Ексклюзив
20
хв

Життя без світла: як ми даємо собі раду?

Масовані російські атаки на український енергосектор штовхнули українців в обійми нової реальності — постійних відключень світла та інтернету, темних спальних районів, доступу до буденних зручностей «за графіком». Як українці долають труднощі, як живуть без електрики? І як навіть у ці складні часи знаходять можливість позитивно дивитись на життя?

Sestry

Блекаут у київському кафе. Фото: Alex Babenko/Associated Press/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці розповідають:

Марія Бурмака, співачка, продюсерка, Київ-Львів:

— Коли у мене немає світла, то зникає і вода. І тому я — ха-ха-ха — купила абонемент у спортзал, який знаходиться поблизу мого дому (а ціни на річні абонементи зараз просто фантастичні). Спортзал, як і весь молл, працює на генераторах, і для мене важливий не стільки спорт, скільки те, що я щодня у будь-який час можу прийняти душ, помити і висушити волосся. Набридло підлаштовуватися і вставати о 5 ранку, щоб помитися й зробити укладку!

На додачу до залу я купила не дуже потужний фен і не дуже потужні щипчики для випрямлення волосся — на батарейках. Головне, що я чиста, і мої речі теж.

Пральну машинку вдома я завантажую по самі вінця і чекаю на зручний момент у стабілізаційному графіку, щоб увімкнути її на повний цикл. Ну а м'ятим одягом сьогодні нікого не здивуєш, це навіть тренд. Отак і виживаємо.

Процедури у салоні краси під час раптового відключення світла. Фото: Катерина Іванова

Анастасія Новицька, економістка, Київ:

— Щоб дізнатися, коли буде відключена електрика, я використовую застосунок «Київ цифровий». Дуже важливо вчасно заряджати потрібні гаджети. У моєму списку це два ноутбуки, повербанки, зарядна станція, акумуляторна лампа, ліхтарик, електронна книжка, смартфон. Коли гаджети заряджені, можна автономно працювати до 8 годин. А якщо відключення триватимуть довше — поїхати в офіс, коворкінг чи до друзів, де на той момент є світло.

Відключення світла навчили мене деяким лайфгакам:

— Раз на добу заливаю гарячу воду в термос, щоб потім не шукати, де нагріти воду і заварити свіжу каву з молоком чи смачний китайський чай;

— У морозилці зберігаю ємності із льодом. Вони підтримують низьку температуру в холодильнику, коли немає світла. Пляшки з льодом кладу на полиці із готовою їжею та продуктами, що швидко псуються;

— Коли заздалегідь знаєш часи «роботи» світла, можна запланувати й зробити безліч хатніх справ: готування, прання, поїздку на ліфті. Остання опція дуже важлива, бо на 10-й поверх складно підніматися з важкими торбами з магазину.

Молоді кияни їдуть на електросамокаті в темряві. 2024. Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Регіна Гусейнова-Чекурда, юристка:

— Мені пощастило: у мене не видовий офіс на 25 поверсі, а лише на другому, куди можна спокійно піднятися пішки. Застрягнути в ліфті — мій найбільший страх, тому я перестала їздити в гості чи ходити до клієнтів, які живуть вище 5 поверху. Сподіваюсь, вони не ображаються.

У місті Бровари, де я мешкаю, світло відключають надовго і, що особливо неприємно, за непередбачуваним графіком. Найдовше відключення тривало понад 8 годин. Добре, що зараз літо. Адже я живу у приватному секторі, у моєму будинку від електрики працює котел опалення та насос для води. Тож коли відсутня електрика, тепло і вода також відсутні.

Під час минулих блекаутів довелося купити пічку на дровах, так звану «буржуйку», і безперебійник з акумулятором. На щастя, у теплу пору року проблема опалення не стоїть, а перебої з водою вирішуються запасами питної і технічної води. Вода стоїть всюди: у ванній — для вмивання і зливу, на умивальнику — щоб почистити зуби і помити руки, на кухні — для посуду. Аби пережити зиму, вже купила машину дров і планую купити ще один акумулятор.

Зарядити гаджети можна також в аптеках. Харків, 2024. Фото: Genya SAVILOV / AFP/ East News

Валерія N, спеціаліст з поліграфу, Київ:

— З постійними тривогами під час війни я особисто можу розвантажити голову і тіло лише одним способом, і цей спосіб — секс. Постійного партнера зараз у мене немає, тому допомагають гаджети. Нещодавно я замовила онлайн яскравий, блискучий, просто космічний апарат для самозадоволення! Один недолік — не додумалася взяти на батарейках і купила такий, що заряджається через кабель. Хто ж думав, що відключення електрики можуть тривати понад 10 годин на добу?

У результаті ситуація: одного психологічно надважкого дня я знервована і зла, а мій найнадійніший друг і партнер в антистресовій терапії… розряджений! Не витримала, побігла у найближче відділення Нової пошти, де є генератор. Кажу: «Можна тут у вас підзарядитися?» Відповідають: «В принципі, так, але тільки якщо у вас щось термінове». Я зважила всі «за» і «проти» і продемонструвала працівникові пошти предмет з моєї сумочки. І що ви думаєте? Цей коректний мужчина не поставив мені більше жодного запитання. Я підзарядилася одразу за бабусею зі старою «Нокією». Єдине, що довелося 45 хвилин привселюдно тримати вібратор в руці коло гніздечка для підзарядки. Що тут скажеш — після такої пригоди ми з ним дуже зблизилися!

Робочі монтують сонячні батареї на даху пологового будинку в Києві, 2024. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News

Анна Радіонова, продюсерка, Варшава-Київ:

— У знайомої в Києві дитині всього 6 місяців, вона вже не на грудному молоці, і для подруги важливо регулярно підігрівати дитяче харчування. У моменти, коли виникає ця потреба, а електрики немає, вона бере дитину, сумку і йде на Нову пошту. Коли вона прийшла з цим проханням вперше, співробітники дозволили їй скористатись їхньою мікрохвильовою піччю на кухні та підсобним приміщенням, щоб одразу погодувати дочку замість нести підігріте додому. Працівники сказали, що вона завжди може приходити. Подруга зізналась, що розплакалася тоді від цього прояву підтримки.

Скільки не приходить у відділення — навіть якщо різні співробітники — відповідь завжди в стилі: «Так, звичайно, ви можете скористатись нашою кухнею і залишитись, щоб погодувати дитину, ходімте, ми вам все покажемо і допоможемо». Українці неймовірні, з такими людьми у війну не так страшно.

Романтика блекауту в Києві. Фото з приватного архіву

Ігор М, батько двох дітей, Кременчук:

— У Кременчуці працюють графіки відключень, майже чітко — зазвичай це 2-3 години блекауту. Ми живемо на 9 поверсі, ходимо пішки. Донька і раніше боялася ліфтів, а тепер тим паче. Займаємось фітнесом. Ходимо за продуктами з рюкзаками, так зручніше піднімати сходами. Дома маємо газову плиту, тому проблем з готуванням немає. Але іноді вечеряємо при ліхтариках. Маємо запас батарейок.

Взагалі я помітив, що з початком відключень люди стали більше виходити на вулиці, спілкуватися. Зараз дуже багато людей гуляють парками, сидять на лавочках, проводять час разом. Ми також. Коли світла немає, намагаємось кудись піти. Часто їздимо на дачу, готуємо їжу на вогнищі. Романтика.

Наталія Ряба, віцешеф-редакторка Sestry.eu, Варшава-Київ:

— Відсутність електрики протягом багатьох годин для українців — нова реальність. Тиждень тому я приїхала додому до Києва з Варшави. Потяг прибув близько 23:00. Зустрів чоловік. Ми їхали додому пустими дорогами нічного освітленого ліхтарями Києва. Я милувалася з вікна і якось не думала, що десь у місті, а конкретно у нас вдома, може бути інакше.

Вже у нашому темному під'їзді чоловік засвітив ліхтарик на мобільному і завбачливо попередив: «Ходимо лише пішки, ніякого ліфту, навіть коли в оселях світло. Бо застрягнеш!» Темний коридор — і ось нарешті наші двері. Відчиняємо, а квартира — як з різдвяної діснеївської картинки. Стіни у святкових гірляндах, у кімнатах запалені аромасвічки. Я вмить поринула в атмосферу свята, на душі стало радісно й тепло. Це ж чоловік і син влаштували до мого приїзду таку дивовижну красу!

Фото: Наталя Ряба

Наступного дня зустрічаємось з подругою у центрі Києва. Золоті Ворота, Пейзажна Алея, Андріївський узвіз, Поділ. Проводжаємо красивенний захід сонця, на вулицях запалюються вечірні ліхтарі. Мій улюблений бар на Подолі не вміщає усю молодь, частина сидить на сходах, жваво розмовляє і п’є холодне просекко. На мить мені здається, що війни немає. Але приїжджаю на свій район і вертаюся до реальності — всі  будинки стоять у темряві. Тільки на мить стає моторошно, аж тут з-за хмари виходить місяць.

Роблю з десяток фото і вже біля мого будинку розумію, що попри відсутність освітлення на майданчику повно дітей. Дівчата на гойдалках, хлопці на велосипедах, усюди навколо - дитячий сміх. Яскравий місяць освітлює своїм сяйвом майданчик і українських дітей, які, попри вмовляння батьків, не хочуть йти додому, бо ж тільки десята вечора і канікули. І байдуже, що немає світла. Літо — для ігор і щастя.

Київ влітку 2024. Фото: Наталя Ряба

Романенко Марина, природозахисниця, Миколаїв:

— Весь час прислухаєшся до ритму: повітряна тривога/відбій повітряної тривоги. У Миколаєві цей ритм шалений через близьке розташування до лінії фронту.  Тепер ще й відключення світла додались. Добре, хоч літо — якось морально легше через впевненість, що діти не залишаться голодними чи змерзнуть. АТ «Миколаївобленерго» оперативно інформує нас про години відключень. Вечірні години без світла — привід поспілкуватися з дітьми, особливо, коли не встигли зарядити гаджети. Ми часто використовуємо цей час, щоб прогулятися. Нехай темно — зате разом!

Киянин грає на вуличному фортепіано під час блекауту, 2024. Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Наталія Жуковська, журналістка Sestry.eu, Жешув-Київ:

— Мої батьки проживають у невеличкому селищі Драбів, що на Черкащині — за 170 км від Києва та 400 від лінії фронту на Харківщині. Люди там прокидаються зазвичай вдосвіта. Встають разом із сонцем, аби зрання нагодувати худобу та, поки не спекотно, попрацювати на городах. Світло у селищі почали вимикати синхронно з іншими областями. Мама каже, що, звісно, незручності були, але то на початку. Тепер звиклися і вчаться планувати свій час.

Відсутність електрики найпомітніша увечері. Замість звичного перегляду телевізору — живе спілкування. Замість моніторингу новин — чаювання при свічках на кухні. І так щодня з 20.00. Неочікувано відсутність світла дала моїм батькам можливість більше бути одне з одним.

Обом батькам я передала з Польщі якісні павербанки. Зарядити їх часу цілком вистачає протягом дня, коли є світло. Разом з тим дзвоню ввечері мамі, а потім і татові — телефони вимкнені. Наступного дня запитую, кажуть — розрядилися. А чому не зарядили? Забули. Батьки зізнаються, що раптом наче повернулися на десятки років назад, у часи перших побачень, коли існували лише вони вдвох. Мама каже: я знову почала чути тата. Тато не приховує: він вже й забув, яка його дружина чудова співрозмовниця. Навіщо телефон, коли найближча людина — поруч?

Закохані гуляють темним мостом у Києві, 2024. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News

Від редакції: Українці переживуть відключення електроенергії і злочинну російську неспровоковану війну проти нашої держави. Україна буде частиною ЄС — за кожного з нас і за тих, кого з нами більше немає. Світло переможе темряву!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мзія амаглобелі

Усе в цьому залі суду в Батумі наче спеціально спроєктоване, щоб відділяти й примушувати до мовчання. Насамперед — товста скляна перегородка, за якою сидить Мзія Амаглобелі. Їй 50, і все її життя — це історія боротьби за вільні медіа в Грузії. На ній проста блакитна сорочка, руки схрещені на грудях, а погляд спокійний і рішучий. Вона — засновниця Batumelebi і Netgazeti, незалежних ЗМІ, які десятиліттями (з 1999 і 2010 років відповідно) були вартовими демократії, стежачи за владою. Саме ця роль — вартової демократії — і зробила її мішенню.  

По той бік скла, у перших рядах, сидить «дипломатична Європа»: посол Німеччини Петер Фішер, посол Франції Шераз Гасрі та австрійська євродепутатка Лена Шіллінг. Її біла футболка — відвертий жест солідарності: на ній обличчя Мзії та напис FIGHT BEFORE IT’S TOO LATE («Боріться, поки не пізно»)

Як одна з найшанованіших журналісток країни опинилась в епіцентрі міжнародного скандалу, звинувачена у нападі, за який їй загрожує 7 років в’язниці? Відповідь — у хаотичних подіях одного вечора.  

11 січня 2025 року біля батумського відділку поліції відбувся протест. Мзію заарештували вперше — за наклеєну на стіну наліпку про запланований страйк. Це було дрібне адмінпорушення, і через дві години її відпустили. Але вона не пішла. Залишилася серед натовпу, і атмосфера нагніталася дедалі сильніше. Коли поліція почала жорстоко затримувати інших демонстрантів, зокрема її знайомих, ситуація вийшла з-під контролю.  

У пекельному хаосі Мзія зіткнулася віч-на-віч з начальником батумської поліції Іраклієм Дгебуадзе. Свідки й адвокати стверджують, що той навіть не намагався заспокоїти людей. Навпаки — ображав і принижував журналістку.

Amnesty International повідомила про наявність записів, де чутно, як Дгебуадзе погрожує їй сексуальним насильством

У відповідь Мзія дала йому ляпаса. За даними Transparency International Georgia, удар був «символічним» і «не міг заподіяти шкоди».  

Реакція держави була миттєвою й безжалісною. Амаглобелі знову заарештували — тепер за «напад на правоохоронця». Її адвокати розповідають, що у відділку Дгебуадзе плював на неї, а їй самій годинами не давали не тільки захисника, але й доступу до туалету.  

Тієї ночі в камері вона почала 38-денну голодівку — і її відповідь прозвучала не як прохання, а як маніфест. У листі від 20 січня вона написала:  

«Причина, через яку мене сьогодні судять, — це прямий наслідок репресивних, зрадницьких і жорстоких процесів, що тривають вже рік [...] Я не підкорюся цьому режиму; не буду грати за його правилами. [...] Є щось важливіше за життя — і це свобода»

Її гасло — «Боріться, поки не пізно» — стало символом опору.  

На тлі — гостра політична боротьба. Уряд «Грузинської мрії», заснований олігархом Бідзіною Іванішвілі, звинувачують у служінні інтересам Росії. Чиновники відкрито називають Мзію «інагентом», використовуючи кремлівську риторику. У матеріалах справи це описують як елемент «гібридної війни РФ».  

У відповідь світ об’єднався на її підтримку. Понад 90 організацій — від Amnesty International до Фонду Клуні, від Варшавського журналістського товариства до Knight Center for Journalism in the Americas — вимагали її звільнення. До них приєдналися лауреатки Нобелівської премії миру Марія Ресса та Ширін Ебаді. Кадри солідарності облетіли світ: Ресса з футболкою із зображенням Мзії; та ж Мзія на лаві підсудних, яка тримає книгу Ресси «Як протистояти диктатору»; євродепутати у Брюсселі з гігантським прапором Грузії, вкритим підписами.  

Фото: clooneyfoundationforjustice

Навіть за ґратами Мзія не полишає своєї місії. У зверненні на День свободи преси вона говорила про обов’язок журналістів у світі «ботів, тролів, пропаганди й олігархів». Намагалася докричатися до грузинського бізнесу й громадян: «Підтримуйте вільні ЗМІ, щоб вони не лишилися самі у боротьбі з Росією і авторитарним режимом, що працює на її інтереси».  

28 квітня стався переломний момент. Коли суд вдруге відмовив у скасуванні арешту, Мзія підвелася й звернулася до судді. Її слова, спокійні й виважені, стали остаточною відповіддю на звинувачення: «Якщо мене випустять — я точно знаю, що робитиму. Я не вчиню злочину, бо я не злочинець, — вона зробила паузу. — Але я робитиму все можливе, щоб сприяти європейській інтеграції країни, свободі слова й свободі висловлювань — так, я це робитиму. І якщо це вважається злочином... то, можливо, я справді маю сидіти у в’язниці». 

20
хв

7 років ув’язнення за ляпас «Грузинській мрії» 

Єжи Вуйцік
Київ, військовослужбовець, жінка, моноколесо

Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?

Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.

Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.

Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.

А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?

Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають. 

Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.

Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX

Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?

Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.

Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.

Що маєш на увазі?

Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.

У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю

У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.

В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.

До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.

Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.

Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.

Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.

Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки

Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»

Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.

Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX

Які проблеми маєш на увазі?

Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.

Як держава може допомогти ветеранам?

Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.

Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.

Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...

Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.

Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.

Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах 

Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...

Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?

Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)

Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.

Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей». 

Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.

І приймуть їх назад?

Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.

Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?

Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.

Як війна змінила тебе як феміністку?

До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.

 

Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.

Український військовослужбовець (праворуч) з жінкою оглядають визначні пам'ятки Києва під час прогулянки на моноколесах у сонячний літній день у Києві, 14 серпня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Сергій Супінський / AFP

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Прощання з берегинею

Кая Путо

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress