Ексклюзив
20
хв

Самі собі роботодавчині. Як українки заробляють на хендмейді в Португалії

Яна живе в Лісабоні, Василіса — у Порту. Обидві приїхали в Португалію через повномасштабне вторгнення й обидві не змогли працювати «на когось»

Анастасія Гнатюк

Колаж: Sestry

No items found.

Вимушено вирушаючи до Португалії, можна очікувати на активну підтримку діаспори та приязне ставлення з боку місцевих. На що розраховувати не доводиться — на фінансову допомогу. При прожитковому мінімумі 820 євро, один дорослий може отримувати від держави близько 230 євро на місяць, другий дорослий у сім’ї — 160, на дитину — 100. Уявімо, на південь Європи вирушають двоє дітей, їхня мати та бабуся — допомога від португальського уряду для них складатиме менш ніж 600 євро. Звісно, існують також інші форми допомоги, як от безкоштовна медицина чи виплати на обліку в центрі зайнятості (Centro de Emprego), та точно можна стверджувати одне — на самі лиш виплати в Португалії не прожити. 

Така ситуація змусила багатьох українських біженців шукати способи заробітку в новій країні якнайшвидше — не чекаючи на закінчення мовних курсів, адаптації чи підтвердження дипломів. Хтось пішов працювати на місцеві фабрики, хтось знайшов себе у сфері обслуговування в туристичних регіонах. Яна та Василіса — продають продукцію, створену власноруч. 

Василіса: готувати для українців

На початку березня 2022 року, збираючи невеличку валізку, Василіса не знала, де розпаковуватиме речі, — жодних ідей про те, куди прямувати, дівчина не мала. Все змінила розмова з подругою, яка саме вирушила шукати прихистку в Португалії. Об’єднатися здалося гарною ідеєю. 

До початку повномасштабного вторгнення Василіса працювала шеф-кухаркою. У новій країні вирішила продовжувати займатися улюбленою справою. Фото: особистий архів

Перший час українка жила у португальської родини, та довго там лишатися було неможливо, тож невдовзі вона вирушила на пошуки роботи. До повномасштабної війни Василіса працювала на двох роботах — робила пірсинг і готувала на професійній кухні. Кулінарія, зізнається дівчина, її справжня пристрасть. У Києві вона була пекаркою у відомому ресторані «100 років тому вперед», потім стала шеф-кухаркою в закладі на ВДНГ, тож в Порту пошуки почала в цьому ж напрямку. Вона дізналася про заклад, де на кухні працюють переважно українці, й прийшла пропонувати свої послуги. 

«Я прийшла в заклад, кажу: “Добрий день, я хочу у вас працювати. Я знаю, що вам потрібні працівники”. Вони не хотіли брати людей, котрі вже працювали у цій сфері. Тим паче, що я працювала у ресторані. Тому що вони сказали, ми не хочемо брати людей, котрі працювали в якомусь крутому ресторані, бо ти будеш свої правила нам диктувати. Нам краще взяти людину з нуля і навчити. От, я ходила, оббивала їхній поріг тиждень, бо мені потрібні були гроші. Я розуміла, що я не сильно довго зможу без роботи залишитися. І я так разів 10 їм подзвонила, писала протягом тижня. І все ж таки вони мені сказали, щоб виходила на стажування», — пригадує Василіса. 

Практика минула успішно — все сподобалося і Василісі, й власникам закладу. Та довго ця ідилія не тривала — вже за кілька місяців кухарка звільнилася. Дівчина пригадує: робота була дуже інтенсивною, а на кухні не було кондиціонеру, що влітку призвело до проблем із тиском й вона буквально втрачала свідомість на роботі.

Ще більш критичною ситуацію робили панічні атаки та моральне виснаження через тугу за домом

За кілька місяців роботи українці вдалося накопичити деякі кошти, тож вона вирішила зробити паузу й відпочити, подумати, як діяти далі. Рішення підказали сусіди по будинку, де вона винаймає кімнату, та батьківський досвід:

— Так якось вийшло, що сусід каже, «Якщо хтось буде їхати в Continente (місцева мережа супермаркетів. — Авт.), гляньте вареники». Я думаю: жартуєш, вареники, серйозно, в Continente, ти думаєш, що вони там є? Я кажу: «Слухай, дай мені гроші, я тобі сама їх наліплю». От моя бабуся — це в неї була коронна страва, і в мами, в принципі, також.

У скрутні часи у 90-х роках моя мама робила їжу на замовлення їжу і продавала. Я думаю: а чого й мені не спробувати?

Моментом «Х» для Василіси став День Незалежності України в 2022 році. Напередодні разом із друзями вона готувала візитівки та флаєри, ліпила вареники, щоб пригостити ними людей на публічному заході, що влаштовувала діаспора. Таке промо спрацювало краще за будь-яку таргетовану рекламу — захоплені смаком страв українці додавалися в телеграм-канал дівчини, робили перші замовлення. 

Вареники, які Василіса приготувала до ярмарку, «розлетілися» одними з перших. Фото: особистий архів

Тепер цей канал налічує кілька сотень підписників. У меню нині різноманітні базові страви української кухні та просто смачна домашня їжа. Найбільше покупців, каже дівчина, звісно, напередодні свят — люди замовляють улюблені страви, наприклад, на Великдень, Колодія чи Різдво. Майже всі клієнти — українці: й ті хто давно живе в Португалії, й біженці.

Також серед постійних покупців є канадці українського походження та одна бразилійка, що вже встигла закохатися в українську їжу

Спочатку дівчина готувала страви на спільній кухні орендованого будинку, а замовлення розвозила на самокаті. Тепер винаймає невеличке приміщення й вже має авто, на якому здійснює закупки та доставку. До того ж тепер у Василіси є й інша послуга — приготування повних раціонів. Це набір готових страв, приготовлених за наперед погодженим із клієнтом меню.

— Ось на прикладі однієї сім’ї: я готую, щоб їм вистачало на тиждень. Якщо суп, то п'ять літрів, якщо це якесь м'ясо, то кілограми півтора, якщо це якісь млинці — штук п'ятдесят. Друга страва — теж велика п'ятилітрова, може, трилітрова каструля. На даному етапі в мене три сім'ї. Дві сім'ї беруть один раз на тиждень. Одна сім'я бере два рази на тиждень. І іноді якісь сім'ї додаються, котрі беруть частково. Наприклад, два рази на місяць, коли до них або гості приїжджають, або їм немає коли готувати, — ділиться досвідом кулінарка.

Приклад раціонів, які готує Василіса для своїх клієнтів. Фото: особистий архів

За півтора року такої роботи українка про свій вибір не жалкує. Для неї власна справа стала роботою з ідеальним балансом де можна враховувати особливості здоров’я, самостійно планувати навантаження та займатися улюбленою працею. Й заробітку на життя вистачає:

— Заробляти можна на всьому — навіть на повітрі. Головне вміти, по-перше, продати себе, по-друге, продати те, що ти робиш. І, найголовніше, любити те, що ти робиш, ти маєш кайфувати. Знаєте, як зрозуміти, займаєшся ти тією справою, що ти любиш чи ні? Якщо ти, наприклад, мав би дуже багато грошей, чи робив би ти це безкоштовно.

В якому би стані я не була, навіть якщо я буду помирати, я завжди готова готувати їжу
Великодні паски від Василіси. Фото: особистий архів

Яна: підкорити серця португальців

Поки Василіса з Порту присвятила себе улюбленій справі та брала курс на українську аудиторію, Яна  у Лісабоні опановувала нове ремесло і вирішила сфокусувалася на португальцях.

Жінка опинилася у португальській столиці не одразу. Спочатку разом із трьома дітьми та чоловіком вони приїхали на південь країни — в провінцію Алгарве. Тут вже понад 8 років живуть її батьки, тож після початку повномасштабного вторгнення довго не розмірковувала, куди їхати. Коли стало зрозуміло, що за 2-3 тижні повномасштабна війна не закінчиться, жінка почала шукати роботу. Три місяці працювала в ресторані — спочатку мила посуд, потім готувала салати. Ця робота українку не влаштовувала, але й інших пропозицій в невеличкому туристичному містечку практично не було. Досвідчені діаспоряни переконували: ні на що принципово краще розраховувати не слід. Та Яну така перспектива не приваблювала: 

— Я розумію, що люди, які живуть тут 20 років, вони так дивляться на світ, що є тільки три роботи для нас — це або посуд мити, або в готель іти прибирати, або на поле. І я розуміла, що вони не мали на увазі нічого поганого, просто хотіли допомогти, підказати, як вони це робили. Вони завжди казали, що португальці ніколи у нас нічого не куплять, вони не прийдуть в наш ресторан.

Вони не будуть їсти нашу їжу. Вони не будуть носити наші речі. Вони нічого нашого не будуть робити. Але я з цим не погоджувалась
Яна вирішила, що власним прикладом може довести: для українців в Португалії є безліч можливостей. Фото: особистий архів 

Так Яна разом із сім’єю переїхала до столиці. До вимушеного переїзду з України Яна працювала в банківській сфері — займалася продажами. До пошуку нової справи у Лісабоні також застосовувала маркетинговий підхід — починала з дослідження ринку. Так одразу відмовилася від ідеї вивчати б’юті-професії, адже конкуренція дуже висока: 

— І потім я згадала, що я своїй кумі в Україні допомагала, вона робила мило. Коли були там якісь свята, багато замовлень, вона мене гукала на келих вина, як вона казала. Я до неї приходила, щось трохи допомагала. Я бачила, як вона це робить. І потім я сиджу і думаю, а якщо я тут почну робити мило? Я подивилась одразу, як з цим у Португалії, що тут роблять, які мої конкуренти. І я зрозуміла, що такого мила тут немає. Так, є класне мило ручної роботи, але воно зовсім інше. І я зателефонувала подрузі, кажу, відправляй мені все що є, я спробую зараз. І вона мені відправила форми, я стояла і варила. Вона зі мною була на зв'язку, так я навчалася.

Перші фігурки з мила українка виставила на продаж у фейсбук-групі і загадала для себе: якщо принаймні одна людина в неї щось купить, вона продовжуватиме цю справу

Особливо чекала покупки саме від португальців. Каже, що стереотип про українців як обслуговуючий персонал її зачепив за живе, й окрім заробітку вона також прагнула довести, що є й інші способи реалізуватися в Португалії.

Яна створює натуралістичні мильні фігурки, такого типу мило в Португалії роблять небагато майстрів. Фото: особистий архів

З першого посту вдалося продати чотири мила, це неабияк надихнуло Яну. Ще на початку діяльності дівчина вирішила: її покупці — португальці, й не пожалкувала, адже місцеві покупці справили на майстриню лише позитивне враження: 

— Спочатку я думала, о, я буду продавати для українців, а потім я зрозуміла, що навіщо мені самостійно рити собі яму, бо українців тут не так багато. Який відсоток українців купить у мене? Тобто я сама собі звужую цільову аудиторію. І я почала все робити виключно португальською мовою, для португальців. Наразі я працюю з португальцями, у мене ні разу не було такого, що хтось там замовив, а потім відмовився. Навіть були такі замовлення, що людина пише, що не сильно довіряє покупкам через Фейсбук та Інстаграм, дуже хоче, але й дуже боїться. І я кажу: нічого страшного, давайте я вам відправлю, а ви мені потім перекажете гроші.

І так разів сім приблизно я відправляла. Коли вони отримували мило, то відразу переказувати гроші

Масштабуватися Яні допомогла випадкова зустріч. Вона продавала свої вироби на одному з ярмарків у Лісабоні, що їх організовувала діаспора. Кілька статуеток придбала дівчина з України. Дівчата почали товаришувати. Виявилося, що у нової знайомої є друг, який має вільне приміщення у кафе. Під час оглядин власник запевнив, що не планує брати гроші за оренду, мовляв, кімната все одне пустує. 

Ці іграшки — насправді мило, зроблене Яною. Фото: приватний архів

До того часу майстриня працювала на домашній кухні, тепер має звичайний робочий режим із п’ятиденним графіком і окремий робочий простір. Грошей, які вдається заробити в такому режимі, Яні вистачає. Каже: точно вигідніше, ніж якби працювала б «на когось».

Легалізація та податки

Василісу з Порту і Яну з Лісабону об’єднує не тільки продаж товарів власного виробництва. Обидві вони дбають про те, щоб робити це правильно. 

«Після першого продажу, коли я отримала 20 євро, я відразу сказала собі: я ж не в Україні, я ж в Португалії. Тут же все серйозно. І я дуже забоялася, що в мене ці 20 євро будуть незадекларовані. І в Лісабоні мені порадили нашу дівчину, вона бухгалтер, вона допомогла мені відкрити Recibo Verde (португальський аналог ФОП, — ред.), щоб виписувати ці рахунки, щоб все було вірно документально», — ділиться Яна.  

Податкова адвокатка Юлія Клименко схвалює такий підхід. Вона роз’яснює: створення будь-яких продуктів власноруч із метою продажу містить ознаки підприємницької діяльності, яка має бути належним чином оформлена, й з якої мають бути сплачені податки. В кожній країні існують опції для ведення приватної підприємницької діяльності й в кожному конкретному випадку слід вивчати доступні опції окремо. Та все ж, каже юристка, є базові принципи для всіх країн, які варто знати перед тим, як починати підприємницьку діяльність. 

Адвокатка Юлія Клименко рекомендує вивчити місцеве законодавство перед тим, як почати хендмейд-діяльність. Фото: соцмережі Юлії Клименко

Крок 1: Визначте свій податковий статус

Податковий резидент країни — не те саме, що її громадянин. Залежно від того, чи ви є податковим резидентом України чи іншої країни, до вас будуть застосовуватися різні податкові норми. Як це зробити, ви можете дізнатися в службах фінансового контролю країни перебування чи звернувшись до податкового консультанта. 

Крок 2: Дізнайтеся про доступні формати власної діяльності у місцевому законодавстві 

У кожній країні є свій аналог українського ФОП, але умови для його функціонування можуть бути геть різними, як і санкції за нелегальну діяльність без реєстрації. Шукати опції бажано, вже маючи загальну концепцію майбутньої діяльності, щоб найкраще розуміти, якими будуть ці умови саме для вас. 

«Враховуйте, що такого як ФОП в Україні, на спрощеній системі, з такими ставками практично нема. Якщо беремо сегмент країн ЄС, то на це не варто розраховувати. Ви точно зможете зареєструвати індивідуальне підприємство, не можу гарантувати, що у вас будуть пільгові умови. Хоча, залежно від рівня вашого доходу, якщо ви тільки починаєте справу, не лякайтеся, навіть Україна з прогресивною шкалою оподаткування, доходить до 50%, але ж це не означає, що ви стільки платите. Тому для таких от стартапів, хто починає свою діяльність, можуть бути пільгові умови і не доведеться нести такий надмірний тягар», — говорить Юлія. 

Крок 3: Не забувайте про обмін даними про фінансові рахунки

З липня 2023 року в Україні запрацював стандарт CRS, який дозволяє країнам обмінюватися даними про фінансові рахунки. Тож отримувати оплати, наприклад, на українську картку й сподіватися, що місцева податкова не помітить, — погана ідея. І навпаки: якщо ви є податковим резидентом України і отримуєте кошти на іноземний рахунок, ви зобов'язані сплатити з них 18% ПДФО та 1% військового збору. Якщо між Україною та країною вашого перебування є угода про уникнення подвійного оподаткування, сума може бути істотно меншою, або й взагалі залишиться сплатити лиш військовий збір. 

Кулінарія, миловаріння, створення свічок чи плетіння бісером — будь-яке хоббі може стати джерелом прибутку

Це власним прикладом доводять не лише Яна та Василіса, а й десятки тисяч майстрів, що продають свої товари на світовому хендмейд-маркетплейсі Etsy. У 2022 році, ще до офіційного відкриття платформи в Україні, там вже працювало 24 500 українських магазинів. Це забезпечило Україні 13-те місце в глобальному рейтингу Etsy.

Заробляти можна на всьому, твердять героїні матеріалу Sestry. Фото: приватний архів
No items found.

Журналістка та діджитал-продюсерка. Журналістську діяльність розпочала на телеканалі «Алекс» у рідному Запоріжжі, згодом працювала журналісткою та редакторкою на загальнонаціональних телеканалах (ТВі, 1+1, Еспресо). Очолювала мультимедійну команду проєкту Крим.Реалії, нині є координаторкою соцмереж волонтерської медіаспільноти Ukraїner та шефинею португальської версії.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Виконавча директорка СУП Катерина Глазкова на відкритті офісу у Варшаві 17 червня.

Спілка українських підприємців (СУП) — одна з найбільших бізнес-асоціацій України — 17 червня відкрила свій перший європейський офіс зі штаб-квартирою у Варшаві. Це знакова подія і для України, і для Європи: вона маніфестує не лише стійкість та амбітність українського бізнесу у часи глибокої кризи, але й готовність до інтеграції в європейське співтовариство. Серед основних завдань, які перед собою ставить представництво — адвокація і підтримка українського бізнесу в Європі, налагодження зв'язків з міжнародними партнерами і залучення інвестицій в українську економіку.

Катерина Глазкова
Фото: Спілка українських підприємців

Виконавча директорка організації Катерина Глазкова у Польщі буває часто, не лише з робочих питань: тут вже більше року живуть її діти — 16-річний Павло та 5-річний Марк. Як зізнається, вона дуже тривожна мама, якби сини перебували у постійній небезпеці в Україні — не змогла б сконцентруватись на робочих цілях. «Я розумію однаково наскільки важко тим, хто залишився, і тим, хто виїхав, бо кожні два тижні "міняю капелюх": то в Україні, то за кордоном. Зараз я набагато ефективніша в роботі, коли впевнена, що мої діти в безпеці», — ділиться моя співрозмовниця.

Ми зустрічаємось в одному з українських ресторанів поруч із посольством України у Варшаві, який кілька років тому потрапив до рейтингу найкращих закладів польської столиці.

Ірена Тимотієвич: Пані Катерино, досить показово, що у цей час, під час повномасштабної війни, саме ви представляєте значну частину українського бізнесу в Європі. Мені здається, роль української жінки, а особливо жінки в бізнесі, зараз набуває зовсім іншого значення.

Катерина Глазкова: Колосального значення. В часи війни на плечі жінки лягає додаткова відповідальність. Жінки освоюють чоловічі професії, жінок більш охоче беруть на роботу, бо ризик мобілізації менший. Через те, що ми в буквальному сенсі втрачаємо чоловіків — дедалі більше жінок будуть займати ключові позиції і відігравати важливу роль не лише в країні, але й в рамках міжнародних відносин.

З іншого боку, це може дати певний поштовх. Дуже часто ми, жінки, себе недооцінюємо, не віримо у власні сили. Наприклад, коли наша організація у 2020 році намагалися зрозуміти «портрет» українського підприємця і зробила відповідне дослідження, виявилось, що власники великих українських компаній — це переважно чоловіки. А жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку. Зараз той момент, коли є і можливість, і необхідність розправити крила. Тим більше, що в Україні й за кордоном є безліч програм підтримки, освітніх програм, ґрантів для жінок-підприємиць. Варто цим скористатись.

Жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку
Фото: Shutterstock

Ви пов’язані зі сферою підприємництва вже багато років. Як воно — бути жінкою в українському бізнесі?

Особисто мені — досить комфортно, хоч український бізнес дуже «чоловічий». Можливо, мені просто пощастило, або ж це питання характеру. Я наповнююсь енергією підприємців. У них інше мислення, вони не впадають у стан зневіри: немає проблем — є задачі. Для мене не існує слова «неможливо», — це те, чому від них навчилась. Може бути «дуже складно», може бути «ми сто разів спробували і не вийшло», але «неможливо» — варіант не мій і не моєї команди. Якби ми, українці, жили категоріями, що щось є неможливим, ми би не протрималися у цій боротьбі так довго.

Без економіки війну не виграти

Питання, яке спантеличує усю міжнародну спільноту, коли йдеться про український бізнес сьогодні як це можливо, що на третій рік повномасштабного вторгнення він не лише функціонує, а й демонструє хорошу позитивну динаміку: виходить на нові ринки, впроваджує інноваційні рішення?

У нас просто немає іншого виходу. Український бізнес має безпрецедентну життєстійкість (resilience). Дуже важко пояснити людям, які ніколи не жили під час війни, що це означає на практиці. 

За 10 років війни і понад 2 роки повномасштабного вторгнення наші підприємці навчились досить успішно працювати навіть попри постійні обстріли, блекаути, блокуваннями кордонів і мобілізацію працівників. І я впевнена, що кейси українських компаній скоро будуть вивчати в міжнародних бізнес-школах.

Тільки члени Спілки українських підприємців за два роки великої війни інвестували в Україні 630 млн євро у розвиток бізнесу: відбудову зруйнованих виробництв, складів, запуск нових продуктів, вихід на міжнародні ринки, впровадження технологій 

Це наша країна, ми в неї віримо.

Як наші захисники та захісниці відстоюють кордони країни на передовій, так і кожен з нас на своєму місці має робити для перемоги все, що від нього залежить і навіть більше. Український бізнес теж робить свою роботу. Бо без економіки — війну не виграти.

Примітно, що незадовго до широкомасштабного вторгнення, у 2021-році, аналітичний центр СУП зробив велике дослідження щодо ставлення різних верств суспільства до стейкхолдерів: уряду, президента, бізнесу, бізнес-організацій, олігархів. Рівень довіри до малого та середнього бізнесу в України був найвищий після Збройних Сил — понад 80%. А якщо порахувати разом ще й великий бізнес та бізнес-асоціації — це безпрецедентний для України відсоток. Для порівняння, уряд тоді займав лише 8-ме місце за рівнем довіри.

З чим це пов’язано?

В найскладніші часи для країни саме підприємці були першими, хто приходив на допомогу. У часи Майдану бізнес збирав загони хлопців, допомагав їжею, грошима. У часи пандемії купував обладнання для лікарень, організовував штаби, розвозив їжу літнім людям, яким не можна було виходити з дому.

А коли сталось повномасштабне вторгнення — евакуював, надавав житло, вивозив з окупованих територій, годував. Підприємці віддавали продукти зі своїх складів хлопцям та дівчатам в ЗСУ, інколи навіть ризикуючи життям. Наразі єдине джерело фінансування армії в Україні — це власне податки, і кожен з нас, хто їх сплачує — допомагає виграти цю війну.

Ми не робили аналогічного дослідження зараз, але бізнес виправдав довіру суспільства.  

Ми говоримо зараз про малий та середній бізнес?

Про будь-який бізнес. І про великий також.

СУП — це теж відображення стану бізнесу. Наша організація працює з 2016-го року. Серед її засновників були і маленькі, і великі компанії, як, наприклад, Нова пошта, Rozetka, UBC Group. Зараз Спілка об’єднує понад 1200 компаній з усіх регіонів України. Функціонуємо за рахунок членських внесків, які залежать від розміру компанії.

Відділення Нової Пошти (Nova Post) в Німеччині
Фото: матеріали преси

У лютому 2022-го з очевидних причин був провал на майже у два місяці, нуль надходжень: членство у Спілці у такі часи — точно не платіж першого пріоритету. Члени нашого колективу також у перші дні займались безпекою власних родин. А потім обдзвонювали членів організації, щоб допомагати одне одному. Сформулювали нові пріоритети і реагували на нові запити. Я пишаюся своєю командою.

Коли в квітні 2022-го ми отримали перший річний членський внесок від однієї невеличкої компанії, подумали: «Ну нарешті, серед нас з’явились нові оптимісти». Ті 5 тисяч гривень [приблизно 120 доларів США, — Ред.] стали певним символом довіри і надії, що все буде добре. І за останні 2,5 роки ми не лише відновились, але й виросли. Маємо 35% приросту нових учасників, щотижня є нові заявки.

Український бізнес — це про високий рівень креативності. З одного боку є стратегія, а з іншого — треба завжди бути готовим до змін, якщо з’явився  черговий виклик

Немає проблем — є задачі

Щодо викликів. З чим зараз живе український бізнес і як з цим дає собі раду?

По-перше — звісно, безпекові питання. Безпека працівників, обладнання, виробництв. Більші компанії інвестують у це шалені кошти. Наприклад, після того, як ворог зруйнував термінал  Нової Пошти у Харківській області — компанія повністю його відновила, з урахуванням покращеної системи безпеки. Це коштувало понад 34,5 млн грн.

Харків, 8 червня 2024 р.
Фото: Vyacheslav Madiyevskyy/Ukrinform/East News

По-друге — зниження купівельної спроможності в Україні. Український ринок став занадто малим. І через це компанії змушені виходити на міжнародні ринки, навіть якщо цього не планували.

Водночас певні галузі зростають. Це, передусім, оборонна галузь, перевезення вантажів, медицина, постачальники електро/газового обладнання, яке забезпечує автономність енергоспоживання, видобувна промисловість (наприклад, станом на травень 2024 року «Укргазвидобування» збільшило видобуток природного газу на 10%) та постачання енергоресурсів, онлайн-торгівля, продаж агропродукції. Якщо подивитись на зростання по видам діяльності через надходження в Державний бюджет України за травень 2024-го — бачимо, що ростуть оптова та роздрібна торгівля, ремонт автотранспортних засобів, добувна промисловість i розроблення кар'єрів, переробка, транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність.

Третій виклик — нестача людей. Колосальна проблема з персоналом була й до широкомасштабного вторгнення, а під час війни — це глибока криза, яку бізнес навіть не в змозі самостійно вирішити. Мобілізація, міграція, шалене падіння народжуваності і втрата працездатного населення, — тут дієва стратегія необхідна на рівні держави.

Гроші. Вони завжди потрібні для розвитку. А зараз вони потрібні просто для виживання. Загалом підтримка є, багато ґрантових програм від наших партнерів, за що ми вдячні. Але черга на отримання доступних коштів набагато більша.

Як щодо питання інклюзивності? З останніх оголошених даних, за два роки повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні збільшилась на 300 тисяч осіб. Як компанії пристосовуються у цих реаліях?

Це новий виклик, який нас ще не наздогнав, але вже з’являється. Ми усі лише на початку шляху. Наприклад, СУП зараз шукає в команду юриста — фахівця, який буде працювати саме із запитами ветеранів. Щоб працівники повернулись на свої робочі місця, потрібно пройти усі необхідні процедури, оформити документ учасника бойових дій тощо. Хочемо спростити ці процеси.

А от мережа лабораторій компанії CSD Lab, яка є нашим учасником, працює над тим, щоб зробити кожен свій сервіс доступним для людей з вадами руху — і для працівників, і для клієнтів. Окремі локації планують переоснастити, нові лабораторії будують вже за новими стандартами.

Таких прикладів багато.

Підприємці дуже швидко реагують на всі зміни, впроваджують інноваційні рішення.

Україна вже стає конкурентом і постачальником інноваційних рішень для багатьох розвинених країн. Зокрема, галузь військово-технічних рішень зросла в рази, а Мінцифри визначило цей напрямок як пріоритетний на найближчі роки. Як компанії проявляють себе у цій сфері?

До прикладу, двоє наших учасників — IT-компанії STFalcon і Ajax на початку березня 2022 року створили й запустили мобільний застосунок Air Alert. Він попереджає про ракетну небезпеку в різних регіонах України. Зараз в Україні цей застосунок завантажили 6 мільйонів людей. І я в тому числі. Цьогоріч компанія Ajax також почала виробляти камери відеоспостереження. Це можливість зайняти нішу, де завжди домінували китайські виробники, але зараз ринок змінюється через введені проти певних компаній Китаю санкції.

Продукція інших наших учасники K.tex, виробника нетканих матеріалів, зараз використовується для пошиття одягу для військових, і навіть для укріплення оборонних рубежів та критичних об’єктів інфраструктури. Інший приклад — Milliform, у 2022 компанія релокувала виробництво з Харкова до Львівської області, а вже в 2023 році запустила власне виробництво косметичної тари з інвестиціями близько 600 тисяч доларів.

Власне це теж відповідь на запитання, яке мені часто ставлять за кордоном: Чому потрібно інвестувати в Україну вже зараз, попри високі ризики? Бо український бізнес не чекає закінчення війни. Повітряні тривоги й обстріли сприймаються вже як погода, на яку не маєш впливу.

Я завжди кажу холоднокровною бізнес-мовою: хто перший прийшов — той і заробив. Думайте вже зараз, шукайте партнерів серед українських компаній вже зараз

За словами президента Зеленського, Росія знищила 80% теплової та третину гідрогенерації електрики України. Як плануєте вирішувати проблему з енергопостачанням?

Проблеми з енергопостачанням не нові, ми запаслися обладнанням, і, здавалось, до чергової зими готові. Однак ми не очікували, що руйнування будуть настільки масштабні.

Для безперебійної роботи виробництва деякі великі компанії почали імпортувати енергію з ЄС. Та ж група Nova (до якої входить «Нова пошта») заснувала власну компанію з виробництва електроенергіі. СУП в Україні наразі лобіює зміни до законодавства, які дозволять лібералізувати ринок генерації та постачання електроенергії, що сприятиме розвитку малої генерації. Сотні тисяч малих станцій зруйнувати важче, аніж одну велику, від якої залежить значна кількість споживачів і критична інфраструктура.

Ми вбачаємо стратегічний шлях у розвитку розподіленої генерації на основі природного газу, відновлюваних джерел енергії з використанням сучасних мобільних систем зберігання енергії та інтелектуальних мереж.

Розподілена генерація сприятлива для інвестицій, їх вартість відносно мала. А для запуску в експлуатацію потрібно менше часу

Гра за новими правилами

Один з факторів, який зупиняє інвесторів на шляху до України — поширене сприйняття українського бізнесу як олігархічного. Наскільки сильний вплив олігархічної системи на економіку і бізнес в Україні зараз?

Україна почала грати за новимии правилами. Еліти теж змінюються. Вплив тодішніх олігархів на політичні інститути і на конкретних політиків сильно знизився. У сільському господарстві олігархи дуже умовні. Є питання до походження капіталу, але зараз це ринкові компанії, які торгуються на міжнародних біржах.

Водночас вплив приватного неолігархічного сектору значно зростає. СУП — організація, яка принципово не приймає до свого складу бізнеси, пов’язані з олігархічним капіталом. Після початку війни ми почали також перевіряти на зв’язки з бенефіціарами РФ, Білорусії. Беремо до уваги рішення суду, якщо є питання до окремих компаній. В Україні у зв’язку з війною деякі дані закриті, але в цілому кількість відкритих даних у нашій країні — один із передових прикладів у Європі.

"В зоні нашої постійної уваги податкова система, митне регулювання, регулювання міжнародної торгівлі, державні закупівлі, трудове законодавство, діджиталізація державних послуг"

Джерело фото: фейсбук

У мене немає ілюзій, що всі олігархи зникли з радарів, точно ні. Але представники нашої асоціації — засновники, члени ради директорів — зараз входять в багато навколодержавних інституцій і мають вплив на прийняття рішень. Це люди, які заробили свої гроші власними силами, працею, ідеями

Наприклад, є Рада підтримки бізнесу у військовий час при Президентові України. Це 7 осіб, 6 з яких — підприємці з СУПу.

Є побоювання, що під час війни в Україні може сформуватись нова каста олігархів. Чи є такі ризики?

Ризики завжди є. Жодна країна не ідеальна, наша тим більше. Тут має бути величезна роль медіа, громадянського суспільства, приватного сектору: зробити все, щоб цього не сталося. У медіа просторі зараз багато гучних історій про корупційні скандали в Україні, але тут є й позитивний сигнал: це ознака того, що з корупцією ведеться боротьба. У тиші корупція була більшою. І якби прогресу не було — з нами не розпочали б переговори про вступ до ЄС, оскільки це був один з трьох основних пунктів для початку переговорів.

Власне коли 25 червня стартували офіційні переговори України до ЄС, ви написали на своїй сторінці у фейсбуці: «Сподіваюсь, що в процесі цих перемовин ми не будемо поступатися нашими інтересами, і думка українського бізнесу матиме велику вагу». Про які інтереси йдеться і яку роль хоче відігравати ваша бізнес-асоціація у цьому процесі?

Для бізнес-сектору вступ до ЄС — колосальний стрес, особливо для МСБ [малого та середнього бізнесу, — Ред.], оскільки компанії мають відповідати певним нормам і стандартам: від екологічних норм до мінімальної заробітної плати. Але виробництва не можуть змінитись в один день. У переговорних процесах на рівні урядів, окрім умов торгівлі, мають бути закладені перехідні періоди. Аби не сталась прикра ситуація, коли ми погодились на все й одразу, щоб швидко вступити до ЄС, а потім не змогли вчасно реалізувати зобов’язання.

Наш бізнес конкурентний, але є багато компаній, яким потрібно допомогти такими стати. Наприклад, фармацевтам потрібно переобладнатися. Великі компанії можуть витратити на це кошти, а малі — не можуть. Тоді це ще й питання фінансової підтримки. В рамках єдиного європейського ринку якась французька компанія з величезним досвідом, з підтримкою, з розвитком всі ці роки і без війни — без усього, що переживає зараз український бізнес — точно буде більш конкурентоспроможна, ніж українська.

Ці моменти потрібно враховувати, щоб не «вбити» український бізнес. І в цьому я бачу нашу важливу роль. А з іншого боку — будемо сприяти залученню інвестицій міжнародних компаній в Україну. Без інвестицій ми не впораємось.

Одне з найбільш болючих питань у економічному діалозі між Польщею і Україною — сільське господарство. На вашу думку, як український бізнес повинен будувати діалог, аби уникнути ситуації з протестами фермерів, яку ми спостерігали на польсько-українському кордоні?

У нас в СУП немає великих агрокомпаній, оскільки в більшості вони не проходять наші критерії. Але чому це питання до бізнесу, а не до політиків? Бізнес просто виконує свою роботу. Якщо він робить гарну, конкурентну продукцію — покупець є. І в Польщі теж хтось це купує, такий ринок. Якщо підприємець робить поганий продукт, або завозить його нелегально — для цього є правоохоронні, митні органи, є рішення суду і підприємець несе покарання.

Історії, які відбувались на кордоні — поза межею бізнес-логіки, це більшою мірою політична історія.

В той час, коли польські фермери  виступають проти української продукції, висипають те зерно, яке люди часто збирають ризикуючи життям — у Польщу потоком йде зерно з Росії і Білорусі. СУП із колегами з провідних польських асоціацій Левіатан та Україно-Польська торгова палата піднімали це питання на рівні ЄС, звертались у Брюссель. Росія тут торгує зерном, яке вкрала в Україні

Мені б дуже хотілось донести це до польського суспільства.

З точки ж зору економічних відносин Польщі і України — не секрет, що минулого року цифра експорту товарів з Польщі в Україну була рекордно високою — 51,6 млрд злотих (12 млрд євро). Позитивне сальдо Польщі в торгових відносинах з Україною досягло 6,8 млрд євро. Це історичний рекорд. Водночас імпорт з України в Польщу дуже впав, особливо після накладеного ембарґо на сільськогосподарську продукцію.

Що стосується питань до бізнесу — давайте подивимось, що зробила частина українських компаній, коли стався транспортний колапс. Підприємці порахували і вирішили, що стояти на польському кордоні дорожче, ніж перекинути логістику на Румунію. І там порт Констанца спокійно все приймав. Це теж показова ситуація.

Фото: Спілка українських підприємців

За останньою статистикою, у Польщі кожен 10й бізнес український. З моїх спостережень, складається враження, що українські підприємці часто виходять не стільки на польські ринки, скільки на «українські ринки» у Польщі. Частина учасників СУП вже мають тут бізнеси, як проходить інтеграція? 

Співпраця між українцями дійсно проходить краще. Знайти польського клієнта, стати постачальником для польської компанії — дуже непросто. Присутній певний скепсис і наративи в медіа, що «це ненадовго», «війна закінчиться і українці повернуться додому». Що українці «ненадійні партнери», які працюють за «низькими стандартами». Попри безліч прикладів, які доводять зворотнє. Ми відкрили тут офіс, оскільки зрозуміли, що маємо будувати тісніші зв’язки. Проводимо просвітницьку роботу з обох сторін, щоб напрацьовувати персональні знайомства серед підприємців і вибудовувати довіру.

В цьому контексті теж варто згадати нещодавні результати дослідження від Deloitte, згідно з якими українці, які приїхали після 24 лютого 2022-го року, додали до польської економіки 0,7-1,1% ВВП (в абсолютних цифрах — це 6-9 млрд доларів). У довгостроковій перспективі цей ефект зросте до 0,9-1,35%.

Я переконана, що частка українського бізнесу буде збільшуватись, а конкуренція з ним — зростатиме.

20
хв

Український бізнес не чекає на завершення війни

Ірена Тимотієвич

12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу. 

Війна, яка зруйнували все життя

Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років.  Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.

Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна

24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою  виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.     

Вибухи у Чорнобаївці. Фото: приватний архів

Життя в окупації

Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у  ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу  проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, —  жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.

Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки

Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го. 

Замінована дорога

Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була  страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?  

Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти  їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.

9 місяців не вдома

Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не  зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.

Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло.  Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.

Грант на розвиток

Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.

Юлія Рощенко під час роботи. Фото: приватний архів

З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.

Друкована продукція родини Рощенків. Фото: приватний архів

Цього разу ми все ж  отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100%  виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі. 

Після перемоги — на море

Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.

Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від  загарбників

Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з  головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година  — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку  пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо.  Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.

20
хв

Бізнес в окупації: відмовили росіянам друкувати російські паспорти

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Напад на «Охматдит» відлякує інвестиції

Ексклюзив
20
хв

«НАТО назвав головною загрозою Росію, а не Китай. Це найголовніший глобальний зсув», — Володимир Огризко з підсумками саміту Альянсу

Ексклюзив
20
хв

Економіст Олександр Савченко: «Кожен день війни коштує Україні мільярд доларів»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress