Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Ми великі військові держави, які допомагають Україні», — Ріші Сунак у Варшаві
Велика Британія виділить Україні ще 500 мільйонів фунтів, а польське небо будуть захищати британські Typhoon. Про це заявив британський прем’єр-міністр Ріші Сунак у Варшаві на тристоронній зустрічі з польським прем’єром Дональдом Туском і головою НАТО Єнсом Столтенберґом
Ріші Сунак, Дональд Туск і Єнс Столтенберґ у Варшаві 23 квітня 2024 року. Фото: Paweł Wodzyński /East News
No items found.
Велика Британія збільшує допомогу Україні
Однією з найочікуваніших заяв британського прем'єра Ріші Сунака стала передача Україні додаткових пів мільярда фунтів стерлінгів (це понад 600 мільйонів доларів) військової підтримки. На додачу до того, що Великобританія цього року вже виділила Україні приблизно 3,5 мільярда доларів.
Допомога включає поставки 60 бойових катерів, понад 1600 ударних і протиповітряних ракет, а також додаткових високоточних керованих ракет Storm Shadow, понад 400 одиниць техніки, зокрема 160 автомобілів Husky, 162 бронемашини та 78 автомобілів підвищеної прохідності, а також майже 4 мільйони снарядів малого калібру, зброю і боєприпаси.
Як швидко Україна отримає анонсовану військову підтримку, невідомо. Але глава британського уряду пообіцяв, що «Україна не самотня і ніколи не буде самотньою».
Зі свого боку генсек НАТО Єнс Столтенберґ заявив, що Альянс передасть Україні необхідні системи ППО. І конкретні оголошення щодо цього з'являться найближчими днями.
У небі над Польщею з’являться нові британські літаки
«Я хотів би говорити про неймовірну силу, яка характеризує наші відносини, — сказав британський прем’єр після зустрічі з Дональдом Туском. — Ми союзники назавжди», — додав Сунак польською мовою. І запевнив, що Велика Британія не забуде, як польські пілоти рятували британські життя, воюючи в небі над його країною.
Сунак повідомив, що в межах своєї підтримки Велика Британія відправить до Польщі винищувачі Typhoon, які захищатимуть польський повітряний простір. Плюс до Польщі буде відправлено 16 тисяч британських солдатів. Британські солдати захищатимуть не тільки польське небо, а також Сувальський перешийок.
«Польща витрачає на безпеку найбільше з усіх союзників НАТО», — повідомив Сунак.
Єнс Столтенберґ разом із Ріші Сунаком і Дональдом Туском відвідали місце дислокації в Польщі британських військовослужбовців першої Варшавської бронетанкової бригади імені Тадеуша Костюшка.
«Солдати, які дислоковані в Польщі, є своєрідним посланням: НАТО захищатиме своїх союзників», — запевнив Столтенберґ.
Немає планів розміщувати ядерну зброю в Польщі
«Немає ніяких планів розміщення більшої кількості ядерного озброєння додатково в будь-яких країнах НАТО», — заявив генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ у Варшаві, коментуючи нещодавну заяву польського президента Анджея Дуди про готовність Польщі розмістити у себе ядерну зброю союзників.
Британія збільшує витрати на оборону
Ріші Сунак заявив, що Британія планує збільшити витрати на оборону до 2,5% ВВП, що перевершує заявлену керівництвом НАТО мету з витрат на оборону для держав-членів західного військового блоку. «Ми інвестуємо додаткові 75 мільярдів фунтів в оборону протягом наступних шести років», — повідомив Сунак. Таке рішення обґрунтоване зростаючою загрозою з боку таких країн як Росія, Китай, Іран та КНДР.
Адже коли справа доходить до оборони, Лондон не може спочивати на лаврах і «повинен зробити більше». За рахунок збільшення витрат на оборону, які прем'єр назвав «найбільшим зміцненням національної оборони Великобританії за ціле покоління».
Столтенберґ привітав заяву Сунака. За словами глави НАТО, це підтверджує ключову роль, яку Велика Британія відіграє в Альянсі.
«Велика Британія знову подає приклад», — із захопленням резюмував норвежець.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
8 травня постійні представники ЄС погодили використання прибутків від заморожених російських активів на підтримку відновлення України та її військового захисту від агресії РФ. Остаточне рішення за Радою ЄС. Однак чи спонукає політичний заклик ПАРЄ перейти до економічних дій? Які механізми для конфіскації є? Заборона розбиралась разом із експертами.
Резолюція ПАРЄ про гроші на відновлення
Керівник аналітичного відділу Мережі захисту національних інтересів ANTS Ілля Несходовський у розмові з Забороною наголошує, що резолюція ПАРЄ, ухвалена одноголосно 16 квітня 2024 року, — важливий політичний крок для майбутньої передачі заблокованих коштів на користь Києва. Однак документ не передбачає чітких зобов'язань для країн-членкинь Ради Європи чи держав поза організацією:
— Резолюція ПАРЄ — це політичний заклик до тих інституцій і країн, які ухвалюють рішення. Позиція Ради Європи показує певну консолідацію і спільне бачення того, що російські суверенні кошти мають бути конфісковані на відновлення інфраструктури України, — тлумачить експерт. — Асамблея, безумовно, має суттєвий вплив, але країни, на чиїх рахунках є заморожені російські кошти, можуть дотримуватися або не дотримуватися резолюції.
Але очевидно, цей документ підкріпить аргументацію тих держав, які підтримують повну передачу заморожених російських активів Києву
Компенсаційний механізм для України: що передбачає
Рада Європи пропонує створити міжнародний компенсаційний механізм. В перспективі він допоможе стягнути кошти на користь держави Україна, фізичних та юридичних осіб, аби відшкодувати завдані агресором збитки.
<frame>Механізм включає:
підтримку діяльності Реєстру збитків під егідою Ради Європи;
створення неупередженої та ефективної міжнародної комісії, яка буде розглядати заяви держави, постраждалих суб’єктів та фізичних осіб, а також ухвалювати рішення про розмір компенсацій;
створення міжнародного трастового фонду, куди будуть депоновані заблоковані російські активи, що перебувають у володінні держав-членів Ради Європи та інших країн.<frame>
Реєстр збитків створений у 2023 році через спільну угоду Європейського Союзу та України. Від 2 квітня 2024 року Реєстр відкритий для заявок. Це стало першим етапом в реалізації компенсаційного механізму, каже директорка «Інституту законодавчих ідей» Тетяна Хутор. Реєстр збитків налічуватиме понад 40 категорій.
— Наша держава може подати заявки для відшкодування завданої збройною агресією РФ екологічної шкоди, пошкодженої або знищеної критичної інфраструктури, нерухомого майна, культурної та релігійної спадщини. Також в Реєстрі передбачена категорія для отримання компенсацій на розмінування та державні гуманітарні витрати на підтримку постраждалого населення, — зазначає експертка. — Нині для відшкодування відкрита лише одна категорія заявок — пошкодження або знищення нерухомого приватного майна. В Україні вже ведеться подібний облік, тому наявну інформацію буде легше передати до міжнародного Реєстру.
Подати заявку для отримання компенсації на відновлення пошкодженої або знищеної нерухомості можна через державний портал «Дія». Для цього потрібно пройти ідентифікацію заявника та майна, підвантажити доказову базу: фото, відео, експертні звіти, акти огляду нерухомості, які свідчитимуть, що було здійснено руйнування чи пошкодження будинку або квартири внаслідок російської агресії.
Конфіскація коштів ЦБ РФ на відбудову України
Тетяна Хутор пояснює: для конфіскації 300 млрд доларів російських заморожених активів в рамках міжнародного компенсаційного механізму потрібно спільне рішення ЄС, країн G7 та США.
Для реалізації механізму має бути укладена окрема угода під егідою Ради Європи, яку підтримують країни-партнерки та європейські інституції. Лише в такому разі вдасться запустити роботу трастового фонду та наповнити його російськими коштами для відшкодувань, а також забезпечити функціонування міжнародної комісії, яка ухвалюватиме рішення про розмір компенсацій:
— Для конфіскації заморожених коштів РФ має бути легітимна мета — це компенсація завданих Україні збитків, що чітко прописано в положеннях резолюції ПАРЄ. Компенсаційний механізм насправді дозволить легалізувати конфіскацію суверенних [державних] активів РФ на користь Києва та унеможливить оскарження Росією цього рішення в судах.
Насамперед тому, що Реєстр збитків був визнаний на міжнародному рівні, це підтверджує відповідальність РФ перед Україною за заподіяння шкоди державі та населенню
Однак проти конфіскації виступає Європейський центральний банк, аргументуючи це тим, що в перспективі прецедент може створити загрози для інвестування в Єврозону зі сторони інших країн, які мають авторитарні чи диктаторські режими. Проти передачі грошей виступають також Німеччина та Франція — через побоювання, що Росія у відповідь може стягнути активи країн ЄС, а також приватних західних компаній, що працюють на її території.
Оцінка збитків: енергетика, екологія, життя українців
Світовий банк спільно з ООН, Єврокомісією та українським урядом оцінив потреби України у відновленні та реконструкції в розмірі $486 млрд на кінець 2023 року. Однак експерти, з якими спілкувалася Заборона, зазначають, що масштаби заподіяної російською агресією шкоди вже перевищують оцінку міжнародних інституцій, насамперед через обстріли енергетичної інфраструктури навесні 2024 року.
В результаті масованих російських ударів навесні зруйновані ключові ТЕС України — Зміївська (Харківщина) та Трипільська (Київщина). Також ціллю ворога стали Бурштинська та Ладижинська ТЕС і найбільша ГЕС в Україні — Дніпровська, що у Запоріжжі. У ніч проти 8 травня ворог вчергове бив по електростанціях — очевидно, що це не остання атака.
— Крім прямих збитків від знищення об'єктів критичної інфраструктури, Росія має відшкодувати втрату здоров’я та життя потерпілому населенню, — стверджує Ілля Несходовський. — Крім цього, було завдано значної екологічної шкоди: Росія вчинила теракт на Каховській ГЕС. До екологічних збитків відноситься і забруднення територій, де зараз ведуться бойові дії.
Тому тих понад 300 млрд доларів точно не вистачить, щоб покрити збитки та втрати України
Однак заморожені активи Центробанку РФ — не єдині гроші, які можна використати для відбудови України. На думку Тетяни Хутор, цілком логічно, що Захід буде залучати інші джерела для наповнення компенсаційного фонду:
— США, ЄС та Велика Британія мають спецзаконодавство, яке встановлює відповідальність за ухилення від санкцій для компаній та юридичних осіб. У них є органи, які це відстежують та розслідують справи про ухилення від санкцій проти РФ. Якщо розслідування встановлює факти таких протиправних дій, проводиться стягнення предмета цього ухилення на користь держави. Вже є реальні прецеденти.
Тому кошти, які різні країни збирають в межах криміналізації ухилення від санкцій, також можуть стати джерелом наповнення компенсаційного фонду
За словами експертів, одним із варіантів, який розглядають партнери, є спецоподаткування західних компаній, які не вийшли з російського ринку та продовжують наповнювати воєнний бюджет країни-агресорки. Ще одна пропозиція — оподаткування експортних операцій РФ. Частина з цих коштів може бути спрямована на фінансування компенсаційного механізму для України. Це стосується насамперед операцій експорту енергетичних ресурсів: російської нафти та газу.
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
За словами лідерки «Euromaidan-Warszawa» Наталки Панченко, сьогоднішня акція — це уособлення залитої кров'ю України, яку світ хотів би не бачити. Вдаючи, що війни не існує. «Але ми йому цього не дозволимо і до останнього свого подиху кричатимемо про те, що Росія — країна-терорист», — наголосила Наталя.
Десятки українських і польських активісток прибули на місце в білих сукнях, на яких були написані назви міст, що їх регулярно бомблять росіяни. А також імена загиблих воїнів, чимало з яких є рідними чи знайомими дівчат. На загримовані обличчя учасниць були нанесені сліди крові і гематом — символи звірств РФ на території України. Жінки в білому і в крові стояли біля дороги та час від часу переходили зеброю на інший бік вулиці на зелене світло, аби хоч ненадовго привернути увагу автомобілістів.
За словами організаторів, мета акції в тому, щоб у день, коли Росія вкотре намагається показати свою «велич» та «перемогу над фашизмом», нагадати світові сьогоднішнє обличчя Росії. І що Україна потребує невідкладної та активної міжнародної підтримки.
Коли російський посол прибув до радянського меморіалу з квітами, жінки у закривавленому вбранні кричали в очі російським дипломатам: «Терористи!».
Одна з дівчат-учасниць тримає в руках портрет загиблого воїна. Це Анна Веремчук, а на фото — її молодший брат Станіслав Соловей.
Анна розповідає Sestry: «Саме 9 травня минулого року ми розпрощалися з ним назавжди. Брату було лише 27 років, він родом з Волині, а загинув у Донецький області. У нього залишилися дружина і крихітний син, який так і не встиг у своєму житті побачити тата».
Підтримати українців у цей день прийшла група польских активістів та волонтерів. Один з них — Przem Fedus — неодноразово відвідував Донецьк, Краматорськ і Слов‘янськ, допомогаючи ЗСУ.
«У мене багато друзів в Україні, ми допомагаємо як волонтери. І я в жодному разі не можу підтримати дії Росії, бо бачу, що вони насправді роблять. Україна має вистояти заради нашого спільного майбутнього», — каже пан Пшемек.
Але сльозами українських дівчат російських пропагандистів не розчулити. Проросійські сили зібрали під меморіалом свою акцію і розповідали перехожим улюблені наративи про “дітей Донбасу” та роль США у цій війні.
На мене, журналістку, загорнуту в український прапор, накинулась одна з проросійських учасниць. Ця жінка похилого віку з хрестом і іконою облила мене нібито святою водою, аби я “образумілась”, і кричала: "Нехай живе Путін та Лукашенка". За нею до мене підійшов агресивно налаштований чоловік і, зачіпаючи мене, переконував, що “не Росія розв'язала цю війну". Дивлячись на реакції на мене з боку проросійської групи, підійшов польський правоохоронець. Він відвів мене подалі від зібрання і навіть провів до авто.
Вшановуючи пам’ять мільйонів загиблих під час Другої світової війни, цивілізоване людство каже «ніколи більше», тоді як Росія проводить акції «можемо повторити». І вже одинадцятий рік щодня тероризує українців, про що нагадують сміливі дівчата з "Євромайдан-Варшава".
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.