Ексклюзив
20
хв

Українки в Ірландії живуть у замках і сплять на стільцях, адже не можуть зняти квартиру через кризу житла

В Ірландії набули чинності нові правила для українських біженців, які передбачають урізання соціальних виплат уп'ятеро. Запроваджено й інші заходи, метою яких, за словами представників ірландського уряду, є зробити Ірландію менш привабливою для біженців, потік яких не зменшується. За даними Міністерства юстиції, аж до кінця січня 2024 року до Ірландії прибувало від 2000 до 4000 українців щомісяця

Катерина Копанєва

Ірландія — острів, який ще називають «смарагдовим», — неабияк приваблює українців. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Нині в країні під тимчасовим захистом перебувають понад 102 тисячі українських біженців. Показник працевлаштування поки що невисокий: згідно з даними на кінець 2023 року, офіційно працюють лише 15 тисяч біженців. Це значно менше, ніж у сусідній Великобританії, де працевлаштовано понад 52% українців. З чим пов'язана така статистика і як виглядає життя українських переселенок в Ірландії, дізнавалися Sestry.

Два тижні на стільцях

Анастасія Солопенко приїхала до Ірландії у серпні 2022 року. Війна зруйнувала її життя двічі: у 2014 році, коли довелося тікати з рідного Луганська, та у 2022, коли виїжджала вже з Києва. Розповідаючи про свій досвід приїзду до Ірландії, Анастасія зазначає: якщо нема в кого зупинитися, треба бути готовим спати в адмінприміщенні.

Анастасія Солопенко зі своєю кішкою в орендованій квартирі в Ірландії. Фото з приватного архіву

— Усіх біженців після прибуття відправляють до готелю Сіті Вест поряд із дублінським аеропортом, — розповідає Анастасія. — Але в номери в цьому готелі не селять — усіх направляють до приміщення, схожого на концертну залу, що виділене спеціально для прийому біженців. Там відбувається оформлення документів. Процес займає від кількох днів до кількох тижнів. І весь цей час ти маєш там знаходитись.

Люди сплять тут прямо на стільцях. Так ночують і сім'ї з дітьми, і люди похилого віку

Кажуть, у виняткових випадках волонтерів можна попросити, щоб готель виділив номер — наприклад, якщо людина з інвалідністю або з зовсім маленькою дитиною. У Сіті Вест я провела три дні. Знаю тих, хто просидів там два тижні.

Після оформлення документів розпочинається етап розселення. Мене разом з іншими українськими дівчатами спочатку поселили до студентського гуртожитку під Дубліном. Там були гарні умови: окрема кімната з душем та туалетом, спільна лише кухня. Але вже за кілька тижнів приїхали студенти, тож нам довелося виселятися. Далі когось розселяли до інших гуртожитків, когось до будинків, які власники нерухомості надавали спеціально для українських біженців, а когось навіть у старовинні замки — особисто знаю такий випадок. Звучить романтично, але насправді у таких замках дуже холодно, а в деяких навіть немає туалету.

Українські діти-біженці з Дніпра та Запоріжжя грають у футбол на території замку XV століття в Ірландії. Такий прихисток тимчасово запропонував їм власник замку. 16 квітня 2022 року. Фото: CLODAGH KILCOYNE / Reuters / Forum

Мене направили до гуртожитку коледжу. Проживання там було безкоштовним, ми платили лише за електрику. Тарифи в Ірландії високі, тому з кожної кімнати виходило близько ста євро на місяць. Я намагалася майже не використовувати опалення, але зовсім без нього було ніяк — в Ірландії дуже сиро і вітряно, постійно йдуть дощі. Вікна старі, всюди щілини, часто утворюється пліснява.

І гуртожитки, і замки вважаються тимчасовим житлом. Передбачається, що пізніше біженці переїдуть до квартир, які зніматимуть вже самі. Але на практиці все інакше. Багато хто живе в цих гуртожитках уже майже два роки. В Ірландії, якщо у тебе немає роботи, орендувати житло практично нереально. Перше, на що дивиться орендодавець, це наявність стабільного доходу. Соціальної допомоги, яку тут отримують безробітні українці, на оренду квартири не вистачає. Хоча суми виплат в Ірландії високі (220 євро на людину на тиждень), вартість оренди все одно вища за місячну суму виплат. Наприклад, отримуєш 880 євро, а квартиру дешевше ніж за 1000 євро немає. А тобі ще треба харчуватись і якось жити. Тобто щоб орендувати житло, людина обов'язково має працювати. Оскільки не всі можуть знайти роботу (і не всі активно її шукають), багато хто залишається в гуртожитках.

Так виглядають модульні будинки для українців в ірландському місті Корк. Фото: Newstalk

Ще є варіант отримати від держави модульний будиночок, але для цього потрібно бути сім'єю із чотирьох осіб — не більше і не менше. Ці будинки розраховані саме на чотирьох. Там заборонено жити із тваринами. Вартість місяця оренди такого будинку становить 16% від доходу сім'ї (чи то зарплати, чи виплат). Плюс комунальні послуги. Згідно з умовами договорів, сім'я платить за такою схемою три роки, після чого будиночок стає умовно її: тобто платити відсоток від доходу вже не потрібно, але приватною власністю помешкання не є. І родина не може цей будиночок ані продати, ані здати. Плюс при від'їзді з Ірландії вона втрачає право проживання в ньому.

Я орендувала квартиру, коли до Ірландії приїхала моя сестра і ми вирішили жити разом.

На пошук житла пішло пів року (!). Часто навіть того факту, що ти маєш роботу та дохід, недостатньо, аби орендодавець вибрав саме тебе — адже претендентів на квартиру багато. Я навіть просила організацію, яка поселила мене до гуртожитку, дати характеристику, що я адекватна та неконфліктна людина

Знайти двоспальну квартиру за дуже гарною ціною — 1100 євро на місяць — нам у результаті допомогла рієлторка. Ціна справді дуже хороша — у нашому районі (ми живемо в місті Лімерік на західному узбережжі Ірландії) двокімнатні квартири коштують від 1500-2000 євро на місяць.

Три посади в одній

Першою роботою Анастасії в Ірландії став супермаркет.

— Це було єдине місце, де мені відповіли на резюме, — каже Анастасія. — Я приїхала до Ірландії з мінімальною англійською. Тут є безкоштовні курси для іноземців, але, як на мене, вони мало що дають. Найефективнішим для мене виявився тримісячний онлайн-курс в українській приватній школі. Співбесіда при прийомі на роботу стала тим ще випробуванням: я не була впевнена у своїй англійській, а ірландець, який ставив мені питання, не вимовляв деяких звуків. Здається, я зрозуміла його виключно завдяки стрибку адреналіну.

Це була важка робота з непростими умовами. Мені дали підписати одразу три контракти, за якими я мала працювати і в пекарні, і на касі, і у відділі кулінарії. За законом роботодавець не має права давати працівникові більше 40 робочих годин на тиждень. Але за контрактом роботодавець може щодня вигадувати новий графік, що не дає тобі можливості бодай щось спланувати.

Сьогодні працюєш допізна, завтра виходиш на шосту ранку

Після того як роботодавець дізнався, що я шукаю нову роботу, він перестав давати мені достатньо робочих годин: і замість 1700 євро я якось отримала 1200. Якщо орендуєш житло і живеш від зарплати до зарплати, така ситуація може бути критичною.

Анастасія Солопенко на антивоєнній демонстрації. Фото з приватного архіву

Зараз я вже працюю у міжнародній компанії, на платформі якої продаються та купуються квитки на заходи. Я співробітник служби підтримки, моє завдання — спілкуватися з клієнтами по телефону. Рівень англійської мені вже це дозволяє, хоча спочатку боялася, що не впораюся. Нову роботу знайшла за рекомендацією подруги. Перевагою був досвід роботи в Ірландії. Декілька знайомих українок знайшли тут роботу через рекрутингові агенції. На відміну від державних центрів зайнятості, такі агенції справді зацікавлені у тому, щоб працевлаштувати людину, бо вони потім отримають відсоток із її зарплати. При цьому поки робота не знайдена, платити агентству нічого не потрібно.

Людей, які без поважних причин (інвалідність, зовсім маленькі діти, навчання в університеті) не працюють, місцеві біржі праці зараз всіляко намагаються змусити це робити. Виплати одразу не знімають, але можуть, наприклад, відправити на громадські роботи: підмітати вулиці, збирати чи сортувати сміття. Якщо відмовишся, виплати скасують. Відвідування мовних курсів в Ірландії не вважається поважною причиною, аби не працювати.

Рекомендації сусідів понад усе

Практично одразу почала працювати й українка Іванна Копчук. В Україні Іванна мала свій бренд одягу і магазин, який відкрився якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Опинившись в Ірландії з мінімальними знаннями англійської, Іванна вирішила працювати у клінінгу — і це переросло у відкриття власної справи.

Іванна Копчук. Фото з приватного архіву

— Я пройшла через Сіті Вест двічі: перший раз у червні 2022 року, коли приїхала сама, а потім ще раз — коли привезла до Ірландії свого 15-річного сина, якого спочатку, не знаючи, що на нас чекає в Ірландії, залишила з рідними на Прикарпатті, — розповідає Іванна Копчук. — Спершу я жила у студентському гуртожитку, потім — у хостелі. Далі знайшла через інтернет хост-сім'ю: ірландку, яка погодилася поселити мене у своїй оселі. Я жила в неї безкоштовно, і крім мене вона також прихистила студента-іспанця, який приїхав до Ірландії за обміном. Прийняти у своєму будинку ще й мого сина вона вже не могла — не було місця. Тому, забравши дитину, я знову пішла до Сіті Вест.

Цього разу нас уже відправили до наметового містечка в Дубліні. Це величезне приміщення на кшталт спортзалу, де стоять п'ятдесят ліжок, відгороджених одне від одного. Ми пробули там два тижні, після чого нас поселили до шкільного гуртожитку за 50 кілометрів від Дубліна. Це було не дуже зручно, тому що на той час я вже заснувала свою компанію зовсім в іншому місті — там, де мешкала раніше в хост-сім'ї. Дорога громадським транспортом до цього місця займала три години в один бік. Тому я почала пошук житла під оренду.

Через знайому волонтерку Іванна знайшла ірландську родину, яка здавала в оренду кімнати у своєму будинку в Дубліні. Іванна з сином орендували дві кімнати.

— У Дубліні ціни вищі, ніж в інших містах — оренда однієї кімнати стартує від 700 євро, — розповідає Іванна. — Якщо однокімнатна квартира, то не менше ніж 1800 євро. Будинок — від 2200 євро на місяць. В Ірландії існує програма, за якою держава може компенсувати до 30 відсотків вартості оренди, якщо дохід сім'ї недостатній. Я на таку програму не подавалася, але знаю від інших людей, що це працює.

Розповідаючи про те, як заснувала свою клінінгову компанію, Іванна каже, що все почалося з ідеї ірландки, в якою вона проживала.

— Ще коли жила у першому гуртожитку, нам розносили листи з пропозицією прибирати у цьому ж гуртожитку номери, — каже Іванна. — Я погодилася, і це була моя перша робота на неповний робочий день. А потім уже ірландка, у якої я жила, сказала, що може запропонувати мої послуги в чаті місцевої ком'юніті. В Ірландії жодні оголошення не працюють так добре, як рекомендації сусідів. Тож у мене швидко з'явилися перші клієнти. Спочатку це були друзі моєї хоста, потім — їхні друзі та друзі їхніх друзів. Якоїсь миті я зрозуміла, що сама вже фізично не справляюся з такою кількістю замовлень — потрібно відкривати фірму та наймати співробітників.

Фішкою клінінгової компанії Іванни стало використання виключно екологічних засобів чищення. Фото з приватного архіву

В Ірландії відкрити підприємство не дуже складно. Стартовий капітал був мені не потрібен — я не купувала обладнання, лише миючі засоби. Особливістю компанії стало те, що всі ці засоби — екологічно чисті. Ті, що були вдома у клієнтів, токсичні, з ними було складно працювати.

Співробітників у компанію знайшла без проблем. Точніше, співробітниць. Зараз у мене працюють 14 українок. Люди іноді змінюються, але знайти заміну не складно — на таку роботу не потрібні знання англійської, а для багатьох наших дівчат це саме те, що потрібно. Сама я вже на замовлення не їжджу. Займаюся організацією процесу та розвитком бізнесу. За цей час непогано підтягнула свою англійську, тому листування та телефонні розмови з клієнтами вже не є проблемою. Питаннями зарплат та податків займається бухгалтерська компанія. Зараз працюю над масштабуванням компанії: у планах купівля обладнання та автомобіля. У нас є свій сайт та сторінки в соцмережах, які я активно рекламую у місцевих онлайн-спільнотах. Ірландцям подобається якість нашої роботи і вони охоче діляться контактами зі своїми знайомими. А нам, зі свого боку, подобається працювати з ірландцями. Більшість із них — це дуже ввічливі та привітні люди.

Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу

Я переживала, що моєму 15-річному синові буде складно адаптуватися у новій країні, але ірландська школа йому сподобалася. Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу. Дитину не лаятимуть при всіх: якщо є зауваження, вони будуть озвучені окремо. Навіть оцінки у присутності інших дітей ніхто не оголошує — ні погані, ні гарні. Результати за семестр приходять батькам на пошту, успішність оцінюється у відсотках. Якщо дитина захворіла та пропустить школу, це потрібно зафіксувати у спеціальному онлайн-додатку. Там же фіксуються запізнення. Шкільна програма в певному сенсі навіть легша за українську. Щоб синові було легше адаптуватися, я окремо зареєструвала його на курс англійської в українській онлайн-школі, де він щодня займався після уроків в ірландській школі.

На аукціоні в Ірландії, який українці організували на День незалежності України для збору донату для допомоги батьківщині. Фото з приватного архіву

Іванна не тільки започаткувала клінінгову компанію, вона на додачу є членом ради бізнес-клубу Innovative business club, який підтримує українських підприємців.

Все почалося з нашої волонтерської роботи в Українському кризовому центрі в Ірландії, — каже Іванна. — Перші зустрічі, на яких обговорювалися нюанси ведення бізнесу у цій країні, були ще тоді. Запитів від українців, які хотіли відкрити тут власну справу, ставало дедалі більше — і ми вирішили заснувати бізнес-клуб, де організовуємо консультації з бухгалтерами, юристами та іншими фахівцями, які можуть допомогти розібратися з нюансами. Спочатку такий клуб був лише в Ірландії, а тепер уже й у Швейцарії, Німеччині, Великій Британії та Іспанії. Ми плануємо відкриватися і в інших країнах Європи, тому що допомога біженцям, які хочуть відкрити свою справу, потрібна скрізь. Перевага клубу ще й у тому, що його члени мають можливість ділитися досвідом один з одним. Наприклад, я вже знаю багато українців, які теж відкрили в Ірландії свої фірми у різних сферах: це ремонти, ресторани, поштові перевезення, салони краси та навіть рекрутингові агенції.

Для новоприбулих українців єдиний вихід жити в Ірландії — офіційно тут працювати

Нові правила для українських біженців в Ірландії, згідно з якими соціальні виплати урізали вп'ятеро, стосуються лише тих українців, що прибули до країни починаючи з лютого 2024 року. Для тих, хто приїхав раніше, розміри виплат наразі залишаються незмінними. Щодо новоприбулих українців, то міністр соціального захисту Ірландії Хізер Хамфріс зазначила, що 38,80 євро на тиждень замість 220 людина отримуватиме доти, доки живе у тимчасовому державному житлі. А після того як вона орендує житло самостійно, зможе отримувати вже 220 євро на тиждень.

Насправді ж є нюанс. Оскільки в Ірландії існує криза житла, здають його здебільшого тим, хто вже має роботу. А якщо людина вже працює, виплати від держави їй не надаються. Отож, єдиний вихід залишитися в Ірландії — офіційно працювати.

Ще одне нововведення ірландського уряду полягає в тому, що відтепер українці не зможуть перебувати у тимчасовому житлі від держави довше 90 днів — тобто на пошук роботи та квартири дається лише три місяці. Але знову ж таки, це стосується новоприбулих. Для тих, хто встиг приїхати до 2024 року, обмежень щодо проживання у тимчасовому житлі поки що немає.

В XIX столітті ірландці масово емігрували через голод на острові й розселилися по всьому світу. Зараз у країні живе приблизно п'ять мільйонів осіб. Фото з приватного архіву

Хізер Хамфріс також повідомила, що відтепер спеціальні центри для біженців прийматимуть лише тих українців, які приїжджають до країни вперше. Щодо тих, хто проживає у тимчасовому житлі від держави, то вони не можуть залишати Ірландію ані на день. Ще у жовтні 2023 року уряд скоротив можливі сім днів виїзду до нуля, пояснивши це тим, що в країні катастрофічно не вистачає місць для розміщення біженців. У правилах йдеться, що у виняткових випадках( якщо для короткострокового від'їзду є дійсно поважна причина), українець має повідомити про це Департамент інтеграції. Якщо там підуть назустріч, після повернення до Ірландії його зможуть поселити знов — але вже не туди, де він жив раніше.

Коментуючи нововведення, прем'єр-міністр Ірландії Лео Варадкар зазначив, що поки в Україні триває війна, українці точно зможуть залишатися в країні, але є сенс «прирівняти підтримку Ірландії до тієї, яку дають інші країни ЄС».

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Ексклюзив
20
хв

Елла Лібанова: «Після війни Україну чекає економічний бум. Сюди не просто повертатимуться українці, сюди поїдуть європейці»

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress