Орбан — провідний ревізіоніст ЄС

Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.

15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.

Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.

«Коаліція охочих» та безпека України

Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?

Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.

Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях

Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно. 

‍Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ? 

Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.

‍Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?

Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей. 

І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.

Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?

Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом. 

США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.

Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?

Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.

Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу

Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.

Переговори США щодо завершення війни

Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?

Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.

Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.

‍Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?

Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.

Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна

Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?

Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.

Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?

Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.

Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.

Різні підходи. Європа та США

Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?

Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.

Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.

Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення

Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО

Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?

Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.

Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.

‍Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму? 

Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.

Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років

‍Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?

Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.

Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.

Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Україна перейшла рубіж третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії на тлі напруженої політичної ситуації, яка панує у світі після приходу Дональда Трампа до Білого дому. Публічний конфлікт чинного Президента США з українським лідером заглиблюється, а Європа залишилася осторонь переговорів про мирне врегулювання.

Як Україні подолати четвертий рік війни? Чи стане він останнім та хто стоятиме з Києвом пліч-о-пліч попри все? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів литовський політик, євродепутат та один з головних лобістів України в Європарламенті Пятрас Ауштрявічюс.

Три роки замість трьох днів

‍Марина Степаненко: Пане Ауштрявічюсе, які ключові уроки Україна та її союзники винесли з трьох років війни?

Пятрас Ауштрявічюс: Найперший урок полягає в тому, що Росія не змінилася в порівнянні з імперіалістичним, агресивним і антизахідним Радянським Союзом. Вона стала ще гіршою, тому що розвинула більш агресивне і жорстоке ставлення до будь-кого, хто хоче слідувати західній політичній лінії. 

Безумовно, не все було зроблено для того, щоб передбачити російську агресію. І, мушу визнати, ми не дуже допомогли Україні просунутися в цьому напрямку, адже Мінські домовленості не спрацювали. Вони стали лише своєрідною паузою для Росії, щоб перегрупуватися, реорганізуватися і стати сильнішою.

А Захід дійсно робив вигляд, що вірить цим фейковим угодам, щоб не робити того, що повинен був робити. Тому підготовка з боку України і Заходу була дуже слабкою, недостатньою і не відповідала загрозам, які надходили з боку Росії.

Як змінилася роль України в глобальній системі безпеки за ці три роки і які висновки можуть зробити інші країни, що потенційно можуть зіткнутися з агресією?

Україна стала полем битви у протистоянні між Росією та Заходом, оскільки дедалі більше орієнтувалася на західні цінності. З геополітичної та геостратегічної точки зору Україна є центром уваги — мало яка країна останнім часом піддавалася такому частому аналізу та обговоренню, як її назва та ситуація, яка склалася довкола неї.

Це яскравий приклад сучасної агресії — жорстокої і невиправданої — проти суверенної нації, яка прагнула трансформуватися, прийняти європейські цінності і жити за принципом верховенства права, а не за авторитарними, агресивними стратегіями, які ми бачимо в Росії.

Цей конфлікт ще довго вивчатиметься для того, щоб бути повністю зрозумілим

Переговори в Парижі продемонстрували розбіжності між європейськими лідерами щодо майбутньої стратегії щодо України. Чи є ризик, що Європа може втратити єдність у підходах до війни та підтримки Києва?

Існує значний ризик втрати єдності. Щонайменше дві країни-члени ЄС, Угорщина та Словаччина, вже дистанціюються через свої уряди та керівництво. Однак серед решти 25 єдність може бути збережена. Але, відверто кажучи, йдеться не лише про єдність — йдеться про наш політичний курс.

Ми повинні діяти швидко. Ми вже запізнилися і платимо за це ціну — Україна платить ціну

Не відбулося жодних змін у політиці, але відбулося небезпечне зволікання з її реалізацією. А зволікання несе такі ж ризики, як і відсутність політики взагалі. Ми робимо публічні заяви, підтверджуємо свої переконання, але потім вагаємося. Захід не може дозволити собі ілюзії, що Росії можна протистояти лише на словах.

Якщо ми не будемо діяти, ми не просто втратимо єдність — ми впадемо одне за одним. Росія не зупиниться. Вона не змінилася і не зміниться. Я не вірю в таку можливість. Будь-яка так звана «мирна угода» не змінить курс Росії. Нам потрібна принципово інша система безпеки — така, що справді обмежуватиме і стримуватиме Росію. Лише тоді можливі зміни. В іншому випадку мирні угоди слугуватимуть лише паузами, які дозволять Росії перегрупуватися для майбутньої агресії.

В останні тижні активізувалася дискусія щодо можливого залучення західних миротворчих сил в Україну. Чи вважаєте ви такий сценарій реалістичним?

Я бачу багато викликів, коли йдеться про розгортання миротворців. Насправді, ми повинні обговорювати це питання контексті створення миру (англ. Peacemakers. — Авт.), а не його забезпечення (англ. Peacekeepers. — Авт.). Будь-який наземний контингент стикається зі значним ризиком військового нападу, а втрати можуть швидко підірвати політичну волю і готовність підтримувати місію.

До того, як розглядати питання про наземні сили, треба розглянути встановлення закритої для польотів зони над Україною. Це забезпечило б відчутний і ефективний захист Заходу з мінімальною наземною присутністю. Деякі інструктори або спеціалізовані підрозділи можуть бути розгорнуті, але пріоритетом має бути перевага в повітрі.

Сухопутні війська могли б з'явитися пізніше, залежно від чітко визначеної стратегії. Однак ми не повинні бути наївними, думаючи, що просте оголошення західної миротворчої місії стримає російську агресію. Цього не станеться.

Перший місяць Трампа на чолі США

‍Як слід інтерпретувати останні різкі заяви Трампа про Зеленського, зокрема, його теза про те, що український Президент є, цитую: «диктатором без виборів» — це елемент тиску для змушення України до поступок, внутрішньополітична гра для виборців у США чи частина ширшої угоди з Кремлем?

Я вважаю, що у Трампа є стратегія — він вже говорив, що може «виправити» ситуацію за один день. Він хоче швидкого рішення, але не через реальні переговори. Можливо, у нього є час, але йому бракує готовності до серйозних дипломатичних зусиль. Його підхід спрямований на вирішення проблеми за рахунок як України, так і Заходу — і він свідомо реалізує цю стратегію.

Його риторика, особливо нападки на Зеленського, викликає глибоке занепокоєння. Зеленський продемонстрував лідерство, яке має слугувати прикладом для багатьох західних політиків, показавши, що насправді означає вести націю через жорстоку агресію. Такі приклади рідкісні; ми бачили деякі з них під час Другої світової війни, але з тих пір західне лідерство погіршилося. Замість того, щоб твердо стояти на принципах демократії, прав людини і суверенітету, багато хто прийняв радянсько-російський стиль політичного пристосування.

Пристосуванство стало хворобою, яка послабила Захід. Саме тому Трамп використовує ідеологічні та словесні атаки як проти Зеленського, так і проти України, добре розуміючи, якої шкоди він може завдати

Але Захід, та частина, яка все ще відстоює свої цінності, повинен твердо стояти на боці України і Зеленського. Підтримка має бути в усіх формах: моральною, політичною, технологічною, військовою та фінансовою. Захід не може дозволити такому політичному залякуванню з боку Трампа залишитися безкарним. Це не просто неприйнятно — це зрада демократичних цінностей і небезпечне зближення з російськими інтересами та авторитарними режимами.

Росія давно просуває наратив про Зеленського як «нелегітимного» президента. А тепер і Штати підхопили цю тезу. Як ви оцінюєте заклики, які лунають від Трамп та його свити щодо необхідності провести вибори в Україні?

Закликати до виборів під час війни непрофесійно і нереалістично, особливо коли немає чітких термінів переходу від припинення вогню до стабільності, нормалізації ситуації. Якщо США обговорюють територіальні поступки, то як взагалі можна організувати вибори на окупованих територіях?

Я пригадую попередні спроби підштовхнути Україну до такого сценарію — так звана «формула Штайнмаєра» (її запропонував міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр у жовтні 2015 року на паризькому саміті «нормандської четвірки». — Авт.). Був ідея проведення виборів чи навіть референдуму на окупованих територіях. Це була пастка, яку, на мою думку, серйозні політики не могли навіть розглядати.

І зараз ми бачимо, що та сама пастка, створена Росією, використовується знову

Ось чому я не вірю, що такі вибори є можливими або необхідними на даний момент. Український уряд має достатню підтримку і співпраця залишається міцною. Стабільність набагато важливіша, ніж провокування внутрішніх політичних потрясінь. Вибори неминуче принесуть передвиборчі баталії, дебати та розбіжності — і вони можуть створити простір для «п’ятої колони» всередині України.

Не забуваймо, що Україна ще не повністю очистила свою політичну еліту — залишається багато так званих «сплячих агентів». Трамп, схоже, хоче їх «розбудити» і активізувати, використовуючи це як інструмент для дестабілізації ситуації в країні.

Відверто кажучи, нещодавня риторика щодо України є набагато ницішою за будь-які прийнятні стандарти. Вибори за таких умов не посилять Україну — вони її послаблять. І, можливо, саме в цьому і полягає сенс.

Президент Польщі Анджей Дуда вже зустрівся з Дональдом Трампом на тлі заяв останнього щодо України. Польський лідер наголосив, що без підтримки США Україна не переживе війну. Відбулася також зустріч Президента Франції Еммануеля Макрона з Трампом, а на черзі — перемовини прем’єра Великої Британії Кіра Стармера з американським лідером, зустріч голови дипломатії ЄС Каї Каллас з держсекретарем Марко Рубіо. Європейські політики закликають США відмовитися від двосторонніх мирних переговорів із Москвою. Чи зрештою їм вдасться вплинути на позицію Америки? 

Я не впевнений. Але ясно одне — Вашингтон повинен почути єдину європейську позицію. І сподіваємося, що вона дійсно представляє Європу в цілому, а не лише позицію кількох країн-членів. Це має бути сигнал єдності, сили, готовності та партнерства.

Ми не можемо відмовитися від безпекових, економічних і політичних зобов'язань, які ми взяли на себе по обидва боки Атлантики. Ось чому ця взаємодія необхідна

В ідеалі, це мало б відбутися набагато раніше. Але я сподіваюся, що коли європейські представники прибудуть до Вашингтона, то вони «привезуть» туди лідерство ЄС. В іншому випадку, послання, яке ми надсилаємо, буде набагато слабшим, ніж могло б і повинно було б бути.

‍Усі ми очікуємо результати другого раунду перемов у Саудівській Аравії. Якою була ваша перша реакція, коли ви дізналися про першу зустріч американської та російської делегацій без участі українських та європейських представників?

Це серйозна, груба помилка. Україна не повинна бути єдиною залученою стороною — Європа також повинна бути частиною цього процесу. Не тільки тому, що Європа надала більше фінансової підтримки Україні, але й тому, що це відбувається на європейському континенті. Ми це розуміємо — ми це відчуваємо. Ми були в Україні багато разів. Ми знаємо ситуацію на місцях, знаємо, що думають і говорять люди. Ось чому мені здається, що це рішення не стільки про справжню стратегію, скільки про заспокоєння Росії, а не про дії в інтересах колективного Заходу.

‍Які довгострокові наслідки можуть мати переговори США з Росією в Саудівській Аравії без участі Європи для глобальної безпеки та майбутнього України? 

Це створює небезпечний прецедент. Росія боїться колективного Заходу, особливо коли той виступає в один голос. Єдність — це потужна зброя, здатна стримати ще більшу агресію.

Ось чому стратегія Росії завжди полягала в тому, щоб розділяти і володарювати, нав'язувати свою волю і маніпулювати угодами на свою користь

Переговори у Саудівській Аравії я назвав би однією з найбільших помилок 21-го століття. Сподіваюся, ми зробимо з цього висновки. Можливо, ми не зможемо змінити те, що сталося, але ми все ще можемо пом'якшити його вплив і впоратися з наслідками.

Чи можна вважати, що виключення Європи з переговорного процесу та потенційні домовленості між США, Росією та Саудівською Аравією є сигналом до формування нового світового порядку, в якому Вашингтон більше орієнтується на угоди з авторитарними режимами, аніж на традиційні демократичні альянси?‍

Я так не думаю. Росія — це авторитарна диктатура, режим, який нехтує правами людини, вбиває політичних в'язнів, придушує опозицію, вдається до отруєнь і вбивств. Це один з найагресивніших режимів у світі. Але замість того, щоб зосередитися на цьому, Трамп спрямовує свою критику на європейську демократичну систему. Це повна помилка у визначенні пріоритетів.

Я можу лише сподіватися, що це не відображає офіційну позицію Сполучених Штатів. Я залишаюся обережним оптимістом. Я знаю, що є багато американських експертів і політиків, які думають інакше, і я з нетерпінням чекаю, щоб почути їхні голоси. Нам потрібні ці голоси — терміново. Що швидше, то краще.

Виклики подальшої підтримки України

Враховуючи заяви Трампа про те, що США повинні отримати вигоду від допомоги Україні, зокрема, через доступ до рідкоземельних мінералів, чи можна очікувати, що Київ не отримає значної підтримки від США впродовж наступних чотирьох років його каденції?

Спроба комерціалізувати цю ситуацію, тобто представити комерційний аспект як потенційне рішення, здається мені несерйозною. Наш пріоритет має бути в іншому. Замість того, щоб створювати потенційно несприятливі умови для видобутку чи переробки українських корисних копалин, ми повинні зосередитися на наданні набагато сильнішої підтримки Україні.

Настане час, я в цьому впевнений, коли західний капітал, інвестиції та економічні можливості потечуть в Україну. Але висувати це як передумову зараз — не лише не на часі, але й створює враження, що увага зосереджена виключно на бізнесі, а не на досягненні реальної стабільності.

Спочатку нам потрібна безпека, політичне врегулювання та стабільність. Лише після цього слід укладати угоди на конкурентній основі, гарантуючи, що Україна отримає вигоду. Україна не зобов'язана віддавати свої ресурси третій країні.

Ті, хто просуває такий підхід, повинні ретельно і відповідально подумати про його наслідки

‍Пане Ауштрявічюсе, під час нашої розмові ви сказали, що Європа має збільшити свою підтримку України. Чи є в неї зараз необхідні ресурси? 

Я сподіваюся, що Європа активізується. У неї є багато можливостей! Це питання мобілізації, впорядкування підтримки та надання її вчасно. У нас немає зайвого часу — Україна перебуває в жахливій ситуації.

Це також чудова можливість для Європи реформуватися, посилити свою оборонну політику і повністю створити Європейський оборонний союз. Я сподіваюся, що усі переговори незабаром призведуть до конкретних рішень

У березні ми очікуємо так звану «білу книгу» (доповідь. — Авт.), але у нас немає часу на нескінченні дискусії — ще одна «біла книга», «зелена книга», «червона книга». Нам потрібні реальні рішення вже зараз.

Ресурси існують — у нас є технології та фінансові можливості. Потрібно об'єднати ці зусилля в рамках єдиної структури: Оборонного союзу ЄС, який, я сподіваюсь, також підтримає Україну.

Титульне фото: MICHAL CIZEK/AFP/East News

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?

Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі. 

Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.

Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.

Чи можна знайти щось позитивне у війні?

Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них. 

Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.

На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.

Що українці дізналися про себе?

Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей.... 

Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом». 

Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.

А поляки?

Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.

‍У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?

Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати. 

Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.

Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії

З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.

‍Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.

Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.

‍Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.

Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.

Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.

Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?

Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.

«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.

Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн

Переговори?

Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів. 

Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років. 

У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.

Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.

‍Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?

Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті. 

Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.

Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.

З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими

Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».

Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.

Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.

Переклад: Анастасія Канарська