільного психолога, щоб він міг зайнятися дитиною. Може бути корисним відвідати веб-сайт Державного агентства з вирішення проблем, пов’язаних з алкоголем (www.parpa.pl), де чимало статей на цю тему, а також перелік закладів для лікування залежностей та контакти спеціалістів лікування залежності.
У цей момент ви менш важливі для свого чоловіка, ніж алкоголь
Найкращий варіант — щоб чоловік ходив на індивідуальну або групову терапію (групи АА). Я вважаю, що жінці з дітьми буде добре розлучитися з чоловіком на деякий час, пожити. наприклад, у друзів. Наступний крок — знайти роботу, тому що вам потрібно стати максимально незалежною від чоловіка. Дайте йому зрозуміти, що ви впораєтеся без нього.
А далі — спостерігати, чи буде ваш чоловік старатися за вас, чи він все ще піклується про вас. Бо якщо ні, то це значить, він не захоче змінюватися, і найвигіднішим рішенням для вас і дітей буде розлучення.
Ви, напевно, запитаєте, чому такі різкі кроки? Відповідь проста: якщо в цей момент ви для чоловіка менш важливі, ніж раніше, значить, ваше місце зайняв алкоголь.
І далі буде тільки гірше, адже з часом може з'явитися агресія до вас і ваших дітей.
Наслідком залежності для дітей може стати синдром ДДA
Пам’ятайте, що алкогольна проблема є напрочуд серйозною та небезпечною не лише для того, хто п’є, але й для вас та для розвитку ваших дітей. Результатом залежності для дітей ймовірно стане синдром ДДА (доросла дитина алкоголіка): вони будуть тривожними, їм буде важко вступати в здорові романтичні стосунки, вони матимуть низьку самооцінку, відчуватимуть себе незахищеними.
Діти вчаться переважно за зразками та наслідуванням. Тому цілком ймовірно, що через залежність вашого чоловіка ваша дитина також потягнеться до алкоголю в дорослому віці (чи навіть у підлітковому) і, можливо, зловживатиме ним. Дуже важливо, щоб ви та ваші діти пішли на психотерапію та пропрацювали цю проблему, поки не пізно. Бажаю вам сил і наполегливості у боротьбі із залежністю вашого чоловіка. Будь ласка, не здавайтеся і шукайте допомоги, ви не самотні.
Аніта Луценко — українська професійна тренерка, фахівчиня зі схуднення, телеведуча програми «Зважені й щасливі», на якій завдяки її тренуванням схудли десятки жінок. Майстер спорту, срібна призерка чемпіонату Європи зі спортивної аеробіки та багаторазова чемпіонка України, а також персональна тренерка зірок і співавторка застосунку для схуднення WOWbody. Sestry Аніта розповіла про власний досвід еміграції та боротьби зі стресом — за допомогою фітнесу і не тільки
Аніта Луценко
«Найважче в еміграції — брак живого спілкування»
— До війни ви казали, що мрієте пожити в Амстердамі. Чому для еміграції ви обрали саме Британію?
— Дійсно, 5 років поспіль я мріяла пожити в Амстердамі. Щороку на Новий рік планувала здійснити цю мрію. Додавала її до списку своїх бажань. Але коли через війну прийшов час обирати країну для тимчасового життя, обрала не власну мрію, а практичність і хорошу освіту для своєї доньки. Мене, щиро кажучи, цей вибір і саму здивував. І змусив по-іншому подивитися на свої мрії та життя в цілому. Цікавий досвід.
З донькою Мією. 1 вересня 2022 рік
— Чи адаптувалася донька у новій країні?
— Мене завжди сильно турбувало питання вибору школи для дочки. Зокрема, куди саме вона піде до першого класу. Тож вибір навчального закладу для Мії був максимально важливим. Моя викладачка англійської мови, яка живе в Лондоні, одразу порекомендувала обрати Британію як країну для тимчасового життя, оскільки там найкраща освіта у світі. До того ж безкоштовна.
Мені дуже сподобалося, що діти добре адаптуються до мови та колективу у школі. Уже після 2-3 місяців навчання. Також я обожнюю уніформу в школі і відсутність гаджетів. Мія радо біжить на навчання, а я цьому тішуся. Ну і мені дуже подобається, що, на відміну від мене, їй не доведеться вивчати англійську аж 30 років.
— Вважаєте себе біженкою?
— Не вважаю себе біженкою і прийняла більш позитивну назву для свого стану — тимчасове перебування за кордоном для розширення кругозору і набуття навичок європейського мислення
Попри те, що я знаходжусь далеко від дому в такі складні для нашої країни часи, я не потребую допомоги. Навпаки — в мене є можливість підтримувати інших та допомагати тим, кому це дійсно потрібно. На сьогодні я відчуваю, що саме це — моя місія, адже ця справа дає мені відчуття задоволення та цілеспрямованість.
Аніта в Англії
— Як для вас почалася ця війна?
— 24 лютого 2022 року я зустріла в бікіні і з валізою за сотні кілометрів від дома. Була на відпочинку в Таїланді. Через ескалацію ситуації та загальну тривогу в суспільстві я відтермінувала квиток додому на тиждень. Оскільки авіакомпанії через попередження Джо Байдена вже почали скасовувати рейси в Україну, мене охопив страх вилетіти та не мати можливості приземлитися у рідному місті. Мені, як і всім, було тривожно та лячно. Я просто не вірила в те, що відбувалося. І переживала за близьких, які були дома, в Україні.
Було складно не тільки морально, а й фізично. Енергія не вивільнялася, бо нікуди не треба було бігти. І я почала допомагати людям: бензином, виїздом за кордон, публікувала інформацію про волонтерів, пропускні пункти. Робила все, аби в загальній паніці знайти собі справу.
— Що виявилося найстрашнішим в еміграції?
— Перебуваючи за кордоном, я зрозуміла, наскільки мені бракує «живого» спілкування. Відсутність сім’ї (чоловік Аніти в Україні — Ред.) і друзів поруч стала для мене справжнім випробуванням. Кожен день я відчуваю потребу проводити час разом з тими, хто знає мене багато років, розуміє без слів і може підтримати. Досвід вимушеної еміграції змусив мене цінувати ті моменти, коли ми з близькими людьми були разом. Щирі розмови, спільні хвилини і зустрічі, які раніше здавалися буденністю. Зараз розумію: мати близьких людей поруч — це справжній скарб.
З мамою в Лондоні
— Як ви знайшли сили для роботи?
— За 2 тижні до війни я вирішила закрити всі проєкти і перепочити в тиші, не працювати й дати собі час для пошуку натхнення. Мабуть, тому я потім і обрала для життя не бурхливий Лондон, а глибоке англійське село, де є коні, вівці, ліс і маленькі місцеві крамнички. Мені було просто необхідно видихнути та перепочити морально. Втім проєкти свої я не закрила. Адже невдовзі стало зрозуміло, що людям потрібна опора для повернення зі стану повного розпачу до бодай якоїсь стабільності.
Ми з моєю партнеркою Юлею почали проводити відкриті онлайн-тренування, що дозволило потрошку розворушити себе і людей. Ми вирішили не збирати гроші, а створили дешеві та корисні продукти по 50 гривень. 100% отриманих коштів відправляли на потреби армії або гуманітарним організаціям. Я відчувала вдячність від цих людей. І отримала натхнення, якого шукала.
Аніта Луценко і Юлія Богдан проводять для українок тренування онлайн
Заняття не заради схуднення, а задля ментального здоров’я
— Яка роль спорту під час війни і в еміграції?
— Фізіологія людського організму працює так, що завдяки фізичним вправам ми на гормональному рівні легше переносимо труднощі, знімаємо стрес, легше концентруємося і зменшуємо прояви депресії. Під час виконання вправ виробляються гормони ендорфін, дофамін і серотонін. Вони працюють як знеболювальне, знімають напругу, налаштовують на позитивний лад і повертають відчуття контролю над своїм життям. Це дійсно працює. Зараз українцям без фізичних вправ залишатися у здоровому глузді буде дедалі важче.
Фізичні вправи — це справжній порятунок для ментального здоров’я, адже всього 5-20 хвилин на день роблять дива
— Від стресу частіше худнуть чи набирають вагу?
— Кожен організм влаштований по-різному, отже, складні часи люди теж проживають не однаково. У людей з нормальною харчовою поведінкою стрес має викликати відчуття «не хочу їсти». Якщо є якісь незначні гормональні збої, людина починає переїдати, тим самим борючись зі стресом. Обидва випадки — нормальна реакція організму на стрес. Таким чином ми перемикаємо нашу симпатичну нервову систему (стрес — адреналін) на парасимпатичну (розслаблення і спокій). І важливо акцентувати свою увагу не на наслідках — замала вага чи навпаки набирається — а на способах боротьби зі стресом.
<frame>Техніка «Лимон» (виконувати під час нападу неконтрольованого бажання заїсти стрес): сідайте зручно, покладіть руки на коліна долонями вгору, заплющте очі. Уявіть, що у вашій правій руці лежить лимон. Сильно його стискайте, уявляючи, що вичавлюється весь сік. Коли лимон вичавлено, розслабте руку. Тепер повторіть вправу з лівою рукою.<frame>
— Як ви змінилися за ці два роки?
— Всі ми точно сильно постаріли. І я — не виключення. Ще 2 роки тому я розмовляла російською, слухала музику та дивилася серіали російською. Зараз — все виключно українською. Тепер я вивчаю історію України та її політичний устрій. Мене почало цікавити, що значить бути громадянином своєї держави. Також я досліджую досвід британців у різних сферах життя і приміряю його на Україну: щось підходить, щось ні. До речі, я перестала вживати алкоголь, бо тільки його згубного впливу мені бракувало.
— Зараз у жінок в еміграції перманентний стрес. Як долати його, не звертаючись до шкідливих звичок?
— Щодня я намагаюся дотримуватися кількох важливих ритуалів, які допомагають мені залишатися в гарному фізичному і психічному стані. По-перше, я завжди намагаюся висипатися. По-друге, регулярно займаюсь спортом. Крім того, щодня виділяю 5-10 хвилин на медитацію. Але, напевно, найважливіше для мене — це допомога іншим людям.
Доведено, що люди, які допомагають іншим, переносять стрес легше. Це зміцнює нашу власну емоційну стійкість і дозволяє легше справлятися з труднощами
Тож навіть думаючи про себе, все одно потрібно допомагати іншим — усіма можливими способами. Мені це надає сили, наповнює життя змістом і допомагає зберігати оптимізм навіть у найскладніші часи.
— У 2015 році пройшов ваш перший челендж «14 днів без цукру». Тоді, завдяки вам, я відмовилася від цукру і не їм його досі. Ви мотивуєте тисячі жінок, а що мотивує вас?
— Я рада, коли кілька зморшок на обличчі та сантиметрів на талії завдяки моїм рекомендаціям не відображаються у вашому дзеркалі. Це мене надихає, адже щодня хтось говорить мені слова вдячності. У цей час я відчуваю себе корисною. Розумію, що завдяки мені люди живуть якісніше, мають здоровіше життя.
Якщо ж говорити про жінок, які мене надихають, то це моя нова британська подружка Хезер, якій 76 років. У своєму віці вона змінює кавалерів, ходить на підборах і має шкіру 40-річної жінки. У Британії я написала про неї книгу і, сподіваюсь, що вона дасть нашим жінкам надію і натхнення на те, що ніколи не пізно жити повноцінне життя незалежно від обставин.
Обкладинка майбутньої книги
— У своєму інстаграмі ви пишете, що ваш основний принцип —здоров’я передусім. Як підтримувати здоров’я в умовах війни та постійного стресу?
— Я раджу всім жінкам ввести у своє життя такі базові правила: щоденна зарядка 10–20 хвилин та 50% тарілки овочів у кожному прийомі їжі. Давати собі час на перепочинок, частіше посміхатися та вірити в те, що добро перемагає. Також варто спокійніше ставитися до свого тіла та не вимагати від нього ідеальності.
За два роки в Британії у мене змінився погляд на тіло, і за відчуттями це — як побувати в клініці відновлення після якоїсь залежності. У мене, як і в більшості дівчат України, є певні стандарти в голові щодо фігури.
У Британії я побачила зовсім інший підхід: +7кг (до наших візуальних ідеалів) — це найкраща фігура. І в залі дівчата не заради схуднення
Орієнтир — сила, самопочуття, ментальне здоров’я. Фізичне без ментального не має сенсу.
— Ви пройшли 200 км шляху пілігримів, мовчали в буддистському храмі 21 день і вважаєте, що «точка кризи — вона ж точка росту». Зважаючи на цей принцип, чи можна вважати, що українці зараз, проходячи через кризу, «ростуть»?
— Наша незалежність дісталась нам досить легко. І замість того, щоб будувати нову молоду державу з великою історією, ми продовжили жити, як «молодший брат». Зараз у нашій країні відбувається сепарація від всього радянського, ми розвернулися обличчям до Заходу, а країни Євросоюзу і світу почули про Україну, її митців, спортсменів, людей із силою всередині.
Є відчуття, що ми перероджуємося як нація і відроджуємо свою культуру. Своєю місією я, наприклад, бачу наповнення інформаційного простору україномовним контентом у сфері фітнесу. Адже ми стільки років ніби спали і забули, хто наш ворог вже багато століть. Жити в ілюзії солодко, а в правді — важко. Тож переживаємо вихід із рожевого ілюзорного світу.
— Що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?
— Допомагати фінансово і фізично тим, хто боронить нашу країну. Вважаю, що саме єдність народу дозволила витримати перші тижні і місяці повномасштабного вторгнення. Ми не маємо права зменшувати оберти. Не важливо, що робить президент, директор, журналіст чи блогер. Важливо, що робиш саме ти! Щонайменше — кожен може долучитися до відновлення нашої культури, а мова є одним із головних її атрибутів. Тож мінімум, який можна робити, будучи не в окопі, розмовляти українською і навчати дітей рідної мови. А також якомога більше розповідати за кордоном про українську культуру і таланти українців, щоб іноземці розуміли, що ми робимо неймовірний внесок в історію людства.
«Знаєш, про що я подумала? Ми ніколи більше не зустрінемося після війни. Бо цю війну з нас так просто вже не вийняти», — промовляє, поправляючи сукню, київська знайома, яка проїжджає Варшаву в напрямку літературної резиденції у Вроцлаві й за кілька днів повертатиме назад.
Ми їмо полуничне морозиво у Варшаві, біля фонтану хлюпаються діти. Звичайний початок літа у безтурботній польській столиці. Здається, для всіх, але не для нас з нею.
Польський люд засвоїв просту істину: якщо бачиш заплакану людину — не заважай, не допитуйся. Може, то просто українка в своїй українській реальності. Ось офіціант самими очима запитує, чи все у нас в порядку, а підійти не наважується. І я так само йому дякую — очима.
«Загроза балістики триває до відбою», — пише миколаївський Ваньок. І ми за сотні кілометрів чекаємо закінчення тривоги у містах, які нам рідні. «Ракета Іскандер-М припинила існування в межах Одеського району», — видихаємо, щоб знову вдихнути. Полегшення тимчасове. І воно зовсім не залежить, чи запустять росіяни зараз іще ракет. Воно не минає.
Ми всі проживаємо хронічний стрес, замішаний на травматичному досвіді втрат і залишення, прощання й обірвання зв’язків
Він не залежить від того, хто де переживає війну — в Україні чи за кордоном.
Під час зустрічі з українськими жінками у Варшаві психологиня Олена Любченко, експертка у сфері психології розвитку, відносин та емоційної компетенції, наголошує на тому, що ми всі зараз перебуваємо в стані постійного тривалого стресу, з яким самотужки можуть справитися лише одиниці.
До слова, помірний стрес робить життя якісним — дає змогу балансувати між тривогою і нудьгою, сприяє внутрішній мотивації, підштовхує рухатися далі, щось робити і діяти. Коротше кажучи, жити. А ще він допомагає розвивати психологічну стійкість до щоденних викликів — як загрубіла шкіра рук, які вже не бояться фізичної праці. Часом це стосується і сердець. Але наш стрес — інший.
За словами Олени Любченко, розвивати у собі резильєнтність — оптимальний спосіб не зламатися і не загрубіти у складних обставинах, в яких нині перебувають усі без винятку українці.
Резильєнтність — це одночасно стійкість і гнучкість, а також здатність відновлюватися. Як правило, це вроджена особливість. Вона ґрунтується на сімейних цінностях, родинних зв’язках, переконаннях. Але це також навичка, яку можна в собі розвивати.
Утім, є нюанси.
Ми можемо бути стійкими й буденно сприймати новини про нові обстріли, а потім у чужій вітрині побачити чашку, схожу на свою із власного розтрощеного дому. І ось наша стійкість знову збоїть
Я не знайшла у мережі жодного дослідження резильєнтності, де б йшлося про воєнні часи або українців у війні. Останнє із західних досліджень стосується здатності справлятися з щоденними викликами і стресами під час епідемії COVID-19. Понад дві тисячі учасників, які непогано впорались із викликами, оприлюднили свої способи на зняття стресу і загальнолюдських потрясінь. Їх було об’єднано у сім стратегій:
Стратегія сенсу і мети включає твердження: «Я робив те, що вважав правильним у повсякденному житті», «Я переконаний, що виріс у позитивному ключі завдяки життєвим викликам», «Я докладав зусиль, щоб позитивно дивитися в майбутнє».
Стратегію духовності обирають люди, які борються з викликами за допомогою медитацій, віри й молитви.
Стратегія когнітивної та емоційної гнучкості передбачає приділення часу розумінню власних емоцій, зосередження на тілесних реакціях і сповільнення, аби боротися з негативними емоціями.
Стратегія «Мозок і фізична підготовка» спонукає приділяти час власним хобі й інтересам, читати й слухати нове, навчатися й здобувати знання.
Стратегія рольових моделей полягає в тому, аби орієнтуватися на наставника, учителя, друга, отримувати поради, як справлятися з труднощами. Або ж стати таким наставником для інших.
Стратегія надання соціальної підтримки дозволяє долати труднощі і стреси завдяки підтримці інших людей.
Стратегія зіткнення зі страхами стосується найсильніших і вимагає прямо протистояти своїм побоюванням і проблемам, намагання щось змінити.
Одна або декілька цих стратегій на власну резильєнтність дозволяє «прокачати» витривалість до життєвих викликів й незабаром трансформується у спосіб швидко протидіяти стресам у часи турбулентності. Очевидно, найдієвішу стратегію у власний спосіб «вигрібати» зі складних життєвих обставин можуть підказати психологи. Втім, є нюанси.
— У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій, — резюмує Юлія Черкашина, нейропсихологиня, експертка Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.
— Українці за кордоном обтяжені ще й додатковим почуттям провини і синдромом того, хто вижив. І що більше їм дорікають, що вони й досі залишаються за кордоном, не підтримують їхнє право на вибір, то сильніше і негативніше вони переживатимуть власні рішення
«Якщо ти не випилявся із цього життя, отже, чудово собі даєш раду», — чорний гумор, який став українською реальністю. «Я ще жива чи ні?», — питання, яке щодня ставлять собі українки у кожному куточку України та Європи. Пильно дивляться на себе у дзеркало, поправляють волосся, одягають сукні й вирушають опановувати іноземні мови, розбиратися з незрозумілими законами, гамувати дитячі тривоги іграми й розвагами. І донатити на ЗСУ, звісно.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.webp)