Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Улюблені страви польського вігілійного столу. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Цьогоріч українці разом з усім світом відзначають Святвечір або Вігілію (Wigilia означає «нічне бдіння», утримання від сну) — вечір напередодні Різдва.
Коли ввечері 24 грудня на зимовому небі з'являється перша зірка, яка символізує Вифлеємську, родина традиційно збирається за столом.
У польської Вігілії та українського Святвечора багато спільного. На святковому столі присутні 12 пісних страв — за кількістю апостолів Ісуса Христа. В обох країнах на вечерю готуються страви з риби, капусти, грибів і маку. Разом з тим існує різниця в технологіях приготування святкових страв, через що їжа на українському та польському столах часто смакує зовсім по-різному.
1. В Україні починають з куті, в Польщі — з облаток
В українців різдвяний стіл асоціюється з кутею. Фото: Shutterstock
В Україні та Польщі на Різдво готують кутю — зернову кашу з сухофруктами, медом, маком та горіхами. В Україні це головна страва святкового столу. Але якщо у нас ця страва вважається традиційною для всіх регіонів, то в Польщі її шанують здебільшого на сході країни. Кутя вважається символом достатку та благополуччя, а пшениця символізує вічність (адже зерно щороку проростає). Мак — символ родючості та багатства, мед — допомога від сил природи, горіхи — оберіг від хвороб.
Істотна відмінність у тому, що український Святвечір традиційно починається з куті, а польська Вігілія — з облаток (opłatek). Це тонкі прісні вафлі, які називають різдвяним хлібом. Символ примирення, прощення образ, які були завдані протягом року. І в Польщі ритуал ділення облатками найдзвичайно важливий. Кожен член родини під час вечері відламує шматочок облаток інших родичів і ділиться з ними своєю. Весь процес супроводжується побажаннями щасливого Різдва та символізує єдність родини та прощення.
У Польщі кладуть під скатертину сіно та діляться облатками. Фото: Shutterstock
2. Червоний борщ з вушками та борщ із чорносливом і грибами
Польський вігілійний стіл важко уявити без червоного борщу з вушками. Тоді як на українському різдвяному столі борщ не обов'язковий. А якщо його все ж подають, то додають чорнослив, гриби й сметану. Українці впевнені, що справжній борщ має бути настільки густим і наваристим, що в ньому ложка стоїть.
Кажуть, українцю ніколи не вгодиш чужим борщем. Але різниця між цією стравою в Україні та Польщі дійсно феноменальна. Польський червоний борщик готується на основі закваски з буряка з додаванням селери, цибулі, оцту або лимонного соку. І смак страви залежить від того, наскільки ця закваска кисла чи солодка. «У хорошому борщику багато цукру», — говорять поляки. А ось картоплі, капусти та квасолі в польському борщі не зустрінеш. До бурякової закваски в тарілки кладуть «вушка» — вироби з тіста на кшталт пельменів, фаршированих капустою та грибами.
Польський борщ з вушками сильно відрізняється від традиційного українського борщу. Фото: Shutterstock
3. Узвар та суп із сухофруктів зі спеціями
Узвар у Польщі часто називають різдвяним супом. Готують його зазвичай із сушених яблук, слив, груш, родзинок, абрикосу та інжиру. Ще в Польщі люблять додавати до узвару спеції: корицю, гвоздику, імбир і навіть ваніль.
Як його не назви, а компот із сухофруктів завжди смакує взимку. Фото: Shutterstock
4. Вареники та пероги (pierogi)
Традиційно як на Вігілію, так і на Святвечір подають вареники з квашеною тушкованою капустою. Нерідко до страви додають гриби. І завжди — цибулю, обсмажену до золотистої скоринки. В Україні популярними є також вареники з картоплею.
Традиційна українська страва припала до душі людям в усьому світі. Фото: Shutterstock
5. Вінегрет та sałatka jarzynowa
У Польщі король салатів на вігілійному столі — овочевий з майонезом (sałatka jarzynowa). Це місцева версія салату Олів'є. Заправляється пісним майонезом і готується з варених моркви, картоплі, яєць з додаванням маринованих огірків, зеленого горошку та цибулі. В Україні на Святвечір прийнято готувати вінегрет із солоним огірком, квашеною капустою та квасолею. Деякі додають до вінегрету горошок, оселедець чи тюльку.
Українці звикли їсти салат Олів'є на Новий рік, а на Різдво готують вінегрет. Фото: Shutterstock
6. Голубці з картоплею в Польщі, з рисом та грибами – в Україні
У Польщі традиційні пісні голубці до різдвяного столу готуються із пропарених капустяних листів та начинки із сирої тертої картоплі, обсмаженої цибулі та манної крупи. В Україні їх прийнято начиняти рисом та грибами. У Польщі цю страву люблять запікати в соусі з томатної пасти та сметани, а в нас віддають перевагу тушкованню у сметані з цибулею та морквою.
В Україні мало хто додає до голубців манну крупу. Варто спробувати! Фото: Shutterstock
7. Тушкована капуста з горохом і без
Страви з тушкованої капусти — обов'язкові на польському й українському столах, от тільки готують їх по-різному. У нас прийнято свіжу капусту нашаткувати та тушкувати її в каструлі з олією й водою чи грибним відваром, додати за смаком томатну пасту, цибулю чи гриби. Тоді як у Польщі ця страва є досить оригінальною, бо до капусти додають горох.
Тушкована капуста з горохом — вігілійна страва. Українці замість гороху додають квасолю. Фото: Klopotenko.com
8. Смажений короп і товстолобик на овочевій подушці
Смажений короп зі хрусткою скоринкою — одна з головних страв на святковому столі. в Польщі. Часом коропа маринують у пиві або подають у желе. Риба символізує багацтво та нібито виконує бажання на наступний рік.
В Україні рибу частіше запікають у духовці з овочами. І це не обов'язково має бути короп. Підійдуть і товстолобик на овочевій подушці чи форель.
Короп вважається символом багацтва та достатку. Фото: Shutterstock
9. Оселедець маринований і в сметані
На Різдвяному столі в Польщі та Україні оселедець — завжди бажана страва. Але в нас зазвичай подають його маринованим і заправленим олією з цибулькою, тоді як в Польщі віддають перевагу оселедцю в сметані. Для цього вже готовий малосольний оселедець змішують з жирною сметаною, маринованою цибулею, шматочками кислого яблука, додають трохи гірчиці, оцту, лимонного соку та цукру, дозволяючи оселедцю в усьому цьому кілька годин поплавати.
Оселедець до польського столу подають у сметані. Фото: Shutterstock
10. Грибна юшка з лазанками
Традиційний польський суп із лісових грибів на Вігілію подають з тонкими домашніми лазанками (шматками тіста з пшеничного, житнього чи гречаного борошна). В Україні страву готують із сушених білих грибів з додаванням борошняної заправки, що надає густої консистенції й перетворює рідину на суп-пюре.
Грибна юшка в українців часто густіша, а в польський варіант додають лазанки. До речі, на Галичині така юшка теж дуже популярна. Фото: Shutterstock
11. Різдвяний калач в Україні — локшина з маком у Польщі
Польську вечерю на Вігілію неможливо уявити без макового рулету (makowiec). Нерідко його замінюють на локшину з маком (kluski z makiem). Для цього достатньо зварити макарони, додати до них мак, мед і волоські горіхи за смаком. В Україні готують з маком витушки, рулети й вареники. А ще люблять ялбучні пляцки з корицею та кекси з цукатами.
Польський варіант маковика завжди містить багато маку. Фото: Shutterstock
12. Пиріжки, пряники та paszteciki
На польскому столі на Вігілію часто можна побачити листкові пиріжки paszteciki з капустою або грибами. В Україні теж часто пекуть пиріжки, але з дріжджового тіста. З капустою, грибами, гречкою з кропом, квасолею або горохом, а також зі смаженою цибулею та вареною картоплею. В Україні пиріжки часто роблять солодкими — з повидлом, маком, фруктами, тоді як в Польщі віддають перевагу різдвяним торуньським пряникам.
Маленькі пиріжки з листкового тіста начиняють капустою та грибами. Фото: Shutterstock
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Насправді ситуація з документами не врегульована від початку повномасштабного вторгнення. Коли тисячі українських жінок разом з дітьми переїхали до Франції, на законодавчому рівні було прийнято рішення про надання статусу тимчасового захисту. Але рішення стосувалося лише дорослих. Діти, які не досягли повноліття (18 років), у Франції не мають жодного офіційного документу, якій підтверджує, що вони перебувають у країні під тимчасовим захистом. Єдине, де це відзначено, це страховка батьків. До липня цього року польські прикордонники просто заплющували на це очі. Адже термін перебування на території ЄС по безвізу минув. І от у липні 2025 Польща зненацька посилила заходи безпеки при перетині кордону з Україною. Українці стали ділитися своїм негативним досвідом.
— 17.07 я, мої дві доньки (30 та 16 років), онучка 3.8 років і наш собака прибули на пункт пропуску польського кордону Шегині — Медика. Ми швидко пройшли український пункт пропуску… Я і старша донька маємо АПС (тимчасовий захист), наші діти 16 та 3.8 років — ні. Відповідно мене, старшу доньку й онучку поляки пропустили, а мою 16 річну доньку — ні.
Відразу поясню, чому пропустили онуку — бо вона не протермінувала безвіз. А моя донька, звісно, протермінувала — вона більше року не була в Україні: навчалася у французькому ліцеї, українських школах, постійно проживала у Парижі. Отже, 16-річну доньку наполегливо попросили пройти у відповідну кімнату для з’ясування обставин.
До нас прийшли керівники митниці, яким ми наполегливо пояснювали, надавали всі документи, які були в моєї дитини (зі школи, медичне страхування). Ба більше: в моєї дитини був документ, виданий посольством Франції, в якому надана вся інформація про перебування, навчання моєї доньки у Парижі.
Вивчивши цей додатковий документ, польский керівник ПП відповів: «Документ хороший, але ви порушили закон (термін перебування в Шенгенській зоні), тому повертайтеся в Україну». І ні сльози, ні благання, вмовляння на них не подіяли.
І що мене вразило найбільше — це ситуація ще однієї мами особливої дитини. Хлопчик лежав на спеціальному ліжку для дітей з інвалідністю. Біля нього стояла квадратної форми валіза, повна медпрепаратів. Мама десять хвилин щось йому з неї давала. Боляче було дивитися на це, але я не знала, чим їм допомогти. Вони, до речі, поверталися в Німеччину.
І їх, і нас відправили в Україну. У паспорті доньці поставили штамп F (означає, що термін перебування у Шенгенській зоні в межах безвізового режиму було перевищено — Ред.). Моя донька зі сльозами повернулася в Україну. Ми виготовили новий паспорт, знайшли перевізника через румунський кордон і безперешкодно дісталися Парижу.
Інша мама українка — Бурик Ліза з Ліону, пішла іншим шляхом. Після свого негативного досвіду на кордоні вона стала збирати свідчення батьків і надсилати листи у відповідні французькі й українські інстанції:
— Кордон Україна — Польща. Літо 2025 року. Те, що зараз відбувається з українськими жінками та дітьми на польському кордоні — це стрес, безсилля і приниження. Ці жінки не їхали в Україну на курорти. Вони їхали на:
— похорон близької людини; — лікування хворих батьків; — оновлення українських документів; — просто побачити родичів, яких не бачили понад 2 роки через війну.
Це — не відпустка, а болючі обов’язки.
Багато з них їхали з дітьми, тому що залишити дитину у Франції просто нема з ким:
— бабусі залишились в Україні; — чоловіки воюють або працюють без вихідних; — французьких родин поруч немає.
І от зараз, повертаючись назад до Франції, їх не пропускають через польський кордон, бо у дитини немає окремого документу.
Що робити жінці з дитиною на руках без необхідних документів, без ночівлі, без підтримки?
Я надіслала понад 30 листів до різних інстанцій. З них приблизно 6 відповіли з корисною інформацією або рекомендаціями, 3 листи повернулися через технічні причини, а решта — поки без відповіді.
Молитва українських біженців у французькому Лурді з нагоди Дня незалежності України 24 серпня 2024 року. Фото: ED JONES/AFP/East News
Оформляйте візу на повернення або їдьте через інші країни
У посольствах України у Франції, а також Франції в Україні прокоментували ситуацію так: дітям радять оформляти візу на повернення (яку можна зробити в консульстві у Києві). Або просто перетинати кордон, оминаючи Польшу.
«Посольство України у Франції протягом останніх днів отримало десятки звернень від українських асоціацій і громадян, які проживають за тимчасовим захистом в різних регіонах Франції, з проханням допомогти вирішити ситуацію, яка має сталий невипадковий характер в пунктах пропуску при в’їзді з України в Польщу.
Повідомляється, що всім неповнолітнім громадянам України менше 18 років, які подорожують з чинними ПГУВК у супроводі своїх батьків/законних представників, польські прикордонники відмовляють у перетині кордону для в’їзду до Польщі та подальшого прямування до Франції, посилаючись на нещодавні внутрішні рішення та інструкції, а також мотивуючи це відсутністю французьких дозволів на проживання, виходячи за межі перебування на території країн Шенгенської зони в межах безвізового режиму до 90 днів.
У зв’язку з цим Посольство звернулась до МЄЗС Франції щодо зазначеної ситуації з проханням поінформувати МВС Польщі або прийняти інші заходи та надати роз’яснення з приводу вирішення цієї ситуації. До того ж Посольство України в Польщі вживає заходів для отримання офіційних роз’яснень від польської сторони.
До отримання роз’яснень від французької та польської сторін Посольство України рекомендує під час подорожей з Франції замість польських обирати інші пункти пропуску прикордонного контролю для в’ізду до України та у зворотному напрямку».
Зі свого боку посольство Франції в Україні зазначило:
«Неповнолітні, чиї сім’ї користуються тимчасовим захистом у Франції, не мають права на отримання DCEM у префектурі за місцем проживання. З огляду на нещодавні труднощі, що виникли під час перетину кордонів, рекомендується повертатися до Франції з країн з прямим повітряним сполученням, зокрема з країн поза межами Шенгенської зони.
Нагадуємо, що в’їзд до країни є виключною компетенцією відповідної країни, а прийняття пасажирів — виключною відповідальністю обраної авіакомпанії.
В разі заборони перетину кордону при в’їзді до країн Шенгенської зони вам необхідно звернутись за оформленням заявки на візу на повернення — visa retour — до візового відділу посольства Франції в Києві за процедурою, описаною на нашому сайті.
Видача такого типу візи підпорядкована дозволу територіально вповноваженої префектури й тому може призвести до додаткового часу обробки візової заявки. Звертаємо вашу увагу на те, що візовий відділ не надає консультацій телефоном та просимо ознайомитись з процедурою оформленні візової заявки на сайті посольства».
Хто відреагував на ситуацію швидко, так це автобусні перевізники — збільшивши кількість маршрутів через румунський та угорський кордон, де наразі до неповнолітніх українців претензій немає. Які обхідні шляхи доведеться шукати далі, не зрозуміло. Це системна проблема, яку необхідно вирішувати на міждержавному рівні. Разом з тим у посольствах обох країн це вважають «тимчасовими складнощами».
Сподіваємось, вони дійсно тимчасові, і французькі та польські посадовці відреагують оперативно — а саме відрегулюють процедуру повернення українських родин, які знаходяться під тимчасовим захистом європейських держав, з України до країн ЄС.
Вони приїхали до Польщі з дипломами по вищу освіту, серйозним досвідом, надіями. Не в пошуках кращого життя, адже у кожної за плечима – роки навчання, кар’єра, вміння, напрацьовані зв’язки. Але після переїзду все довелося починати з нуля.
Для багатьох українок першим кроком стало прибирання. Для інших — кухня чи нічні зміни на складі. Хтось не зумів вийти за межі фізичної праці. А хтось перелаштувався і навчився жити інакше: опанував польську, перекваліфікувався — і повернувся до своєї професії.
За даними UNHCR та Deloitte, у 2024 році українські біженці забезпечили 2,7% ВВП Польщі. Близько 69% працездатних українців влаштувались на роботу, майже не відстаючи від громадян Польщі (72%). А це ж переважно жінки. Але за оцінками експертів ринку праці, лише 30% українців працюють за своєю кваліфікацією. Решта змушена погоджуватись на позиції, які не відповідають ані досвіду, ані освіті.
Чому так стається? Чому навіть досвідченим фахівчиням з дипломами іноді роками не вдається повернутись у професію? Чому частина з них залишається у низькокваліфікованій праці й чи завжди це про безвихідь?
Ми поспілкувалися з українками, які працюють у Польщі, розпитали про їхній професійний шлях, про те, що краще спрацьовує: гарне резюме, нетворкінг чи просто впертість. А ще попросили експертку з кар’єрного розвитку пояснити: що насправді заважає жінкам будувати кар’єру за кордоном і як це змінити.
Нижче — три історії, три дуже різні досвіди. Але кожна з історій — про пошуки себе в новому світі, віру в себе і реальність, яка не завжди збігається з очікуваннями.
«Нізащо не повертатися до прибирання»
Ім’я героїні змінене на її прохання. Вона зізнається, що й уявити не могла, як довго триватиме її пошук роботи, і через це відчуває сором. Та насправді її наполегливість і витримка заслуговують на повагу більше, ніж будь-який рядок у резюме.
Катерина приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу на початку повномасштабної війни. В Україні вона мала стабільну кар’єру — за освітою економістка, працювала менеджеркою проєктів у приватній компанії. Її день був розписаний до хвилини: зустрічі, плани, відповідальність. Усе змінилось за одну ніч, коли довелось тікати. У перші місяці вона не шукала нічого «за фахом» — потрібно було просто знайти дохід, щоб вижити. Катерина взялася за прибирання.
«Півтора року на прибираннях. Це було важко не фізично, а внутрішньо. Ніби вийшла із себе самої. Але тоді я вирішила: немає нічого ганебного в праці. Я просто мала годувати свою дитину. І цим пишаюсь».
Проте виснаження прийшло швидше, ніж очікувалось. Катерина вигоріла, зрозуміла, що довго так не витримає:
Я страшенно боялась застрягнути. Усі казали: “Поки є робота — тримайся”. Але я відчувала, що мені потрібне інше. Що я зникну, якщо не зміню щось терміново
Вона пішла в поліцеальну школу, щоб стати гігієністом-стоматологом. Навчання закінчила успішно. Але з’ясувалося: без досвіду тебе ніде не чекають:
«Вислала купу резюме. У відповідь — тиша. Казали, що шукають з досвідом. А звідки ж той досвід, як тебе ніхто не бере?»
Зрештою Катерина влаштувалась асистенткою стоматолога. Але робота виявилась нестабільною — годин було мало, а керівниця, як каже Катерина, не дуже її підтримувала.
«Коли ти і так несеш на собі все — від житла до школи для дитини, — дуже важливо, щоб на роботі була безпека. А коли цього немає, ти просто виснажуєшся вдвічі швидше».
Мало опанувати нову професію, адже від іноземця на ринку вимагають досвід
Катерина знову вдалася до пошуків. Цього разу — у сфері обслуговування клієнтів. Польську мову вже знає на високому рівні й вважає, що це головний інструмент інтеграції:
Мова — це все. Без неї навіть не візьмуть резюме до рук. Я знаю польську добре — і це моя опора. Але тільки мови теж замало
Зараз Катерина щодня розсилає резюме, адаптуючи кожне під конкретну вакансію. Нетворкінгом не користується — каже, що не має у Польщі багато знайомих.
«Вважаю, що резюме має чимось виділятись, чіпляти, тільки тоді є шанс, що його помітять. За моїми підрахунками, на 30 відправлених CV може прийти одна відповідь. Чому? У сфері обслуговування клієнтів велика конкуренція, на одне місце може претендувати 100 кандидатів. Але я намагаюсь не сприймати відмови або мовчання як оцінку мене. Не взяли — це не я погана, просто це не моя вакансія».
Катерина не дозволяє собі зневіритись. Пам’ятає, як довго працювала на прибираннях — і не хоче повертатися туди знову. Її головний принцип — не грати жертву і вірити в себе:
Треба поводитись, як зірка. Якщо ти сама не повіриш в себе, то й ніхто інший не повірить
«Я не прикидаюсь. Просто нагадую собі: я вже витримала більше, ніж здається. І заслуговую ще більшого».
«Я просто заходила в аптеку і казала, що шукаю роботу»
За плечима Юлії Асташенюк з Одеси — диплом медичного університету й понад десять років досвіду в аптеці. Вона працювала провізоркою на «першому столі» — спілкувалася з пацієнтами, відпускала ліки, відповідала за точність і безпеку. Робота вимагала фаху, уваги й емпатії, і Юлія завжди любила цю справу.
«Це не просто “продати пігулки”. Ти маєш зрозуміти людину, підтримати її, пояснити варіанти, допомогти. І звичайно, глибоко знати препарати. Для мене це завжди було більшим, ніж робота. Це моє покликання».
Юлія: «Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив»
Коли почалася повномасштабна війна, Юлія певний час залишалася в Одесі. Але постійні обстріли й відчуття небезпеки змусили її залишити місто. Рік тому вона переїхала до Польщі. Тут усе почалося — як і в більшості — з чистого аркуша: без знання мови, без знайомих, без розуміння, як працює місцевий ринок праці. Але з твердим наміром — залишитися у професії.
«Я знала: хочу повернутися в аптеку. Не могла собі дозволити здатися — це було б зрадою собі».
Юлія самотужки склала резюме польською — як уміла. І пішла вулицями Варшави, з папкою в руках, від аптеки до аптеки:
«Я заходила й говорила: “Добрий день, я з України, шукаю роботу”. Зі страхом, ламаною мовою, без офіційного дозволу працювати провізором. Але я вірила, що хтось дасть мені шанс».
Тижні минали — і нічого. Хтось чемно відмовляв, хтось не мав часу навіть поговорити, дехто взагалі не переглядав резюме. Юлія поверталась додому розчарована, але вже наступного ранку знову вирушала в новий похід:
Я щоразу нагадувала собі: кожна спроба — крок до “так”. Просто треба йти. Поки не відчиняться двері
Зрештою вони таки відчинились. В одній з аптек власниця запропонувала поговорити. Після короткої бесіди Юлію взяли — на посаду аптечної помічниці (pomoc apteczna). Це було далеко від тієї відповідальності, яку вона несла в Україні. Але вона була вдячна за шанс.
«Моя робота — прийом товару, розкладка по полицях, прибирання. Це не провізор і навіть не технік. Але я щаслива, що знову в аптеці. Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив».
Звісно, не обійшлося без факапів. Система, до якої вона звикла в Україні, тут не працює: якщо вдома ліки сортують за діючими речовинами, то в Польщі — за алфавітом. Помилитись легко, тож треба бути уважною.
«Було кілька моментів, коли я щось поставила не туди — мені вказали. І так, це вдаряло. Ти все життя була спеціалістом, а тепер навчаєшся знову з елементарного. Це буває боляче».
Юлія зізнається: іноді гірко. Особливо коли бачить, що її не сприймають як фахівчиню, що вона — на нижньому щаблі.
«Я дипломована спеціалістка, я вмію консультувати, відповідати за серйозні рішення. А тут я — “принеси-подай”. Скажу щиро, ніколи в житті я стільки не прибирала. Іноді це просто морально виснажує. А часом і фізично буває справді важко. Але я не дозволяю собі опустити руки».
Колектив її поважає, навіть звертаються «пані магістр», хоча юридично вона не має права відпускати ліки. Інколи колеги телефонують у неробочий час — дізнатися, де що лежить, або уточнити якусь дрібницю. Бо знають: вона досвідчена, розуміє, як усе влаштовано
«Це трохи напружує. Але водночас приємно — значить, довіряють, визнають, навіть якщо формально я лише помічниця».
Юля каже, що культура аптечної справи в Польщі відрізняється. Тут провізори не тиснуть на продажі, як це було в Україні. Всі рецептурні ліки — лише за рецептом. І це, на думку Юлії, — правильно.
«В Україні ти мав план продажів — і викручувався, як міг. Не знаю, як у польських мережевих аптеках, але в моїй невеликій аптеці зарплата не залежить від того, скільки і на яку суму ти продав. Тут ти — фахівець, а не продавець. Колежанки читають профільні новини, діляться, обговорюють зміни в законодавстві. Це надихає».
Зараз Юлія всерйоз розмірковує над нострифікацією — визнанням свого диплому в Польщі. Вона розуміє: шлях буде непростий. Іспити, бюрократичні процедури, додаткові курси. Багато хто на цьому етапі зупиняється. Але вона налаштована йти далі.
«Я вже стільки всього пройшла, що повертатися назад — точно не варіант. Так, це довго, виснажливо й потребує грошей. Але я знаю, навіщо мені це. Я хочу знову працювати провізоркою. В аптеку я прийшла не випадково. І залишусь у ній — наскільки б це не було складно».
«Айті — не лише для геніїв. А й для тих, хто не боїться змін»
Вікторія Лаврик приїхала до Польщі разом з чоловіком ще у 2017 році — задовго до повномасштабної війни. У Черкасах закінчила школу, а вищу освіту здобула в Києві у Національному університеті харчових технологій, де вивчала готельно-ресторанну справу. Її перші кроки на новому місці були нібито логічним продовженням спеціальності — але в зовсім інших реаліях.
«Я пішла працювати офіціанткою в готельний ресторан. Нічого романтичного — нелегка фізична робота: постійно на ногах, важкі таці, посуд, втома. Було непросто й емоційно. Ти маєш вищу освіту, прагнеш розвитку, а починаєш з найнижчої сходинки. І дуже хочеться її якнайшвидше подолати».
Вікторія: «Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась»
Згодом її перевели на рецепцію. Здавалося б, кар'єрне зростання. Але реальність швидко розставила акценти.
«Це був шалений стрес. Робота в нічні зміни, іноді — геть сама на всю зміну. Втома, відповідальність, форс-мажори з клієнтами, які могли вибухнути агресією на рівному місці. І ще — постійне відчуття, що ти чужа. Ти “українка” — а отже, апріорі мусиш доводити, що вартуєш довіри. Було чимало упередженого ставлення. Навіть коли все робиш правильно, цього може бути недостатньо».
Після року у готельній сфері Вікторія вирішила: досить. На той момент вона вже більш-менш володіла польською мовою і почала активно шукати інші варіанти. Допомогли знайомі — порекомендували її до польської компанії, що займалась продажем питної води. Так вона отримала роботу менеджерки з продажу.
«Цей досвід багато дав: я навчилась спілкуватися з клієнтами, будувати відносини, краще розуміти бізнес-процеси, підтягнула письмову польську. Але стало відчутно “тісно” — захотілося більшої динаміки, розвитку, середовища, де в людей є амбіції. Я зрозуміла, що хочу змінити ситуацію».
І тоді Вікторія звернула увагу… на ІТ. Попри те, що технічної освіти вона не мала, записалася на онлайн-курси — після роботи, самостійно. Починала з баз: що таке e-commerce, як працює сайт, як управляти цифровими проєктами.
«Багато хто думає, що ІТ — це для програмістів і “ботаніків з математикою”. Але насправді є багато позицій, де головне — аналітичне мислення, структурність, вміння спілкуватись і організовувати процеси. Якщо вмієш користуватись комп’ютером і тримати мишку — можна вчитись».
Знову ж таки через знайомих вона потрапила на співбесіду до міжнародної компанії. Сьогодні Вікторія працює як E-commerce Project Manager: відповідає за роботу сайту, координує онлайн-продукти, команди розробників і дизайнерів, спілкується з клієнтами та підрядниками.
Вона не приховує, що на початку соромилась говорити знайомим, що шукає роботу. Здавалося, це прояв слабкості. Але тепер каже: саме нетворкінг став поворотною точкою.
«Я колись боялась “набридати” людям, щось просити, говорити про себе. Але ми всі в одному човні. Треба вчитись себе “продавати”, розповідати про свої сильні сторони. Бо інакше про тебе просто ніхто не дізнається».
Найбільше Вікторія цінує зміну ставлення: у новому середовищі її вже не судять за національність чи акцент
«Що більш освічені та відкриті люди навколо, то менше дискримінації. В моєму колі важливо не “звідки ти”, а що ти вмієш і як працюєш. І це дуже підтримує».
Вікторія не ідеалізує шлях, який пройшла. Вона знає, що їй було легше, ніж багатьом — вона приїхала ще до повномасштабної війни, була молода, без дітей, розуміла, на що йде. Але водночас переконана: у будь-яких умовах важливо не втрачати віру в себе.
«Треба говорити, питати, вчитись, шукати. Ніхто не принесе вам ідеальну роботу на таці. Але якщо самі повірите, що здатні — шлях з’явиться. Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась».
Вона ділиться своєю історією, бо хоче підбадьорити інших українок — особливо тих, хто приїхав до Польщі після 2022 року. Каже: так, їм важче. Але навіть з найнижчої точки можна піднятись. Головне — йти і не зупинятися.
Головна складність — це мова. Але вона не єдина
Ми попросили Анну Черниш, кар’єрну радницю з понад 15-річним досвідом у сфері HR та рекрутингу, прокоментувати типові труднощі українок, які шукають роботу в Польщі.
Анна вже десять років мешкає в Польщі. Має дві вищі освіти — педагогічну та економічну. Після переїзду пройшла навчання з коучингу й кар’єрного консультування. Працює у благодійних організаціях і приватно допомагає українкам: консультує з пошуку роботи, адаптації резюме, підготовки до співбесід.
Кар'єрна радниця Анна Черниш
Про головні бар’єри для українок на польському ринку праці
Головна складність — це мова. Без польської знайти кваліфіковану роботу майже неможливо. Тим паче, якщо кандидат претендує на комунікативні посади (управління персоналом, маркетолог, вчитель, секретар) — в цьому випадку вимоги до мови стоять в списку на першому місці. А для багатьох посад, особливо в міжнародних компаніях, також потрібна англійська на рівні не нижче B2. Часто людям бракує базових «офісних» навичок — наприклад, роботи з Excel.
Окрім мови, великий бар’єр — це потреба переучуватись, нострифікувати диплом, будувати кар’єру практично з нуля. Люди бояться конкуренції з місцевими спеціалістами, бояться проходити співбесіди. Часто просто не вірять, що зможуть. Це дуже поширено. І саме тут важливі підтримка, планування і фахова допомога.
Чому українок «затягує» в низькокваліфіковану працю
Часто жінки застрягають у таких роботах не тому, що хочуть, а тому що просто не мають ресурсу на інше: немає часу, сил і підтримки, щоб вчити мову, перекваліфіковуватись чи шукати щось краще.
Інколи ж навпаки — отримавши стабільний дохід, люди бояться ризикувати. Вони звикають і залишаються там, де комфортніше, навіть якщо ця робота не розкриває їхній потенціал.
Про адаптацію резюме та підготовку до співбесіди
Не існує «українського» чи «польського» формату резюме. Є різні стилі, і важливо обрати той, що найкраще підходить саме до вакансії. Часто навіть фахівці не орієнтуються в цьому достатньо. Тому я раджу бодай раз проконсультуватися з професіоналом — це допоможе уникнути типових помилок.
Щодо співбесіди, то типова помилка номер один: не готуватись. А треба — за власним резюме, під конкретну вакансію. Я проводжу тренінги-співбесіди саме з цього. Ще одна поширена помилка — надмірне хвилювання. Якщо надто сильно хочеться цю роботу, це створює внутрішній тиск. Тут допомагають дихальні практики, фізична активність, зниження «важливості».
Також люди часто не розуміють специфіки польської культури спілкування: потрібно бути ввічливими, стриманими, знати типові питання на співбесіді. Наприклад — «розкажіть про свій успіх» або «чому саме ви?».
Як ефективно шукати роботу
З мого досвіду, роботу найчастіше знаходить той, хто шукає активно і цілеспрямовано. Тут важливий комплексний підхід. Варто використовувати всі канали: професійні сайти, спеціалізовані Facebook-групи, LinkedIn (для офісних вакансій), знайомства, рекрутерів, ярмарки вакансій.
Але важливо шукати там, де є сенс. Наприклад, прибиральниць не шукають через LinkedIn. А от бухгалтерів чи менеджерів — так.
З чого почати жінці, яка має диплом, але працює не за фахом
Почніть з мови. Польська — обов’язково, англійська — дуже бажано. Рівень B2 — це вже хороший старт. Далі потрібно чітко вирішити: повертатись до своєї спеціальності чи змінювати напрям. Зважити плюси і мінуси, час, витрати. Якщо складно визначитись самостійно, зверніться до кар’єрного радника. Іноді одна консультація може зекономити місяці непевності.
Фотографії з приватних архівів героїнь
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Історія країн Східної Європи, зокрема історія України, багато чого може навчити сучасну Америку, а можливо, і врятувати, вважає Марсі Шор, історикиня, дослідниця східноєвропейської історії в Єльскому університеті, а нині викладачка школи Мунка в університеті Торонто.
У березні 2025 року вона, її чоловік — відомий історик Тімоті Снайдер, та їхній колега професор філософії Джейсон Стенлі публічно оголосили, що залишають США, оскільки бачать ознаки перетворення країни на диктатуру. Відчути ці перетворення, за словами Шор, їй допоміг досвід вивчення нацизму та фашизму в Європі в першій половині ХХ століття.
Журналіст NV зустрівся з відомою вченою у Києві, і вона емоційно розповіла про свій переїзд до Канади й зазначила, що досі є обʼєктом переслідування та погроз з боку прибічників президента США Дональда Трампа.
У розмові вона раз за разом повертається до цього досвіду, пояснюючи, як трансформуються та занепадають демократичні режими, у який момент розпочалася ерозія демократії в США, що може її врятувати і якою мірою західна цивілізація сьогодні залежить від результатів війни в Україні.
Марсі Шор
— Якою ви, науковиця, що вивчає Східну Європу, побачили Україну в цей свій приїзд?
— Я б казала про ту неймовірну духовну та інтелектуальну напругу, яка відчувається в українському суспільстві. Я дуже сильно відчувала її в дні Книжкового арсеналу (Марсі Шор стала учасницею фестивалю видавців і письменників у Києві — Авт.) у дискусіях навколо українського досвіду війни.
Наближеність до смертельних загроз і одночасно усвідомлення цінності життя спонукає людей в Україні думати так, як вони, можливо, ніколи б не думали за інших обставин. Виходити далеко за межі повсякденності, бачити прямий звʼязок між своїм життям та цінностями, кожного дня перевіряти власні ідеали. Для мене честь бути запрошеною до цього думання.
На мій погляд, в Україні зараз відбувається найінтенсивніший інтелектуальний процес у світі
— Ми в Україні справді багато думаємо про майбутнє, сповнені різних ідей щодо того, що має відбутися з країною після війни. Водночас, коли ми дивимося на стару Європу та Сполучені Штати і нам здається, що суспільства цих країн якимось чином втратили свої великі обʼєднавчі мрії, ми не бачимо амбітних і всеохоплюючих ідей про майбутнє в західному світі. Це лише наше сприйняття як дуже молодої нації, чи справді щось трапилося з концепцією майбутнього західного світу?
— Я думаю схожим чином, але це нетипово для західної людини, бо я ж космополітка, яку зараз ще називають зрадницею за те, що я залишила Америку. Але я відчуваю, що Україна — це авангард. Якщо майбутнє в цього світу буде, то саме це місце буде нести це майбутнє.
Моя мрія полягає в тому, що російський режим має бути переможений. Я не бачу жодної можливості для переговорів, думаю, що нам потрібне повне падіння російського режиму, повне перезавантаження з нуля. Тоді ми побачимо падіння Лукашенка та інших диктатур. Я думаю, ця хвиля зрештою покладе кінець тиранії Ірану і поставить під сумнів все те, що робить зараз у США Дональд Трамп.
Я мрію, що Україна відновиться, і відновиться не для того, щоб наслідувати Захід, бо ми бачимо, що Захід розпадається і в нього нема корисних уроків для України сьогодні. Важливо, щоб Україна позбулася моделі «наздогнати й наслідувати Захід». Модель України має бути авангардною, своєю.
— Ви кажете, що Україні не варто повторювати шлях західних країн, в той час як ми в цій частині світу тривалий час жили з мрією про американську демократію і свободу. Саме ця ідея Америки надихала багато демократичних рухів тут, у Східній Європі. Що трапилося із цією ідеєю і в який момент усе пішло не так?
— Я б говорила про дві речі. По-перше, Америка ніколи не була такою, якою її уявляла решта світу. І особливо такою, як бачили її східні європейці, сформовані комунізмом. Америка була для них антирадянським місцем, чимось схожим на рай. Америка була і частково є для цих людей країною вільних і батьківщиною хоробрих.
Можливо, ви памʼятаєте момент, коли Олександр Віндман, американський офіцер українського походження, давав свідчення на першому суді над Трампом у 2019 році? Свого часу його батько разом із синами втік з радянської України. Віндман зробив в США військову кар'єру. І ось він встає, щоб дати свідчення проти Трампа, і наприкінці виступу звертається до свого батька й каже: «Не хвилюйся, тату. Тут, у цій країні, я не мушу боятися говорити правду».
У цю мить я хотіла його обійняти і заплакати, бо така абсолютна віра в Америку може бути лише в когось, хто втік з Радянського Союзу. І він вживав слово «правда» не в англійському значенні, він вживав його так, як його розуміють дисиденти в комуністичних країнах
І Олександр Віндман встав у Конгресі і сказав: «Тут я не мушу боятися говорити правду». І, звичайно, це не було правдою, бо він мусив боятися, бо репресії за правду були. Ми вже тоді не жили в державі, де панує верховенство права. Система руйнувалася. Ми мали надзвичайно корумпований уряд. Але віра Віндмана була така щира, він висловлював таке розуміння Америки, яке я знала від багатьох своїх друзів і колег, чиє бачення Америки сформувалося під впливом їхнього досвіду життя поза Америкою.
— Ви кажете, що це було фантазією, — а якою є реальність?
— Реальність полягала в тому, що США — це надзвичайно конфліктна країна. З одного боку, є прекрасні ідеали. З другого боку, ці ідеали ніколи не втілювалися в життя. Ми країна, що була побудована на рабстві. Це було від початку і тривало довго. Ми є країною, яка в Другу світову війну для боротьби з нацистами відправила до Європи війська, розділені за расовою ознакою. Тож уявіть собі це: ми боролися з європейським расизмом за допомогою наших військ, розділених за расовою ознакою.
Гітлер створив Нюрнберзькі закони за зразком американських законів Джима Кроу, які широко застосовувалися на Півдні. Білі та чорні не могли їсти в одному ресторані, не могли ходити в один басейн. І в Америці це тривало ще довго, навіть після падіння нацизму
У США діяли закони про заборону міжетнічних шлюбів аж до 1967 року. У нас були закони, які забороняли гомосексуальні стосунки, аж до 2003 року. Зміни відбулися набагато пізніше, ніж у країнах Європейського Союзу.
У нас також існує масове ув’язнення, кожен третій чорношкірий чоловік в Америці потрапляє до в’язниці. У нас існує масове насильство із застосуванням зброї. Це не політичне насильство, це повсякденне вуличне насильство. У вас є додаток із сиренами, що сповіщають про ракетні атаки, а у Єльського університету є додаток, що сповіщає про стрілянину по сусідству з рекомендацією не відвідувати район, доки поліція не завершить там роботу. Стрілянина стала буденним фактом.
— Коли ви покинули США, то казали, що саме історія Східної Європи допомогла вам розпізнати початок фашистського режиму в США. Що саме стало для вас такими ознаками фашизму і в який момент розпочалася ерозія демократії?
— Відчуття змін в американській політиці зʼявилося в мене ще у 2008 році, коли кандидатом від Республіканської партії та суперником Барака Обами у президентській гонці став Джон Маккейн, який назвав своєю кандидаткою у віцепрезиденти Сару Пейлін. Промови Пейлін, що не ґрунтувалися на обʼєктивній реальності, а були вкрай популістичними, мене налякали. Я побачила людину, яка готова говорити будь-яку брехню, щоб сподобатися людям, і не має меж.
Сам Маккейн був зовсім не таким, як Пейлін, але чомусь обрав її. Цей союз між традиційним республіканцем і радикальною правою нагадав мені досвід європейських країн, коли консервативні політики Східної Європи від початку заохочували праворадикальні та фашистські рухи або йшли з ними на компроміс, не розуміючи їхнього впливу, як це робили Іон Антонеску щодо Залізної гвардії в Румунії чи Міклош Горті щодо Стрілецької партії в Угорщині в 40‑х роках ХХ століття.
В усіх цих випадках консервативним лідерам потрібен був час, аби зрозуміти: нові праві — не просто більш енергійна версія їх самих, це джин фашизму, якого вони випустили з пляшки
Маккейн це теж зрештою зрозумів, і навіть, здається, відчув полегшення, коли програв Обамі.
Тоді нам здавалося, що історія цих радикальних ідей серед республіканців закінчилася, але вона проявила себе на повну силу під час першого правління Трампа, і сьогодні Республіканська партія фактично захоплена цим рухом і намагається змінити Америку.
— Яким сьогодні є американський опір?
— Коли Трамп переміг у 2016 році, багато моїх колег казали, що, звісно, це погано, але з нами все буде гаразд, бо в нас є система стримувань і противаг. Ця система стримувань і противаг стала схожою на мантру з йоги. Наш розподіл гілок влади і довіра до судової влади справді були високими, і якщо Верховний Суд справді збанкрутував через призначенців Трампа, то інші суди працюють. Проблема в тому, що вирок суду перестав бути абсолютним закликом до дії у виконавчої влади. Такого ніколи раніше не траплялося, щоб виконавча гілка влади відмовлялася дотримуватися системи стримувань і противаг, але зараз відбувається саме це.
У нас немає жодного досвіду в цьому. Тепер питання полягає в тому, чи хтось застосує насильство, бо що станеться, якщо суди вимагатимуть реалізації своїх рішень, а президент скаже «ні»? Хто тоді кого змусить? Я боюся, що ми прямуємо до громадянської війни і що все це закінчиться насильством.
— Повертаючись до України: для багатьох країн Східної Європи надважливою метою свого часу став вступ до ЄС — так само, як і для нас зараз. Але ми бачимо, що їхні демократії не стали сильнішими, а, навпаки, начебто втратили мету, стали вразливішими. Ми бачимо це на прикладах Польщі, Угорщини, Словаччини — чому так?
— Тут варто врахувати кілька факторів.
Один із них той, що ЄС діяв як стимул для гарної поведінки до початку членства. Але тільки‑но ви стали членом, в ЄС більше немає жодного механізму контролю над вами. Здавалося б, Віктор Орбан не може робити те, що він робить, бо Угорщина входить до ЄС, але він продовжує. Я наївно думала, живучи в Польщі, що драконівські закони щодо абортів неможливі у країні ЄС, але знову помилилася. Тож ЄС не має реальної сили примусу
Ще один фактор: ми наївно думали, що лібералізм та демократія пов’язані. Якщо у вас є вільні ринки, то у вас буде лібералізм. Це була ідея німців, що можна приборкати Путіна, торгуючи з ним, і він точно ніколи не зробить нічого жахливого, бо це не в його економічних інтересах. Виявляється, це неправильно.
Що ми мали б засвоїти ще з 1930‑х років, то це те, що лібералізм і демократія — не одне й те саме. Люди можуть демократично голосувати за фашизм.
— Що може зрештою отруїти українську демократію на шляху до ЄС?
— Коли я як історикиня зараз розмовляю з українськими студентами, особливо з молоддю, я бачу одне: масштаби ваших страждань, смертей, мучеництва та жертв призведуть до величезної спокуси міфологізувати минуле. Цього буде дуже важко не робити, бо ваша жертва така реальна, така безпосередня й така глибока. І я кажу їм: ваш авторитет на світовій арені, ваша здатність говорити з позиції морального авторитета випливатиме не з того, що ви походите з нації, яка була невинною з незапам’ятних часів, бо такої нації немає. Немає такої країни, яка б не мала темних моментів на своєму шляху. Але ця міфологізована моральна правота стає спокусою для будь-якої країни — від Польщі до Америки.
Ваш авторитет на світовій арені випливатиме з вашої здатності дивитися на минуле з широко розплющеними очима та наполягати на тому, щоб говорити правду. І якщо ви зможете це зробити, це буде тим, що поведе вас уперед.
Це денний табір із фокусом на розвиток, інтеграцію та мовну практику. На дітей чекають англійська з тьюторами із США, польська мова, культурні активності, адаптоване харчування. Коштують 12 днів однієї зміни табору з харчуванням (з 9:00 до 17:00) 1500 злотих. Для дітей від 13 років можливе проживання в таборі, але ціна буде вищою.
На території табору є wi-fi, бібліотека, комп’ютерний клас і клас з музичними інструментами, місця відпочинку, огороджена паркова територія з ігровими майданчиками.
Проживання організоване у 3 або 4-місних номерах з душовими кабінками та туалетом. Також ж можливість замовити окреме меню для дітей з особливими потребами. Цей табір функціонує вже на перший рік та зібрав багато гарних відгуків.
Це простір для дітей у Варшаві, Вроцлаві та Кракові, розрахований на три вікові групи від 6 до 15 років. Виїзди на екскурсії, квести, батли, спорт, музика, нові друзі — усе зробленої для того, щоб щодня хотілося повертатись. Простір працює з 09:00 до 16:00 у будні дні. Тривалість однієї зміни — 10 днів з понеділка по пʼятницю.
Теми змін та дати:
• STEAM-пригода (30.06–11.07)
• Медіа-лабораторія (14.07–25.07)
• Арт-Ландія (28.07–08.08)
• Інтелектуальні квести (11.08–22.08)
Вартість зміни без харчування 450 злотих, з харчуванням — 650.
3. Вроцлав: шкільні літні табори у форматі тижневих сесій
Таку програму цього року запроваджують 30 загальноосвітніх шкіл Вроцлава. Програми розроблені з урахуванням інтересів дітей та потреб батьків, дітей можна зручно приводити перед роботою й забирати після неї. Сесії починаються з кінця червня і триватимуть до липня. Вартість тижня без харчування — 250 злотих. Можна замовляти їжу в кейтерінгу за додаткові кошти або приносити із собою. Реєстрація відбувається безпосередньо в навчальних або культурних закладах міста.
Цього літа центр організовує 25 денних таборів для дітей від 7 до 12 років у 12 різних філіях по всьому місту. Кожна філія пропонує свою ю тематику, щоб зробити відпочинок цікавим і змістовним. Будуть цікаві екскурсії, аніматори,майстер-клас, вистави та тематичні вечори. Ціни від 550 до 700 злотих за зміну. Простір працює по буднях з 9:00 до 15:00.
На дітей чекають 9 тижнів активного дозвілля з 07:00 до 17:00. Особлива увага тут приділяється дітям з інвалідністю: для них створено окремі групи з підтримкою фахівців. Зараз прийом заявок на сайті вже закінчено, але зазвичай є декілька місць від тих, хто оформив заявку та не скористався пропозицією.Подати остаточну заявку можна ще до 27 червня, але треба звертатися в начальний заклад зі списку на сайті. Всього в програмі приймають участь 65 навчальних закладів, загалом тут є 9315 місця. Тож якщо у когось змінилися плани на відпустку, то ви обовʼязково знайдете вільне місце в таборі.
Вартість: 45 злотих/день — табори без басейну та 65 злотих/день — табори з басейном і розширеною програмою. Денний табір працює з 7:30 до 17:00.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
