Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Українська волонтерка Леся з велосипедом, який подарували польські благодійники. Фото: привтаний архів
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Це сталося завдяки публікації на нашому сайті статті «Велосипеди пана Пйотра». Ми розповіли про скромного механіка з Ольштина, який став доброчинцем для українських біженців.
Він з квітня 2022 року розпочав акцію «Велосипеди для українців» (Rowery dla Ukraińców). Збирали велосипеди з цілої Польщі для українських біженців. Через пів року до акції приєдналася харцерка Дорота Лімонтас та чимало людей, які хотіли допомагати біженцям.
Після нашої публікації географія діяльності польських волонтерів розширилась: до них звернулися волонтерки з Житомирської області. Жінки потребували велосипедів, щоб возити в села продукти людям, які опинилися в складній ситуації через війну.
Волонтерка з Ольштина Дорота Лімонтас наприкінці листопада приїхала до України з гуманітарним конвоєм. Вона привезла три велосипеди колегам з Житомирщини.
Один із них подарували волонтерці Лесі з міста Чуднів Житомирської області.
На сьогодні Пйотр Палінський разом зі своїм татом Вітольдом відремонтували й подарували українським біженцям понад 1000 велосипедів.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
"Вусата картоплина" або хижак у масці доброго господаря
Альдона Гартвіньська: Що таке вусата картоплина?
Марцін Стшижевський: Вусата картоплина — це так званий президент Білорусі Олександр Лукашенко. Один із найспритніших і найефективніших диктаторів сучасної Європи. Нагадаю: він керує Білоруссю ще довше, ніж Путін — Росією, тобто понад 30 років. Багато моїх білоруських знайомих просто не пам’ятають іншого часу — вони народилися вже після приходу Лукашенка до влади. Лукашенко — хитрий, ефективний і, на жаль, хижий. Ми часто бачимо його в образі такого собі "сільського дурника" чи директора радянського колгоспу: простого, «свого» чоловіка, який нібито міцно тримає країну в руках. Це навмисно створений імідж доброзичливої, простої людини. Але за цим образом — монстр. Людина, яка не зупиниться ні перед чим, щоб здобути, утримати, а ще краще — розширити свою владу.
У моїй книзі — бо, мабуть, саме звідти ти й узяла фразу про «вусату картоплину» — є ще гостріші, образливіші вирази. Я щиро вірю: Лукашенка потрібно висміювати. Його варто ображати. Бо він — справді небезпечний персонаж.
— У своїй книзі «Білорусь. Картопляна диктатура» ти наводиш маловідому інформацію, що сам Лукашенко міг бути суперником Путіна на шляху до Кремля. Чи справді Лукашенко мав такі амбіції?
— Цей чоловік мав і, як мені здається, досі має дуже великі амбіції. За часів, коли в Росії правив Єльцин, Лукашенко, ймовірно, хотів стати його наступником. Очолити якийсь відновлений Радянський Союз. З нашої точки зору це може здаватися абсурдним, але давайте подивимося на це трохи інакше.
Для нас розпад Радянського Союзу — це факт. Це сталося, і ми рушили далі. Але є люди — насамперед я маю на увазі Путіна — які вважають, що процес розпаду ще не завершено. Події в Чечні могли лише зміцнити їхню впевненість: імперія тріщить, і ця тріщина росте. Те, що сьогодні називається «спеціальною військовою операцією», супроводжується пропагандистськими меседжами на кшталт: «Якщо ми не переможемо у цій війні, якщо не зупинимо страшного європейсько-американсько-українського ворога — Росія загине. Вона розпадеться. Її хочуть розділити зовнішні сили».
Цілком очевидно, що для них розпад імперії — не завершена історія. А якщо процес ще триває, то його, на їхню думку, можна не лише зупинити й відкотити назад, а й — у разі поразки — мимоволі пришвидшити.
Президент Білорусі Олександр Лукашенкота президент Росії Володимир Путін Foto:Gavriil Grigorov / AFP/ East News
Тож я припускаю, що Лукашенко, висуваючи амбітні плани у другій половині 90-х, цілком міг уявляти собі повернення до радянських часів. Людина з Білорусі на чолі цієї великої союзної держави не була б чимось екзотичним. Брежнєв народився на території сучасної України. Хрущов — на російсько-українському прикордонні (з російського боку), але більшу частину життя провів в Україні. І, звісно ж, Йосип Сталін — уродженець Грузії. На цьому тлі Лукашенко на московському «троні» виглядав би цілком органічно — принаймні у його власному уявленні про світ. І саме тому, на мою думку, його амбіції були цілком логічними з його точки зору.
— Хоч ці грандіозні плани так і не стали реальністю, він не відступив.
— Багато з його амбіцій залишилися нездійсненими, але він просто не може дозволити собі відступити. Як і більшість диктаторів, Лукашенко вже скоїв занадто багато злочинів, нажив занадто багато ворогів. Єдине, що наразі захищає його самого, його родину, майно та найближче оточення, — це влада. На цьому етапі він просто не може її віддати без катастрофічних для себе наслідків.
— Я навмисно згадала цю «вусату картоплину», адже образ Лукашенка здебільшого формується через меми. Але про саму Білорусь ми насправді знаємо дуже мало. Чому нас так мало цікавлять білоруси? Чому ми не сприймаємо Білорусь як зростаючу загрозу або як приклад, з якого слід робити висновки?
— Насамперед, я не хотів би нікого звинувачувати в нестачі зацікавлення. Людська увага влаштована певним чином — ми не можемо цікавитися всім водночас. І цілком природно, що у свідомості багатьох східний напрямок об’єднується в єдиний простір. У цьому трикутнику східнослов’янських держав Білорусь — найменш помітна. Маємо Росію — багату, велику, непередбачувану. Вона завжди привертала увагу, і це зрозуміло: було б дивно не цікавитися настільки сильним і небезпечним сусідом. Другою є Україна — держава, в якій політичне життя динамічне, події бурхливі, зміни помітні. Особливо після 2014 року увага прикута до війни, трансформацій, руху до Європи. А Білорусь? Вона залишалася осторонь. Здавалася тихою, стабільною, «спокійною». І саме ця уявна тиша зробила її для багатьох невидимою.
Хоча в Білорусі й відбувалися серйозні порушення — і раніше були протести, політичні в’язні, зникнення людей — усе це залишалося ніби на периферії уваги. До 2020 року білоруське суспільство, по суті, перебувало в стані сплячки. Мої знайомі білоруси не раз розповідали: вони мали бізнес, роботу, спокійно займалися своїми справами — доти, поки не виступали проти влади. Інакше кажучи, система дозволяла існувати відносно спокійно, поки ти не ставив під сумнів її правила. Але справжнім переломним моментом став COVID. Держава продемонструвала повну некомпетентність. Лукашенко заперечував сам факт загрози, зневажливо говорив про пандемію й радив лікуватися, їздячи на тракторах.
— Чи знаємо ми взагалі, скільки жертв ковіду в Білорусі?
— У своїй книзі я намагався розібратися в цій темі — розмовляв із білоруськими лікарями, намагався зібрати факти. Але, відверто кажучи, ми досі дуже мало знаємо про ситуацію в Білорусі. Навіть точна кількість населення — предмет припущень, а не фактів. Усе доводиться лише оцінювати приблизно.
Проте тут важлива не сама статистика. Суть у тому, що країна зіткнулася з реальною кризою, а держава не просто не змогла впоратися з нею — вона свідомо робила вигляд, що нічого не відбувається. Влада намагалася приховати проблему, сфальсифікувати реальність. І така поведінка викликала у людей цілком логічне обурення. Бо вперше за довгий час вони зіткнулися з тією самою державною машиною — холодною, байдужою, жорсткою та абсолютно бездушною.
— Був COVID, потім — сфальсифіковані президентські вибори і вибух масових протестів. Чому ж у 2020 році не вдалося усунути Лукашенка від влади?
— Дехто з моїх білоруських знайомих вважає, що тоді Лукашенко був дуже близький до втечі з країни. Подейкують, що частина його родини була евакуйована, а сам він, імовірно, кілька днів перебував за межами Білорусі. Мовляв, лише коли він зрозумів, що може втримати ситуацію під контролем, то повернувся і почав з’являтися перед камерами. Але варто підкреслити: усе це — лише чутки.
Протести проти влади президента Олександра Лукашенка Foto: AFP / East News
— Але був такий момент, коли здавалося, що навіть армія стане на бік народу.
— Я чув у приватній розмові, що деякі військові підрозділи чекали наказ нової президентки, щоб стати на бік протестувальників, але цей наказ не надійшов. Я не буду це оцінювати, бо насправді не знаю, чи так було. До того ж не знаю, що б я зробив на місці такого політика. Цей наказ одночасно став би початком громадянської війни, яка, ймовірно, закінчилася б інтервенцією російських військ, які на той час ще не були задіяні у повномасштабній війні в Україніі. Російська армія тоді була більшою (за деякими джерелами, нині кількість загиблих із російського боку перевищує мільйон — Авт.), а також уявлення про потужність Росії було зовсім іншим. Тож я розумію, чому вони цього боялися.
Протести 2020 року, по суті, докорінно змінили життя кожного білоруса, з яким я мав нагоду спілкуватися.
Хоча, варто зазначити — це були люди, які виїхали з Білорусі. Ймовірно, якби поговорити з тими, хто залишився, особливо в менших містах і селищах, багато хто міг би сказати, що для них нічого особливо не змінилося.
Важливі люди без облич.
— Хто ці білоруси, які зараз перебувають в Україні? Це переважно емігранти й біженці після 2020 року, чи люди, які виїхали вже після початку повномасштабної війни?
— Це дуже різні люди з різним життєвим досвідом. Безумовно, частина тих, хто сьогодні воює за Україну, — це білоруси, які приїхали ще задовго до 2020 року. Деякі з них брали участь у бойових діях на Донбасі ще в період АТО. Тоді вони приходили до командирів українських підрозділів і казали: «Добрий день, ми — білоруси, хочемо отримати автомати». На них дивилися з подивом — мало хто тоді розумів, чого вони прагнуть і чому.
— Чи це не якісь шпигуни…
— Так, адже вже у 2014 році було зрозуміло, що Білорусь як держава стоїть на боці Росії і Путіна. Важливо розрізняти — не все білоруське суспільство, а саме офіційна держава.
Тож серед тих, хто зараз воює, є добровольці, які брали участь у війні на Донбасі і є найбільш досвідченими. Є також люди, які втекли після подій 2020 року — ця група досить численна. У книзі я розповідаю про своїх друзів, які виїхали після побиття, залякувань чи навіть тортур. Але є й ті, хто в 2022 році просто сказав: «Війна почалася — я маю бути там».
Отже, це дуже різні люди, але їх усіх об’єднує одна свідома позиція. Вони розуміють, що зараз перемогти Лукашенка в Білорусі неможливо. Вони пробували, але не вийшло. Існує багато теорій, чому це сталося. Спроба організувати ще одне повстання зараз була б ще складнішою, принаймні через те, що найактивніші люди вже виїхали.
— А з іншого боку, загроза російської інтервенції у випадку нових протестів у Білорусі вже значно зменшилася…
— Чим слабшою стає Росія, тим вища ймовірність того, що режим у Білорусі також похитнеться. Страх, що Росія зрештою анексує або поглине Білорусь, все ще існує. Але водночас — чим слабшою є Росія, тим менше шансів, що вона зможе реалізувати цей сценарій. Тому ослаблення Росії грає на користь Білорусі.
Проте є ще один не менш важливий аспект: зараз Білорусь поступово здобуває потенційного сильного союзника.
Якщо уявити, що в Росії через війну розгортається глибока політична криза (а я вважаю, що інакше ця війна не завершиться; якщо така криза не станеться, то конфлікт просто заморозиться), якщо в країні закінчаться гроші, люди вийдуть на вулиці, а у владі почнуться внутрішні суперечки, — і якщо у цей момент білоруси отримають підтримку України, тоді з'явиться реальний шанс.
Шанс на реалізацію, скажімо, «сирійського сценарію» — тобто блискавичної, короткої, але ефективної акції, підтриманої населенням, яка могла б призвести до створення нової білоруської держави. І ця держава, за задумом багатьох із тих, хто сьогодні бореться, має бути демократичною, проєвропейською та, що дуже важливо, прихильною до Польщі.
— Білоруси люблять поляків?
— Білоруси пам'ятають, що Велике Литовське Князівство було державою, яка значною мірою була білоруською за етнічним і мовним складом. Що ми були однією державою. Вони згадують це з теплом. Я часто чую від білорусів добрі слова про Польщу — як у контексті спільної історії, так і сучасності. Завдяки культурній та мовній близькості, адже білоруська мова навіть ближча до польської, ніж українська, білорусам дуже легко приїжджати сюди — вчитися, працювати, просто жити.
Щиро кажучи, іноді мене це навіть шокує. Наприклад, один білорус розповідав, як вони з другом гуляли Варшавою, і той сказав: «Якби мені ще п’ять років тому сказали, що я ось так вільно ходитиму Варшавою, я б не повірив». Варшава — гарне місто, але погодьмося: це не Токіо, не якась екзотична мрія, не щось неймовірне. Але для них Польща — це вже символ можливостей, відчуття свободи. Для багатьох — це просто новий дім.
Цікаво, що в самій Польщі ця зміна сприйняття майже не помітна. Але у незалежних ЗМІ Білорусі, України та навіть Росії Польща часто подається як приклад держави, якій вдалося. Її трансформація сприймається як успішна модель. Часто звучить: дивіться, їм вдалося, от що вони зробили правильно, а ми — ні.
— Білоруси борються з Росією, слабка Росія — це сильніша Білорусь. Ти сказав, що вони будують союз, але більшість білорусів, які воюють в Україні, є анонімними. Як будувати союз на основі анонімності?
— Коли я говорю про створення союзу, для мене не має великого значення, чи знає суспільство імена цих людей або бачить їхні обличчя. Важливо, щоб про те, що вони зробили для України, знали генерали, президент і парламент України. Адже саме ці люди у якийсь момент повинні будуть ухвалювати рішення про відкриті чи таємні дії, про підтримку.
Разом з тим варто сказати, що є люди — мої близькі друзі — які приховують свої обличчя, але потім їхні фото з’являються в репортажах білоруського державного телебачення. Часто це пов’язано з тим, що вони брали участь в опозиційній діяльності ще в Білорусі. Не можна заперечувати, що служби Лукашенка намагаються інфільтрувати ці структури, і такі спроби, можливо, були успішними.
Насправді навіть родини білорусів, які борються, часто не знають, що відбувається з їхніми близькими.
Це режим жорстокий, брутальний і позбавлений будь-яких людських почуттів. Якщо вони вирішать когось вбити, катувати, переслідувати чи просто ускладнити життя — не давати працювати, відкривати бізнес, чи навчатися дітям — вони це зроблять. Навряд чи є межа їхній жорстокості.
Люди звертаються і розповідають, що до їхніх батьків приходить КДБ. Порадити їм, що робити, щоб білоруський КДБ відчепився, я не можу публічно — це частина постійної гри, яку вони ведуть. Для сімей білорусів на фронті це велика загроза. Ми говоримо про режим, який не вагається вбивати людей.
— І ніколи не знаєш, як далеко вони можуть зайти. Це ми бачимо і з російського боку. Коли сталася Буча, здавалося, гірше вже не буває. Але потім з’явилися масові поховання в Ізюмі, розстріли полонених, застосування білого фосфору та бомбардування дитячих лікарень.
— Мені здається, що Білорусь була на кілька кроків попереду — на два-три роки випереджала Росію у тому, що могли собі дозволити. І цілком можливо, що Путін і Росія сприймали їх як свого роду полігон: «Що суспільство зможе витримати? Якщо там витримають — дозволимо собі те саме».
Білоруси під час військових навчань перед відправленням на фронт в Україну Foto: Michał Dyjuk /AP/ East News
— Чи бачить режим Лукашенка загрозу в участі білорусів у цій війні?
— Оскільки з’являються такі репортажі, про які я говорив, тобто активні спроби дискредитувати конкретних людей, я припускаю, що так. Крім того, вони намагаються подати ці події у своїх ЗМІ у набагато більш загрозливому світлі. Створюють образ скоординованих дій білоруської опозиції та Польщі, розповідають про тренувальні табори в Польщі, про натовпи білоруських мігрантів, які начебто готуються до вторгнення в Білорусь.
Особисто я не був би проти такого роду активних дій. Адже якщо можна зупинити людину, яка катує і мучить людей, позбавляє їх життя і тримає у бідності, краде і при цьому співпрацює з російською машиною геноциду, то я хотів би жити у державі, яка діятиме проти такого режиму значно активніше й агресивніше.
Якщо Лукашенко боявся політичних конкурентів, як-от відеоблогера Тихановського чи його дружину, то тим більше він боїться людей, які літають на дронах чи бомблять російські танки.
Війна, як чума, заражає ненавистю
— Ти ще поїдеш до Росії?
— Коли я починав навчання на філологічному факультеті, думав, що відкрию для себе цікаву частину світу, адже російська мова — це не лише Росія. Це Україна, Білорусь, Казахстан, Кавказ і Центральна Азія. Я міг порозумітися з людьми у різних куточках цього великого простору. Мріяв подорожувати з рюкзаком і дійсно трохи помандрував.
Для мене це було цікавіше, ніж поїздка, наприклад, до Франції. Раніше в школі я вивчав французьку — Франція цікава країна, але порівняно з Росією здається дещо нудною. Там не так багато несподіванок: ти їдеш і захоплюєшся соборами. У Західній Європі важко знайти таку пригоду, як спакувати рюкзак і відправитися поїздом у невідоме.
— Тридцять годин до наступної станції.
— У мене є правило: якщо поїздка триває понад 24 години, варто переодягнутися у спортивні штани. Мій рекорд — 100 годин у поїзді Москва — Іркутськ.
Доки в Росії не відбудеться потужна економічна та політична криза, ця війна не закінчиться. Неважливо, чи це буде Путін особисто, чи хтось із нинішнього уряду — слід припустити, що війна або вибухне знову, або триватиме. Там має відбутися перебудова всієї системи, і це буде дуже болісний і тривалий процес із абсолютно непередбачуваними наслідками. Не можна сказати напевно, що Росія, яка постане після цього, не буде агресивною. Можливо, й буде, але є велика ймовірність, що просто визнають — війни не приносять їм користі.
Я щиро вірю, що така соціальна зміна можлива. Адже всі суспільства, які нині є демократичними, повними любові до людини і ставлять права людини на перше місце, колись були жорстокими, агресивними. Франція була країною насильства, Польща — теж. Ці зміни — природний процес.
Росія має серйозну проблему: протягом останніх 100 років усіх, хто прагнув жити інакше, усували.
Ти запитала, чи поїду я до Росії. Після цієї війни залишаться десятки, а може, й сотні тисяч людей, які особисто пережили її або втратили близьких. Хтось загинув, хтось втратив дім через удари дронів. Війна — це чума, що заражає ненавистю.
Людина, яка раніше не мала нічого проти українців, які їй нічого поганого не зробили, але дрон влучив у голову її брата, сина, батька чи друга, почне їх ненавидіти. Вона буде ненавидіти й усіх, хто допомагав Україні. На жаль, в Росії цього не вирішать — там не допомогли ветеранам Другої світової чи Афганістану, і більшість втечуть у традиційний спосіб боротьби з травмою — в алкоголь, що лише посилюватиме агресію і патології.
Під час подорожі по Росії ми натрапимо на таких людей. Швидко стане зрозуміло, що ми — іноземці, а ще швидше — що ми з Польщі, союзної країни України. Це викличе найгірші асоціації.
Така людина може бути п’яною, мати ніж і не мати проблем з тим, щоб ним скористатися. У неї можуть бути друзі, які підтримають, а місцева поліція — закриє на це очі. Ми не уявляємо, якою буде майбутня Росія.
— I таких людей, які повернулися з фронту, буде дуже багато.
— Світ величезний і дуже красивий. Є чимало місць, куди можна поїхати без зайвих побоювань. Тож я налаштований, що коли ця війна закінчиться, поїду на Чорне море — десь між Миколаєвом і Херсоном. Піднімуся на Говерлу. Ти ж розумієш, якщо ми зможемо сидіти в цих місцях і дивитися, як у небі пролітає пасажирський літак, це буде надзвичайно приємне відчуття. Особливо з огляду на те, що ми теж зробили свій внесок у цю перемогу.
В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.
Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.
Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія
— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин — у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.
До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.
Віталіна з дітьми в Ісландії. Фото з приватного архіву
— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.
Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.
Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.
— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).
Рейк'явік — найпівнічніша столиця світу. Переліт з Польщі до Ісландії займає чотири години. Фото: Shutterstock
Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.
Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.
Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.
Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини
Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.
— Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. — Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.
Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.
Зараз я вже змінила роботу — знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.
Ісландія — одна з найбльш екологічно чистих країн світу. Тут навчилися використовувати енергію гейзерів, водоспадів і навіть термальних джерел. Фото: Shutterstock
Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).
Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.
В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.
Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася
Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.
Представник ельфів у парламенті
Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.
Поселення ельфів у валунах. В Ісландії люди з повагою ставляться до цих невидимих магічних істот і не прокладають автотрасу, якщо вона йде через ельфійські домівки. Фото: Shutterstock
В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.
Життя в Ісландії підходить не всім, адже взимку тут немає сонця, а влітку — темних ночей. Фото з приватного архіву
У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.
Працювати на рибальських суднах українців не пускають
Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.
У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.
Леся Москаленко з донькою в Ісландії. Фото з приватного архіву
В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.
В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.
Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема
В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.
Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає
Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.
— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).
Популярна в Ісландії розвага — споглядання за китами. Українці можуть отримати ліцензію і возити туристів на отакі побачення з китами. Фото: Shutterstock
Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.
Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.
Мінімум стресу в усіх процесах
— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.
Тетяна Короленко знає англійську й працює в Ісландії з біженцями з різних країн. Фото з приватного архіву
Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.
Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.
Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.
Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.
Сувора й красива Ісландія. Фото з приватного архіву Тетяни Короленко
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Наталія Жуковська: Катю, з чого саме почався ваш шлях у волонтерстві? Коли ви вирішили: «Я маю діяти»?
Катерина Терехова: Все почалося під час Революції гідності. У мене тоді навіть не виникло питання «що я буду робити?» — я просто відразу підключила всі можливі ресурси. На той момент я була досить впливовою рестораторкою, керувала у Києві преміальним закладом. Особисто знала багатьох гостей свого ресторану. А вони знали мою порядність і мені довіряли. Як рестораторка я почала з того, що годувала людей на Майдані, закуповувала величезну кількість продуктів, які привозила на польову кухню. А ще — купувала будівельні матеріали для зведення барикад. Для самооборони — лопати, пилки, шліфувальний папір. У закладі, де працювала, облаштувала пункт незламності. У кімнаті охоронців ми робили канапки, чай і каву. Була можливість скористатися туалетом і погрітися.
З волонтеркою Орестою Бріт (ліворуч) під час Революції гідності
Коли росіяни напали на Донеччину, звідти почали надходити запити від наших військових. Ми відправляли генератори в аеропорт і будматеріали на Піски. Через цю допомогу я стала персоною нон грата у моєму рідному Донецьку. Не змогла навіть бути на похороні тата. Мені сказали, що я в усіх ворожих базах. тож поїхати можу лише в один кінець.
Насправді, я цим пишаюсь. Точно знаю, що настане день, коли я туди в’їду з українським прапором.
Аж до 2022 року я продовжувала працювати рестораторкою, керівницею нічних клубів. Паралельно продовжувала допомагати. А далі почалася повномасштабна війна.
— Яка поділила життя на до і після…
— 24 лютого 2022 у мене теж не було питань, що робити далі. Мені зателефонувала подруга Ореста Бріт, з якою ми були на Майдані, запитала, чи я у Києві. Я відповіла питанням на питання: «Скільки вас?». І почула: «1200 військових, які охороняють один зі столичних аеропортів».
За допомогою колег-рестораторів вдалося побудувати їм кухню, завезти морозильні камери, посуд, продукти-напівфабрикати. А ще — забезпечити шкарпетками, спідньою білизною, запальничками, ліхтариками, карематами… Згодом до них доєдналися ще 80 курсантів і військові тероборони. Так з першого дня я влилася у волонтерську діяльність.
На початку березня мою родину вмовили виїхати на Закарпаття. Але сидіти склавши руки я там не змогла. Орендувала приміщення під склад. Наступного дня робила там ремонт, а через день ми отримали першу посилку гуманітарної допомоги від друзів з Відня. Вони прислали цілу фуру сублімованих продуктів харчування.
В той момент я зрозуміла, що в ресторанну галузь більше не повернусь. Якось різко втратила цікавість до бізнесу. У цій клятій війні я на 1000% знайшла своє покликання — допомагати іншим. Це те, що у мене виходить робити у неймовірних обсягах
— Які особливі якості є у волонтерів, які роками допомагають іншим?
— Впертість, самовідданість справі, любов до людей і до країни. А ще — стресостійкість і вміння фокусуватися на своєму, бо факторів і тригерів, які тебе відволікають, дуже багато. Це і наша влада, яка не робить того, що мала б робити. І постійне розчарування в деяких людях, які часом намагаються паразитувати на твоїй допомозі. Розчарування є постійно, і ти його або приймаєш, або опускаєш руки і зневірюєшся. Щодо мене, я точно знаю, що, для кого і чому роблю.
У столиці України досі бракує бомбосховищ
— Ви приїжджаєте на місця прильотів російських дронів і ракет по будинках у Києві, бачите ситуацію зсередини. Що відбувається з тими, чиє житло зруйновано?
— Це найболючіше питання. Ті, у кого геть зруйноване житло, їдуть або до родичів, або на дачу, хтось ночує в дитячих садочках або школах, де облаштовують пункти незламності. На жаль, у столиці України на четвертий рік повномасштабної війни досі немає злагодженого алгоритму дій органів влади при руйнуванні житлових будинків і усуненні наслідків цих руйнувань. І це — пекло.
Волонтери працюють у районах прильотів, поки не закриють заявки від усіх мешканців
Тому що ворог дедалі частіше б’є саме по житлових будинках. Коли відбуваються прильоти, першими прибувають рятувальники і комунальні служби. Вони вивільняють тіла загиблих, дістають поранених з-під завалів. Після цього допускають нас, волонтерів. І ми приймаємо заявки від постраждалих, прибираємо в їхніх квартирах, робимо демонтаж зруйнованих стін, забиваємо вікна плівкою або ОСБ-плитами. Ними — нарешті це сталося — нас забезпечує місцева влада. Хоча все одно не завжди до неї виходить достукатися, бо у вихідні вони відпочивають, а робочий день у них закінчується о 17.00. Тільки ми працюємо, допоки не закриємо всі заявки від мешканців.
Турбує також, що система оформлення документів для постраждалих теж досі не налагоджена. Тобто літнім людям для оформлення документації потрібно їхати у держструктури в центр міста. Для них це — як з’їздити до Італії. Не розумію, чому наша влада не може ставити на місці прильоту намет, садити туди представників необхідних структур, давати їм планшети, принтери і дозволяти приймати всі необхідні заявки та документи від постраждалих. Дуже хочеться, щоб соціальні органи діяли саме так.
— Куди переважно ховаються люди під час тривог? Чи достатньо бомбосховищ і укриттів у Києві й інших містах України?
— У Києві дуже бракує бомбосховищ. Іноді приїжджаю до Запоріжжя — а це місто, яке ворог обстрілює щодня і щоночі, і там є облаштовані укриття в дитячих садочках, школах. Є підземні школи. Те саме у Харкові. Там облаштували навіть підземні готелі. Інфраструктура переїжджає під землю.
Бомбосховище з вентиляцією у будинках у Києві — це поодинокі випадки. Тож дуже хочеться запитати у мера міста: «Де укриття? Де підземна система навчання? Де те, що давно має бути? Навіщо нам зараз новий парк?». Здебільшого людям нема, де ховатися. Кому пощастило, спускається у підвал. Хтось біжить у метро, хтось у підземний перехід або на паркінг. І це жахливо.
Під моєю опікою близько 300 дітей
— Знаю, що ви створили прихисток для сімей, які були змушені покинути свої домівки в інших регіонах через війну. Як він функціонує?
— Я його відкрила ще 5 червня 2022 року. А 1 червня цього року передала на баланс сільської ради у Закарпатті, бо, на жаль, не маю зараз фінансів продовжувати його повністю утримувати. Втім, люди продовжують там безкоштовно проживати. Я й далі сплачую комунальні послуги, але зараз люди там вже самі купують собі їжу.
Притулок для внутрішньо переміщених осіб на Закарпатті. Фото: Укрінформ
Цей заклад насправді унікальний, адже функціонує без жодного найманого працівника. В усі процеси залучені самі мешканці, які чергують за графіком. Зараз там проживає 12 людей. Це переважно літні люди, яким немає куди повертатися, а також декілька родин з дітьми. Я працюю в Києві, а моя мама залишається на Закарпатті, керує складом допомоги, який ми продовжуємо утримувати заради родин переселенців.
— А як довго внутрішні переселенці можуть там перебувати?
— Жодних обмежень. Хоча в інших закладах, які утримуються коштом місцевої влади, обмеження є — від 3 днів до 2 тижнів. Таким чином вони стимулюють людей до пошуків роботи й інтеграції. Що важливо, бо коли ти просто сидиш, нічого не робиш, живеш лише за рахунок соціальної допомоги, то у тебе і мотивація щось робити зникає.
— Які стосунки складаються у вас з тими, кому ви допомагаєте?
— З деякими людьми ми стали родиною. Маємо дружні стосунки і зв'язок назавжди. А є сумні історії, де присутні зрада, брехня і крадіжки. Так, є родина, яку свого часу я максимально оточила любов'ю. Жінка завагітніла і народила дитину у нашому прихистку. Я стала хрещеною новонародженого. Проте згодом вони втекли, забравши із собою речі з притулку. Ця історія мене найбільше вразила. Разом з тим можна розчаруватися в людях, але не втратити до них любов.
— Ви також підтримуєте школи-інтернати. Як саме?
— Своїх дітей у мене немає, але всесвіт розпорядився, що коли я почала допомагати людям, одна з перших заявок у березні 2022 стосувалась дітей. На Закарпаття привезли 180 дітлахів і 40 дорослих, які їх доглядали. Це були діти з єдиного в Україні соціального дитячого табору «Артек — Пуща Водиця». 80% з них були з важких родин. До того ж це була ціла зміна дітей з Донеччини, які приїхали на реабілітацію. А оскільки Пуща Водиця знаходиться поруч з Гостомелем, де відбувався наступ росіян, було прийняте рішення про термінову релокацію.
Їх розмістили у колишньому туберкульозному санаторії радянських часів за Свалявою. Я поїхала туди. Виявилося, що це покинута занедбана будівля, яка кілька років стояла пусткою. Умови були жахливі. Тож я кинула клич серед волонтерів і незабаром приїхала туди з фурою матраців і комплектів постільної білизни з Італії. Зараз це місце називається «Артек гірський».
Вихованці релокованого із міста Дніпро закладу «Довіра» на Закарпатті
Згодом до мене звернулися з проханням надати 20 матраців Мукачівському пожиттєвому інтернату для дітей і людей з інвалідністю. Це заклад, в якому 114 мешканців від 5 до 72 років.
Пам’ятаю, туди привезли дівчат з Дружківки. Вони були майже не контактні, мали проблеми зі здоров'ям. У них були короста, грибок, воші. Вони кричали, коли їх намагалися купати. Одній з дівчат потрібна була фіксація рук, бо вона їх заковтувала. Їх привезли ввечері — без історій хвороби, особистих медичних карток, просто з іменами, написаними ручкою. Три жінки, які їх супроводжували наступного дня, втекли.
Зараз деякі з цих дівчат вже говорять, ходять, впізнають людей. Частково вдалося відшукати когось із батьків. Це один з трьох закладів, яким я опікуюся вже четвертий рік. За цей час я побудувала для них окрему будівлю — новий медпункт зі спальнями, привезла матраци, придбала професійну центрифугу, пральну машинку, сушарку на 150 кг, яка коштувала 660 тисяч гривень. Зробила капітальний ремонт у сан вузлі на третьому поверсі.
Ще один заклад родинного типу, яким я опікуюсь, знаходиться у Домбоках. Ще один — школа-інтернат для дітей з відставанням у розумовому розвитку — на Вінниччині. Там 118 дітей. А взагалі під моєю опікою зараз близько 300 дітей.
Вже понад десять років бачу рідний Донецьк уві сні
— Хто вам допомагає фінансово? Чи вистачає ресурсів і допомоги від благодійників, щоб забезпечувати все необхідне для тих, кому ви допомагаєте?
— Є таке поняття як «соціальний капітал». Я понад 20 років пропрацювала в ресторанній галузі, є досить впізнаваною рестораторкою та івенторкою. Була частиною найкрутіших команд електронних фестивалів. Тобто в мене є аудиторія підписників, які знають мене особисто дуже багато років. Це і впливові бізнесмени, і відомі на весь світ спортсмени, артисти, співаки… Вони поширюють інформацію про мої збори, реагують на те, що я роблю. Здебільшого майже всі мої проєкти реалізовані завдяки цій підтримці.
Також маю два випадки виграних грантів від міжнародних організацій. Один на 28 тисяч доларів — гроші дали на будівництво прихистку для родин внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Другий — на 70 тисяч євро на закупівлю зимового одягу та взуття.
Мій основний інструмент — моя Instagram-сторінка. Моя особиста благодійна місія — це три інтернати й склад допомоги на Закарпатті. Ще я працюю головою проєктного відділу у благодійному фонді «Район номер один». Зараз добудовую містечко на Київщині для десяти родин з дітьми. У фонді я працюю на зарплатні, що дозволяє закривати мої основні потреби.
Ще одна моя місія — розбір завалів. Ми об'єдналися з декількома групами волонтерів і разом працюємо над усуненням наслідків.
Я не вірю в Бога. Я вірю в людей. Але, судячи з усього, якась вища сила вирішила, шо я маю бути цією супер жінкою — і я прийняла цей виклик
— Що вас найбільше надихає і тримає у волонтерстві, крім бажання допомогти?
— Надія. Я дуже вірю в те, що нам вдасться побудувати вільну країну з новою політикою, без корупції, змінити бюрократичну машину, спростити і зробити її для людей. Вірю, що доживу до моменту, коли зможу повернутися у мій рідний Донецьк з українським прапором. Я не хочу повертатися туди жити, але мрію бути дотичною до відбудови мого міста. Я знаю, яким є сум на смак. З 2014 року я часто бачу Донецьк уві сні. Коли просинаюся — завжди відчуваю запах троянд. Так пахло моє місто. І я вірю, що ми його повернемо, як і решту окупованих українських територій.
Артур Баглюк — підприємець і співзасновник християнської місіонерської організації «Слов’янська місія в Європі». З 2024 року — директор краківського представництва Польсько‑української господарчої палати. Від початку повномасштабної війни в Україні він з власної ініціативи оперативно відкрив у Кракові притулок для українських біженців. А також активно взявся за організацію гуманітарної допомоги з Польщі до України — як цивільним, так і військовим. Артур є проукраїнським активістом. І він підозрює, що саме через цю його діяльність на нього неодноразово здійснювалися замахи. Нещодавно в його автівці невідомі навмисно відкрутили болти на передніх колесах, що ледь не перетворилось на трагедію.
«В одному з анонімних листів писали, що ми бандерівці, і тому нас буде знищено»
Наталія Жуковська: Нещодавно на вас скоїли замах. Хто це міг бути і за що?
Артур Баглюк: Важко довести, хто це міг бути, тому що від початку повномасштабного вторгнення проти всіх проукраїнських активістів за кордоном постійно здійснюються ті чи інші неправомірні дії. Аби зашкодити, залякати й зрештою зупинити волонтерів чи навіть волонтерський рух в цілому. Комусь створюють фейкові акаунти, з яких потім розсилають провокаційні повідомлення, публікують фейкові дописи, створенні штучним інтелектом відео, комусь атакують робочу електронну пошту. Так, одному моєму знайомому її заблокували. На його мейл надійшло водночас понад вісім тисяч запитів з Хабаровська. Іншому товаришу у Вроцлаві, у якого був гуманітарний склад, підкинули заряджений ріжок від автомата Калашникова з патронами. Викликали польську службу безпеки й паралізували роботу гуманітарного складу майже на тиждень, поки тривало розслідування.
Подібний випадок з автомобілем у мене не вперше. Раніше мені просто спускали колеса. Цього разу зірвали на них болти. Вочевидь ті, хто це робив, думали, що колеса відірвуться десь у дорозі й станеться ДТП. Я вже 10 років живу у Польщі. Моя машина, хоч і на польських номерах, але впізнавана. З 2022 року на торпеді лежить прапор України. Я багато їжджу й паркуюсь у різних місцях. Того дня машина довго стояла у центрі міста біля нашого волонтерського штабу. Те, що щось не так з колесами, я відчув вже у дорозі, коли машину на швидкості почало кидати у різні боки. Я відразу скинув швидкість і повільно поїхав на СТО. Там мені і розповіли про скручені болти. Бо у мене навіть думки про подібне не було.
Але це вже не перша спроба замаху…
Одна зі спроб була у березні 2022 року. Ми сиділи в ресторані готелю поруч з нашим гуманітарним штабом, який відкрили на другий день великої війни. Разом зі знайомими обговорювали поставки медицини для українських військових. Сиділи у закутку, де людей майже не було. І тут я помітив, як якийсь чоловік приховано фільмує нашу зустріч на відео. Крикнув йому: «Навіщо ти нас знімаєш?». Він став тікати. Я його наздогнав, почалася бійка. Він бив професійно — відразу в кадик. Мої знайомі теж підбігли, забрали у нього телефон, розблокували. Там були відео не лише про нас, зокрема якісь люди у балаклавах. Він прикидався, що нічого не розуміє, ми змусили його все видалити та відпустили. Тоді всі були на адреналіні й навіть не подумали про виклик поліції. Я зателефонував туди вже на наступний день, і мене поставили на контроль. Щодня вранці мені дзвонив дільничний і питав, чи все у мене добре.
Друга ситуація — підозра, що нас з дружиною намагалися отруїти. Одного дня після роботи у гуманітарному штабі, вдома нам обом стало зле. Я думав, що, можливо, це перевтома. Втім, лікарі сказали, що наші симптоми вказують на отруєння. Адже всередині горіло так сильно, що я через больовий шок навіть втратив свідомість і розбив собі голову. Схожі симптоми були й у дружини, тож ми на певний час випали з робочих волонтерських процесів, поки не оговталися й трохи не відновилися.
Відтоді я став обережнішим — носив із собою свою воду, намагався не їсти з волонтерами у нашому штабі, оскільки трафік людей в штабі був великий і багатьох ми могли не знати особисто.
Ще в березні 2022 зламали наш волонтерський чат у телеграмі. Дістали всі контакти волонтерів, номери телефонів, фотографії і заблокували телефон моєму асистенту. А торік віддалено заблокували мій і дружини телефони, скоріше за все, знову через телеграм. Навіть знайомі айтішники не змогли нічого з цим зробити.
Чи змінилася тактика загроз?
Погрози надходять перманентно. Крім того, що у фейсбуці можуть написати боти, приходять усілякі листи з погрозами. Знаєте, у нас не просто гуманітарна організація. Ми є християнською протестантською церквою, у нас місіонерська організація, при якій є гуманітарний штаб. Так от в одному з листів польською мовою йшлося про те, що ми бандерівці і нас буде знищено. Писали про Волинь, про те, що нам помстяться і все згадають.
Один з листів з погрозами
Про всі погрози ми повідомляємо в поліцію, де мене щоразу питають: «Як ви вважаєте, чи це загрожує вашому життю?». Я відповідаю: «У листі мого прізвища не вписано, але зазначена наша організація. А оскільки я її керівник, то це треба враховувати». Тим паче, що до нас за гуманітарною допомогою, а також просто в церкву приходять люди. Виходить, на них теж може чатувати небезпека. Не уявляю, що в мізках тих людей, які пишуть подібні листи.
Але ми не боїмося. Якщо мета — зламати або зупинити нас, то вони глибоко помилились.
Як ви вважаєте, з чим саме пов’язані ці замахи на вас? Це реакція на вашу волонтерську діяльність, підтримку українських біженців у Польщі чи бізнес?
Бізнес — 100% ні. Тому що там у мене ні з ким немає конфліктів. Я вважаю, що це тільки моя громадська проукраїнська позиція, адже я також один з організаторів проукраїнських мітингів в Кракові. Я проукраїнський активіст в економічному і громадському секторі, тож це однозначно пов'язане з цим. Ми ж возимо допомогу різну, зокрема й для військових. Були кейси, коли торік возили навіть броньовані автівки з Америки. На мою думку, або це роблять росіяни, або нашпиговані російською пропагандою поляки, які не можуть зрозуміти, що так робити не треба. Нас хочуть роз’єднати — через історію, страх чи злість. Але ми маємо триматися купки, потрібно консолідуватися і бути разом, тому що ворог у нас один — Росія. Дезінформація — це теж зброя. Ми повинні воювати не тільки на фронті, а й за свідомість людей як в Україні, так і за кордоном.
Українцями в Польщі відкрито понад 60 000 підприємств
Як ви, директор представництва Польсько-української економічної палати у Кракові, оцінюєте стан українського бізнесу в Польщі? Які тенденції можна окреслити?
Дуже багато позитивних сигналів, які підтверджуються різними міжнародними дослідженнями, щодо позитивного впливу українців на польську економіку. Так, цьогорічне показало, що вони у вісім разів більше додали до бюджету, ніж польська сторона видала на їхню підтримку. На сьогоднішній день українськими громадянами відкрито понад 60 000 підприємств різного формату. Українці змінюють на краще цілі сфери. Взяти хоча б б'юті індустрію!
Також українці потужно займаються логістикою, будівництвом і працевлаштуванням. На сьогоднішній день чимало наших людей мають досвід в оборонно-промисловому комплексі. Оскільки експорт подібної продукції з України наразі заборонений, частина підприємців намагається відкрити філії або створити виробництва дронів та іншої оборонної продукції у Польщі — з орієнтацією на світовий ринок. Я вважаю, що це важливо для обох країн з точки зору безпеки та загрози нападу Росії на європейські країни.
Українці відкривають клінінгові компанії, заклади гастрономії, а деякі навіть пункти обміну валют і ломбарди, яких тут раніше було небагато. Я не знаю такої сфери, в якій українці б не хотіли працювати. Вони інвестують, створюють робочі місця, шукають нестандартні рішення, піднімають стандарти сервісу, сплачують податки.
З послом України у Польщі Василем Боднарем
А ось що стосується торгівлі між країнами, тут ситуація виглядає для України невтішно. Якщо до повномасштабного вторгнення загальний товарообіг між Польщею і Україною в середньому складав близько 10 мільярдів доларів на рік з більш-менш рівними показниками для обох сторін, то зараз картина суттєво змінилася. Після російського вторгнення український експорт до Польщі впав до майже 3 мільярдів доларів, тоді як Польща продає в Україну товарів на 13 мільярдів доларів. До того ж багато польських підприємців відкрили компанії та філії у західних областях України, переважно у Львівській. Близько 80% цих фірм займаються торгівлею, що додатково підтверджує зростання польського експорту в Україну. Фактично, це також частина польсько-українських відносин: українці підтримують польську економіку навіть з України.
З якими труднощами стикаються українці в Польщі, чим їм треба допомагати на державному та місцевому рівнях?
Підприємці, які приїхали з України до Польщі, зіштовхнулися з тим, що тут бізнес працює по-іншому. По перше — високі податки, які треба платити. Щось «порішати» не вийде, до того ж етика ведення бізнесу інша. Треба розбиратися в польському податковому законодавстві й бухгалтерії, навіть якщо вона на аутсорсингу.
Варто розуміти, що більшість бізнесів, відкритих у Польщі, починають приносити стабільний дохід приблизно з третього року діяльності
Перші два роки зазвичай є періодом інвестування й адаптації: підприємці тестують різні маркетингові стратегії, вивчають поведінку місцевих споживачів, налагоджують логістику, обирають ефективні канали продажу та підлаштовуються під юридичні й культурні особливості польського ринку. Це нормальний і важливий етап, який формує основу для довгострокового успіху.
Що стосується допомоги на державному і місцевому рівнях, то вона не завжди і не всім є зрозумілою. І добре, що існують інституції, як Польсько-українська господарча палата, до якої можна звернутися за консультацією, поясненням і професійним супроводом у веденні бізнесу.
Як саме польсько-українська господарча палата допомагає підприємцям?
Ми маємо велику базу контактів — виробників, логістичних компаній, бухгалтерів, фінансових і юридичних консультантів, які працюють як з малим, так і з великим бізнесом. Сильна сторона нашої діяльності — розвинений нетворкінг між представниками малого, середнього та великого бізнесів. Це дозволяє учасникам палати не лише обмінюватися досвідом, а й знаходити клієнтів, партнерів чи підрядників безпосередньо всередині нашої спільноти — як у Польщі, так і в Україні. Також ми володіємо актуальною інформацією щодо програм фінансування, спрямованих на відбудову України.
Серед іншого ми активно будуємо мости між польським та українським урядами, а також між керівниками територіальних громад обох країн. Зокрема, запрошуємо представників українських громад, переважно з прифронтових регіонів, організовуємо для них ознайомчі поїздки до місцевих громад Польщі. Під час цих візитів вони мають можливість налагодити прямі контакти, обмінятися досвідом з польськими колегами й побачити, як польські громади після вступу до ЄС ефективно використовують європейські кошти й ресурси. Як вони цим керують, як розбудовують інфраструктуру і адаптують її для людей з інвалідністю… У них є такий досвід. Вони знайомляться, дивляться, надихаються, а потім із цим досвідом повертаються в Україну.
У нас є вже домовленість з польським урядом про взаємний обмін. Тобто вони готові наших людей вчити писати проєкти на дофінансування Європою. Натомість представники українських територіальних громад передаватимуть досвід цивільної оборони, який отримали під час війни
Які основні проблеми називають українські підприємці? На що жаліються? А що навпаки їм подобається?
Жаліються на великі податки. Але це не тільки українці. Скарги можна почути і від поляків. І це не тільки про Польщу, це загалом про Європу. А ще проблема у тому, що кожна передвиборча кампанія в Польщі, на жаль, розганяє популістичні ксенофобські настрої, що також шкодить економіці країни. Ось приклад:
У 2023 році були вибори в Сейм. Виборча кампанія була побудована зокрема на антиукраїнській риториці. Як наслідок — понад 300 000 українців виїхало з Польщі. Серед них був певний відсоток підприємців, які вже були інтегровані в польську економіку, знали польську мову, інвестували гроші, створили робочі місця. Вони виїхали, продавши бізнес, до Іспанії, Португалії, Канади…
Які кроки варто зробити для полегшення підприємництва українців у Польщі?
По-перше — не тягнути історичне питання, насамперед Волині, в економічний сектор. Чи проблема існує? Існує. Чи треба її вирішувати? Треба. І вона вже вирішується. Торік, першого жовтня, після призначення пана Андрія Сибіги на пост міністра закордонних справ України ми з ним зустрічалися. Він окреслив пункти, які робитиме першочергово. Так от питання ексгумації жертв Волинської трагедії — перше в списку, і вже до кінця 2024 року були зроблені вагомі кроки у вирішенні цього питання. Займатися цим мають міністерства закордонних справ і історики. Не потрібно цим питанням ділити звичайних людей, тим самим підіграючи спільному ворогу — Росії.
«Коли відбувається масштабна трагедія, я знаю, що робити і куди бігти»
Ви активно допомагаєте українським біженцям у Польщі. Що стало для вас імпульсом почати волонтерську діяльність?
Я родом із Запорізької області. Моя родина походить із села Кінські Роздори Пологівського району, який, на жаль, зараз знаходиться під російською окупацією. Частина моєї родини вже 10 років живе під окупацією у Донецьку, а частина — в Запорізькій області. 9 червня я дізнався, що на війні загинув мій 20-річний родич, який пішов добровольцем на фронт. Через окупацію його батьки не можуть поховати сина вдома, на своїй землі. І це трагедія, яку важко пережити.
Черга за гуманітарною допомогою в Кракові, 2022
Ще у 2022 році ми відкрили шелтер (тимчасове житло, — Авт.), в якому зараз проживає близько 40 українців. За ці роки через нього пройшло понад 3,5 тисячі українських біженців. Переважно жінки і діти. Люди у нас зупинялись, далі ми допомагали їм знаходити постійне житло або переїхати в інші країни. Ті, хто проживає у шелтері сьогодні, у нас надовго. Бо по-перше, вже немає в Польщі програм допомоги на житло, а по-друге, це переважно мешканці з окупованих територій, яким повертатись нікуди. Вони не платять за житло, оскільки підпадають під програму захисту біженців.
Серед українських переселенців є чимало пенсіонерів, які приходять до нас за гуманітарною допомогою і кажуть: «Дайте якусь роботу, ми хочемо працювати». Після цього, коли я чую від когось, що українці не працюють, кажу: «Це неправда. Навіть пенсіонери готові працювати. Просто їх ніхто не бере на роботу»
Ми допомагаємо українцям не лише в Польщі. Надсилаємо постійну допомогу як цивільним, так і військовим в Україні. Головне, що просять, — це дрони, амуніція, тактична медицина. З початку повномасштабного вторгнення ми вже відправили понад 1100 тонн гуманітарної допомоги, а ще понад 80 000 продуктових і гігієнічних наборів видали українським біженцям у Кракові.
З якими історіями людей стикалися особисто?
Вражають історії про виїзд з окупації. Найстрашніше, що доводиться переживати людям — допити на ворожих блокпостах. Після почутого я навіть звертався до психолога, бо не міг самостійно впоратися з емоціями. Іноді сідав в автівку, виїжджав за місто і просто плакав.
Певною мірою ми як суспільство також несемо відповідальність за ситуацію в Україні. Ми надто довго «загравали» з політиками, дозволяли їм маніпулювати нашими очікуваннями й уникати відповідальності. В Україні досі не було чіткої національної ідеї на рівні державної політики. Ідеї, яка об’єднувала б українців у мирний час так само, як зараз нас об’єднала війна. Саме в цьому була наша слабкість, яку довго й системно використовував наш ворог. І саме в цьому питанні ми можемо повчитися у поляків. Нам треба перейняти їхню патріотичну складову.
Чи багато українців, яким ви допомагали, вже інтегровані у польське суспільство?
Дуже багато.
У квітні 2022 року українцям, яким ми допомагали, я говорив: «Не дивіться новини. Ця війна — не спринт, це марафон. І ми будемо бігти до кінця. Тому вам треба вже сьогодні думати, як ви житимете тут, хоч і тимчасово. Почніть планувати своє життя для початку на шість місяців. Так вам буде легше психологічно. За цей час ви будете вчити мову, шукати роботу. Якщо буде повернення в Україну — зібрались і поїхали, всі все зрозуміють. Коли ж ви щодня сидітимете у новинах, то лише страждатимете —ментально і фізично».
Для кожної людини статус невизначеності — найгірший. Бо коли не знаєш, що тобі робити, не можеш рухатися вперед
Частину людей ми долучили до волонтерської діяльності. Тобто ми побудували систему так, що у нас волонтерами можуть бути самі біженці. І вони дякують нам, що є залученими, бо це їм допомагає.
Українські активісти в Кракові
За вашими спостереженнями, що заважає і що допомагає українцям інтегруватися?
По-перше, варто чітко розмежовувати українців, які виїхали з України свідомо до великої війни, і тих, хто залишив країну вимушено, рятуючи життя. Це категорії з різними емоційними, правовими і соціальними запитами.
Серед тих, хто був змушений тікати від війни, є багато людей, яким психологічно важко прийняти свій новий статус. Для когось нестерпною є сама думка, що вони — «в приймах», що змушені шукати захист за кордоном, що не можуть жити у власному домі. Деякі просто не можуть змиритися з тим, що їх називають «біженцями» — це гнітюче відчуття принижує їхню гідність, викликає сором чи гнів.
Є й набагато складніші випадки, коли люди, не витримавши психологічного тиску, безвиході або інших обставин, вирішують повернутися навіть на тимчасово окуповані території. І хоч це виглядає нелогічно й небезпечно, кожен такий крок має глибокі особисті мотиви — розірвані сім’ї, втрачене коріння й відчуття внутрішньої порожнечі.
У нас жила жінка, чоловік якої залишився в окупації. Одного дня вона прийшла і каже: «У мене коза народжує, маю їхати… Там мій дім, моя земля. Чому я маю жити десь на чужині?». Сіла й поїхала додому.
Під час акції на підтримку українських полонених
Розкажіть про найбільші виклики, з якими ви стикнулися, організовуючи допомогу під час кризових ситуацій — пандемії, паводків, війни…
Коли в світі відбувається масштабна трагедія, то я завжди знаю, що робити і куди бігти, — це моя особливість. Я не впадаю у шоковий стан, а навпаки, відчуваю себе як риба у воді. Дуже швидко адаптуюся до реалій. Пам'ятаю очі наших людей у церкві, коли ми зібралися ввечері 24 лютого 2022 на молитву. В їхніх очах були пустота і розгубленість. Я ж чомусь відразу знав, скільки мені потрібно волонтерів, хто і за який сектор роботи відповідатиме. Одним з головних викликів було зібрати команду. Через загальну розгубленість тієї ночі мені було складно знайти бодай сімох волонтерів. Але вже зранку охочих стало десятеро, за два дні — понад шістдесят, а ще за два тижні — стільки, що ми вже не могли їх порахувати. Серед них були як українці, так і поляки.
Відправка гуманітарної допомоги до України
Які ініціативи ви плануєте реалізувати найближчим часом для підтримки українців у Польщі?
Сьогодні однією з ключових потреб є адвокація України та боротьба з російською дезінформацією, яка активно діє в обох напрямках — як проти поляків, так і проти українців. Пропаганда цілеспрямовано розпалює взаємну недовіру, провокує напруження. Саме тому зараз надзвичайно важливо вести активну роз’яснювальну роботу, формувати правильний інформаційний простір і об’єднувати суспільства, а не дозволяти зовнішньому ворогу їх роз’єднувати.
Також, на жаль, сьогодні стало відчуватися, що деякі українці за кордоном входять в статус звикання або втоми від війни. У них виникають думки на кшталт «війна за дві тисячі кілометрів від мене, це вже мене не сильно турбує». Але це оманлива й небезпечна тенденція — пригадайте, як більшість звикла до АТО з 2016 року, і що сталося далі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
