«Я люблю сина і не хочу, щоб війна зруйнувала його життя»

27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».

Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».

Російський світ проти Божого світу

В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира». 

Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».

Казарми в молитовних будинках

Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності. 

Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.

Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:

Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.

«Гумовий» карцер 

Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».

Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:

«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм. 

Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.» 

Армія православної країни

Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так: 

«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»

Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):

«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця. 

Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»

Ліга порушників свобод

Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер. 

У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.

Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):

«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»

Тебе повинні поховати живцем

Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.

Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань

«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.

Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область): 

«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».

‍

Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.  

Шлях з Росії до України

Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України. 

Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості

Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому. Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують  та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін. 

У мене ж завжди була своя думка. Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України

Добровольчий батальйон

Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та  медицині.  Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині. 

Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових

У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали.  Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.   

Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень

Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком. 

Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала  його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною». 

Війна — здебільшого про біль 

Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам  розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві. 

Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро

До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.

Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти  нічого не можеш зробити. 

Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо

Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки. 

Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися

І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.  

Побут і сексизм на фронті

У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути  раз на чотири дні, тому що води  не вистачало. Нам її привозили у  вантажівках  в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку. 

Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше 

Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося  чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і  допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.

Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання 

Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і  не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки. 

Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття 

Українське громадянство — поки місія нездійсненна

Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля. 

Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою

Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає  мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який  прожив із нами всю ротацію.

Перемога — розвал Росії

У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути  ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну. 

За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей

У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення. Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо  для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.

Не уявляю собі, що думає моя донька про те, що таке війна. На війні тато, йому там видали шапку, він постійно кудись їде на машині і годує великих бродячих собак. На війну постійно треба щось купувати. Війна в Україні. Росіяни спалили літак «Мрія», він був дуже великий — і після війни всі українці разом його обов’язково відбудують. На війні загинула мамина знайома тьотя, яка писала книжки і фотографувалася з білим собакою.

Не уявляю собі також, якщо чесно, що вона думає про те, що таке Україна. Україна — це її батьківщина. Але що це значить? Моя донька не народилася там і дуже недовго там жила. В Україні наша Таня Клубнічка (довга історія), Віка і перша Мішина подружка Маріві. В Україні живе собака, який крав Мішині шкарпеточки, коли вона була маленька (вона так це всім розповідає, ніби пам’ятає!). В Україні похилилася червона калина, бо напали росіяни. В Україні продаються книжечки Абабагаламага (це прямо наша больова точка, дитина постійно просить книжечки цього видавництва — не те, щоби в нас їх мало, але якось вона «викупила», що їх існує більше, ніж в нас є, і періодично просить нову — так і каже: «Ти купи вже зараз, бо з України ще довго буде їхати»).

Це все цілком реальні цитати з розмов з моєю донькою. Коли ця колонка вийде, їй уже виповниться три. Нещодавно ми йшли з нею по вулиці, і без ніякої передмови вона так захоплено каже мені: 

— Мамо, так я українка! 

— Звісно, — кажу, — ти — українка!

— Мамо, а ти — українка? — уточнює.

— Абсолютно українка, — кажу.

І тоді моє дитя показує на жіночку, яка іде нам назустріч. Вона темношкіра і в хіджабі.

— Мамо, а ця тьотя — українка?

— Е-е, ні, — кажу я. 

А вона ставить загалом дуже правильне запитання:

— А звідки ти знаєш?

Доводиться зійтися на тому, що я розгублено виголошую якийсь трошки кріповий [з англійської мови жахливий. — Ред.] набір характеристик, які з більшою вірогідністю дозволять визначити в тьоті українку, але закінчую тим, що я точно знати не можу, чи українка ця тьотя, і, звичайно, краще спершу переконатися, а вже потім казати, чи є хтось українкою чи ні. 

Моя донька забуває цю ситуацію за 10 секунд, а я ще тижнями кручу в голові, чи може темношкіра жінка, мусульманка, з якихось причин бути чи вважати себе українкою? Гіпотетично — так, звісно, але на практиці — чи є такі українки? Взагалі, хто такі українки в наш час? Я знаю українок, які єврейки, кореянки, білоруски, киримли, народжені від обох литовських батьків, які давно проживають в Україні... І ще кілька цікавих комбінацій. Що їх об’єднує — те, що вони вважають себе українками і стоять зараз за Україну та її незалежність і цінності (деякі прямо фізично стоять, на передовій)? Коли ми не живемо всі разом в своїй Україні, бо на неї скидають бомби потвори, бо її частину злочинно окуповано — що об’єднує нас, таки різних, крім цього усвідомлення, що ми українки та українці?

Я думаю про свою доньку і про те, як формується її національна ідентичність, і це просто щось поза межами зрозумілого. Іноді я говорю про це з іншими мамами таких самих малих українців і українок, які толком-то і не встигли побути українками і українцями. І для інших мам це такий же треш, як для мене. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

По-перше, як говорити з дітьми про росіян, не травмуючи їх (дітей, росіян не шкода)? Як ізолюватися від хароших рускіх на дитячих майданчиках, не створюючи ситуації напруги, яка є стресовою для малої дитини? Як, не провокуючи конфліктів навколо своєї дитини, зробити так, щоби в садку чи школі яка-небудь Ксєнія чи якийсь Нікіта не лізли з своїм пахожим язиком і взагалі близько не підходили? Я не знаю. Мало хто має відповіді.

У деяких батьків ненависть і біль, і травма настільки сильні, що це перевищує турботу про збереження психіки і стабільного безпечного середовища для дитини. З огляду на те, що відбувається, це нормально, коли батьки виразно виявляють ворожість і декларують ненависть. От тільки що з цього може зрозуміти трирічка, для якої смерть, руйнування, втрати — це просто здебільшого щось абстрактне, не до кінця зрозуміле і тому загалом не страшне (після поранення і смерті Вікторії Амеліної і розмови, яку я мала про це з донькою — я плакала, вона запитувала, я відповідала, — Міша кілька місяців про різних наших знайомих питала: «А він/вона уже помер/ла чи ще ні?» З цікавістю і без драми питала)? Дитині зрозуміло, що є агресія і ворожість до певних людей, але чому? І якщо нормалізуємо цю агресію на умовному дитячому майданчику до росіян, то чому не можна нормалізувати агресію на тому ж майданчику до всіх інших дітей, коли на гойдалку черга? 

По-друге, як говорити з дітьми про те, що відрізняє українок і неукраїнок від всіх інших? Вишиванка, любов до пісні, полум’яне серце, сон коло вікон, а дрімота коло плота, вареники, Тарас Шевченко? Так моя донька і вареники в своєму житті лише в Британії і в Франції їла, і Тарас Шевченко в нас в Лондоні у вітальні висить. Міша знає його вірші напам’ять і впізнає його на принтах і в книжках. І, власне, якось спитала мене, чи її подружка Ренн теж читає вірші Тараса Шевченка про качечок? 

— Ні, — кажу, — не читає. 

І отримую знову резонне запитання:

— А чому? 

І в мене просто нема якихось нормальних відповідей на ці запитання, бо по-хорошому я сама не розумію, чого би Ренн не читати Тараса Шевченка теж. 

Я стараюся, якщо ми вже поїхали з України, у першу чергу, зберегти психіку і стабільний розвиток моєї доньки, якось акуратно дозувати страшні речі, а говорити здебільшого про любов. До землі — але дитина потім просить замовити їй з України землі з доставкою. До місць і міст — але дитина не пам’ятає українських міст і місць — і любить багато місць і міст неукраїнських. До своїх людей, але тут-таки доводиться визнати, що не всі наші свої люди —  українці. Я вмикаю старі українські пісні, показую картини Приймаченко, малюю з донькою писанки і крашанки і навіть одного разу зробила ляльку-мотанку, але також ми слухаємо пісеньки тьоті Саші Кольцової, яку Міша бачила, коли була маленька, і вчимо вірші багатьох наших знайомих тьоть і дядь (на відміну від мене, народженої ще в совку, до речі, коли моя дитина хоче шанобливо звернутися до жаби, то не каже тьотя жаба, а каже пан жаба, я на секунду думаю – може це воно? Але ні, пані і пані — це польське звертання). Я думаю, як звести до якогось спільного знаменника лева Приймаченко, літак «Мрія», пофарбоване яйце, моя вміння плести вінки з квітів і те, через що тато на війні — але так, щоби було нормально зрозуміло трирічці? І що далі я думаю, тим більше здається мені, що замовити кілограм землі не така вже й погана ідея. Просто щоби вся ця любов в ситуації, якщо в ній ми опинилися, стала трошечки менше невловимою.

Титульне фото: Sergey Bobok/AFP

В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.