Яких політиків і яких змін хочуть українці на після війни? Огляд головних трендів

«Путін хоче весь Донбас», — заявляє Трамп у розмові з Зеленським за підсумками саміту в Анкориджі. При цьому глава Білого дому фактично оголосив про зміну дипломатичного курсу  — вже не йдеться про принцип «спочатку перемир’я», а потім переговори. Натомість Трамп підтримав концепцію «мирної угоди», що збігається з позицією Кремля і дозволяє росіянам нав’язати формат: переговори на тлі активних бойових дій. Зі слів Трампа, Україна мала би погодитись на мирну угоду, бо Росія — дуже велика держава, а Україна ні.
Хто виграв від саміту на Алясці, які можливі подальші сценарії та які ризики розвитку подій, як Європі відстояти власні інтереси у світі дипломатії Трампа і Путіна — Sestry зібрали думки експертів.

Бенефіс Кремля

Зустріч виглядає як перемога для Путіна, вважає український дипломат, посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур. На його думку, Путіну на саміті вдалося чимало, щоб продати свою нову «перемогу» російській публіці та міжнародній аудиторії — як друзям, так і ворогам. Зокрема, вийти з дипломатичної ізоляції та вчергове отримати відтермінування запровадження жорсткіших прямих і вторинних санкцій. А сама позиція Путіна при цьому залишається незмінною:

— У своїх заявах він був цинічним і лицемірним і водночас не відступав від своєї звичної аргументації на виправдання війни та наміру продовжувати агресію.

Саміт не завадив Путіну завдати десятків ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ

Саміт не завадив Путіну завдати ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ

«Путін отримав червону доріжку з Трампом, Трамп не отримав нічого», — написав в X німецький дипломат Вольфганг Ішингер, який до 2022 року очолював Мюнхенську безпекову конференцію. — «Явний рахунок 1:0 на користь Путіна — жодних нових санкцій. Для українців: нічого. Для Європи: повне розчарування».

З інтерв'ю Fox News стало зрозуміло, що на зустрічі з російським очільником йшлося про територіальні поступки й гарантії безпеки для України. З публічних оголошень — Трамп заявив, що вони з Путіним загалом погодили умови завершення війни: «Я думаю, ми близькі до фінішу». 

Про Україну і Європу без України і Європи

Попри те, що Путін не виконав жодної з попередніх вимог Трампа з припинення війни Росії проти України, він отримав зустріч, під час якої українську та європейську безпеку обговорили без участі українців і європейців, звертає увагу співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова. Це ще один вигідний результат для Кремля, який вписується у путінське бачення світу, де великі держави вирішують долю менших — і це повна протилежність європейській концепції:

— Більшість європейців, особливо українців, цілком справедливо занепокоєна таким розвитком подій. Шалена дипломатична активність, телефонні дзвінки та онлайн-зустрічі протягом тижня засвідчили, що в Європі усвідомлюють високу ставку та ризики саміту. 

‍Та попри швидкі бонуси, які Путін уже отримав ще до його початку, зарано порівнювати ситуацію з Мюнхеном чи Ялтою

У Кремлі, ймовірно, виходять з того, що мають перевагу на полі бою, і якщо не зможуть отримати поступки дипломатичним шляхом, йтимуть в наступ в Україні, продовжує експертка:

— Але Путіну доведеться діяти обережно і якось реагувати на амбіцію Трампа стати миротворцем між Україною та Росією. Якщо Путін не проявлятиме жодної гнучкості, це може підштовхнути президента США нарешті виконати свої погрози щодо нових санкцій проти Москви та її союзників.

Гарантії безпеки та реакція Європи

Джерела CNN кажуть, що американці пропонують гарантії безпеки у форматі 5-ої статті НАТО, але без участі НАТО. Цю пропозицію Трамп нібито озвучив спершу Зеленському, а потім повторив у розмові з європейськими лідерами.

Президент Франції привітав готовність США зробити свій внесок у гарантії безпеки для України: «Будемо працювати з ними та з усіма нашими партнерами в «коаліції рішучих», з якими ми  знову зустрінемося, щоб досягти конкретного прогресу», — заявив Еммануель Макрон. Німецький канцлер Фрідріх Мерц запевнив, що Україна може і надалі розраховувати на повну підтримку Німеччини.

Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що сильні гарантії безпеки для України та Європи є невід’ємними для будь-якої мирної угоди. Голова європейської дипломатії Кая Каллас переконана, що Росія не має наміру припиняти війну в Україні найближчим часом, але США мають силу змусити Москву до серйозних переговорів.

«Гра за майбутнє України, безпеку Польщі та всієї Європи вступила у вирішальну фазу. Сьогодні ще очевидніше, що Росія поважає лише сильних, а Путін вкотре показав себе хитрим і безжальним гравцем. Тому збереження єдності всього Заходу має вирішальне значення», — такий висновок польського прем’єра Дональда Туска.

За оцінкою британського прем’єра Кіра Стармера, Трамп наблизив всіх — як ніколи раніше — до завершення війни. Наступним кроком мають бути подальші переговори за участю Зеленського.

У Вашингтоні розглядають тристоронні перемовини: Трамп-Зеленський-Путін, у Кремлі заявляють, що безпосередньо такий формат на Алясці не обговорювали — у фіналі зустрічі в Анкориджі Путін публічно запропонував Трампу наступного разу зустрітися в Москві. 

Володимира Зеленського вже сьогодні, 18 серпня, чекають у Вашингтоні і, як стверджують джерела видання Axios, вже 22 серпня Трамп волів би зустрітись трьох. 

Російські ігри в затяжні перемовини

Цілі війни Росії не змінилися від моменту її вторгнення в Україну у 2022 році. На саміті Путін чітко дав зрозуміти, що хоче спершу обговорити так звані корінні причини війни, які Кремль визначає як розширення НАТО та появу в Україні влади, яка опирається російському впливу, аналізує директор з міжнародної безпеки британського королівського об'єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Ніл Мелвін. «Всеосяжна мирна угода» Путіна фактично призведе до підкорення України. 

Тепер увага зміститься на боротьбу за наступні кроки. Багато що залежатиме від дій Трампа. Путін явно прагне втягнути США у тривалі переговори, а Трамп, безперечно, і далі зацікавлений у посередництві в мирній угоді, не в останню чергу тому, що це найпростіший шлях до Нобелівської премії миру, продовжує Ніл Мелвін:

— Проте наприкінці саміту Трамп, схоже, дав зрозуміти, що тепер процес мають просувати Україна та європейці.

Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить

Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить

Постає питання: яку ж роль можуть реально відіграти європейці? Співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова посилається на нещодавну аналітику ECFR, яка свідчить: яким би не було завершення війни, ЄС постраждає значно більше, ніж США. Для Європи має вирішальне значення, чи стане Україна через кілька років стабільною та процвітаючою державою, навіть якщо вона не контролюватиме всі свої території, чи погана угода перетворить її на слабку, нестабільну країну, вразливу до гібридних або прямих атак Росії:

— Сам факт, що Трамп і Путін можуть самостійно вирішити майбутнє України, а фактично й безпеку Європи, вже спонукав лідерів ЄС збільшити оборонні витрати, посилити військову допомогу Україні й активніше взаємодіяти з Трампом і його командою, щоб донести свої меседжі та червоні лінії. Останні телефонні розмови з Трампом свідчать, що їм це загалом вдалося — принаймні у короткостроковій перспективі.

Зеленський у Вашингтоні: наступні кроки

‍За даними Reuters, серед вимог Путіна, озвучених в ході саміту з Трампом, такі: Україна має повністю вивести війська з Донецької та Луганської областей в обмін на заморозку лінії фронту в Херсонській та Запорізькій областях. Росія нібито готова повернути окуповані райони на півночі Сумської та в північно-східній частині Харківської області. У Москві хочуть формального визнання російського суверенітету над Кримом. Проте Reuters зауважує: не зрозуміло, це означає визнання урядом США чи, наприклад, усіма західними державами й Україною. Путін також хоче скасування бодай частини санкцій проти РФ, Україна має відмовитись від вступу в НАТО за умови отримання гарантій безпеки поза Альянсом. Серед вимог — офіційний статус для російської мови в Україні та дозвіл на вільну діяльність російської православної церкви.

Позицію України в питанні виходу з Донецької і Луганської областей Зеленський озвучував неодноразово: ЗСУ не вийдуть з Донбасу. Так само неприйнятними виглядають і інші умови Путіна.

Водночас з точки зору Києва, саміт уникнув найгіршого сценарію — угоди між Трампом і Путіним за спиною України, вважає директор з міжнародної безпеки RUSI Ніл Мелвін. Тепер Зеленському потрібно не допустити, щоб Путін втягнув Трампа у серію обговорень широкої економічної та політичної програми, поступово знижуючи значущість війни в Україні у двосторонніх відносинах США та Росії:

— Зеленський вирушить до Вашингтона, щоб просувати цю ідею. Його головні завдання у понеділок в Овальному кабінеті — зміцнити рішучість Трампа залишатися залученим і переконати його посилити тиск на Путіна для реального й негайного виходу на переговори через подальші санкції та нарощування військової підтримки України.

Дмитро Джулай — журналіст-документаліст, який спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів РФ, зокрема хроніках трагедії в Бучі. За понад півтора роки роботи з архівами він зібрав свідчення близько пів тисячі очевидців, опрацював сотні відео з камер спостереження й секретних документів, аби відтворити трагічні події перших днів війни та довести причетність російських військових до воєнних злочинів в Україні. Поки росіяни заперечують свою причетність до розстрілу цивільних і називають фейком вбивство 554 українців в Бучі й околицях, Дмитро збирає беззаперечні докази, які можна побачити у трьох серіях фільму-розслідування.

«Батьку, не помирай!» 

Наталія Жуковська: Дмитре, з чого розпочалася ваша робота над документальними розслідуваннями воєнних злочинів?  

Дмитро Джулай: Ще до початку повномасштабного вторгнення я планував робити фільм про Бабин Яр, Голокост та Другу світову війну. Зібрав багато матеріалів, знайшов важливі свідчення. У лютому 2022 року готувався розпочати роботу, але все довелося відкласти. Вже 25 лютого у мережі з’явилися перші відео вбивств цивільних, скоєних росіянами. На одному з них — машина, в якій їхали батько із сином. Російські військові відкрили по ній вогонь, вбили чоловіка й їхнього собаку. Син кричав: «Батьку, не помирай!». Це відео стало для мене поворотним. Я зрозумів: ми зіткнемося з масовими вбивствами, як це вже було у попередніх війнах за участі Росії. І саме тоді усвідомив, чим можу займатися і бути корисним. 

У перші дні повномасштабного вторгнення західна аудиторія не могла повірити, що росіяни здатні на вбивства цивільних. Тож ми провели невелике розслідування й показали: це правда, яка відбувається вже зараз. У лютому–березні, коли багато територій ще перебували під окупацією, я дуже обережно, дистанційно спілкувався з людьми, які пережили катування, чиї рідні були вбиті. Після звільнення Київщини й Чернігівщини поїхав безпосередньо на деокуповані території, побачив усе на власні очі. Саме Буча стала символом воєнних злочинів Російської Федерації в Україні. І я зосередив свою роботу там.

Першою частиною розслідування стала історія про вбивство полковника Теліженка на околиці міста. Чому вас зацікавив саме цей випадок?

Тому що було достатньо ниточок, за які можна було потягнути, щоб спробувати встановити осіб, причетних до цього злочину. Взагалі історія з полковником Теліженко унікальна.

‍Ті, хто його викрав — тобто росгвардійці — згодом виставили його нагороди та особисті речі у своєму музеї в Росії. Вони подавали це як доказ своєї «героїчної» операції — мовляв, захопили важливого ворога 

Саме ці нагороди й допомогли нам ідентифікувати частину воєнних злочинців, причетних до його викрадення. 

Втім, ситуація виявилася складнішою: викрадення здійснив один підрозділ, а передали його іншим, які здійснили страту полковника. Це був окремий 175-й розвідувальний батальйон із Пскова, який розташувався у лісі на околиці Бучі. Це місце було одним із тих, куди свідомо звозили людей  на допити, а згодом там і розстрілювали. Полковника Теліженка забили до смерті під час допиту. Він найімовірніше не хотів йти на співпрацю з росіянами. Буквально за 50 метрів від нього знайшли тіло місцевого самооборонівця — Олексія Побігая. Його вбили пострілом у голову. В цьому ж лісі знайшли мертвими ще сімох бучанців. Їх розстріляли. Після публікації нашого розслідування правоохоронні органи оголосили підозру капітану російської армії Каскулову — на той час він був заступником командира 175-го окремого розвідувального батальйону з Пскова. Саме його ми запідозрили у причетності до вбивства полковника Теліженка.

А які ключові факти вам вдалося встановити у справі щодо вбивства тероборонівця Олексія Побігая?

Олексій Побігай без жодного військового досвіду в перші дні війни вступив до лав бучанської самооборони. До того тримав маленький магазин у своєму районі. Звичайна людина, готова боронити своє місто й країну. Під час розслідування я звертався до багатьох людей: запитував, чи не залишилось якихось речей, документів, шевронів — того, що могли загубити російські військові. Якось прийшов до архівного відділу Бучанської міськради. І начальник архіву, Ігор Бартків, виявився його добрим товаришем. Він показав документ під назвою «Інформаційний бюлетень». Окрім пропагандистських повідомлень типу «Росія всіх перемагає», там був розділ «приклади мужності й героїзму наших товаришів». І в одному з них чорним по білому було написано: «Капітан Сергій Тихонов затримав представника тероборони міста Буча — Олексія Побігая». Це був прямий доказ того, що Олексія схопили не невідомі, а конкретний російський офіцер. Після цього мені вдалося ідентифікувати самого капітана Тихонова. 

Ми з’ясували: щоб затримати Олексія, росіяни провели цілу спецоперацію — оточували район, тримали сусідів під вартою. Один з них мені розповів, що вони були із Кемерово. Згодом ми зрозуміли, що це група спецназу росгвардії з Кемерова, якою керував капітан Сергій Тихонов. Це той самий підрозділ, як ми встановили, що викрадав Теліженко. Тому логічно, що Олексія Побігая знайшли вбитим у тому самому лісі, що й полковника СБУ. На той момент російські війська вже налагодили систематичну роботу з пошуку та арешту українських патріотів та противників російського режиму. Коли ми працювали над другою частиною розслідування, вже було відомо, що саме у бучанському лісі стояли псковські десантники. На жаль, нам не вдалося точно встановити, хто саме натиснув на спусковий гачок, убиваючи Олексія Побігая, але ми чітко розуміємо — до його страти причетний хтось з військових цього підрозділу.

У який момент ви зрозуміли, що історія виходить за межі кількох випадків? Як локальні свідчення мешканців Бучі допомогли вам провести ще масштабніше розслідування?

Я ходив від хати до хати, спілкувався з людьми, які розповідали про деталі: яку форму бачили, техніку, зброю... Саме у той момент стало зрозуміло, що можна спробувати ідентифікувати причетних не тільки до вбивств тероборонівця Побігая і полковника Теліженко, а й багатьох інших бучанців.

‍Розслідування переросло у дещо більше 

Ми почали з’ясовувати деталі щодо подій, які відбувалися на вулиці Яблунській. Саме там знайшли найбільше тіл убитих цивільних. Для третьої частини розслідування нам вдалося зібрати десятки годин відео з камер спостереження. На щастя, у перші дні, коли російські військові заходили в Бучу, камери на Яблунській встигли зафіксувати події. Також були відео з телефонів очевидців. 

До того ж, втікаючи з міста, російські військові залишили після себе багато документів. Наприклад, журнал чергувань із вказаними прізвищами та годинами. Шматочок за шматочком ми відтворювали події. І врешті ідентифікували багатьох російських військових, які можуть бути причетні до масових вбивств на Яблунській у період найінтесивніщих розстрілів місцевого населення. 

Третя частина фільму — це розслідування трьох днів окупації, з 3 по 5 березня, відтворене нами майже похвилинно. Саме у цей період відбувся один з наймасовіших розстрілів цивільних у Бучі.

‍Лише за ці три дні російські військові вбили щонайменше 62 людини

Солдат в арафатці 

Як вдалося встановити причетних до розстрілів цивільних?

Я зосередився на тих вбивствах, щодо яких ми мали реальні докази — фото, відео, свідчення. Усе зводилося до одного підрозділу — 234-го десантно-штурмового полку з Пскова, що належить до 76-ї дивізії ВДВ Росії. Саме він і був причетний до масових вбивств на вулиці Яблунській у Бучі. 

Коли знаєш підрозділ, то далі можна шукати конкретних військових. Тут нам допомагали наші джерела у правоохоронних органах. З’ясувалося, що російські військові, втікаючи, залишили на Яблунській особистий комп’ютер одного з командирів псковського полку. У ньому був список близько двох тисяч військовослужбовців 234-го полку із Пскова, з датами народження, даними про родини, номерами військових квитків, паспортами, спеціальностями… Один з основних фігурантів нашого розслідування — це російський військовий, який був одягнений в арафатку. Його чорно-білий шарф сильно контрастував на тлі інших «зелених чоловічків». Та найголовніше — цього «Арафатку», як ми його спочатку назвали, зафіксували камери спостереження в момент вбивств чотирьох бучанців. Ось «Арафатка» командує групою військових, які розстрілюють 70-річного бучанця Володимира Рубайла, ось він наказує провести зачистку поруч з багатоповерхівкою і його підопічні вбивають 41-річного Дмитра Коновалова. То він веде бучанця Ігоря Городецького, після чого того вбивають, чи стає зі своїми підлеглими на нічліг в одному з багатоповерхових будинків на Яблунській, де того ж вечора у своїй квартирі вбивають Євгена Петрашенка. Стало очевидно, що попри все треба ідентифікувати цього російського військового. Нам це вдалося, бо його підопічні зупинилися поруч з камерою, яка писала звук. З огляду на купу доказів, я не сумніваюся, що «Арафатка» — це Борзунов. Але хотів мати якесь остаточне і сильне підтвердження. Я подзвонив кожному, кого вдалося ідентифікувати. І що цікаво — до Борзунова я таки додзвонився. Не сподівався, що він відповість. Розуміючи, що часу буде обмаль, відразу запитав: 

«Чи ви причетні до вбивств на вулиці Яблунській?». У відповідь почув: «Так»

Після цього він поклав слухавку. За три хвилини він мені написав: «Передзвоніть». Я передзвонив, і ми говорили майже 10 хвилин. Я питав про конкретні епізоди, які ми вже ідентифікували. Він підтвердив убивство щонайменше трьох осіб. Думаю, це одне з перших прямих підтверджень від російської сторони, що саме їхні військові вбивали цивільних у Бучі. Адже їхня офіційна пропаганда заперечує це, а Путін узагалі називає все фейком. На жаль, Барзунов — командир найнижчої ланки. Нам вдалося встановити також і присутність під час вбивств на Яблунській високопоставлених російських офіцерів, зокрема і командира 234-го полку Артема Городилова. Це важливо, адже доводить, що те, що сталося в Бучі, це не «ексцес виконавців», а санкціонований згори метод ведення російською стороною війни проти українців: затримання, катування, розстріли. Я намагався зв’язатися з вищими офіцерами, чия присутність у Бучі на Яблунській була зафіксована. Телефонував і ставив просте питання: «Чи ви причетні до вбивств цивільних у Бучі?». Але у відповідь чув лише російську нецензурну лексику.

Під час розмови із псковським десантником ви поводилися досить стримано й холоднокровно. Як вдавалося контролювати емоції?

Я подумав, що саме така манера — спокійна, виважена, цивілізована, буде моєю перевагою. Я не маю права емоційно реагувати чи переходити на крик, тому що я не пропагандист, я журналіст. Моє завдання — здобути точну, перевірену інформацію, зібрати факти й докази. І якщо я зможу отримати від російського військового хоч щось, що допоможе ідентифікувати їхню причетність до злочинів — це вже важливо. Це не була особиста розмова. Це було професійне інтерв’ю. І мій тон — це спроба зберегти чіткість та об’єктивність.  

Ви особисто переглянули десятки годин відео з камер спостереження. Як ви витримували ці кадри? Чи були моменти, коли було надто важко?

Щиро кажучи, саме відео — це не найскладніше. Ти просто сідаєш, аналізуєш, звіряєш хронометраж. Це технічна й аналітична робота.

‍Найважче — спілкуватися з рідними загиблих 

Боляче вторгатися в їхній особистий простір, змушувати згадувати пережите. Зазвичай я намагаюся не телефонувати, а особисто підійти, спитати, чи готова людина говорити. І це завжди емоційне випробування — і для неї, і для мене. Буває дуже складно не тільки записати інтерв’ю, а й потім його передивлятися. Слухаєш 10–15 хвилин — і мусиш зупинитися. Бо не можеш. Не тому, що це слабкість — це просто межа. Втім, навіть у важкі моменти не було думки зупинитися чи полишити розслідування. Бо для родин загиблих потрібна ця справедливість. Їм важливо знати, як саме загинули їхні рідні, хто це зробив, чи є бодай якісь кадри останніх хвилин їхнього життя. Наприклад, була історія з тероборонівцями, яких розстріляли на території офісної будівлі на Яблунській, 144. Мені вдалося знайти короткий відеоепізод, на якому видно, як хлопці за день до своєї страти допомагають людям евакуюватися, чергують на блокпосту. На кадрах був Андрій Вербовий. Коли я надіслав відео його дружині Наталі, вона відповіла: «Переді мною Андрій постав, немов живий». І саме такі моменти — коли ти можеш хоч трохи дати людині частинку правди, — додають сил і сенсу. Ми розуміємо: притягти російських військових до відповідальності буде дуже складно. Але наш крок — це фіксація, ідентифікація та документування злочинів. І це вже крок до справедливості. 

Загалом я переглянув сотні годин відео. Треба розуміти, що на деяких є лише кілька секунд важливих подій, решта — порожнеча. Я мусив передивлятись усе, бо кожна секунда має значення

Прикидався мертвим і так врятувався

Як вам вдавалося переконувати людей — очевидців, свідків, родичів загиблих, говорити?

Один з перших матеріалів був про розстріли в селі Старий-Новий Биків на Чернігівщині. Говорив із тими, кого катували, з рідними загиблих. Загалом я майже пів року їздив Чернігівською та Київською областями. Це ще не були розслідування в класичному сенсі — це було фіксування й документування воєнних злочинів. Я показував людям, що я «в темі».

Говорив, що мені не йдеться про хайп, а лише про розслідування

Я хотів дійти до правди, знайти причетних. Показував людям свої напрацювання. За весь час роботи над фільмом лише одна людина, яку я хотів записати, відмовилася. Звісно, що я на неї не тиснув. Мені здалося, жінка просто не повірила, що я не спекулюватиму на трагедії.

Чи була історія, яка стала переломною у розслідуванні?

Ключовим в одному з епізодів розслідування є свідчення Івана Скиби. Це боєць тероборони Бучі, якого затримали російські військові, розстріляли разом з іншими, але він дивом вижив. Куля пройшла навиліт — у бік. Іван розповідав, як лежав на землі, прикидаючись мертвим, а коли стемніло, зняв черевики з одного убитого, бо сам був босий. І втік до місцевої жительки, яка далі допомогла йому врятуватися. 

Також мене вразила історія однієї з жінок, яка жила поруч з місцем, де розстріляли тероборонівців. Вона розповіла, що весь період окупації намагалися підгодовувати собак, аби ті не чіпали тіла вбитих. Загалом, історій було дуже багато, але нашою головною метою було не просто збирати емоції — ми шукали докази. Бо чимало з того, що ми знаємо про Бучу, — це верхівка айсберга.

‍Багато історій лишаються нерозказаними. І найстрашніше — свідки відходять‍

Так, двоє людей, з якими я планував поговорити, вже померли. Час іде, і ми повинні все зафіксувати. Бо разом з людьми зникають їхні цінні спогади.

Перша серія фільму про вбивство полковника СБУ Олексія Теліженка стала підставою для оголошення підозри російському офіцерові. Чи було у вас відчуття, що ви виконуєте роботу, яку мали б робити слідчі?

Ні. Я чітко розумію, що в Україні — тисячі таких злочинів. Уявляю, скільки роботи у слідчих. У правоохоронців своя логіка, протоколи та експертизи. Я — журналіст. Ми доповнюємо одне одного. До того ж правоохоронці часто ділилися досвідом зі мною, і це допомагало у роботі. Ми всі разом робимо одну велику справу. Сподіваюся, що наші матеріали допоможуть правоохоронцям у майбутньому оголосити нові підозри. Можливо, колись ці докази, навіть якщо вони невеликі, стануть частиною міжнародного розслідування.

А чи вірите  ви, що російські злочинці понесуть справедливе покарання?‍

Важко сказати. Я не юрист, але вірю у справедливість. Ми повинні не зупинятися й шукати нові докази воєнних злочинів. Бо того, що не проговорено і не показано, у сучасному світі просто не існує. На жаль, кількість таких історій щодня зростає.

У травні ви отримали міжнародну золоту нагороду New York Festivals 2025 за другу серію фільмів про Бучу у номінації «Права людини». Що для вас означає це визнання?

Будь-яка згадка про Україну, про війну — дуже важлива. «Радіо Свобода» має багато мовних редакцій. Ми переклали цей фільм румунською, болгарською, англійською, російською.

‍Сукупно — лише на YouTube десь під три мільйони переглядів

‍Для мене важливо, що хоча б одна людина в Болгарії, Румунії чи десь ще у світі дізналася правду про криваву війну в Україні. Ми показали докази, пояснили контекст. І це важливіше за саму статуетку.

Продовження серії розслідувань про воєнні злочини, вчиненні росіянами в Україні, буде?

Я вже понад десять років працюю на «Радіо Свобода». І зараз наше медіа на межі закриття через нову політику США. Втім, поки маю можливість — роблю великі розслідування. Лише у Бучанській громаді сотні вбитих. Є й інші місця — і не лише на Київщині. Роботи дуже багато. Головне, щоб можна було її продовжувати, бо це важливо не лише для нас, а й для наступних поколінь. 

‍

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська