Ексклюзив
20
хв

Небезпечні райони Варшави

«Ну яке ще Середмістя? — спитаєте ви, — Це ж туристичний центр, де на вулицях завжди багато поліції, а оренда квартир найдорожча в Варшаві». Виявляється, саме тут відбувається найбільша кількість крадіжок та бійок

Юлія Ладнова

Нічна Варшава. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Коли мою ногу схопила з кущів чужа рука, я кричала на весь район»

Проживши у Варшаві майже два роки, я встигла змінити три райони. Після рідної київської Борщагівки мене не лякала нічна Варшава. Я сміливо гуляла зі своїм песиком, мопсихою Поллі, — як вона любить, ближче до опівночі. Неодмінно, як вона любить, — на пустирі, за 200 метрів від будинку. Аж поки одного разу не полізла за нею в густі кущі, які росли в канавах. Я шукала свою Поллі, аж раптом мою ногу схопила чужа рука, і я злякалась так, що мій крик розлетівся на весь район.

У голові одразу промайнула картина, як мої діти, які мирно сплять у своїх ліжечках, прокидаються без мами, а далі польські та українські інстаграм-пабліки виходять зі страшними заголовками. Але чоловік, що схопив мене за ногу, виявився звичайним безхатьком, якого ми з собакою розбудили. В Будапешті безпритульні сплять влітку на лавках набережної, так що мандрівникові й сісти нікуди. А в Парижі вони називаються клошарами й ганяють з-під мостів туристів.

За пару місяців у моєму районі сталась вже інша ситуація. Біля мого будинку й навіть всередині нього кілька патрулів поліції протягом дня на когось чатували. Надвечір приїхали додаткові поліцейські мікроавтобуси. А вранці на пустирі, де мене нещодавно схопили за ногу, 15 поліцейських прочісували кожний сантиметр. Після цього бажання гуляти в цьому місці ночами зникло. Як ті пустирні кущі, які зрештою вирубали від гріха подалі.

Так я зацікавилась, які райони у Варшаві вважаються небезпечними і з якої причини. І з'ясувала, що, за версією порталу Otodom, мій район Охота входить до трійки таких, що його самі варшав'яни вважають небезпечними (інші два — Середмістя та Північна Прага).

Warszawa Śródmieście, 2023 rok, фото: Adam Stępień/Agencja Wyborcza.pl

Середмістя ніколи не спить

Згідно з поліцейською статистикою за 2021-2022 роки, лідирує в списку найменш безпечних районів польської столиці Середмістя (Śródmieście). «Ну яке ще Середмістя? — скажете ви, — Це ж туристичний центр, де на вулицях завжди багато поліції, а оренда квартир найдорожча в Варшаві». Виявляється, саме тут відбувається найбільша кількість крадіжок (туристи завжди приваблюють шахраїв) та бійок (результат насиченого нічного життя в пабах та клубах, де подають алкоголь). Для порівняння: в 2021 році у Середмісті зафіксовано 7,7 тисяч правопорушень, тоді як у районі Весола (Wesoła) — 351 злочин. Кілька років тому мер Варшави Рафал Тшасковський, засмучений показниками злочинності в центрі Варшави, навіть висунув ідею ввести посаду «нічного мера» столиці, який би стежив за безпекою міста від заходу до світанку.  

Які злочини скоюють у Варшаві? Переважно крадіжки — вони становлять 60 відсотків від усіх злочинів. На другому місці операції з наркотиками — 11 відсотків, а на третьому — дорожньо-транспортні пригоди, яких п’ять відсотків. За 2022 рік зафіксовано також 90 згвалтувань та 35 вбивств. Трапляються й оригінальні злочини. Наприклад, наприкінці минулого року в Бєлянах велосипедист з мачете атакував двох перехожих та втік. У його затриманні взяли участь 3000 поліцейських з усього міста.

Небезпечна Прага чи страшилка для туристів?

Репутацію небезпечного району має також Прага Північна (Praga-Północ). Водночас злочинів тут фіксується у п'ять разів менше, ніж у Середмісті.      

Колись Північна Прага мала славу, яка нагадує історію нашої української Одеси. На базарі Ружицького, наприклад, зароджувалась польська мафія. І всі ті шахраї та аферисти різного калібру, що про них згодом зняли романтичні фільми чи написали книги, були пов'язані з цим базаром і його околицями. Ще одне місце — стадіон десятиліття, на місці якого вже багато років стоїть Національний стадіон. Це був найбільший ярмарок Європи, тут торгували люди з усього світу. І кожна нація мала свою мафію.

Затримання правопорушника в районі Північна Прага. Фото: Головне управління поліції Варшави

«Аж до 1990-х район Прага мав дурну славу, — розповідає Марцін Страхота з компанії «Скарби Варшави». — Потрапити сюди з іншого району гарантовано означало бути як мінімум обікраденим. Зачіпки використовувались класичні: попросити запалити, подзвонити чи запитати, котра година. А далі — від нудьги чи для розваги — забирали гроші та давали в обличчя. Була й оригінальна зачіпка: місцеві стояли біля брами та малювали риску. І якщо хтось з перехожих на цю риску наступав, то хулігани використовували це як привід відібрати гаманець».

За словами Марціна Страхоти, причиною такої кількості дрібних злочинців у районі Прага стало те, що після Другої світової війни комуністична влада свідомо переселила сюди злочинців. І, за теорією розбитих вікон, район дуже швидко деградував. Чому саме сюди? На Празі збереглися довоєнні будинки — кам’яниці ідеологічних ворогів комуністів. І в такий спосіб, не власними руками, останні зруйнували ці будинки.

Але на зламі XX-XXI століть ситуація сильно змінилася, Прага обросла сучасними новобудовами, кав’ярнями та галереями й стала позиціонуватися як район митців. Історіями про страшну Прагу лякають тепер лише туристів. А мешканці району на запитання про безпечність Північної Праги здебільшого сміються й запевняють, що за пару десятків років у них тут жодна волосина з голови не впала.

І тим не менш деякі точки району й сьогодні приваблюють злочинців. Найбільша кількість злодіянь на Північній Празі пов'язана з наркоторгівлею, точки якої знаходяться на вулиці Бжеська (Brzeska) та базарі Ружицького. У листопаді цього року мер Рафал Тшасковський підлив масла у вогонь, заявивши, що хоча за останні 30 років Прага дуже змінилася, він все ще уникає ходити вулицею Бжеською в нічний час.

«На Brzeskiej, про яку говорив мер, багато наркоманів та тих, хто продає заборонені речовини, — розповідає Дар’я Харкова, яка працює на Північній Празі. — Сама часто бачила підлітка з явно вираженими інтелектуальними порушеннями, до якого час від часу підходили люди, щось діставали з його кишень і йшли геть. Навіть якщо таку дитину затримає поліція, вона все одно нічого не зможе довести. Мало хто міг покласти наркотики в кишеню людини. Разом з тим я спокійно ходжу вулицями району навіть ввечері».

Руйнування базару Ружицького з боку вулиці Бжеської. 2018 Фото: Sławomir Kamiński/Agencja Wyborcza.pl

Окрім наркоторговців, деякі місця Північної Праги приваблюють також дорожних аферистів. Інструктор автошколи «D-drive» Сергій Сергєєв розповідає: «У районі вулиці Ковенська (Kowienska) є ділянка з чергою пішохідних переходів, де водіям варто бути дуже уважними. Це місце славиться тим, що тут нерідко під колеса автівок кидаються різні неблагополучні особи, для яких це спосіб заробити. Адже в Польщі відповідальність за наїзд на пішохода дуже висока. Донька моїх знайомих з України мала такий неприємний досвід: їхала повільно, перед пішохідним переходом пригальмувала, а коли почала рух, то жінка, яка спокійно чекала на тротуарі, зненацька стрибнула їй на капот. Потім впала перед машиною та стала грати жертву ДТП. Найдивовижніше, що в таких ситуаціях водій вважається неправим. Відкупитися від «жертви» знайомим коштувало п'ять тисяч євро, хоча з тілесних ушкоджень у жінки були зафіксовані тільки подряпини на коліні».

А які ж райони Варшави найбільш безпечні?

Найвищу оцінку в рейтингу Otodom отримав район Віланув (Wilanów). Віланув та Урсинув (Ursynów) — молоді райони Варшави, де проживають люди приблизно одного віку й матеріального становища. У більшості є діти. Ще один район — Весола (Wesoła), де переважає одноквартирна житлова забудова. Насамкінець зазначимо, що загалом варшав’яни оцінюють рівень безпеки свого міста як вищий за середній. А портал Numbeo визнав Варшаву одним з найбезпечніших міст Європи. Ба більше, Boston Consulting Group дослідила, що в рейтингу міст, які обирають люди в пошуках щасливого життя, Варшава посідає четверту сходинку, поступаючись тільки Копенгагену, Відню й Амстердаму.

Район Віланув у Варшаві. Фото: Maciek Jaźwiecki/Agencja Wyborcza.pl
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
аборти польща

Для поляків аборт є суперечливою темою. За часів правління ПіС про аборти постійно говорили громадяни й політики. Зараз здається, що ми про це забули, а більшість політиків вирішила відсунути це питання на другий план. Але як взагалі можливо, що право жінки користуватися власним тілом може стати тим, що так легко викреслити? Зростання впливу крайньої правої сили помітне скрізь, а разом з ним з'являються обмеження автономії жінок: політики прагнуть контролювати над нашими тілами, домінувати над меншинами та нав'язати згори політичне прагнення збільшити населення — за будь-яку ціну.

Голос жінок повністю ігнорується при обговоренні цих питань. Це змушує нас взяти справу у власні руки. Хоча ситуація з правами жінок у світі дедалі погіршується, я покладаю надію на конкретних сміливих людей. Проведення часу в таких місцях, як ABOTAK, нагадує мені, наскільки важлива спільнота і як багато ми можемо досягти.

Ми, жінки, далеко просунулися порівняно з часами моєї бабусі. І це мотивує мене рухатися далі й сподіватися, що наступне покоління жінок буде жити ще краще. Доки ми не подолаємо патріархат, який нами керує, жодна з нас не зможе почуватися вільною. Ми повинні разом визнати, що існуюча система нам шкодить.

ABOTAK — місце, створене для допомоги жінкам іншими жінками, які пройшли через такі ж чи подібні ситуації. Ми побували в центрі й дізналися від Наталії Бронярчик не тільки її власну історію, а й про те, що стоїть за цим проєктом:

20
хв

Що тепер буде з абортами в Польщі? Подкаст

Меланія Крих

Як же я втомилася! 

Колега жартує: «Не встигли ми набутися мілфами (від англійського MILF — мати, з якою хотілося б переспати — Ред.), як вже стали жінками-канапками». Цей термін «покоління канапок» (або «покоління сендвічів») ввела в обіг у 1981 році соціальна працівниця Дороті Міллер. Так вона описала групу людей, переважно жінок 35-65 років — тобто у віці, коли більшість вже має дорослих дітей і хоче пожити для себе, — яким доводиться піклуватися і про старіючих батьків, і про своїх підлітків.

Проблеми затискають з обох боків, як хліб у сендвічі. Але жінки добре знають: світ не любить слабких. Вони навчилися грати в цю гру, давати собі раду, розраховувати лише на себе, жонглювати десятками обов'язків. Вони майже не жаліються, хоча в скронях дедалі частіше пульсує: «Як же я втомилася».

Моя власна історія триває вже понад пів року. Спочатку — мама. З того покоління, яке не звикло дбати про себе. Раптом каже по телефону, що почувається погано. Слово за слово з’ясовується, що «погано» триває вже давно. Вона просто не хотіла турбувати. 

Кидаєш усе. Вловлюєш випадковий вільний квиток до України в той час, як всі святкують Різдво. Залишаєш хвору на застуду дитину-підлітка на Святвечір в чужому домі. Того ж вечора кількома потягами поспішаєш додому. Місяць ходиш від одного лікаря для іншого: десятки аналізів, кілометрові рахунки, і нарешті чуєш діагноз, від якого холодіє в грудях. Після чого залишаєшся поруч з мамою, поки їй роблять операцію, а потім повертаєшся до Польщі, аби трохи видихнути…

А тут зустрічає дитина, у якої за час твоєї відсутності накопичились проблеми у стосунках з подругами, підліткові гормони, непорозуміння зі шкільними предметами... І це я мовчу про нові рахунки й власні невирішені робочі питання. 

Сучасні Атлантиди, які тримають на собі світ

Професорка Барбара Йозефік з Ягеллонського університету пояснює феномен «покоління сендвічів» на прикладі польських жінок. Вони перенесли стрес під час ковідної пандемії, потім — вибух війни за східним кордоном. Все це підняло рівень тривожності до найвищих піків, аж тут гоп — нові виклики: постаріли батьки, діти начебто підросли, але залежати не перестали, ще й тіло починає зраджувати. Воно вже не таке стійке до стресів, не таке витривале, потребує піклування й турботи. 

Фото Shutterstock

Пояснення цього явища таке: жінки стали пізніше народжувати, разом з тим тривалість життя зросла. Зрештою коли наші батьки досягають віку, коли їм потрібна наша допомога, у нас все ще є діти, про яких ми маємо піклуватися. І якось вже без колишнього скепсису згадуєш слова старших, які часто лунали в юності: «Треба народити до 25. Уяви: ти ще молода, а діти вже — дорослі й самостійні».

До цього варто додати зростання рівня самотнього материнства, коли жінкам немає з ким розділити тягар утримання й виховання дітей. Відповідно, жінка має ще й забезпечувати родину, дбати про власний професійний розвиток за кордоном. 

Ще один тренд часу, на який звертає увагу польська дослідниця, — зникнення моделі спільного проживання кількох поколінь під одним дахом. Сьогодні це вже не є поширеною практикою. Відтак навіть базова логістика догляду за батьками, які потребують підтримки, значно ускладнюється. Плюс втрачається підтримка з боку батьків — ви не можете просто залишити дітей на когось з родичів і трохи відпочити

Подвійний тиск на жінок часто призводить до депресивних думок і вигорання, зазначає Йозефік. У їхній голові весь час крутяться суперечливі фрази:  «Я погана донька», «Я погана мати», «Я не справляюсь», «Я люблю своїх батьків, але мрію, щоб за ними доглядав ще хтось» тощо.

Тривалий стрес послаблює імунну систему, погіршується й соматичне здоров’я. Жінки часто скаржаться: «У мене самої проблеми із серцем, тиском, хребтом. Але я не маю часу, щоб зайнятися цим, піти на йогу чи пілатес». В житті жінок-канапок майже немає місця для себе. 

І все це на тлі війни

Мені пощастило, я у мами не одна. У мене є брат, вихований в атмосфері рівності прав і обов’язків, який разом зі мною розділив піклування про маму. Однак, навіть це не рятує, коли у твоїй країні війна. 

Типова ситуація, коли зненацька вночі лунає телефонний дзвінок: «Наше місто (я з Одещини) під масованою дроновою атакою. Вибухи чутно з усіх боків. Горять будинки на сусідній вулиці». І ти не спиш до ранку, бо переживаєш за своїх вдома.

Питаю в інших українських жінок-біженок з «покоління канапок», як вони дають собі раду (їхні розповіді будуть трохи нижче). Адже те, що для інших є винятковою ситуацією, для українців зараз є нормою. Війна обнулила наш майновий і соціальний стан, з’їла фінансові накопичення, чимало українок за кордоном живуть без підтримки партнерів — і при цьому дбають і про дітей, і про батьків. Часто перед нами навіть вибір не стоїть — оплатити батькам доглядальницю чи дітям літній табір, адже зароблені гроші йдуть на оплату орендованого житла. А у багатьох батьки категорично не хочуть залишати Україну, і жінки мотаються туди-сюди через кордон, бо не можуть собі навіть уявити повернути дітей під дрони й ракети. 

«Повернулася з дітьми з Британії до мами, аби вона не помирала сама». Історії українок

Американська геріатрологиня Паула Бенкс пропонує шість кроків: видихнути й заспокоїтися, перестати себе звинувачувати, не соромитися просити допомоги в інших членів родини, зокрема фінансової, підключати до догляду за старшими членами родини дітей-підлітків, включати у свій графік турботу про себе, не розривати контакти з друзями й регулярно з ними зустрічатися. Звучить гарно, але… більшість цих порад погано працює в умовах війни й вимушеної міграції. 

«Ми виїхали з Харкова до Ірландії, — ділиться 51-річна Ірина, — за півтора роки, що жили разом — я, 74-річна мама та мій 16-річний син — кілька разів ловила себе на думці: ой, який міст, а якщо стрибнути з нього, чи сильно мені буде боляче? Якщо я зупинюся посеред дороги, чи зіб'є мене та червона машина? Мене не лякали ці думки, вони несли звільнення. Все навалилося: мама, яка не може без мене навіть вийти з квартири; син зі звинуваченнями, навіщо я відірвала його від дому, навчання, друзів; пошук роботи, нова мова, проблеми зі здоров'ям, страх за чоловіка, який пішов до війська. Мені стало легше, коли нам з мамою вдалося роз’їхатися по різним квартирам. Виявилося, що вона не така вже й безпорадна».

41-річна Наталія В. з Вугледару розповідає: «Ми “поділили” старших членів нашої родини. Мама, яка категорично не хотіла залишати Україну, живе з братом, я висилаю їй гроші, які покривають половину оренди квартири у Полтаві, набір необхідних ліків. Я приїхала до Польщі з двома дітьми-підлітками й батьками чоловіка — 69 та 73 років. Жили всі разом у квартирі площею 36 квадратних метрів. Я багато працювала — спочатку на заводі, плюс на вихідних вчилася робити манікюр, а тепер працюю на себе. Батьки чоловіка не були тягарем, навпаки, взяли на себе піклування про дітей, приготування їжі, догляд за домом. На жаль, відірвані від рідної землі, вони почали хворіти. Батька чоловіка минулоріч не стало, довелося поховати його в Польщі, бо наше місто знаходиться в окупації». 

«Мій підлітковий вік прийшовся на літні роки моїх дідуся та бабусі. Бабуся вже тоді дуже хворіла, — згадує 45-річна Олена С. — Мені було 15 років, я дуже просила маму дозволити мені запросити друзів на день народження. Мама обізвала мене егоїсткою, яка думає лише про себе. Чомусь я часто це згадую. В моїй родині інтереси старшого покоління завжди були в пріоритеті, і зараз цього для себе вимагають мої батьки. Але я обрала безпеку дітей. Найняла людину, яка навідується до батьків і допомагає їм по дому двічі на тиждень. Раптом трапиться щось гірше — буду шукати будинки з проживанням і доглядом. Разом з тим всередині мене постійно лунають розмови з мого минулого, в яких засуджується “західний спосіб” життя, коли літні люди доживають на самоті в пансіонатах». 

Професорка Барбара Йозефік переконана, що ми не маємо відчувати себе винними, коли ухвалюємо рішення оплатити якісний догляд за старшими членами родини, і варто вийти з матриці під назвою «бути жертвою — це подвиг». 

Разом з тим у ситуації з батьками часто йдеться не про почуття жертовності, а про любов

Саме вона спонукає бути поруч, поки є можливість. І частина українських біженок, навіть ризикуючи безпекою дітей, повертається до України, щоб дбати про батьків старшого віку. 

«Знаю, що я ніколи б собі не пробачила, якби мама залишилася помирати одна. Я повернулася з Великобританії з двома дітьми, вже абсолютно інтегрованими, бо дізналася про смертельний діагноз мами. Рік ми були поруч з нею, я не жалкую про це, мені лише шкода, що мене не було поруч раніше, — розповідає 47-річна Маргарита. — Зараз я працюю із психологом, і вона каже, що я не пройшла процес сепарації, тому мені так важко змиритися з втратою. Але я просто дуже любила свою маму, вона була найкращою мамою у світі». 

Морозиво замість Лондона

У пошуках відповіді, як не задихнутися під тиском обов’язків з двох боків, я дійшла до неочікуваного висновку: в цій ситуації надважливо подбати про себе. Бо як мені зараз, так і моїй доньці через 15-20 років може знадобитися не фінансова підтримка, а просто мамина присутність, розмова, обійми. Якщо я не подбаю про себе зараз, у спадок донька отримає не лише мою тривожність, а й матрицю жертви й потребу дбати про мене.

Важливо знаходити час для якісного спілкування з дітьми-підлітками, щирої розмови з ними й прохання про підтримку (зокрема, взяти на себе частину домашніх обов'язків). У критичний момент, коли у мене накопичилися великі рахунки за мамині операції, моя донька сама запропонувала відмовитися від поїздки з класом до Лондона. Це була її мрія, я її до цього не змушувала, це було її власне рішення. Натомість ми стали частіше виходити кудись разом — просто випити кави чи з’їсти морозиво. Здається, це лише зміцнило наші стосунки. 

Ці думки підтверджує подкаст MD Anderson Cancerwise, де обговорюють підтримку доглядальників — людей, які піклуються про батьків або рідних з онкологічними діагнозами. В одному з подкастів соціальна працівниця Мері Дефф ділиться порадами, сформованими з багаторічної практики роботи у хоспісах:

У ситуаціях тривалого догляду особливо важливо не забувати про того, хто доглядає.

Просте запитання «Як ти?» може стати сигналом, що ця людина не забута. Це звернення не лише до лікарів, а й до нас з вами — колег, друзів, сусідів, які можуть підтримати простим словом тих, хто опинився у сендвіч-ситуації

У хоспісах це вже частина протоколу: там відстежують не тільки стан пацієнта, а й стан доглядальника — чи не виснажений він, чи має доступ до груп підтримки.

Важливо мати план: як створити вдома максимально комфортні й безпечні для старшої людини умови, прагнучи її максимальної самостійності. Особливу увагу фахівці радять звертати на емоційний стан літніх батьків. Втрата самостійності для них — це удар по ідентичності. Вона може проявлятись у роздратуванні, зневірі, небажанні приймати допомогу. Та саме тиха присутність, співчуття і підтримка здатні зберегти гідність — і звільнити вам трохи більше простору для себе.

Ще один ключовий момент — чесно оцінити власну систему підтримки. Чи можу я справлятися сама, якщо маю роботу, дітей, інші обов’язки? Чи можу покластися на чоловіка, братів, сестер, друзів, сусідів? Іноді найкраще рішення — делегувати частину турбот, навіть якщо це важко психологічно.

Одна з жінок у подкасті сказала: «Я знала, що якщо не подбаю про себе, не зможу подбати про батьків, дітей і чоловіка».  Догляд за собою — це частина догляду за родиною. Тож якщо це усвідомлення може допомогти вам звільнитися від суспільного пресингу й внутрішнього сорому, що ви робите недостатньо — дослухайтеся бодай до цього аргумента. 

20
хв

«Я погана донька чи погана мати?» Чому «жінки-канапки» не мають права на втому

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що робити з дитиною влітку? Літні денні табори в Польщі 2025

Ексклюзив
20
хв

Чи стане Навроцький «другим Орбаном» Європи? Колишня прем’єрка Литви Інґріда Шимоніте про категоричну різницю між Польщею та Угорщиною

Ексклюзив
20
хв

Близька до людей, але далека від політики: яка вона, майбутня перша леді Польщі?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress