«Якщо наші проблеми прийдуть на ваш поріг, вам доведеться платити не грошима, а своїми життями», — Мустафа Джемілєв до європейців

<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>

Від памперсів — до зброї 

Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги. 

Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними  — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.

Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.

Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами —  що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів». 

На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї». 

У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових. 

З пандемії — на велику війну 

— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин  — так  працюємо і зараз. ‍З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових. 

‍—  Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?

‍— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін. 

Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу

Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності. 

‍—  Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги? 

‍— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?  

Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час. 

Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.

Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено

Добре, коли це майно, а не люди. 

З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити. 

‍—  Думаєте, справа лише в доходах? 

‍— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають 

Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15% — іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт. 

Одиночний пікет проти неефективності чиновників 

‍— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни? 

‍— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції»  — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.

Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація  трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання  — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.  

Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу. 

Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону. ‍

Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень

‍— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…

— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.

Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки? 

Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни. 

Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу. 

Про що мовчать українські волонтери

‍— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите? 

‍— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.  

‍— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються? 

— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.

Ми маємо три основні напрями. Перший  — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів. 

Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць. 

І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів. 

‍— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати? 

‍— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.

Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності

Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися. 

Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших

Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними. 

Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду. 

‍— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…

— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді. 

‍— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України? 

‍— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні. 

Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.

Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вони просто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.

У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.

Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом

Фотографії з приватного архіву

Загалом 54 Всесвітній економічний форум (WEF) зібрав понад 3 тисяч учасників, серед них — лідери 60 країн. Дональд Трамп приєднався онлайн. Володимир Зеленський приїхав особисто і закликав Європу говорити гучніше на світовій арені. Про початок нової політичної ери у США, безпекові виклики для європейців, очікування від миротворчих ініціатив Трампа та зміни світового політичного ландшафту Sestry поговорили з експертами-міжнародниками.   

Давос окреслює виклики

Три роки, як триває повномасштабна агресія Росії проти України. Це був, є і залишається найбільший виклик для світової безпеки, для Європи зокрема і, звісно ж, для української держави, яка бореться проти цієї агресії і робить все можливе, щоб встояти і зупинити цю війну, каже кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський: 

— Тому ми бачимо, що і на полях Давосу тема російської агресії так чи інакше скрізь присутня, що зрозуміло, адже без вирішення цього питання не може бути й мови про нормальні торговельні та економічні зв'язки між країнами. Питання це й надалі залишатиметься актуальним, доки не відбудеться якогось мирного врегулювання. 

Російська війна проти України, а також зловмисна гібридна війна проти Європи, включно з кібератаками на критичну інфраструктуру, дезінформацією та втручанням у вибори є серйозним геополітичним викликом для європейців, наголошує Аманда Пол (Amanda Paul), старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center):

— Серед потенційних викликів — втрата США як надійного партнера. Посилення ізоляції у мінливому світі, зниження економічної конкурентоспроможності.

Станіслав Желіховський закликає не забувати і про Китай, який фігурує в багатьох обговореннях, бо він посилює свої економічні і геополітичні спроможності, й на це не можуть не зважати інші країни, в тому числі США:

— Китай є певною мірою союзником чи партером — не знаю як краще виміряти їхні відносини, але в будь-якому випадку він допомагає Росії в її загарбницькій війні. До того ж Китай може й сам бути агресором — питання Тайваню досі не знято. І, звісно, одним із викликів, насамперед через свою невизначеність, яким він може бути, — є прихід до влади в США Дональда Трампа.

Фактично ніхто не знає насправді, яким буде Трамп

Дональд Трамп виступив перед учасниками WEF через три дні після інавгурації. Світова політична та бізнес еліта намагається зрозуміти, як саме розгортатимуться обіцяні Трампом торговельні війни і як вони вплинуть на світову економіку. Своїми погрозами накласти митні тарифи на товари як з дружніх, так і з недружніх країн, а також заявами про бажання розширити США за рахунок Канади і Гренландії Трамп залишає чимале поле для занепокоєння. 

А поки що, в онлайн-виступі в Давосі, Трамп заявив, що домагатиметься від Саудівської Аравії та ОПЕК зниження цін на нафту: «Їх необхідно знизити. Якщо ці ціни знизяться, війна Росії з Україною завершиться миттєво. Зараз ці ціни достатньо високі для того, щоб ця війна тривала. Знизяться ціни — завершиться війна».

Звернення Зеленського

У другий день роботи форуму перед учасниками Давосу виступив український президент. Володимир Зеленський закликав, щоб у розмовах із Трампом голоси європейських лідерів були гучними і серед потоків дезінформації доносили йому правду про справжні ризики для Європи, мовляв, вона не може дозволити собі бути другою чи третьою в черзі для своїх союзників. Якщо це станеться, світ почне рухатися вперед без Європи, і це буде світ, який не буде ані комфортним, ані вигідним для європейців.

Зеленський також нагадав, що Дональд Трамп у розмові з ним заявив про наміри закінчити війну вже у 2025 році. Українці хочуть цього найбільше, а втім, зауважив український президент, важливо, аби війна завершилась не просто швидко, а справедливо для українців.

Росія вторглася в Україну з армією близько 200 тисяч військових. За три роки війни, зі слів Зеленського, росіяни наростили свою армію втричі. На початку вторгнення 90% військової допомоги Україні надавали США. Станом на зараз 40% військового озброєння забезпечує сама Україна, трохи більше 30% дають США і трохи менше 30% — країни Європи.

«Ми тримаємося за рахунок зростання вітчизняного виробництва зброї. Але ми (Україна) зросли в рази, а Європа — ні», — підкреслив Володимир Зеленський.

Дональд Трамп у промові в рамках WEF закликав всі країни НАТО збільшити витрати на оборону до 5%. Раніше ця планка складала 2%, але деякі країни не платили навіть цього, дорікнув президент США. Дональд Трамп дуже чітко дав зрозуміти, що очікує від європейців активізації і більшої відповідальності за власну безпеку після десятиліть покладання відповідальності на США. Це правда, що Америка вже давно несе фінансовий тягар європейської безпеки, каже старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол (Amanda Paul):  

— Трамп навіть погрожував виходом США з НАТО, якщо ситуація не зміниться. Європейці заспокоїлися, покладаючись на добру волю США. Однак вони повинні прокинутися, почати платити свою частку, інвестувати у власний сектор безпеки й оборони і бути готовими захищати себе.

Європа повинна взяти під контроль власну безпеку 

Європейські акценти

Європа стоятиме з Україною стільки, скільки потрібно, заявила з трибуни Давоса президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Вона нагадала, що російське вторгнення — це намагання зупинити європейський вибір України і це загроза не лише українському суверенітету, але й безпеці всієї Європи. За її словами, заморожений конфлікт не приведе до миру, відтак потрібні не швидкі, а ефективні рішення, інакше війна може вибухнути знову. 

Про підтримку України заявив і німецький канцлер. Попри те, що Олафу Шольцу закидають блокування додаткових трьох мільярдів євро на військову допомогу Україні, виступаючи на Всесвітньому економічному форумі, він наголосив, що Європі та й Заходу в цілому потрібно зробити все, щоб захистити та зберегти фундаментальні принципи міжнародного порядку — і тому Путін не повинен досягти успіху у війні, яку він розв’язав проти України.

Колишній генсек НАТО Єнс Столтенберг визнав, що найкращим рішенням було б  озброїти українців до зубів: «Бо якщо ми щось зробили не так у 2014 році, так це те, що ми не озброювали Україну з 14-го по 22-й». 

До повномасштабного вторгнення в Україну багато країн ЄС були дуже наївними і проводили політику: «Росія понад усе». РФ розглядалася як важливий стратегічний партнер. Незважаючи на те, що вона вже вторглася в Україну в 2014 році, анексувала й окупувала Крим, Росія не розглядалася як загроза європейській безпеці, каже старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол (Amanda Paul):     

— Повномасштабне вторгнення змінило це. Воно зруйнувало давні уявлення про те, що війна на європейському континенті залишилася в минулому. Лідери ЄС усвідомили, що Росія становить екзистенційну загрозу безпеці Євросоюзу.

Єдиний спосіб вирішити цю проблему — збільшити витрати на безпеку й оборону, а також гарантувати, що Росія не досягне успіху в Україні

Чинний генсек НАТО Марк Рютте в інтерв’ю виданню Bloomberg на полях форуму в Давосі підтримав кампанію тиску на Росію, щоб змусити її припинити війну. Погроза Трампа ввести нові економічні санкції проти Росії, на думку Рютте, правильна стратегія і шлях вперед. Крім того генсек Альянсу зауважив, що війна проти України — не регіональний конфлікт і навіть не конфлікт Росії та Європи, а питання геополітичного порядку.

Усі є свідками того, що Україна воює не проти однієї Росії, а мінімум проти двох держав після того, як доєдналася ще й Північна Корея, що додає певного відбитку оцінкам і настроям, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський: 

— Однак зараз світ перебуває в періоді невизначеності і форум в Давосі — ще одне нагадування, наскільки ми далекі від вирішення питань, які вже давно на порядку денному. Цей період триватиме ще мінімум півроку і головне питання, наскільки конструктивну позицію займуть Сполучені Штати.

Миротворчий трек

Захід повинен застосувати усі методи, щоб змусити російського очільника благати про мирні переговори, заявив під час Українського сніданку в Давосі президент Польщі Анджей Дуда: «Я не хочу молити Путіна сісти за стіл переговорів, я хочу, щоб він нас молив, аби ми сіли за стіл переговорів».

Не кожне мирне вирішення війни в інтересах України, Польщі, Центральної й Східної Європи та ЄС, наголосив Дуда, мовляв, необхідно ухвалити план, який гарантуватиме мир для України, її суверенітет, а також змусить Росію дотримуватись міжнародного права. 

У США є певні важелі, як це зробити, але їм потрібно створити ще більше важелів, адже очевидно, що на даний момент Росія має сильну позицію, російські війська просуваються вперед, зауважує аналітик Атлантичної Ради (Atlantic Council) Пітер Дікінсон (Peter Dickinson). У Володимира Путіна досить стабільна внутрішня ситуація: у військовому плані в нього більш-менш достатньо солдатів, крім того Північна Корея надає йому війська і разом з іранцями та китайцями постачає військову техніку. Росія більш-менш пристосувалась до санкцій в їхньому нинішньому форматі. Україна перебуває у значно гіршому становищі: втрачає території і не вистачає людей, каже Пітер Дікінсон (Peter Dickinson):

— Отже, нинішня траєкторія сприятлива для Росії, і немає очевидних причин, чому б Путіну шукати мирну угоду на цьому етапі. Хіба що він думатиме, що зможе отримати майже все, що хоче зараз, і в цьому випадку для нього може бути сенс піти на перемови.

Але якщо це не так, я не бачу, навіщо йому це зараз

Вашингтон на даному етапі міг би посилити військову підтримку України, що дозволило б звільнити території, які зараз тимчасово окуповані росіянами. На думку старшої політичної аналітикині Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманди Пол (Amanda Paul), Росія демонструє силу, хоча насправді її економіка стає дедалі слабшою, багато компаній у великій скруті, рубль продовжує девальвувати, а Фонд національного добробуту може бути вичерпаний вже до осені:

— Це матиме важливий вплив і покаже російській владі, що Трамп є сильним лідером, який не боїться Путіна та його ескалаційних наративів.

Американці повинні надати Україні різні категорії зброї, які вони не надавали раніше, наприклад, ракети великої дальності, зброю для літаків F-16, яку надають інші країни. Є величезна кількість військових варіантів, щоб показати росіянам, що США будуть озброювати Україну якомога більше, продовжує аналітик Атлантичної Ради (Atlantic Council) Пітер Дікінсон (Peter Dickinson). Заразом є сенс посилити санкційний тиск і закрити лазівки для вже існуючих санкцій, насамперед в енергетичному секторі — як безпосередньо проти Росії, так і країн, які їй допомагають:

—  Це також добре зіграє на користь бази Трампа в Америці, такий крок може бути дуже великою економічною перемогою. Якщо Росія не зможе експортувати, наприклад, скраплений газ до Європи, США з радістю втрутяться в цей процес.

Я думаю, що це була б дуже приваблива стратегія для Трампа, бо вона дозволяє уникнути прямої військової конфронтації з Росією, але при цьому дає можливість чинити значний тиск на росіян, одночасно отримуючи вигоду для Америки. Такий свого роду безпрограшний варіант

Якщо події розвиватимуться за таким сценарієм, ймовірно, вже наприкінці весни або на початку літа це спонукатиме росіян піти на переговори з американцями, прогнозує Пітер Дікінсон. Але тут, на його думку, важливий ще один аспект — Росія, попри все, впевнена, що зможе реалізувати свої плани, бо не вважає, що Америка така могутня як раніше:

— Тож Трампу доведеться зробити крок вперед і надати більше підтримки, йому доведеться розширити цю політику. Але спочатку ми побачимо спробу Америки створити переговорну позицію, посиливши тиск на Росію.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Грузинська медикиня Кеті Лешкашелі служить у складі Інтернаціонального Легіону. Вона — грузинка, яка народилася у Росії та має подвійне громадянство. Та 24 лютого 2022-го 29-річна дівчина викинула свій російський паспорт і вже у березні приїхала до України. 

Росіяни всюди діють за одним сценарієм

Я грузинка, яка народилася у Росії. Так сталося, що мої батьки жили у РФ задовго до мого народження. Тож свої перші 11 років я провела там. Згодом ми переїхали до Грузії, де я закінчила школу і медичний університет. За освітою я лікар-терапевт. На момент повномасштабного вторгнення Росії я працювала у Німеччині. Приїхала туди ще під час пандемії COVID-19 за програмою обміну лікарями. Планувала продовжити там навчання. Готувала документи, але не встигла. Зібрала речі і поїхала до України. Через те, що у мене в грузинському паспорті вказано місце народження «Росія», мене впродовж чотирьох годин допитували українські прикордонники. Перевіряли телефон, пояснювали всю небезпеку, яка може на мене чекати в Україні. Та моє рішення було не змінити.

Тоді, у 2022-му, я ніби повернулася на14 років назад, коли росіяни напали на Грузію. Мені було 13. Пам’ятаю, як п'ятого серпня 2008-го говорили, що обстріли йшли з російської сторони, але Грузія не хотіла починати конфлікт і тому не відповідала на них. На нашу територію заходили ворожі ДРГ. Росіяни провокували, аби грузини відповіли вогнем у відповідь, щоб потім сказати, що то ми напали. У росіян на кордоні вже було чимало бронетехніки.

Вони всюди діють за одним сценарієм. Спочатку «військові навчання», далі нібито «порятунок» людей, а у фіналі — знищені міста і вбиті цивільні

7 серпня окупанти застрелили першого солдата, і вже наступного дня наш президент Саакашвілі сказав, що ми не можемо мовчати — ми відповідаємо. І зранку почалася війна. Звісно, що всі нормальні люди боялися померти, а ще більше — втратити свою землю. Ми вже мали окуповану Абхазію і знали про ті жахіття, які творили росіяни з місцевими. Ґвалтували жінок, катували полонених. На одному зв’язаному полоненому стрибали так, що зламали йому хребет. Все через те, що чоловік відмовився наступати на грузинський прапор, як того вимагали росіяни. Вони грали у футбол з відрізаними людськими головами. Ми розуміли, який сценарій може чекати  й на нас. І хоча жили далекувато від бойових дій, але війну відчували. Старший на 15 років брат одразу пішов воювати. Його поранили, а мого двоюрідного брата вбили. Пам’ятаю той страх, але він був інакшим, ніж зараз. Сьогодні я можу вийти на поле бою і дати ворогу відповідь. У мене з’явився шанс хоч якось їм помститися. 

У мене подвійне громадянство — Росії та Грузії. Та 24 лютого 2022-го я порвала російський паспорт

Утім, офіційно не можу вийти з громадянства. Зокрема й тому, що перебуваю у розшуку МВС на території Росії. І навіть якщо прийду у будь-яке їхнє посольство — мене можуть екстрадувати. Росіяни вважають мене військовою злочинницею, бо поїхала на війну. Я — грузинка, для мене справа честі брати участь у цій війні, бо це і мій особистий ворог. 

Війна сьогодні більш жорстока 

Спочатку на мене чекала військова підготовка у Грузинському легіоні. Нам пояснювали тактику пересування, бою. Розповідали все про міни — які є види, як виглядають, як звучать. Проте найважче було фізичне навантаження. Потрібно було ходити і бігати по 10-15 км із додатковою вагою. Уявіть, що на вас до 35 кілограмів — зброя, наплічник, каска, вода, їжа, бронежилет. І це при моїй вазі у 49 кг. Та я витримала і потрапила до бойової групи «Вендетта». 

Перший мій контакт з ворогом був на Харківському напрямку у 2022 році. Впродовж п’яти місяців я воювала без контракту. У вересні 22-го підписала його з Інтернаціональним легіоном. Війна два роки тому і зараз дуже різниться. Не працювало стільки артилерії, не було такої кількості дронів, зокрема FPV. Тоді більше було контактних боїв.  

Сьогодні війна більш жорстока. Ворог часто застосовує проти нас сльозогінний газ або нейротоксин. Цей чорний газ, здатний викликати галюцинації, потемніння в очах, блювоту, зневоднення

Щодо медичного забезпечення то у нас завжди було всього достатньо. Спасибі волонтерам. Але через те, що зараз війна посилилася, то часом не вистачає турнікетів та укомплектованих медичних наплічників. Потребуємо сухої плазми. Вже рік не можемо її дістати. У нас було дві. Одна вибухнула, коли залетів fpv-дрон до нас в бункер, і ми використовували наші броні і наплічники як барикади.

А друга суха плазма була у медика, який загинув. Наплічник пропав разом з ним. Суха плазма нам потрібна у випадку переливання крові на полі бою. Звісно, що ми її використовуємо у дуже рідкісних випадках. Максимально намагаємося зупинити кровотечу у пораненого і довести його до пункту евакуації. У них точно є кров і за необхідності можуть робити переливання. Але якщо ти під обстрілами, бачиш, що людина помирає і ти не можеш вийти з поля бою, то суха плазма — шанс на порятунок.  

Я вже звикла до смертей

Мій перший поранений був на Харківському напрямку. 21-річний хлопець мав перебиті ноги і весь час жартував. Хоча було зовсім не до сміху. Розповідав про свою дівчину, показував її фотографії у телефоні. Згодом зясувалося, що він помер у шпиталі. Це єдина людина, яка загинула після евакуації. У нас поранені або дуже швидко вмирають, бо ти не можеш нічого зробити, або живуть далі.  

Найскладніше під час евакуаціії пораненого — пройти шлях від поля боя до медевака (евакуаційний автомобіль. — Авт.). Будь-яка евакуація страшна і складна.  Буває, ти просто йдеш, бо треба. Навколо спалені до тла посадки, не має жодного листочка на деревах. Сховатися ніде.

Ти йдеш і чекаєш на свою кулю. Коли йшли на штурм, то бувало, по вісім кілометрів доводилося нести пораненого до місця евакуації

Найскладніше було, коли поранило мене і побратимів. Ми не могли ходити, тому чекали, поки хтось прийде і нас забере. При цьому весь час були під обстрілами. Як би то не звучало страшно, але я вже звикла до смертей. Найстрашніше втрачати друзів. Коли ти хвилину тому з ним сміявся, він ділився з тобою планами на життя, а його вбивають. У той момент ти не усвідомлюєш, що це твій друг. Людина, коли помирає, за секунду змінює колір, навіть запах стає іншим. Усвідомлення приходить згодом, вдома, коли ти бачиш його речі, і розумієш, що він уже не повернеться. Психологічно дуже важко. Я навіть проходила лікування у психіатра. Мала тяжкий ПТСР.  

Я не здамся у полон

Найстрашніше було, коли ми стояли на оборонній позиції у Новоселівці на Луганщині. Ворог вдарив з танка у наш контрольно-спостережний пункт. На той момент я відпочивала після чергування у бункері. Решта були нагорі. Двоє загинуло відразу, ще двох важко поранило. 

Здавалося, що росіяни гатили по нас з усього, що у них було. Сіра зона, яка нас розділяла була невеликою. Ми розуміли, що якщо на вулиці не буде спостереження, то вони підуть у наступ. Наша рація вийшла з ладу, і ми не могли передавати побратимам, що у нас відбувається. 

Спочатку ми сиділи і думали, що зараз наш дрон пролетить і побачить наш повністю підірваний будинок. Нас прийдуть рятувати. Однак за півгодини зрозуміли, що ніхто не йде, бо обстріли не стихали. Наша друга позиція була за 700 метрів позаду. Військовий, який був з нами, визвався побігти до наших і привести підмогу. Я розуміла, що якщо він вийде на вулицю, то буде принаймні тяжким 300-м. Однак він зняв броню, залишив зброю і побіг.

Я лишилася із пораненими. Не вірила, що він повернеться. Відкрила гранату і так 40 хвилин сиділа і чекала на ворога

У мене аж руки німіли, але жити хотілося. І раптом почула англійську мову. Зрозуміла, що це прийшла наша підмога. Йому вдалося добігти до наших. Я не здамся в полон, бо знаю, що росіяни можуть робити зі мною. 

Чуючи англійську, росіяни кричать, що то НАТО воює

Українські бригади і наш легіон дуже різняться. У нас всі рівні. Немає такого, що ти — дівчина, а я — хлопець. Ми воюємо за натівськими стандартами. Коли на полі бою мене зустрічали військові з інших підрозділів, то дивувалися: «О, ти перша дівчина на полі бою». У нас немає такого, що ти можеш одне робити, а інше — ні. Ти солдат з бойовою посадою. Йдеш і виконуєш завдання. Медиків у нашій команді достатньо. Ми не сидимо десь у стороні. Завжди йдемо з військовими на завдання. Я б сказала, що ми — медики-штурмовики. 

У нашій роті тільки англомовні бійці. Чуючи іноземну окупанти кричать, що то НАТО воює. Якось один полонений сказав, що у них розповідають, нібито всі іноземці, які воюють на боці України, — чорні і геї. А ще кажуть, що ми маємо дрони, які здатні перенести розміром вибухівку вагою до 2000 тонн. Ми це слухаємо і думаємо, а де це все?  

Ніколи б не подумала, що більшість із нас будуть забобонними

Одного разу я боялася виходити на бойові, й один мій друг дав мені дерев'яний хрест. Сказав: «Кому я його давав, всі поверталися. Коли повернешся — віддасиш». Я повернулася одна з цим хрестом. Було двоє тяжкопоранених, а решта загинули. Той хрестик я віддала, але наступного дня такий же собі купила. Ношу на бронежилеті.

Хочу дожити до Перемоги

До війни я була шопоголіком, який може витратити багато грошей на непотрібні речі. Зараз моє життя кардинально змінилося. Фінансові потреби відійшли на інший план. Я любила подорожувати, а зараз живу в якомусь селі брудна, спітніла — і мене це взагалі не хвилює. Єдине, що я хочу — дожити до Перемоги і насолоджуватися спокійними і тихими вечорами зі своєю родиною. 

Якщо Путіну дати перемогти, то нічого доброго з цього не вийде. України як держави не буде, і він піде далі на Європу

Під ударом буде Польща і, звісно, знову Грузія. Він хоче відновити Радянський Союз. Просто не очікував від України такого спротиву. Як і не розраховував, що в України буде шалена підтримка з боку США та Європи. Зараз для нього це справа честі. Він не розуміє, як Україна може його перемогти? Тому витрачає стільки ресурсів на цю війну. Насправді росіяни нікого не люблять. Нас називають чурками, вас — хохлами. Вони справжні расисти.  

Щодо Грузії, то я вірю, що наші території повернуться додому. У нас вже було в історії, коли щось наше відбирали, але ми завжди його повертали

Як довго триватиме війна в Україні, я не знаю. Тут щосекунди змінюється обстановка. Але, звісно, що вічно не може так бути. Якщо ж її просто призупинити, підписати договір про припинення вогню, то це буде другий Ізраїль і Палестина. Це означає жити, як на пороховій бочці. У будь-який момент хтось із тих «іванушек» нап'ється і почне стріляти.

Після нашої Перемоги піду на парад зі своїми медалями. Маю «Золотий хрест» від Залужного. Для мене це дорожче за діаманти. Я отримала його за той випадок, коли з відкритою гранатою захищала поранених бійців від росіян.

Усі фото з приватного архіву