Ексклюзив
20
хв

Медійниця, яка паяє дрони-камікадзе

Оля Гарбовська — комунікаційниця, волонтерка, яка забезпечує українське військо усім необхідним та запустила виробництво «дронів-камікадзе», які сама називає «каканчики»

Ярина Матвіїв

Оля Гарбовська з сестрою Іриною Пурик. Фото: з приватного архіву

No items found.

Оля Гарбовська до війни була професійною медійницею та комунікаторкою. Працювала координаторкою проєкту «Медіа сусідство» (BBC Media Action) у Східній Європі, втілювала проєкти та ініціативи спрямовані на розвиток молоді та громадянського суспільства. Очолювала комунікації в Американському домі. 

Зараз вона працює у міжнародній неурядовій організації, а ще паяє дрони-камікадзе для фронту та закуповує евакуаційні човни для порятунку поранених військових. В мирний час то би було зовсім не жіноче хобі. Свої дрони-камікадзе Оля називає пестливо «каканчики», і на то є своя, окрема історія... 

Війна внесла багато корективів в наше життя і навіть вивела новий рід професій. Наприклад, відомі художниці починають плести маскувальні сітки на артилерію, фахівці з дизайну інтер’єру закуповують дитячі шампуні, щоб робити «сухі душі» на фронт,  або професійна медійниця починає паяти дрони-камікадзе. Ця третя історія якраз про Тебе. Як виникла ідея, що от саме дрони-камікадзе, Олю? 

Активним волонтерством я почала займатися ще до початку повномасштабного вторгнення. За кордоном купувала кровоспинне, взуття чи ліки на фронт. Але з початком повномасштабного вторгнення включилася в роботу потужно. Чим я тільки не займалася, і що я тільки не робила. Звернулися до мене волонтери-іноземці, які сказали: «Ми тобі довіряємо, в нас там є величезний склад в Польщі, і ми будемо це возити до тебе, а ти тут сортуй та направляй куди потрібно». Ми возили для фронту тактичний одяг, взуття, пристрої нічного бачення, їжу для військових.

З часом почали надходити запити від військових на дрони. Купувала їх як в Україні, так і закордоном. 

Цієї зими я побачила, що буде навчальний курс для інженерів БПЛА, і мені стало цікаво, я записалася. Я практик. Все хочу пробувати сама. Я пройшла кілька модулів програми, і тоді на зв'язок зі мною вийшли хлопці 54 бригади і сказали, що їм потрібні FVP дрони. Багатенько...   

На той момент в Україні вже багато цивільних збирали дрони самостійно.

Оля Гарбовська. Фото: з приватного архіву

Було лячно. До  свого першого дрона я замовляла комплектуючі з Китаю. Ти замовляєш на AliExpres і не знаєш, скільки часу воно буде їхати і чи взагалі приїде. Частину рам замовила в Україні, а коли все отримала — почала паяти дрон. 

Свій перший дрон я паяла 5 годин, бо мені треба було пригадати, що таке спайка. Я згадала, як в дитинстві ремонтувала ялинкові ліхтарики: щось припаювала, коли щось відпадало

І ось такий досвід мінімальний був. Коли я сіла паяти перший дрон, батько дав мені стару плату, і на старій платі я згадувала, як це робиться. Кожну спайку тато перевіряв через збільшуючі окуляри, щоб було якісно.

Скільки коштів потрібно витратити, щоб самостійно зробити один дрон? 

Вартість дронів дуже відрізняється. Все залежить, які є знижки на комплектуючі в інтернет-маркетах. Дрон з комплектуючих з Китаю без акумулятора обійшовся нам у 8 тисяч гривень. Якщо ж закуповуєш ті ж комплектуючі в Україні, то виходить дорожче — 18, 20 тисяч гривень (з акумулятором). Залежить від коливання долара. 

А ти рахуєш свої дрони – камікадзе? Скільки ти їх вже зробила? 

Так. Я рахую свої пташки. Загалом зробила двадцять шість дронів. Двадцять дронів вже відправила на фронт, але напевно, їх і не існує вже, бо виконали свою місію. Ще комплектуючі на десять дронів от-от надійдуть. Зараз маю активний збір, щоб ще на п’ятнадцять штук дронів назбирати. Роблю таку збірку до свого дня народження.

Чому «каканчики»? Свої дрони-камікадзе Ти називаєш таким словом?

Це цікава історія. Коли я жила на Львівщині, а живу я у двох містах, то взимку  до мене прилітало багато синичок. І я їх підгодовувала. Мої знайомі побачили це і подарували мені годівничку та корм для папуг какаду. Ми сміялися з цього, що якщо українські синички будуть їсти корм для какаду, то стануть такими собі «каканчиками». І ось, коли ми почали робити ці дрони, я їх назвала «каканчиками». Бойові, сміливі і сильні пташки, які роблять ворогу каку.

Військові експерти кажуть, що сучасна війна — це великою мірою війна дронів. Ти погоджуєшся з цією думкою?

Я не експерт. Я можу лише оцінювати інформацію з того досвіду, що в мене є. Це насправді не лише війна дронів — це війна технологій. Бо там, де є дрони, там потрібні і РЕБи, і антидронові рюкзаки чи інше устаткування. Ось нещодавно хлопці на фронті просили у мене антидронові рюкзаки.

Насправді, це війна технологій. Потрібно мати чим воювати і чим оберігатися.

Якби кожен українець зробив би  один дрон – то ми б мали багато мільйонів дронів, — перефразую відому фразу. Реально  будь-хто може зробити дрон? 

Якщо би кожен українець спаяв один дрон, і ми б мали мільйони дронів, то чому б і ні! В Україні має потужно працювати виробництво дронів. Але це виробництво, задля безпеки, має бути розпорошене по усій Україні.

А якщо б такими цехами з виробництва дронів стали квартири та домівки українців по усій країні — це було б дуже ефективно

В Україні є чудова ініціатива SocialDroneUA, де люди з досвідом допоможуть розібратися з усім: підкажуть, як якісно зробити дрон, де купити комплектуючі, і цей дрон потім можна вислати їм на тестування.

Моя сестра — це ще одна моя рука, яка має доступ до ресурсів, які мені потрібні, щоб одягнути хлопців та дівчат на фронті. Фото: з приватного архіву

Дві сестри. Одна залишається в Україні та займається волонтерством на Львівщині та Київщині, інша живе у Кракові. Це історія вашого сестринства, яка дуже перегукується з філософією нашого журналу. Як це — обмінюватися досвідом життя в Україні та Польщі з рідною сестрою? Ділитися волонтерством? Наприклад, у Києві немає світла, а в Кракові  є. У нас повітряні тривоги, а в Польщі спокій. Чи не було ідеї виїхати з України? 

Ще до повномасштабного вторгнення в мене була можливість поїхати і жити за кордоном. Під час повномасштабного вторгнення я мала дуже багато пропозицій від людей з різних країн. Але я не хотіла і не хочу їхати з України. Я хочу жити в Україні, така моя позиція. Моя сестра Ірина, звичайно, кликала їхати до неї в Краків, але ми, як дві сестри, більш ефективні, коли по обидві сторони кордону. 

В нас сильна синергія. В Польщі сестра може купити мені ті необхідні речі для фронту, яких не купиш в Україні. Моя сестра — це ще одна моя рука, яка має доступ до ресурсів, які мені потрібні, щоб одягнути хлопців та дівчат на фронті 

В перші місяці повномасштабного вторгнення сестра знайшла в Польщі багато потрібної тканини, якої в Україні не було, щоб шити плитоноски. Ми передали цей матеріал одній з українських ініціатив, яка цим займалася. Зараз сестра активно мені допомагає збирати кошти на дрони. У Кракові пече львівські сирники і розігрує за донати, щоб ми могли купити більше комплектуючих для дронів. 

Чи дзвонять тобі військові, які саме твоїм дроном вразили ворога? Які відчуття в цей момент відчуваєш?

Я також сама їм дзвоню і запитую, чи працюють мої дрони. Хлопці самі їх прошивають: тобто я їм відсилаю готовий прилад, який вони програмують і вже тоді використовують. Потім військові мені присилають відеозйомку того, як працюють наші дрони на полі бою. 

Ви мене питаєте, що я відчуваю в той момент, коли мій дрон знищив окупантів? 

Вперше, коли я побачила відео там, де летить мій дрон, а потім все вибухає, — мала дуже двоякі відчуття. З одного боку ти кажеш: «Вау, клас!», а з другого боку ти розумієш, що твоїм дроном забрали чиєсь життя. Навіть якщо це життя ворога, це все одно — чиєсь життя.

У мене до вбивства своє ставлення. Я не розумію, для чого люди це роблять. Але я також розумію, що якщо є війна, то ти мусиш захищатися. Захищаєш свій дім, свою родину, саму себе від того, хто хоче тебе вбити. Тому головна місія моїх дронів — це захист. Захистити життя наших військових на фронті і захистити мою країну. Для мене найважливіше — зберегти максимально життя українців. Бо я розумію, або ми знищимо ворогів, або вони нас. 

Оля і її дрони. Фото: з приватного архіву

«Ми продовжуємо втрачати і паралельно продовжуємо ігнорувати речі, які потрібно змінювати, адвокувати. Ми продовжуємо закривати очі, мовчимо, не чуємо. Ми продовжуємо чекати, що хтось щось там зробить, дасть, пофіксить і все налагодиться. Ми продовжуємо втрачати. Втрачаємо близьких і втрачаємо себе», —  це твій болючий відгук на смерть Ірини Цибух, прекрасної українки, парамедикині Госпітальєрів, яка загинула під час бойового завдання на Харківському напрямку. Ми справді можемо робити більше, щоб такі як Іра не гинули? Ми робимо недостатньо?

Так, ми можемо робити більше. Можемо, якщо в себе повіримо. Я б ніколи не подумала, що буду займатися дронами. Хоча зараз я вже більше збираю кошти, налагоджую зв'язок з військовими, перевіряю процеси, поки мої помічники паяють ці дрони. В мене є спроможність складати більше дронів, але в мене немає фінансового ресурсу. Зараз стало важко збирати кошти. Кожна людина має свої причини, чому вона не може чи не хоче донатити.

Можливо, ти живеш спокійно, і твоя ситуація подібна до тої, що була до війни, а може ти вже звик до війни і живеш більш-менш у безпеці, але треба розуміти, що в будь-який момент ситуація може змінитися

Тому ми маємо робити більше і вірити у себе, свої сили і спроможність.  

Що ти порадиш українцям, європейцям, які втомилися від війни і від волонтерства?

По-перше, я теж втомилася від війни. Я буду відверта. Але якісь такі перемоги чи досягнення, які мені вдається зробити, вони мене підживлюють. Мені важко себе змусити відпочивати, але я розумію, що з часом батарейка сідає, і йде вигорання. Я знаю, що мені треба розвантажувати мій мозок, бо від втоми сповільнюється його продуктивність. Потрібно відпочивати. Тому я граю в баскетбол, намагаюся гуляти, займаюся спортом, зустрічаюся з друзями і воно мене підживлює, і я можу працювати далі. Коли хлопці вислали мені перше відео роботи мого дрона, то моя батарейка зарядилася на 100 відсотків. Усвідомлення, що ти робиш свій внесок у нашу спільну перемогу — мотивує найкраще!

No items found.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
онлайн-знайомства, побачення, самотність, тіндер, українки за кордоном

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша друга зупинка — Франція.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Від французьких чоловіків стереотипно очікують, що вони вражатимуть красивим залицянням. Це ж Франція, Париж, романтика! Реальність виявилася трохи іншою, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. Частина французьких чоловіків в українських жінках бачать потенційну мисливицю за громадянством, статками та свободою. На побудову стосунків дуже впливає мовний бар'єр. Навіть якщо чоловік володіє англійською, говорити він захоче, скоріш за все, рідною французькою мовою.

Українки — все ще «екзотика»

Жінкою-слов'янкою тут нікого не здивуєш, але різницю між українками, росіянками та білорусками доводиться пояснювати, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. 

Одна з них, Олександра (ім'я змінено на прохання героїні прим. ред.) понад 15 років  працювала перекладачкою в місцевій шлюбній аґенції. Вона стверджує, що у Франції склалося певне упередження щодо слов’янок. Їх побоюються через історії про недобропорядну поведінку та занадто високу вимогливість до залицянь та подарунків. Однак нажили цю репутацію далеко не українки. Тож, доводилося регулярно проводити лікбез про міжкультурну різницю між слов'янськими народами. 

Французам дуже резонує спосіб самопрезентації українських жінок: яскравий одяг, макіяж, тоді як для місцевої культури притаманні більш стримані образи

—  Що таке французький шарм? Це жінка, яка накине якусь хустку, візьме сумку позаминулорічної колекції, мінімум макіяжу, і вона вже королева, несе себе, — каже ще одна героїня, 47-річна Наталія, наші жінки через свою самопрезентацію здебільшого можуть розраховувати на місцевих міґрантів, які так само дотримуються більш яскравого культурного коду в одязі, або ж сприймають такі образи, як запрошення до «легких розваг». 

Наталія підтверджує це спостереження. В Україні вона була заміжня 7 років, потім розлучилася, шукала чоловіків на сайтах знайомств. Були нетривалі стосунки одні щасливі, інші ні, зараз жінка самотня. 

Я не шукаю зустрічей для швидких стосунків, треную мову та знайомлюся з культурою. З частиною французів відчувається, що ми для них, наче «легка здобич», «екзотика». За рівних нас не розглядають. Багато упереджень, що нам від них потрібні гроші, подарунки, заміжжя. Велика частина, зрозумівши, що легкої, швидкої, дешевої згоди не буде, зникають. 

Ті, які затримуються надовше, на думку Наталії, значно поступаються українським чоловікам у красі та мужності. Ще французи, на її думку, дуже скупі. 

Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Фото: Shutterstock

— Мої два місцеві залицяльники навіть кавою не пригостили, але обидва вирішили зробити «широкий жест». Почувши, що я люблю кактуси, принесли в подарунок… кактуси. У мене вдома, в місті, куди я не можу потрапити, залишилася колекція кактусів, вони були для мене, наче діти. Тож ці подарунки не порадували, а змусили мене плакати і сумувати за втраченим життям, бо тут я живу в маленькій кімнаті хостелу, яку розділяю з сусідкою. Кактуси, один з яких був велетенський, навіть поставити нікуди.

З позитивного, каже Наталія, французи вміють чути «ні». Завжди перепитують, чи можна обійняти, поцілувати

Ще одна особливість французьких побачень, їй пишуть, як 65-річні чоловіки, так і 25-річні. Всі хочуть сексу, навіть якщо фізично на це вже не здатні, але віру в це не втрачають. Українські чоловіки менш впевнені в собі, можуть відмовитися від реальних побачень (такий досвід був в однієї з героїнь циклу прим. ред.), бо мали сумніви саме в цій сфері, хоча потім все склалося якнайкраще. 

Вимог чоловіків до жінок у Франції менше, ніж у жінок самих до себе, говорить Наталія. Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Українок часто видає в собі тривожність, тоді як тут цінується легкість, вміння отримувати задоволення від спілкування та впевненість у собі. 

Французам не бракує галантності. Фото: Shutterstock

Французька галантність вводить в оману 

З деякими тезами попередньої співрозмовниці не погоджується 38-річна Аліса. За чотири роки вона була в трьох стосунках з французами. 

Мені французи подобаються, так само як українські чоловіки, проблема лише в тому, що французам я подобаюся, в українським чоловікам ні, жартує Аліса, тому склалося, що маю великий досвід побудови стосунків саме з французами. Маю кілька подруг з України, які також живуть у щасливих шлюбах з місцевими чоловіками. 

Аліса каже, що це не зовсім правда, що французи уникають українок. Вона від початку війни працює у центрі для біженців, і бачить там багато волонтерів-французів. Вони приходять допомагати, маючи на меті зустріти українку для стосунків. Таких пар склалося вже чимало.

Їм подобається українська хазяйновитість, пристрасність, завзятість, орієнтованість на стабільні стосунки. Знання французької суттєва перевага

— Ніхто з моїх подруг не жаліється на національні особливості французьких чоловіків, — каже Аліса, — тільки на індивідуальні риси, які можуть бути притаманні будь-якій людині. Власне, про свої стосунки можу сказати, що троє моїх чоловіків мали різні статки, але ми завжди вкладалися обоє. Тут це нормально. Він купив мені телефон, я йому на день народження — теж. Плануючи поїздку, обговорюємо, хто за що платитиме. Мої чоловіки розуміли, що я заробляю менше, тож намагалися вкладатися більше, але я завжди боролася за право брати участь у вирішенні різних фінансових та побутових питань. Однак широких жестів, як-от купити машину та квартиру, ніхто не робив.

Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Фото: Shutterstock

Французам не бракує галантності. Часто вона може дати жінкам безпідставну надію на симпатію, вважає Аліса. 

— Тут у кожного з пари є своє соціальне життя: мій хлопець може тусити десь у барі, я — собі десь, але завжди ввечері повертаємося додому один до одного. Чоловіки можуть у барі мило спілкуватися з якоюсь дівчиною, бо вона симпатична їм як людина, але це нічого більше за ввічливість та загальний інтерес до теми спілкування. Ввечері він йде, не питаючи телефону, не домовляючись про наступну зустріч, бо пара у нього вже є. Для українських дівчат це розчарування, бо вони налаштовуються на продовження спілкування. У нас інша культура: ми звикли, що привітність, симпатія, доброзичливість до протилежної статі — це потенційне запрошення на каву, на вечерю, аванс на стосунки тощо. Тут все по-іншому.

Чому чоловіки зникають після побачень

Загалом, тема зникнення «чоловіків» після досить приємного спілкування бентежить жінок в багатьох країнах тимчасового перебування. 

Може, не сподобалася? Щось зробила не так? Це травмує жінок, виникає «синдром відкидування», якщо жінка має попередній негативний досвід знижує самооцінку, викликає почуття смутку, розчарування, тривоги. 

Психологиня Ірина Овчар, яка спеціалізується на темі сімейних відносин, стосунків, каже, що у більшості випадків «зникнення чоловіка» ніяк не пов'язане з особистістю жінки

— Багато жінок йдуть на пошуки чоловіка з «відчуттям голоду» — на близькість, тепло, стосунки, секс. Коли чоловік дає хоча б якусь надію, жінка (бо зараз ми говоримо про них) дуже швидко починає заповнювати пустоту всередині себе цими крихтами уваги, а також фантазіями про майбутні стосунки. Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Саме ця жінка, прекрасна, гарна, добра, просто не співпадає з цим образом. Умовно, він шукає руду, а ви — брюнетка. Жінка може бути «цукеркою», але цьому конкретному чоловіку треба, умовно, «солоний огірок». Він взагалі може бути не голодним, не думати про їжу саме зараз в цей життєвий момент. Це метафора, але суть, думаю, зрозуміла.

У нього може бути десяток таких жінок це його спосіб дозвілля. Він може в голові хотіти стосунків, але не бути готовим для них. Ще є типаж маніпуляторів, які люблять залишати «підвішеними» незакінчені ситуації, коли не пролунало остаточного «ні». Це дає йому потенційну можливість колись з'явитися знову, наче не було розставання. Загалом, типажів може бути сотні, але це не стосується ніяк особистості конкретної жінки. 

Кохання в парі — це відображення нашої любові до себе. Фото: Shutterstock

Як не страждати від відмови, від непрокомунікованого зникнення, порадити щось інше важко, — каже психологиня, — окрім роботи зі своїми травмами в психотерапії, закриттям голоду на близькість, максимальним прийняттям себе та любов'ю до себе.

— Мені тут відгукується думка з соціальної психології, що кохання в парі — це відображення нашої любові до себе, — пояснює Ірина Овчар. — Найлегше будувати стосунки двом психічно стійким та здоровим людям, які себе максимально люблять, їм добре самим з собою, але з партнером буде веселіше та цікавіше. Тоді відмова не буде сприйматися як персональна трагедія, не буде знижувати вашу самооцінку. Ви спокійно підете далі, шукати свою людину, якій потрібні саме ви. Чи буде це француз, українець, чи хтось інший — вже не так важливо.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередній частині ми говорили про Німеччину, наступна зупинка — Швеція і Фінляндія.

20
хв

Пригоди українок в Тіндері: Франція

Галина Халимоник
Лілія Андреєва

Бунт підлітка-переселенця

— Два роки війни — це два роки адаптації українських дітей в польському освітньому середовищі. Як вони дають собі раду?

— У фундації «Зустріч» я не працюю з дітьми як з клієнтами, але як супервізор психологів, які працюють з дітьми, — розповідає Лілія Андреєва. — І тут, у фундації, мені довелось стикатись з різними запитами українських дітей і їхніх батьків щодо польських шкіл. Взагалі наші діти досить непогано адаптуються, але все ще залишається чимало проблемних моментів, які потрібно вирішувати.

Легше адаптація відбувається у дітей молодшого віку, гірше адаптуються підлітки — діти старших класів, ліцеїсти, і студенти

— Чому так?

— Головна проблема — мова. Знання і рівень мови найбільше впливає на комунікацію, а відтак і на адаптацію. Молодші діти гнучкі і швидкі у вивченні нової для них мови. Моя донька пішла в Польщі у перший клас і вона розмовляє без акценту, та й загалом вчитись їй легко. А старші діти мають проблеми навіть у термінах — фізика, математика, хімія, історія, географія — це все по суті треба вчити від початку. А якщо є іспити — 8-й клас або ліцей — то це та ще проблема.

Підлітки важче адаптуються ще й через те, що коли ми говоримо про біженців-підлітків, то вони виїхали здебільшого не з власної волі. Якщо дорослі свідомо обрали бути біженцями або мігрувати (будьмо щирими — не всі ж виїхали чи втекли від війни), то дітей про це ніхто не питає. Дітям кажуть: «Ми їдемо». Тому часто підлітковий бунт виникає на тлі того, що вони залишають не лише свою школу, свою країну, а й своїх друзів.

Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl

— А в підлітковому віці важко знайти друзів...

— Комусь легше, комусь важче, і других більше. Великий вплив на це має світогляд батьків. Якщо батьки легко адаптуються, якщо їм тут вдається організувати своє життя, закласти нові знайомства, знайти роботу, то відповідно і дітям легше.

Якщо батьки або опікуни страждають за домом, хочуть повернутися, в них часто говорить ненависть і навіть злість, це, звичайно, передається дітям.

Але і діти так само можуть впливати на дорослих. Буває, що діти так легко адаптуються в польських школах, що за ними до нового середовища починають адаптуватись і батьки.

— Всі бояться підліткового бунту. Які його ознаки?

— Колись в інтернатах Кракова ми проводили тренінги для підлітків, і давали їм завдання — зобразити себе в суспільстві у техніці колажу або малюнка. Одна група намалювала кактуси, котрі квітнуть. Я запитала, що це означає. Діти відповіли: «Ми квіти, але ми колючі».

Ознаки підліткового бунту — це відчуття американських гірок, швидка зміна настрою сто разів на день. «Зараз мені добре, за секунду я можу бути злий». «Відчуття того, що я не вільний і водночас не можу сепаруватися». Під час бунту чимало підлітків (або їхніх батьків) звертаються до нас з проблемою self-harm — самопошкодження. Юнаки й дівчата навмисне пошкоджують своє тіло, ріжуть шкіру, тому що їм дуже важко душевно.

Схожу природу має адаптація: «Я не хочу бути тут, я хочу повернутися».

— Якщо говорити про повернення в Україну, чи усвідомлюють діти небезпеку, яка там є?

— Не завжди. Вони відчувають небезпеку тут, у Польщі. Їм тут настільки важко, що вони хочуть повернутися туди, де їм було добре. На початку війни, коли батьки їх забрали, все відбулось так швидко, що не кожен з них усвідомив, чому саме його вивезли. Ось і виникає бажання зачепитися за щось відоме — за друзів, рідних, які залишилися в Україні.

Підлітковий бунт — це коли я хочу, не усвідомлюючи того, що для мене це може бути небезпечно

Ще одна ознака — неприйняття своєї зовнішності. Це, а також проблеми щодо ваги, частіше виникають у дівчат. Йдеться про булімію або анорексію, які є дзеркалом несприйняття зовнішнього середовища і себе в цьому середовищі, неможливість прийняти себе і те місце, де змушений бути.

— Чи багато наших дітей звертається за допомогою?

— Дуже. Здебільшого менших дітей приводять батьки, тоді як підлітки — і я вражена — приходять самі. Я живу в Кракові 8 років, і до війни підлітків на такі консультації треба було витягати. А тепер вони самі просять батьків, аби ті записали їх на терапію. Або приходять самі і потім ще й батьків приводять...

У нас нещодавно був випадок, коли 10-річний хлопчик привів сусідку, 14-річну дівчинку, до психолога у фундацію, тому що дівчинку бив батько. Привів за руку й каже «Допоможіть».

Свідомість у підлітків виявляється дуже добре. Це позитивна ознака, що вони розуміють, що щось не так. Вони більш обізнані, ніж були ми. І коли щось їх не влаштовує, вони хочуть це виправити. У них багато питань до себе, до свого віку, до сьогодення, до майбутнього.

Ще є категорія дітей-підлітків, котрі переїхали до Польщі і живуть тут самі. Тоді як їхні батьки залишились в Україні. Часто можна почути від їхніх родичів, що ці діти страждають через небажання дорослішати: «Чому це зі мною сталось? Я не хочу бути дорослим і все вирішувати».

Так, це болюча тема.

Ці підлітки нормально не пройшли всі фази дорослішання і сепарації

На щастя, за ці два роки я не стикалась і не чула про випадки суїцидів серед підлітків, але до війни таке траплялось. Якщо вдавалось втрутитись, то закінчувалося тим, що дитина починала нормально вчитися, ходити на якісь заходи і знаходила своє місце. Інколи батьки приїжджали, жили з ними, оскільки сепарація виявилась нестерпною або неможливою.

Ще одна болюча тема серед підлітків — це вибір «ким я себе бачу». Чи мені подобаються дівчата, чи хлопці. Сьогодні це модний тренд — окреслити свою сексуальність.

— Життя і без того важке, ще й мода накидає… Як їм допомогти?

— Дітей треба слухати. І чути. На них треба мати ресурс. І їх не можна відправляти в кабінет терапевта за словами «Зробіть щось з моєю дитиною». Але, на жаль, таких випадків 80 із 100. Хоча куди ефективніше приходити батькам з дітьми і насамперед розбиратись із собою — що робиться в сім'ї, як батьки спілкуються, як ставляться до своїх дітей.

— Тобто підліткам можуть допомогти фактично тільки батьки?

— Часто — так. А інколи потрібно, щоб батьки змирились з тим, що дитина не готова відкриватися перед ними, але просить, аби її записали до психолога. Варто так і зробити — і якщо підліток знайде «свого» спеціаліста, то буде працювати. Якщо дитина неповнолітня, то в ідеалі на кожній п'ятій сесії повинні бути також її батьки.

Я розумію, що в еміграції це важко або неможливо, але нехай будуть самі мами. Не можна ігнорувати стан дитини, треба постійно бути з нею, давати їй дуже багато енергії. А щоб ця енергія була, слід самим прийти і просто інколи поговорити про те, що відбувається. Не можна зіпхати дітей на психологів і чекати, що вони їх «виправлять». Сам психолог нічого не зробить.

Українська, польська або обидві школи водночас?

— У великих містах Польщі працюють українські школи. На вашу думку, наскільки це розумно, мудро, правильно віддавати дитину в українську школу в Польщі?

— Я б обрала українську школу в Польщі для своєї дитини, якби чітко розуміла, що ми будемо повертатись в Україну. Чула, нібито хочуть запровадити українську як другу іноземну мову в школах Польщі. Як на мене, це логічно і було б добре, тому що українців тут дуже багато.

Хтось каже, що треба вливатися в суспільство, де ти живеш і так далі. А чому треба? Інколи люди живуть і не вливаються в це суспільство. Такі собі маргінали. Вони ні тут, ні там — ніде. Підозрюю, що ці люди залишаться у власній капсулі, такому собі українському міграційному середовищі. Чи важче їм буде адаптуватися? Все залежить виключно від людини.

Фото: Dawid Żuchowicz/Agencja Wyborcza.pl

— А є оптимістичні історії? Можливо, позитивні тенденції в адаптації наших дітей в Польщі?

— Позитивні історії є і серед дорослих, і серед дітей. Чимало тих, хто гарно вливається в нове життя, добре вчиться, вступає у вищі навчальні заклади. Вчителі у польських школах не припиняють дивуватися, які наші діти розумні. Так і кажуть, що українські діти краще освічені, що інколи їм нудно в місцевих школах, тому що в Україні сильніша програма.

Не забуваймо, що деякі діти взагалі вчаться у двох школах одночасно — польській і українській. Хоча я не рекомендую таке робити. Але батьки хочуть, щоб дитина і там, і тут вчилась, щоб мала вибір, могла порівняти і, можливо, з часом обрати те, що їй краще підійде. Часом такі діти знаходять для себе кардинальні нові вектори розвитку.

— А чому ви не рекомендуєте вчитись у двох школах одночасно?

— Тому що це сильне розщеплення для дитини, яка адаптується до нової реальності. Приклади того, коли такі діти чи підлітки звертаються на психотерапію, вказують на те, що вони несконцентровані, розгублені, перевтомлені, їм важко вчитися, вони страждають від безсоння тощо.

Починаєш розпитувати — з'ясовується, що дитина взагалі не має вільного часу для себе, адже має навчатися і тут, і там

І якщо в старій школі більш-менш все ясно, але там постійно тривоги чи відключення світла, то в новій школі ще треба вивчити додаткову мову. Для дитини це дуже сильні навантаження. І тим дітям, які його не витримують, необхідна спрощена система.

Фотографії: Shutterstock. Титульне фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl

20
хв

«Вчителі у польських школах не припиняють дивуватись, які розумні українські діти», — психологиня Лілія Андреєва

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
Кохання у Тіндері
20
хв

Пригоди українок в Тіндері: Франція

Ексклюзив
20
хв

Зеленський у Польщі: угода про збиття російських ракет і створення українського легіону

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Ми перші використали дрон на війні — і це змінило її хід», — Владислав Овчаренко

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress