Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Мар’яна разом зі своєю донечкою. Фото: приватний архів
No items found.
Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. І там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.
Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Російські наглядачі, згадує жінка, не мали жодного поблажливого ставлення до неї. Попри вагітність.
22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука та інших російських військових. Натомість додому повернулись понад 200 українських бійців, які боронили Маріуполь.
Сценаристка, редакторка, креативна продюсерка. Створювала контент для телеканалів: «Зіркові драми» Нового каналу та «Анатомія слави» каналу «1+1». Брала інтерв’ю у зірок українського шоу-бізнесу, культури, політики та спорту. Працювала на телеканалах СТБ та Новому. Керувала інформаційною програмою «Абзац». Була керівником проєкту «Інспектор міста» на каналі «1+1». Створювала романтичне реаліті-шоу «Наречена для тата» на СТБ. В останні роки перед повномасштабний вторгненням віддавала перевагу творенню кіносценаріїв та відвертим інтерв’ю, показувала трансформацію героїв. У співпраці з виданням Sestry створює відеоцикл «Жінки Азову», де розкриває історії дружин, сестер, матерів та дочок українських військових.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Володимир Золкін — український відеоблогер, який від початку повномасштабної війни записує інтерв'ю з російськими військовополоненими. На початку 2022-го його YouTube-канал мав понад 13 тисяч підписників. Зараз — більше 2-х мільйонів. Впродовж півтори-дві години щоразу Володимир намагається достукатися до свідомості полоненого. Ставить запитання, які б змусили замислюватися, здавалося би, над простими речами. Про менталітет ворога, контингент полонених та «хороших росіян» Володимир Золкін розповів виданню Sestry.
Наталія Жуковська: Володимире, як і коли ви отримали доступ до російських полонених? З ким були перші розмови?
Володимир Золкін: До повномасштабного вторгнення я не цікавився тим, як живуть росіяни. Знав лише, що у них роками процвітає пропаганда. І навіть коли на Київщині були бої і гинуло чимало їхніх військових, у Росії масово писали, що нічого не відбувається. Я зрозумів, що потрібно щось з цим робити, показувати правду, те, що коїться в Україні. Так сталося, що одного дня Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово-окупованих територій України. — Авт.) заявила про тисячі російських трупів, які нібито були на нашій території. Я особисто знав міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського. Просив і неодноразово звертався, аби мені дали можливість показати тіла російських військових, їхні документи. А згодом, коли з’явилися військові полонені, то просив, аби мене пустили у СІЗО. Коли все вибухало навколо Києва, то особливо про бюрократію ніхто не думав. Перші інтерв'ю були записані 18 березня. За день я провів одразу п'ять розмов. Спочатку їх публікував у своєму YouTube-каналі, щодня по два. Згодом — по одному в день, далі — через день. Перше інтерв'ю викликало резонанс, багато переглядів і відгук від аудиторії. І саме у той момент всі зрозуміли, що це потрібно робити — й далі мені вже було простіше. Перші полонені були звичайними російськими контрактниками, зокрема й строковиками. Я вже й не дуже пам’ятаю ті розмови, бо нині йдеться про тисячі інтерв'ю
Чи великою є ваша команда і хто ці люди?
Спочатку я сам монтував відео. Нічого складного. Потрібно було лише накласти логотипи. Та згодом ми зрозуміли, що було б добре до відеоматеріалу готувати описи. І зрештою, це все почала робити одна людина, яка й досі цим займається. Команда у нас невелика. Я, мій колега Дмитро, який також проводить розмови із полоненими, адміністраторка Надія. Є також людина, яка займається YouTube-сторінкою, але бажає лишатися невідомою.
Як впливають інтерв'ю з полоненими на процеси обміну?
Коли російські полонені телефонують рідним, ми їм пояснюємо, що насправді відбувається в Україні. Наші розмови мають просвітницький характер. Зокрема, розповідаємо росіянам куди потрібно звернутись, аби обміни полоненими відбувалися частіше. Ми пояснюємо, що блокування процесу йде саме з російського боку.
Щоразу показуємо в яких умовах утримуємо військових полонених — дозволяємо дзвінки, посилки, є нормальне харчування. Іноді це спрацьовує — і рідні полонених намагаються пришвидшувати обміни
Це така певна комунікація. Знаєте, я читаю, наприклад, канал Шамсаїла Саралієва (перший заступник голови Комітету Державної Думи з міжнародних справ. — Авт.). Це людина, яка у Росії займається обміном полонених. Він пише, що вони готові обміняти зараз 500 на 500. Але зазначають, що віддадуть тільки тих, кого вони вирішать обміняти. Тих, хто нібито вчинив злочини, кого вони засудили, точно не обміняють. У мене виникає питання: «А що нам заважає засудити російських полонених і не міняти? До чого цей цирк?». Також, коли йдеться про азовців, я також ставлю питання — а чому на Медведчука (колишній український проросійський політик, який має тісні зв'язки з президентом Росії Путіним. — Авт.) ви могли їх міняти, а на своїх військових не можете? Відповіді на ці питання немає.
Що у поведінці російських полонених вас найбільше шокувало?
Якщо ви зрозумієте, що люди, з якими ви спілкуєтесь, насправді не люди в класичному розумінні цього слова, вас буде щось шокувати? Думаю, ні.
У них немає волі, вони змирилися з відсутністю права вибору
На кожне моє запитання, як правило, вони відповідають: «Всієї правди не знаю, політикою не цікавлюсь». Це те саме, що «думати я не збираюсь». Насправді, мене це шокувало досить довго, поки я не зрозумів, що готовий до таких відповідей і вони дійсно такі. Тобто вони не придурюються під час цих розмов.
Чи пояснюють свої звірства в Україні серед цивільного населення? Зокрема, ґвалтування та катування людей.
Ніхто із них не визнає, що вони знущаються з цивільних. Взагалі відповідь стандартна — це фейк. І та ж таки «Буча» — теж, за їхньою версією, вигадана історія. Хоча зараз я опублікував у своєму резервному каналі відео, де росіян ґвалтують швабрами в їхніх же тюрмах. Мені його передав Володимир Осєчкін (російський правозахисник. — Авт.). І коли вони мені кажуть, що це неправда, то я їм відповідаю: «Який же це фейк, якщо ви одне одного в своїх же тюрмах ґвалтуєте швабрами! Ви думаєте, що прийдете до нас у країну і будете тут зайчиками пухнастими?». Інколи ставлю їм запитання: «Мародерили? Убивали?». Вони всі відповідають майже однаково: «По хатах лазили, але шукали що поїсти. І все». Почути від них відповідь, що «так, стріляв по цивільних», — це майже не реально.
Ви долучаєте до розмов рідних полоненого. Як вони реагують на те, що їхній батько, син чи чоловік у полоні? Чи підтримують їх?
Знаєте, у нас є розуміння, що потрібно вбивати ворога. А у ментальності росіян є розуміння, що за країну потрібно вмирати. І так було ще при Радянському Союзі. Якщо ви усвідомите відмінність цих ментальностей, то зрозумієте в принципі все. Їм країна сказала — вмирати. Це ключове. Не вбивати, не перемагати, не захищати, а просто вмирати. Йдеться про те, що їх можна взяти в один момент — сто тисяч, мільйон, десять мільйонів — і просто кинути на смерть. Так робили у радянській армії під час Другої світової війни. І так росіяни воюють зараз. Ці люди позбавлені волі і права вибору. І навіть не бажають якось замислюватись над цим.
Їхні дружини і мами такі ж самі. Вони теж дотримуються правила — як сказав нам цар-батюшка чи фюрер, як я його називаю, так і треба робити
Якщо говорити про мотивацію, чому вони йдуть на нашу землю, то тут є три речі — гроші, примус і можливість вийти із в’язниці. Їм пропонують 200 тисяч рублів, плюс премії. При цьому жорстоко обманюють. Кажуть, що воювати не будете, у нас спєци воюють. Стоятимете на третій лінії оборони, возитимете гуманітарну допомогу, щось охоронятимете. Також накачують інформацією про те, що вони роблять добру справу. Їм це роками вливають у вуха російські пропагандисти, на кшталт, Скабєєвої, Соловйова чи Симоньян. Їхній телевізор постійно розповідає про те, що українці — нацисти. І це все вливалося у вуха українців, які жили на сході, з так званих ЛНР, ДНР. З моїх інтерв’ю ви чуєте, як вони не можуть чітко викласти і обґрунтувати жодної думки. Однак, вони впевнені, що українці погані.
Ще є одна категорія — колаборанти. З ними теж доводилося спілкуватися. На відміну від попередніх категорій — це люди, які жили в українському інформаційному просторі, мали доступ до всього того, що маємо ми з вами. От вони є найгіршими серед усіх. Тому що добровільно, з головою, кинулися у пропаганду, маючи вибір. Свідомо пішли шукати лайно. В принципі, що сказати? Я віддаю належне російській пропаганді, тому що ми не зробили нічого для того, щоб якось переконати їх у зворотному. Я щойно повернувся з Донбасу, з Харківщини. У нас досі на прикордонних територіях працює російське радіо
А чи не просять побачення з рідними російські жінки чи батьки військовополонених?
Ми навіть запрошували їх на початку. Однак приїжджала лише одна росіянка Ірина Криніна, цивільна дружина полоненого. Знаю, що вона наразі із дітьми живе в Україні. Їй дали прихисток. Щоправда, я її жодного разу не бачив. Чоловік — у таборі для полонених. Другий епізод був, коли жінка-українка з окупованої території приїхала до свого чоловіка. Виявилося, що він відмовився воювати проти України і добровільно здався. Він досі перебуває у таборі для військовополонених. Йому нічого не загрожує, його не віддадуть на обмін. Мене обурює той факт, що у нас досі немає юридичної процедури, що робити з такими людьми? На третьому році повномасштабної війни досі не розроблено системи, за якою можна було б їх звільняти. Йдеться про українців, яких змушували росіяни воювати на їхньому боці, але ті здалися у полон аби цього не робити.
Скільки з російських полонених справді жалкують, що пішли воювати в Україну?
Майже всі жалкують про це, потрапивши у полон. Вони сподівалися заробити купу грошей без жодних ризиків для життя. І після всього ще й повернутися додому героями і вирішити всі життєві питання — від тюрми до кредитів. Чи жалкують вони? Так, бо тут бачать зовсім іншу картину — смерті, обвуглені і розірвані тіла. Вони бачать справжню війну, а не охорону чогось там, десь там.
Як ви себе тримаєте в руках під час спілкування з військовими полоненими?
Останнім часом я перестаю себе стримувати. Тривалий час тримався на тому факторі, що сподівався все ж таки почути якесь обґрунтування чи зрозуміти елементарну логіку. Але розумію, що вже не побачу її, тож часом можу псіхувати. Бо коли людина з інтелектом інфузорії туфельки, яка не знає населення країни, в якій живе, день її Незалежності, не розуміє елементарних речей, про які мають знати діти, починає розказувати мені щось про геополітику, то важко стриматися. В мене іноді складається враження, що вони знають більше про нас, ніж про себе. Але при цьому не розуміють, навіщо їм ця інформація.
Чи змінився контингент полонених від початку повномасштабної війни?
Так, змінився. Спочатку це були кадрові військові, а потім пішли так звані «мобіки». Спочатку вони говорили, що їдуть на навчання, а потім стали говорити, що їдуть за гроші. Регіони особливо не змінилися. Єдине — бурятів і тувінців стало менше. За перше півріччя війни саме вони були лідерами з втрат. Їх дуже багато загинуло. Нещодавно я писав інтерв'ю з бурятом. Він був першим за всю історію моїх інтерв’ю, який взагалі мені щось розповів. Тобто, бурят, який вміє розмовляти, формувати думки у певні фрази. Це інтерв'ю слід подивитись, щоб побачити, наскільки у них депресивний регіон, а люди — повністю керована маса. По-друге, вони майже всі постійно п'яні. Там стовідсотковий алкоголізм.
Зараз на фронті стало більше військових із великих міст, з того ж Пітера, з Москви. Ви думаєте, це щось змінило? Я б не сказав
Часто під час інтерв’ю можна почути досить дивакуваті відповіді. Чи траплялися серед російських полонених адекватні, з ознаками інтелекту?
З цим все досить складно. Під час останніх записів розмов я дещо ускладнив спілкування. Почав їх питати, коли в Росії День Конституції, День Незалежності, День прапора. Вони навіть не знають, що є такі свята. Вони справді неосвічені. Олексій Ануля (військовий з Чернігова, який з 10 березня по 31 грудня 2022 року був у російському полоні. — Авт.), пройшовши російський полон розповідав, що коли писав деякі пояснення ФСБшникам, ставивши розділові знаки, то ті здивовано вигукували: «Що ти ставиш? Ти американський шпигун?». Вони знати не знають, що таке коми, дефіси.
Це абсолютно безграмотний народ. Справедливості заради, може, 5-10 освічених росіян за весь час були. Але це із тисячі розмов
Які почуття і емоції у вас виникають під час спілкування з російськими військовополоненими?
Під час спілкування з ними мене вже нічого не шокує і ніяких емоцій особливо не викликає. Єдина емоція — гидливість.
А чи є «хороші росіяни»?
Звісно, що є. Ті, які підривають колії і потяги на території Росії, — безумовно, дуже хороші. Вони є у російському добровольчому корпусі (РДК), Легіоні «Свобода Росії» та батальйоні «Сибір».
Чи є люди, які не хочуть повертатися до Росії, відмовляються від обміну?
Є дуже багато людей, які не хочуть повертатися. Великий відсоток тих, хто хоче воювати на боці України. Це ідейні люди. Але знову ж таки — немає жодного механізму, що робити із цією категорією бранців. Наразі ситуація виглядає так — якщо росіянин потрапив у полон у полі і одразу перейшов, наприклад до Легіону «Свобода Росії», то він може продовжувати воювати. А якщо він офіційно зареєстрований у нас як військовополонений, то немає механізму, як зробити з нього рекрута.
А чому досі немає цього механізму? Хто мав би його прописати?
Це мав би зробити уряд. Натомість він розробив наказ про те, щоб давати військовополоненим можливість телефонувати додому із таборів по IP-телефонії. Родичі наших військовополонених навіть петицію писали про те, що потрібно заборонити їм ці зв'язки, тому що це непаритетні умови утримання. Нашим у Росії не дають такої можливості, а росіянам — будь-ласка. Те, що росіяни телефонують додому, не допомагає нам в інформаційній боротьбі. Це не наші дзвінки. Коли ми дзвонимо, то хоча б намагаємося їм щось пояснити. А ось коли вони дзвонять, то їхні родичі розповідають, що Скабєєва сказала по телевізору. Виходить, що у полоні ми тримаємо людей, яким забезпечили комунікацію з російським телевізором. Ми просили в нашого уряду одне: «Забороніть їм хоча б ці дзвінки». Однак, поки що нас не чують. Знаєте, якщо ми через свої інтерв'ю зробимо 20-30 таких дзвінків, то це потрібні дзвінки. Якщо наші військові, взявши у полон росіян, зателефонують до рідних — це теж потрібний дзвінок. Тому що ми робимо просту річ — говоримо, що їхня людина у полоні, заберіть його. Можемо ще запитати, чому прийшов на нашу землю. Тобто наш дзвінок це дійсно інформаційна робота.
Володимире, вам погрожували?
Мені погрожують щодня. Іноді я це навіть публікую у себе у телеграмі. Погрози стандартні — вбивство моє та родини, розчленування і так далі. Я до цього ставлюсь як людина, яка вірить, що не в їхній владі зробити те, чим вони погрожують. Не вони це вирішують.
Чим буде займатися Володимир Золкін після закінчення російсько-української війни?
Для початку хотілося, аби ця війна закінчилася, звісно, нашою перемогою. А де я себе бачу? У мене є YouTube-канал на понад два мільйони підписників — і я себе бачу однозначно там. Звичайно, що буде інша тематика для розмов. У будь-якому випадку мені хотілося б говорити про Україну і українців українською мовою, а не робити те, що я роблю зараз. Наразі мій канал заточений виключно на контрпропаганду. І це швидше контент для росіян, ніж для українців. Це ні для кого не секрет. А В. Переконаний, що із переформатуванням проблем не буде.
Що чекатиме Україну після закінчення війни?
Не хочеться перетворюватися на якогось популіста. Головне, щоб коли закінчилась війна, у нас почали працювати державні інституції, які до цього просто існували. Аби почали робитися реформи, які до цього не робилися. Наприклад, судова, реформа прокуратури, правоохоронних органів. Потрібно не лише видавати нову форму патрульним поліцейським. Це працює тільки на картинку. По факту нічого не змінює. Тому що коли слідчий фальсифікує кримінальну справу, направляючи її у прокуратуру, а далі у суд, то я не вірю у таке правосуддя. Воно має бути із судом присяжних. Там, де звичайні українці вирішуватимуть, хто винен, а хто ні. Я дуже сподіваюся, що після закінчення війни будуть зміни у цьому напрямку. У будь-якому випадку у нас дуже багато роботи всередині України. Потрібно проводити якісну інформаційну політику. Останнім часом наші інформаційні рупори завернули трішки не туди. У нас все більше сіється зради у суспільстві, менше залишається запалу, який був на самому початку повномасштабного вторгнення росіян. Саме за рахунок нього ми, власне, і вистояли.
Тому нам всім однозначно потрібно об’єднуватися, аби допомагати нашим військовим вигризати таку омріяну перемогу у доволі потужного ворога
7 загиблих і близько 17 поранених у Харкові внаслідок ранкових ракетних ударів росіян. Від атаки також постраждала друкарня Vivat: на місці трагедії — пожежа. На момент влучання там перебувало 50 людей.
— Зруйновано типографію, де друкувались книжки, також є загиблі, двоє людей зникли безвісти. Шість осіб знаходяться у лікарні. Також були вибухи і руйнація по нашому комунальному підприємству й об'єктах транспортної інфраструктури, — заявив мер Харкова Ігор Терехов.
— Так, це наша друкарня. Зараз пожежа. Розбирають завали й рятують людей, — написала у FB директорка друкарні книжкового видавництва Vivat Юлія Орлова.
Олег Синєгубов, голова Харківської ОДА, розповів, що серед сімох загиблих 5 жінок, 1 чоловік, дані однієї особи ще встановлюються. Будуть проведені додаткові експертизи.
Укрзалізниця повідомила, що окупант завдав удару по декількох їхніх об'єктах у Харкові й області. Під час атаки працівники перебували в укритті, але шестеро людей все ж зазнали поранень. Поїзди продовжують курсувати за графіком.
— Російські терористи користуються тим, що Україна досі позбавлена достатнього захисту ППО та надійної можливості знищувати пускові установки терористів саме там, де вони розташовані, — поблизу наших кордонів. І ця слабкість — не наша слабкість, а світу, який уже третій рік не наважується поводитися з терористами саме так, як вони на те заслуговують, — відреагував на російські обстріли Президент України Володимир Зеленський.
Марія Гурська: 27 травня у Міністерстві національної оборони Польщі представили деталі запуску державної оборонної програми«Східний Щит» — найбільшої операції зі зміцнення східного флангу НАТО з 1945 року. Які її ключові цілі та до чого готується Польща?
Павел Коваль: Передусім це охорона кордону.Білорусь зараз фактично функціонує як частина Росії, використовує біженців як специфічну зброю у гібридній війні з Польщею. Вона зіштовхує людей, формує відчуття загрози та потенційно провокує різноманітні конфлікти. Ми повинні захистити наш кордон, але і бути готовими до подій майбутнього — на випадок потенційного нападу, про який насправді йдеться.
«Східний Щит» виник на випадок розгортання конфлікту. Головне, чого чекають від нас громадяни сьогодні, — це безпека
Тож, з одного боку, ми дбаємо про Україну, надаємо їй усю можливу підтримку, коли йдеться про оборону, але, з іншого боку, треба зміцнити кордон з Білоруссю та Росією, сконцентрувати наші сили, щоб люди в Польщі відчували себе в безпеці.
Програма вартістю у 10 мільярдів злотих, з кількома смугами оборони протяжністю у 700 кілометрів, залізобетонними їжаками, мінними полями, криївками, бункерами, болотами та лісами вже названа сучасною польською лінією Мажино, хоча насправді є чимось більшим, адже вона включає й електронне обладнання, і системи безпілотників тощо.
Кордони потрібно захищати відповідно до того, що диктує нам конкретна ситуація. Рік тому я їздив у відпустку в Фінляндію, щоб побачити, як вони захищають кордони. Фіни вдало поєднують природні і технічні бар’єри. Важливим є використання фізичних бар’єрів — того, що дає сама природа. Болота в цьому плані ідеальні, але на додачу до них потрібні найсучасніші та дієві електронні засоби. Все разом дає ефект. Для нас це ключ.
Міністерка внутрішніх справ Литви після зустрічі представників країн Балтії, Польщі, Фінляндії та Норвегії оголосила про створення проєкту стіни дронів. Це означає, що «Східний Щит», ця польська лінія оборони, співвідноситься і вписується в європейську систему оборони, яку будують інші країни.
Я думаю, що всі ці елементи будуть елементом захисту східного кордону НАТО і Євросоюзу найближчим часом.
«Східний Щит» буде повністю готовий до 2028 року, тобто протягом наступних 3 років, чи не так?
Вірно. Але старт проєкту — це вже чіткий сигнал нашим «колегам» у Росії. Вони повинні почути, що ми готові виготовляти зброю і захищатися. Для того, щоб це відбулося, як не парадоксально, не потрібно жодного нападу. Це спрацює превентивно. Бо вони використовують страх, а ми його мінімізуємо — люди почуватимуться в безпеці. Подивіться, що сьогодні відбувається в Інтернеті. У зв’язку з операцією в Харкові ми маємо справу з безпрецедентною онлайн-атакою — російські тролі пояснюють людям, що Захід не впорається.
Наша відповідь така: ми здатні виробляти зброю, ми здатні захистити кордон, ми можемо це зробити. Ми не дамо залякати наших громадян
Нещодавно Харків зазнав страшних російських ракетних атак. Внаслідок нападу на будівельний магазин «Епіцентр» загинули 19 людей, 54 особи отримали поранення. Тим часом в Європі обговорюють закриття неба над Україною — над Західною на 70-100 км. Це має розвантажити українське військо і дати змогу покращити протиповітряну оборону на сході країни. Наскільки реальним є ухвалення цього рішення найближчим часом?
Найближчими тижнями будуть розглядатися різні варіанти. Я щойно повернувся з Берліна. Є усвідомлення, що події в Харкові можуть вплинути на долю всієї війни і потрібно використовувати нові заходи, нові методи захисту України, підтримки. Чи можливо сьогодні закрити небо з технічної та політичної точки зору? Не знаю. Але на цій війні так буває, що багато відповідей, які ми шукали, здавалися неможливими спочатку, а вже за два-три місяці виявлялися цілком реальними.
Я ставлюся до цього, як до рішення військових. Саме вони мають вирішити, які кроки сьогодні є реальними і як втілити їх у життя
Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський оголосив про введення обмежень на пересування російських дипломатів всередині країни та пояснив, що уряд має докази причетності Росії до диверсій. Про низку диверсій по всій Європі пише The New York Times, наголошуючи, що разом з серією підпалів у Польщі, вони складають елементи складної спецоперації ГРУ, метою якої є залякування європейських громадян і зменшення підтримки України. Що про це відомо?
Ключова російська операція цього року — спроба зломити Харків. Ця атака прикривається величезною інформаційною кампанією, основаною на страхові. Для реалізації цієї мети застосовуються диверсії. Російське посольство в Польщі є надзвичайно токсичним. Я давно наголошую на тому, що вони нічого доброго не роблять у дипломатії і лише роздмухують пристрасті. Рішення міністра Сікорського очевидне. Я не хотів би його коментувати глибше. Якщо ухвалюються такі безпрецедентні рішення, значить, для них є вагомі підстави.
Що говорить слідство щодо серії підпалів у Польщі, які, за даними The New York Times, є частиною російської кампанії залякування Європи?
Більше нічого сказати з цього приводу не можу. Це не та тема, яку я готовий детально коментувати.
Що ж, чекаємо на результати розслідування.
До цих підпалів й інших подібних речей Польща ставиться надзвичайно серйозно. Ми живемо в новому світі, де немає відчуття безпеки, як було ще кілька років тому. Сьогодні спецслужби сприймають це все дуже серйозно. Кожен із цих випадків є предметом розслідування, ретельного дослідження та перевірки. Особисто я переконаний, що ми маємо високу інтенсивність пропагандистських і пропагандистсько-підривних дій з боку Росії, тому що Москва хотіла б отримати таку перевагу, щоб цього року підкорити Україну у ході певних мирних переговорів, але на російських умовах. Наш інтерес полягає в досягненні миру, але відповідно до справедливих принципів.
Це означає, що Україна повинна мати чітку, хорошу позицію на фронті, вона повинна могти захищатися — і наш обов’язок цьому допомогти
Як ця російська кампанія залякування впливає на простих поляків? Чи має це ефект? Чи справді люди в Польщі налякані?
Я думаю, що потрібно розрізняти два явища. Страх і тривога. Страх — це насправді добре, тому що це наші емоційні почуття, але засновані на раціональних, реальних передумовах та досвіді історії. Ми бачимо, що роблять росіяни, і знаємо, що вони можуть зробити далі, тому що маємо історичний досвід. Тривога ж — це емоційне почуття, яке, мабуть, є менш усвідомленим, тобто базується більше на певному вигляді безпорадності. А тепер давайте розберемося зі страхом. Що можна з ним зробити? Страх можна перетворити на щось позитивне. Наприклад, розвивати цивільну оборону в Польщі. Скажімо чесно, навряд чи хтось про це думав за останні 30 років. Також страх також є основою для інформування суспільства про те, де розташоване найближче укриття, поштовху до будівництва сховищ і підготовки людей до евакуації. Не тому, що вона буде, а щоб усі знали, що робити. Таке практикується в усьому світі, в країнах, які перебувають у такій ситуації, як Польща.
Ми повинні прокинутися. Ми вже багато років перебуваємо в ситуації, схожій на ізраїльську. Ми є і довго будемо останнім опорним пунктом на Сході, особливо, на кордоні з Білоруссю та з колишньою Калінінградською, а зараз Крулевецькою областю
Нещодавно в рамках заняття з студентами я провів опитування, чи варто, на їхню думку, проінструктувати дітей, що класти в рюкзак у разі евакуації. Я був переконаний, що в групі студентів більшість скаже «ні», бо моє питання налякає їх. Та сталось навпаки. Більшість сказала «так». Можна просто тривожитися, а можна реально робити щось позитивне. Ми на початку серйозних роздумів про безпеку. Це також наслідки цієї війни. Я прихильник навчання питанням безпеки та підготовки людей до реагування на екстремальні ситуації. Частково це має відбуватися у навчальному процесі. Якби від мене залежало, то це відбувалося б щороку. Для того, щоб люди правильно реагували, наприклад, на вибухи, їх просто потрібно цьому навчити, щоб це стало їхньою буденністю, щоб вони не дивувалися, не боялися, а просто знали: «Я повинен зробити те, те і те».
Неймовірно, наскільки ситуація, яку ви описуєте, нагадує мені дискусії, які точилися в Україні перед війною, наприкінці 21-го і на початку 22-го років. Частина людей думала: «Навіщо ця медійна кампанія? Навіщо взагалі говорити про це по телевізору?». Я вела ці програми тоді на Еспресо. Ми сиділи в студії, і деякі експерти казали: «Не треба лякати людей, у них і так достатньо проблем. Дайте їм зосередитися на чомусь більш приємному, ніж думки про те, що скласти в тривожну валізку». І все ж, як швидко ці валізки нам знадобилися!
Знаєте, якщо людей своєчасно навчити пакувати тривожні валізки, можливо, це зможе віддалити перспективу того, що ці валізки їм взагалі знадобляться. Треба визнати, що часи змінилися. Потрібно навчитися відрізняти тривогу від страху. Не боятися страху і використовувати його, щоб перемогти. Бо росіяни на цьому обов'язково гратимуть.
Польські військові та їхні колеги з країн Балтії можуть з'явитися в Україні, якщо Росія прорве фронт. Цю інформацію повідомляють німецькі ЗМІ. Spiegel наводить заяви, зроблені під час конференції з безпеки в Естонії. За даними видання, якщо росіянам вдасться здійснити стратегічний прорив на сході України, то країни Балтії та Польща не чекатимуть появи росіян на своїх кордонах, і самі надішлють в Україну свої армії. Що можна сказати про цей новий вимір в дискусії щодо введення в Україну військ європейських країн, країн НАТО?
Можливо, це просто неофіційна інформація, яку ніхто не підтвердив, і, можливо, в деталях вона не зовсім така. Однак це показує, як змінилася атмосфера. Бо як би не було, вже офіційно оголошено, що Франція надішле в Україну своїх інструкторів. Отже, ця інформація не підтверджена, але свідчить про контекст. Польща не планує сьогодні вводити війська в Україну, і прем'єр-міністр про це чітко заявив. Однак, це не змінює способу мислення і те, як ми сьогодні говоримо про це в Європі. Чому іде мова про ці війська? Бо нарешті всі еліти помітили, що безпека України не окрема, а спільна з нашою.
Якщо ми не подбаємо про безпеку України, то самі матимемо проблеми. Цей аспект, як на мене, дуже хороший. Всі починають думати, що справа не тільки в Україні. Справа в нас
Міністр закордонних справ Радослав Сікорський заявив у Лондоні, що Україна має право атакувати стратегічні цілі у Росії. 27 травня цю думку повторив секретар НАТО Йенс Столтенберг у Болгарії. Але проти висловилися прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні та канцлер Німеччини Олаф Шольц. Чому так розходяться позиції з цього приводу і які перспективи порозуміння?
Я багато місяців говорив німецьким політикам, що цю війну не можна вести без можливості вражати стратегічні цілі, без захисту українського неба, без бойової авіації з українського боку. Це очевидно. Не обов’язково закінчувати військово-морську академію чи інший військовий виш. Для цього потрібно просто почати думати. Якщо ми хочемо зменшити витрати на цю війну, ми повинні допомогти Україні. Ця допомога може бути переведена в конкретику, тобто забезпечення хорошими боєприпасами, але також надання літаків, ракет, які можуть вражати цілі в Росії.
Знаєте, я часто нагадую німецьким політикам, що це не Україна окупувала Росію, а навпаки
Якщо ми кажемо українцям: «будь ласка, вперед, боріться!», то не може бути, як у 2023-му, коли українці билися і захоплювали шматки території, а потім виявилося, що хтось забув надати достатньо засобів для розмінування. Я думаю, що це очевидні речі. І якщо федеральний канцлер сьогодні до цього не готовий — добре. Обговорюємо, боремося, постачаємо. І, можливо, він буде готовий вже за кілька місяців.
Росія погрожує ядерною зброєю у відповідь на цю дискусію. Як при цьому очікувати зрушень?
Тут немає нічого нового. Ми повинні навчитися жити з ядерними погрозами Росії. Єдиний їхній парадокс полягає в тому, що вони можуть реалізувати свої погрози лише один раз. Бо шантажувати можна лише, якщо безкінечно погрожувати, і тому вони грозитимуться далі, знов і знов. Вони лякають, коли бояться, коли відчувають, що кінець близький.
Це означає, що їхні агенти з різних куточків Західної Європи знають, що європейські політики почали серйозно замислюватися: «немає сенсу безкінечно постачати боєприпаси для фронту, якщо в ворога є можливість їх виготовляти. Треба вдарити по місцях виробництва»
І виглядає так, що Росія потихеньку починає розуміти, що на Заході відбувається прорив. Тому вони і починають погрожувати, адже якщо починаються погрози, то це ознака не сили, а слабкості. Вони роблять це, відколи у них з'явилася ядерна зброя. Так робили совєти, так робить путінська Росія.
Наскільки швидко може бути ухвалено рішення на Заході?
Трагічна сторона цієї медалі полягає в тому, що Україна отримала танки, отримає літаки і інші речі, про які ми раніше і не мріяли, але час завжди грає свою роль. Прем'єр-міністр Туск, міністр закордонних справ Сікорський, я, інші дипломати, постійно тиснуть і говорять: це потрібно робити, тут і зараз. Постійно щось не вдається. Але врешті вийде.
6-9 червня відбуватимуться вибори до Європарламенту. Марін Ле Пен, Маттео Сальвіні, Сара Вагенкнехт та інші праві політики з усієї Європи чекають на можливість реваншу ультраправих сил. Згідно з опитуваннями, вони можуть отримати близько 25% місць у наступному Європарламенті. Що б це означало для Європи, Польщі та України?
Такої загрози немає. Вони не отримають більшості в Європарламенті. Буде трохи більше голосів ультраправих, але це не буде вирішальним. Думаю, що я добре знаю європейську політику, я був депутатом Європарламенту, приїздив в Україну до протестувальників на Майдані. Я добре знаю ці механізми. ЄНП, трошки лівих, трохи лібералів — виграють ті партії, які раціонально ставляться до безпеки. Путін-терн не переможе. Вони сьогодні борються, хочуть показати, що вони сильні. Та слабший пес гарчить голосніше - вони тільки демонструють загрозу.
Це частина російської кампанії, про яку ми говорили. Але це не спрацює
<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Ми познайомилися з Б’янкою Залевською на телеканалі Еспресо у Києві, де ми обидвіпрацювали після перемоги Майдану. В цю тендітну білявку, веселу і комунікабельну, а до того ж, екзотичну, бо іноземку, хоча ніби й з недалекого заграниччя, була закохана вся наша редакція. Б’янка принципово говорила українською, хоч і з сильним польським акцентом, і мені було приємно слухати її, але і говорити з нею польською, щоб тренувати другу мою рідну мову, вивчену в дитинстві під час поїздок в гості до батька — директора українського театру в Кракові. Ми з Б’янкою подружилися, і влітку часом починали день з поїздок сонячним Києвом в її кабріолеті. Вітер у волоссі, а з динаміків лунає:
«Добрий ранок, Україно, прокидайся вже, мала!
Я несу тобі єдиній чашку кави й молока».
А ми підспівуємо, на пів міста! Тоді я вела праймові програми про українську політику та війну разом з Віталієм Портниковим. На телеканалі Революції гідності кожен, кому випало висвітлювати героїчну і кровопролитну боротьбу українського народу за свою свободу і брати в ній участь — герой і зірка. На журналістів Еспресо нападали тітушки, бив «беркут», невідомі підпалювали машини — усе, аби телеканал мовчав і боявся. Та втім, Еспресо продовжувало мовлення. Попри все.
Але навіть серед цього товариства відчайдухів наша польська подруга була особливою
Б’янка їздила на фронт знімати репортажі, які потім демонстрували в Польщі і в Україні. Спілкувалася з бійцями, жила в бліндажах, показувала, як росіяни вбивають українців, ризикуючи власним життям, і разом з місцевими жителями на деокупованих і прикордонних територіях ховалася від обстрілів в підвалах. Її метою булопоказати Польщі, що війна триває, що Росія атакує, хоче окупувати всю Україну і становить величезну загрозу для Європи. Вона ніби мала якесь таємне чуття і бачила, що буде далі, що попереду — більша війна, яка поставить на карту мир в усьому світі.
27 липня 2016 року після чергової зйомки Б’янка верталася з зони АТО разом з українськими військовослужбовцями. Авто потрапило під прицільний вогонь росіян і перекинулося. Б'янка отримала перелам хребта, ключиці, пошкоджені були нирки. Я з жахом дізналася про її поранення. Видихнула, коли стало зрозуміло, що нервові волокна не уражені, що Б’янка житиме і ходитиме, хоча попереду в неї довгі місяці реабілітації, болю і страждань. Дивлячись на кадри лікування моєї подруги із зашитим хірургами розрізом уздовж спини, ми, дівчата з Еспресо, побігли у торговельний центр і передали їй у лікарню пляшечку парфумів Chanel.
Коли за 6 місяців наша відважна колега повернулася в редакцію, вона перш за все повідомила, що збирається на війну — робити наступний репортаж
Невдовзі на польському телебаченні знову можна було побачити картинки з війни, відзняті Б’янкою та її камерою. Але я пам'ятаю й інші картинки. Наприклад, як на одному святкуванні в редакції Б’янка раптом розплакалася і пішла.
Чашка з напоєм, яку вона тримала в руці, виявилася заважкою, і прооперована ключиця з металевими шинами всередині не витримала навантаження і зламалася. Знову лікарня
Я пам'ятаю боротьбу Б’янки за своє здоров’я і те, як вона вперто не хотіла покидати зйомки на Донбасі, яким тоді мало цікавилися знуджені війною європейці. «Розумієш, Маріє, я люблю Україну, люблю людей. Коли показую те, що відбувається на фронті, я відчуваю, що я там, де повинна бути. Це злочинна війна, а Путін — вбивця, і він повинен програти! Інакше миру і спокою не буде ніде в світі — а в Польщі тим більше». Тоді раптом з вдячністю я відчула, що Б’янка — рідна мені назавжди, що вона — моя польська Сестра.
За кілька років після сотень репортажів з лінії фронту, роботи на TVN Discovery, нагород за мужність від двох українських і одного американського президента Б’янка вже у Польщі після щасливого весілля почала іншу боротьбу — за майбутню дитину, за можливість бути Мамою. Обстріл путінських терористів завдав таких травм її здоров’ю, що вагітність, яка для значної кількості сучасних жінок в світі і так є супер викликом, перетворилася для Б’янки на майже недосяжний результат.
Тим часом, я також хотіла дитину — другу. Попри планування і консультації лікарів, це наше з чоловіком велике бажання вже близько року не здійснювалося. Я чула від подруг про диво святої Анни — цілюще джерело на території монастиря в тернопільській області, де жінки, які не могли завагітніти, купалися з молитвою і втілювали мрію про материнство в реальність.
Коли я їздила до святої Анни пізньої осені 2021 року, то молилася там за нас обох — за себе, і за мою польську Сестру. І, знаєте, диво сталося
Ми обидві народили вже під час цієї війни. Я — внутрішньою переселенкою у воєнному Львові, під звуки сирен через російські ракети. Б’янка — у Варшаві — столиці Польщі, кордон якої штурмують сотні тисяч мігрантів — гібридної зброї Путіна та Лукашенка.
Сьогодні наші донечки разом дорослішають у Варшаві і хотіли б частіше мати поруч своїх мам. Кожна з нас продовжує активно діяти — як лідерка і журналістка — щоб доносити на кожному кроці: в Україні вирішується майбутнє всієї Європи, тому Україні потрібна зброя, Україна має бути в НАТО, а Росія має зазнати поразки, повернути території і заплатити за вбивства і руйнування.
Чи почують нас? Не знаю, але від цього залежить, в якому світі завтра житимуть наші донечки — Амелія і Анна. У мирній безпечній Європі, чи в світі підземних шкіл, тривог і бомбардувань?
— Якби інші брали з нас приклад, Україна могла б перейти в наступ, — наголосив Сікорський. І нагадав, що кожен з попередніх пакетів допомоги коштував близько 100 мільйонів євро.
Голова польської дипломатії бере участь у неформальній зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в Празі. Радослав Сікорський наголосив, що Польща вже надала Україні близько 4 мільярдів євро лише військової допомоги.
Очільник польського зовнішньополітичного відомства рішуче виступив за можливість українців використовувати зброю без жодних обмежень:
— Ми бажаємо Україні перемоги. Ми бажаємо їй повного повернення всіх окупованих територій
Сікорський додав, що закони війни визначають цілі, які українська армія може атакувати. Він наголосив, що Польща, на відміну від багатьох інших держав, від початку повномасштабного вторгнення не забороняла Україні здійснювати удари по території РФ.
Також очільник МЗС Польщі нагадав про спільну польсько-грецьку ініціативу щодо створення загальноєвропейської системи протиповітряної оборони. Варшава також підтримала ідею створення європейських сил швидкого реагування:
— Стримування Путіна — це завдання НАТО, а Європа повинна бути здатна самостійно справлятися із загрозами з боку урядів нижчого рівня
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.