Українки в Ірландії живуть у замках і сплять на стільцях, адже не можуть зняти квартиру через кризу житла

Аніта Луценко — українська професійна тренерка, фахівчиня зі схуднення, телеведуча програми «Зважені й щасливі», на якій завдяки її тренуванням схудли десятки жінок. Майстер спорту, срібна призерка чемпіонату Європи зі спортивної аеробіки та багаторазова чемпіонка України, а також персональна тренерка зірок і співавторка застосунку для схуднення WOWbody. Sestry Аніта розповіла про власний досвід еміграції та боротьби зі стресом — за допомогою фітнесу і не тільки

«Найважче в еміграції — брак живого спілкування»

— До війни ви казали, що мрієте пожити в Амстердамі. Чому для еміграції ви обрали саме Британію?

— Дійсно, 5 років поспіль я мріяла пожити в Амстердамі. Щороку на Новий рік планувала здійснити цю мрію. Додавала її до списку своїх бажань. Але коли через війну прийшов час обирати країну для тимчасового життя, обрала не власну мрію, а практичність і хорошу освіту для своєї доньки. Мене, щиро кажучи, цей вибір і саму здивував. І змусив по-іншому подивитися на свої мрії та життя в цілому. Цікавий досвід. 

‍— Чи адаптувалася донька у новій країні? 

— Мене завжди сильно турбувало питання вибору школи для дочки. Зокрема, куди саме вона піде до першого класу. Тож вибір навчального закладу для Мії був максимально важливим. Моя викладачка англійської мови, яка живе в Лондоні, одразу порекомендувала обрати Британію як країну для тимчасового життя, оскільки там найкраща освіта у світі. До того ж безкоштовна. 

Мені дуже сподобалося, що діти добре  адаптуються до мови та колективу у школі. Уже після 2-3 місяців навчання. Також я обожнюю уніформу в школі і відсутність гаджетів. Мія радо біжить на навчання, а я цьому тішуся. Ну і мені дуже подобається, що, на відміну від мене, їй не доведеться вивчати англійську аж 30 років.  

— Вважаєте себе біженкою?

— Не вважаю себе біженкою і  прийняла більш позитивну назву для свого стану — тимчасове перебування за кордоном для розширення кругозору і набуття навичок європейського мислення

Попри те, що я знаходжусь далеко від дому в такі складні для нашої країни часи, я не потребую допомоги. Навпаки — в мене є можливість підтримувати інших та допомагати тим, кому це дійсно потрібно. На сьогодні я відчуваю, що саме це — моя місія, адже ця справа дає мені відчуття задоволення та цілеспрямованість. 

‍— Як для вас почалася ця війна? 

— 24 лютого 2022 року я зустріла в бікіні і з валізою за сотні кілометрів від дома. Була на відпочинку в Таїланді. Через ескалацію ситуації та загальну тривогу в суспільстві я відтермінувала квиток додому на тиждень. Оскільки авіакомпанії через попередження Джо Байдена вже почали скасовувати рейси в Україну, мене охопив страх вилетіти та не мати можливості приземлитися у рідному місті. Мені, як і всім, було тривожно та лячно. Я просто не вірила в те, що відбувалося. І переживала за близьких, які були дома, в Україні. 

Було складно не тільки морально, а й фізично. Енергія не вивільнялася, бо нікуди не треба було бігти. І я почала допомагати людям: бензином, виїздом за кордон, публікувала інформацію про волонтерів, пропускні пункти. Робила все, аби в загальній паніці знайти собі справу. 

‍— Що виявилося найстрашнішим в еміграції?

— Перебуваючи за кордоном, я зрозуміла, наскільки мені бракує «живого» спілкування. Відсутність сім’ї (чоловік Аніти в Україні — Ред.) і друзів поруч стала для мене справжнім випробуванням. Кожен день я відчуваю потребу проводити час разом з тими, хто знає мене багато років, розуміє без слів і може підтримати. Досвід вимушеної еміграції змусив мене цінувати ті моменти, коли ми з близькими людьми були разом. Щирі розмови, спільні хвилини і зустрічі, які раніше здавалися буденністю. Зараз розумію: мати близьких людей поруч — це справжній скарб.

‍— Як ви знайшли сили для роботи?

— За 2 тижні до війни я вирішила закрити всі проєкти і перепочити в тиші, не працювати й дати собі час для пошуку натхнення. Мабуть, тому я потім і обрала для життя не бурхливий Лондон, а глибоке англійське село, де є коні, вівці, ліс і маленькі місцеві крамнички. Мені було просто необхідно видихнути та перепочити морально. Втім проєкти свої я не закрила. Адже невдовзі стало зрозуміло, що людям потрібна опора для повернення зі стану повного розпачу до бодай якоїсь стабільності. 

Ми з моєю партнеркою Юлею почали проводити відкриті онлайн-тренування, що дозволило потрошку розворушити себе і людей. Ми вирішили не збирати гроші, а створили дешеві та корисні продукти по 50 гривень. 100% отриманих коштів відправляли на потреби армії або гуманітарним організаціям. Я відчувала вдячність від цих людей. І отримала натхнення, якого шукала.  

Заняття не заради схуднення, а задля ментального здоров’я

‍— Яка роль спорту під час війни і в еміграції?

— Фізіологія людського організму працює так, що завдяки фізичним вправам ми на гормональному рівні легше переносимо труднощі, знімаємо стрес, легше концентруємося і зменшуємо прояви депресії. Під час виконання вправ виробляються гормони ендорфін, дофамін і серотонін. Вони працюють як знеболювальне, знімають напругу, налаштовують на позитивний лад і повертають відчуття контролю над своїм життям. Це дійсно працює. Зараз українцям без фізичних вправ залишатися у здоровому глузді буде дедалі важче. 

Фізичні вправи — це справжній порятунок для ментального здоров’я, адже всього 5-20 хвилин на день роблять дива 

‍— Від стресу частіше худнуть чи набирають вагу?

— Кожен організм влаштований по-різному, отже, складні часи люди теж проживають не однаково. У людей з нормальною харчовою поведінкою стрес має викликати відчуття «не хочу їсти». Якщо є якісь незначні гормональні збої, людина починає переїдати, тим самим борючись зі стресом. Обидва випадки — нормальна реакція організму на стрес. Таким чином ми перемикаємо нашу симпатичну нервову систему (стрес — адреналін) на парасимпатичну (розслаблення і спокій). І важливо акцентувати свою увагу не на наслідках — замала вага чи навпаки набирається — а на способах боротьби зі стресом. 

<frame>Техніка «Лимон» (виконувати під час нападу неконтрольованого бажання заїсти стрес): сідайте зручно, покладіть руки на коліна долонями вгору, заплющте очі. Уявіть, що у вашій правій руці лежить лимон. Сильно його стискайте, уявляючи, що вичавлюється весь сік. Коли лимон вичавлено, розслабте руку. Тепер повторіть вправу з лівою рукою.<frame>

‍— Як ви змінилися за ці два роки?

— Всі ми точно сильно постаріли. І я — не виключення. Ще 2 роки тому я розмовляла російською, слухала музику та дивилася серіали російською. Зараз — все виключно українською. Тепер я вивчаю історію України та її політичний устрій. Мене почало цікавити, що значить бути громадянином своєї держави. Також я досліджую досвід британців у різних сферах життя і приміряю його на Україну: щось підходить, щось ні. До речі, я перестала вживати алкоголь, бо тільки його згубного впливу мені бракувало. 

‍— Зараз у жінок в еміграції перманентний стрес. Як долати його, не звертаючись до шкідливих звичок?

— Щодня я намагаюся дотримуватися кількох важливих ритуалів, які допомагають мені залишатися в гарному фізичному і психічному стані. По-перше, я завжди намагаюся висипатися. По-друге, регулярно займаюсь спортом. Крім того, щодня виділяю 5-10 хвилин на медитацію. Але, напевно, найважливіше для мене — це допомога іншим людям. 

Доведено, що люди, які допомагають іншим, переносять стрес легше. Це зміцнює нашу власну емоційну стійкість і дозволяє легше справлятися з труднощами

Тож навіть думаючи про себе, все одно потрібно допомагати іншим — усіма можливими способами. Мені це надає сили, наповнює життя змістом і допомагає зберігати оптимізм навіть у найскладніші часи.

‍— У 2015 році пройшов ваш перший челендж «14 днів без цукру». Тоді, завдяки вам, я відмовилася від цукру і не їм його досі. Ви мотивуєте тисячі жінок, а що мотивує вас?

— Я рада, коли кілька зморшок на обличчі та сантиметрів на талії завдяки моїм рекомендаціям не відображаються у вашому дзеркалі. Це мене надихає, адже щодня хтось говорить мені слова вдячності. У цей час я відчуваю себе корисною. Розумію, що завдяки мені люди живуть якісніше, мають здоровіше життя. 

Якщо ж говорити про жінок, які мене надихають, то це моя нова британська подружка Хезер, якій 76 років. У своєму віці вона змінює кавалерів, ходить на підборах і має шкіру 40-річної жінки. У Британії я написала про неї книгу і, сподіваюсь, що вона дасть нашим жінкам надію і натхнення на те, що ніколи не пізно жити повноцінне життя незалежно від обставин. 

‍— У своєму інстаграмі ви пишете, що ваш основний принцип — здоров’я передусім. Як підтримувати здоров’я в умовах війни та постійного стресу? 

— Я раджу всім жінкам ввести у своє життя такі базові правила: щоденна зарядка 10–20 хвилин та 50% тарілки овочів у кожному прийомі їжі. Давати собі час на перепочинок, частіше посміхатися та вірити в те, що добро перемагає. Також варто спокійніше ставитися до свого тіла та не вимагати від нього ідеальності. 

За два роки в Британії у мене змінився погляд на тіло, і за відчуттями це — як побувати в клініці відновлення після якоїсь залежності. У мене, як і в більшості дівчат України, є певні стандарти в голові щодо фігури.

У Британії я побачила зовсім інший підхід: +7кг (до наших візуальних ідеалів) — це найкраща фігура. І в залі дівчата не заради схуднення

Орієнтир — сила, самопочуття, ментальне здоров’я. Фізичне без ментального не має сенсу.  

— Ви пройшли 200 км шляху пілігримів, мовчали в буддистському храмі 21 день і вважаєте, що «точка кризи — вона ж точка росту». Зважаючи на цей принцип, чи можна вважати, що українці зараз, проходячи через кризу, «ростуть»?

— Наша незалежність дісталась нам досить легко. І замість того, щоб будувати нову молоду державу з великою історією, ми продовжили жити, як «молодший брат». Зараз у нашій країні відбувається сепарація від всього радянського, ми розвернулися обличчям до Заходу, а країни Євросоюзу і світу почули про Україну, її митців, спортсменів, людей із силою всередині. 

Є відчуття, що ми перероджуємося як нація і відроджуємо свою культуру. Своєю місією я, наприклад, бачу наповнення інформаційного простору україномовним контентом у сфері фітнесу. Адже ми стільки років ніби спали і забули, хто наш ворог вже багато століть. Жити в ілюзії солодко, а в правді — важко. Тож переживаємо вихід із рожевого ілюзорного світу. 

‍— Що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Допомагати фінансово і фізично тим, хто боронить нашу країну. Вважаю, що саме єдність народу дозволила витримати перші тижні і місяці повномасштабного вторгнення. Ми не маємо права зменшувати оберти. Не важливо, що робить президент, директор, журналіст чи блогер. Важливо, що робиш саме ти! Щонайменше — кожен може долучитися до відновлення нашої культури, а мова є одним із головних її атрибутів. Тож мінімум, який можна робити, будучи не в окопі, розмовляти українською і навчати дітей рідної мови. А також якомога більше розповідати за кордоном про українську культуру і таланти українців, щоб іноземці розуміли, що ми робимо неймовірний внесок в історію людства.

‍

Фотографії з приватного архіву

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швеція і Фінляндія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Ці країни не просто сусіди, а й багато років поспіль очолюють рейтинги найбільш щасливих країн світу за рейтингом ООН. Беззаперечно, тут існують свої культурні особливості, які впливають на знайомства та стосунки. Найскладніше українкам, — розповіли героїні Sestry.eu, звикнути до місцевої відкритості, і самим припинити гратися в ігри на шлюбному ринку. 

‍Швеція: все добре в міру 

Ще до повномасштабної війни українка Юлія свідомо переїхала до Швеції. Будує «свою маленьку шведську родину» з 2020 року, чоловіка знайшла у додатку для знайомств. Каже, що шведський світ онлайн-побачень — найчесніший у світі. 

— Чоловіки чесно пишуть, що вони шукають: серйозні стосунки, секс на одну ніч, жити разом, просто час від часу бачитися без сексуальних стосунків. Під фото пишуть про кількість дітей, скільки часу вони проводять разом, наприклад, що мають опіку 50 на 50. Це означає, що нова партнерка має бути готовою, що дитина від попереднього шлюбу (шлюбів) часто буде в їхньому житті. Розповідають про домашніх тварин. Я свого чоловіка знайшла дуже просто, ділюся лайфхаком. Однією рукою закрила фото, і читала тільки описи під ними. Свайпала тих, чиї описи мені більше всього сподобалися. Фото дивилася вже, коли була взаємна симпатія. У цих стосунках я дуже щаслива. 

Діти від попередніх шлюбів тут точно не стануть завадою. Bonusdotter і bonusson — «бонусна донька» і «бонусний син» — так у Швеції називають дітей партнера від попередніх стосунків

Діти називають нових партнерів своїх батьків bonusmamma і bonuspappa — «бонусна мама» і «бонусний тато». Після розлучення батьків діти часто живуть по черзі у обох, а нові члени сім'ї намагаються підтримувати стосунки і бути один для одного приємними «бонусами». 

Жінок з дітьми точно не будуть ображати, принижувати, чи «списувати» з ринку наречених. Однак шведи будуть очікувати, що батько дитини братиме рівноцінну участь в її утриманні та вихованні. Їм важко буде пояснювати українські реалії уникнення батьків від своїх батьківських обов'язків. 

Що варто знати жінкам, які шукають свого щастя серед шведів? Це одна з найбільш феміністичних країн світу, ґендерна рівність є важливою частиною культурного коду. Партнери тут, дійсно, максимально рівноправні у різних сферах життя. 

Про шведів кажуть, що вони закриті, інтровертні. Однак це легко пояснити, якщо розуміти специфіку країни. В Швеції є таке поняття як “lagom” («ні забагато, не замало, в міру»). «У міру — найкраще за все» («Lagom är bäst»). 

Про “lagom” у Швеції навіть зняли фільм: «Як полюбити життя у бідному кліматі». Начебто з’явився цей термін з часів вікінгів, які пили медовуху, ель, грог з одного рогу, передаючи його по колу. Кожен робив рівно стільки ковтків, щоб вистачило на всіх. 

Триматися балансу  — стосується всього, стосунків зокрема. Не бути занадто нав’язливою людиною, але й байдужою теж не потрібно бути. 

Шведи люблять свою роботу, але цінують якісний час з родиною, друзями. Вони люблять скромність, природність 

Завдяки загалом профеміністичному суспільству є мало шансів, що вас образять, принизять чи знецінять, навіть якщо з цією людиною стосунків збудувати не вийде.

Ще одне популярне шведське слово sambo — скорочення від SAMmanBOende — співмешканець або співмешканка. У Швеції дуже популярні цивільні шлюби та партнерства. Якщо ви чули вислів про «шведську сім’ю» — це стосується, переважно різноманіття форм побудови стосунків між партнерами. Всі вони є прийнятними для місцевого суспільства. Деякі люди перебувають у стосунках, але живуть окремо (särbo), інші кочують між квартирами (iblandbo), а дехто залишається жити у батьків (mambo). 

Багато шведських пар надають перевагу розділеному сімейному бюджету. Так, лише 36% пар ділять лише спільні витрати та деякі заощадження навпіл, а все інше кожен витрачає або відкладає на власний розсуд. 

Для більш консервативних українок, які виросли у досить традиційному суспільстві, це може бути не прийнятним. Однак хто знає, можливо, саме в такій свободі та відсутності стереотипів, ховається саме той секрет одного з найбільш щасливих народів світу? 

‍Фінляндія: такого ставлення побажала б своїм донькам 

 Про онлайн-побачення з фінами більшість жінок, з якими спілкувалися Sestry.eu, говорили дуже позитивно. Вони дружелюбні, відкриті, доброзичливі та надійні. У кожної ми намагалися з'ясувати, чи це групова риси, чи все ж індивідуальна? 

— Мені здається, що тут 50 на 50, — говорить 50-річна Юлія, яка тривалий час зустрічається з 58-річним фіном, — у мого партнера так було в родині. Я застала його 85-річну маму, яка, на жаль, нещодавно померла. Коли вона дізналася, що інколи ходжу на роботу до свого партнера пішки, то висварила його, що він погано про мене дбає. Як допустив, що його жінка йшла довгий шлях пішки, бо у неї немає машини?!

Зі своїм партнером Юлія познайомилася онлайн, але у досить нетиповий спосіб. Живуть вони на острові між Фінляндією та Швецією. Там всього 30 тисяч населення, де всі знають один одного. Коли приїхали українські родини, то про них написали серію постів в місцевій онлайн-спільноті. Майбутній партнер побачив пост про українку та написав їй, пропонуючи підтримку та допомогу. 

— Жили ми в родині, яку він добре знав. Певною мірою така маленька спільнота — це щеплення від різного роду дурниць типу непристойних повідомлень та фотографій. Тут навіть таємні подружні зради неможливі, бо все на виду. Водночас, як з'ясувалося далі, коли ми почали зустрічатися, і він вже мав би піти на якийсь контакт тілесний, інтимний, нічого зайвого не дозволяв собі. Ми зустрічалися подивитися кіно, поїсти разом, і розходилися. Тут жінка має дати знати, що вона не проти чогось більшого. 

В Україні Юля була розлучена 14 років, сама виховувала дітей. Жодних стосунків за цей час не склалося. Вона й не думала, що стосунки колись ще будуть в її житті. 

Спочатку чоловік писав їй, потім почали бачитися. Він дарував квіти при зустрічі, цікавився, щоб її могло порадувати. Юлія каже, що таких стосунків, як у неї зараз, вона би бажала кожній жінці та навіть своїм донькам 

— Наші почуття розгоралися дуже повільно, у нас був час звикнути один до одного, — говорить вона, — ви можете сидіти поруч на дивані, і нічого не відбувалося, рука трохи торкалася тебе, ти вже наче не проти на більше, а вона нічого не робить. Це тривало досить довго, із запитаннями, а чи тобі добре буде, якщо я свою руку покладу сюди, а якщо поцілую, якщо обійму. Ми, звісно, люди дорослі, не залізні, але навіть після першого інтиму, час від часу поверталися до теми, чи мені добре, якщо він проявлятиме ініціативу. 

Жінка може сказати «ні» у будь-який момент, і це буде сприйняте серйозно, — стверджує Юлія. Фіни будують стосунки так, щоб їх жінка була щаслива, це для них по-справжньому важливе. 

Ще одна особливість, тут фактично не існує побутової агресії. Важко уявити собі фіна, який буде кричати, якщо згадаєш на півдорозі, що «не вимкнула праску», і змусиш повернутися перевіряти це. 

— Ти маєш право на все: свій час, свій особистий простір, свої бажання, свої звички. Тут немає лейтмотиву, що «ти дурепа сама у всьому винна». Навіть, якщо це буде мій «провтик», він завжди скаже щось, аби нівелювати моє почуття провини. 

Юлія говорить, що про подібний досвід говорять її знайомі. Тут є базовий спокій, відсутня істеричність. Фіни більш спокійні, менш емоційні за українців, не такі поспішні. 

З ними не варто гратися в гру «здогадайся, що я хочу». Треба говорити прямими фразами про свої побажання та потреби, вони це нормально сприймають

Великим плюсом Фінляндії Юлія називає те, що багато людей були тут залучені у підтримку українських біженців. Нікому не потрібно пояснювати, які флешбеки мають українці. Загалом до українок досить гарне ставлення — без якихось суттєвих упереджень. 

З порад щодо зустрічей з фінами, називає повагу до особистого простору, не бути «настирними», мати своє хобі, свої інтереси, не робити чоловіка «єдиним сенсом свого життя». Погодьтеся, що це порада підходить всім, незалежно від країни тимчасового перебування. 

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину і Францію, наступна країна — Швейцарія. 

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша друга зупинка — Франція.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Від французьких чоловіків стереотипно очікують, що вони вражатимуть красивим залицянням. Це ж Франція, Париж, романтика! Реальність виявилася трохи іншою, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. Частина французьких чоловіків в українських жінках бачать потенційну мисливицю за громадянством, статками та свободою. На побудову стосунків дуже впливає мовний бар'єр. Навіть якщо чоловік володіє англійською, говорити він захоче, скоріш за все, рідною французькою мовою.

Українки — все ще «екзотика»

Жінкою-слов'янкою тут нікого не здивуєш, але різницю між українками, росіянками та білорусками доводиться пояснювати, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. 

Одна з них, Олександра (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) понад 15 років  працювала перекладачкою в місцевій шлюбній аґенції. Вона стверджує, що у Франції склалося певне упередження щодо слов’янок. Їх побоюються через історії про недобропорядну поведінку та занадто високу вимогливість до залицянь та подарунків. Однак нажили цю репутацію далеко не українки. Тож, доводилося регулярно проводити лікбез про міжкультурну різницю між слов'янськими народами. 

Французам дуже резонує спосіб самопрезентації українських жінок: яскравий одяг, макіяж, тоді як для місцевої культури притаманні більш стримані образи

—  Що таке французький шарм? Це жінка, яка накине якусь хустку, візьме сумку позаминулорічної колекції, мінімум макіяжу, і вона вже королева, несе себе, — каже ще одна героїня, 47-річна Наталія, — наші жінки через свою самопрезентацію здебільшого можуть розраховувати на місцевих міґрантів, які так само дотримуються більш яскравого культурного коду в одязі, або ж сприймають такі образи, як запрошення до «легких розваг». 

Наталія підтверджує це спостереження. В Україні вона була заміжня 7 років, потім розлучилася, шукала чоловіків на сайтах знайомств. Були нетривалі стосунки — одні щасливі, інші — ні, зараз жінка самотня. 

‍— Я не шукаю зустрічей для швидких стосунків, треную мову та знайомлюся з культурою. З частиною французів відчувається, що ми для них, наче «легка здобич», «екзотика». За рівних нас не розглядають. Багато упереджень, що нам від них потрібні гроші, подарунки, заміжжя. Велика частина, зрозумівши, що легкої, швидкої, дешевої згоди не буде, зникають. 

Ті, які затримуються надовше, на думку Наталії, значно поступаються українським чоловікам у красі та мужності. Ще французи, на її думку, дуже скупі. 

— Мої два місцеві залицяльники навіть кавою не пригостили, але обидва вирішили зробити «широкий жест». Почувши, що я люблю кактуси, принесли в подарунок… кактуси. У мене вдома, в місті, куди я не можу потрапити, залишилася колекція кактусів, вони були для мене, наче діти. Тож ці подарунки не порадували, а змусили мене плакати і сумувати за втраченим життям, бо тут я живу в маленькій кімнаті хостелу, яку розділяю з сусідкою. Кактуси, один з яких був велетенський, навіть поставити нікуди.

З позитивного, — каже Наталія, французи вміють чути «ні». Завжди перепитують, чи можна обійняти, поцілувати

Ще одна особливість французьких побачень, їй пишуть, як 65-річні чоловіки, так і 25-річні. Всі хочуть сексу, навіть якщо фізично на це вже не здатні, але віру в це не втрачають. Українські чоловіки менш впевнені в собі, можуть відмовитися від реальних побачень (такий досвід був в однієї з героїнь циклу — прим. ред.), бо мали сумніви саме в цій сфері, хоча потім все склалося якнайкраще. 

Вимог чоловіків до жінок у Франції менше, ніж у жінок самих до себе, — говорить Наталія. Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Українок часто видає в собі тривожність, тоді як тут цінується легкість, вміння отримувати задоволення від спілкування та впевненість у собі. 

Французька галантність вводить в оману 

З деякими тезами попередньої співрозмовниці не погоджується 38-річна Аліса. За чотири роки вона була в трьох стосунках з французами. 

— Мені французи подобаються, так само як українські чоловіки, проблема лише в тому, що французам я подобаюся, в українським чоловікам — ні, — жартує Аліса, — тому склалося, що маю великий досвід побудови стосунків саме з французами. Маю кілька подруг з України, які також живуть у щасливих шлюбах з місцевими чоловіками. 

Аліса каже, що це не зовсім правда, що французи уникають українок. Вона від початку війни працює у центрі для біженців, і бачить там багато волонтерів-французів. Вони приходять допомагати, маючи на меті зустріти українку для стосунків. Таких пар склалося вже чимало.

Їм подобається українська хазяйновитість, пристрасність, завзятість, орієнтованість на стабільні стосунки. Знання французької — суттєва перевага

— Ніхто з моїх подруг не жаліється на національні особливості французьких чоловіків, — каже Аліса, — тільки на індивідуальні риси, які можуть бути притаманні будь-якій людині. Власне, про свої стосунки можу сказати, що троє моїх чоловіків мали різні статки, але ми завжди вкладалися обоє. Тут це нормально. Він купив мені телефон, я йому на день народження — теж. Плануючи поїздку, обговорюємо, хто за що платитиме. Мої чоловіки розуміли, що я заробляю менше, тож намагалися вкладатися більше, але я завжди боролася за право брати участь у вирішенні різних фінансових та побутових питань. Однак широких жестів, як-от купити машину та квартиру, ніхто не робив.

Французам не бракує галантності. Часто вона може дати жінкам безпідставну надію на симпатію, — вважає Аліса. 

— Тут у кожного з пари є своє соціальне життя: мій хлопець може тусити десь у барі, я — собі десь, але завжди ввечері повертаємося додому один до одного. Чоловіки можуть у барі мило спілкуватися з якоюсь дівчиною, бо вона симпатична їм як людина, але це нічого більше за ввічливість та загальний інтерес до теми спілкування. Ввечері він йде, не питаючи телефону, не домовляючись про наступну зустріч, бо пара у нього вже є. Для українських дівчат це розчарування, бо вони налаштовуються на продовження спілкування. У нас інша культура: ми звикли, що привітність, симпатія, доброзичливість до протилежної статі — це потенційне запрошення на каву, на вечерю, аванс на стосунки тощо. Тут все по-іншому.

‍Чому чоловіки зникають після побачень

Загалом, тема зникнення «чоловіків» після досить приємного спілкування бентежить жінок в багатьох країнах тимчасового перебування. 

Може, не сподобалася? Щось зробила не так? Це травмує жінок, виникає «синдром відкидування», якщо жінка має попередній негативний досвід — знижує самооцінку, викликає почуття смутку, розчарування, тривоги. 

Психологиня Ірина Овчар, яка спеціалізується на темі сімейних відносин, стосунків, каже, що у більшості випадків «зникнення чоловіка» ніяк не пов'язане з особистістю жінки

— Багато жінок йдуть на пошуки чоловіка з «відчуттям голоду» — на близькість, тепло, стосунки, секс. Коли чоловік дає хоча б якусь надію, жінка (бо зараз ми говоримо про них) дуже швидко починає заповнювати пустоту всередині себе цими крихтами уваги, а також фантазіями про майбутні стосунки. Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Саме ця жінка, прекрасна, гарна, добра, просто не співпадає з цим образом. Умовно, він шукає руду, а ви — брюнетка. Жінка може бути «цукеркою», але цьому конкретному чоловіку треба, умовно, «солоний огірок». Він взагалі може бути не голодним, не думати про їжу саме зараз в цей життєвий момент. Це метафора, але суть, думаю, зрозуміла.

У нього може бути десяток таких жінок — це його спосіб дозвілля. Він може в голові хотіти стосунків, але не бути готовим для них. Ще є типаж маніпуляторів, які люблять залишати «підвішеними» незакінчені ситуації, коли не пролунало остаточного «ні». Це дає йому потенційну можливість колись з'явитися знову, наче не було розставання. Загалом, типажів може бути сотні, але це не стосується ніяк особистості конкретної жінки. 

Як не страждати від відмови, від непрокомунікованого зникнення, порадити щось інше важко, — каже психологиня, — окрім роботи зі своїми травмами в психотерапії, закриттям голоду на близькість, максимальним прийняттям себе та любов'ю до себе.

— Мені тут відгукується думка з соціальної психології, що кохання в парі — це відображення нашої любові до себе, — пояснює Ірина Овчар. — Найлегше будувати стосунки двом психічно стійким та здоровим людям, які себе максимально люблять, їм добре самим з собою, але з партнером буде веселіше та цікавіше. Тоді відмова не буде сприйматися як персональна трагедія, не буде знижувати вашу самооцінку. Ви спокійно підете далі, шукати свою людину, якій потрібні саме ви. Чи буде це француз, українець, чи хтось інший — вже не так важливо.

‍* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередній частині ми говорили про Німеччину, наступна зупинка — Швеція і Фінляндія.