Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Ну яке ще Середмістя? — спитаєте ви, — Це ж туристичний центр, де на вулицях завжди багато поліції, а оренда квартир найдорожча в Варшаві». Виявляється, саме тут відбувається найбільша кількість крадіжок та бійок
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Коли мою ногу схопила з кущів чужа рука, я кричала на весь район»
Проживши у Варшаві майже два роки, я встигла змінити три райони. Після рідної київської Борщагівки мене не лякала нічна Варшава. Я сміливо гуляла зі своїм песиком, мопсихою Поллі, — як вона любить, ближче до опівночі. Неодмінно, як вона любить, — на пустирі, за 200 метрів від будинку. Аж поки одного разу не полізла за нею в густі кущі, які росли в канавах. Я шукала свою Поллі, аж раптом мою ногу схопила чужа рука, і я злякалась так, що мій крик розлетівся на весь район.
У голові одразу промайнула картина, як мої діти, які мирно сплять у своїх ліжечках, прокидаються без мами, а далі польські та українські інстаграм-пабліки виходять зі страшними заголовками. Але чоловік, що схопив мене за ногу, виявився звичайним безхатьком, якого ми з собакою розбудили. В Будапешті безпритульні сплять влітку на лавках набережної, так що мандрівникові й сісти нікуди. А в Парижі вони називаються клошарами й ганяють з-під мостів туристів.
За пару місяців у моєму районі сталась вже інша ситуація. Біля мого будинку й навіть всередині нього кілька патрулів поліції протягом дня на когось чатували. Надвечір приїхали додаткові поліцейські мікроавтобуси. А вранці на пустирі, де мене нещодавно схопили за ногу, 15 поліцейських прочісували кожний сантиметр. Після цього бажання гуляти в цьому місці ночами зникло. Як ті пустирні кущі, які зрештою вирубали від гріха подалі.
Так я зацікавилась, які райони у Варшаві вважаються небезпечними і з якої причини. І з'ясувала, що, за версією порталу Otodom, мій район Охота входить до трійки таких, що його самі варшав'яни вважають небезпечними (інші два — Середмістя та Північна Прага).
Warszawa Śródmieście, 2023 rok, фото: Adam Stępień/Agencja Wyborcza.pl
Середмістя ніколи не спить
Згідно з поліцейською статистикою за 2021-2022 роки, лідирує в списку найменш безпечних районів польської столиці Середмістя (Śródmieście). «Ну яке ще Середмістя? — скажете ви, — Це ж туристичний центр, де на вулицях завжди багато поліції, а оренда квартир найдорожча в Варшаві». Виявляється, саме тут відбувається найбільша кількість крадіжок (туристи завжди приваблюють шахраїв) та бійок (результат насиченого нічного життя в пабах та клубах, де подають алкоголь). Для порівняння: в 2021 році у Середмісті зафіксовано 7,7 тисяч правопорушень, тоді як у районі Весола (Wesoła) — 351 злочин. Кілька років тому мер Варшави Рафал Тшасковський, засмучений показниками злочинності в центрі Варшави, навіть висунув ідею ввести посаду «нічного мера» столиці, який би стежив за безпекою міста від заходу до світанку.
Які злочини скоюють у Варшаві? Переважно крадіжки — вони становлять 60 відсотків від усіх злочинів. На другому місці операції з наркотиками — 11 відсотків, а на третьому — дорожньо-транспортні пригоди, яких п’ять відсотків. За 2022 рік зафіксовано також 90 згвалтувань та 35 вбивств. Трапляються й оригінальні злочини. Наприклад, наприкінці минулого року в Бєлянах велосипедист з мачете атакував двох перехожих та втік. У його затриманні взяли участь 3000 поліцейських з усього міста.
Небезпечна Прага чи страшилка для туристів?
Репутацію небезпечного району має також Прага Північна (Praga-Północ). Водночас злочинів тут фіксується у п'ять разів менше, ніж у Середмісті.
Колись Північна Прага мала славу, яка нагадує історію нашої української Одеси. На базарі Ружицького, наприклад, зароджувалась польська мафія. І всі ті шахраї та аферисти різного калібру, що про них згодом зняли романтичні фільми чи написали книги, були пов'язані з цим базаром і його околицями. Ще одне місце — стадіон десятиліття, на місці якого вже багато років стоїть Національний стадіон. Це був найбільший ярмарок Європи, тут торгували люди з усього світу. І кожна нація мала свою мафію.
Затримання правопорушника в районі Північна Прага. Фото: Головне управління поліції Варшави
«Аж до 1990-х район Прага мав дурну славу, — розповідає Марцін Страхота з компанії «Скарби Варшави». — Потрапити сюди з іншого району гарантовано означало бути як мінімум обікраденим. Зачіпки використовувались класичні: попросити запалити, подзвонити чи запитати, котра година. А далі — від нудьги чи для розваги — забирали гроші та давали в обличчя. Була й оригінальна зачіпка: місцеві стояли біля брами та малювали риску. І якщо хтось з перехожих на цю риску наступав, то хулігани використовували це як привід відібрати гаманець».
За словами Марціна Страхоти, причиною такої кількості дрібних злочинців у районі Прага стало те, що після Другої світової війни комуністична влада свідомо переселила сюди злочинців. І, за теорією розбитих вікон, район дуже швидко деградував. Чому саме сюди? На Празі збереглися довоєнні будинки — кам’яниці ідеологічних ворогів комуністів. І в такий спосіб, не власними руками, останні зруйнували ці будинки.
Але на зламі XX-XXI століть ситуація сильно змінилася, Прага обросла сучасними новобудовами, кав’ярнями та галереями й стала позиціонуватися як район митців. Історіями про страшну Прагу лякають тепер лише туристів. А мешканці району на запитання про безпечність Північної Праги здебільшого сміються й запевняють, що за пару десятків років у них тут жодна волосина з голови не впала.
І тим не менш деякі точки району й сьогодні приваблюють злочинців. Найбільша кількість злодіянь на Північній Празі пов'язана з наркоторгівлею, точки якої знаходяться на вулиці Бжеська (Brzeska) та базарі Ружицького. У листопаді цього року мер Рафал Тшасковський підлив масла у вогонь, заявивши, що хоча за останні 30 років Прага дуже змінилася, він все ще уникає ходити вулицею Бжеською в нічний час.
«На Brzeskiej, про яку говорив мер, багато наркоманів та тих, хто продає заборонені речовини, — розповідає Дар’я Харкова, яка працює на Північній Празі. — Сама часто бачила підлітка з явно вираженими інтелектуальними порушеннями, до якого час від часу підходили люди, щось діставали з його кишень і йшли геть. Навіть якщо таку дитину затримає поліція, вона все одно нічого не зможе довести. Мало хто міг покласти наркотики в кишеню людини. Разом з тим я спокійно ходжу вулицями району навіть ввечері».
Руйнування базару Ружицького з боку вулиці Бжеської. 2018 Фото: Sławomir Kamiński/Agencja Wyborcza.pl
Окрім наркоторговців, деякі місця Північної Праги приваблюють також дорожних аферистів. Інструктор автошколи «D-drive» Сергій Сергєєв розповідає: «У районі вулиці Ковенська (Kowienska) є ділянка з чергою пішохідних переходів, де водіям варто бути дуже уважними. Це місце славиться тим, що тут нерідко під колеса автівок кидаються різні неблагополучні особи, для яких це спосіб заробити. Адже в Польщі відповідальність за наїзд на пішохода дуже висока. Донька моїх знайомих з України мала такий неприємний досвід: їхала повільно, перед пішохідним переходом пригальмувала, а коли почала рух, то жінка, яка спокійно чекала на тротуарі, зненацька стрибнула їй на капот. Потім впала перед машиною та стала грати жертву ДТП. Найдивовижніше, що в таких ситуаціях водій вважається неправим. Відкупитися від «жертви» знайомим коштувало п'ять тисяч євро, хоча з тілесних ушкоджень у жінки були зафіксовані тільки подряпини на коліні».
А які ж райони Варшави найбільш безпечні?
Найвищу оцінку в рейтингу Otodom отримав район Віланув (Wilanów). Віланув та Урсинув (Ursynów) — молоді райони Варшави, де проживають люди приблизно одного віку й матеріального становища. У більшості є діти. Ще один район — Весола (Wesoła), де переважає одноквартирна житлова забудова. Насамкінець зазначимо, що загалом варшав’яни оцінюють рівень безпеки свого міста як вищий за середній. А портал Numbeo визнав Варшаву одним з найбезпечніших міст Європи. Ба більше, Boston Consulting Group дослідила, що в рейтингу міст, які обирають люди в пошуках щасливого життя, Варшава посідає четверту сходинку, поступаючись тільки Копенгагену, Відню й Амстердаму.
Район Віланув у Варшаві. Фото: Maciek Jaźwiecki/Agencja Wyborcza.pl
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Колега жартує: «Не встигли ми набутися мілфами (від англійського MILF — мати, з якою хотілося б переспати — Ред.), як вже стали жінками-канапками». Цей термін «покоління канапок» (або «покоління сендвічів») ввела в обіг у 1981 році соціальна працівниця Дороті Міллер. Так вона описала групу людей, переважно жінок 35-65 років — тобто у віці, коли більшість вже має дорослих дітей і хоче пожити для себе, — яким доводиться піклуватися і про старіючих батьків, і про своїх підлітків.
Проблеми затискають з обох боків, як хліб у сендвічі. Але жінки добре знають: світ не любить слабких. Вони навчилися грати в цю гру, давати собі раду, розраховувати лише на себе, жонглювати десятками обов'язків. Вони майже не жаліються, хоча в скронях дедалі частіше пульсує: «Як же я втомилася».
Моя власна історія триває вже понад пів року. Спочатку — мама. З того покоління, яке не звикло дбати про себе. Раптом каже по телефону, що почувається погано. Слово за слово з’ясовується, що «погано» триває вже давно. Вона просто не хотіла турбувати.
Кидаєш усе. Вловлюєш випадковий вільний квиток до України в той час, як всі святкують Різдво. Залишаєш хвору на застуду дитину-підлітка на Святвечір в чужому домі. Того ж вечора кількома потягами поспішаєш додому. Місяць ходиш від одного лікаря для іншого: десятки аналізів, кілометрові рахунки, і нарешті чуєш діагноз, від якого холодіє в грудях. Після чого залишаєшся поруч з мамою, поки їй роблять операцію, а потім повертаєшся до Польщі, аби трохи видихнути…
А тут зустрічає дитина, у якої за час твоєї відсутності накопичились проблеми у стосунках з подругами, підліткові гормони, непорозуміння зі шкільними предметами... І це я мовчу про нові рахунки й власні невирішені робочі питання.
Сучасні Атлантиди, які тримають на собі світ
Професорка Барбара Йозефік з Ягеллонського університету пояснює феномен «покоління сендвічів» на прикладі польських жінок. Вони перенесли стрес під час ковідної пандемії, потім — вибух війни за східним кордоном. Все це підняло рівень тривожності до найвищих піків, аж тут гоп — нові виклики: постаріли батьки, діти начебто підросли, але залежати не перестали, ще й тіло починає зраджувати. Воно вже не таке стійке до стресів, не таке витривале, потребує піклування й турботи.
Фото Shutterstock
Пояснення цього явища таке: жінки стали пізніше народжувати, разом з тим тривалість життя зросла. Зрештою коли наші батьки досягають віку, коли їм потрібна наша допомога, у нас все ще є діти, про яких ми маємо піклуватися. І якось вже без колишнього скепсису згадуєш слова старших, які часто лунали в юності: «Треба народити до 25. Уяви: ти ще молода, а діти вже — дорослі й самостійні».
До цього варто додати зростання рівня самотнього материнства, коли жінкам немає з ким розділити тягар утримання й виховання дітей. Відповідно, жінка має ще й забезпечувати родину, дбати про власний професійний розвиток за кордоном.
Ще один тренд часу, на який звертає увагу польська дослідниця, — зникнення моделі спільного проживання кількох поколінь під одним дахом. Сьогодні це вже не є поширеною практикою. Відтак навіть базова логістика догляду за батьками, які потребують підтримки, значно ускладнюється. Плюс втрачається підтримка з боку батьків — ви не можете просто залишити дітей на когось з родичів і трохи відпочити
Подвійний тиск на жінок часто призводить до депресивних думок і вигорання, зазначає Йозефік. У їхній голові весь час крутяться суперечливі фрази: «Я погана донька», «Я погана мати», «Я не справляюсь», «Я люблю своїх батьків, але мрію, щоб за ними доглядав ще хтось» тощо.
Тривалий стрес послаблює імунну систему, погіршується й соматичне здоров’я. Жінки часто скаржаться: «У мене самої проблеми із серцем, тиском, хребтом. Але я не маю часу, щоб зайнятися цим, піти на йогу чи пілатес». В житті жінок-канапок майже немає місця для себе.
І все це на тлі війни
Мені пощастило, я у мами не одна. У мене є брат, вихований в атмосфері рівності прав і обов’язків, який разом зі мною розділив піклування про маму. Однак, навіть це не рятує, коли у твоїй країні війна.
Типова ситуація, коли зненацька вночі лунає телефонний дзвінок: «Наше місто (я з Одещини) під масованою дроновою атакою. Вибухи чутно з усіх боків. Горять будинки на сусідній вулиці». І ти не спиш до ранку, бо переживаєш за своїх вдома.
Питаю в інших українських жінок-біженок з «покоління канапок», як вони дають собі раду (їхні розповіді будуть трохи нижче). Адже те, що для інших є винятковою ситуацією, для українців зараз є нормою. Війна обнулила наш майновий і соціальний стан, з’їла фінансові накопичення, чимало українок за кордоном живуть без підтримки партнерів — і при цьому дбають і про дітей, і про батьків. Часто перед нами навіть вибір не стоїть — оплатити батькам доглядальницю чи дітям літній табір, адже зароблені гроші йдуть на оплату орендованого житла. А у багатьох батьки категорично не хочуть залишати Україну, і жінки мотаються туди-сюди через кордон, бо не можуть собі навіть уявити повернути дітей під дрони й ракети.
«Повернулася з дітьми з Британії до мами, аби вона не помирала сама». Історії українок
Американська геріатрологиня Паула Бенкс пропонує шість кроків: видихнути й заспокоїтися, перестати себе звинувачувати, не соромитися просити допомоги в інших членів родини, зокрема фінансової, підключати до догляду за старшими членами родини дітей-підлітків, включати у свій графік турботу про себе, не розривати контакти з друзями й регулярно з ними зустрічатися. Звучить гарно, але… більшість цих порад погано працює в умовах війни й вимушеної міграції.
«Ми виїхали з Харкова до Ірландії, — ділиться 51-річна Ірина, — за півтора роки, що жили разом — я, 74-річна мама та мій 16-річний син — кілька разів ловила себе на думці: ой, який міст, а якщо стрибнути з нього, чи сильно мені буде боляче? Якщо я зупинюся посеред дороги, чи зіб'є мене та червона машина? Мене не лякали ці думки, вони несли звільнення. Все навалилося: мама, яка не може без мене навіть вийти з квартири; син зі звинуваченнями, навіщо я відірвала його від дому, навчання, друзів; пошук роботи, нова мова, проблеми зі здоров'ям, страх за чоловіка, який пішов до війська. Мені стало легше, коли нам з мамою вдалося роз’їхатися по різним квартирам. Виявилося, що вона не така вже й безпорадна».
41-річна Наталія В. з Вугледару розповідає: «Ми “поділили” старших членів нашої родини. Мама, яка категорично не хотіла залишати Україну, живе з братом, я висилаю їй гроші, які покривають половину оренди квартири у Полтаві, набір необхідних ліків. Я приїхала до Польщі з двома дітьми-підлітками й батьками чоловіка — 69 та 73 років. Жили всі разом у квартирі площею 36 квадратних метрів. Я багато працювала — спочатку на заводі, плюс на вихідних вчилася робити манікюр, а тепер працюю на себе. Батьки чоловіка не були тягарем, навпаки, взяли на себе піклування про дітей, приготування їжі, догляд за домом. На жаль, відірвані від рідної землі, вони почали хворіти. Батька чоловіка минулоріч не стало, довелося поховати його в Польщі, бо наше місто знаходиться в окупації».
«Мій підлітковий вік прийшовся на літні роки моїх дідуся та бабусі. Бабуся вже тоді дуже хворіла, — згадує 45-річна Олена С. — Мені було 15 років, я дуже просила маму дозволити мені запросити друзів на день народження. Мама обізвала мене егоїсткою, яка думає лише про себе. Чомусь я часто це згадую. В моїй родині інтереси старшого покоління завжди були в пріоритеті, і зараз цього для себе вимагають мої батьки. Але я обрала безпеку дітей. Найняла людину, яка навідується до батьків і допомагає їм по дому двічі на тиждень. Раптом трапиться щось гірше — буду шукати будинки з проживанням і доглядом. Разом з тим всередині мене постійно лунають розмови з мого минулого, в яких засуджується “західний спосіб” життя, коли літні люди доживають на самоті в пансіонатах».
Професорка Барбара Йозефік переконана, що ми не маємо відчувати себе винними, коли ухвалюємо рішення оплатити якісний догляд за старшими членами родини, і варто вийти з матриці під назвою «бути жертвою — це подвиг».
Разом з тим у ситуації з батьками часто йдеться не про почуття жертовності, а про любов
Саме вона спонукає бути поруч, поки є можливість. І частина українських біженок, навіть ризикуючи безпекою дітей, повертається до України, щоб дбати про батьків старшого віку.
«Знаю, що я ніколи б собі не пробачила, якби мама залишилася помирати одна. Я повернулася з Великобританії з двома дітьми, вже абсолютно інтегрованими, бо дізналася про смертельний діагноз мами. Рік ми були поруч з нею, я не жалкую про це, мені лише шкода, що мене не було поруч раніше, — розповідає 47-річна Маргарита. — Зараз я працюю із психологом, і вона каже, що я не пройшла процес сепарації, тому мені так важко змиритися з втратою. Але я просто дуже любила свою маму, вона була найкращою мамою у світі».
Морозиво замість Лондона
У пошуках відповіді, як не задихнутися під тиском обов’язків з двох боків, я дійшла до неочікуваного висновку: в цій ситуації надважливо подбати про себе. Бо як мені зараз, так і моїй доньці через 15-20 років може знадобитися не фінансова підтримка, а просто мамина присутність, розмова, обійми. Якщо я не подбаю про себе зараз, у спадок донька отримає не лише мою тривожність, а й матрицю жертви й потребу дбати про мене.
Важливо знаходити час для якісного спілкування з дітьми-підлітками, щирої розмови з ними й прохання про підтримку (зокрема, взяти на себе частину домашніх обов'язків). У критичний момент, коли у мене накопичилися великі рахунки за мамині операції, моя донька сама запропонувала відмовитися від поїздки з класом до Лондона. Це була її мрія, я її до цього не змушувала, це було її власне рішення. Натомість ми стали частіше виходити кудись разом — просто випити кави чи з’їсти морозиво. Здається, це лише зміцнило наші стосунки.
Ці думки підтверджує подкаст MD Anderson Cancerwise, де обговорюють підтримку доглядальників — людей, які піклуються про батьків або рідних з онкологічними діагнозами. В одному з подкастів соціальна працівниця Мері Дефф ділиться порадами, сформованими з багаторічної практики роботи у хоспісах:
У ситуаціях тривалого догляду особливо важливо не забувати про того, хто доглядає.
Просте запитання «Як ти?» може стати сигналом, що ця людина не забута. Це звернення не лише до лікарів, а й до нас з вами — колег, друзів, сусідів, які можуть підтримати простим словом тих, хто опинився у сендвіч-ситуації
У хоспісах це вже частина протоколу: там відстежують не тільки стан пацієнта, а й стан доглядальника — чи не виснажений він, чи має доступ до груп підтримки.
Важливо мати план: як створити вдома максимально комфортні й безпечні для старшої людини умови, прагнучи її максимальної самостійності. Особливу увагу фахівці радять звертати на емоційний стан літніх батьків. Втрата самостійності для них — це удар по ідентичності. Вона може проявлятись у роздратуванні, зневірі, небажанні приймати допомогу. Та саме тиха присутність, співчуття і підтримка здатні зберегти гідність — і звільнити вам трохи більше простору для себе.
Ще один ключовий момент — чесно оцінити власну систему підтримки. Чи можу я справлятися сама, якщо маю роботу, дітей, інші обов’язки? Чи можу покластися на чоловіка, братів, сестер, друзів, сусідів? Іноді найкраще рішення — делегувати частину турбот, навіть якщо це важко психологічно.
Одна з жінок у подкасті сказала: «Я знала, що якщо не подбаю про себе, не зможу подбати про батьків, дітей і чоловіка». Догляд за собою — це частина догляду за родиною. Тож якщо це усвідомлення може допомогти вам звільнитися від суспільного пресингу й внутрішнього сорому, що ви робите недостатньо — дослухайтеся бодай до цього аргумента.
Тисячі українців і українок на тимчасово окупованих територіях щодня живуть під тиском і страхом — їх змушують брати чужі паспорти, переслідують за любов до України, намагаються стерти пам’ять про те, ким вони є… Але попри все — вони не здаються. Тримаються, борються, зберігають свою гідність і українську ідентичність ціною власної безпеки. Ольга Муха — кураторка й експертка у сфері комунікації, студій пам'яті та прав людини, старша стратегиня IN2, керівниця освітнього та міжнародного відділу Муніципального музею «Територія Терору» збирає свідчення тих, хто в окупації чинить опір ворогу. Про рухи опору, ризики й силу людей вона розповідає Sestry.
Ольга Муха
Довіра — основна валюта війни
Наталія Жуковська: Які форми опору й спротиву українців на окупованих територіях відомі сьогодні, які з них ви вважаєте найефективнішими?
Ольга Муха: Наша ефективність передусім у тому, що ми громадянське суспільство з горизонтальними зв'язками. І добре, що в нас цих груп багато (хоча й цього замало). Одна з причин, чому росіянам не вдалося «взяти Київ за 3 дні» — це те, що у нас немає цієї жорсткої централізованої ієрархії прийняття рішень (славнозвісні «центри прінятія решеній»). У діяльності в окупації ця структурна особливість стає ключовою. Бо кого би ти не висмикнув із системи, вона не посиплеться. Російська структура натомість жорстко ієрархічна, централізована й чітко керується єдиним центром.
Не можна сказати, який з рухів спротиву є найбільш ефективним, бо вони всі по-своєму дієві. Первинний спротив, звісно, мілітарний. Далі йдуть різні партизанські рухи, які чинять різноманітні диверсії. Є також діджитал чи кібервійська, які працюють в умовах високої секретності та завдають потужних збитків ворогові.
Якось речник Центру національного спротиву з позивним «Остап», відповідаючи на питання «Яка питома вага ненасильницького спротиву?», сказав: «Коли солдат РФ йде по Мелітополю і бачить намальований тризуб, а потім читає в телеграмі, що десь підірвана автівка, в нього складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні». І він розуміє, що це не його земля. Він відчуває, що його тут не чекають. Багаторівнева екосистема працює в тривалій перспективі.
— Чому саме «невидимий» спротив цивільних має велику силу?
— Тому що це свідчення настроїв суспільства. Це не про «моя хата скраю, я нічого не знаю», а про «я ворога стрічаю», «тут моя земля». Це також про внутрішню небайдужість. Люди, які не мають такого досвіду, не розуміють усіх викликів, з якими стикаються мешканці окупованих територій.
Існує небезпечний стереотип, що всі, кому потрібна була Україна, давно виїхали на підконтрольні їй території. Насправді ж причин, чому людина залишилася в окупації, безліч. Здебільшого — особисті та безпекові.
Уявіть, щоб виїхати з тимчасово окупованих територій (ТОТ), доводиться пройти біля 16 ворожих блокпостів. Кожен з них — ризик для життя. До того ж виїзд — справа не з дешевих. Ціна питання — від 1,5-2 тисяч доларів
Не секрет, що росіяни ретельно оглядають охочих виїхати, проводять обшуки. Якщо знайдуть проукраїнські татуювання, інформацію про участь у протестах чи щось не те у телефоні — проблем не уникнути. Тому, якщо ти не виїхав трішки раніше, а був активним українцем, то блокпост тобі не пройти. І це може стосуватися не лише тебе, а й твоїх рідних.
Є історії про те, коли люди хотіли виїхати з окупації і зникли. Ніхто нічого до сих пір про них не знає. Є величезна кількість людей з вразливих груп, які не виїхали. Це літні люди, які не хотіли залишати свої домівки, хворі, хтось з них має лежачих чи нетранспортабельних рідних. Відтак, якщо хочеш щось зробити на окупованій території, доведеться стати «людиною-невидимкою».
Активістка руху «Жовта стрічка» у Сімферополі
З цього, власне, і почалися «Злі Мавки».
Вони в якийсь момент зрозуміли, що жінки середнього віку для окупантів невидимі. А вони ж можуть ходити, щось фотографувати, розносити листівки чи газети
Можуть бути дуже потужною силою. Наскільки? Ну от, наприклад, рух «Жовта стрічка» організував чимало акцій до псевдовиборів на окупованих територіях. Зокрема, фальшиві сайти, куди вносилися персональні дані колаборантів, тих, хто співпрацює з режимом з власної волі…
Завдання цих рухів — зробити перебування ворога максимально дискомфортним на українській землі. Хто чим може — зброєю, спецопераціями, моральним чи психологічним тиском, креативною відповіддю.
— Що і звідки відомо про підпільний спротив у Криму? Зокрема, про «Атеш» і «Злих Мавок», кількість яких вимірюється сотнями незгодних і сміливих людей, які діють попри страх тортур і смерті?
— У Криму насправді «найлегше», якщо взагалі в цьому контексті доречно так говорити, бо там не такий жорсткий контроль, як на новоокупованих територіях. Ну і на нових окупованих територіях ворог намагається максимально підкупити населення — приміром, тим, що людям підвищують зарплату. Економічний фактор росіяни дуже добре вміють застосовувати.
Нещодавно у «Щоденниках Мавок з окупації», який пишуть дівчата й жінки з окупованих територій, була історія, яка мене вразила. Одна жінка писала:
«Я працювала в музейній сфері і трималась до останнього. Але в мене вже немає заощаджень і я змушена йти працювати на окупанта»
Заради цікавості і розуміння я прогуглила, які у них зарплати, і вони дійсно виявилися суттєво вищими, ніж в Україні й навіть місцями у самій РФ. Однак, ми розуміємо, що це тимчасова «рекламна акція», і щойно ворог свого досягне, щедрість зійде нанівець, і буде, як в умовних Тулі з Таганрогом. Але зараз це працює.
У Криму дещо легше в сенсі моніторингу. Тому там активні «Жовта стрічка» й «Злі Мавки». Багато всього робить на півострові партизанський рух «Атеш». Приміром, регулярні диверсії. Корисними можуть бути цивільні, які інколи мають можливість передати важливу інформацію, що дозволяє спецслужбам проводити важливі операції.
Спалена партизанами «Атеш» автіка російських військових
— Час від часу ви спілкуєтеся з представниками «невидимого спротиву». Як ви отримали їхню довіру?
— Довіра — це, певно, основна валюта під час війни. Особливо в моїй роботі, коли збираєш свідчення чи працюєш із чутливим матеріалом. Я не працюю як журналістка. Я інтерв'юерка, музейниця, письменниця, кураторка. Тому мені більше довіряють, бо розуміють, що отримана інформація не буде пересмикуватися задля клікбейту.
Люди мають потребу довіряти, разом з тим іноді потрібні місяці, аби людина почала зі мною говорити. Наприклад, коли я перші рази розмовляла з представницею «Злих Мавок», то вона була у масці й капюшоні, зі скрипучим, смішним комп'ютерним голосом. Вперше ця дівчина показала обличчя через місяці нашого спілкування. До того ж перепитала: «Ти ж не пишеш?» Кажу: «Ні, не пишу».
Коли вона зняла капюшон, і у неї розсипалося розкішне довге волосся. Я аж не витримала й вигукнула: «Дійсно Мавка!». А вона сміється: «А ти реально, як російський солдат. Вони думають, що ми спецслужби, а ми прості дівчата й жінки»
Мавка відверто зізналася, що їй страшно через те, чим вона займається, але вона не може бути осторонь і проявляти байдужість. Тільки уявіть, яка це неймовірна внутрішня робота із собою, зі своїми страхами, цінностями. Насправді дуже непросто спілкуватися з представниками рухів спротиву чи навіть окремими активістами. Варто поставити одне неправильне питання, і все — зв’язок обривається.
Є одна дівчина в Криму, яка пише щоденник онлайн. Я маю до нього доступ і можу читати. Вона — мисткиня, тому дуже цікаво описує своє життя. Наприклад, іронічно розповідає, що коли вони з друзями планують поїхати на пляж, то обирають той, де не було прильотів. А була історія про подругу, яка почала зустрічатися з «ідеальним хлопцем». Одного разу подруга згадала про події в Бучі, і хлопець сказав, що це — фейк. Після чого отримав ляпаса, і вони розлучилися.
Її цікаво аналізувати, бо вона все життя — російськомовна, але це людина з українськими цінностями, з нашим, питомо українським запитом на свободу. Пам'ятаю, як вона писала про референдум. Що Путін з усіх дірок лізе. Навіть у банкоматах — щоб зняти гроші, ти маєш подивитися про нього відеоролик. Нещодавно писала, як росіянам подобається Трамп. Типу він є «сильною рукою».
Коли ми повернемо назад наші території з цими глибоко травмованими окупацією людьми, це буде величезна робота з реінтеграції. І для цього вже сьогодні потрібно дуже добре розуміти виклики і реальність, з якою стикаються люди на окупованих територіях.
Суперсила українських жінок
— Чому, як думаєте, обрано саме образ мавки?
— У цього руху три засновниці. Вони вирішили, що це яскравий і точний образ: дівчина, немов мавка, спочатку привабить, а далі затягне у ліс і залоскоче до смерті. Їхній перший плакат був приурочений до 8 березня і став вірусним. На ньому — дівчина, яка б’є російського солдата букетом квітів по обличчю. І напис: «Не хочу цветов, хочу мою Украину». Вони його і розклеювали, і поширювали, зокрема через телеграм-канали. Також із цієї серії був плакат зі звабливою дівчиною і написом:
«Окупант, ти не знаєш, як закінчиться цей вечір»
Як на мене, це дуже крута історія, тому що росіяни молодих українок бачать виключно як сексуальний об'єкт, а трохи старших чи літніх взагалі не бачать, хоча завдання виконують жінки різного віку. У них у команді є навіть бабусі, які вигадали «кухню Мавки»: у самогон підливали проносне й приносили у військові частини. Особливо коли у росіян були свята. А що найбільше любить російський солдат? Халяву і горілку, тож тут повне бінго. Звісно, це величезний ризик. Треба увійти в довіру, віддати «смаколики» й швидко зникнути, ще й так, щоб тебе потім не впізнали.
— Хто ті жінки, які стають «Злими Мавками»?
— Хто завгодно. Єдине, що їх об'єднує, це те, що їм не байдуже. Інколи вони приходять у спільноту, щоб поговорити, виговоритися, бо немає з ким поділитися наболілим. Я думаю, це насамперед жінки, які мають потребу свободи і вибору. Єдина формальна вимога, що всі ці рухи об'єднує: вони не працюють з неповнолітніми. І це знову ж таки відрізняє їх від росіян, тому що ті, навпаки, полюють на наших підлітків, насамперед проблемних.
Діють вони за відомою схемою. Спочатку дають просте завдання і незначні, але відчутні гроші. Юнак чи юнка підчіплюються на гачок. Українські рухи спротиву так не роблять. Для ненасильницького спротиву потрібно небагато — воля, уява і трішки фантазії, аби придумати, що ти можеш зробити. А ще гідність, ось цей внутрішній запит «хто, як не ми». На сьогодні «Злі Мавки» є на багатьох окупованих територіях. Навіть з РФ з'явилися охочі доєднатися до руху, але їх чомусь не беруть (сміється).
— Яку роль відіграє жіноче лідерство у спротиві?
— Потужну.
У боротьбі з таким ворогом, як «рускій мір», який не визнає і не приймає ролі жінок, саме жінки стають додатковою суперсилою
У воєнний час на жінок здебільшого падає весь побут і відповідальність за інші вразливі групи: дітей, літніх людей, хворих, ветеранів. Це при тому, що чимало жінок є також на фронті й проявляють себе дедалі більше як талановиті войовниці. Наші жінки можуть все. Якщо вони для ворога виглядають як ті, що не можуть нічого, то це наша козирна карта, якою не можна нехтувати.
Діджитал-партизани або несамотні в мережі
— Що відрізняє сучасну ситуацію від воєн минулого?
— Діджиталізація. Чому ворог так мало затримує учасників «невидимих» рухів спротиву? Тому що вся схема побудована на анонімних чатах. Наприклад, хто лідер «Жовтої стрічки»? А немає одного лідера.
Навіть якщо десь хтось один випадає, діяльність руху не зупиняється. Можна вбити людину, харизматичного лідера, натхненника, але неможливо вбити ідею, яка об'єднує
Ця наша внутрішня генетична анархічність і схильність до горизонтальних зв'язків є ще однією нашою суперсилою і основою громадянського суспільства. Ми побудували, по суті, державу в державі, яка перекриває значну частину державницького функціоналу. Так, вона недосконала і ніколи такою не буде, але вона працює.
Рух «Жовта стрічка»
Щодо операційної діджиталізації, раніше ж як партизани працювали? Мав бути сховок, умовне «дупло», куди щось клали. Зараз це «дупло» знаходиться в мережі, і завдяки цьому все стало набагато безпечніше фізично.
Як, приміром, відбувається розповсюдження тієї ж самвидавчої газети? Розповсюджується макет, де стерті всі цифрові сліди: в чат надсилається файл у форматі PDF. Хто має вдома принтер — роздруковує і розносить. Одне з правил: бачиш небезпеку — викидай відразу газети чи постери, на них слідів немає. Звісно, бувають провокатори, які прикидаються і прагнуть потрапити до руху — це регулярна справа. Тому, якщо хтось хоче неодмінно фізично зустрітися, жоден активіст на це не пристане. Ніхто не зацікавлений, щоб стало відомо, як вони виглядають.
І навіть якщо тебе зловлять з плакатами і запитають: «Де ти це взяв?», щира відповідь буде: «В інтернеті знайшов». А хто твій куратор? А немає ніякого куратора. Ти навіть «здати» нікого не можеш, бо ти його в житті не бачив
— Що дає людям силу чинити опір навіть у найнебезпечніших умовах?
— Мене теж цікавить це питання. Я живу у Лондоні з 2017 року. Втім, від початку повномасштабної війни в Україні проводжу більше часу, ніж в Британії. Могла б начебто «спокійно жити» і нікуди не їздити, тим паче у мене неповнолітня донька. Але я так не зможу. Мені здається, що це та категорія людей, яким найбільше треба. І таких людей стало більше з повномасштабною війною.
Навіть по діаспорних контекстах помітно, як загострилась потреба у приналежності. До повномасштабки у Лондоні було 2-3 філії суботньої української школи. Сьогодні вже 13. Приходять зокрема ті, хто живе тут давно, але раніше не мав потреби проактивно виражати свою ідентичність. Зараз вона з'явилася, і це дуже важливо. Це все наші майбутні амбасадори й адвокати українських інтересів у світі.
Якось мені знайома журналістка розповідала, як їм довелося вивозити з окупації батьків одного з активістів. Проїхавши останній блокпост, вони зупинилися на першій заправці. Жінка, повернувшись з туалету, розплакалась. Сказала: «Як глибоко ми провалилися». Її вразив туалет, в якому є світло і пахне, є туалетний папір, рідке мило. Це людина з Донецька, який в 2012 році був одним найбагатших міст України. Але «русскій мір» приніс із собою провалля.
«Коли війна почалась, я сидів на вишні..»
— Як окупанти намагаються контролювати інформаційний простір (наприклад, підключення до російського інтернету в Маріуполі чи блокування українських операторів), і як наші люди це обходять?
— Ситуація дійсно напружена, тому що ворог контролює спілкування людей через провайдерів. Навіть якщо ти в Zoom довго висиш, це може бути для них червоним прапорцем. Поки що немає кращого шляху, ніж платний VPN.
Ну і звісно, не слід забувати ключові правила інформаційної гігієни. Завжди має бути два телефона — домашній і вуличний. Використовувати для спілкування Signal на домашньому телефоні. Поговорив — стер. Плюс завжди мусить бути прикриття. Тобто треба додати у телефон, наприклад, «Московський комсомолець» й інші російські телеграм-канали. Телефон не може бути «стерильним», бо це моментально викличе підозри. Також треба розуміти, де і що можна читати, а де не можна, як чистити пошукову історію.
У деяких регіонах зовсім немає доступу до інтернету. Є дописувачка Щоденників з Луганщини, яка аби щось розповісти, спеціально їде до Луганська, бо в її селищі чи містечку зв'язок геть відсутній.
Тризуб, намальований у тимчасово окупованому Росією українському Криму
— Який вчинок чи історія спротиву вас особисто найбільше вразили?
— Є історії, що емоційно розривають на шмаття. Так, одна жінка довго не виїздила з окупованого Маріуполя, бо мала хворого лежачого чоловіка. Коли він помер, сама поховала його на їхньому подвір'ї. Розповідала, що в той момент навіть не заплакала. Але коли виїхала з ТОТ, йшла по Запоріжжю й раптом почула пісню «В мене немає дому»… і розридалася.
Свого часу в музеї «Територія Терору» ми записували проєкт «Втрачене дитинство» про тих, хто був депортований дітьми в Казахстан та Сибір… Був там пан Степан, який розповідав: «Коли почалася Друга світова війна, я сидів на вишні…». І от в 2022 році в хабі для біженців у Варшаві я розмовляю з хлопчиком з Херсону. І він мені каже: «Коли війна почалась, я сидів на вишні..». Мене наче струмом вдарило! Майже сто років минуло, і ось тобі пан Степан, якому під дев'яносто і який пережив депортацію і повернувся, і цей хлопчик, який говорить тими ж словами. У такі миті розумієш, що нічого в світі не міняється. І починаєш гостріше відчувати свою відповідальність, щоб все це було задокументовано і таки ніколи більше не повторилось.
Або історія Тетяни Тіпакової з Херсону, яка відверто розказує про тортури. До повномасштабного вторгнення вона мала туристичний бізнес, ніколи не була громадською активісткою, але коли прийшли росіяни, очолила мирні протести. Через що її забрали «на підвал», де піддавали тортурам. Росіяни хотіли, аби вона записала відео з вибаченням і стала працювати на них, організовуючи протести за «русскій мір». Вона згадала фільм про ізраїльську армію, де говорили: «Коли ти в полоні, у тебе одне завдання — вижити». Виснажена, вона погодилась на відео з вибаченнями, їй одягли мішок на голову і кудись повезли. Далі сказали: «Йди десять кроків». Вона вирішила, що буде розстріл. Коли розповідала про ті 10 кроків, мені здалося, що я їх разом з нею пройшла. Вона чекала на розстріл, але нічого не відбувалося. Скільки часу так простояла, не знає. Далі наважилася, зняла мішок і побачила, що її покинули десь у полі. Пішки прийшла додому, де на неї… чекала донька, яка прорвалася в окуповане місто з-за кордону, щойно дізнавшись про зникнення матері. Сівши обідати, Тетяна побачила у вікні ту ж саму машину, яка вивозила її на тортури. Відразу зорієнтувалася і силою виставила отетерілу доньку за двері зі словами: «Скажеш мамі спасибі за їжу, що передала». Таким чином врятувала свою дитину.
Нюрнберг-2 — ілюзія?
— Свідчення вцілілих можуть стати основою для майбутніх трибуналів на кшталт Нюрнберзького процесу?
— Щоб зібрати кейс на Нюрнберзький процес, потрібно мати повну інформацію про той чи інший випадки. Цим займаються правозахисні організації. Якщо ми бачимо, що є людина, яка готова давати повноцінні свідчення, ми її скеровуємо далі. Бо наше завдання як музею — зберегти історію музейного середовища у воєнний час, а як проєкту «Небачена сила» — зафіксувати інформацію про рухи ненасильницького опору. Неможливо охопити неохопне, завжди слід мати фокус. Але ми всі між собою співпрацюємо.
Майже 8 років я пропрацювала в штаб-квартирі PEN International і маю скептичне бачення всіх цих трибуналів.
Тисячі задокументованих випадків зґвалтувань як військових злочинів на Балканах. Крихітне Косово — 20 000 злочинів сексуального насилля. Знаєте, скільки осіб засуджено? Одну
До того ж справа роками висіла на апеляції. Ось все, що потрібно знати. Тому я не вірю у справедливий міжнародний суд над ворогом.
Найкращий реванш — це сила й щасливе повнокровне безпечне життя. Але при цьому слід намагатися зламати цей патерн «міжнародної безвідповідальності» і доводити справи до Гааги, при цьому пам'ятаючи, що це не панацея.
— Світ знає безліч деталей про нашу війну. Але замість ефекту, на який ми розраховуємо, маємо ситуацію, коли через потік негативної інформації люди навпаки відсторонюються від теми війни. Що можна з цим зробити?
— Насамперед розуміти, що наша війна — не єдина у світі. Сьогодні відбувається близько 30 військових конфліктів. І казати, що «ми найбідолашніші» в кімнаті, де сидять Ізраїль, Палестина, Сирія, Ємен, Судан, М'янма, Венесуела тощо — не найкраща стратегія. Треба думати, що ми можемо запропонувати світові. Ми фактично єдині у світі, хто має такий досвід ведення сучасної війни відповідного масштабу в міському і не тільки ландшафті й реально треновану в реальних бойових діях армію.
Що робити? Для початку самим пройти деколонізаційну «розпаковку» і зрозуміти, наскільки ми… об'єктивно класні (сміється). І доносити до інших, що ми — повноцінні партнери. Не лише жертви, але й борці, переможці. Професійні «вцілілі» (англійське survivor мені навіть більше подобається). Сталося так, що маємо неадекватного й хворого сусіда. Втім, за допомогою партнерів ми можемо побудувати колаборації на всіх рівнях — від балету до військових тренувань. Ресурси для цього у нас поки є.
Це денний табір із фокусом на розвиток, інтеграцію та мовну практику. На дітей чекають англійська з тьюторами із США, польська мова, культурні активності, адаптоване харчування. Коштують 12 днів однієї зміни табору з харчуванням (з 9:00 до 17:00) 1500 злотих. Для дітей від 13 років можливе проживання в таборі, але ціна буде вищою.
На території табору є wi-fi, бібліотека, комп’ютерний клас і клас з музичними інструментами, місця відпочинку, огороджена паркова територія з ігровими майданчиками.
Проживання організоване у 3 або 4-місних номерах з душовими кабінками та туалетом. Також ж можливість замовити окреме меню для дітей з особливими потребами. Цей табір функціонує вже на перший рік та зібрав багато гарних відгуків.
Це простір для дітей у Варшаві, Вроцлаві та Кракові, розрахований на три вікові групи від 6 до 15 років. Виїзди на екскурсії, квести, батли, спорт, музика, нові друзі — усе зробленої для того, щоб щодня хотілося повертатись. Простір працює з 09:00 до 16:00 у будні дні. Тривалість однієї зміни — 10 днів з понеділка по пʼятницю.
Теми змін та дати:
• STEAM-пригода (30.06–11.07)
• Медіа-лабораторія (14.07–25.07)
• Арт-Ландія (28.07–08.08)
• Інтелектуальні квести (11.08–22.08)
Вартість зміни без харчування 450 злотих, з харчуванням — 650.
3. Вроцлав: шкільні літні табори у форматі тижневих сесій
Таку програму цього року запроваджують 30 загальноосвітніх шкіл Вроцлава. Програми розроблені з урахуванням інтересів дітей та потреб батьків, дітей можна зручно приводити перед роботою й забирати після неї. Сесії починаються з кінця червня і триватимуть до липня. Вартість тижня без харчування — 250 злотих. Можна замовляти їжу в кейтерінгу за додаткові кошти або приносити із собою. Реєстрація відбувається безпосередньо в навчальних або культурних закладах міста.
Цього літа центр організовує 25 денних таборів для дітей від 7 до 12 років у 12 різних філіях по всьому місту. Кожна філія пропонує свою ю тематику, щоб зробити відпочинок цікавим і змістовним. Будуть цікаві екскурсії, аніматори,майстер-клас, вистави та тематичні вечори. Ціни від 550 до 700 злотих за зміну. Простір працює по буднях з 9:00 до 15:00.
На дітей чекають 9 тижнів активного дозвілля з 07:00 до 17:00. Особлива увага тут приділяється дітям з інвалідністю: для них створено окремі групи з підтримкою фахівців. Зараз прийом заявок на сайті вже закінчено, але зазвичай є декілька місць від тих, хто оформив заявку та не скористався пропозицією.Подати остаточну заявку можна ще до 27 червня, але треба звертатися в начальний заклад зі списку на сайті. Всього в програмі приймають участь 65 навчальних закладів, загалом тут є 9315 місця. Тож якщо у когось змінилися плани на відпустку, то ви обовʼязково знайдете вільне місце в таборі.
Вартість: 45 злотих/день — табори без басейну та 65 злотих/день — табори з басейном і розширеною програмою. Денний табір працює з 7:30 до 17:00.
Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.
Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики — в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.
Майбутнє України в ЄС
Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?
Інґріда Шимоніте: Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.
З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним
Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.
Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена.
У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?
У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.
Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.
Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує
Угорщина не знімає вето щодо перемовин по вступ України до ЄС. Фото: LEON NEAL/AFP/East News
Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.
Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.
З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?
Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.
Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана
Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.
Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.
Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.
Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.
Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.
Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи
18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?
Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.
І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані
Інґріда Шимоніте разом з Володимиром Зеленським. Фото: ОПУ
Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?
Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.
Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.
Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.
Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.
Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.
Безпека, оборона і роль НАТО
З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?
Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.
Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону
Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.
Рютте підтвердив запрошення України на саміт НАТО у Гаазі. Фото: ОПУ
Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.
Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка
Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?
Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.
Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.
Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.
Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.
Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України
Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?
У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.
Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це
Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.
Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.
Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.
Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?
Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.
Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.
На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.
Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.
Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.
Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Вся Польща живе результатами президентських виборів. Кандидат від центристської Громадянської платформи отримав 49,11% голосів, а Кароль Навроцький з партії «Право і справедливість» — 50,89%. Останній переміг, хоча це найменша різниця голосів в історії Польщі. У серпні Навроцький буде приведений до присяги як президент і разом з дружиною і трьома дітьми переїде до Президентського палацу.
Особливий інтерес викликає Марта Навроцька — майбутня перша леді, 39-річна держслужбовиця, мати трьох дітей. І лояльна дружина. Спочатку в кампанії Навроцького її не було видно. Вона долучилася — або її долучили — пізніше, але коли вона вже приєдналася до чоловіка, відразу стала помітною. Не тільки на передвиборчих зустрічах чи мітингах, а й під час ліплення вареників у клубах сільських господинь, візитів до дитячого будинку й занять спортом. Фоторепортажі про це вона публікувала в соціальних мережах.
На відміну від Малгожати Тшасковської, супутниці життя Рафала Тшасковського, вона майже завжди була на задньому плані, на пів кроку позаду, а не поруч. Вона і не намагалася, як Тшасковська, налагодити особливі стосунки з жінками, мобілізуючи їх до голосування. Просто була при чоловіку
Класично. Традиційно. Адже саме на традиції зробили ставку як партія ПіС, так і Кароль Навроцький. А традиція в даному випадку означає дружину лояльну, консервативну, яка стоїть на крок позаду. Як символ старого порядку.
Обрання президентом Кароля Навроцького — це, звичайно, кардинальна зміна в житті всієї його родини. Марта Навроцька вже сказала, що в родині «одного політика достатньо», що може свідчити про те, що вона не буде, як Агата Корнхаузер-Дуда, дружина президента Анджея Дуди і нинішня перша леді, залучатися до питань, які найбільше розпалюють суспільство і цікавлять виборців. Як-от репродуктивні права, зокрема право на аборт, або партнерські союзи. Як буде — покаже час.
«Я б хотіла бути ближчою до людей», — каже Марта Навроцька в інтерв'ю правому телеканалу TV Republika, вміло ухиляючись від коментарів на гострі соціальні питання. «Я не політик. Одного політика в родині достатньо». А коли світові й польські ЗМІ висували звинувачення проти Навроцького, зокрема в захопленні квартири пенсіонера, участі в бійках, вживанні наркотичних речовин і сутенерстві, Марта відповіла так: «Кароль — хороша людина».
У дитинстві і юності вона займалася балетом, але не пішла цим артистичним шляхом. Закінчила факультет права й адміністрації Гданського університету, а останні кільканадцять років працювала в Державній податковій службі, займаючись контролем нафтової, спиртової промисловості й незаконного грального бізнесу. «Ми заходимо в нелегальні пункти з азартними іграми, затримуємо людей, вилучаємо автомати, готівку, проводимо процесуальні дії», — розповідає Марта Навроцька в «Super Express». Про свої професійні обов'язки вона також згадала на сцені під час однієї з передвиборчих зустрічей, на якій супроводжувала чоловіка. На звинувачення її чоловіка у зв'язках зі злочинним середовищем і називання його «гангстером» відповіла: «Я ганяю гангстерів, а не виходжу за них заміж».
Марта і Кароль Навроцькі під час забігу в Перемишлі, 30.03.2025. Фото: Kamil Krukiewicz/REPORTER
Сам Навроцький про свою дружину каже, що вона є «відкриттям кампанії» — «сильна, смілива, емпатична». Вона послідовно вибудовувала його позитивний імідж і відбила чи не всі атаки. Марта Навроцька взяла відпустку на час кампанії, а рішення про участь чоловіка у виборах приймалося спільно: «Ми виклали на стіл всі «за» і «проти».
Марта розповідає: «Ми знали, що оскільки він не має досвіду в політиці, йому доведеться навчитися цих правил. Він також не був широко відомий за межами кола людей, які цікавляться історією. І тоді я сказала: “Це складне завдання, але якщо ми на це зважимося, ти виграєш ці вибори”».
Коли журналісти запитували її, чим вона хотіла б займатися як перша леді, Навроцька відповіла, що молоддю — «особливо тією, яка має особисті й психологічні проблеми». Вона також говорила, що важливими для неї є питання людей похилого віку й людей з інвалідністю. «Я точно хочу бути людиною, яка буде близькою до людей», — заявила вона. Це важливі заяви, особливо в контексті кризи психічного здоров'я дітей та молоді, зростання кількості людей похилого віку та величезної кількості людей з інвалідністю, чиї проблеми постійно відкладаються «на потім». Час покаже, як з цим як перша леді впорається Марта Навроцька. Буде, як Агата Корнхаузер-Дуда, мовчати з найважливіших соціальних питань чи обере залучатися, як Йоланта Квасневська чи Марія Качинська. Але судячи з її активності під час кампанії, можна передбачити, що вона буде лояльно підтримувати чоловіка в усьому. Навіть якщо сама при цьому буде на крок позаду нього.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.