Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Боротьба за інклюзивність, благодійні акції й допомога зі вступом — цього всього мені бракує в українській школі», — пише з Лондону українська дівчина-підліток
Українські школярі через війну навчаються у британських школах. Фото: Karolina Grabowska/ Pexels
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Школярка, втікаючи від російських бомб, переїхала з мамою до британської столиці. Зараз вона вчиться у приватній школі для дівчаток, до якої потрапила безкоштовно. Про нові виклики, несподівані розчарування та унікальний досвід для українських шкіл — про все це тінейджерка написала у листі для Sestry.
«Я прийшла у свою англійську школу в середині травня 2022 року. Ми з мамою, втікаючи від російських обстрілів, опинилися аж у Лондоні. І перше, що я хотіла зробити, — продовжити навчання. На відміну від багатьох підлітків мого віку у мене ніколи не було мрії отримувати освіту у Британії. І я нічого не знала про місцеву систему навчання. Крім того, в Україні я мала закінчувати 10-й клас, тож роботи було багато.
У Києві я навчалась у демократичній приватній школі в Києві, де сформувала свої критерії, що для мене добре.
У Британії уроки і система навчання загалом дуже сильно відрізняються від української. Шкільна програма розрахована на 13 років, перші 11 з них — обовʼязкові. Останні два роки — для тих, хто хоче вступати до університету. Торік у травні, приєднуючись до 12-го року навчання, я не знала, чого очікувати.
Перше, що мене здивувало, це була школа тільки для дівчаток. Таких в Британії досі вистачає. У перші дні навчання я все ще поверталася до внутрішнього питання: «А де всі хлопці?». Моя підсвідомість намагалась вигадати цьому своє пояснення: «Це ж перерва, вони, певно, грають у футбол на вулиці» або «Це урок психології, можливо, хлопці таким не цікавляться». Місяць пішов на те, щоб призвичаїтись до того факту, що хлопців у цьому навчальному закладі нема і не буде.
По-друге, я була вражена бажанням дівчат вчитися. Не знаю, завдячувати цьому приватній школі чи англійській системі освіти, де в останні два роки навчання ти обираєш предмети, які тобі цікаві. Але це завзяття до науки захоплює. Водночас мої однокласниці набагато менше за мене знають загальні теми, не повʼязані зі шкільними предметами. В Україні я могла говорити з однолітками про книги, музику і фільми.
В Англії я почуваюсь так, ніби я про все це знаю набагато більше за інших.
У мене виникла власна теорія, чому це так. Ймовірно, можливість обирати шкільні предмети за власними інтересами позбавляють британських підлітків необхідності шукати щось цікаве для себе поза шкільною програмою. Тим часом українські підлітки вивчають усі предмети до закінчення школи, тож з’являється мотивація до об’ємнішого пошуку інформації.
Несподіванкою для мене стало те, що діти мало де бувають, крім школи.
Усі гуртки розташовані у навчальному закладі у той час, як у Києві у дитини спортивна секція, англійська мова, малювання чи танці у різних частинах міста. Так, логістично у Британії зручніше, але, як на мене, це створює дуже маленьку соціальну бульбашку, поза якою підліткам дуже складно знайти знайомих і друзів. Дівчата приходять на навчання до своєї школи, танцюють тут, співають, грають в шахи, займаються спортом — і все це з одними й тими самими людьми аж до 18 років. Мені здається, це робить знайомства дівчаток одноманітними.
Як мені пощастило зі школою, я стала розуміти тільки тоді, коли мої подружки з України вступили до інших британських шкіл і почали розповідати мені про свій досвід. Наприклад, як вчителі на уроках не відповідають на запитання українок і роблять вигляд, що не розуміють їх. Також дівчата розповідали про булінг з боку російських підлітків, про те, що будь-яке шкільне правило, створене з добрих намірів, може обернутися проти тебе. Українці часто стають ізольованими в англійському шкільному суспільстві. І це дуже сумно, бо не дає можливості отримати максимум від британської школи.
Англійська школа не ідеальна і точно підійде не всім. Це не Гоґвартс. Тут нема магії та чудес.
Обовʼязкова умова обирати предмети в останніх двох класах не підійде тим, хто не знає своїх планів на майбутнє. І створення соціальної бульбашки, яку доволі важко зламати, точно не є плюсом. Але є і те, що українські школи можуть взяти собі за приклад. Боротьба за інклюзивність, благодійні акції і допомога зі вступом — цього всього мені бракує в українській школі».
Софії Радиш 18 років. Після повномасштабного вторгнення переїхала до Лондона. Була головною редакторкою в Harbingers’, інтернаціональному підлітковому журналі, зараз — science section editor.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Місто Суми розташоване приблизно за 30 кілометрів від кордону з Росією. Це дуже близько, особливо з точки зору відстані до місць, з яких запускають ракети в бік України.
Сьогодні фронт війни починається одразу по той бік російського кордону. Це можна побачити в міському пейзажі, а також почути. Спочатку чути вибух, а вже потім повітряну тривогу. Системи раннього попередження не встигають вчасно зреагувати, а отже, вчасно попередити мешканців про загрозу, що наближається.
Люди живуть у відчутті постійної небезпеки, від якої їх ніхто не може застерегти.
Коли обстріли без попередження стали сумним і страшним повсякденним явищем, міська влада вирішила призупинити стаціонарну роботу шкіл і повністю перейти на дистанційне навчання
«У деяких сім'ях по двоє-троє дітей, — розповідає директорка Ірина Шумило, — це небагаті сім'ї. Якщо в таких сім'ях є лише один комп'ютер, то вони не можуть собі дозволити дистанційне навчання. Якщо в такій сім'ї є лише один комп'ютер, вони не мають можливості ним користуватися, адже уроки тривають цілий день, в один і той самий час. Тому в більшості випадків діти підключаються з маминого чи татового телефону. Але це дуже ускладнює навчання.
Порожньо і глухо
На стіні, біля сходів, що ведуть до класів, була підготовлена графіка з важливими для розвитку дітей словами: сім'я, мотивація, мистецтво, майбутнє, мета, творчість.
Поруч був приклеєний папірець зі словами «до укриття» та стрілкою, що вказувала шлях до підвалу. Вже під час повномасштабного вторгнення школу почали ремонтувати та пристосовувати до реалій війни. Сірий і похмурий підвал, який використовувався як бомбосховище, перетворився на приємний простір.
— Ми організували мистецькі конкурси. Діти приносили свої роботи, які зараз прикрашають укриття, — розповідає Тетяна Подоляко, вчителька української мови. А були випадки, коли ми з дітьми спускалися в підвал і сиділи тут по шість-вісім годин, поки не минала небезпека. Це приміщення також підготовлене для проведення занять під час надзвичайних ситуацій. Але за рішенням влади навіть тут діти не можуть зустрічатися і навчатися.
Ми заглядаємо в підземний клас у притулку. На одній з лавок, перед відкритим комп'ютером, сидить маленький хлопчик, поруч з ним — вчителька. Йде урок англійської мови. Тетяна пошепки пояснює мені, що він учень з особливими потребами, який не зміг звикнути до навчання вдома, тому, як виняток, йому дозволили перебувати на території школи під час уроку. Але тільки в підвалі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Але бувають випадки, коли дітям потрібно поговорити особисто — чи то зі шкільним психологом, чи то з учителем, якому вони довіряють. Дуже часто вони охочіше розповідають про свої проблеми шкільному персоналу, ніж батькам. А дітям зараз дуже важко, і вони все частіше звертаються за допомогою. Обмеження вдома, постійна загроза падіння ракет, постійний страх через війну, що триває, або, нарешті, родичі, які загинули на війні, смерть яких їм дуже важко зрозуміти або пережити...
А вчителі в школі завжди готові і чекають на своїх учнів. Вони не лише організовують корекційні заняття чи пояснюють незрозуміле на уроках, але й пропонують їм підтримку, просто розмовляючи з ними про їхні проблеми
Вони розмовляють по телефону або за допомогою відеодзвінків. Якщо цього вимагає ситуація, вони зустрічаються особисто в укритті.
— Я багато років працюю в освіті, — розповідає Тетяна Подоляко, — але настали такі часи, що наші зарплати просто смішні. Тому сьогодні в школах працюють справжні вчителі, а не ті, хто прийшов на заробітки. Сюди прийшли люди за покликом серця. Тому що роль вчителя полягає не тільки в тому, щоб навчити читати чи писати, а найголовніша місія вчителя — навчити дитину залишатися хорошою людиною в майбутньому, в якій би складній ситуації вона не опинилася.
Велика шкільна родина
Порожні шкільні коридори мають у собі щось моторошне і сумне. Скрипить підлога і відлунюють наші голоси. А адже від барвистих стін мав би відлунюватися дитячий сміх.
Сьогоднішній сигнал повітряної тривоги перервав, серед іншого, урок інформатики. Викладачка цього предмету Вікторія Авраменко колись була тут ученицею, але через роки повернулася вже в іншій ролі. І таких випадків, коли учні та вчителі створюють цілі шкільні покоління, стає дедалі більше. Атмосфера школи більше схожа на велику родину, ніж на навчальний заклад. Зараз викладання інформатики — це справжній виклик у ці складні часи, адже як викладати цей предмет дітям дистанційно, не маючи можливості щось показати, надати технічну підтримку?
— У нас тут є такий електронний щоденник, ціла система, де ми можемо задавати домашні завдання, писати коментарі, ставити оцінки, і до цього мають доступ і учні, і батьки, — Вікторія Авраменко показує довгий список презентацій та домашніх завдань, які були задані учням, — а якщо дитина не має можливості підключитися до онлайн-класів, ми намагаємося дати якомога більше матеріалу, вправ, щоб вона могла наздогнати самостійно.
Фото: Альдона Гартвіньська
На запитання, коли вона востаннє бачила учнів у своєму класі, Вікторія відповідає, що це було в травні цього року, коли ще було гібридне навчання — частина занять проходила в школі, а частина онлайн. Проте сльози самі собою навертаються на очі, коли вона дивиться на порожній коридор.
— Дітей зараз обмежують у всіх сферах їхнього життя. У них забирають не лише освіту, але й дитинство. Перед школою є дитячий майданчик, там давно нікого не було. Це дуже сумно.
Ми віримо, що це скоро закінчиться
Вчителі вірять, що незабаром шкільні коридори знову наповняться дітьми, тож готуються до нового навчального року за їхньої відсутності. Вони самотужки ремонтують кімнату, де в невідомому майбутньому має з'явитися новий комп'ютерний клас. Вони ремонтують кімнату, не переймаючись тим, що поки що не мають комп'ютерів.
— Працівники школи все ремонтують самі, бо ми не маємо ресурсів від міністерства, — каже директорка школи. Ми навіть надсилали запити в різні магазини, щоб дізнатися, чи немає у них чогось пошкодженого, можливо, порвався пакет і такий товар не придатний для продажу, і ми з радістю його візьмемо. І так, потроху, ми працюємо, починаючи з вересня.
Також власними силами відремонтували кабінет хімії. На стінах висять дошки, кольорові рівняння хімічних реакцій, а на підлозі — вазонки з красивими квітами. Приміщення нагадує аудиторію з американських кампусів, вишукану в кожній деталі. Коридори та ванні кімнати також відремонтовані. Але найбільше мене вразила їдальня. Велике і чисте приміщення, з кількома рядами лавок і стільців, з картинами із зображенням їжі, фруктів і овочів.
Ми почали готувати за меню, яке розробив сам Євген Клопотенко, — розповідає шкільна кухарка, — тільки нам немає для кого готувати
З січня 2022 року по всій Україні розпочалися зміни в системі харчування дітей у закладах освіти. Основне покращення мало полягати в тому, що діти їстимуть менше хліба, цукру та солі, натомість кількість овочів, м'яса та молочних продуктів у їхніх тарілках мала збільшитися. За зміни відповідав легендарний шеф-кухар Клопотенко, який приготував 160 зразкових страв. Серед них були, зокрема, запечена риба, херсонська юшка, салат з буряка та сухариків, курячий шніцель, банош або полтавський борщ. Однак зі шкільної кухні віє холодом порожніх казанів і сковорідок. Ніхто не знає, коли нарешті можна буде розпалити конфорки. Кухарка, трохи ніби з соромом в очах, майже пошепки розповідає, що знає, що деякі з дітей могли розраховувати лише на теплу і поживну їжу протягом дня в школі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Відразу біля головного входу до школи знаходиться Стіна пам'яті. Невеличкий і невибагливий вівтар у синьо-жовтих кольорах вшановує пам'ять загиблих героїв, які були випускниками школи № 20 у Сумах. Вісім солдатів, які загинули під час повномасштабного вторгнення, дивляться на мене з невеликих фотографій. Поруч з ними стоїть невелика картонна коробка, куди діти та батьки можуть приносити подарунки для воїнів. Найчастіше це картини, цукерки або хустинки ручної роботи, які виконують роль оберегів і приносять удачу.
— Я б дуже не хотіла додавати сюди більше фотографій, — каже Тетяна, її очі застигають від емоцій, — але ми знаємо, що багато наших випускників, багато наших хлопців зараз воюють на фронті.
Повномасштабна війна зробила тектонічний зсув у ставленні суспільства до української мови. Для багатьох іноземців стало відкриттям, що за рівнем спорідненості українська ближче для білоруської (84%), польської (70%) і сербської (68%), і лише потім до російської (62%) мови. Українська входить у тридцятку найпоширеніших мов у світі, адже нею володіють понад 40 мільйонів людей не тільки в Україні, але й у діаспорі.
За даними електронної платформи для вивчення мов Duolingo, у 2022 році понад 1,3 мільйона людей по всьому світу почали вивчати українську мову. І Польща посіла 3 місце у світі (після Ірландії та Німеччини) за приростом таких користувачів (1615%). А це цифри тільки однієї платформи, тоді як ще є сотні приватних і корпоративних викладачів, репетитори й подкасти.
Частина тих, хто завершив курс у популярних застосунках, все ще не відчуває значного прогресу у володінні українською. Хтось не має терпіння на уроки, а хтось хотів би дізнатися ще більше. І подкасти, які можна слухати в машині, вдома, на пробіжці, є чудовим сучасним інструментом ненав’язливого опанування української.
Подкасти для тих, хто вивчає українську з нуля
Загалом вибір подкастів для тих, хто вивчає українську з нуля, обмежений. Більшість подкастів орієнтована на просунутих учнів і часто подає матеріал українською без пояснень іноземною. Однак, деякі подкасти можуть бути корисними навіть для тих, хто тільки починає навчання.
Це подкаст від українки, авторки проєкту з вивчення польської мови Станіслави Троцюк. Він був створений з початком повномасштабної війни у відповідь на зацікавленість поляків українською мовою. Подкаст містить основні фрази, звороти українською. Особливість подкасту в тому, що він є польськомовним. Окрім подкасту, Станіслава також створила відеоуроки на YouTube. Вони охоплюють різні аспекти української мови і чудово підходять для початківців, пропонуючи доступні пояснення.
Цей подкаст охоплює базові теми: «Я і моя сім'я», «Моя квартира», «Мій робочий день». Тут обговорюють ситуації, що можуть виникнути у сфері послуг — тобто в магазинах, лікарнях чи банках. Крім того, подкаст знайомить читачів з українськими стравами, зокрема борщем, культурою святкування Різдва. Програма допомагає слухачам розширювати лексичний запас та покращувати комунікативні навички в різних побутових ситуаціях.
Почніть з основного подкасту Ukrainian Lessons Podcast, який є важливим для всіх, хто вивчає українську мову. Він охоплює основні мовні аспекти — як граматику, так і лексику.
Ukrainian Lessons Podcast має дві основні частини — українську й англійську. У першій частині спілкуються носії мови, а в другій українська викладачка Анна Огойко надає пояснення того, що було сказано в українській частині.
«Подкаст має шість сезонів, і кожен наступний є складнішим за попередній. Перший сезон призначений для початківців без знань. Сезони 2 та 3 зосереджені на початковому та середньому рівнях. Сезони 4-6 повністю ведуться повільною українською мовою та охоплюють різні теми, пов'язані з українською мовою, історією та культурою (з детальним розглядом лексики, граматики та вправами на вимову).
Звісно, вивчити мову за одну хвилину неможливо, але цей подкаст пропонує короткі, швидкі уроки української, щоб ви могли отримати додаткову практику. Подкаст більше не оновлюється, але містить багато епізодів, які навчать вас основам — таким як корисні фрази для подорожей, цифри, розмовні вирази тощо. Це відмінний спосіб доповнити ваші уроки української мови та закріпити знання.
Інший подкаст від Ukrainian Lessons ― 5 Minute Ukrainian ― зосереджений на розмовній мові. Він пропонує короткі, реалістичні діалоги, що охоплюють щоденні ситуації, як-от замовлення кави, знайомство чи бронювання столика в ресторані.
Ця серія багата на лексичні підказки та ключові граматичні моменти, надаючи корисні інсайти для швидкого й легкого навчання. Це як мати особистого гіда з української мови, що полегшує орієнтацію у щоденних спілкуваннях.
Ще один чудовий спосіб попрактикувати аудіювання. Євген так каже про свій подкаст: «Я чітко й цікаво говорю про своє життя і про Україну. Якщо ви володієте будь-якою слов'янською мовою, ви можете зрозуміти більшість з того, що я кажу».
Кожен епізод триває від 4 до 10 хвилин та охоплює різноманітні й несподівані теми: від порад щодо вивчення мов до святкувань під час війни чи що таке веганське сало.
Автор подкасту, український ведучий Віктор Дяченко, фокусується на поширених мовленнєвих помилках. Щоденне збагачення словникового запасу цікавими словами та корисними вправами, аби вільно володіти українською та дивувати своїми знаннями навіть носіїв мови. Цей подкаст не тільки про мову, а й про українську історію та культуру.
Переходимо на просунутий рівень: аналізуємо українською
На цьому рівні пропонуємо слухати подкасти, які будуть відповідати на безліч питань, що їх часто ставлять іноземці про Україну та її мову: «Чому частина українців розмовляють російською?», «Які є міфи про українську мову?», «Чи загрожує їй зникнення?» тощо.
Подкаст від Radio Skovoroda про мотивацію та досвід переходу на українську мову. Авторка Софія Тетерваковська спілкується з українцями, які опановують рідну мову, а також з іноземцями, які навчилися української. Можливо, саме їхній досвід вас надихне?
Тут багато чутливих тем про мову, розповідей про те, що українська не унікальна в бажанні імперії знищити її. Зокрема, для поляків буде цікаво послухати, як українці бачать їхню боротьбу за збереження мови в подкасті «Як поляки захищають і розвивають свою мову», адже Польща теж тривалий час була розділена між різними державами. У складі Російської імперії вона називалася Царством Польським, але імперська влада всіляко намагалася знищити національну освіту й мову, особливо після повстань 1830-1831 та 1863 років.
Тут про правильний наголос, слововживання, а також про український суржик, яким розмовляє, за інформацією Київського міжнародного інституту соціології, від 11% до 18% українців (це від 5 до 8 млн осіб). Здебільшого це жителі східних і центральних областей (21,7%), а найменше суржика у Західній Україні (2,5%).
Це справжній культурний «борщ», який знайомить слухачів з важливими історичними подіями. Тут можна дізнатися про створення відеоігор, радянські мозаїки та традиційні різдвяні страви. І тут багато важливих питань про мову в розрізі ідентичності та культури. Автори подкасту — історик Антон Мудрак і журналіст Павло Шаповал.
Круті тематичні подкасти українською з історії, культури та мистецтва
На проміжному етапі вивчення мови найкраще — це почати вивчати культуру, історію та знайомитися з мистецтвом країни. І, звісно ж, практикувати мову в живому спілкуванні. Ми підібрали кілька подкастів, щоб у вас завжди були нові теми.
Подкаст про мистецтво. Кожен сезон — нова тема та новий кут зору. Говорять про українських митців, яких вкрала Росія. Також є діалоги із сучасними українськими митцями, розглядаються питання розвитку суспільства та культурної спадщини.
Це документальний наративний подкаст про культурні крадіжки, які Росія вчиняє протягом багатьох століть в Україні. Це ініціатива кінокомпанії 435 FILMS. Тут розповідають про українські культурні артефакти, які обманом опинились в російських музеях.
Серія подкастів «Україна розумна» від hromadske — це діалоги філософа та письменника Володимира Єрмоленка із соціологами, теологами, істориками, науковцями про Україну.
«Ці інтерв'ю мають тривалість, що виходить за межі одного дня. Вони надають сенси та розуміння, а не лише інформацію, дозволяючи зупинитися та озирнутися навколо. «Україна розумна» зосереджена на пошуках української ідентичності та допомагає бачити Україну усвідомлено», — йдеться в описі проєкту.
Це подкаст етнологині Ірини Ігнатенко про історію інтимних стосунків у традиційному українському суспільстві. У кожному епізоді дослідниця розповідає, які традиції і порядки мали наші предки і як вони отримували і позбавляли себе задоволення. Це нагода крізь призму минулого трохи краще зрозуміти себе теперішніх.
Подкаст про колоніальне минуле України і його вплив на сьогодення. Війна в Україні загострила суперечки довкола нашої історії, і ми все ще не розуміємо, де ми. У цьому подкасті Маріам Найєм разом з Валентиною Сотниковою будуть досліджувати наше колонізаційне минуле, його вплив на наше повсякденне життя та культуру. А також шукатимуть інструменти, які допоможуть зрозуміти себе та Україну краще.
Подкаст про жінок, які на власному прикладі показували, що жінка має право жити так, як того бажає, та має сили реалізувати свій потенціал. Проєкт «ВТРАЧЕНІ», реалізований Громадською організацією PRO WOMEN UA, зміг показати, як в кінці XIX – на початку XX століть жінки з різних регіонів України змогли взяти під контроль власне життя, реалізовуватися в різних сферах і бути не лише матерями та господинями.
Зараз часто проводять паралелі, яким був світ під час Другої світової війни та після неї. У подкасті Олександр Аврамчук та Ілля Кабачинський розповідають про події минулого, щоб краще зрозуміти майбутнє.
Тут не буде нудних дат. Зате буде про секс, раси, нації, релігії, зради, любов і війни. Письменник і телеведучий, автор історичного телепроекту «Машина часу» Олег Криштопа розповідає невідомі історії про відомих людей.
Тут ви знайдете твори українських класиків та сучасних авторів. Наразі в аудіоформаті доступні такі твори: «Депеш Мод» Сергія Жадана, «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена, «Повість про санаторійну зону» Миколи Хвильового та «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної. Разом з тим тут можна знайти випуски з обговоренням книг та записані інтерв'ю з митцями. Усе це створено для того, щоб слухачі могли зануритися у світ української літератури та відійти від російських наративів.
Подкаст про культуру від викладачів Могилянки — літературознавиці Тетяни Огаркової та філософа Володимира Єрмоленка. Подкаст охоплює широкий спектр тем і включає розділи «Українська культура», «Мислити в темні часи», «Культові автори», «Культові епохи» та «5 філософських розмов».
Цей подкаст-проєкт створений «Мистецьким фестивалем "Ї"» та Українським інститутом книги. Команда проєкту подорожує містами України, записуючи розмови з сучасними письменниками на теми, важливі для літератури. Крім «Літературних балачок», ви можете переглянути відео «Будні митця» — прогулянки рідними містами митців, записи у їхніх домівках і важливих для них місцях. Проєкт був записаний у 2020 році.
Незвичний подкаст на перетині психології та української літератури. Ведучі обговорюють літературні твори, допомагаючи слухачам глибше зрозуміти особисту ідентичність, по-новому подивитися на авторів, відкрити нові улюблені українські постаті й книги.
Тут ви почуєте цікаві і небанальні історії про українських авторів, епохи та розвиток української літератури. Це важливі розмови про філософію та психологію української літератури.
Подкаст від Radio Skovoroda, в якому Вікторія Лавриненко говорить із сучасними українськими авторами. Спогади, теплі розмови, літературно-винні рекомендації та цікаві дискусії на мистецькі та особисті теми.
Гумор по-українськи
Найвищий рівень розуміння мови — розуміння її гумору. За допомогою цих подкастів можна навчитися сміятися разом з українцями й опанувати тонкощі нашого гумору.
Бесіди з коміками з різних регіонів України про їхню діяльність, зміни у житті та творчості, натхнення, а також cancel-культуру, яка набирає обертів через нові реалії та нове ставлення до гумору. Про що можна і не варто жартувати? Як допомагає не збожеволіти чорний гумор? Яка взагалі роль гумору під час війни? Слухайте у подкасті «Сміх та гріх» від Радіо «Накипіло».
Подкаст про культуру сміху від редакторів Vertigo та The Village Україна Юри Поворозника і Ярослава Друзюка. У подкасті говорять про українську та світову комедію, успішні стендапи та просто хороші жарти.
Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.
Інстинкт волонтера
Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?
Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва.
Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій.
На Майдані
Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу.
Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.
Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером
Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.
Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?
Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію.
Під час поїздки на фронт
Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало.
З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого.
Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.
Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?
На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо.
Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання
Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові».
Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.
Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу
«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»
Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?
Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.
Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко
Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому?
Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.
Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?
Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті.
З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років?
Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон.
В одному з евакуаційних вагонів
Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.
У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі
Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.
Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.
У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…
Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій.
Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.
Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.
Проєкт нового приймального відділення шпиталю
Якими ще є потреби головного шпиталю країни?
Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.
«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»
Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?
Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива.
Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.
Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей.
Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть».
Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону
Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.
Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.
Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.
Як війна змінила вас і ваше оточення?
«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування.
Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.
Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою
Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.
З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022
Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?
У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву.
Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним.
Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі.
Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко
Звісно, навіть Трамп, Маск та Джей Ді Венс не можуть одним махом грохнути американську бюрократію. Тому, за найновішою інформацією, американська розвідка продовжує ділитись з Україною розвідувальною інформацією, яка може допомогти її військам захистити себе. Утім американці скоротили обмін розвідданими, які українські Сили оборони можуть використовувати для наступальних операцій на російські війська. Це суттєво заважає для нанесення точних ударів сил оборони по тилах російських окупантів.
Так, у рамках обмежень 7 березня американська аерокосмічна компанія Maxar Technologies перестала надавати українським військовим розвідувальні дані, що стосуються російських військових об'єктів і дислокації та пересування живої сили ворога. Таким чином, ЗСУ тепер не можуть отримувати безплатної розвідувальної інформації. Проте, як з'ясувалось, вони можуть її отримати обхідними шляхами — за гроші. Це час і додаткові ресурси, які могли би піти на інші закупи військового часу.
Знімок Maxar Technologies, який показує вигляд Новокаховської греблі та гідроелектростанції до обвалу 28 травня 2022 року та після обвалу 16 червня 2023 року. Фото: HANDOUT/AFP/East News
На зауваги про те, що таким чином Америка допомагає Росії у війні, Трамп байдуже зауважив, що Путін «робить те, що зробив би будь-хто інший»
Більше того зустріч американських переговорників з українською делегацією у Саудівській Аравії навряд чи може відновити паузу у військовій допомозі США. Адже Трампу мало нашумілої угоди про корисні копалини — він хоче уламати Володимира Зеленського на кілька поступок — від відмови від деяких територій на користь Росії до вимог до українського президента піти у відставку та на вибори.
Можна констатувати, що формула «мир через силу» в розумінні команди Трампа пішла кудись не туди і перетворилася радше на примус до «миру» жертви агресії
Навесні 2024 року давній товариш Трампа, генерал американської армії Кіт Келлог, оприлюднив свій мирний план. Не те, щоб це був досконалий документ, утім він передбачав одночасний тиск на Росію й на Україну для зупинки гарячої фази війни. Україну мали шантажувати припиненням військової допомоги. А Росії погрожувати значним посиленням мілітарних потужностей Києва та запровадженням болісних санкцій. Утім, зараз ми бачимо, що батіг для Росії десь загубився, зате Вашингтон поставив на розтяжку Зеленського. Заради переговорів із Кремлем нові обличчя адміністрації Трампа навіть ввели певне табу на маркування Росії як агресора, що силою ламає кордони та угоди.
Дикий краш-тест американських стосунків змушує європейські держави задумуватись — чи варто сліпо покладатись на Америку у плані власної безпеки та купувати зброю лише там. Бо завтра можуть відімкнути супутники, забанити доступ до даних ЦРУ, припинити поставки комплектуючих. І який сенс тоді купувати за шалені гроші щось високотехнологічне, як то літаки F-35 чи M142 HIMARS — якщо воно стоятиме металобрухтом в амбарі?
Нинішні фаворити Трампа готові відправити в урну навіть бізнес-угоди, за які сплачено не просто гроші, а шалені гроші. Взяти хоча би погрози Ілона Маска відімкнути системи супутникового зв’язку Starlink ЗСУ. Мовляв, без цього уся лінія фронту завалилась би, і взагалі він весь такий миролюбний, що його нудить від війни.
По-перше, ще кілька днів тому було офіційне пояснення від уряду Польщі, що це бізнес угода з компанією Space X та Пентагоном на 50 мільйонів доларів на рік, і відключати щось це точно непорядно
Але коли міністр МЗС Польщі Радослав Сікорський припустив, що у разі гірших сценаріїв, коли «SpaceX виявиться ненадійним постачальником, ми будемо змушені шукати інших постачальників», нинішні еліти США влаштували атаку брудом у соцмережі Х. Державний секретар Марк Рубіо пригрозив, що без американських технологій «росіяни вже стояли б на кордоні з Польщею». А фаворит президента Маск обізвав урядовця ще недавно держави-союзника у Східній Європі «маленькою людиною», якій варто закрити рот.
Уявити щось подібне за Ентоні Блінкена, Джо Байдена, Діка Чейні чи хоча би Майка Пенса — віце-президента Трампа за першої каденції — було просто нереально. Це просто майстер-клас, як наживати ворогів на пустому місці і заміщувати реальну політику гопотою з підворітні.
ЗСУ використовують передові ракетні системи HIMARS для ураження російських цілей. Фото: Cover Images/East News
Який урок із цього має винести Україна, Польща та весь Європейський союз? Поки авторка писала цю статтю, видання Forbes повідомило, що США в рамках паузи у військовій допомозі припинили обслуговувати ALQ-131 — блоки радіоелектронної протидії для самозахисту українських F-16. На щастя, французькі винищувачі Mirage-2000 стали порятунком для українських пілотів і дещо закрили нагальну потребу у захисті неба, але цього мало.
Цей гіркий урок від Вашингтона із примусом до миру жертви, а не агресора, каже одне, що не можна залежати від країни, котра може в будь-яку мить позбавити тебе можливості застосовувати системи озброєнь, котрі мають критичне значення для армії, що обороняється
Сьогодні США позбавляють засобів українську армію, завтра подібне щось можуть почути Литва чи Польща, бо у Трампа добрі стосунки з Путіним та бажання швидкої мирної угоди заради Нобелівської премії.
Поведінка Трампа і його молодих державників, які без цензури пишуть все, що спаде на думку в соцмережі Х, говорить, що про стару Америку із фільмів, яка рятувала всіх від війну і тероризму, можна забути. Тепер порятунок Європи в її руках. То ж час діставати плани розвитку власних армій і не економити гроші на власну зброю. Адже технофеодали, які заполонили Білий дім і Мар-а-Лаго, не визнають ані правил, ані союзів, ані угод. Тому найкраща кара для них — розбити монополію і створювати свої окремі безпекові союзи з розвідданими і зв'язком.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Коли ми приїжджаємо на місце, вже темно. Навколо немає ліхтарів, а вікна в сусідніх хатинках забиті дошками. Наш шлях позначений лише чорним слідом від шин, залишеним на снігу. Ми ковзаємо по льоду, щоб нарешті помітити силует у темряві. Біля входу до батальйонної їдальні на нас чекає Пташка. Поруч з нею сидить Мілка, шоколадний дворовий песик з притулку. Пташка, широко посміхаючись, представляє її як «маленького антидепресанта». Я відчуваю, що прийшла в гості до доброго друга, хоча ми зустрічаємося вперше в житті.
Альдона Гартвіньська: Війна в Україні вже набридла людям?
Катерина Поліщук: Світ забуває, що в нашій країні з 2014 року триває війна. Світ мовчав, коли розвивався російський сепаратизм, коли Росія доставляла зброю на українську територію, коли підігрівала конфлікт. Світ відводив очі, коли анексували Крим. Тоді війна стосувалася лише тих, чиї близькі були в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому, в Іловайську. Для багатьох війна була далеко. Що це таке, світ по-справжньому зрозумів наприкінці лютого 2022 року.
Ми вигнали ворога з-під кордонів Києва. Люди побачили війну в себе на дворі, під своїми вікнами. Але минув час, війна віддалилася, повернулися буденні проблеми.
Росія щодня обстрілює українські міста, люди бояться за своє життя і життя близьких, але якщо в родині ніхто не пішов на фронт, не загинув і не потрапив у полон, окопи здаються далекими
Чи не в кожного українця є хтось на фронті?
Серед моїх близьких і друзів — усі. Коли я була в полоні, а брат воював у територіальній обороні, моя мама могла розраховувати на підтримку. А нещодавно вона почула від колеги: «Вам добре, вам не треба переживати, що когось від вас заберуть на фронт, а моїм двом синам доводиться ховатися».
Їй добре, бо її донька і син вже воюють. Більше нікого не заберуть.
Саме так. А вона боїться.
Сьогодні найбільшим злом є мобілізація. Всі забувають, що більшість військових, які зараз перебувають на фронті, сидять там від початку повномасштабної війни. Але є й ті, хто воює довше, ще із зони АТО. І їх ніхто не міняв, вони не можуть відпочити. Є багато командирів, які воюють по три роки. Це морально виснажує.
Є люди, які сидять в окопах третій рік — виснажені морально, страхом і фізично. Багато хто не витримує. І для більшості українців найбільше зло — це ТЦК. І коли Росія знову нападе з повною силою — це питання часу, бо вони ніколи не зупиняються — буде вже пізно когось міняти в окопах, ми всі опинимося в неволі.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Це нікого не переконує. У коментарях в інтернеті часто можна прочитати, що «я віддаю перевагу хлопцю-ухилянту, бо він принаймні вдома». А також про те, що діти політиків чи депутатів не мобілізовані, сидять у безпеці або тікають за кордон.
Мені начхати на цих дітей і на нинішню владу. Я борюся за те, щоб моя мама не жила під російською окупацією. Я сама була чотири місяці в полоні. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни, знаю, що таке окупація, знаю, що таке позбавлення волі. Я на власні очі бачила масове вбивство у в'язниці в Оленівці, де вони підривали вибухівку і вбивали військовополонених, щоб приховати сліди катувань. Місяцями я бачила, як вивозили закатованих хлопців після багатогодинних допитів, щоночі чула, як їх катують.
Я знаю сотні і тисячі випадків, коли вони розстрілювали і ґвалтували цивільних. Як вони витягали дівчат з їхніх квартир, а потім поверталися шматки м'яса. Мої колеги ховали повішених і зґвалтованих дівчаток, яким було 13-14 років. Далеко шукати не треба: Буча, Ірпінь, Ізюм — яскраві приклади. А російські ЗМІ зараз поширюють новину про те, що це був фейк.
У моєї близької подруги вирвали з рук тримісячну дитину і заживо затоптали військовими черевиками. Моєму колезі під час катувань у підвалі порізали і здерли шкіру зі спини
А вони кажуть, що це містифікація і Бучі не було. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни. З ними ніколи не буде миру.
І весь світ чекає мирних переговорів.
Росіян потрібно максимально відмежовувати від решти світу, а не писати з ними мирні договори. Мене лякає, що світ такий байдужий. Ну, може, трохи занепокоєний. Але що дивуватися, якщо навіть деякі українці байдужі. Я бачу це по тому, як зараз проходить збір коштів на допомогу армії, по життю на вулицях великих міст. Люди виходять з того, що це треба якось пережити. Вони хочуть, щоб вижили їхні діти. Тому вони шукають притулку, сподіваючись, що хтось вирішить цю проблему за них.
Військові не хочуть повертатися в таке суспільство. Я багато разів чула від знайомих бійців, що їм краще бути на фронті, ніж у відпустці.
Так, більшість так думає і робить. Я чула, що нас, військових, треба буде соціалізувати. Сумно. Ми некомфортні. Особливо ті, хто пройшов справжнє пекло, ті, кого можуть вивести звичайні речі.
Я пішла добровольцем і не маю статусу УБД, не маю військового квитка. Деякий час тому мене зупинив на блокпосту поліцейський у Києві, це було після комендантської години. Я просто не встигла, бо їхала довго, аж з Покровська. Він запитує, чи я військова. Відповідаю, що так, доброволець. Він презирливо дивиться на мене і запитує, що означає, що я доброволець? Я, по-чесному, кажу, що воюю вже чотири роки, але без контракту. І вибачаюся, що запізнилася, пояснюю, звідки йду, що це довгий шлях прямо з фронту і я зараз буду вдома, бо живу неподалік. Він подивився мені в очі і знущально сказав, що зараз будь-хто одягає форму і називає себе військовим. Для мене це було справжньою зневагою. І як військового, і як людини.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Він тебе не впізнав.
Ні, мене врешті впізнала його подруга, і мене пропустили. У таких ситуаціях я бачу, як все насправді виглядає.
Одного разу в моїй машині перегоріла лампочка, і мене зупинив поліцейський. Спочатку, йдучи до мене, він кричав на мене, матюкався. Потім, підійшовши ближче, впізнав мене. «А, це ви, вибачте, будь ласка.» Та яка в сраку різниця, хто я? — Ви ж були в Маріуполі! Я розсердилася і кажу йому: «Яке це має значення?! Випишіть мені, будь ласка, штраф і дайте мені спокій.»
Я розлютилася, бо поліцейський бачив, що їде військова машина, за кермом сидить людина у формі, і він просто матюкається і звертається без жодної поваги, наче він король світу. Саме такі моменти виводять мене з рівноваги.
У таких випадках ти маєш справу з живою людиною, з якою можна якось безпосередньо конфронтувати. А як щодо хейту у соцмережах? Колись ти поділилася жахливими коментарями. «Бройлер. Жирна. Ти не пташка, скоріше страус...» Це писали люди, які здалося до того, захоплювалися твоєю стійкістю і героїзмом.
Можна намагатися казати, що вони написані комп'ютерними ботами, але, на жаль, це не так. Можна також сказати, що це росіяни, але, на жаль, часто це українці.
Я не знаю, що ними керує. Можливо, в їхньому житті не відбувається нічого цікавого. А ми, зрештою, завжди перебуваємо під постійним тиском суспільства. Коли ви нарешті заведете дитину? А коли буде друга? І навіщо тобі троє, ти вже занадто стара. Або занадто молода.
Я зустрічала таке ставлення: ми молилися за тебе, а ти не відповідаєш нашим ідеалам. Але я всього лише людина, я не той, хто зробив з себе героя
Я знаю, що є ще ті, кого я мотивую, і саме завдяки їм я тримаюся. І я знаю, що якби я тоді загинула у Маріуполі, то не було б таких коментарів. Хтось навіть колись написав: «Яка вона героїня, вона ж жива! Тому що герої — це ті, які загинули».
Якби я закінчила життя самогубством, якщо б я застрелилася або п'яна наступила на міну і загинула — я могла б стати героїнею. Але не зараз, після поранення я вийшла з полону і продовжую свою роботу в Збройних силах України. І хоча я не на передовій, я рятую життя інших людей.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Оборона Маріуполя, полон, одужання, а потім хейт, зміна суспільних настроїв і ставлення до військових. А ти все ще тут. Ти працюєш, воюєш. Звідки беруться сили і мотивація щоранку, незважаючи на всі ці перешкоди?
Щоб жити вільною людиною, не потрібно ніякої мотивації. Я знаю, що таке полон, знаю, як страшне позбавлення волі. Мотивацію можна лише підсилити, її можна стимулювати — але якщо людина народжується вільною і прагне цієї свободи, вона ніколи не зникає.
Багато хто каже, що мені легше, бо я сильна. Я кажу: стоп. Що означає «сильна»?
Сила — це вибір і важка робота. Я не народилася сильною. Я прийняла рішення тяжко працювати над своєю силою
Ще кажуть, що я не відчуваю страху. Звичайно, я відчуваю страх, мені боляче, мені страшно, мені важко. Але я прийняла рішення бути сильною, хоча у мене було багато можливостей піти простішим шляхом.
І світ повинен пам'ятати про тисячі українських дітей, депортованих, просто викрадених до Росії. Про тисячі полонених, цивільних і військових, яких роками тримають у в'язницях і катують. Я не знаю, як можна не мати мотивації рятувати своїх близьких, свою сім'ю, своє майбутнє.
Я хочу жити у вільній країні і думаю, що для цього я народжена, щоби боротися за неї. Я просто виконую свою місію, навіть після всіх тих ударів, які я отримала від суспільства, після кінських доз антидепресантів, після всього, що відбувається з жіночим організмом під час стресу — я б не прийняла іншого рішення. Мене підтримує те, що я потрібна своїй країні, що є люди, яким я потрібна. І якщо є хоча б одна людина, якій я допоможу, врятую, підставлю плече і підтримаю її у боротьбі, то я знаю, що живу не даремно. Самогубство було б занадто великою розкішшю для такої людини, як я. Я не можу собі це дозволити.
А чи є у тебе якийсь гарний спогад з війни? Щось таке, про що згадуєш з посмішкою?
Я пам'ятаю, звичайно, повернення з полону. Хоча на самому початку ми поняття не мали, що відбувається і куди нас везуть. Нас посадили в літак. Ми знали, що нас двісті в цій металевій бляшанці, що ми будемо летіти над окупованими територіями. Це був мій перший політ, і я пам'ятаю жахливу турбулентність. Багато хто з нас сподівався на обмін полоненими, а я сподівався, що літак не буде збитий.
Я взагалі не сподівався на щось хороше під час перебування в полоні. Я казала собі, що буду тут дуже довго і буде дуже важко. І це допомогло мені вижити. Коли ми летіли, я налаштовувала себе на найгірше, на чорну сраку. Все це для того, щоб не розбивати собі серце, що знову нічого не вийшло.
Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву
Але є й інший спогад. І найкрасивіший, і найболючіший одночасно. Це був момент, коли почали обстрілювати маріупольську лікарню, і всі поховалися в підвалах. Мій найкращий друг тоді чекав на операцію, він був єдиною живою людиною на тому поверсі. Літали ракети, і я витягла його в коридор. Він помирав у мене на руках дві години. Йому було страшенно боляче, йому було важко, але він помирав не на самоті. Ми лежали в коридорі, йшов обстріл, все горіло, і мені було страшенно страшно...
Але я не покинула його, хоча вже й не могла йому допомогти. І я думаю, що я пишаюся собою. Якби я мала померти, то померла б саме так. Я не хотіла б померти на самоті
Ти коли-небудь заспіваєш знову?
Я старалася, але втратила голос. Перестала тренуватися. Голос — це інструмент, який треба постійно тренувати. Я вже не співаю так, як раніше. Я сумую за тими часами, коли спів приносив мені велику радість, але я не шкодую про прийняте рішення. Навіть знаючи про всі наслідки, я б все одно повернулася сюди, зробила б це знову і знову.
Я обрала правильний шлях. Я це зрозуміла в полоні. І цей важливий урок я не можу змарнувати.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
