Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Різдво на фронті? Якби кілька років тому хтось сказав хлопцям, котрі сьогодні є солдатами, що вони будуть наряджати ялинку в окопах, та ще й не перший рік, — навряд чи вони би повірили. Так само як і в те, що більш ніж через століття українці знову святкуватимуть Різдво Христове не в січні, а у грудні. Війна змінює все, навіть календар
Вид на різдвяну ялинку за 5 км від лінії фронту, під час інтенсивних боїв між ЗСУ та росіянами в Бахмуті, Україна, 13 грудня 2023 року. Фото: Marek M. Berezowski/Anadolu
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли в середині грудня випав перший сніг, який пролежав понад добу і не перетворився на багнюку, тут, де ми зараз перебуваємо, надійшла команда: завтра ми йдемо за ялинкою.
Якщо не брати до уваги той факт, що навколо нас — одні ліси, то це мало стати своєрідним замінником нормального життя «вдома» (так ми називаємо сільський будинок, в якому живемо). А оскільки з військовими не сперечаються, то ми пішли шукати дерево. Занадто велике, занадто тонке, занадто товсте, занадто тонке — і так протягом двох годин. У літній кухні знайшлися прикраси та гірлянди, і хоч ніщо не пасувало ані за кольором, ані за стилем, — на задньому дворі стояла справжнісінька Ялинка.
Вкопана мерзлою землею у стару шину, вона немовби росла там завжди. Щоправда, іноді вона лежить, а не стоїть, бо собаки та коти не можуть втриматися, щоб не перекинути її, однак це — наша власна Ялинка, завдяки якій протягом останнього місяця ми бодай на мить відчули атмосферу свята.
Різдвяна ялинка українських захисників на фронті. Фото авторки
Але як можна відчувати святкову атмосферу за десять кілометрів від місця, де вже понад рік точаться одні з найжорсткіших боїв на фронті, де перед самим Різдвом загинуло кілька наших найближчих побратимів, де час від часу ми чуємо по радіо, що хтось поранений, що знову щось прилетіло...? Як відчути святкову атмосферу в селі під Куп'янськом, де багатьох будинків вже просто немає, бо для російського агресора немає нічого святого? Як думати про Різдво, коли не минає і дня, щоб над нашими головами не пролітали 500-кілограмові КАБи (керовані авіаційні бомби)?
Якби не було цієї ялинки з її тьмяними кульками, якби ми не слухали колядок і пісень на кшталт «Last Christmas», я думаю, ми би з'їхали з глузду. Але найзворушливішим для мене було знову почути по радіо не лише сухі повідомлення, які воно випльовує 24 години на добу з кодами, що будуть нам снитись усе життя. Хлопці в окопах співали колядки та обмінювалися… побажаннями. Важко описати словами емоції, коли замість сухого звіту по рації раптом чуєш «Щедрик».
Різдвяні свята, які я вже другий рік поспіль проводжу на фронті в тому ж селі, з тією ж компанією, цього року були дещо іншими. Минулого року ми святкували двічі, бо одні хотіли по-новому, у грудні, а інші — традиційно, по-старому, у січні. Цього року, як кажуть хлопці, було «по-європейськи».
На пошту прийшли пакуночки, які ми не клали під ялиночку, зате відкривали — з такою ж втіхою, як маленькі діти розпаковують подарунки від Діда Мороза. Пряники, цукерки, кава, чай — це означає, що про нас все ще хтось пам'ятає... Ми плавно перейшли до очікування Нового року, хоча я найбільше чекала, коли наші побратими щасливо повернуться зі зміни. Ми домовилися, що буде трохи по-польськи, трохи по-українськи. Тож був бульйон, сілезькі кнедлики з грибною підливою та біґос, а також шуба та вареники.
Українські військові з «новорічними подарунками». Фото авторки
Росіяни не відставали і весь час запускали в нас феєрверки. Українці не залишалися в боргу. В ніч з 31 грудня на 1 січня об 11 годині вечора, коли в Москві зустрічають Новий рік, обстріляли позиції противника на нашій ділянці з усього, що було під рукою. Варто зазначити, що до цієї атаки, — до речі, дуже символічної, — готувалися добрячих кілька днів. Дивно радіти цьому, чи не так? Але така наша реальність.
Аби не пасти задніх, солдати також й колядували, змінивши своє привітання на «Христос ся рождає». І саме тоді, коли ми думали, що прийшов час прощатись з Різдвом — в селі з'явилися цивільні колядники з сусіднього села. Бо святкують по-старому. Так само як і наші сусіди, тому що частина цивільних все ж залишилася, попри всю небезпеку. В основному це люди старшого віку, які кажуть, що старі дерева не варто пересаджувати. «Про які свята ми говоримо, Кароліно, що нам святкувати, коли замість дива народження у нас на кожному кроці лише смерть?», — запитала наша сусідка Олена, яка відмовляється від евакуації, хоча живе такм разом з 23-річним сином, хворим на ДЦП.
Січневі свята, які ми вже не відзначали, тому що довелося швидко повертатися до повсякденного життя, росіяни «відсвяткували» дводенним масованим наступом на фронті та атакою всієї території країни: випустили сотні ракет по цивільних об’єктах у всіх регіонах України.
А ми не хочемо навіть думати про те, щоб провести ще одне Різдво на фронті. Тому що серед загаданих бажань найбільш заповітним було одне: мир і повернення додому.
Польська журналістка, фахівчиня у гірничодобувній та енергетичній галузях. Працювала у виданнях «Dziennik Wschodni», «Tygodnik Lubelski», «Rzeczpospolita», «Dziennik Gazeta Prawna», «Wprost» тощо. З березня 2022 року майже постійно перебуває в Україні, організовує гуманітарну допомогу та повідомляє про російську агресію.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У перші дні березня 2022 я посадила свого 15-річного сина Данила в машину до ледь знайомих людей у напрямку польського кордону.
Це був морозний, сухий і, здається, навіть трохи сонячний день у напруженому, майже порожньому Києві. Громадський транспорт не працював, таксі коштувало, як авіаквиток, а поїздка на ньому була непередбачуваною через блокпости. З рідної Оболоні до місця від’їзду Даню привезла моя приятелька й колега. Через кілька днів після цього вона пішла служити й досі в армії.
Із собою у Дані був лише рюкзак з кількома футболками й штанами — кожне місце в транспорті з України було на вагу золота, тож на багаж і валізи його не залишилося. Як і скільки часу Даня діставався з Києва до Львова через величезні затори — окрема історія. Але зрештою він доїхав до Польщі, а 11 березня вилетів з Варшави до Канади.
Данило вже бував там із хокейною командою, тож мав дійсну канадську візу. Я ж у Канаді ніколи не була й знала про неї тільки те, що там холодна погода й теплі люди. А ще, що під Ванкувером живуть наші колишні товарищі по команді, які виїхали з Донецька ще в 2014. Мабуть, саме тому вони відразу погодилися прийняти Даню. Як ми тоді думали, — на кілька тижнів.
Наступного разу я побачила сина рівно за рік — він приїхав в Україну й провів з нами літо. Скажу щиро, це не було щасливе літо. Одна справа, коли обстрілюють тебе. Інша — коли твою дитину. Я не завжди зважаю на повітряні тривоги й жодного разу не була в укритті, але коли поруч був Даня, я не знаходила собі місця під час кожної сирени.
Коли він поїхав, я навіть зітхнула з полегшенням — нехай краще буде далеко, але в безпеці
Минулоріч, у 2024 році, я теж побачила сина — на його канадському випускному. Через війну в нього не відбулося прощання з українською школою. Першого літа після вторгнення я просто отримала його атестат із золотою медаллю в шкільній канцелярії, не стримуючи сліз гіркоти за нього і всіх наших дітей. Коли стало зрозуміло, що він продовжить навчання в канадській школі, я вирішила, що повинна бути присутньою на випускному хоч там. Навіть якщо дорога з Києва до Ванкувера коштуватиме, як два місяці життя в Україні.
Данило Береза на шкільному випускному в Канаді, 2024
У березні цього року виповнилося три роки, як ми живемо на відстані 8640 кілометрів одне від одного. Як вони минули? Думаю, легше, ніж якби Даня був молодшим чи старшим на момент вторгнення. Приїхавши до Канади у 15 років, він ще два з половиною роки провчився в місцевій школі, потрапив до хокейної команди, отримав водійські права, знайшов підробіток, зустрів дівчину. Перший рік у Канаді був непростим, але загалом інтеграція пройшла успішно. Можливо, допомогло й те, що Канада — країна мігрантів з потужною українською діаспорою.
Щодо мене, то якщо так взагалі доречно сказати в ситуації, яка склалася, мені «пощастило», що Путін та його олов’яні солдати вторглися в Україну, коли Даня вже був підлітком. Через це він зміг сам поїхати в чужу країну, а я залишилась і продовжила працювати за професією. Сотні тисяч наших жінок, чиї діти були молодшими на момент вторгнення, змушені були виїхати разом з ними в чужі країни без знання мови, можливості гідного працевлаштування та підтримки рідних.
Водночас у таких матерів, як я, свої труднощі. Одна з них — систематично пропускати найважливіші події в житті своєї дитини й нерідко дізнаватися про них постфактум. Для мами, яка завжди була глибоко залучена в життя сина, це болісний досвід.
Так, Даня записався до нової школи не зі мною, а з мамою з родини, яка його прийняла. Він готувався і вступав до університету не зі мною, а зі шкільною кураторкою. Святкував Різдво не зі своєю родиною, а із сім’єю своєї дівчини. Зустрічав Новий рік не зі мною і бабусею, а один — у машині на парковці, бо в Канаді це свято не має такого значення, як у нас. Навіть дату операції після травми плеча він вибирав без мене…
Частина цих складнощів — про відстань і часову різницю. Але війна ускладнює ситуацію максимально. Наприклад, скоро Дані зроблять серйозну операцію, яка вимагає тривалого відновлювального періоду. Без війни ми б привезли його додому, оточили підтримкою і турботою. Але синові вже 18, він більше не може вільно виїхати з України. Тож він пройде через це сам, а його родина буде в цей час на іншому континенті.
Звісно, це зовсім інший досвід, ніж коли твій син росте в країні, яку щодня обстрілюють. Або коли він три роки не може побачити батька. Або коли він пішов воювати. Або… або… або… Але ця історія — не про найбільший біль. Ця історія про біль, якого взагалі не має бути. Як не має бути й держави-терористки, що розділяє сім’ї на роки й кілометри, до того ж деякі — назавжди.
Трамп під час зустрічі з Мелоні в Овальному кабінеті. Вашингтон, 17 квітня 2025 року. Фото: Alex Brandon/Associated Press/East News
На протокольних фото Дональд сміявся і не приховував, що відчуває особливу симпатію до впливової італійки. Деякі злі язики навіть підозрюють, що він у неї трохи закоханий, тому ставлення до Мелоні набагато краще за Макрона, Стармера та Шольца, який отримував купу образ у соцмережі Х.
Насправді на Мелоні покладено аж дві місії. Про першу стало відомо після уже легендарного скандалу між Трампом та Зеленським в Овальному кабінеті. Італійська прем’єрка на наступний день побачилась із українським лідером у Лондоні, де закликала його уникати напруженості із США та дала пару цінних консультацій.
«Я вважаю, що дуже важливо, щоб ми уникали ризику розколу Заходу. І я думаю, що з цього приводу Велика Британія та Італія можуть відіграти важливу роль у наведенні мостів», — зазначила тоді Мелоні.
І справді, після допомоги двох держав США повернули обмін розвіданими та дали добро на постачання зброї
Мелоні високо оцінила зустріч Трампа та Зеленського, яка відбулась на похоронах Папи Римського. Розмова в базиліці Собору святого Петра тримала в напрузі багатьох, але лідери не посварились, не побились і обмінялись зауваженнями стосовно рамки мирного плану. У дописі в соціальних мережах партія Мелоні «Брати Італії» натякнула на активні дипломатичні зусилля лідерки, які були «ретельно і стримано сплетені, без прагнення бути в центрі уваги, навіть тоді, коли погляди всього світу були прикуті до Риму — столиці християнства, а завдяки нашому прем'єр-міністрові, також і світової дипломатії».
У Римі Зеленський мав зустріч із Мелоні. Фото: ОПУ
Сама італійська лідерка у Ватикані мала розмову з очільницею Євросоюзу Урсулою фон дер Ляєн. Так, як Трамп в захваті від Джорджі — Європейський союз сподівається, що вона може підштовхнути американського президента до укладення нового торговельного договору з переглядом мит. І врешті — європейці уникнуть великої торгівельної війни. Тим паче американський лідер уникає телефонних розмов з головою Єврокомісії, тому Мелоні бере на себе місію посланця Європи.
Як відомо, Євросоюз має три місяці, щоб переконати Трампа не вводити 20-відсоткові мита на весь експорт до США. Наразі ЄС оподатковується базовим тарифом у 10%, а також 25-відсотковими зборами на сталь, алюміній та автомобілі.
Для Джорджі Мелоні — це посилення її ваги в Євросоюзі і загалом у світі — як рішучої лідерки нового часу
Торік у грудні видання Politico назвала італійську політикиню зіркою європейської політики. Навіть так, прямим текстом написало, що лідерка правої партії «Брати Італії» за кілька років «перетворилася з маргінальної політичної фігури на одного з ключових гравців на європейській та світовій політичній арені».
Прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні визнана найвпливовішою людиною Європи за версією Politico 2025-го року.Фото: IPA/ABACA/Abaca/East News
«Сьогодні, якщо ви хочете говорити з Європою, то дзвінок саме до Джорджії Мелоні — очевидний вибір. Навіть такі постаті, як Ілон Маск, найбагатша людина у світі та радник новообраного президента США Дональда Трампа, звертаються до італійської прем’єрки для обговорення стратегічних питань», — написало впливове ЗМІ.
Чим цікава Мелоні? До її перемоги на виборах 2022 року італійських правих уособлював Сільвіо Берлусконі — любитель скандальних вечірок, творець ручного телебачення, любитель помахлювати з податками та випити із Путіним
Партія Мелоні з'явилася на орбіті італійської політики, коли скандали одіозного мільярдера почали вкрай деструктивно впливати на інші партії. Всі хотіли жити як Берлусконі на широку ногу — і щоб за те їм нічого не було.
«Брати Італії» стали здоровою альтернативою — що праві можуть і роботою займатись, а не лише плавати в басейнах з телезірками та неповнолітніми. Тож з часом ультранаціоналістична та радикальна політикиня спромоглася зарекомендувати себе як політикиня, з якою готові співпрацювати як у Брюсселі, так і у Вашингтоні.
Мелоні — одна з небагатьох, хто може на рівних дискутувати з іншим лідером Європи — Еммануелем Макроном. Є велика насолода спостерігати, як ці двоє сперечаються щодо фіскальної політики, соціальної політики та найбільш гострого питання — мігрантської кризи
Макрон та Мелоні під час саміту «коаліції охочих» у Парижі. 27 березня 2025 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News
Західні аналітики кажуть, що успіхом у відносинах із Трампом Мелоні точно зобов'язана не тільки вродою та вишуканим стилем. Вона здатна знаходити баланс між радикальними ідеями своєї партії та прагматичною співпрацею з міжнародними партнерами. Її лідерство демонструє нову еру змін в європейській політиці, де ліберальні підходи поступаються місцем новим обличчям із сильним націоналістичним порядком денним. Також можна з упевненість сказати, що Джорджа Мелоні, Кая Каллас, Урсула фон дер Ляєн — це і є команда складних часів, яка буде розгрібати ті авгієві стайні, які лишили ті чоловіки, які хотіли дружити з Путіним.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«Дві сестри» — перша ігрова кінострічка, яку зняли в Україні після 24 лютого 2022. Ініціатором створення став Лукаш Карвовський. На Каннському фестивалі у травні 2022 року він звернувся до представників української кінокомпанії Film.ua з пропозицією зняти кіно за власним сценарієм в Україні. Реакція була швидкою, і вже в серпні стартували зйомки.
Ідея польского режисера доволі смілива, бо він задумав зняти роуд-муві (фільм-подорож), події якого відбуваються на території воюючої країни.
Але доля Лукашу всміхнулася, бо ризиковий польський митець якось відразу знайшов собі не менш сміливих однодумців в Україні, які вирішили, що це крута ідея — розповісти світу не про українців в Польщі, а навпаки — про поляків в Україні
За сюжетом, дві зведені сестри — польскі дівчини Малгожата й Жасміна — отримують звістку, що десь в прифронтовій зоні на Харківщині їхній батько, який волонтерив на лінії зіткнення, отримав поранення й опинився в шпиталі. І ось дівчата стрибають в автівку і, минаючи кордон, несуться в охоплену війною Україну, щоб тата відшукати.
Сестрам, які до початку цієї авантюрної подорожі майже не спілкувалися, випало разом проїхати Україну із заходу на схід, побачити на власні очі жахи війни й навіть більше — фізично зіштовхнутися з російським злом. Разом з тим дівчата знайомляться з різними українцями, які своїм гумором, добротою і відвагою дивують героїнь протягом усієї небезпечної мандрівки.
Ця непроста дорога веде, по суті, в пекло, але разом з тим змушує сестер переоцінити власне життя. А от чи судилося Малгожаті й Жасміні врятуватися самим і врятувати батька, глядачі дізнаються тільки наприкінці стрічки.
Фільм виносять на своїх плечах переважно дві польські актриси — Кароліна Ржепа (Жасміна) та Діана Замойська (Малгожата), яким вдалося створити потужні жіночі образи. Їхніми очима режисер досліджує і показує реальну Україну й українців в момент їхнього перебування в свіжому гострому шоковому стані від війни.
За словами знімальної групи, місцеві жителі охоче погоджувались зніматися в масовці, що додало фільму реалістичності. Червоною ниткою крізь фільм проходить тема вдячності українців полякам за поміч на початку війни. Так, перша ж наша бабуся, яка торгує при дорозі сливами зі свого саду, віддає їх сестрам задарма, примовляючи: «Поляки нам допомагають, то і ми їм допоможемо, чим зможемо».
Одна з глядачок фільму зізналась Sestry: «Не дивлячись на те, що з того часу низка обставин місцями похитнула нашу дружбу, варто нагадувати людям, як було. Треба робити все, аби ланцюжок взаємодопомоги тягнувся далі».
У липні 2022 року команда польських кінематографістів прибула до Києва, провела кастинг українських акторів і в серпні почала зйомки, які географічно охопили Київ і деокуповані міста Київщини та Чернігівщини, зокрема Бучу й Ірпінь.
У певному сенсі «Дві сестри» — документальний фільм, адже операторська камера весь час фокусується на розкурочених війною місцях: розбомблених будинках, підірваних мостах, замінованих лісах і полях.
«Ми зняли все, що було можливо в тих умовах, зокрема Чернігів, хоча організувати зйомки в цьому місті було непросто, — розповідає кастинг-директор проєкту Вʼячеслав Бабенков. — Лукаш ще дуже хотів поїхати знімати в Харків. Але це був серпень 2022 року, русню тільки-но вигнали з Харківської області. Це було ну дуже небезпечно, тож, на щастя, режисера вдалося відмовити».
Одна з глядачок після перегляду «Двох сестер» розповіла Sestry, що боялась дивитися фільм, бо розуміла, що «це історія про нас всіх». «Особливо мені защемило, коли я побачила розбомблений чернігівський міст, — зізналась вона. — Я сама з Чернігова, і відразу стала згадувати перші дні війни, те, як важко я вивозила з міста маму.
А потім я зрозуміла, що це кіно важливе, бо минуть роки, і ми будемо дивитись його як історію нашої війни
Від депресії до імпровізації
Що у фільмі «Дві сестри» підкуповує, так це актори і їхня відчутна крізь екран спрага до гри.
Як пояснив 28-річний заслужений артист України Олександр Рудинський, «ми тоді всі були голодні до роботи». Адже на початку повномасштабної війни в багатьох акторів взагалі не було роботи, частина акторів таксувала, ще частина лежала в депресії. І раптом — повнометражний фільм, де режисер дозволяє перед камерою імпровізацію, бо сценарій виглядав як описи сцен, без прописаних діалогів. Зрештою актори імпровізували, і в процесі зйомок сценарій кілька разів змінювався.
«Ми тоді запросили на кастинг всіх акторів, які у 2022 році були в Києві, — згадує кастинг-директор проєкту. — Тоді нічого не знімалось, і коли акторам розповіли про зйомки фільму, вони радо зголосились на проби». Завдяки цьому у фільмі такий зірковий каст: у кадрі — Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, Олена Курта, Сергiй Деревянко, Михайло Жонін. І кожен розповідає на екрані свою історію війни.
Завжди елегантну Ірму Вітовську в цьому фільмі не впізнати. Тут вона сільська тітка у квітчастому халаті — господарка хати десь на лінії зіткнення, яка робить спробу вести діалог з окупантами, коли ті незванно завітали до неї у двір. А також як може допомагає польским дівчатам.
У актора Олександра Рудинського, відомого ролями у стрічці Олега Сенцова «Носоріг», серіалі від Netflix «Декамерон», серіалі «Агентство» Джорджа Клуні, а також короткометражці «Камінь, ножиці, папір», яка виграла BAFTA 2025, у «Двох сестрах» взагалі майже бенефіс. Він грає сільського хлопця Сашка — веселого, вічно пʼяного, якого глядачі відразу охрестили «сонячним довбо**бом». «Таких персонажів я бачив дуже багато з дитинства в рідному Миколаєві, — поділився із Sestry актор. — Радий, що мій персонаж викликає таку живу емоцію в залі. Думаю, це кіно не було б таким цікавим, якби в найстрашніших речах не залишилось місця елементу гумору».
Це підтверджують і глядачі. «Ми сміялися крізь сльози, — каже глядачка на виході з кінозали. — І це класна думка, що після прильотів і всіх жахів війни українці здатні зберігати в собі іронію та гумор. Звідки воно в українцях, не знаю, але це диво. І дуже вдало, що кінцівка драматична, бо мені здається неправильним робити виключно щасливий кінець у такій непростій історії. Та й взагалі зараз ніхто не може бути впевненим у щасливому кінці».
У перші дні березня 2022 я посадила свого 15-річного сина Данила в машину до ледь знайомих людей у напрямку польського кордону.
Це був морозний, сухий і, здається, навіть трохи сонячний день у напруженому, майже порожньому Києві. Громадський транспорт не працював, таксі коштувало, як авіаквиток, а поїздка на ньому була непередбачуваною через блокпости. З рідної Оболоні до місця від’їзду Даню привезла моя приятелька й колега. Через кілька днів після цього вона пішла служити й досі в армії.
Із собою у Дані був лише рюкзак з кількома футболками й штанами — кожне місце в транспорті з України було на вагу золота, тож на багаж і валізи його не залишилося. Як і скільки часу Даня діставався з Києва до Львова через величезні затори — окрема історія. Але зрештою він доїхав до Польщі, а 11 березня вилетів з Варшави до Канади.
Данило вже бував там із хокейною командою, тож мав дійсну канадську візу. Я ж у Канаді ніколи не була й знала про неї тільки те, що там холодна погода й теплі люди. А ще, що під Ванкувером живуть наші колишні товарищі по команді, які виїхали з Донецька ще в 2014. Мабуть, саме тому вони відразу погодилися прийняти Даню. Як ми тоді думали, — на кілька тижнів.
Наступного разу я побачила сина рівно за рік — він приїхав в Україну й провів з нами літо. Скажу щиро, це не було щасливе літо. Одна справа, коли обстрілюють тебе. Інша — коли твою дитину. Я не завжди зважаю на повітряні тривоги й жодного разу не була в укритті, але коли поруч був Даня, я не знаходила собі місця під час кожної сирени.
Коли він поїхав, я навіть зітхнула з полегшенням — нехай краще буде далеко, але в безпеці
Минулоріч, у 2024 році, я теж побачила сина — на його канадському випускному. Через війну в нього не відбулося прощання з українською школою. Першого літа після вторгнення я просто отримала його атестат із золотою медаллю в шкільній канцелярії, не стримуючи сліз гіркоти за нього і всіх наших дітей. Коли стало зрозуміло, що він продовжить навчання в канадській школі, я вирішила, що повинна бути присутньою на випускному хоч там. Навіть якщо дорога з Києва до Ванкувера коштуватиме, як два місяці життя в Україні.
Данило Береза на шкільному випускному в Канаді, 2024
У березні цього року виповнилося три роки, як ми живемо на відстані 8640 кілометрів одне від одного. Як вони минули? Думаю, легше, ніж якби Даня був молодшим чи старшим на момент вторгнення. Приїхавши до Канади у 15 років, він ще два з половиною роки провчився в місцевій школі, потрапив до хокейної команди, отримав водійські права, знайшов підробіток, зустрів дівчину. Перший рік у Канаді був непростим, але загалом інтеграція пройшла успішно. Можливо, допомогло й те, що Канада — країна мігрантів з потужною українською діаспорою.
Щодо мене, то якщо так взагалі доречно сказати в ситуації, яка склалася, мені «пощастило», що Путін та його олов’яні солдати вторглися в Україну, коли Даня вже був підлітком. Через це він зміг сам поїхати в чужу країну, а я залишилась і продовжила працювати за професією. Сотні тисяч наших жінок, чиї діти були молодшими на момент вторгнення, змушені були виїхати разом з ними в чужі країни без знання мови, можливості гідного працевлаштування та підтримки рідних.
Водночас у таких матерів, як я, свої труднощі. Одна з них — систематично пропускати найважливіші події в житті своєї дитини й нерідко дізнаватися про них постфактум. Для мами, яка завжди була глибоко залучена в життя сина, це болісний досвід.
Так, Даня записався до нової школи не зі мною, а з мамою з родини, яка його прийняла. Він готувався і вступав до університету не зі мною, а зі шкільною кураторкою. Святкував Різдво не зі своєю родиною, а із сім’єю своєї дівчини. Зустрічав Новий рік не зі мною і бабусею, а один — у машині на парковці, бо в Канаді це свято не має такого значення, як у нас. Навіть дату операції після травми плеча він вибирав без мене…
Частина цих складнощів — про відстань і часову різницю. Але війна ускладнює ситуацію максимально. Наприклад, скоро Дані зроблять серйозну операцію, яка вимагає тривалого відновлювального періоду. Без війни ми б привезли його додому, оточили підтримкою і турботою. Але синові вже 18, він більше не може вільно виїхати з України. Тож він пройде через це сам, а його родина буде в цей час на іншому континенті.
Звісно, це зовсім інший досвід, ніж коли твій син росте в країні, яку щодня обстрілюють. Або коли він три роки не може побачити батька. Або коли він пішов воювати. Або… або… або… Але ця історія — не про найбільший біль. Ця історія про біль, якого взагалі не має бути. Як не має бути й держави-терористки, що розділяє сім’ї на роки й кілометри, до того ж деякі — назавжди.
Професійний спортсмен у цивільному житті та командир штурмової групи на війні. 30-річний Віталій Верес з містечка Дубровиці, що на Рівненщині, зі школи мріяв стати військовим і активно займався спортом. У стрій став одразу з початком повномасштабної війни. 14 лютого 2023 року вважає другим днем народження, бо дивом вижив під час пекельного бою і поранення у Бахмуті. Разом з тим численні травми і повна втрата зору не позбавили чоловіка жаги до життя. Він навіть переміг у міжнародних змаганнях ветеранів.
Віталій Верес
«Не хотів, щоб рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом»
Весь цивілізований світ прогнозував війну і знав, що вона буде. Мої друзі з Ізраїлю телефонували ще у вересні 2021 року: «Віталік, давай приїжджай. У вас буде війна». Причому не просто голослівно про це кричали, а говорили фактами. Я й сам розумів, що великої війни нам не уникнути. Втім не готувався.
24 лютого 2022 я зустрів у своїх друзів у Берегово, на Закарпатті. Разом з ними кілька днів ми волонтерили на кордоні з Угорщиною. Облаштовували перші пункти незламності, де можна було поїсти, випити чаю чи кави. А вже 26 лютого я поїхав до військкомату.
Оскільки я служив у внутрішніх військах, пішов до Нацгвардії. Вже 2 березня був у строю. Мама сказала: «Я розумію, що це тривожно, але це правильне рішення». Я і сам відчував, що зі зброєю в руках буду кориснішим, ніж волонтером на кордоні.
Під час служби
Ніколи не задавався питанням: «Що я скажу, коли діти запитають де ти був коли почалась війна?». Не всі можуть бути військовими і штурмовиками. Все індивідуально. Комусь треба бути водієм, комусь у тилу розвантажувати допомогу, комусь треба навчати... Щодо мене, — я не хотів, щоб мої рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом.
«Мене врятувало, що евакуаційна група була поруч»
Я був командиром штурмової групи Третьої бригади оперативного призначення міста Харків. 14 лютого 2023 року, в День закоханих, під час оборони міста Бахмут мене поранили…
Між нами і ворогом було до 70 метрів. Наша бригада працювала в таких умовах постійно. Були місця, де ворог стояв через дорогу. 14 лютого Бахмут вже закрили на в'їзд. Того вечора командування поставило нам чергове бойове завдання. Під час бою по нам стався приліт із протитанкової керованої ракети (ПТУР). Вона призначена, щоб знищувати броньовану техніку, а росіяни поцілили нею у мою групу.
Найбільший удар прийшовся по черепно-лицьовому відділу. У мене був забій серця, крововилив у мозок, подвійний відкритий перелом щелепи, кісток черепа, термічні опіки очей. Мене врятувало, що евакуаційна група стояла за 400 метрів від нас, тому з поля бою мене вивезли швидко.
Тиждень я пролежав у комі. Праве око видалили майже одразу. Ліве залишилося, але не функціонує — я повністю втратив зір. Від моменту поранення у мене було вже 20 операцій під загальним наркозом. І це не кінець. Незабаром оперуватимуть праве око, аби у подальшому можна було поставити протез.
«Я мав ціль — стати максимально незалежним»
Майже одразу після поранення я почав працювати зі психотерапевтом і тому швидко прийняв ситуацію, в якій опинився. Як людина військова я не жив ілюзіями.
Війна — не комп'ютерна гра. Там немає функції «зберегтися»
До того ж там, де працював мій підрозділ, втрати були чималі. Серед хлопців, які працюють на відстані 70-100 метрів від ворога, набагато більше загиблих чи поранених, ніж серед тих, які працюють, наприклад, в артилерії. Це логічні й очевидні речі.
Тому я чудово розумів, що рано чи пізно буду пораненим чи вбитим. І психологічно все це швидко прийняв. Сказав собі: «Добре, що життя продовжується. Я при пам'яті, розумію все, що відбувається. Рухаємося далі».
У травні 2023 була моя перша реабілітація в Ізраїлі. Понад місяць зі мною займалися реабілітологи й інструктори з просторового орієнтування.
Єдиних правил для незрячих немає. Однак, починати слід з орієнтування у квартирі
Метр за метром вивчати територію. Поступово будувати нові маршрути. Головне — не боятися і постійно навчатися, практикувати. Не закриватися у собі та в чотирьох стінах.
З мамою
Найскладніше було постійно чути, як плачуть мої батьки. Я мав ціль — стати максимально незалежним. Тож зціпив зуби і йшов вперед. Знаєте, все залежить від людини. Якщо вона бажає жити повноцінно — вона навчиться цьому.
На своєму прикладі скажу, що тростина у мене з'явилася за 2-3 місяці після поранення.
Біла тростина — це голос тих, хто не бачить. Разом з тим я знаю людей, які втратили зір шість років тому, і у них досі її немає. Є люди, які соромляться. Є ті, хто не може подолати психологічні бар'єри
Цього літа в Одесі я познайомився з 49-річним чоловіком. Він військовий, який втратив зір на місяць раніше, ніж я. І от рівень його просторового орієнтування майже нульовий. Його мама водила до вбиральні з палати, бо він сам не міг туди дійти.
Незрячі роками не виходять з дому
У період мого поранення важко було знайти навіть інформацію про те, як навчатися просторовому орієнтуванню. Ніхто не працював з рідними. Їм не говорили: «Не хвилюйтесь, навчимо». Не один місяць мої близькі виплакували сльози, бо не знали, як мені допомогти. Корисну інформацію збирали по крихтах завдяки «сарафанному радіо». Писали у соцмережах запити: «Що робити і куди йти?».
Знайти роботу незрячій людині в Україні практично неможливо. Вибір професій незначний. Якщо пощастить і маєш хист та знання, можеш працювати масажистом, юристом, викладачем або ж у call-центрах. Не всі роботодавці охоче беруть незрячих. Та й не всім незрячим підходять такі варіанти.
Візьмемо мене. Я б масажистом не був, бо не люблю торкатися чужого тіла. Або ж взяти роботу у call-центрах. Я спілкувався з військовими, які втратили зір. Їх чимало. І от вони насамперед психологічно не бачать себе там. Кажуть: «Ми нищили ворога, а зараз маємо сидіти на телефоні і запитувати, які у вас проблеми, а наприкінці місяця отримати 8000 гривень?».
Має бути достатнє фінансове забезпечення ветерана від держави. Так, як це відбувається в цивілізованих країнах. В Ізраїлі я познайомився з колишнім військовим. Там людина, яка віддала частину свого здоров'я за суверенітет і незалежність держави, не думає, як їй вижити. Її цінують.
В Ізраїлі можна почути від ветерана: «Знаєш, я втомився. Мене постійно кудись везуть — то у театр, то на ще якісь події»
Тобто йому не дають бути вдома, постійно кудись запрошують, він відчуває себе потрібним суспільству.
«Зараз моя мета — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим»
У нас же багато незрячих — як цивільних, так і військових, — просто сидять вдома і нікуди не виходять роками. Бо не мають можливості. І коли мене запрошують на усілякі форуми, де говорять про доступність, типу ось є озвучений світлофор, а ось тут бізнес робить щось для доступності та інклюзивності. Я відповідаю, що все це добре, але не вирішує наших проблем.
Не всі незрячі живуть у великих містах, як Київ, Львів, Дніпро або Одеса. От я з районного центру. Там світлофорів ніколи в житті не було. І з цим теж потрібно щось робити.
Не нехтуйте допомогою психологів
Важливий момент — не соромитись працювати із психологом, психотерапевтом або психіатром. Працювати з цими спеціалістами — нормально і необхідно, особливо під час війни.
Другий момент — оточення та мотивація. Насправді, мені важко зрозуміти людей, яким бракує мотивації. Життя — це дар і найвища нагорода. Ми повинні серед пітьми шукати проблиск надії і світла. Цінувати життя.
Зараз моя мета і ціль — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим, насолоджуватись кожним моментом, поки є можливість. Тому що життя може закінчитись будь-якої миті.
Потрібно усвідомити, що життя вже не буде таким, як колись. Ти мусиш пристосовуватись до певних фізичних обмежень. Є речі від яких доведеться відмовитись.
Один з моментів, за яким я дуже сильно сумую, — керування автомобілем
За три місяці після поранення, на мій день народження, мій психотерапевт запитав, що я хочу в подарунок? Я подумав і сказав: «У мене все є. До мене приїхали близькі, яких я хоч і не бачу, але можу обійняти й заспокоїти». Я життя любив, люблю і продовжую любити.
«Напрягає, коли заходиш в автобус, і всі навколо замовкають»
Люди часто не знають, як себе поводити біля незрячої людини. Чому? Бо їм про це ніхто не розповідає. Потрібно виховувати суспільство. Наприклад, у США в навчальних підручниках є ілюстрації дітей в кріслах колісних та незрячих. І з дитинства малеча звикає до того, що це природно, що ці люди також є повноцінними членами суспільства.
Біла тростина — голос тих, хто не бачить
Має на державному рівні працювати програма, щоб розповідати людям, як поводити себе з незрячими, бути толерантними й пропонувати допомогу.
Наприклад, коли ви бачите незрячу людину на зупинці, то можете підійти і запитати: «Вітаю! Мене звати… можливо вам потрібна допомога?». Коли ж незрячий йде за певним маршрутом, навіть сам, то чіплятися до нього не треба. Він сам знає, куди йде.
Особисто мене найбільше напрягає, коли заходиш, наприклад, в автобус — і всі довкола замовкають. Тобто я розумію, що люди там є, але навколо тиша. Для мене є незрозумілою така поведінка. Адже для нас голос є орієнтиром. Навіть коли ви сидите на лавці у парку й бачите незрячу людину з тростиною, — не мовчіть, бодай кашляніть. Це буде корисно насправді не лише для незрячої людини, а і для вас. Бо, проходячи повз, я можу випадково зачепити вас тростиною, а то й наступити. При зрості 186 см і вазі 110 кг це буде для вас не дуже приємно.
Кількість тих, хто повертатиметься з війни з фізичними та психологічними травмами, зростає, і ми повинні навчитися разом жити в одній країні.
«Я розриваю шаблони про незрячих»
Я не працюю, бо є професійним спортсменом і маю спонсорство. Моє хобі приносить мені фінанси. Я член збірної України зі стронгмену, рекордсмен України з дисципліни «Аеробайк».
Торік на міжнародних змаганнях Strong Spirit' Games в Мадриді я здобув два золота і два срібла
Золото — у греблі на тренажері на 100 метрів та в дисципліні AirBike. Срібло — в багатоповторному жимі лежачи та греблі на тренажері впродовж 100 секунд. Нагороди я присвятив полеглим побратимам.
Заняття спортом — це те, чим займаюсь все своє свідоме життя. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Звісно, що мені без зору незручно. Проте це мене не зламає. Я вважаю, що розриваю шаблони про незрячих людей.
До поранення був зареєстрований в інстаграмі, але не вів активно сторінку. Зараз ділюся з підписниками чи не кожним прожитим днем. Щодня отримую безліч відгуків від людей про те, що я їх мотивую і надихаю. Дехто пише, що за моїм прикладом пішов у спортзал, хтось почав готувати. І коли я такі речі дізнаюсь, це викликає радість і насолоду. Розумію, що роблю це не даремно.
Щоденні тренування
На національному відборі до збірної України в Буковелі до мене підійшла дівчина: «Я ваша підписниця і захоплююсь вами. Ви величезний молодець! Мій чоловік військовий, втратив значний відсоток зору і був у дуже поганому психологічному стані. Я йому показувала те, що ви робите, як йдете по життю, і він почав тренуватися». Тоді я з ним познайомився особисто. Він зараз постить у соцмережах усілякі спортивні челенджі. Такі моменти дають потужні емоції.
В інстаграмі я проводжу багато часу, тому що намагаюся кожній людині відповісти.
Базові речі, як-от писати коментарі чи відповідати в соцмережах, я можу сам за допомогою спеціальної програми у смартфоні. А от знімати відео, монтувати чи прописувати пости мені вже допомагають
Коли я втомлений, спілкування з людьми в соцмережах — це одне з джерел енергії.
Чи зробив би я у житті щось інакше? Я цим не переймаюся. Знаєте, є фраза, яка мені дуже подобається — «Хто житиме минулим, той зазнає болю». Тож є лише сьогодні і завтра.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
