Ексклюзив
20
хв

«Німеччина — несприятливе для підприємців місце, тому українці везуть до Берліна свої соціальні і благодійні ініціативи»

На початку великої війни Маргарита Коровіна купувала їжу для сусідів-пенсіонерів у рідному Києві. Зараз вона — одна із засновниць громадської організації у Німеччині, яка організовує соціальні та культурні заходи в Берліні, активно просуває там українське та є помічницею німецького дизайнера, активіста і великого друга України Франка Вільде. Про адаптацію в столиці Німеччини та чим займається там українська спільнота — в інтерв’ю Sestry

Ксенія Мінчук

Маргарита Коровіна на одному з антиросійських протестів у День Незалежності України в центрі Берліна, 2024. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«У Берліні ти платиш ріелтору до 5 тисяч євро просто за право винайняти квартиру»

— Вранці 24 лютого мені зателефонувала сестра: «Почалася війна». Я поклала слухавку, визирнула у вікно, а там затор у 4 смуги, — згадує Маргарита Коровіна, організаторка громадських акцій і фестивалю української культури в Берліні. — Я тоді жила з мамою. Сестра сказала, що вони мене заберуть, але маму взяти вже нікуди. Розуміючи, що я не можу залишити маму саму, я відмовилася виїжджати. 

На нашому районі ставало дедалі менше людей. За кілька днів район опустів, залишилися самотні пенсіонери. І я стала їм допомагати. На збережені гроші купувала їм їжу. Купити тоді продукти — це був той ще челендж. Моїм завданням було знайти хліб для нас з мамою і сусідів. У «Сільпо» тоді давали буханку на руки. Тож я шукала по всьому нашому району. І вірила, що війна ось-ось закінчиться…

Голі полиці «Сільпо» одразу після повномасштабного вторгнення, лютий 2022

Також я створила у тіктоці акаунт, в якому в чат-рулетці говорила з росіянами. Питала у них, чому вони напали, що їм треба від України. Вони відповідали різні відверті дурниці, часто агресивно. Це був мій соціальний експеримент на противагу «не все русские такие» — я викладала розмови з росіянами у публічний простір. У перші місяці повномасштабного вторгнення мій акаунт став вірусним. Хтось брав матеріали і монтував відео для своїх Telegram-каналів. Бували відео, які за один день набирали мільйон переглядів. А потім мене забанили. 

Влітку 2022 року я зрозуміла, що мої збереження вичерпуються, а доходу немає. Офіс, в якому я працювала до війни, закрився. Потрібно було термінове рішення. 

Оскільки в Києві ситуація була вже більш-менш спокійною, я прийняла важке рішення: їхати в Барселону, адже там хаб нашого фонду. Плюс в Іспанії вже жила моя сестра. Я поїхала в надії, що опинюсь серед амбітних, мотивованих і активних людей, але побачила зовсім інше: в іспанському офісі, як в рядовій бухгалтерії, всі працювали з 9 до 15, після чого поспішали додому. Я не могла спіймати фокус. Похала на пару днів до Берліна волонтерити… і залишилась.

У Берліні у мене не було друзів чи рідних, але мене підкупило, що тут  величезна українська творча спільнота. На кожному кроці українські прапори: на офіційних будівлях, університетах, ратушах, просто на балконах житлових будинків. Коли я побачила цей масштаб підтримки Україні, була вражена. 

Переїзд в Німеччину можу порівняти з тим, як людина після травми знову вчиться ходити, розмовляти. Ти ніби доросла людина, а можливостей у тебе, як у дворічної дитини. Довгий час я відчувала себе нефункціональною частиною суспільства. Але зараз вже, здається, я на стадії прийняття.

Берлін 2022. Початок

Величезна проблема у Берліні — житло. Мені пощастило, я не жила в «Тегелі». Це нефункціонуючий аеропорт, де зробили з наметів табір для біженців, через який проходили майже всі, хто приїхав з України. Скориставшись програмою допомоги українським біженцям, перші два місяці я жила з молодою родиною німців. І паралельно шукала окрему квартиру.  

Пошук житла в перенаселеному Берліні — задача із зірочкою, тому найкраще тут працює соціальний нетворкінг (сарафанне радіо). Українці створили telegram-канали і знайшли місцеві ресурси, які працюють краще за офіційний пошук житла. Але послугами ріелторів тут теж користуються. А це та ще корупційна схема. Ріелтори часто просять 1-5 тис євро «провізії» — це такий одноразовий платіж до кишені ріелтора, який не вноситься в контракт. Тобто, по суті, хабар готівкою. Просто за право винайняти квартиру. Можливо, ріелтори штучно створюють такий попит, що люди готові були платити будь-які гроші, аби лиш отримати контракт на житло. Відкритий перегляд квартири в Берліні — це черга зі 100 людей. І ти платиш ріелтору, щоб бути в пріоритеті. Особисто я знайшла квартиру, спілкуючись з людьми. Бо постійно питала у всіх про житло.

Німеччина — це абсолютно інший світ. Думала, тут технологічний прогрес. Натомість тут все довго, незрозуміло, страшна бюрократія. Для мене це було шоком. Знаю, що і самі німці здебільшого цим не задоволені. 

«Можу робити тільки те, що стосується України»

— Чи складно було адаптуватися в Німеччині?

— У Берліні я досить швидко роззнайомилася з цікавими людьми. Ми стали зустрічатися, створювати проєкти. Відчула, що тут є ресурс, завдяки якому  зможу зробити багато корисного для України. Бо я не можу робити щось, що не стосувалося б волонтерства або України. Коли весь час думаєш про війну вдома, інші речі тебе майже не хвилюють. 

Уявіть: тут, у Берліні, я бачила маріупольців, які досі носять із собою ключі від своїх квартир в Україні. Хоча цих квартир вже немає

Щодо адаптації українців у Берліні, мені є з чим порівнювати — з Барселоною, Парижем, Лісабоном. У Києва з Берліном і до війни були особливі стосунки, тому не дивно, що багато культурних діячів, митців і активістів перебрались саме сюди, і сьогодні Берлін —  це як продовження Золотих Воріт і Подолу. Івенти тут легко збирають українську музику, їжу і товари. Нам навіть надходила пропозиція провести в Берліні «Кураж базар», але ми зробили схожу за форматом «Мотанку».

У легендарному ліфті Франка Вільде

Українці в Берліні — це те, що мене тут тримає: активні люди, які не втомлюються утримувати Україну в інформаційному полі, боротись проти дезінформації, говорити про українську культуру й історію, кричати про те, яких репресій зазнала наша нація через «совєти», відкривати очі «стурбованим» і не дуже європейцям на те, що війна дуже близько, а Росія —  колонізатор, імперіаліст і терорист. 

Також у Німеччині чимало вихідців з України, які вже інтегровані й досить добре знають місцеві настрої. Більшість з таких людей зараз займає лідерські позиції в українських організаціях, культурних інституціях, посольстві тощо.

За ці три роки в Берліні відкрилось кілька українських ресторанів, салонів краси,  галерея, але найбільший вектор — це громадські організації. Тобто люди не везли сюди свої бізнеси, оскільки Німеччина — не найсприятливіше для підприємців місце, а везли свої соціальні і благодійні ініціативи. Тут усе про культуру, політику, інформацію.

У 2023 році ми з німецькими, грузинськими й українськими однодумцями зареєстрували тут громадську організацію Mizelium. За законом, українці не можуть заснувати власну організацію в Німеччині. В її складі обов'язково мають бути німці. Що ми робимо? Спочатку збирали гуманітарну допомогу та відправляли в Україну. Потім переключилися на організацію фестивалів, концертів, воркшопів — аби знайомити європейців з українською культурою, робити її модною. 

Я вчу німецьку, незабаром іспит на рівень B2. Планую отримувати грантові кошти на наші культурні проєкти.

Головна наша ідея — показати колосальну різницю української та російської культур. Адже чимало німців їх не розрізняють. Знайомий німець взагалі якось сказав, що не знав, що за Польщею існує ще якась країна. Він думав, що там одразу Росія
Друга річниця російського повномасштабного вторгнення у Берліні, 2024. Фото: Shutterstock

«Ми зробили найбільший в Європі фестиваль української культури — на 10 000 людей»

— Розкажи про проєкти в Берліні, в яких ти брала участь. Чому для тебе це важливо?

— У 2023 році ми зробили найбільший в Європі фестиваль української культури «Мотанка». За рік до того, у 2022 році, ми запустили його пілотну версію. Обрали андеграундну локацію, маловідому навіть для берлінців — місце, де живуть гіппі: річка, юрти, бар, зроблений з дощок, невеличка сцена. У гаражі для човна оформили виставку. 

За рік після цього зробили вже масштабний фестиваль.

6 поверхів різних форматів: музика, кіно, виставка, поп-ап маркет українських брендів, їжа, дискусії про культуру й політику. За три дні фестивалю до нас прийшло близько 10 тисяч людей

Ми зробили цей івент без грантових коштів. Пропонували співпрацю українцям з культурної сфери в Берліні, і всі вони погоджувалися. Ми не очікували на такий масштаб, але були щасливі. Локація нам дісталася безкоштовно. Ми залучились допомогою партнерів і спонсорів, які надали нам безкштовні послуги на загальну суму близько 300 тисяч євро.

Я б назвала Берлін центром прийняття рішень. Тут відбувається багато політично важливого.

Зараз, у 2024 році, інтенсивність інформаційних заходів українців все ще досить висока. Але хотілося б більше залученості, бо, наприклад, на протестах і мітингах людей дедалі менше.

Є подія «Кафе «Київ», що має політичний напрямок. Минулого разу брала участь Урсула фон дер Ляєн, був Віталій Кличко. Наші посли теж долучалися.  Точилися панельні дискусії, показували «20 днів в Маріуполі», була експозиція «Йолка», яка була у нас на Майдані в 2014 році — на вході стояла черга. Перший захід пройшов у місці, що називається «Ресторан «Москва». І в день заходу цю назву символічно завісили банером з написом  «Кафе «Київ». Політики приходять на цю подію, щоб підкреслити свій проукраїнський імідж. 

Нашу «Мотанку» ми створили, щоб залучити людей, які відкрили для себе Україну несвідомо. Шляхом колаборацій з місцевими митцями, брендами і музикантами нам вдалось обʼєднати аудиторію і ненав'язливо залучити тисячі берлінців, показати їм творчу сторону України, не відштовхуючи темою про війну. 

Фестиваль української культури в Берліні «Мотанка 2023»

«В такому стані, як я останні роки, Франк Вільде перебуває чи не все своє життя»

— Як до всього українського зараз ставляться німці?

— До 1989 року Берлін був розділений муром, і східна частина міста досі сильно відрізняється від західної. Навіть за результатами виборів можна це побачити. Тут романтизують Радянський союз, російську політику. Навіть те покоління, яке не застало життя в СРСР, чомусь відчуває ностальгію за тим життям. Тому ставлення цих людей до всього українського, звичайно, не позитивне. 

Росія, дякуючи дружнім стосункам з Меркель, глибоко запустила свої корені в голови німців, а люди «внє політікі» сумують за нею, бо при ній кебаб коштував 3,50 євро, а зараз 8. І газ був дешевший.

Є німці, які досі відчувають себе «притиснутими до стінки» через Другу світову війну. Через це у них тихо назріває друга хвиля нацизму і вже виривається з андеграунду. Наприклад, росте популярність партії AfD, яка хоче виселити усіх іммігрантів. Це проросійська партія, яка грає на емоціях німців (основні тези ідеології партії AfD спрямовані проти євроінтеграції та імміграції іноземців — Ред.)

Загалом у Німеччині дискримінація за національною ознакою є забороненою законом (це прописано в конституції). Тому жоден німець не зробить цього прозоро та відкрито. Таких конфліктів я тут не помічала. 

Але є також чимало свідомих німців, які цікавляться Україною, приходять на українські демонстрації, виступають на них, підтримують.

Перший фестиваль української культури «Мотанка 2022»

— Ти працюєш із Франком Вільде, дизайнером та хорошим другом України, вже понад 2 роки. Що для тебе найголовніше у цій співпраці?

— Про Франка я дізналася, коли сиділа в бомбосховищі у Києві, ще до того, як виїхала. І коли вже опинилася в Берліні, зустріла його на одному з івентів, присвячених Україні. Він ходить буквально на всі такі заходи. Коли ми робили першу «Мотанку», я запропонувала йому зробити власний аукціон. Він погодився і частину виручених коштів задонатив на потреби України. 

Я запропонувала йому свою допомогу в піарі та веденні його комунікаційних справ. І зараз я — його менеджерка на волонтерських засадах. 

Франк відіграв ключову роль у моєму перебуванні в Берліні. Він — дуже мудра людина. У такому стані, як я останні майже три роки, він перебуває чи не все своє життя. Він завжди у боротьбі. У співпраці з Франком я мотивуюся вдячністю. Мені хочеться відплатити йому від усіх українців за те, що він для нас робить. 

З Франком Вільде приїхали в гості до мами Маргарити, Київ

«Мрію відродити село моєї бабусі»

—  Що допомагає тобі триматися? Про що мрієш?

— Це таке хороше питання. Я досі живу своїми довоєнними мріями. У мене є дача у Сумській області, яку я завжди дуже любила. Колись там жила моя бабуся, у неї завжди було затишно і весело. Коли вона померла, ми купили будинок поруч. Зростаючи, я бачила, як змінюється село. Воно стало занепадати, бо багато людей виїжджали. Вже тоді у мене з'явилася мрія — відродити це село. 

Коли був карантин через Covid, я поїхала туди на місяць. І побачила, що людям там немає чим себе зайняти та розважити. Стала думати, як це змінити. 

У місцевому будинку культури я домовилася про приміщення, щоб зробити там простір для молоді. Планувала також зробити сільський ретрит (духовне усамітнення — Ред.) для містян — катати людей на возі, вчити пасти гусей і корів, влаштувати сільську рейв-вечірку. А ще — знайти бабусь, які в'яжуть, вишивають чи роблять щось цікаве власноруч, і допомагати їм це продавати. Ручна робота зараз дуже популярна. Я вже навіть створила акаунт цього села. А потім почалася війна. Але коли мені стає сумно чи відчуваю зневіру, відкриваю ноутбук і записую свої ідеї щодо мого села. Зараз це мій спосіб відновлення.

З бабусею

Фотографії: приватний архів і інстаграм героїні

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Оксана Шоорлеммер: «Німців шокує, що в українців може бути три-чотири дипломи. Особливо на тлі інших біженців»

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Ексклюзив
20
хв

Як організація українців Vitsche Berlin бореться з російською пропагандою в Німеччині

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress