Ексклюзив
20
хв

Мапа борщів, гіркоти і ніжності

Досвід вимушених переселенців я можу приміряти на себе лише теоретично. І ймовірність такого досвіду завжди страшила мене значно більше за ворожі атаки на Київ. Але я ніколи не спитала б мою приятельку про те, чи розглядає вона варіант повернутися до України під час війни. Я не носила її взуття, не знаю всіх обставин. На такі теми я не розмовляю з моїми подругами, які виїхали за кордон. А втім, вони завжди починають ці розмови самі...

Ірина Цілик

Ірина Цілик. Фото: Анастасія Тиха

No items found.

Я лежу на диванчику маленької кухні десь у Варшаві і насолоджуюся пахощами — цибуля, буряк, морква і помідори тихенько мліють у пательні. Так пахне перспектива бути нагодованою борщем.

Моя приятелька затишно шурує біля плити, поки я видихаю втому після раннього перельоту з Парижа. До мого потяга на Київ ще п'ять годин, і я заїхала сюди в гості з пляшкою вина та пакетом солодощів (у цьому домі є ще двоє малих шанувальників ведмедиків Харібо енд Ко). Навзамін я отримала каву зі смаколиками, купу розмов і несподіване відчуття такого домашнього затишку, який буває лише вдома у мами чи інших найближчих, до яких можна без зайвих церемоній заїхати в гості й безсоромно розвалитися на дивані, поки готується обід.  

Чому я раніше не користувалася такою класною пропозицією? — думаю собі. Адже я часто літаю, і можливість завітати до когось знайомого на каву в чужому місті сильно виручає. Втім і незнайомих це також стосується.

Пам’ятаю, якось я написала у фейсбуці пост з питанням, чи можу в Варшаві до когось заїхати і прийняти душ. Отримала тоді десятки теплих запрошень, і більшість із них були від незнайомих мені українок. Що ж, тепер майже в кожному польському чи іншому європейському місті мені справді є де попити каву й помитися.

Це також маркер нашої нової реальності: українок віднедавна густо насіяно по всьому світу, і більшість із них (принаймні, ті, кого я знаю особисто) тужать за можливістю бачитися, спілкуватися наживо, огортати своїх турботою.  

Мої думки перебиває веселе дівча, яке на одній нозі застрибує з кімнати до кухні. Друга нога — в гіпсі, однак, немає враження, що ця проблема якось їй дошкуляє. «Мамо, ти обіцяла льоди!» Понад два роки життя цієї родини в Польщі зчитуються в тому, як ця дівчинка та її брат спілкуються ніжним суржиком з українських і польських слів.

«Так-так, зараз сходимо», — погоджується моя приятелька і, немов багаторука індійська богиня, примудряється одночасно подбати про свій борщ, підготувати тимчасово орендований колісний візок, допомогти доньці одягнутися на прогулянку — і все це з такою легкістю, що я відверто нею милуюся.

— Це антидепресанти, — сміється вона. — Знаєш, аж розвиднілося останнім часом. Я навіть зловила себе на тому, що більше не кричу на дітей. Взагалі, уявляєш?

Відтак я проведу в цьому домі ще кілька годин, спостерігаючи за життям родини. Мої враження, авжеж, будуть поверхневими і неповними, такий собі вершечок айсберга, і все ж я встигну чимало відчути.

«Ти знаєш, я майже ніколи не дозволяю собі тут навіть келих вина, — каже приятелька, поставивши привезену мною пляшку на горішню полицю. — Оце днями з нами сталася ця зламана на велосипеді нога… Брр, який це був кошмар. І я знову усвідомила, що не маю права бодай на мить розслабитися. Травми і всякі такі речі завжди стаються несподівано.

Як я можу дозволити собі якусь слабкість чи розфокусовану свідомість, якщо за дітей тут відповідаю лише я? Тільки я тут доросла, розумієш?  

Я не знаю, чи розумію, адже ніколи не була на її місці. І хоча на різних етапах сімейного життя мій чоловік був на фронті, а я залишалася тією дорослою, яка мусить сама дбати про нашого сина, поруч зі мною все одно завжди були найближчі родичі, друзі — та що там казати — вдома і стіни допомагають.

«Що залишається», Anna Reinert-Faleńczyk. Картина з виставки «Я не сплю, коли війна»

Тоді як досвід вимушених переселенців я можу приміряти на себе лише теоретично. І, щиро кажучи, ймовірність такого досвіду завжди страшила мене значно більше за ворожі атаки на Київ. Але я ніколи не спитала б мою приятельку про те, чи розглядає вона варіант повернутися до України під час війни. Я не носила її взуття, не знаю всіх обставин, резонів, підводних каменів. На такі теми я не розмовляю з моїми подругами, які виїхали за кордон. А втім, вони завжди починають ці розмови самі.

«Я почуваюся так, ніби зависла поміж світів, — каже мені моя приятелька. — Взагалі не хочу пускати коріння у Польщі, розбудовувати тут своє життя, я понад усе хочу додому. Але…» Так, цих гірких «але» в її житті чимало. Ця жінка розлучена і переважно сама виховує двох дітей, вона не має власного житла в Києві, грошей на оренду — катма, адже тепер для неї з її специфічною професією вдома бракує роботи. А тут, у Польщі, робота знайшлася. Не така, як мріялося, але гроші платять. І діти вже два роки ходять до школи, вчать мову, обростають друзями.

Сину моєї приятельки, який має діагностований синдром Аспергера, пощастило зі школою — він добре вписався у колектив, а це дуже важливо. Донька залюбки ходить на гуртки, і вони безкоштовні. Ну і головне — війна в Україні ще не закінчилася.

— Але я постійно почуваюся так, ніби розтягнулась у шпагаті між двома реальностями

І відчуття цієї одвічної тимчасовості, а водночас безупинного вкорінення у країні, де не планую жити, просто знищує мене, — зізнається вона, наливаючи в тарілку духмяний борщ. — Я так сильно хочу додому, але поки не можу наважитися почати процес повернення».

Змінені ідентичності

Мене раптом наздоганяє дежавю, адже нещодавно я мала таку саму розмову, і мене так само годували смачним борщем у Вільнюсі. Тільки у тамтешньої моєї подруги ситуація ще гостріша: вона багатодітна мама-одиначка, і їхній дім на сході України перебуває в зоні бойових дій. Варіантів повертатися наразі немає, і чи будуть ці варіанти ще хоч колись?

Їй зовсім непросто триматися в іншій країні на плаву: родина не має якоїсь особливої підтримки від Литви, і вона сама оплачує оренду житла, а це майже повністю пожирає її скромну зарплату та стипендію доньки-першокурсниці. Молодші діти вчаться у школі, наздоганяючи за успішністю місцевих однокласників, а найменша донечка так добре адаптувалася до середовища в садку, що вже й не скажеш, яка мова їй дається краще — литовська чи рідна…

Ця моя подруга, мама п’ятьох дітей, отримала за кордоном геть нову для себе професію водійки тролейбуса. Спочатку було дуже страшно від такої відповідальності, вона навіть схудла на 10 кілограмів за перші місяці роботи, але тепер освоїлась.

«От за що я вдячна серед іншого литовцям, так це за те, що вони дають можливість вимушеним переселенцям безкоштовно вчитися. Так, я маю повернути вкладені в мене гроші впродовж перших пів року роботи, але ж це справедливо. Думаю тепер ще вивчитися на водійку автобуса. Бо ж в Україні не в усіх містах є тролейбуси…»

Ця болюча тема зависає між нами.

Моя подруга продовжує вперто планувати майбутнє в Україні, але наразі всі її питання без відповідей аж надто схожі на відкриті рани

Чи залишиться в них їхній дім на Донеччині, якщо зараз це містечко під постійним вогнем? А якщо ні, то яке українське місто прийме цю багатодітну родину? І як саме їм будувати там життя знову, коли закінчиться війна? А головне — коли ж вона закінчиться?!

Адже є ще така проблема: принаймні один з її синів і сама моя подруга гостро реагують на обстріли, переживши тяжкі перші роки бойових дій у своєму місті. На відміну від багатьох інших українців, вони не адаптувалися, не навчилися давати раду своєму страху.  

Надто багато болючих питань, надто мало натяків на можливі відповіді. Але моя подруга так тяжко тужить за домом, так багато про це говорить. І не лише за домом як місцем проживання — у значно ширшому сенсі.

«Мене так хвилює доля нашої нації, — каже вона мені з явним болем. — Адже наших найкращих чоловіків вбивають на війні й водночас стільки жінок з дітьми поїхали в інші країни».  

Я слухаю і дивлюся на неї із зачудуванням, адже коли ми з цією жінкою познайомилися, питання щодо долі української нації були для неї доволі чужими, а українські мова і культура — екзотичними. Тепер все змінилося. Війна, потрясіння, нові екзистенційні досвіди змінюють наші ідентичності, і в кожного й кожної з нас свій шлях, своя швидкість. Хтось, наприклад, усвідомлює власне українство лише тоді, коли втрачає можливість жити в Україні.

Для жодного з нас більше не буде простих рішень

Я маю привілей залишатися вдома під час війни. Звісно, це усвідомлене рішення моєї родини і водночас наша відповідальність за всі можливі наслідки, та все ж це також і сукупність певних сприятливих факторів. На відміну від багатьох інших українців, я маю неушкоджений власний дім і живу в Києві, що поки найбільш захищений поміж усіх українських міст, а також я, на щастя, не втратила можливості заробляти гроші на життя в умовах війни. Ну і є ще багато чого за кадром.

Авжеж, можна довго говорити і про різні мінуси цього вибору, але ми з моїми приятельками, які опинилися по інший бік досвіду, доволі обережні на цьому тонкому льоду. І все ж я щоразу дивуюся, як усі вони — ті, що виїхали в Польщу, Литву, Німеччину, Францію, США тощо й водночас не прийняли для себе рішення там залишатися, щоразу при зустрічі починають мені щось пояснювати й виправдовуватися — ніби той факт, що я в Україні, дає мені право судити їх.

Ей, ви чого?! Ні, ні в кого з нас не буде більше простих рішень. Так, це завжди тепер складна суміш цілком полярних почуттів.

І я слухаю вас, мої любі, дуже уважно про всі ваші непрості виклики й часом запитую себе — чи я б так змогла?

І я радію за вас, коли дізнаюся про успіхи ваших дітей або ваші власні успіхи в чужому іншомовному середовищі, і я видихаю з полегшенням, коли такі страшні випробування, як раптом виявлена онкологія або інші підступні діагнози, лікуються безоплатно й якісно в тих розвинених країнах, куди вас занесло, і мене не дратують ваші буденні маленькі радості, якими ви соромитеся відкрито ділитися в соцмережах.

А ще я часто відверто пишаюся вами — всі ці волонтерські ініціативи, якісь неймовірні проєкти, які ви рухаєте вже на нових місцях, вся ця велика колективна робота на Україну та її військо, імідж, культуру тощо, все це дуже і дуже важливо. Українська діаспора — це наша суперсила, я завжди це кажу.

Але не кривитиму душею, я часто відчуваю також гіркоту і досаду, що сука-війна рознесла всіх вас по далеких далях, що довге перебування в інших світах не може не впливати на зміни у вашій ментальності й оптиці. І мені боляче, Господи, мені також дуже боляче, що цвіт нашої нації так покосило нині на різних рівнях.

Однак, я хочу вірити й далі у наші силу та єдність, хочу, аби ми менше гризли одне одного і вчилися у цій геть не чорно-білій реальності чути інших. Хочу відчувати, що обставини й відстані не забирають у мене дорогих мені людей. І що зрештою я почуватимуся певною мірою вдома всюди, де мене нагодують щирим українським борщем.

Фото Артема Чеха

…Подякувавши за гостинність, я вкотре залишаю Варшаву, аби сісти на свої потяги до Києва. Часто так їжджу і маю вже цілу колекцію звичних спостережень. Ці потяги, які курсують між Україною та Польщею, завжди повні наших жінок і дітей, які тягнуть непідйомні валізи, вчать різні мови в додатках (о, вічний звук Дуолінго!), мають спеціальні документи, що підтверджують правомірність їхнього довгого перебування в інших країнах, щедро діляться обставинами свого нового життя, нарікають або хваляться, сумують чи сміються, виправдовуються або доволі агресивно захищають свої рішення навіть тоді, коли ніхто й не нападав. В усьому цьому так багато щемкості.

Деякий час я спостерігаю в дорозі за маленькою жвавою донькою іншої пасажирки. Дівчинці, мабуть, роки три, вона активна й безперервно щебече про все на світі. От тільки зрозуміти мені її важко. «Німецькою говорить вже краще, ніж українською», — ніяковіє і ніби вибачається перед усіма її мама. Що ж, це буває. Особливо під час безкінечного балансування між різними світами.

No items found.

Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Рівно о 08:16 у неділю у Варшаві лунає повітряна тривога. Це знов хтось поспішав на автобус і не перемкнув свій телефон на беззвучний режим. «Злетів цей чортів МiГ з **учої Саваслейки», — хлопець, що сидить переді мною і скролить новини, не добирає слів. Зачіпляємося поглядами з дівчиною, яка щойно закомпостувала квиток. Їй знайомий цей «рінгтон», вона сердито супить брови і теж береться за свій телефон. Вона — українка.

Українці у салоні варшавського автобуса, не зговорюючись, перевіряють, куди і що летить, скільки летить і з якою швидкістю, пишуть рідним і знайомим найважливіше: «Як ти?». 

Я майже не бачу синьо-жовтих стрічок на рюкзаках і сумках, мої земляки здається, вже влилися у «нормальне життя» Варшави, розпорошилися серед місцевих, щоб іноді шокувати флешбеками. Ось дівчина дуже вправно закриває голову руками і присідає, налякавшись вибуху травневого грому. Ось чиясь дитина несамовито кричить під час прем’єри мультиплікаційного фільму про Маріо — там у стрічці теж щось спалахує і вибухає. І малюкові картинка здається страхітливо знайомою. 

Ніхто не жаліється й не нарікає — відомо, в Україні зараз у тисячу разів складніше. Окрім пісень, «шокання», музики у транспорті й завзяття до праці ми привезли сюди ще й свої травми

Але українці — це не лише про тривожність. Вони ще й про вдячність. Карина Антоненко із Луганська — одна із нас. У неї така гарна українська, наче вона вивчила її нещодавно. Так ретельно вимовляючи тверду «ч» говорять українці, які повертаються до мови своїх дідів. Але її дід — з Кавказу. 

Карина Антоненко з Луганська. Фото: приватний архів

— Дід був грузином, моя зовнішність — від нього, — всміхається Карина. — Він працював у цирку — грав в оркестрі на саксофоні. Дід опанував чимало музичних інструментів, тож і я сіла за фортепіано з трьох років. 

Вона майстерно грає на саксофоні: 

— Саксофон — чудова річ. Коли мені сумно, я беру і граю.

Після вибуху великої війни вона опинилася у польській Рабці Здруй. Про великий благодійний концерт, організований українцями, говорили в усій околиці.

Тоді для України зібрали 23500 злотих допомоги і товари першої необхідності. Дійство, в якому брала участь Карина, увійшло в історію містечка

На річницю повномасштабного вторгнення Карина разом із польським музикантом записали кліп «Dziękuje, Polsko», який супроводила такими словами: «Поряд з нами країна, яка дала нам можливість знайти прихисток, яка допомагає з першого дня війни, яка дає нам все, щоб пережити ці жахи. Кожній людині, яка зрозуміла наш біль, кожному волонтеру і солдату — дякуємо. Дякуємо, Польща».

Коли в її сусідів — літньої пари поляків — від вибуху газу спалахнуло два поверхи дому, українська діаспора уже знала, що робити:

— Ми почали міркувати, як допомогти? У музикантів грошей небагато. Але ми придумали зробити великий концерт, як робили для України. Багато українців взяли в цьому участь. Дівчата щось готували, продавали випічку, принесли своє рукоділля. Захід зібрав 50000 злотих. І зараз сусіди вже відбудовуються — у них є стіни і дах.

Коли в неділю о 08:16 злітає МіГ, я думаю про цей класний приклад українсько-польської сусідської взаємодії.

Тривожно вібрують телефони у Варшаві, Любляні, Лондоні й Берліні, маленькі тривоги звучать по всій Європі. Але лунає ще Каринин саксофон
20
хв

Повітряна тривога у Варшаві. Як українці за кордоном нагадують про себе

Ольга Гембік

Одного червневого ранку киянка, сержантка ЗСУ та бойова медикиня однієї з рот Київської ТРО Аліна Сарнацька зайшла в метро. І там побачила плакат, де Олена Кравець розказувала про те, як у неї випадають груди під час виконання бойових завдань. Внизу було лого бренду brabrabra та маленька виноска внизу, що це цитата захисниці з позивним «Піранька». А медійна комікеса просто озвучує її слова, бо ж одна за одну. 

Скандальна реклама, яка викликала численні обурення. Фото: Facebook / Ana More

Трошки магії сарафанного радіо і пошуку в Google — і знайшли реальну «Піраньку». Нею виявилась старша бойова медикиня 503 окремого батальйону морської піхоти Юлія Мала. Її дозволу про використання імені і цитат ніхто не питав. Далі стало ясно, що цитати взагалі були нарізані із закритого опитування про потреби захисниць та ветеранок.

Бойова медикиня Юлія Мала обурилася через рекламу з Кравець. Фото: instagram.com/mala_yuliia

Тобто група осіб вирішила у власних інтересах здійснити апропріацію чужої професії та чужих реальних проблем. У конкретному кейсі з brabrabra — люди, які не нюхали війни по-справжньому вирішили натягнути на себе чужий камуфляж. До того ж бренд з білоруським корінням, який ще в 2017 року скаржився на падіння продажів через те, що новому поколінню вони вже не цікаві, — вирішив просто спіймати хайп на чутливій темі. 

У кампанії були анонсовані ще кілька медійних жінок — співачка Надя Дорофєєва, інстаблогерка Даша Квіткова та телеведуча Надя Матвєєва.

Вони теж абсолютно цивільні, ніколи не мали жодного стосунку до ЗСУ. А відповідно не знають, як воно не міняти ліфчик кілька днів, бо в тебе бойове завдання 

А от, як реальні проблеми жінок в армії описує Марина Л., яка служить у ЗСУ кілька років: 

— Хоч би одним оком подивитися про ту розпіарену жіночу військову форму, мовчу про те, щоб видали, мовчу вже про білизну. Мрію за останні 6 років отримати футболку під кітель, нехай навіть не мого розміру, ще ніколи не отримувала свого розміру жодної форми, хіба що берці. Не нила, не стогнала, не кричала з усіх прасок, яка тяжка доля у жінок в армії. Отак і служимо. А хтось нас, нещасних обездолених жінок в армії захищає, хоче нам брендові труси дати зі складу... Отак і живемо.

Кейс з brabrabra змусив задуматись, що рекламні кампанії потребують якісних змін та нових облич. Бойова медикиня морпіхів Юлія Мала могла з блиском розказати про проблему з білизною для військових. Борди з «Піранькою» в метро могли би справді привернути увагу громадян. І це була би гарна соціальна кампанія, яка не зводиться до реготань про стрибаючі груди, які звідкись випадають. 

Горе-маркетологи можуть собі думати, що українське суспільство не змінилось, і можна далі пхати на обкладинки куму президента та акторок сумнівних серіалів

Часто кажуть, що ветерани не медійні, тому їх не можна взяти на рекламу, але це точно застарілий стереотип. 

Не так давно новим героєм успішного проєкту «Холостяк» став ветеран Олександр Терен. Колишній київський бариста пішов добровольцем на війну і втратив ноги під час визволення Харківщини в 2022 році. Поява Сашка у подібному телепроєкті — це вихід на масові аудиторії тих, хто не цікавиться політикою і війною. І саме так суспільству можна показати, що хлопець на протезах — не привід його пожаліти, або взагалі поставити хрест. Це важливо, бо у нас буде ціле покоління молодих людей з інвалідностями внаслідок війни. 

Олександр Терен втратив на війні обидві ноги. Фото: Facebook / terenRV

Гарний приклад рекламної колаборації із армією мав не так давно бренд Solo for diamonds. У них є колекція іменних каблучок, одна із яких називається Karaya — на честь знаменитого пілота, Героя України Вадима Ворошилова. Захисник особисто взяв участь у розробці дизайну прикраси, очікувано — він у формі літака. У рекламному ролику хлопець знявся зі своєю дружиною і зізнався у тому, що його надихає любов та сімʼя. Це була та історія, які справді надихають. 

Одна із найбільших втрат активної української спільноти — загибель відомої парамедикині та журналістки Ірини Цибух. Дівчина хотіла сім'ю, дітей і високі грядки з помідорами, але життя «Чеки» обірвалось під Харковом. Ще на початку повномасштабного гламурний журнал Elle зробив інтерв'ю і фотосесію Іри. Це було щось свіже — побачити історію жінки із сенсом, а не коханки олігарха, яка турбується з того, що їй вдягнути — Chanel чи Dior. Коли Іру ховали у Львові — чимало хто ніс на руках портрети із тої зйомки. Це було пронизливо до кісток. 

Скандал із кумою президента був потрібен, аби суспільство поговорило про доречність піару на ЗСУ

Якщо сучасні бренди хочуть продажів в Україні — вони будуть змушені йти в ногу з часом і давати голос військовим. Саме військові мають голосом говорити про себе, свої історії та проблеми. Саме ветерани та ветеранки мають бути на бордах із цитатами від себе. Їм не потрібні сумнівні посередники для розмов із цивільними. Тим паче, якщо ці медійні особи не гребували заробітками на Росії, тривалий час були поза політикою і з великим скрипом відмовились від російської мови в публічному просторі. 

Є чітке відчуття, що суспільство хоче бачити нових героїв. Хочеться відчуття причетності та емпатії, а не цитат «хай їдять тістечка», а я тут далі буду збирати славу та гроші.

Скандал із недоброчесними ліфчиками добре показав, що «одна за одну» не клеїться, якщо у вас різні позиції. Коли одна в тилу бере гроші з бюджету, а інша роками не вилазить з передової

Якщо пані Олена Кравець хоче бути корисною для жінок-військових — вона не має красти їхні цитати із закритого опитування. Можна привернути увагу до ЗСУ інакше — і бажано через власну дотичність до вагових подій. З ліфчиками на фронті захисниці справляться самі, без чужих голосів і огидних плакатів у метро.

20
хв

Бюстгальтери розбрату, або хто в країні зірка — захисниця чи комікеса?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як армія українських піарників перемагає Росію в інформаційній війні

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клімакін: Треба зійти з каруселі на Campo de Fiori

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress