Ексклюзив
20
хв

Українки в Ірландії живуть у замках і сплять на стільцях, адже не можуть зняти квартиру через кризу житла

В Ірландії набули чинності нові правила для українських біженців, які передбачають урізання соціальних виплат уп'ятеро. Запроваджено й інші заходи, метою яких, за словами представників ірландського уряду, є зробити Ірландію менш привабливою для біженців, потік яких не зменшується. За даними Міністерства юстиції, аж до кінця січня 2024 року до Ірландії прибувало від 2000 до 4000 українців щомісяця

Катерина Копанєва

Ірландія — острів, який ще називають «смарагдовим», — неабияк приваблює українців. Фото з приватного архіву

No items found.

Нині в країні під тимчасовим захистом перебувають понад 102 тисячі українських біженців. Показник працевлаштування поки що невисокий: згідно з даними на кінець 2023 року, офіційно працюють лише 15 тисяч біженців. Це значно менше, ніж у сусідній Великобританії, де працевлаштовано понад 52% українців. З чим пов'язана така статистика і як виглядає життя українських переселенок в Ірландії, дізнавалися Sestry.

Два тижні на стільцях

Анастасія Солопенко приїхала до Ірландії у серпні 2022 року. Війна зруйнувала її життя двічі: у 2014 році, коли довелося тікати з рідного Луганська, та у 2022, коли виїжджала вже з Києва. Розповідаючи про свій досвід приїзду до Ірландії, Анастасія зазначає: якщо нема в кого зупинитися, треба бути готовим спати в адмінприміщенні.

Анастасія Солопенко зі своєю кішкою в орендованій квартирі в Ірландії. Фото з приватного архіву

— Усіх біженців після прибуття відправляють до готелю Сіті Вест поряд із дублінським аеропортом, — розповідає Анастасія. — Але в номери в цьому готелі не селять — усіх направляють до приміщення, схожого на концертну залу, що виділене спеціально для прийому біженців. Там відбувається оформлення документів. Процес займає від кількох днів до кількох тижнів. І весь цей час ти маєш там знаходитись.

Люди сплять тут прямо на стільцях. Так ночують і сім'ї з дітьми, і люди похилого віку

Кажуть, у виняткових випадках волонтерів можна попросити, щоб готель виділив номер — наприклад, якщо людина з інвалідністю або з зовсім маленькою дитиною. У Сіті Вест я провела три дні. Знаю тих, хто просидів там два тижні.

Після оформлення документів розпочинається етап розселення. Мене разом з іншими українськими дівчатами спочатку поселили до студентського гуртожитку під Дубліном. Там були гарні умови: окрема кімната з душем та туалетом, спільна лише кухня. Але вже за кілька тижнів приїхали студенти, тож нам довелося виселятися. Далі когось розселяли до інших гуртожитків, когось до будинків, які власники нерухомості надавали спеціально для українських біженців, а когось навіть у старовинні замки — особисто знаю такий випадок. Звучить романтично, але насправді у таких замках дуже холодно, а в деяких навіть немає туалету.

Українські діти-біженці з Дніпра та Запоріжжя грають у футбол на території замку XV століття в Ірландії. Такий прихисток тимчасово запропонував їм власник замку. 16 квітня 2022 року. Фото: CLODAGH KILCOYNE / Reuters / Forum

Мене направили до гуртожитку коледжу. Проживання там було безкоштовним, ми платили лише за електрику. Тарифи в Ірландії високі, тому з кожної кімнати виходило близько ста євро на місяць. Я намагалася майже не використовувати опалення, але зовсім без нього було ніяк — в Ірландії дуже сиро і вітряно, постійно йдуть дощі. Вікна старі, всюди щілини, часто утворюється пліснява.

І гуртожитки, і замки вважаються тимчасовим житлом. Передбачається, що пізніше біженці переїдуть до квартир, які зніматимуть вже самі. Але на практиці все інакше. Багато хто живе в цих гуртожитках уже майже два роки. В Ірландії, якщо у тебе немає роботи, орендувати житло практично нереально. Перше, на що дивиться орендодавець, це наявність стабільного доходу. Соціальної допомоги, яку тут отримують безробітні українці, на оренду квартири не вистачає. Хоча суми виплат в Ірландії високі (220 євро на людину на тиждень), вартість оренди все одно вища за місячну суму виплат. Наприклад, отримуєш 880 євро, а квартиру дешевше ніж за 1000 євро немає. А тобі ще треба харчуватись і якось жити. Тобто щоб орендувати житло, людина обов'язково має працювати. Оскільки не всі можуть знайти роботу (і не всі активно її шукають), багато хто залишається в гуртожитках.

Так виглядають модульні будинки для українців в ірландському місті Корк. Фото: Newstalk

Ще є варіант отримати від держави модульний будиночок, але для цього потрібно бути сім'єю із чотирьох осіб — не більше і не менше. Ці будинки розраховані саме на чотирьох. Там заборонено жити із тваринами. Вартість місяця оренди такого будинку становить 16% від доходу сім'ї (чи то зарплати, чи виплат). Плюс комунальні послуги. Згідно з умовами договорів, сім'я платить за такою схемою три роки, після чого будиночок стає умовно її: тобто платити відсоток від доходу вже не потрібно, але приватною власністю помешкання не є. І родина не може цей будиночок ані продати, ані здати. Плюс при від'їзді з Ірландії вона втрачає право проживання в ньому.

Я орендувала квартиру, коли до Ірландії приїхала моя сестра і ми вирішили жити разом.

На пошук житла пішло пів року (!). Часто навіть того факту, що ти маєш роботу та дохід, недостатньо, аби орендодавець вибрав саме тебе — адже претендентів на квартиру багато. Я навіть просила організацію, яка поселила мене до гуртожитку, дати характеристику, що я адекватна та неконфліктна людина

Знайти двоспальну квартиру за дуже гарною ціною — 1100 євро на місяць — нам у результаті допомогла рієлторка. Ціна справді дуже хороша — у нашому районі (ми живемо в місті Лімерік на західному узбережжі Ірландії) двокімнатні квартири коштують від 1500-2000 євро на місяць.

Три посади в одній

Першою роботою Анастасії в Ірландії став супермаркет.

— Це було єдине місце, де мені відповіли на резюме, — каже Анастасія. — Я приїхала до Ірландії з мінімальною англійською. Тут є безкоштовні курси для іноземців, але, як на мене, вони мало що дають. Найефективнішим для мене виявився тримісячний онлайн-курс в українській приватній школі. Співбесіда при прийомі на роботу стала тим ще випробуванням: я не була впевнена у своїй англійській, а ірландець, який ставив мені питання, не вимовляв деяких звуків. Здається, я зрозуміла його виключно завдяки стрибку адреналіну.

Це була важка робота з непростими умовами. Мені дали підписати одразу три контракти, за якими я мала працювати і в пекарні, і на касі, і у відділі кулінарії. За законом роботодавець не має права давати працівникові більше 40 робочих годин на тиждень. Але за контрактом роботодавець може щодня вигадувати новий графік, що не дає тобі можливості бодай щось спланувати.

Сьогодні працюєш допізна, завтра виходиш на шосту ранку

Після того як роботодавець дізнався, що я шукаю нову роботу, він перестав давати мені достатньо робочих годин: і замість 1700 євро я якось отримала 1200. Якщо орендуєш житло і живеш від зарплати до зарплати, така ситуація може бути критичною.

Анастасія Солопенко на антивоєнній демонстрації. Фото з приватного архіву

Зараз я вже працюю у міжнародній компанії, на платформі якої продаються та купуються квитки на заходи. Я співробітник служби підтримки, моє завдання — спілкуватися з клієнтами по телефону. Рівень англійської мені вже це дозволяє, хоча спочатку боялася, що не впораюся. Нову роботу знайшла за рекомендацією подруги. Перевагою був досвід роботи в Ірландії. Декілька знайомих українок знайшли тут роботу через рекрутингові агенції. На відміну від державних центрів зайнятості, такі агенції справді зацікавлені у тому, щоб працевлаштувати людину, бо вони потім отримають відсоток із її зарплати. При цьому поки робота не знайдена, платити агентству нічого не потрібно.

Людей, які без поважних причин (інвалідність, зовсім маленькі діти, навчання в університеті) не працюють, місцеві біржі праці зараз всіляко намагаються змусити це робити. Виплати одразу не знімають, але можуть, наприклад, відправити на громадські роботи: підмітати вулиці, збирати чи сортувати сміття. Якщо відмовишся, виплати скасують. Відвідування мовних курсів в Ірландії не вважається поважною причиною, аби не працювати.

Рекомендації сусідів понад усе

Практично одразу почала працювати й українка Іванна Копчук. В Україні Іванна мала свій бренд одягу і магазин, який відкрився якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Опинившись в Ірландії з мінімальними знаннями англійської, Іванна вирішила працювати у клінінгу — і це переросло у відкриття власної справи.

Іванна Копчук. Фото з приватного архіву

— Я пройшла через Сіті Вест двічі: перший раз у червні 2022 року, коли приїхала сама, а потім ще раз — коли привезла до Ірландії свого 15-річного сина, якого спочатку, не знаючи, що на нас чекає в Ірландії, залишила з рідними на Прикарпатті, — розповідає Іванна Копчук. — Спершу я жила у студентському гуртожитку, потім — у хостелі. Далі знайшла через інтернет хост-сім'ю: ірландку, яка погодилася поселити мене у своїй оселі. Я жила в неї безкоштовно, і крім мене вона також прихистила студента-іспанця, який приїхав до Ірландії за обміном. Прийняти у своєму будинку ще й мого сина вона вже не могла — не було місця. Тому, забравши дитину, я знову пішла до Сіті Вест.

Цього разу нас уже відправили до наметового містечка в Дубліні. Це величезне приміщення на кшталт спортзалу, де стоять п'ятдесят ліжок, відгороджених одне від одного. Ми пробули там два тижні, після чого нас поселили до шкільного гуртожитку за 50 кілометрів від Дубліна. Це було не дуже зручно, тому що на той час я вже заснувала свою компанію зовсім в іншому місті — там, де мешкала раніше в хост-сім'ї. Дорога громадським транспортом до цього місця займала три години в один бік. Тому я почала пошук житла під оренду.

Через знайому волонтерку Іванна знайшла ірландську родину, яка здавала в оренду кімнати у своєму будинку в Дубліні. Іванна з сином орендували дві кімнати.

— У Дубліні ціни вищі, ніж в інших містах — оренда однієї кімнати стартує від 700 євро, — розповідає Іванна. — Якщо однокімнатна квартира, то не менше ніж 1800 євро. Будинок — від 2200 євро на місяць. В Ірландії існує програма, за якою держава може компенсувати до 30 відсотків вартості оренди, якщо дохід сім'ї недостатній. Я на таку програму не подавалася, але знаю від інших людей, що це працює.

Розповідаючи про те, як заснувала свою клінінгову компанію, Іванна каже, що все почалося з ідеї ірландки, в якою вона проживала.

— Ще коли жила у першому гуртожитку, нам розносили листи з пропозицією прибирати у цьому ж гуртожитку номери, — каже Іванна. — Я погодилася, і це була моя перша робота на неповний робочий день. А потім уже ірландка, у якої я жила, сказала, що може запропонувати мої послуги в чаті місцевої ком'юніті. В Ірландії жодні оголошення не працюють так добре, як рекомендації сусідів. Тож у мене швидко з'явилися перші клієнти. Спочатку це були друзі моєї хоста, потім — їхні друзі та друзі їхніх друзів. Якоїсь миті я зрозуміла, що сама вже фізично не справляюся з такою кількістю замовлень — потрібно відкривати фірму та наймати співробітників.

Фішкою клінінгової компанії Іванни стало використання виключно екологічних засобів чищення. Фото з приватного архіву

В Ірландії відкрити підприємство не дуже складно. Стартовий капітал був мені не потрібен — я не купувала обладнання, лише миючі засоби. Особливістю компанії стало те, що всі ці засоби — екологічно чисті. Ті, що були вдома у клієнтів, токсичні, з ними було складно працювати.

Співробітників у компанію знайшла без проблем. Точніше, співробітниць. Зараз у мене працюють 14 українок. Люди іноді змінюються, але знайти заміну не складно — на таку роботу не потрібні знання англійської, а для багатьох наших дівчат це саме те, що потрібно. Сама я вже на замовлення не їжджу. Займаюся організацією процесу та розвитком бізнесу. За цей час непогано підтягнула свою англійську, тому листування та телефонні розмови з клієнтами вже не є проблемою. Питаннями зарплат та податків займається бухгалтерська компанія. Зараз працюю над масштабуванням компанії: у планах купівля обладнання та автомобіля. У нас є свій сайт та сторінки в соцмережах, які я активно рекламую у місцевих онлайн-спільнотах. Ірландцям подобається якість нашої роботи і вони охоче діляться контактами зі своїми знайомими. А нам, зі свого боку, подобається працювати з ірландцями. Більшість із них — це дуже ввічливі та привітні люди.

Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу

Я переживала, що моєму 15-річному синові буде складно адаптуватися у новій країні, але ірландська школа йому сподобалася. Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу. Дитину не лаятимуть при всіх: якщо є зауваження, вони будуть озвучені окремо. Навіть оцінки у присутності інших дітей ніхто не оголошує — ні погані, ні гарні. Результати за семестр приходять батькам на пошту, успішність оцінюється у відсотках. Якщо дитина захворіла та пропустить школу, це потрібно зафіксувати у спеціальному онлайн-додатку. Там же фіксуються запізнення. Шкільна програма в певному сенсі навіть легша за українську. Щоб синові було легше адаптуватися, я окремо зареєструвала його на курс англійської в українській онлайн-школі, де він щодня займався після уроків в ірландській школі.

На аукціоні в Ірландії, який українці організували на День незалежності України для збору донату для допомоги батьківщині. Фото з приватного архіву

Іванна не тільки започаткувала клінінгову компанію, вона на додачу є членом ради бізнес-клубу Innovative business club, який підтримує українських підприємців.

Все почалося з нашої волонтерської роботи в Українському кризовому центрі в Ірландії, — каже Іванна. — Перші зустрічі, на яких обговорювалися нюанси ведення бізнесу у цій країні, були ще тоді. Запитів від українців, які хотіли відкрити тут власну справу, ставало дедалі більше — і ми вирішили заснувати бізнес-клуб, де організовуємо консультації з бухгалтерами, юристами та іншими фахівцями, які можуть допомогти розібратися з нюансами. Спочатку такий клуб був лише в Ірландії, а тепер уже й у Швейцарії, Німеччині, Великій Британії та Іспанії. Ми плануємо відкриватися і в інших країнах Європи, тому що допомога біженцям, які хочуть відкрити свою справу, потрібна скрізь. Перевага клубу ще й у тому, що його члени мають можливість ділитися досвідом один з одним. Наприклад, я вже знаю багато українців, які теж відкрили в Ірландії свої фірми у різних сферах: це ремонти, ресторани, поштові перевезення, салони краси та навіть рекрутингові агенції.

Для новоприбулих українців єдиний вихід жити в Ірландії — офіційно тут працювати

Нові правила для українських біженців в Ірландії, згідно з якими соціальні виплати урізали вп'ятеро, стосуються лише тих українців, що прибули до країни починаючи з лютого 2024 року. Для тих, хто приїхав раніше, розміри виплат наразі залишаються незмінними. Щодо новоприбулих українців, то міністр соціального захисту Ірландії Хізер Хамфріс зазначила, що 38,80 євро на тиждень замість 220 людина отримуватиме доти, доки живе у тимчасовому державному житлі. А після того як вона орендує житло самостійно, зможе отримувати вже 220 євро на тиждень.

Насправді ж є нюанс. Оскільки в Ірландії існує криза житла, здають його здебільшого тим, хто вже має роботу. А якщо людина вже працює, виплати від держави їй не надаються. Отож, єдиний вихід залишитися в Ірландії — офіційно працювати.

Ще одне нововведення ірландського уряду полягає в тому, що відтепер українці не зможуть перебувати у тимчасовому житлі від держави довше 90 днів — тобто на пошук роботи та квартири дається лише три місяці. Але знову ж таки, це стосується новоприбулих. Для тих, хто встиг приїхати до 2024 року, обмежень щодо проживання у тимчасовому житлі поки що немає.

В XIX столітті ірландці масово емігрували через голод на острові й розселилися по всьому світу. Зараз у країні живе приблизно п'ять мільйонів осіб. Фото з приватного архіву

Хізер Хамфріс також повідомила, що відтепер спеціальні центри для біженців прийматимуть лише тих українців, які приїжджають до країни вперше. Щодо тих, хто проживає у тимчасовому житлі від держави, то вони не можуть залишати Ірландію ані на день. Ще у жовтні 2023 року уряд скоротив можливі сім днів виїзду до нуля, пояснивши це тим, що в країні катастрофічно не вистачає місць для розміщення біженців. У правилах йдеться, що у виняткових випадках( якщо для короткострокового від'їзду є дійсно поважна причина), українець має повідомити про це Департамент інтеграції. Якщо там підуть назустріч, після повернення до Ірландії його зможуть поселити знов — але вже не туди, де він жив раніше.

Коментуючи нововведення, прем'єр-міністр Ірландії Лео Варадкар зазначив, що поки в Україні триває війна, українці точно зможуть залишатися в країні, але є сенс «прирівняти підтримку Ірландії до тієї, яку дають інші країни ЄС».

No items found.
Українки в світі
Історії біженок

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Ексклюзив
20
хв

«Люди почали всмоктувати мистецтво в усіх його проявах», — Мар'яна Савка

Ексклюзив
20
хв

Лікарка найвідоміших гобеленів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress