Українки в Ірландії живуть у замках і сплять на стільцях, адже не можуть зняти квартиру через кризу житла

Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?

Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.

Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.

І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми —  мігранти.

Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».

Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.

‍Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....

Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.

З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії

Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша —  солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга —  берегиня, турботлива мама.

В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.

Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?

Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.

Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.

Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....

Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.

З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.

Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками? Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані. Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.

Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.

У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.

Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли —  особливо на початку повномасштабної війни —  було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі. 

Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів. А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?

У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.

В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.

В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах. 

Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців. У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок. Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку. Чи відчувають цю напругу жінки-біженки? Як би Ти це прокоментувала?

Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.

Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів

Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться. Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива. Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?

Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок —  чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися —  чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.

Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти —  чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?

А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?

Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.

А третій фактор?

Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?

Що мається на увазі?

Втеча від війни —  тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.

Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.

Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?

Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті. 

Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.

‍

Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.

AFUCA — франко-українська асоціація у Ніцці, створена у 2016 році командою однодумців. Серед них була киянка Ірина Бурдель. Жінка вже 20 років проживає у Франції. Одного дня декілька українців, що жили у Ніцці, вирішили зібрати потужну українську громаду, аби підтримувати все українське та показувати французам багатство й самобутність української культури. Запустила з однодумцями українську школу, мистецький фестиваль «Кобзар». А з початком повномасштабної війни в Україні організували колосальну роботу з прийому та супроводу біженців. 

«Психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент є до кого звернутися за допомогою», — Марія Тугай, мама трьох дітей

Я з міста Південного, що за 20 хвилин від Харкова. Великою родиною жили у своєму будинку. Старшій доньці 13. Сину — 8. Молодшій доньці зараз 7. Всі були при справі. Чоловік Дмитро до повномасштабної війни працював масажистом, займався реабілітацією спортсменів. Я працювала у Харківському академічному театрі музичної комедії. Грала на флейті у симфонічному оркестрі. Паралельно професійно займалася спортом, навіть готувалася на чемпіонат України із дзюдо в партері. Всі були щасливі. В одну мить повномасштабна війна все змінила.

Тиждень ми з чоловіком по черзі спали по три години — боялися пропустити обстріли. Такий режим виснажував всіх. Й одного дня мій чоловік ухвалив рішення за мене — потрібно виїжджати з області. Тричі я збирала речі і розбирала, бо не хотіла їхати. Потягом добиралися з Дніпра до родичів на західній Україні. У вагоні було до півтори сотні людей. Вони лежали по двоє-троє на полицях. Я спала сидячи. Не розумію досі, чому потяг зупинявся на майже всіх зупинках. Брати людей було нікуди.

Вони кричали і плакали на пероні, бо всі хотіли їхати. Чоловіки намагалися вибити двері, аби відправити дружин з дітьми подалі від війни. Було відчуття, ніби дивишся фільм про Другу світову війну

У родичів я з дітьми прожила 10 днів, а далі поїхали до польського Кракова. Моя молодша сестра, яка разом з мамою на той момент подорожували Європою, орендувала там для нас квартиру. Нам дуже сподобалося місто. Та і польська мова ближча до української. Але знову ж таки моя сестра купила нам квитки до Франції, в Ніццу. Свій вибір пояснила тим, що серед країн, де вона бувала, їй там сподобалося найбільше.

Після приїзду туди почалися наші пригоди з пошуком житла. Спочатку місцева влада надала нам готель на п'ять днів. Французи не були готові до такого напливу біженців. За цей час ми зробили документи тимчасового захисту, але лишилися без житла. За допомогою поїхали до центру, який опікувався біженцями у Каннах. З квартири на квартиру ми переїжджали сім разів. За цей час діти пішли до французької школи. Після закінчення шкільного сезону власниця помешкання попросила нас виїхати. Це курортна зона, і місцеві за три місяці літа заробляють на цілий рік життя. Так ми поїхали в Ніццу, де була розподільна база, куди ти звертаєшся, приїхавши вперше. Це була велика територія, з невеликим кімнатами, розділеними гіпсокартоном. Люди там жили до тижня, а потім їх розселяли по регіонах. Ми ж хотіли залишитися тут.

На той момент одна з місцевих організацій розселяла українців на все літо на туристичній базі в горах. Взяли і нас. Ми ходили на курси, в нас була закрита територія. У цій організації працювала оперна співачка українка Олена Харачко. Паралельно вона працювала у франко-українській асоціації, де відповідає за музичний напрямок. Саме вона почала витягувати мене з мушлі. І робить це досі.  Я довго не могла змусити себе взяти флейту до рук. Якщо мені про неї нагадували, я починала плакати. Та разом з Оленою ми почали проводити концерти і грати на інструментах.

Та й дітям було чим зайнятися. Франко-українська асоціація організувала для них українські народні танці. А ще — суботню школу. Допомагають вони і з документами. Зокрема, кожні пів року ти повинен подовжувати тимчасовий захист у Франції.

Та й психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент, є до кого звернутися за допомогою чи порадою. Легше, коли є підтримка, але я досі не адаптувалася. Тут своє життя, культура. Ми різні.

Більшість українок тут працюють прибиральницями. Ми якось сміялися, що у французів ніколи ще не було скільки посудомийок і прибиральниць з вищими освітами

Наприклад, я мию посуд у ресторані. Працюю вночі, вранці встаю, бо треба займатися дітьми. Такий режим вже позначився на здоров'ї. У мене почалася екзема, сильна алергія. Соціальна допомога є. Дають картку з віртуальними грошима. Зняти їх ти не можеш. Лише розраховуватись за їжу, одяг, навіть техніку. Раніше було 440 євро в місяць на одну дорослу людину. Та на ці гроші тут не проживеш.

Мій чоловік військовослужбовець і зараз на війні. За рік приїздив тричі під час відпустки, яку розбив на три частини. Я дуже хочу на свій город і пити каву на своїй терасі. Однак поки залишаємось тут. У молодшої доньки затримка мовлення. З нею займається логопед. Мій син вже розмовляє французькою, а старша донька навчається у коледжі. Як буде далі, ніхто не знає. Поки ж я бачу тут багато можливостей для своїх дітей і буду їх використовувати.  

«Найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше», — Марина Коновалова, мама двох дітей

Проживаючи у Харкові, ще до початку повномасштабної війни відчувала, що щось трапиться не добре. Тому що читала іноземну пресу, дивилась новини, аналізувала інформацію. На той час моїй доньці було чотири роки, а сину всього 11 місяців. «Тривожні» валізи були зібрані завчасно. Оскільки Харків дуже близько до кордону, потужні обстріли почалися одразу. З квартири ми переїхали до батьків у приватний будинок, бо там був підвал, в якому ми ховались. І так було до 3 березня 2022 року.

У мене постійно виникали думки на зразок «а якщо Харків захопить ворог? Що ми будемо робити? Ким стануть мої діти?». І одного дня я ухвалила рішення виїжджати. Спочатку поїхали у Чернівецьку область, а далі — до Франції

Країну обрала не випадково, тому що у 2013 році я здобувала освіту у Ліоні. Маю французький диплом магістра за спеціальністю «Інформатика і статистика для менеджменту». Та й моя молодша сестра там проживала. Тому Франція не була мені чужою. Мову я знала, хоча за 10 років відсутності практики вона дещо призабулася. Разом зі мною та дітьми до Франції переїхали моя мама, бабуся і навіть пес. Шукати стале помешкання допомагала сестра.

У Франції дуже важко орендувати житло, якщо немає так званого гаранта і зарплати, яка втричі перевищує суму за оренду. Без допомоги місцевих це зробити дуже складно 

Після приїзду найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше. Мені пощастило, що я знайшла роботу з українцями. Наразі допомагаю українським біженцям працевлаштовуватися.

Після приїзду до Ніцци шукала українські організації. Одного дня натрапила на франко-українську асоціацію. Вони допомагали нам та іншим біженцям з України продуктами, одягом. Надавали  консультації з різних питань. Та й просто було куди прийти і поспілкуватися. Для дітей — організована школа і дозвілля. Це те, що мені було дуже важливо на той час. Від них йшла величезна підтримка. З дітьми також працювали психологи, допомагали їм соціалізуватися. 

Загалом, асоціація дуже багато робить для українців. У них чимало різних культурних заходів. Зокрема, зараз розвивається хор, куди я також ходжу із задоволенням у вільний від роботи час

Також їм вдалося налагодити із місцевою владою потужні і міцні зв’язки. І це теж допомагає вирішувати наші іноді надскладні питання. Поки що я лишаюся у Франції.  Хочу, аби мої діти відчували себе у безпеці і мали змогу навчатися. Вони інтегруються у новий простір, не забуваючи при цьому, що є українцями.  Як буде далі — час покаже.

«Ми знаємо, що у вас велика громада і їм потрібна підтримка», — Ірина Бурдель, голова франко-української асоціації  у Ніцці

Наша асоціація виникла ще у 2016 році, коли виник запит на те, щоб відокремити українську громаду від російської, яка була тут давно. Ми розвивали культурні проєкти і займалися українськими дітьми, які проживають у Ніцці. Тобто до 2022-го року займалися в основному культурною діяльністю. Проводили виставки, покази фільмів, конференції, облаштували могили українських діячів, які тут поховані, перекладали українською аудіо гіди в музеях. 

З початком повномасштабної війни в Україні ми розширили свою діяльність. Сьогодні працюємо за чотирма основними напрямками. До культурного і роботи з дітьми додалася гуманітарна допомога в Україну і супровід на місці українських біженців. 

На початку війни ми передавали до України все, що приносили небайдужі люди. На сьогодні ми відправили 37 фур гуманітарної допомоги з Ніцци. Паралельно з цим майже щотижня відправляємо місцевими перевізниками щонайменше 10-15 коробок з допомогою 

Гуманітарну допомогу відправляємо конкретним людям або фондам чи громадським організаціям, з якими давно працюємо. Обов’язково перевіряємо, куди вона їде. Допомагають переважно українці, які давно проживають у Ніцці. Часом французи можуть принести якісь речі або медикаменти. У нашій команді є люди з медичною освітою. Тож вони перебирають і відсортовують ліки. Таку допомогу  відправляємо на медичні заклади України. 

За ці понад два роки запити суттєво змінилися. Якщо для військових на початку потрібно було все — від шкарпеток до базових речей, то сьогодні ж більшість потребує дрони.  

Також ми допомагаємо українцям, які до нас приїжджають з оформленням документів, медичним страхуванням, розказуємо, як записати дитину до школи, знайти роботу, піти на мовні курси. На жаль, у Ніцці зараз біженцям не просто, бо тут дуже мало житла і воно дороге. Це курортне місто і вільні апартаменти складно знайти. Утім, більше шансів працевлаштуватися. Щоправда, без знання мови лише у сферу обслуговування — готелі чи ресторани.  

Франція досі відкрита для біженців, як і вся Європа. Але проблема в тому, що людина сама мусить знайти житло. Лише потім з новою адресою треба йти до префектури і отримувати тимчасовий захист. Інакше доведеться їхати в інший регіон 

Навчання у суботній школі проходить на базі нашої Асоціації. У нас є приміщення, яке надала мерія Ніцци, і кожної середи і суботи ми приймаємо три групи дітей від трьох до 12 років. На заняттях вони вивчають французьку та українську мови. Деякі групи вчать математику, історію, культуру України. Є й додаткові творчі заняття — малювання, скульптура, ліплення, танці.

А ще з 2017 року ми проводимо фестиваль «Кобзар». Намагаємося показати традиційну українську культуру і сучасну Україну через подібні заходи.

Прагнемо познайомити з нашою культурою французів, а ще зруйнувати стереотип, що Ніцца — російське місто, як це було роками через навалу росіян, які бажають тут проживати

Наступного року разом з мерією Ніцци ми запускаємо переклад українською мовою туристичного гіда для українців. Вперше у Франції будуть брошури для туристів українською. Зараз дуже багато людей з інших регіонів намагаються переїхати в Ніццу. Вони говорять: «Ми знаємо, що у вас велика громада і нам потрібна ваша підтримка». Ми точно потрібні одне одному. Навіть просто прийти і поговорити чи випити чаю. До речі, ми організовуємо для жінок похилого віку зустрічі з чаюванням. Їм це потрібно, як повітря. Загалом наша мета — створити у Ніцці Український центр із культурними та бізнесовими програмами, де ми зможемо говорити про інвестиційні проєкти після перемоги.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми пишемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — CША.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Всі заощадження на пошуки української дружини

Кілька років тому — ще до пандемії та повномасштабної війни — мені довелося опікуватися одним американцем похилого віку на інвалідному візку, який приїхав до України в складі гуманітарної місії. Я мала йому допомагати під час поселення до маленького провінційного готелю та потім перекладати всі його прохання до працівників, які взагалі не володіли англійською. 

З часом ми подружилися, тож я мала змогу почути історію його життя. Виявилося, що чоловік перетнув океан не лише з метою підтримки України, а й з відчаю. Він давно мріяв знайти собі тут дружину.

Це була його остання надія, адже він вже витратив всі свої пенсійні заощадження на платних сайтах знайомств

Виявилося, що ціла індустрія в США рекламувала українських та російських жінок для самотніх одиноких американців, які тужили за традиційними сімейними цінностями. Вони побудували систему викачування грошей з одиноких американців: продавали книжки, тренінги, влаштовували «сліпі побачення», щоб чоловіки тренувалися перед реальними зустрічами. Їм розповідали про ризики  — наприклад, як перевірити, що жінка не привезла з собою свого чоловіка з Росії чи України. Країни змальовувалися як одне ціле, з подібним культурним кодом.   

— Я платив за все: за лекції та тренінги, за можливість листуватися на сайті, за переклад повідомлень, потім оплачував уроки англійської для жінки на ім’я Світлана, яка мені сподобалася, купував для неї подарунки, оплачував лікування її матері, навчання доньки. Почувався лицарем, який рятує її від всіх життєвих негараздів.  Це тривало понад чотири роки. Світлана була весь час на зв'язку, і вдень, і вночі,  — розповідав мені мій американській товариш. 

На той час йому було вже за 70. Він пережив автомобільну аварію, в якій втратив можливість ходити. Класичний музикант і викладач університету, в молодості він був досить привабливим чоловіком. Я поцікавилася, чому він вирішив одружитися лише тепер, адже ніколи раніше не був у шлюбі. Він пояснив, що спочатку жив з мамою, яка змальовувала йому американських жінок як занадто емансипованих та вибагливих, а він мріяв про більш традиційну дружину. 

Коли мами не стало, він почав робити спроби влаштувати своє життя. Одного разу, шукаючи спілкування, натрапив на платний сервіс, який рекламував українських і російських жінок. Це буквально збило його з пантелику: йому пообіцяли знайти ідеальну традиційну дружину, модельної зовнішності. Проте його опис цієї «жінки-мрії» більше нагадував образ ідеальної доглядальниці: з медичною освітою, вмінням смачно готувати, вести домашнє господарство, без будь-яких скарг на здоров’я, завжди доглянута і елегантна, з мінімальними вимогами до витрат на неї.

‍Українські чоловіки американцям не конкуренти 

Цікаво, що на платних курсах з побудови стосунків окремий блок був присвячений українським чоловікам. Коучі переконували американців, що чоловіки з пострадянських країн не становлять конкуренції через те, що не цінують і не поважають своїх жінок, часто зловживають алкоголем, а після 35 років виглядають занедбано. 

Вони стверджували, що єдина мрія жінок, незалежно від того, українки це чи росіянки, — отримати американські документи. Заради цього вони готові піти на все: жити з набагато старшим чоловіком або з кимось, хто не є особливо привабливим чи заможним, аби лише вирватися з пострадянської реальності до «цивілізації». Слоган сервісу звучав привабливо: «Ви можете отримати дружину з голлівудською зовнішністю, навіть не будучи мільйонером, просто тому, що ви — американець».

Обіцяна казка коштувала недешево та швидко спустошила рахунки пенсіонера. Тож мій співрозмовник вирішив особисто приїхати в Україну, а саме в Одесу, щоб нарешті зустрітися з жінкою на ім'я Світлана та зробити пропозицію. У кишені його сумки була обручка та пачка «Віагри».

Уявіть його розчарування, коли виявилося, що жодної Світлани не існує, це збірний образ, на який працювало багато людей. Чиї фото були в профілю — невідомо

На вулицях Одеси американець побачив багато гарних жінок, але вони абсолютно не поспішали відповідати на залицяння немолодого дивакуватого чоловіка. Додому він повертався засмученим та обуреним. Хотів попередити всіх своїх товаришів, що вони стали жертвами обману. На згадку про себе він залишив гайд про російських та українських наречених, яким тепер не довіряв. 

‍Ти зі мною тільки заради Green Card?

Це питання часто чують українські жінки, які через повномасштабну війну опинилися в США. Відзначають, що цікавість до українських жінок лише підвищилася. Однак давнішні стереотипи, які формувалися роками, змушують американців сумніватися в щирості українок. На другому-третьому побаченні, навіть якщо жінка їм дуже сподобалася, вони можуть запитати: «Ти зі мною, бо я тобі подобаюся, чи через бажання вийти за мене заміж та залишитися в США?»

Тема можливого американського громадянства є тригером не лише для американських чоловіків, а й для українських, якщо підтримувати з ними стосунки на відстані, розповідають — українки

— Зустрічалася з американцями на Bumble і Pure. У кожного свої  дивацтва, навіть у прогресивному й космополітичному Нью-Йорку — все одно чоловіки залишаються чоловіками,  — каже Ангеліна,  — закиди на зразок «жінки поїхали виходити заміж за кордон» — це просто одна з основ сучасних мізогінів. Я продовжую також спілкуватися з чоловіками з України, але вони бачать у жінці лише ресурс, який втратили, і який тепер «обслуговує» іноземця, замість них. Їхній жаль і біль від цього зрозумілий. А що жінка хоче сама — це, звісно, нікого не цікавить.

Українка Ніна (ім'я змінено на прохання героїні  — прим.ред.) розповідає, що має досвід спілкування на сайтах знайомств в трьох країнах: в Україні, в Ізраїлі та в США. 

— Мені 39 років, після довготривалих стосунків, я намагалася побудувати нові через сервіси знайомств в Україні, але марно. Спочатку жила в провінції, там взагалі глухо. Чоловіки лайкають, але до побачень справа навіть не доходила. Київ, Львів — було краще, але там побачення про зустріч для сексу без зобов'язань. Після повномасштабної війни я опинилася в Ізраїлі на місяць. За три тижні  — шість побачень. Один контакт не переріс у стосунки, але я знайшла в ньому справжнього друга. Тож, там все було інтенсивніше. Чоловіки реально шукають побачень.

В США картина абсолютно відрізняється. Більше відвертості та щирості,  — каже Ніна. Багато сайтів, де можна на етапі відбору знайти максимально близького за поглядами чоловіка, пройшовши опитувальник зі 100 питань. Там однак, Ніні не вдалося знайти партнера, а от контакт з Тіндера  — подарував стосунки, які тривають 9 місяців. 

— Що можу відзначити з місцевих особливостей,  — каже жінка,  — я феміністка, тож дивлюся на стосунки через «феміністичну оптику». Навіть у США, попри всі заяви про рівність, чоловіки все одно шукають партнерку, яка відповідає загальноприйнятому образу красивої жінки. В очі вам не скажуть, що ви не така гарна, струнка, як би вони хотіли, але це відчувається. Тут не прийнято писати грубощі, відверто натякати на секс. Дуже бояться покарання. Погроза поліцією одразу змінює тон розмови, коли у мене був контакт, який прислав мені дікпік (фото ерегованого пеніса без отримання попередньої згоди на це жінки  — прим.ред. ). Велика різниця між Україною та США/Ізраїлем, що жінку не будуть питати про борщ, або її господарські навички. Тут жінка — це людина, перш за все, а не кухарка та прибиральниця. 

Попри лякалки щодо оплати «50 на 50»  — жодного разу Ніні не пропонували розділити рахунок. Немає «культури» дарувати величезні букети, або iPhone на 8 березня чи День Святого Валентина. Хіба що солодощі, якісь милі листівки. «Однозначний плюс США  — немає тиску щодо віку. В мої 39 мене не питають, чому я не була заміжньою, не стигматизують з цього приводу»,  — каже жінка. 

Небанальні побачення, де із задоволенням поїдять за ваш рахунок 

Ще одна українка Настя, яка має досвід спілкування на сайтах знайомств в Україні та в США, підтверджує, що багато американців сприймають своє громадянство, як основний козир на шлюбному ринку. «Американці впевнені, що ми на все готові заради green card,  — каже дівчина,  — вони не соромляться цим хизуватися, навіть пропонують одруження, як послугу чи дружню підтримку. Використовують це як спосіб швидко затягнути жінку в ліжко. Для мене це ставало «червоним прапором», коли людина з ходу пропонувала таку схему, нічого не знаючи про мене, про мої наміри та бажання. Я в США не хотіла залишатися жити, працювала там в університеті». 

Водночас, відзначає вона, найбільш суттєва різниця на сайтах знайомств між українськими чоловіками та американцями у способах самопрезентації. Українські чоловіки з першого повідомлення висувають купу претензій до жінок. «Ти його ще навіть не знаєш, а він вже пише: «якщо ти з причепом  — свайпай ліворуч», «всі жирухи провалюйте», «якщо ти цікавишся езотерикою  — нам не по дорозі» тощо. 

В американському тіндері чоловіки розповідають про себе: які вони, чим цікавляться, які у них хобі, де працюють. «Лише один раз я побачила претензію до жінок, коли у чоловіка було написано, що він не хоче будувати стосунки з антивакцинаторкою, однак це було на фоні пандемії, коли навіть Тіндер ввів позначку «я вакцинувався/вакцинувалася». Також вони можуть одразу окреслити тип стосунків, які шукають: моногамні, полігамні, відкриті тощо».

Настя каже, що в США забула, що таке мігозінія, якої було дуже багато на українських сайтах знайомств. Чоловіки можуть підтримувати розмови на різні теми, не переходять межу з вульгарністю, не знецінюють тебе за будь-якою зовнішньою ознакою. 

 — Дуже цінується проактивність жінки, немає такого, щоб чоловік писав першим, або тільки чоловік ініціював спілкування. Водночас, чоловіки дуже повільно йдуть на зближення,  — каже Настя,  — у мене дійшло до чотирьох справжніх побачень, але жодні не перейшли в щось більше дружнього спілкування. Якщо це не спроба укласти угоду: «я тобі доступ до громадянства, а ти мені швидко доступ до тіла»  — вони дуже делікатні, навіть якісь цнотливі, я б сказала. 

Якщо доходить до запрошення на побачення, намагаються бути небанальними: запросити на танці, в караоке, якось один з чоловіків запросив Настю… покидати сокири. На побаченнях платять чоловіки, але вони залюбки приймають жіночу ініціативу.

 — Коли платить чоловік, бережу чужий гаманець, обираю найдешевші страви. Вони ж не соромляться. Тому з пропозицією: «нумо цього разу я пригощу» варто бути обережною. У мене була ситуація, коли жила на стипендію, після оплати оренди житла залишалося 1200 доларів (хто був в США той знає, це ледве звести кінці з кінцями). Якось мене чоловік запросив на танці, пригостив, наступного разу я запропонувала пригостити, він погодився. Наїв на 50 баксів, я ж пила воду, щоб якось збалансувати цю вечерю та мати змогу оплатити рахунок. 

Ще одна американська особливість  — чоловіки можуть дружити з колишніми, навіть користуватися їхніми порадами, аби налагодити нові стосунки

 — Найдовші стосунки у мене склалися з хлопцем на ім'я Єремія,  — згадує Настя,  — він простий робітник, але дуже творчий, креативний. Нічого у нас з ним не вийшло, бо коли почалася повномасштабна війна  — я впала в паніку, бо в Києві залишалися мої діти. Він мене питав, як може мене підтримати. Коли я не давала відповідей, бо я сама не знала, просто сиділа на телефоні весь час, він порадився з колишньою дружиною, і почав приносити мені готові гарячі обіди та змушував їх їсти. Потім, коли я все ж змогла виїхати та дістатися до Києва, він разом з цією колишньою дружиною організували мені підтримку, аби я з дітьми могла повернутися назад до США. Це була по суті чужа мені людина, з ним у нас не дійшло навіть до поцілунків, але він дуже мене підтримав у той час. 

Загалом, досвід побачень українок у США показує, що реальні знайомства руйнують взаємні стереотипи. Українські жінки знаходять нові форми стосунків, де головними є рівноправність і взаємоповага, що часто виявляється важливішим за можливість отримати green card, яка так хвилює багатьох чоловіків.

* Бонус — вже незабаром, в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств.