Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після багатомісячної затримки Палата представників США зрештою погодила виділення Україні військової допомоги на майже 61 млрд доларів. Це крок, який треба було вже давно зробити
Бійці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ поблизу Бахмута. Вересень, 2023 року. Фото: LIBKOS/Associated Press/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Через два роки після початку повномасштабного вторгнення Росії спостерігається посилення песимізму щодо можливості України до захисту. Контрнаступ України, розпочатий минулого літа, не досягнув заявлених цілей через постійні затримки із постачанням західного озброєння, а тим часом Росія збільшила військове виробництво і досягнула невеликих територіальних успіхів. Як наслідок, почали лунати заяви, чи не настав час для України та її союзників переосмислити цілі та подумати про регулювання на перемовинах.
В історії Європи вже таке було. Аналогічне питання піднімалось у 1941 році — через два роки після вторгнення у Польщу і початку імперіалістичних захоплень нацистської Німеччини. Серед знаних діячів, які агітували проти вступу США у Другу світову війну, був Чарльз Ліндберг, який стверджував, що жодних шансів на успіх нема, і що буде краще, якщо війна в Європі «закінчиться без остаточної перемоги».
Бомбардувальники Lancaster, Друга світова війна. Фото: Shutterstock
Такі роздуми виглядають дуже схожими на ті пораженські розмови, які лунають щодо перспектив України. Утім, є одна відмінність: у 1941 році ситуація була похмурішою. До кінця 1941 року нацистська Німеччина окупувала Францію, Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди і значну частину Східної Європи, а у червні того ж року напала на СРСР. Країни «вісі» — Німеччина, Італія, Японія — здавались непереможними.
Крім того, перші два роки Другої світової війни завдали величезної шкоди цивільному населенню. Через масовані атаки міст загинули тисячі людей і нанесено суттєвих економічних збитків. Євреїв зі всієї Європи гнали у гетто і відправляли у концтабори. Експлуатація, силові репресії, геноцид — все це темною тінню огортало значну частину територій, які перебували під німецьким контролем.
Нацистська Німеччина брала сили із фізичних ресурсів і людського капіталу окупованих територій. До 1941 року 37% ВВП Франції направлялось — у вигляді платежів окупантам — на потреби німецької військової машини. А після того, як у червні 1941 року нацисти віришили розірвати пакт Молотова-Ріббентропа, СРСР втратив половину промислових потужностей і частину найкращих аграрних земель.
Ця жорстока система експлуатації різко відрізняється від невдалих спроб Росії поставити під контроль українські ресурси. Наприклад, завдяки «гуманітарному коридору» Україна успішно прорвала російську морську блокаду її чорноморських портів. Як наслідок, у грудні об’єми експорту зерна з України перевищили максимальний місячний об'єм, встановлений у рамках домовленостей із Росією за сприяння ООН.
Крім того, мобілізація в Україні протягом останніх двох років, хоча й була серйозною, виявилась набагато м’якшою, ніж, наприклад, у Великій Британії під час Другої світової війни. У вересні 1939 року Велика Британія оголосила загальну мобілізацію чоловіків віком від 18 до 41 року. До кінця 1941 року різні види мобілізації застосовувались до незаміжніх жінок віком від 20 до 30 років і чоловіків молодше 60 років, притому чоловіки до 51 року призивались на військову службу. Колишні британські колонії, які входили до складу Співдружності (наприклад, Австралія, Канада, Нова Зеландія, ПАР), направляли свої війська для підтримки союзників, хоча на них не було прямих атак.
Парашутист спускається на парашуті під час битви за Нормандію. Фото: Shutterstock
Що стосується мобілізації матеріальних ресурсів, то тут Євросоюз має проблеми з постачанням Україні обіцяного мільйона артилерійських снарядів. А ось Велика Британія через два роки після початку Другої світової війни витрачала 53%національного доходу на військові потреби, а Америка заснувала історично важливу програму ленд-лізу і переорієнтувала весь свій промисловий потенціал на потреби оборони. Така підтримка стала ключем до зміни ходу війни, що дозволило союзникам звільнити Європу від тиранії і продовжити шлях до нової епохи миру і співробітництва на континенті.
Амбіційні плани президента Росії Володимира Путіна виглядають сьогодні явно приреченими на відміну від планів Адольфа Гітлера в 1941 році. Російська армія зазнала поразки під час первісної атаки на Київ, її відтіснили від Харкова і Херсона, вона не зробила жодних суттєвих проривів, хоча її втрати рахуються сотнями тисяч, при цьому знищена вже майже третина військово-морського флоту РФ. Розміри російської економіки, пронизаної корупцією і непотизмом, нікчемні порівняно з об'єднаною економічною міццю союзників України: ВВП Росії приблизно дорівнює ВВП штату Техас.
У порівнянні з Європою 1941 року, сучасний Євросоюз має можливості для супротиву російській агресії. Однак перемога ніколи не буває гарантованою. Для перемоги треба, щоб Захід (й особливо США) відклав у бік внутрішньополітичні суперечки й проявив політичну волю, надавши Україні постійну й надійну військову й фінансову допомогу. Будь-які нові затримки з фінансуванням загрожують поставити країну у вкрай вразливе становище. Євросоюз, зі свого боку, має мобілізувати економічні ресурси для розширення оборонного виробництва. Жертви, які треба приносити сьогодні, бліднуть порівняно з жертвами часів Другої світової війни, тоді як дивіденди довгострокового миру будуть не менш цінними.
Через два роки після початку Другої світової війни нацистська Німеччина окупувала 33% європейського континенту, а інші країни «вісі» терироризували решту світу. Утім союзники, єдині у своєму рішучому настрої перемогти і у своїй готовності мобілізувати ресурси, відмовилися здаватися. На цьому етапі імперіалістичної агресії Росія контролює лише 18% територї України, і вже більше року вона не може добитись будь-яких суттєвих успіхів. Якщо з'ясується, що Росію занадто важко перемогти, причиною буде не відсутність ресурсів, а кричуща відсутність лідерства.
Автори:
Тетяна Дерюгіна — асоційований професор фінансів в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні.
Анастасія Федик — асистентка-професорка фінансів у Каліфорнійському університеті в Берклі.
Project Syndicate створює та надає оригінальні високоякісні коментарі світовій аудиторії. Автори проєкту — видатні політичні лідери, політики, науковці, бізнес-лідери і громадські активісти з усього світу
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
За лаштунками гучних самітів між США та Росією тривають тихі кулуарні домовленості. За даними медіа, Вашингтон і Москва нібито обговорюють низку енергетичних угод. Для Кремля вони можуть стати стимулом піти на мир в Україні, а для Білого дому — підставою послабити санкційний тиск.
Втім, після зустрічей на Алясці та у Вашингтоні Росія публічно не зробила жодного кроку, який би підтвердив її готовність до переговорів.
Чи можна у таких умовах говорити про реальний мирний процес? Які ризики несе «тактика пряника» щодо Кремля і чому гарантії безпеки для України знову стають темою №1 у трансатлантичних дискусіях? Sestry.eu поговорили про це з Крісті Райк, директоркою Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні.
Крісті Райк. Приватний архів
Стратегія затягування часу
Марина Степаненко: Відмова від Донбасу, жодного НАТО й західних військ на території України. Умови, які зараз озвучує Кремль, виглядають радше як ультиматум, ніж як база для перемовин. Чи можна говорити, що Москва насправді не зацікавлена у мирному врегулюванні?
Крісті Райк: Так, Росія не готова відмовитися від жодної зі своїх вимог щодо України. Вона все ще прагне знищити її як суверенну державу і готова обговорювати лише мирну угоду, яка наблизить Москву до цієї мети. З боку США та Європи не чиниться достатнього тиску, щоб змусити Росію змінити свій підхід.
Так, США мають інструменти, насамперед санкції, щоб змусити Кремль переглянути свої вимоги, але досі президент Трамп не виявляв інтересу до застосування серйозного тиску. Натомість від України очікують поступок — визнання російського контролю над окупованими територіями і навіть відмови від решти Донбасу, який Росія не змогла завоювати військовим шляхом з 2014 року. Це абсолютно неприйнятно як з військової, так і з політичної точки зору.
Думаю, що Росія це розуміє, але все одно вірить, що час на її боці, і сподівається поліпшити своє становище, продовжуючи війну. Водночас намагається зрозуміти, що саме може отримати за допомогою дипломатії, де позиція США є неоднозначною і часом занадто близькою до російської.
— Росіяни зятягують організацію зустрічі із Зеленським, про що свідчать останні заяви з Кремля. Чи усвідомлюють це європейські й американські партнери?
— Європейські лідери, які тісно залучені до цього процесу, за останні роки стали набагато краще розуміти підхід Росії та гру Путіна. З адміністрацією Трампа все не так однозначно. Він одержимий ідеєю досягнення миру в Україні, але, здається, не переймається умовами, вважаючи, що на компроміс має піти Київ.
Сумнівно, чи прислухається він до лідерів України і Європи, які стверджують, що Путін не серйозно ставиться до миру і що для реального прогресу потрібно послабити Росію та посилити Україну. Поки що ці аргументи, здається, не переконують його адміністрацію. Трамп також зазначив, що не бере участі в підготовці можливої зустрічі Зеленського та Путіна, залишаючи це на розсуд обох сторін, і, судячи з усього, найближчим часом зустріч не відбудеться.
Гарантії безпеки і тиск на РФ
— Без участі Трампа в організації зустрічі між Путіним і Зеленським — що означатиме крок назад з боку Сполучених Штатів для дипломатичного треку у спробі домогтися миру в Україні?
— Для України і Європи важливо, щоб США залишалися відданими європейській безпеці. Європейці все ще недостатньо сильні, щоб впоратися із ситуацією в Україні або досягти миру без участі США. Однак Вашингтон не бажає робити істотний дипломатичний внесок.
Переговори щодо гарантій безпеки демонструють, що США виконуватимуть лише мінімальну роль, але навіть це є важливим. Україна все ще потребує доступу до американської зброї, розвідки й певних безпекових можливостей, хоча й не потребує військової присутності на своїй території.
Якщо США повністю відмовляться від участі, чи означатиме це припинення всієї підтримки України? Це буде серйозною проблемою. Навіть якщо Вашингтон просто відмовиться від дипломатичного шляху, а Трамп перенесе свою увагу на інші питання, війна триватиме. І насправді вона, ймовірно, триватиме місяцями, а то й довше, оскільки позиції обох сторін залишаються дуже віддаленими.
— Минулого тижня Росія вдарила про американському підприємству на Закарпатті — пожежу гасили понад добу. Як США має розцінювати цей сигнал?
— Ну, США повинні розглядати це як нагадування про те, що вони мають інтереси в Україні. Ідея, що вони можуть просто покинути Україну, їм не вигідна. Вони не можуть цього зробити — вони залучені, у них є інтереси, і якщо дозволити Росії отримати те, чого вона хоче, це безпосередньо зашкодить цим інтересам.
Тож я сподіваюся, що ця ситуація буде сприйнята саме в такому контексті. Але, звичайно, також можливо, що така ескалація може навпаки посилити тиск з метою досягнення будь-якої мирної угоди і змусити Україну піти на поступки, аби лише зупинити бомбардування і вбивства.
— Повертаючись до теми санкцій, Зеленський наполягає на посиленні санкційного тиску, якщо Путін відмовиться від зустрічі з ним. Минулого разу, коли Трамп тиснув на Росію, замість санкцій Путіну влаштували теплий прийом на Алясці. Зараз президент США озвучує вже нові дедлайни для досягнення миру. Якщо прогресу не буде протягом 2 тижнів, то США обируть нову тактику стосовно Москви. Чого очікувати, як ви вважаєте? Прийом у Білому домі?
— Ми часто чули, як Трамп обіцяє посилити тиск на Росію, але його поведінка свідчить про те, що він вважає, що мир в Україні потрібно укладати з Путіним, а для цього потрібно ставитися до Путіна з повагою. Від України як слабшої сторони очікується відповідна поведінка. Проте, я не виключаю, що Трамп вживе заходів, які завдадуть Росії реальних економічних збитків, особливо, що стосується її нафтової промисловості, що може серйозно підірвати здатність Москви вести війну.
Економіка Росії є крихкою, але вона не зазнає колапсу; вона може витримати війну ще протягом року. Лише серйозніші втрати можуть змусити Кремль розглянути реальні компроміси
Наразі її так звані поступки, як-от зменшення вимог щодо території або пропозиція «гарантій безпеки», які вона згодом відхилила — є маніпуляціями, а не справжніми кроками на шляху до миру.
Щоб вийти з цього глухого кута, Трамп має розчаруватися в Путіні, чого поки що не сталося. Тим часом українським і європейським лідерам вкрай важливо продовжувати взаємодіяти з Білим домом. Це має певний ефект, хоч і обмежений. Але Європа теж повинна робити більше. Незважаючи на сильну риторику, прогрес у питаннях санкцій, допомоги й гарантій безпеки є повільним, а політична воля все ще відстає від наявних ресурсів.
— Навіть якщо перемовини так і не відбудуться, питання гарантій безпеки для України залишатиметься ключовим. Як, на вашу думку, мають виглядати зобов’язання наших союзників, та що потрібно, аби Україну не спіткала доля «Будапешту 2.0»?
— Очевидно, що цього разу гарантії безпеки не можуть бути лише на папері, як у випадку з Будапештом 1994 року.
Гарантії повинні включати реальну силу і чіткий план. Найважливішим елементом є сильна українська армія, підкріплена співпрацею з європейською оборонною промисловістю. Це найефективніший засіб стримування Росії
Крім того, необхідна певна присутність Європи на місці. Сама кількість не вирішить питання стримування, але навіть обмежене розгортання військ покаже Росії, що агресія означає зіткнення не тільки з Україною, а й з європейськими солдатами, що перетворить будь-яку атаку на ширший конфлікт. Проте, чи буде це 20 000 чи 50 000 військових і з яким мандатом, залишається незрозумілим.
Більшим викликом є політична воля. У таких країнах, як Німеччина чи Італія, суспільство чинить опір ідеї відправки військ, побоюючись ескалації та жертв. Проте необхідно довести, що забезпечення безпеки України є надзвичайно важливим для їхньої власної безпеки; якщо Україна впаде, загроза наблизиться до них. Прикордонні держави, такі як країни Балтії та Фінляндія, розуміють це чіткіше, хоча їхні ресурси обмежені.
Зрештою, відповідальність за надання реальних зобов’язань лежить на найбільших державах Європи. Але наразі прогрес є повільним, а досягнення згоди залишається складним.
Країни Балтії і Польща — перша лінія оборони НАТО
— На противагу дискусіям про відправлення європейських військ в Україну РФ розпочала в Європі пропагандистську кампанію під назвою «Росія не є моїм ворогом» — наклейки з цим гаслом з'являються в європейських містах. Чи є така пропагандистська активність РФ реальною загрозою для підтримки України в ЄС? Як країни можуть протидіяти подібним гібридним кампаніям Кремля?
— В деяких європейських країнах є верстви суспільства, чутливі до цього аргументу. Але я не вірю, що він може мати широку підтримку. Самі росіяни дають чітко зрозуміти, що вони є агресорами: вони не тільки продовжують безжально атакувати Україну, але й проводять операції та різні форми невійськової агресії проти європейських країн.
Тож поведінка Росії навряд чи може переконати більшість європейців, що вони не повинні боятися Росії або не вважати її загрозою.
Проте саме це і намагається зробити Москва, як і за часів Радянського Союзу: виявити розбіжності в західних суспільствах, поглибити їх та працювати з групами, які більш сприйнятливі до їхніх повідомлень
І це можуть бути люди, чиї скарги зовсім не пов'язані з Україною чи Росією — громадяни, незадоволені своїми урядами, соціально-економічними умовами, які потім перенаправляють свої протести на опозицію до ідеї, що їхня країна повинна підтримувати Україну.
Водночас для багатьох європейців війна в Україні все ще здається більш віддаленою проблемою. Вона триває вже так довго, і для більшості вона не впливає безпосередньо на повсякденне життя.
Ось чому потрібне політичне лідерство: щоб переконати громадян, чітко пояснити, як ця війна насправді стосується всіх нас
Однак, це залишається складною темою для політиків, особливо в країнах, які географічно віддалені від України.
— Пані Райк, російські дрони дедалі частіше опиняються у повітряному просторі країн-членів НАТО. Чого таким чином намагається досягти Росія?
— Перевіряє реакції, щоб зрозуміти, як далеко вона може зайти зі своїми провокаціями, а також постійно намагається знайти нові способи створити відчуття страху й незахищеності.
Головна мета росіян — змусити країни бути менш схильними підтримувати Україну. Спровокувати це можна по-різному. Наприклад, щоб європейці відчували пряму загрозу, щоб вони зосередилися на ній, а не на підтримці українців
Але ми бачимо на прикладі Польщі, що ці різні методи росіян не здатні змінити ставлення Варшави до РФ, адже вона і так вважає її загрозою. Водночас росіяни намагаються змінити те, як Польща сприймає Україну і свої власні потреби в обороні, і саме тут вони можуть досягти певного успіху.
Дуже важко знайти правильний баланс у реакції на такі провокації, щоб не перебільшувати загрозу. І я думаю, що ми маємо бути впевнені в країнах східного флангу НАТО, що ми здатні захистити себе колективно. Тож Росія не має шансів. І якщо вони вчиняють такі провокаційні дії, то ми просто знаходимо способи протидіяти, але це не дає Росії жодних переваг. Але так, я можу очікувати від російської сторони нових способів використання такої тактики гібридної війни.
— У Польщі після останнього такого інциденту прискорюють виробництво засобів протиповітряної оборони. Шахеди не є новиною і за три роки війни Альянс виявився фактично не готовим до своєчасного збиття ударних дронів. Це доводять інциденти в Польщі та Литві, де безпілотники виявляли розбитими, а не збитими. Які технічні чи організаційні обмеження стримують Альянс від ефективного перехоплення ударних дронів на ранніх етапах?
— Це більше технічне питання оборони, тому я не думаю, що маю достатньо знань, щоб дати вичерпну відповідь. Проте, загалом, звичайно, війна з використанням дронів — це те, за чим зараз всі намагаються встигнути і спостерігають, як швидко Україна, а також Росія, розвивають свої можливості у цій сфері.
Ситуація постійно змінюється, обидві сторони постійно впроваджують інновації. А західні країни просто не встигають за ними. Ще одним питанням у цій ситуації є протиповітряна оборона. Це одна зі слабких сторін Європи і всі про це знають. Одне з перших завдань, яке європейці повинні вирішити, щоб підготуватися до можливого зменшення участі США в питаннях європейської оборони, — це розвиток своїх можливостей у сфері ППО. А це, звичайно, вимагає часу. Між тим війна з використанням дронів продовжує розвиватися, і країни намагаються реагувати на це.
Але це також частково політичне питання: як реагувати в такій ситуації, коли з'являється російський безпілотник? Якою має бути готовність? І чи можна розглядати ці інциденти як випадкові? Я так не думаю. Ми повинні реагувати негайно, а дискусії вести вже пізніше.
«Путін хоче весь Донбас», — заявляє Трамп у розмові з Зеленським за підсумками саміту в Анкориджі. При цьому глава Білого дому фактично оголосив про зміну дипломатичного курсу — вже не йдеться про принцип «спочатку перемир’я», а потім переговори. Натомість Трамп підтримав концепцію «мирної угоди», що збігається з позицією Кремля і дозволяє росіянам нав’язати формат: переговори на тлі активних бойових дій. Зі слів Трампа, Україна мала би погодитись на мирну угоду, бо Росія — дуже велика держава, а Україна ні. Хто виграв від саміту на Алясці, які можливі подальші сценарії та які ризики розвитку подій, як Європі відстояти власні інтереси у світі дипломатії Трампа і Путіна — Sestry зібрали думки експертів.
Бенефіс Кремля
Зустріч виглядає як перемога для Путіна, вважає український дипломат, посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур. На його думку, Путіну на саміті вдалося чимало, щоб продати свою нову «перемогу» російській публіці та міжнародній аудиторії — як друзям, так і ворогам. Зокрема, вийти з дипломатичної ізоляції та вчергове отримати відтермінування запровадження жорсткіших прямих і вторинних санкцій. А сама позиція Путіна при цьому залишається незмінною:
— У своїх заявах він був цинічним і лицемірним і водночас не відступав від своєї звичної аргументації на виправдання війни та наміру продовжувати агресію.
Саміт не завадив Путіну завдати десятків ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ
Саміт не завадив Путіну завдати ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ
«Путін отримав червону доріжку з Трампом, Трамп не отримав нічого», — написав в X німецький дипломат Вольфганг Ішингер, який до 2022 року очолював Мюнхенську безпекову конференцію. — «Явний рахунок 1:0 на користь Путіна — жодних нових санкцій. Для українців: нічого. Для Європи: повне розчарування».
З інтерв'ю Fox News стало зрозуміло, що на зустрічі з російським очільником йшлося про територіальні поступки й гарантії безпеки для України. З публічних оголошень — Трамп заявив, що вони з Путіним загалом погодили умови завершення війни: «Я думаю, ми близькі до фінішу».
Про Україну і Європу без України і Європи
Попри те, що Путін не виконав жодної з попередніх вимог Трампа з припинення війни Росії проти України, він отримав зустріч, під час якої українську та європейську безпеку обговорили без участі українців і європейців, звертає увагу співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова. Це ще один вигідний результат для Кремля, який вписується у путінське бачення світу, де великі держави вирішують долю менших — і це повна протилежність європейській концепції:
— Більшість європейців, особливо українців, цілком справедливо занепокоєна таким розвитком подій. Шалена дипломатична активність, телефонні дзвінки та онлайн-зустрічі протягом тижня засвідчили, що в Європі усвідомлюють високу ставку та ризики саміту.
Та попри швидкі бонуси, які Путін уже отримав ще до його початку, зарано порівнювати ситуацію з Мюнхеном чи Ялтою
У Кремлі, ймовірно, виходять з того, що мають перевагу на полі бою, і якщо не зможуть отримати поступки дипломатичним шляхом, йтимуть в наступ в Україні, продовжує експертка:
— Але Путіну доведеться діяти обережно і якось реагувати на амбіцію Трампа стати миротворцем між Україною та Росією. Якщо Путін не проявлятиме жодної гнучкості, це може підштовхнути президента США нарешті виконати свої погрози щодо нових санкцій проти Москви та її союзників.
Гарантії безпеки та реакція Європи
Джерела CNN кажуть, що американці пропонують гарантії безпеки у форматі 5-ої статті НАТО, але без участі НАТО. Цю пропозицію Трамп нібито озвучив спершу Зеленському, а потім повторив у розмові з європейськими лідерами.
Президент Франції привітав готовність США зробити свій внесок у гарантії безпеки для України: «Будемо працювати з ними та з усіма нашими партнерами в «коаліції рішучих», з якими ми знову зустрінемося, щоб досягти конкретного прогресу», — заявив Еммануель Макрон. Німецький канцлер Фрідріх Мерц запевнив, що Україна може і надалі розраховувати на повну підтримку Німеччини.
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що сильні гарантії безпеки для України та Європи є невід’ємними для будь-якої мирної угоди. Голова європейської дипломатії Кая Каллас переконана, що Росія не має наміру припиняти війну в Україні найближчим часом, але США мають силу змусити Москву до серйозних переговорів.
«Гра за майбутнє України, безпеку Польщі та всієї Європи вступила у вирішальну фазу. Сьогодні ще очевидніше, що Росія поважає лише сильних, а Путін вкотре показав себе хитрим і безжальним гравцем. Тому збереження єдності всього Заходу має вирішальне значення», — такий висновок польського прем’єра Дональда Туска.
За оцінкою британського прем’єра Кіра Стармера, Трамп наблизив всіх — як ніколи раніше — до завершення війни. Наступним кроком мають бути подальші переговори за участю Зеленського.
У Вашингтоні розглядають тристоронні перемовини: Трамп-Зеленський-Путін, у Кремлі заявляють, що безпосередньо такий формат на Алясці не обговорювали — у фіналі зустрічі в Анкориджі Путін публічно запропонував Трампу наступного разу зустрітися в Москві.
Володимира Зеленського вже сьогодні, 18 серпня, чекають у Вашингтоні і, як стверджують джерела видання Axios, вже 22 серпня Трамп волів би зустрітись трьох.
Делегація європейських політиків вирішила теж їхати 18.08 до США, щоб підтримати Володимира Зеленського. На фото: Еммануель Макрон, Урсула фон дер Ляєн, Марк Рютте, Сігеру Ісіба, Фрідріх Мерц, Скотт Бессент, Марк Карні та Володимир Зеленський під час саміту «Групи семи» (G7), Канада, 17 червня 2025 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News
Російські ігри в затяжні перемовини
Цілі війни Росії не змінилися від моменту її вторгнення в Україну у 2022 році. На саміті Путін чітко дав зрозуміти, що хоче спершу обговорити так звані корінні причини війни, які Кремль визначає як розширення НАТО та появу в Україні влади, яка опирається російському впливу, аналізує директор з міжнародної безпеки британського королівського об'єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Ніл Мелвін. «Всеосяжна мирна угода» Путіна фактично призведе до підкорення України.
Тепер увага зміститься на боротьбу за наступні кроки. Багато що залежатиме від дій Трампа. Путін явно прагне втягнути США у тривалі переговори, а Трамп, безперечно, і далі зацікавлений у посередництві в мирній угоді, не в останню чергу тому, що це найпростіший шлях до Нобелівської премії миру, продовжує Ніл Мелвін:
— Проте наприкінці саміту Трамп, схоже, дав зрозуміти, що тепер процес мають просувати Україна та європейці.
Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить
Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить
Постає питання: яку ж роль можуть реально відіграти європейці? Співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова посилається на нещодавну аналітику ECFR, яка свідчить: яким би не було завершення війни, ЄС постраждає значно більше, ніж США. Для Європи має вирішальне значення, чи стане Україна через кілька років стабільною та процвітаючою державою, навіть якщо вона не контролюватиме всі свої території, чи погана угода перетворить її на слабку, нестабільну країну, вразливу до гібридних або прямих атак Росії:
— Сам факт, що Трамп і Путін можуть самостійно вирішити майбутнє України, а фактично й безпеку Європи, вже спонукав лідерів ЄС збільшити оборонні витрати, посилити військову допомогу Україні й активніше взаємодіяти з Трампом і його командою, щоб донести свої меседжі та червоні лінії. Останні телефонні розмови з Трампом свідчать, що їм це загалом вдалося — принаймні у короткостроковій перспективі.
Зеленський у Вашингтоні: наступні кроки
За даними Reuters, серед вимог Путіна, озвучених в ході саміту з Трампом, такі: Україна має повністю вивести війська з Донецької та Луганської областей в обмін на заморозку лінії фронту в Херсонській та Запорізькій областях. Росія нібито готова повернути окуповані райони на півночі Сумської та в північно-східній частині Харківської області. У Москві хочуть формального визнання російського суверенітету над Кримом. Проте Reuters зауважує: не зрозуміло, це означає визнання урядом США чи, наприклад, усіма західними державами й Україною. Путін також хоче скасування бодай частини санкцій проти РФ, Україна має відмовитись від вступу в НАТО за умови отримання гарантій безпеки поза Альянсом. Серед вимог — офіційний статус для російської мови в Україні та дозвіл на вільну діяльність російської православної церкви.
Позицію України в питанні виходу з Донецької і Луганської областей Зеленський озвучував неодноразово: ЗСУ не вийдуть з Донбасу. Так само неприйнятними виглядають і інші умови Путіна.
Водночас з точки зору Києва, саміт уникнув найгіршого сценарію — угоди між Трампом і Путіним за спиною України, вважає директор з міжнародної безпеки RUSI Ніл Мелвін. Тепер Зеленському потрібно не допустити, щоб Путін втягнув Трампа у серію обговорень широкої економічної та політичної програми, поступово знижуючи значущість війни в Україні у двосторонніх відносинах США та Росії:
— Зеленський вирушить до Вашингтона, щоб просувати цю ідею. Його головні завдання у понеділок в Овальному кабінеті — зміцнити рішучість Трампа залишатися залученим і переконати його посилити тиск на Путіна для реального й негайного виходу на переговори через подальші санкції та нарощування військової підтримки України.
Історія країн Східної Європи, зокрема історія України, багато чого може навчити сучасну Америку, а можливо, і врятувати, вважає Марсі Шор, історикиня, дослідниця східноєвропейської історії в Єльскому університеті, а нині викладачка школи Мунка в університеті Торонто.
У березні 2025 року вона, її чоловік — відомий історик Тімоті Снайдер, та їхній колега професор філософії Джейсон Стенлі публічно оголосили, що залишають США, оскільки бачать ознаки перетворення країни на диктатуру. Відчути ці перетворення, за словами Шор, їй допоміг досвід вивчення нацизму та фашизму в Європі в першій половині ХХ століття.
Журналіст NV зустрівся з відомою вченою у Києві, і вона емоційно розповіла про свій переїзд до Канади й зазначила, що досі є обʼєктом переслідування та погроз з боку прибічників президента США Дональда Трампа.
У розмові вона раз за разом повертається до цього досвіду, пояснюючи, як трансформуються та занепадають демократичні режими, у який момент розпочалася ерозія демократії в США, що може її врятувати і якою мірою західна цивілізація сьогодні залежить від результатів війни в Україні.
Марсі Шор
— Якою ви, науковиця, що вивчає Східну Європу, побачили Україну в цей свій приїзд?
— Я б казала про ту неймовірну духовну та інтелектуальну напругу, яка відчувається в українському суспільстві. Я дуже сильно відчувала її в дні Книжкового арсеналу (Марсі Шор стала учасницею фестивалю видавців і письменників у Києві — Авт.) у дискусіях навколо українського досвіду війни.
Наближеність до смертельних загроз і одночасно усвідомлення цінності життя спонукає людей в Україні думати так, як вони, можливо, ніколи б не думали за інших обставин. Виходити далеко за межі повсякденності, бачити прямий звʼязок між своїм життям та цінностями, кожного дня перевіряти власні ідеали. Для мене честь бути запрошеною до цього думання.
На мій погляд, в Україні зараз відбувається найінтенсивніший інтелектуальний процес у світі
— Ми в Україні справді багато думаємо про майбутнє, сповнені різних ідей щодо того, що має відбутися з країною після війни. Водночас, коли ми дивимося на стару Європу та Сполучені Штати і нам здається, що суспільства цих країн якимось чином втратили свої великі обʼєднавчі мрії, ми не бачимо амбітних і всеохоплюючих ідей про майбутнє в західному світі. Це лише наше сприйняття як дуже молодої нації, чи справді щось трапилося з концепцією майбутнього західного світу?
— Я думаю схожим чином, але це нетипово для західної людини, бо я ж космополітка, яку зараз ще називають зрадницею за те, що я залишила Америку. Але я відчуваю, що Україна — це авангард. Якщо майбутнє в цього світу буде, то саме це місце буде нести це майбутнє.
Моя мрія полягає в тому, що російський режим має бути переможений. Я не бачу жодної можливості для переговорів, думаю, що нам потрібне повне падіння російського режиму, повне перезавантаження з нуля. Тоді ми побачимо падіння Лукашенка та інших диктатур. Я думаю, ця хвиля зрештою покладе кінець тиранії Ірану і поставить під сумнів все те, що робить зараз у США Дональд Трамп.
Я мрію, що Україна відновиться, і відновиться не для того, щоб наслідувати Захід, бо ми бачимо, що Захід розпадається і в нього нема корисних уроків для України сьогодні. Важливо, щоб Україна позбулася моделі «наздогнати й наслідувати Захід». Модель України має бути авангардною, своєю.
— Ви кажете, що Україні не варто повторювати шлях західних країн, в той час як ми в цій частині світу тривалий час жили з мрією про американську демократію і свободу. Саме ця ідея Америки надихала багато демократичних рухів тут, у Східній Європі. Що трапилося із цією ідеєю і в який момент усе пішло не так?
— Я б говорила про дві речі. По-перше, Америка ніколи не була такою, якою її уявляла решта світу. І особливо такою, як бачили її східні європейці, сформовані комунізмом. Америка була для них антирадянським місцем, чимось схожим на рай. Америка була і частково є для цих людей країною вільних і батьківщиною хоробрих.
Можливо, ви памʼятаєте момент, коли Олександр Віндман, американський офіцер українського походження, давав свідчення на першому суді над Трампом у 2019 році? Свого часу його батько разом із синами втік з радянської України. Віндман зробив в США військову кар'єру. І ось він встає, щоб дати свідчення проти Трампа, і наприкінці виступу звертається до свого батька й каже: «Не хвилюйся, тату. Тут, у цій країні, я не мушу боятися говорити правду».
У цю мить я хотіла його обійняти і заплакати, бо така абсолютна віра в Америку може бути лише в когось, хто втік з Радянського Союзу. І він вживав слово «правда» не в англійському значенні, він вживав його так, як його розуміють дисиденти в комуністичних країнах
І Олександр Віндман встав у Конгресі і сказав: «Тут я не мушу боятися говорити правду». І, звичайно, це не було правдою, бо він мусив боятися, бо репресії за правду були. Ми вже тоді не жили в державі, де панує верховенство права. Система руйнувалася. Ми мали надзвичайно корумпований уряд. Але віра Віндмана була така щира, він висловлював таке розуміння Америки, яке я знала від багатьох своїх друзів і колег, чиє бачення Америки сформувалося під впливом їхнього досвіду життя поза Америкою.
— Ви кажете, що це було фантазією, — а якою є реальність?
— Реальність полягала в тому, що США — це надзвичайно конфліктна країна. З одного боку, є прекрасні ідеали. З другого боку, ці ідеали ніколи не втілювалися в життя. Ми країна, що була побудована на рабстві. Це було від початку і тривало довго. Ми є країною, яка в Другу світову війну для боротьби з нацистами відправила до Європи війська, розділені за расовою ознакою. Тож уявіть собі це: ми боролися з європейським расизмом за допомогою наших військ, розділених за расовою ознакою.
Гітлер створив Нюрнберзькі закони за зразком американських законів Джима Кроу, які широко застосовувалися на Півдні. Білі та чорні не могли їсти в одному ресторані, не могли ходити в один басейн. І в Америці це тривало ще довго, навіть після падіння нацизму
У США діяли закони про заборону міжетнічних шлюбів аж до 1967 року. У нас були закони, які забороняли гомосексуальні стосунки, аж до 2003 року. Зміни відбулися набагато пізніше, ніж у країнах Європейського Союзу.
У нас також існує масове ув’язнення, кожен третій чорношкірий чоловік в Америці потрапляє до в’язниці. У нас існує масове насильство із застосуванням зброї. Це не політичне насильство, це повсякденне вуличне насильство. У вас є додаток із сиренами, що сповіщають про ракетні атаки, а у Єльського університету є додаток, що сповіщає про стрілянину по сусідству з рекомендацією не відвідувати район, доки поліція не завершить там роботу. Стрілянина стала буденним фактом.
— Коли ви покинули США, то казали, що саме історія Східної Європи допомогла вам розпізнати початок фашистського режиму в США. Що саме стало для вас такими ознаками фашизму і в який момент розпочалася ерозія демократії?
— Відчуття змін в американській політиці зʼявилося в мене ще у 2008 році, коли кандидатом від Республіканської партії та суперником Барака Обами у президентській гонці став Джон Маккейн, який назвав своєю кандидаткою у віцепрезиденти Сару Пейлін. Промови Пейлін, що не ґрунтувалися на обʼєктивній реальності, а були вкрай популістичними, мене налякали. Я побачила людину, яка готова говорити будь-яку брехню, щоб сподобатися людям, і не має меж.
Сам Маккейн був зовсім не таким, як Пейлін, але чомусь обрав її. Цей союз між традиційним республіканцем і радикальною правою нагадав мені досвід європейських країн, коли консервативні політики Східної Європи від початку заохочували праворадикальні та фашистські рухи або йшли з ними на компроміс, не розуміючи їхнього впливу, як це робили Іон Антонеску щодо Залізної гвардії в Румунії чи Міклош Горті щодо Стрілецької партії в Угорщині в 40‑х роках ХХ століття.
В усіх цих випадках консервативним лідерам потрібен був час, аби зрозуміти: нові праві — не просто більш енергійна версія їх самих, це джин фашизму, якого вони випустили з пляшки
Маккейн це теж зрештою зрозумів, і навіть, здається, відчув полегшення, коли програв Обамі.
Тоді нам здавалося, що історія цих радикальних ідей серед республіканців закінчилася, але вона проявила себе на повну силу під час першого правління Трампа, і сьогодні Республіканська партія фактично захоплена цим рухом і намагається змінити Америку.
— Яким сьогодні є американський опір?
— Коли Трамп переміг у 2016 році, багато моїх колег казали, що, звісно, це погано, але з нами все буде гаразд, бо в нас є система стримувань і противаг. Ця система стримувань і противаг стала схожою на мантру з йоги. Наш розподіл гілок влади і довіра до судової влади справді були високими, і якщо Верховний Суд справді збанкрутував через призначенців Трампа, то інші суди працюють. Проблема в тому, що вирок суду перестав бути абсолютним закликом до дії у виконавчої влади. Такого ніколи раніше не траплялося, щоб виконавча гілка влади відмовлялася дотримуватися системи стримувань і противаг, але зараз відбувається саме це.
У нас немає жодного досвіду в цьому. Тепер питання полягає в тому, чи хтось застосує насильство, бо що станеться, якщо суди вимагатимуть реалізації своїх рішень, а президент скаже «ні»? Хто тоді кого змусить? Я боюся, що ми прямуємо до громадянської війни і що все це закінчиться насильством.
— Повертаючись до України: для багатьох країн Східної Європи надважливою метою свого часу став вступ до ЄС — так само, як і для нас зараз. Але ми бачимо, що їхні демократії не стали сильнішими, а, навпаки, начебто втратили мету, стали вразливішими. Ми бачимо це на прикладах Польщі, Угорщини, Словаччини — чому так?
— Тут варто врахувати кілька факторів.
Один із них той, що ЄС діяв як стимул для гарної поведінки до початку членства. Але тільки‑но ви стали членом, в ЄС більше немає жодного механізму контролю над вами. Здавалося б, Віктор Орбан не може робити те, що він робить, бо Угорщина входить до ЄС, але він продовжує. Я наївно думала, живучи в Польщі, що драконівські закони щодо абортів неможливі у країні ЄС, але знову помилилася. Тож ЄС не має реальної сили примусу
Ще один фактор: ми наївно думали, що лібералізм та демократія пов’язані. Якщо у вас є вільні ринки, то у вас буде лібералізм. Це була ідея німців, що можна приборкати Путіна, торгуючи з ним, і він точно ніколи не зробить нічого жахливого, бо це не в його економічних інтересах. Виявляється, це неправильно.
Що ми мали б засвоїти ще з 1930‑х років, то це те, що лібералізм і демократія — не одне й те саме. Люди можуть демократично голосувати за фашизм.
— Що може зрештою отруїти українську демократію на шляху до ЄС?
— Коли я як історикиня зараз розмовляю з українськими студентами, особливо з молоддю, я бачу одне: масштаби ваших страждань, смертей, мучеництва та жертв призведуть до величезної спокуси міфологізувати минуле. Цього буде дуже важко не робити, бо ваша жертва така реальна, така безпосередня й така глибока. І я кажу їм: ваш авторитет на світовій арені, ваша здатність говорити з позиції морального авторитета випливатиме не з того, що ви походите з нації, яка була невинною з незапам’ятних часів, бо такої нації немає. Немає такої країни, яка б не мала темних моментів на своєму шляху. Але ця міфологізована моральна правота стає спокусою для будь-якої країни — від Польщі до Америки.
Ваш авторитет на світовій арені випливатиме з вашої здатності дивитися на минуле з широко розплющеними очима та наполягати на тому, щоб говорити правду. І якщо ви зможете це зробити, це буде тим, що поведе вас уперед.
Поки лідери НАТО запевняють у незмінності курсу на підтримку України, а ЄС вкотре демонструє крихкість єдності під тиском Будапешта, Росія не лише не зупиняє агресії, а й посилює свої дії — як на фронті, так і в інформаційній війні. Саміт у Гаазі не приніс прориву: обіцянки без гарантій, розмови про «мир через силу», натяки на діалог із Путіним — і все це на тлі дедалі очевиднішого зниження амбіцій США. Паралельно Угорщина блокує нові санкції, а Кремль запускає складні кібероперації, вдаючи, ніби світ уже змирився з його присутністю.
Про те, як змінилася стратегія Заходу, які ризики несуть за собою ілюзії щодо Росії, що означає нова хвиля дезінформації, і чому саме Європа має взяти на себе провідну роль у стримуванні агресії, Sestry поспілкувалися з Кіром Джайлзом — провідним британським експертом з питань безпеки та Росії, старшим науковим співробітником програми «Росія та Євразія» у Chatham House.
Трамп, НАТО і Росія: альянс на межі компромісів і викликів
Марина Степаненко: Мир через силу був оголошений головною темою переговорів Трампа і Зеленського. Після зустрічі глава Білого дому натякнув на діалог з Путіним і можливі поставки ракет Patriot, але жодних твердих зобов'язань взято не було. У цьому контексті, як на вашу думку, формула «мир через силу» може бути реалізована щодо Росії і наскільки США готові реально взяти на себе роль тиску?
Кір Джайлз: Ми завжди знали, що єдиний спосіб забезпечити безпеку Європи, — це надати Україні максимально можливу підтримку. Тож зараз ми маємо справу з наслідками політики кількох поспіль адміністрацій США, які вирішили, що потрібен інший шлях. Вони глибоко помиляються, і це завдає величезної шкоди не тільки європейській безпеці і, звісно, самій Україні, а й глобальній безпеці.
Саме така стриманість і відмова протистояти агресії призвели до спалаху глобальних конфліктів у всьому світі
Ми бачимо, як ситуація загострюється, гине все більше людей, починається все більше воєн — і все саме через цю нову ідею Сполучених Штатів, що протистояти агресору небезпечніше, ніж дозволити знищити жертву цього агресора.
Саміт НАТО визнав Росію довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Фото: CHRISTIAN HARTMANN/AFP/East News
Зустріч лідерів США та України вкотре актуалізувала питання: яку саме модель підтримки Києва бачить для себе Вашингтон? Йдеться про стратегічне партнерство чи радше про контрольоване стримування війни без довгострокових зобов’язань?
Існує серйозне питання, чи взагалі можливе справжнє стратегічне партнерство з Дональдом Трампом. Адже Сполучені Штати прагнули партнерства з Росією — і навіть це не надто добре працює, незважаючи на те, що Трамп готовий зробити все можливе, щоб дати Росії все, що вона хоче. Будь-яка країна, будь-який традиційний друг, союзник або партнер Сполучених Штатів, має пам'ятати, що відносини, на яких будувалися колишнє процвітання та безпека Америки, більше не мають реального значення для Трампа. Ми перебуваємо в абсолютно новому глобальному середовищі.
Це означає, що країни, які серйозно ставляться до європейської безпеки, а отже, і до безпеки та майбутнього України, повинні активізуватися, щоб заповнити прогалину, яку залишають Сполучені Штати. Це насамперед стосується сусідів Європи, але також і ліберальних демократій у всьому світі, які мають спільний інтерес у припиненні агресії.
Останнім часом у Брюсселі ширилися чутки, що Росію можуть прибрати з переліку головних загроз для НАТО, залишивши там лише міжнародний тероризм. Це виглядає дивно на тлі того, що саме Росія продовжує війну в Європі та дестабілізує ситуацію глобально — від Африки до Близького Сходу. У фінльному комюніке Росію визнано довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Однак чи бачите ви загалом спробу Заходу «нормалізувати» агресора?
США вже давно роблять вигляд, що Росія не є проблемою, і ми не повинні виключати можливість того, що НАТО, в своїх відчайдушних спробах утримати США в альянсі, може підіграти цій риториці.
Ми вже бачили ознаки того, що НАТО готове піти на надзвичайні заходи, щоб заспокоїти Трампа: візьмемо, наприклад, лист, який генеральний секретар Марк Рютте написав йому, навмисно складений «мовою Трампа». Мабуть, було надзвичайно складно імітувати вербальні вирази п'ятирічної дитини, щоб це зробити.
Тому ми не можемо з упевненістю сказати, як далеко може зайти НАТО, щоб забезпечити подальшу участь США в Альянсі. Але європейські країни не повинні мати ілюзій щодо того, чи перестала Росія бути загрозою, незважаючи на зусилля нинішньої адміністрації США переконати себе в протилежному.
Стійкість режимів і крихкість рішень: що визначить тривалість війни
Попри санкції, втрати на фронті та зростаючу ізоляцію, режим Путіна тримається — принаймні зовні. З огляду на вашу експертизу: що є джерелом стійкості цієї системи сьогодні і що могло б її дестабілізувати зсередини?
Існує мало шансів на те, що російський режим буде зруйнований зсередини, оскільки це режим, яким переважна більшість російського народу, здається, цілком задоволена.
Зрештою, це самодостатня система, в якій особи, що отримали багатство і владу в рамках цього режиму, не зацікавлені в його руйнуванні. Тому зараз немає підстав вважати, що Росія відхилиться від свого агресивного курсу, незважаючи на довгострокові збитки, катастрофічні наслідки для економіки країни та її населення.
Якщо припустити, що кінець війни ще не близько, але й не безнадійно далекий — які саме фактори, на вашу думку, можуть зрушити ситуацію з глухого кута? Внутрішній злам ви окреслили як малоймовірний, а втім, чи може це бути тиск ззовні чи щось третє, про що ми ще не говоримо вголос?
Відповідь на це питання завжди була і буде однаковою: європейські країни повинні надати Україні максимальну фізичну та фінансову підтримку, щоб допомогти їй перемогти Росію — будь-якими доступними засобами. Не обов'язково на передовій, а й за допомогою інших форм підтримки.
Європейські країни повільно усвідомлюють, що їхнє майбутнє тісно пов'язане з майбутнім України, і що вони більше не можуть покладатися на Сполучені Штати як на основного спонсора цих зусиль. Але Європі доведеться докласти набагато більше сил, щоб Україна могла продовжувати утримувати лінію фронту і відбивати агресора.
Росія та Білорусь оголосили про навчання «Захід-2025». У минулому подібні маневри ставали прелюдією до агресії. Чи є нині ризик повторення цього сценарію і чи здатен Захід адекватно реагувати в умовах політичного розпорошення?
Люди завжди хвилюються перед наближенням навчань «Захід» — так було задовго до повномасштабного вторгнення в Україну і навіть до анексії Криму. І так, це завжди створює можливість зробити щось, що не має відношення до самого вишколу.
Але на цьому етапі, коли вже триває інтенсивний конфлікт, ми повинні розглядати «Захід» як ще один елемент заплутування на полі бою, як частину ширшого маскування в рамках триваючої війни, а не як початок нової
Звичайно, західні розвідувальні служби будуть уважно стежити за тим, хто що і де робить в контексті російсько-білоруських навчань — навіть у цій новій реальності, коли значна частина сухопутних військ Росії вже глибоко задіяна в Україні і має обмежені можливості для операцій в інших регіонах.
«Невидимий фронт»: як Росія веде війну проти Заходу в інформаційному просторі
Пане Джайлз, ви самі стали мішенню нової, витонченої фішингової атаки з боку російських хакерів — під виглядом співробітниці Держдепу США. Зловмисники використали функцію Gmail «delegate access», щоб отримати прихований доступ до вашої пошти, оминаючи двофакторну автентифікацію. Це операція, в яку, ймовірно, були вкладені тижні роботи. У цьому контексті, як змінилася російська тактика в інформаційній війні за останній рік? І що це говорить про новий рівень загрози?
Я впевнений, що вся операція зайняла набагато більше часу — лише на її виконання пішло кілька тижнів, тож етап планування, мабуть, розпочався значно раніше.
З одного боку, ця нова техніка, новий підхід до отримання доступу до електронної пошти людей, свідчить про те, що Росія змушена розробляти більш витончені методи, оскільки її попередні, більш примітивні, спроби зазнали невдачі. Протягом багатьох років було зроблено численні спроби зламати мою електронну пошту, деякі з них були смішно примітивними, інші — дуже складними та витонченими.
Але з іншого боку, ця нова методика підкреслює, що ми всі вразливі
Те, як ймовірні російські зловмисники використали вбудовану функцію Gmail, яка є в обліковому записі кожного користувача, щоб створити, по суті, «бічні двері», які обходять усі наші звичайні заходи безпеки (двофакторну автентифікацію, мобільні коди, запити на підтвердження), показує, що ніхто не є по-справжньому в безпеці.
Доки такі компанії, як Google, Microsoft та інші, не виправлять цю лазівку, неминуче, що ця техніка буде використовуватися набагато ширше, не тільки проти таких мішеней, як я.
Цього літа Європа стала свідком хвилі фейкових розсилок від імені західних урядів, маніпуляцій у соцмережах та втручання в передвиборчі кампанії в окремих країнах-членах ЄС. Як саме Росія сьогодні намагається впливати на громадську думку в Європі і які наративи вона просуває в першу чергу?
Деякі з російських наративів є цілком послідовними у часі, тоді як інші пов'язані з конкретними політичними подіями. Важливо пам'ятати, що кампанії, які проводить Росія, є постійними і не обмежуються датами демократичного календаря.
Росія постійно докладає зусиль, щоб підірвати сили, які об'єднують Європу: солідарність між європейськими державами, згуртованість суспільств, довіру до інституцій і, перш за все, підтримку України в протистоянні російській агресії
Ці кампанії є постійними. Крім того, існують цілеспрямовані, термінові заходи, спрямовані на вплив на результати конкретних демократичних процесів у конкретних країнах у конкретні моменти часу.
Санкційна втома. Чи ще працює тиск Заходу на Кремль?
Окрім саміту НАТО відбулася ще одна важлива для України подія — саміт Європейської ради. Там одночасно обговорювалися і новий санкційний пакет проти РФ, і підтримка переговорного процесу України з ЄС — обидві ініціативи заблокувала Угорщина. Санкції — ще й Словаччина. Наскільки такі дії підривають довіру до єдності Євросоюзу — і які механізми самозахисту від внутрішнього саботажу потрібні ЄС?
Це ще одна ілюстрація того, як організації, що базуються на консенсусі — НАТО та ЄС — вразливі до найменшого спільного знаменника. Якщо всередині є саботажник або руйнівник, це може ефективно паралізувати всю організацію — особливо у випадку ЄС, який є в основному торговою організацією, а не структурою, створеною для вирішення геополітичних конфліктів.
Багато в чому сама структура наднаціональних інституцій Європи не відповідає викликам, з якими вони зараз стикаються
Проте вражає те, як далеко вони просунулися в збереженні єдності та спільному розумінні важливості підтримки України. Я сподіваюся і вірю, що знову можна буде знайти обхідний шлях, щоб рухатися вперед, навіть без співпраці таких країн, як Угорщина, Словаччина чи інших.
Саміт ЄС не зміг ухвалити спільну заяву на підтримку України — Угорщина заблокувала. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Про що свідчить той факт, що США наразі не збираються посилювати санкційний тиск на РФ зі свого боку?
Ну, повідомлення від Сполучених Штатів було дуже чітким. Зараз вони є партнерами Росії і прагнуть нав'язати Україні умови капітуляції, які диктує Москва. Це реальність, з якою зараз доводиться мати справу Україні та Європі.
І саме адаптація до цієї реальності та швидкість, з якою це відбудеться, визначатимуть майбутню безпеку всього континенту.
Останні два роки повномасштабна війна Росії проти України була головною темою самітів НАТО. У 2023-му році у Вільнюсі лідери Альянсу погодились, що Україна може оминути План дій щодо членства, а торік у Вашингтоні зафіксували чітку позицію — курс України до НАТО є незворотним. А втім, цьогоріч у Гаазі на перший план зібрання вийшов Дональд Трамп. Заради нього максимально скоротили офіційну частину саміту, що зробило його найдорожчим в історії Альянсу. Як порахували в нідерландському медіа АD, кожна хвилина зустрічі обійшлась у мільйон євро. Головний підсумок — члени НАТО погодились збільшити витрати на оборону до 5% ВВП. Планується, що в ці 5% будуть закладені й витрати на допомогу Україні. У фінальному комюніке усі країни блоку визнали Росію довгостроковою загрозою і висловили «непохитну відданість» 5 статті Північноатлантичного договору.
Наскільки готові члени НАТО до реального збільшення витрат і як це вплине на обороноздатність Альянсу? Чи планують союзники посилювати військову підтримку України? Чи готовий Трамп до продуктивної співпраці США і НАТО? Чи зміг Зеленський переконати американського очільника продовжити допомогу Україні?
Альтернативи НАТО нема, але потрібні зміни
Саміт НАТО в Гаазі, перший після повернення Трампа до Білого дому, переслідував дві основні цілі. Перше — погодження нового базового рівня оборонних витрат. Цю угоду про витрати Трамп розглядає й як ключовий елемент своєї трансатлантичної політики, каже аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Однак важливо не лише витрачати більше, а й розуміти, на що саме йдуть кошти — тобто які сили та спроможності слід створювати:
— Цей розподіл коштів і є другим ключовим результатом саміту — хоча про нього мало відомо через його засекречений характер. Очікується, що союзники погодяться на збільшення загального обсягу завдань на 30% — для виконання нових регіональних планів оборони.
Але це збільшення буде нерівномірним: оскільки США сигналізували про скорочення зобов’язань у сфері стримування в Європі, основне навантаження ляже на європейських союзників і Канаду
Зараз країни НАТО повинні витрачати на оборону 2% свого ВВП. Торік цього показника досягли 23 країни з 32. Ближче за всіх підійшла Польща, яка минулого року витратила 4,1%, а в цьому році націлилась на 4,7%. Самі ж США витрачають 3,4% ВВП.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте та глави держав та урядів НАТО. Фото: НАТО
Більшість союзників, здається, готові погодитися з цією новою метою, лише Іспанія оголосила, що вона проти. Деякі висловилися за довший період впровадження — скажімо, десять років, каже керівник програми оборонної політики та стратегії естонського Міжнародного центру безпеки і оборони (ICDS) Тоні Лоуренс (Tony Lawrence). Водночас національні плани видатків, оголошені іншими країнами, зокрема Великою Британією, Францією та Німеччиною, свідчать, що їм буде важко досягти нового показника:
— Мета полягає в тому, щоб витратити 3,5% на основну оборону і ще 1,5% — на широку безпеку. Основні витрати на оборону зростуть з нинішніх близько 500 мільярдів доларів США до майже 900 мільярдів, що значно посилить потенціал НАТО. Крім того, планувальники Альянсу раніше зазначали, що союзники повинні витрачати 3-4% ВВП, щоб виконати вимоги регіональних оборонних планів, узгоджених у Вільнюсі два роки тому.
Якщо вони збільшать витрати до цього рівня, то будуть готові протистояти всім загрозам, що виникають у нинішніх умовах безпеки
Зрештою, продовжує Тоні Лоуренс, НАТО, безсумнівно, залишається найкращим варіантом на майбутнє, але Альянс повинен змінитися. По суті, європейські союзники мають взяти на себе більшу частку завдань і відповідальності, а отже, і наростити військовий потенціал.
Європі варто пришвидшитись з цими планами, певен український президент. На думку Володимира Зеленського, збільшення оборонних витрат протягом 10 років — це дуже повільно, мовляв, за цей час у Путіна вже буде нова тренована армія. До того ж Зеленський вважає, що російський очільник планує упродовж найближчих 5 років протестувати на міцність 5 статтю договору НАТО.
Гарантії колективної безпеки
Володимир Зеленський до останнього вагався, чи брати участь у гаазькому саміті — з огляду на те, що в анонсованому заздалегідь порядку денному Україна не значилась. Так само не був остаточно зрозумілий формат можливої зустрічі з Дональдом Трампом. А втім, зрештою Зеленський відвідав Гаагу і з доволі насиченим графіком: зустрівся, зокрема, з керівництвом ЄС та генсеком НАТО. Марк Рютте анонсував збільшення підтримки України: «За весь минулий рік було більш ніж 50 мільярдів євро. Зараз, до початку липня, вже 35 мільярдів. Тож ми можемо сміливо припустити, що річна сума перевищить минулорічну».
Дональд Трамп прибув до Гааги останнім з лідерів країн НАТО — надвечір 24 червня. Дорогою на саміт, відповідаючи на питання журналістів на борту свого літака, американський президент заявив, що можна по-різному трактувати 5 статтю договору НАТО. Однак вже під час саміту, врахувавши готовність союзників до підвищення витрат на оборону, Дональд Трамп запевнив, що буде з союзниками «до кінця».
Європа десятиліттями покладалась на американські спроможності навіть поза межами НАТО, тож інтересу інвестувати в альтернативи практично не було, зауважує аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Але адміністрація Трампа недвозначно заявила про намір різко скоротити свій внесок:
— Ще небезпечнішим є прецедент: на початку 2025 року США тиснули на Україну, погрожуючи обмежити допомогу, щоб досягти власних дипломатичних цілей. Це поставило під сумнів, чи може Європа повністю покладатись на американські гарантії безпеки.
НАТО обіцяє продовжити підтримувати Україну на шляху до членства в Альянсі. Фото: ОПУ
Ключове стратегічне завдання для лідерів країн НАТО — не допустити розколу блоку. Особливо це важливо тому, що для Росії другою стратегічною метою, окрім тотального знищення України, є розвал Альянсу, пояснює директорка київського офісу GLOBSEC Юлія Осмоловська. Для росіян це важливо і як психологічна помста, і більш практична історія — геополітичний переділ європейського континенту. Тож навіть якщо збільшення витрат європейських союзників по НАТО на свою оборону є важливим аргументом на користь того, щоб «США залишалися у грі», це виправдовує геополітичну доцільність такого кроку. Водночас, говорити про те, що тільки «фактор Трампа» відповідальний за таке безпрецедентне рішення про підвищення витрат на оборону до 5% від ВВП буде некоректним:
— Більшість європейських країн (особливо тих, що розташовані на східному фланзі НАТО) чудово розуміють нагальну потребу у форсованому посиленні своїх оборонних потужностей через загрозу з боку Росії і намагаються активно надолужувати відставання. Втім, для інших — більш географічно віддалених від театру бойових дій в Україні, таких, наприклад, як Іспанія, Португалія, Греція, — ця російська загроза сприймається менш драматично; однак ці країни дуже зацікавлені у збереженні присутності США у регіоні як головного гаранта безпеки і найбільшого контрибютора у НАТО. Відповідно, якщо для останніх погрози Трампа про вихід США з регіону через небажання європейських партнерів «збільшити плату» за свою безпеку стали свого роду каталізатором для їхнього рішення про збільшення фінансування на оборону, це на виході має позитивний результат для Європи
Зустріч на полях саміту
Для української делегації ключовою подією зібрання в Гаазі були перемовин Зеленського з Трампом. Тло для них було не надто сприятливим — переговорний процес щодо завершення російсько-української війни провалився, президент США відмовляється тиснути на Росію, яка натомість посилює ескалацію і тиск на Україну. Крім того, підвішеними залишається низка питань — від того, чи надаватимуть або продаватимуть американці Києву зброю, і до того, що буде з угодою про рідкісні копалини.
До початку зустрічі Трампа з Зеленським світовими медіа прокотилась репліка президента США з закритої зустрічі лідерів НАТО — нібито з Україною потрібно щось робити, оскільки ситуація повністю вийшла з-під контролю. Розмова Трампа з Зеленським тривала 45 хвилин, спільних заяв для медіа не було.
Американський президент назвав зустріч з Зеленським чудовою: «Це чудовий час, щоб припинити війну. Якщо я зможу, я поговорю з президентом Путіним, чи можемо ми припинити війну». Однак на запитання журналістів, чи обговорювали вони з президентом України припинення вогню, Трамп відповів: «Ні, я просто хотів дізнатись, як у нього справи». А ще Трамп погодився, що амбіції Путіна можуть вийти за межі України. Однак при цьому американський президент однаково вважає, що Путін заплутався і хотів би вийти з війни.
Реакція Зеленського була доволі стримана, хоча він також вважає, що відбулась хороша зустріч. Говорили насамперед про закупівлю американських систем ППО та можливе спільне виробництво дронів. Раніше Зеленський заявляв про наміри України купити щонайменше 10 американських Patriot. Трамп на пресконференції сказав, що пошукає можливості продати комплекси Україні, мовляв, подивимось, чи зможемо зробити частину з них доступною. «Вони потрібні й нам».
Зустріч Зеленського та Трампа тривала 45 хвилин. Фото: ОПУ
З дипломатичного погляду позитивними є і сам факт зустрічі, і її зміст, зазначає директорка київського офісу GLOBSEC Юлія Осмоловська. Проведення такої зустрічі вирішує одразу два ключові завдання: підтримує інтенсивний діалог зі Сполученими Штатами на всіх можливих рівнях із чітким пріоритетом на комунікацію між президентами, а також задає темп і динаміку українсько-американським контактам на тлі певного уповільнення у відносинах між США та Росією:
— Якщо ми говоримо про змістовну складову цієї зустрічі, то була можливість озвучити ті речі, які для нас найбільш пріоритетні, але також й обговорити питання, що становлять інтерес для американців і де Україна може розглядатися привабливим партнером. Наприклад, Україна вкрай зацікавлена у посиленні своєї системи протиповітряної оборони, про яку говорив президент України, але також на зустрічі йшлося про виробництво дронів, те, в чому американці дуже зацікавлені, бо тут йдеться про наявність в Україні найкращого досвіду втілення інновацій у цій сфері.
Окремо ця зустріч президентів дала можливість українській стороні надати альтернативну російським наративам оцінку війни і дещо збалансувати розуміння ситуації Трампом, говорить Осмоловська:
— Російські наративи і дезінформація щодо того, що Росія тримає контроль над ситуацією і, власне, переважає на полі бою, знаходять свого, скажімо так, користувача не тільки в США, але і в Європі. Це негативним чином впливає на готовність партнерів нарощувати свою допомогу Україні, оскільки вони не розуміють, чи це зможе суттєво сприяти отриманню Україною переваги на полі бою.
Саме тому для нас важливо доносити відповідну інформацію до партнерів, розвінчувати ці “російські міфи” у всіх можливих форматах, резюмує Юлія Осмоловська. У цьому контексті, зустріч президентів України та США мала ключове значення. Будемо сподіватись, що більшу частину месиджів американський президент таки почув.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
