Ексклюзив
20
хв

Тріумф ультраправих партій в Європарламенті та майбутнє підтримки України: чого чекати?

«Політичний ландшафт у Брюсселі та Страсбурзі змінився. І майбутні коаліції будуть іншими», — французька експертка Луїза Сувербі

Марина Степаненко

Протест у центрі Парижа проти перемоги французької ультраправої партії «Національне об’єднання». Фото: ARNAUD FINISTRE/AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Загальноєвропейські вибори добігли кінця. Голоси майже усюди підраховані, а результати виявилися доволі прогнозованими. Понад 360 мільйонів людей мали право голосу в 27 країнах ЄС. Європейські ультраправі партії досягли значних успіхів, посівши перші місця в Італії, Бельгії, Австрії, Угорщині та Франції. Політсила Еммануеля Макрона настільки відстала від переможців перегонів, що французький президент був змушений розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Що далі буде з французькою допомогою та як тепер ухвалюватимуться рішення щодо України? Про це і не тільки в ексклюзивному інтерв’ю молодшої наукової співробітниці Інституту міжнародних і стратегічних відносин (IRIS) у Парижі Луїзи Сувербі, яка є учасницею оборонної програми цього аналітичного центру.

Луїза Сувербі, молодша наукова співробітниця Інституту міжнародних і стратегічних відносин (IRIS) у Парижі. Фото: приватний архів

Марина Степаненко: Президент Франції Еммануель Макрон оголосив про розпуск Національної асамблеї після перемоги ультраправої партії Марін Ле Пен на виборах до Європарламенту. Які зміни прогнозуєте у самій Франції?

Луїза Сувербі: Рішення Макрона — це був свого роду шок. Усе залежатиме від результатів дострокових виборів, які відбудуться наприкінці червня. У Франції зовнішня політика і особливо оборонна політика в основному провадиться президентом. Внутрішній ризик полягає в тому, що, звичайно, уряд буде дуже стурбований майбутніми виборами і зосередиться на них.

Риторика Макрона щодо України протягом останніх тижнів і місяців змінилася — і це також має певний вплив на внутрішньополітичну ситуацію. Він хотів провести межу між своєю партією та крайніми лівими і правими партіями, які були, м'яко кажучи, більш неохоче налаштовані на підтримку України. Тож французький президент хотів зіграти на цьому розмежуванні.

Партія Ле Пен на європейських виборах здобула перше місце з 31% голосів. Фото: FRANCOIS LO PRESTI/AFP/East News

Тепер про результати виборів. Я не знаю, чи матимуть вони великий вплив на позицію Франції щодо України, тому що, як ми бачили, досі її визначав переважно президент Республіки, і він залишиться президентом, незалежно від того, що станеться на наступних виборах. 

Ультраправі партії перемогли не лише у Франції. Їхній тріумф спостерігаємо також в Австрії та Бельгії. Що це може означати для подальшої підтримки України Європою?

В Європарламенті Європейська народна партія (The European People's Party (EPP) Урсули фон дер Ляєн залишиться головною політичною силою, друге місце займуть соціал-демократи, а третє — «Оновлення Європи». Отже, ці найбільші партії все ще виступають за підтримку України. Але, звичайно, ультраправі отримали дуже багато місць.

Існує різниця між двома основними ультраправими партіями в Європарламенті. Є Європейські консерватори і реформісти (ECR) — це партія Джорджі Мелоні, і, наприклад, польська «Право і справедливість» (PiS). Так, є ультраправі партії, які є небезпечними для консенсусу і демократії в Європі. Але якщо говорити суто про Україну, то вони виступають за її підтримку, на відміну від групи «Ідентичність і демократія» (ID) — іншої великої ультраправої групи в парламенті. 

Щодо оборонної політики, я не впевнена, що це матиме значний вплив, але щодо розширення ЄС, зокрема, за рахунок України, це справді може все ускладнити

Політичний ландшафт у Брюсселі та Страсбурзі змінився. І майбутні коаліції будуть іншими. Кілька тижнів тому Урсула фон дер Ляєн заявила, що готова створити коаліцію з ECR. Тож можливий і такий варіант. Я не впевнена, що це правильний крок — створювати коаліцію з ультраправими, але Урсула фон дер Ляєн поставила це питання на обговорення.

За результатами останньої зустрічі з українським президентом у Парижі Еммануель Макрон оголосив про постачання Києву винищувачів Mirage 2000-5. Враховуючи, що Франція має лише 26 таких літаків на своєму озброєнні, на яку кількість може розраховувати Україна? 

Президент Франції оголосив про постачання Україні літаків Міраж-2000 і про початок підготовки пілотів та інженерів для обслуговування винищувачів. Фото: ОПУ

Це одне з головних питань. Не було оголошено жодних цифр. Макрон нічого про це не сказав. Він заявив, що наразі створює коаліцію, тому хоче почекати, поки вона сформується. Ще одна країна, яка використовує цей тип літаків, це — Греція. У них подібна кількість Mirage 2000-5.

Що стосується Франції, то деякі експерти з питань ВПС прогнозують передачу від 6 до 12 літаків, тому що менша кількість була б несуттєвою для України. Але не більше 12, бо це занадто послабить французькі повітряні сили Франції

На 2035 рік запланований повний перехід Франції на винищувачі Rafale, тому від Mirage 2000-5 рано чи пізно мали б позбутися, але не зараз. А розрив між сьогоднішнім днем і 2030 роком (очікується, що процес модернізації французького флоту винищувачів фактично завершиться до початку 2030 року. — Авт.) досить великий, і це призведе до відповідної прогалини у французьких збройних силах.

Експерти вважають, що Франція передасть суттєву кількість винищувачів, аби це виглядало достатньо масштабно. Тому Макрон створює коаліцію, але в Європі, як я вже підкреслила, є лише Греція, яка має Mirage 2000-5.

У світі є й інші країни, які їх використовують, але я не бачу, як вони можуть доєднатися до коаліції з Францією. Наприклад, Тайвань навряд відмовиться від частини своїх літаків. Катар також має кілька одиниць і врешті може продати їх назад Франції.

Існує також питання, хто оплатить рахунки. Якщо буде створена коаліція з Грецією, то літаки віддаватимуть чи продаватимуть? Наразі відповіді на це питання немає

Якщо тільки Франція готова передати 6-12 літаків, чи цього достатньо, щоб вплинути на ситуацію на фронті? І наскільки ефективним є використання винищувачів Mirage в тандемі з F-16?

Так, Франція може передати 6-12 винищувачів Mirage 2000-5. Греція має приблизно 24, невідомо, скільки вони захочуть продати. Можливо, теж з десяток. Але це лише гіпотеза. Для того, щоб змінити правила гри, кількість літаків має бути відповідною.

Mirage 2000-5 не схожий на F-16, це літак-перехоплювач. Він добре підходить для протиповітряної оборони. Французи використовують цей літак для захисту неба ракетами класу «повітря-повітря», а не бомбами класу «повітря-земля».

Перевага полягає в тому, що він мобільніший, ніж ППО класу «земля-повітря». Отже, він мав би використовуватися на додаток до F-16

Літаки Mirage 2000-5 використовуються, наприклад, на східному фланзі НАТО. Їх розгорнули в країнах Балтії для посилених місій повітряної поліції. Отже, вони зараз в строю. Вони також використовуються Францією в Джібуті.

Як я вже сказала, французька версія літака не несе бомби класу «повітря-земля». При цьому, грецькі літаки Mirage обладнані ракетами SCALP-EG/Storm Shadow (англо-французька малопомітна крилата ракета великої дальності повітряного базування. — Авт.). Тож треба подивитися, як вони будуть використовуватися на полі бою в Україні. Але можна припустити, що вони були б дуже корисними для захисту F-16, а також для перехоплення балістичних ракет, безпілотників і для захисту неба загалом.

Необхідно також враховувати, що для обслуговування цих літаків знадобиться «логістичний ланцюжок». Адже ще кілька місяців тому міністр збройних сил Франції виключив можливість постачання винищувачів Mirage в Україну на тій підставі, що їхнє обслуговування буде надто складним. Тож ця проблема нікуди не зникла — і її потрібно буде вирішувати.

Еммануель Макрон також заявив, що Франція планує створити коаліцію з відрядження в Україну західних інструкторів, які навчатимуть українських військових. За словами французького президента багато партнерів уже дали свою згоду. А втім, є і такі, що категорично проти, наприклад, Німеччина і США. Чому так? Що може допомогти переконати партнерів, які наразі незгодні з ініціативою Парижа?

У Парижі Еммануель Макрон оголосив про низку позитивних для України рішень. Фото: ОПУ

Макрон заявив, що потреба України у проведенні вишколів на українській землі є «законним проханням». Він вважає, що це не є ескалацією — і наголосив на цьому, бо розгортання інструкторів не відбуватиметься на лінії фронту. Це будуть лише тренувальні та/або допоміжні місії.

І Макрон сказав, що українська земля є суверенною і не йдеться про те, щоб їхати тренуватися в зону бойових дій. Звичайно, для деяких країн це свого роду «червоні лінії». 

Насправді, можливість направлення інструкторів в Україну обговорювалася ще під час дискусій про європейську тренувальну місію, але вона виявилася неможливою через відсутність консенсусу з цього питання. Цю ініціативу відкинули багато держав, зокрема, Німеччина, Італія, Іспанія, нейтральні країни тощо. Отже, її треба реалізовувати на двосторонній основі та/або в рамках коаліції, але не в рамках ЄС. 

Звичайно, є побоювання ескалації з боку країн, які не хочуть відправляти інструкторів в Україну і вважають за краще проводити навчання на території ЄС

Адже виникає питання, що буде, якщо один з інструкторів загине. Це має потягнути за собою реальні роздуми в штабах, наприклад, доктринальні роздуми про те, як не допустити ескалації. Країни Європейського Союзу не хочуть бути втягнутими у війну. При цьому, вони дійсно хочуть зберегти статус таких країн, які підтримують Україну.

Тому я не знаю, чи вдасться переконати Німеччину. Берлін вважає, що вже робить свою частину роботи. І це правда. Допомога, яка надходить від Німеччини, має свої результати. Це вже досить велика зміна в оборонній та зовнішній політиці країни. Відправка інструкторів може бути для них надмірним кроком. 

Для США принцип «жодної військової присутності в Україні» від самого початку був «червоною лінією». І вони вже роблять свій внесок у захист східного флангу НАТО. І їхня військова присутність на місцях, вочевидь, на цьому і закінчиться, а Франції доведеться будувати коаліцію з іншими партнерами.

Під час візиту Зеленського до Парижа французько-німецька оборонна компанія KNDS підписала договір щодо відкриття свого філіалу в Україні. Цей холдинг виробляє, зокрема, артилерійські системи, бойові танки і самохідні артилерійські установки Caesar, які Франція постачає ЗСУ. На вашу думку, коли можна очікувати запуск виробництва та що у першу чергу буде виробляти KNDS на території України? 

Оборонно-промислова кооперація зараз є важливою частиною європейської підтримки України. Між KNDS та українськими компаніями підписані три різні документи. KNDS об'єднує німецьке та французьке підприємства. А щодо часових рамок, чесно кажучи, я не можу сказати, адже зазвичай такі проєкти займають дуже багато часу. Але ми бачили, як в умовах війни в Україні державам вдається щось зробити у коротші терміни. Підписано контракт не на будівництво заводу, а на виробництво 155-міліметрових снарядів в Україні на українському заводі.

І також є контракт між KNDS та іншою українською компанією на відкриття майданчика з технічного обслуговування і ремонту гаубиць CAESAR, щоб полегшити обслуговування цієї техніки. І це буде включати в себе виробництво запчастин, наприклад. 

І, нарешті, договір про наміри щодо створення дочірнього підприємства KNDS в Україні — це третій документ. Зрештою, він буде спрямований на виробництво запасних частин, боєприпасів, а з часом, можливо, і всієї військової техніки, але в більш віддаленій перспективі. Ця мета була заявлена навіть у двосторонній безпековій угоді, щоб посилити промислову кооперацію. І є зацікавленість європейських оборонно-промислових компаній у відкритті заводів і виробничих ліній в Україні.

Франція, звичайно, не перша, хто це робитиме. Чехи мають відповідні домовленості, німці теж. І багато компаній з різних країн проявили інтерес до цього.

Міністерство оборони України замовило у французької компанії Thales другу радарну систему Control Master 200 для посилення протиповітряної оборони. Одну таку ми вже маємо на своєму озброєнні. Чим вона особлива? Та скільки таких систем треба, щоб прикрити усю лінію кордону з РФ та Білоруссю?  

Це дуже потужне обладнання, яке регулярно замовляють різні країни. Однак важко сказати, скільки таких систем знадобиться, щоб охопити весь кордон.

У Парижі Макрон також зустрівся в американським президентом Джо Байденом,  вони підтримали використання прибутку від заморожених російських активів для допомоги Україні. Основний власник заморожених російських активів, бельгійський інвестиційний фонд Euroclear, виступає проти. Там посилаються на ризики для фінансової системи Європи. Що саме мається на увазі?

Зустріч Байдена та Макрона у Парижі. Фото: Х / Emmanuel Macron

Я думаю, що це питання довіри з боку інших інвесторів. Якщо ви надішлете сигнал, що ЄС може фактично взяти під контроль заморожені активи, це може сполохати інвесторів з інших країн і негативно вплинути на репутацію європейських фінансових ринків.

Між європейськими країнами немає консенсусу щодо використання прибутку від заморожених російських активів. Зокрема, щодо фінансування європейської оборони, тут теж не можуть досягнути консенсусу. Була пропозиція збільшити спільний борг для цього. Наразі, я думаю, таке підтримують лише Франція та Естонія.

Тож так, питання фінансування — чи то підтримки України, чи то загалом європейської оборони — це одне з головних питань, яке доведеться піднімати, зокрема, і за наступного скликання Європарламенту

15-16 червня в Швейцарії відбудеться український саміт миру. Макрон заявив, що Франція підтримує дипломатичні ініціативи України. Чого особисто ви очікуєте від саміту та який вплив матиме відсутність там американського лідера?  

Не буде кількох важливих учасників. Не буде російського представництва, не буде китайського представництва, а втім, це нормально. Звісно, це не переговори, тому важко сказати, чи матиме цей саміт дуже великий вплив.

Думаю, Путін порадіє, що Байдена там не буде, тому що це применшує символічне значення саміту. Що стосується позиції Франції, то у двосторонній угоді про безпеку зазначено, що Париж підтримує суверенітет України в межах її кордонів. Макрон заявив, що очікує побудови справедливого миру відповідно до міжнародного права.

Йдеться також про відновлення та модернізацію України. Тож, можливо, може бути прогрес у виконанні зобов'язань щодо допомоги у відновленні України — і можуть бути домовленості в цій сфері. Але великі потрясіння, в будь-якому випадку, малоймовірні.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка. Записує інтерв’ю з міжнародними політиками, військовими та дипломатами

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Меланія Крих: Хто ти і як опинився в США?

Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.

Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?

Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.

Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?

Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.

У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.

Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий
Данило Червонюк. Фото з приватного архіву

Ця частина України росла в тобі разом з тобою?

Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України. 

Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».

Як це змінилося, коли почалася війна?

Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.

Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві

Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні. 

Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.

Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.

Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.

Данило з татом і сестрою. Фото з приватного архіву

Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?

Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.

Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.

І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну

Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?

Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.

У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.

Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.

20
хв

Мій спосіб бути українцем

Меланія Крих

Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.

15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.

Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.

«Коаліція охочих» та безпека України

Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?

Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.

Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях

Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно. 

Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ? 

Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.

Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?

Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей. 

Оператори безпілотників 3-ї десантно-штурмової бригади працюють на позиціях поблизу лінії фронту. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.

Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?

Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом. 

США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.

Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?

Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.

Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу

Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.

Переговори США щодо завершення війни

Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?

Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.

Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.

Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?

Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.

Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна

Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?

Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.

Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?

Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.

Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.

Різні підходи. Європа та США

Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?

Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.

Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.

Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення

Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО

Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?

Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.

Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.

Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму? 

Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.

Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років
Європа має шукати альтернативу США. Фото: ОПУ

Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?

Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.

Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.

Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Марина Степаненко

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress