Exclusive
20
хв

The map of Borsch, bitterness and tenderness

I can only wonder what the refugees have been through. Possibility of such an experience has always terrified me more than any attacks on Kyiv. But I'd never ask my friend if she considered going back to Ukraine with the war still going on. I have never been in her shoes, I do not know all the details. I do not bring up such subjects while talking to my friends who have fled abroad. Still, though, they always start discussing it first…

Iryna Tsilyk

Iryna Tsilyk. Photo: Anastasia Tyha

No items found.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate

I lie on a couch in a small kitchen somewhere in Warsaw, enjoying the aromas - onions, beetroots, carrots and tomatoes are quietly simmering in the pan. Such is the smell of the prospect of being fed borsch.

My friend is cozily bustling by the stove while I exhale my fatigue after an early flight from Paris. It is still 5 hours until my train to Kyiv, and I stopped by with a bottle of wine and a bag of sweets (there are also two little fans of Haribo gummy bears in this house). In return, I received coffee with treats, plenty of conversation and an unexpected homely feeling of comfort you only find at your mom’s or your other closest ones’ places, where you can visit without any formalities and shamelessly sprawl on the couch while lunch is being prepared.

Why have I not taken advantage of this great offer before? - I think to myself. After all, I fly often, and the opportunity to visit someone I know for coffee in a foreign city is a big help. However, this also concerns unfamiliar people.

I remember writing a Facebook post once asking if anyone was willing to let me in to take a shower at their place in Warsaw. I then received dozens of warm invitations, mostly from Ukrainian women I did not know. Well, now I actually do have a place to drink coffee and shower in almost every Polish or European city.

This is also a mark of our new reality: there are many Ukrainian women scattered around the world as of late, and the majority (at least, those whom I know personally) yearn for the opportunity to see each other, talk face to face and envelop their kin in their kindness.

My thoughts are interrupted by a joyful girl hopping into the kitchen on one foot. She is wearing a cast on her second leg, though she does not seem bothered by this problem at all. «Mom, you promised us lody (ice cream in Polish)!» Over two years of this family's life in Poland is evident in the way this girl and her brother communicate in a tender mix of Ukrainian and Polish words.

«Yes-yes, we’re going now», - my friend agrees, and like a multi-armed Indian goddess, she manages to simultaneously tend to her borsch, prepare the temporarily rented stroller, help her daughter get dressed for the walk - all with such ease that I’m candidly amazed by her.

- It’s the antidepressants, - she laughs. - You know, things have brightened up lately. I even realised I don’t yell at the kids anymore. At all! Can you imagine?

And so, I will spend a couple more hours in this house, observing this family’s life. Of course, my observations will be shallow and incomplete, the tip of the iceberg, so to speak, and even so I will still be able to experience many things.

«You know, I rarely even allow myself to have a glass of wine over here, - my friend says, placing the wine bottle I brought on the top shelf. - Just the other day, we had this broken leg from a bicycle accident… Ugh, what a nightmare it was. And I realised once again that I can't afford to relax even for a moment. Injuries and things like that always happen unexpectedly.»

How can I afford a moment of weakness or an unclear conscience if I am the only one responsible for the children here? I am the only adult here, you understand?

I’m not sure if I do understand, as I have never been in her place. And even though there were times in my life when my husband was on the frontlines, and I would end up being the only adult taking care of our son, my closest relatives and friends would still be beside me - what’s there to say - when you are home, even the walls seem to help.

«What remains», Anna Reinert-Faleńczyk. A painting from the «I do not sleep, when there’s a war» exhibition

While I can only wonder about what the displaced people have been through. The possibility of such an experience has always terrified me more than any attacks on Kyiv. But I would never ask my friend if she would consider going back to Ukraine while the war is still going on. I have never been in her shoes, I do not know all the circumstances. I do not bring up such subjects while talking to my friends who have fled abroad. Still, though, they always start discussing it first.

«I feel like I’m suspended between worlds, - my friend tells me. - I don’t want to put down roots in Poland, to build my life here. I want to go home more than anything. But...» Yes, there are plenty of these bitter «buts» in her life. This woman is divorced and is raising her children mostly on her own, she does not have a place to live in Kyiv, and the money for rent is scarce, as it is hard to find a job back home with her specific profession. And she has found a job here, in Poland. Not the one she’s dreamed of but she gets paid. And the kids have been going to school for two years already, learning the language and finding friends.

My friend’s son, who’s been diagnosed with Asperger’s syndrome, was fortunate with his school - he fits in well, which is very important. Her daughter enjoys going to various clubs, which are free here. And most importantly - the war in Ukraine is not over yet.

- However I constantly feel as if I’m doing the splits between two realities

«And the feeling of this perpetuating impermanence, and simultaneously of persistent root spreading in a country where I don’t plan to live simply destroys me. - she confesses, pouring odorous borch on my plate. - Even though I want to come home badly, I cannot bring myself to start the process of returning just yet».

Changed identities

Suddenly, I’m overtaken by a déjà vu, as I recently had the same conversation, and I was being fed the same delicious borsch in Vilnius. However, my friend's situation there is even more acute: she is a single mother of many children, and their home in eastern Ukraine is in a war zone. There is no way to return right now, and will there ever be any?

It’s difficult for her to keep her head above water in another country: her family does not receive any special support from Lithuania, and she’s paying for rent herself, which basically completely consumes her modest salary and her first-year student daughter’s scholarship. Her younger children study in school, catching up to their local classmates in performance, and her youngest daughter has adapted to the kindergarten’s environment so well that you can hardly tell which language is her first - Lithuanian or Ukrainian…

This friend of mine, a mother of five, has acquired a completely new profession abroad as a trolley bus driver. This responsibility terrified her at first, she even lost 10 kilograms during her first months on the job, but she has gotten around to it.

«What I’m grateful for, among other things, is that Lithuanians give forced migrants the opportunity to study for free. Yes, I have to pay back the money invested in me during my first 6 months on the job but I find it fair. I’m considering learning to become a bus driver as well. Not every Ukrainian city has trolley buses…»

This painful topic hangs between us.

My friend keeps on stubbornly planning her future in Ukraine, but right now, all her unanswered questions seem too resemblant to open wounds

Will their house in the Donetsk region still be around if their town is under constant fire right now? And if not, which Ukrainian city is ready to take in such a large family? How are they supposed to rebuild their life there once the war ends? And most importantly, - when will it end?!

As there is also the following problem: my friend and at least one of her sons have a strong reaction to shellings, having lived through the first difficult years of the war in their town. Unlike many Ukrainians, they have not adapted and have not learned to deal with their fear.

There are too many painful questions and too few hints on their possible answers. But my friend is so wistful of her home and talks about it so much… And not just home as a place to live - home in a much broader sense.

«I’m so worried for our nation’s future, - she says to me with an apparent aching. - Our greatest men die on the battlefield, meanwhile so many women have gone abroad with their children».

I listen and look at her with wonder because when I first met this woman, the questions regarding the Ukrainian nation’s fate seemed quite foreign to her, and the Ukrainian language and culture were exotic. Now everything’s changed. War, upheaval and new existential experiences are reshaping our identities, and each of us has our own path and pace. Some people, for instance, only realise their own Ukrainian identity when they lose the ability to live in Ukraine.

There are no easy choices left for us anymore

I have the privilege of staying home in the time of war. Of course, this is a conscious for my family and simultaneously a responsibility for all the possible consequences but it also is a combination of certain favorable factors. Unlike many of my fellow Ukrainians, my house is intact and I live in Kyiv, the most protected city in Ukraine at this moment, and luckily I have not lost the ability to make a living under the circumstances of the war. And there’s also a lot going on behind the scenes.

Undoubtedly, one can talk at length about the various drawbacks of this decision, but my friends and I, who have found ourselves on the other side of the experience, tread carefully on this thin ice. And yet, I am always amazed at how all of them - those who went to Poland, Lithuania, Germany, France, USA and so on, and have not made the decision to stay there - every time we meet, they start explaining and justifying themselves to me, as if the fact that I stayed in Ukraine gives me the right to judge them.

Hey, what are you doing?! No, there are no easy choices left for us anymore. Yes, it will always be a complex mix of entirely polar feelings.

And I listen to you, my dear friends, very carefully about all your tough calls and hard times and ask myself - could I have done the same?

And I cheer for you when I hear about your children’s or your own success in an unfamiliar foreign-speaking environment. I breathe a sigh of relief when such terrible trials as suddenly discovered oncology or other insidious diagnoses are treated for free and with quality in those developed countries where you have ended up. I am not annoyed by your everyday small joys that you are too shy to openly share on social media.

Moreover, frankly, I am proud of you - all these volunteer initiatives, the incredible projects you are driving in your new locations, all this great collective work for Ukraine, its military, image, culture and so on, all of this is very, very important. The Ukrainian diaspora is our superpower, I always say that.

But I won't lie, I often feel bitterness and resentment that the damn war has scattered all of you to distant lands, that prolonged stays in other worlds inevitably affect changes in your mentality and perspective. And it hurts me, God, it hurts me so much, too, that the flower of our nation has been so cut down on various levels.

However, I want to keep believing in our power and unity, I want us to stop bickering among ourselves and learn to listen to each other in this not-so-black-and-white reality. I want to feel that circumstances and distances can not take my close ones away from me. And that someday I will feel more or less at home anywhere, where I will be fed with sincere Ukrainian borsch.

Artem Chekh’s photo

…Having thanked my host for the hospitality, I’m leaving Warsaw once again to catch one of my many trains to Kyiv. I often travel this way and already have a collection of usual observations. These trains, connecting Ukraine and Poland, are always full of our women and children who are carrying heavy luggage, learning various languages (oh, the everpresent sound of Duolingo!), who have special documents confirming the legitimacy of their stay abroad, generously share the conditions of their new lives, complain or praise themselves, who are sad or laughing, explaining themselves or defending their decisions quite aggressively, even when no one challenged them. There is so much poignancy in all of this.

On the road, I observe the cheerful little daughter of another passenger for a while. She must be two or three years old, she’s active and constantly chattering about everything under the sun. However, I find it hard to understand her. «She speaks German better than Ukrainian now», - her mother says, embarrassed and almost apologetic to everyone. Well, that happens. Especially during the endless balancing between different worlds.

No items found.
Join the newsletter
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ukrainian film director and writer. Director of the documentary film «The Earth Is Blue as an Orange», which won the Best Director award at the 2020 Sundance Film Festival and the Taras Shevchenko National Prize of Ukraine in 2023. Director of the film «Me and Felix», based on the novel «Who Are You?» by Ukrainian writer Artem Chekh, who also is Iryna’s husband. Author of eight books (poetry, prose, children's literature), including «Depth of Field» and «Red on Black Traces». Her works have been translated into English, German, French, Polish, Czech, Greek, Italian, Turkish and other languages. During Russia's full-scale war in Ukraine, she began writing columns and essays for international publications, including Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Germany), Weekendavisen (Denmark), Dwutygodnik (Poland) and others. Tsilyk's essays are included in the collection «Ukraine 22», published in the UK by Penguin Random House (2023). Iryna's essay «Another Life» became part of a fundraising project in collaboration with American photographer Jim Goldberg (Stanley/Barker, 2022). Another essay, «The Path of the Ouroboros», was included in a book about Swiss artist Miriam Cahn, published in Paris (2023).

Support Sestry

Nothing survives without words.
Together, we carry voices that must be heard.

Donate

Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Польща першою визнала цю декларацію, а сьогодні належить до держав, що послідовно підтримують східного сусіда у боротьбі з російською агресією. Адже Росія, по суті, ніколи не приймала суверенітету української держави. Коли Революція гідності зруйнувала кремлівські розрахунки на збереження політичного впливу в Києві та стримування євроатлантичних прагнень українського суспільства, у березні 2014 року анексія Криму Росією виявилася першим актом війни, що триває вже одинадцятий рік.

Українське суспільство святкує 34 річницю незалежності, обороняючись проти російської агресії. І хоча дипломатична наступальна ініціатива Сполучених Штатів, Європейського Союзу й держав, що підтримують Україну, дала шанс на припинення збройних сутичок, сталий мир залишається дуже віддаленою перспективою.

Росія не збирається відмовлятися від реалізації своїх стратегічних цілей, причому найважливішим серед них є аж ніяк не підкорення України, а ревізія світового ладу, і ліквідація українського суверенітету є ключовим засобом для досягнення цієї мети. Українці не хочуть відмовлятися від суверенітету, переконані, що здатні захистити незалежність своєї держави та реалізувати власну стратегію — інтеграцію до структур євроатлантичного геостратегічного простору.

Ефективний опір

У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, мало хто вірив, що Україна зможе захиститися. Однак українцям вдалося ефективно чинити опір і залучити на свій бік коаліцію держав широко зрозумілого «Заходу», готових підтримувати Київ фінансово, політично, постачанням озброєння та іншими формами військової допомоги. Ця допомога є незамінною, проте була б неефективною без здатності українського суспільства підтримувати мобілізацію та дух опору, а також без спроможності держави не лише організовувати оборонні зусилля, але й забезпечувати безперебійний доступ до соціальних послуг й інфраструктури.

Пунктуальність далекобійних поїздів у внутрішньому сполученні досягла в першому півріччі 2025 року 95%, а державне підприємство «Укрзалізниця» стало символом не лише якості сервісу, але й міцності сучасної держави. У 2022 році поїзди української залізниці евакуювали понад 4 мільйони осіб та 120 тисяч домашніх тварин. Сьогодні вони перевозять пасажирів і вантажі. Інфраструктура, що руйнується під час бомбардувань, відновлюється в режимі реального часу, а рухомий склад модернізується. З початку поточного року введено в експлуатацію 36 нових вагонів, вироблених в Україні. Триває виробництво ще ста. Цю статистику доповнюють інші військові цифри — за час війни загинуло понад 900 залізничників, 2700 отримали поранення.

Залізниця не є винятком, аналогічно працюють інші служби. Багато читачів, певно, пам'ятають осінні повідомлення про масштаби руйнувань енергетичної інфраструктури й попередження, що відсутність доступу до електроенергії та тепла в Україні може призвести до вимушеної міграції сотень тисяч людей через холод.

Натомість остання статистика повідомляє, що в червні й липні 2025 року Україна експортувала більше електроенергії, ніж була змушена закупити, а поставки електроенергії є стабільними, що забезпечує безперебійну роботу промисловості

Макроекономічна стабільність

Незважаючи на величезні витрати на ведення війни — вони сягають 35% ВВП — інфляція утримується під контролем і становить 14,1%. Чимала цифра, але в безпечних межах, що дозволяє зберегти макрофінансову стабільність. Важливим її гарантом є фінансова підтримка з-за кордону — зовнішні кошти фінансують усі цивільні витрати державного бюджету України (половина бюджетних видатків), власні доходи цілком направляються на військові дії. Для покриття цивільних зобов'язань Україні цього року потрібно 38,4 мільярди доларів, і вона має повне покриття потреб за деклараціями партнерів, а додатковим стабілізатором є валютний резерв на рівні 41,5 мільярдів доларів.

Безробіття в липні 2025 року знизилося до 11,2% — це найнижчий рівень з початку повномасштабної агресії, а ситуація на ринку праці оцінюється експертами як стабільна. Насправді статистичну картину псує явище ухилення від офіційного працевлаштування чоловіків призовного віку. Багато хто з них боїться, що якщо вони офіційно влаштуються на роботу, стануть мішенню для військкоматів, тому надають перевагу пошуку роботи «в чорну». Незважаючи на це, економічна ситуація — як на воєнний час — є стабільною, про що свідчить як покращення споживчих настроїв (хоча й у межах негативних очікувань), так і зменшення рівня бідності (частка осіб, які заявляють, що змушені економити на їжі) до рівня 21,6%, хоча, на жаль, це лише місячна позитивна флуктуація (випадкове відхилення величини від її середнього значення — Ред.).

Голос ринку

Опитування варто доповнити ринковими даними, оскільки вони краще віддзеркалюють реальні настрої. В інформації з України домінують повідомлення про щоденні повітряні атаки на міста й цивільну інфраструктуру. Інтенсивність цих атак зростає, збільшується кількість жертв. Навіть центри на заході країни не захищені від загрози. Незважаючи на це, ринок нерухомості активно розвивається, а кількість розпочатих у 2025 році житлових інвестицій зросла на 35% порівняно з минулим роком (і на 52%, якщо вимірювати метражем). Київ знову став найдорожчим містом в Україні — за однокімнатну квартиру там в середньому потрібно заплатити 65 тисяч доларів, за оренду — 18 тисяч гривень на місяць.

В Україні триває жорстока війна, про що свідчать трагічні статистичні дані щодо солдатів, цивільних службовців і звичайних цивільних, які гинуть щодня внаслідок агресивних атак на житлові райони й цивільну інфраструктуру. Однак воля до життя й прагнення свободи сильніші за жах смерті, і їхній сенс виражається не лише в готовності боротися й підтримувати збройні сили, але й у практикуванні хорошого життя попри всі існуючі труднощі: участі в культурних подіях, турботі про спільний простір, залученні до політичних дебатів. Саме тому київський книжковий фестиваль «Арсенал» у червні відвідали десятки тисяч глядачів, а в липні тисячі українок і українців вийшли на вулиці Києва та шістнадцяти інших міст, щоб протестувати проти закону, що обмежує незалежність ключових антикорупційних інституцій.

Жінка заспокоює сина, ховаючись у метро під час атак російських безпілотників по Києву, Україна,червень 2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Мир, але не за будь-яку ціну

На четвертому, а по суті одинадцятому році війни, яку Україна веде з Росією, українці, безсумнівно, відчувають втому і мріють про мир. Однак, не за будь-яку ціну. Вони усвідомлюють, що майбутнє вирішать не лише бойові дії, а й перемовини. І вони знають, що в України зараз недостатньо сил, щоб відбити території, вже захоплені росіянами — а це близько 20% площі країни. Тому, згідно з результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (опитування проведено на межі липня й серпня 2025 року), найбільшу підтримку суспільства має сценарій, згідно з яким Україна де-факто визнає окупацію захоплених територій, але не приймає цього де-юре. Натомість вона отримає від європейських держав і Сполучених Штатів гарантії безпеки та продовжить процес євроінтеграції. Цей варіант готові прийняти 54% респондентів, для 35% він є неприйнятним. Умови Росії, що по суті означають капітуляцію, не приймають 76% опитаних. Українці не мають наміру приймати також різні варіації американських пропозицій, що розцінюються як різновид очікувань Росії.

У такій ситуації сталого миру, можливо, доведеться чекати ще довго, важко навіть уявити собі його подобу у формі довготривалого перемир'я. Воно мало б сенс, якби держави, що підтримують Україну, запропонували дійсно міцні гарантії безпеки. Під час зустрічі президентів Дональда Трампа й Володимира Зеленського, в якій взяли участь також лідери європейських держав, пролунав заклик до гарантій на кшталт статті 5 Договору про Північноатлантичний альянс. Але що на практиці мали б означати такі гарантії? Папір витримає все, в чому українці переконалися після підписання в 1994 році Будапештського меморандуму. Його підписанти — Сполучені Штати, Велика Британія та Росія — гарантували збереження територіальної цілісності України в обмін на відмову країни від ядерного арсеналу. Чимало українців сьогодні вважають це рішення найбільшою помилкою, скоєною тоді молодою республікою.

Які гарантії?

Чи забезпечать такі гарантії солдати західних держав, відправлені в Україну в межах миротворчої місії? Ця тема викликає більше емоцій, ніж конкретики, оскільки поки що, очевидно, виконує функцію фішки в переговорній грі. В обіг її запустив президент Франції Еммануель Макрон, підвищуючи ставки, що спочатку лідери інших держав сприйняли з роздратуванням. Однак цей крок виявився ефективним, оскільки став своєрідним «чекуючим» ходом щодо реальних намірів учасників «коаліції рішучих». 

Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відмовився від залучення польських солдатів, аргументуючи це тим, що їхнє завдання — захищати східний фланг НАТО на території Речі Посполитої. Насправді в нашій країні переважна більшість суспільства — 64% за даними дослідження Ibris, Defence24 та Фонду «Stand with Ukraine» — виступає проти відправлення військ, і лише 15% приймає таке рішення.

Українці усвідомлюють, що через наростання популізму рішення у зовнішній політиці дедалі більше випливають з логіки внутрішньої політики й стають функцією суспільних настроїв, а не глибокого стратегічного осмислення

Вони переконалися в цьому на власному досвіді у 2023 році, коли мали чекати понад пів року на подолання патової ситуації в Конгресі Сполучених Штатів, який заблокував просування законопроєкту про військову допомогу. Тоді ж виявилося, що в Польщі ні уряд Матеуша Моравецького, ні новий уряд Дональда Туска не змогли вирішити проблему блокади польсько-українського кордону фермерами. На свої аргументи про те, що блокада прямо завдає шкоди оборонним зусиллям, українці могли почути, що мають зрозуміти логіку виборчої кампанії, що тривала в Польщі.

Українці, звісно, беруть участь у всіх форматах зустрічей, борючись насамперед за одне — стабільність фінансової та військової допомоги. Саме тому важливим гаслом, що пролунало у Вашингтоні, стала декларація про закупівлю Україною американської зброї майже за 100 млрд доларів, кошти на яку мають надати європейські держави. А також угода із США про спільне виробництво дронів на 50 мільярдів доларів. Дональд Трамп зможе похвалитися, що — відповідно до принципу «America First» — уклав чергову вигідну угоду. Володимир Зеленський, зі свого боку, отримає нові поставки матеріально-технічних засобів, що допоможуть стабілізувати ситуацію на фронті.

Самостійність

Однак насправді Україна від початку війни послідовно реалізує стратегію максимальної стратегічної автономії, наслідком якої має бути власне виробництво якомога більшої кількості ключових для бойових дій озброєнь і військових матеріалів. Елементом цієї стратегії є також активне формування реальності поля бою таким чином, щоб нівелювати очевидну асиметрію сил між Росією та Україною.

Росія має більші людські й матеріальні ресурси. Українці зробили ставку на вирівнювання шансів шляхом технологічних інновацій, які дозволяють змінити характер бойових дій

Яскравим виявом ефективності цієї стратегії стало відкриття в другій половині 2023 року судноплавного каналу в Чорному морі. Розблокування порту в Одесі дозволило обслуговувати експорт морським шляхом. Але як це вдалося державі, яка де-факто не має військового флоту? Відповіддю виявилися морські дрони, які створюються в екосистемах розвитку технологічних інновацій, підпорядкованих Службі безпеки України й Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Розроблені в цих екосистемах конструкції Sea Baby і Magura стали зброєю, яка пошкодила й відправила на дно третину російського Чорноморського флоту, змусивши решту кораблів залишити акваторію.

Надводні й повітряні дрони стали основним інструментом ведення війни, і в гонці за розвиток технологій дронів українці підтримують якісний і кількісний паритет. Ба більше, вони вводять на озброєння автоматизовані бойові системи, що дозволяють обмежити залучення людської сили. Як наслідок, незважаючи на номінальну перевагу росіян, останні не можуть досягти не лише стратегічного прориву, але навіть оперативного. Тактичні успіхи супрводжуються гігантськими людськими й матеріальними втратами, проте вони запобігають прориву, який міг би змусити Україну капітулювати.

Військовий Національної гвардії України готує до польоту безпілотник «Пінгвін» в районі Покровська, Україна, 6.08.2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Воєнні основи майбутнього

Українці усвідомлюють, що за стабільної допомоги західних партнерів здатні ще довго вести оборонні дії. З іншого боку, щоб якнайменше залежати від можливої нестабільності, вони систематично розвивають виробничі потужності оборонної промисловості, яка зараз забезпечує близько 40% необхідного військового постачання. Фактично в таких ключових сферах, як дрони й системи електронної боротьби, Україна є практично самодостатньою. Водночас вона дедалі менше залежить від поставок артилерійських систем і снарядів. Як зауважив тижневик «The Economist», Україна, розвиваючи в умовах війни виробництво таких складних систем, як самохідні гаубиці «Богдана», бойові ракети чи морські дрони, також створює основи для промисловості майбутнього, яка базуватиметься на розподіленому виробництві в системі мережевих вузлів, що використовують, зокрема, передові 3D-принтери.

У цьому твердженні криється глибша правда — українцям вдалося в умовах війни активізувати потенціал креативності й інноваційності та інституціалізувати його таким чином, що він став ключовим елементом системи оборони й — ширше — системи стійкості держави й суспільства

Йдеться не лише про виробництво озброєнь, тактичних інновацій чи використання креативних методів маркетингу для залучення рекрутів військовими підрозділами. Це також розвиток соціальних послуг на основі цифрових мереж, інтегрованих у систему «Дія», та моделей співпраці структур публічної влади, інституцій, бізнесу й організацій громадянського суспільства. Прикладом є позиція України у розвитку онлайн-послуг — у рейтингу, підготовленому ООН в межах «Огляду електронного самоврядування», країна посіла в 2024 році п'яте місце, піднявшись до рівня світової еліти з 32 місця у 2022 році. Польща знаходиться в цьому рейтингу ближче до п'ятої десятки.

Усі ці досягнення вирішили те, що Україна не піддалася російському тиску і все ще здатна вести війну. Однак, ці досягнення не можуть затьмарювати численні дисфункції та патології української держави.

Боротьба з патологіями

Найбільшими проблемами є стан політичних еліт і принципи функціонування політичної системи. Володимир Зеленський, безсумнівно, є безперечним лідером і символом української єдності в час історичного випробування. Водночас опір українців викликає стиль його правління, що полягає в концентрації влади в Адміністрації президента. Роль уряду обмежується адмініструванням країною, тоді як ключові політичні й стратегічні рішення у внутрішньому, зовнішньому й військовому вимірах приймаються особисто Зеленським та довіреними працівниками Офісу під керівництвом Андрія Єрмака.

Політична опозиція маргіналізована, Верховна Рада відіграє роль машини для голосування, покликаної реалізовувати наміри, сформовані в оточенні президента. Яскравим прикладом цього виявилася робота над законом, що обмежує автономію Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Робота над законопроєктом тривала один день — 22 липня — і цього вистачило, щоб проєкт пройшов через відповідну парламентську комісію, був прийнятий голосуванням і підписаний президентом. Майже ніхто, крім самих авторів, не мав часу ознайомитися зі змістом документу, що просувався. Тиждень потому, під час позачергового засідання Ради 31 липня, в такому ж режимі було прийнято ще один закон, що відновив незалежність НАБУ і САП.

Причиною такого швидкого виправлення законодавчої «помилки» стали масові громадянські протести, яких не передбачили ні сам Володимир Зеленський, ні його оточення. Так само вони не передбачили рішучого спротиву з боку Європейської Комісії і лідерів європейських держав. Попри швидку реакцію, найбільша політична криза Володимира Зеленського з початку війни, а можливо, і з початку президентства, безумовно, матиме наслідки. Вона виявила не лише патологію системи влади, але й показала силу громадянського суспільства, етос якого формували дві революції: Помаранчева 2004 року й Революція гідності на межі 2013-2014 років. 

Наслідком Революції гідності є своєрідний суспільний договір, що мета українського суспільства, підтримана всіма його частинами й елітами, полягає у реалізації євроатлантичних прагнень, що виражаються у вступі до Європейського Союзу і НАТО

Саме ці прагнення намагається знищити Володимир Путін, тому не може бути згоди на те, щоб їм загрожувала політика українського президента.

Українські пріоритети

Що саме вивело українців на вулиці, щоб протестувати проти невдалого закону? Достатньо вчитатися в дослідження, опубліковане в червні агентствами Janus, Socis і проєктом «Барометр». На питання про те, що найбільш негативно впливає на ситуацію в країні, на першому місці 48,5% опитаних вказали високий рівень корупції на державному рівні. На другому місці, з 41,7% відповідей, опинилися постійні повітряні атаки, і тільки на четвертому — 34,9% — побоювання нових територіальних захоплень з боку Росії. Не слід поспішати з інтерпретацією цих результатів. 

Так, в України є проблема з корупцією, але її рівень за останні роки знизився. Просто різко зросла антикорупційна свідомість суспільства. Непогодження з корупцією стало масовим після початку війни — саме тому її сприймають як найважливішу проблему

Важливішу за війну та її наслідки? Тут знову можна запропонувати досить незвичайне пояснення. Українці дійсно довіряють Збройним Силам і переконані, що вони контролюють ситуацію на фронті та найкращим чином захищають міста від російських повітряних атак. Опіка армії робить війну обтяжливим, але контрольованим аспектом повсякденності. Завдяки цій опіці можна хвилюватися через корупцію, але також працювати, відпочивати й вірити в майбутнє. Бо хоча частка тих, хто вважає, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, переважає за частку тих, хто думає навпаки, понад половина, тобто 53% опитаних, переконані, що Україна протягом десяти років стане квітучою державою-членом Європейського Союзу. Протилежної думки дотримуються 40% респондентів.

Як же українці сприймають себе напередодні 34-ї річниці незалежності?

Часткову відповідь дає опитування групи «Рейтинг», опубліковане в середині серпня. Цілих 94% опитаних вважають очевидним, що найважливішим орієнтиром, що визначає ідентичність, є громадянство України, а 95% без вагань проголосували б сьогодні позитивно на референдумі про незалежність. Від чого залежатиме незалежність України? На першому місці (57%) опитані вказують перемогу у війні, на другому (35%) — викорінення корупції.

Війна консолідувала українське суспільство, увінчавши розпочатий під час Революції гідності процес будівництва сучасної політичної нації, об'єднаної навколо ідеї власної, незалежної держави. Держави, сильної суб'єктністю своїх громадян і завдяки цій силі здатної захистити суверенітет.

Текст опубліковано за згодою автора

20
хв

Дорога незалежність

Едвін Бендик

I think people don’t realize how bad things were in America even before Trump. If anything, I see Trump as simply someone openly talking about the things the American government has been doing for centuries. By no means am I saying that what Trump is doing is okay – but he is honest about it. After all, the Biden administration deported an average of 57,000 people per month, while the Trump administration deported 37,660 people last month – and yet we never hear about Biden’s deportation plans. We praise liberals for their commitment to human rights, but what have they actually achieved?

They don't protect women's rights, they allow the genocide of Palestinians, they arrest students for protesting, they enable Russia to continue its crimes, and they restrict our freedom of speech. And yet we are expected to vote for them because they are the “lesser evil”? I keep hearing that the future "rests in the hands of young people" because the older generation caused this whole mess. I’m expected to protest, vote, organize – while being cut off from all of it.

What kind of democracy is America, if our only choice is between two evils, both backed by the same powerful interests?

I think when looking at America, we need to ask ourselves: “For whom was it ever good?” It has always been a good country for white Americans, and now it’s probably even better for them. But has it ever been a good country for women? Has it ever been good for people of color? I think we forget this when we idealize America. It was never a great country, and it will never be “great again” unless the past we're referring to is that colonial, racist empire that Trump wants to bring back.

Looking at the “American Dream” from the perspective of a post-communist country in Eastern Europe, it’s easy to idealize it. Nevertheless, I always try to remind people from Eastern Europe that the society, security, education, and healthcare we have here are worth a million times more than the idealized version of what their life could look like in the capitalist utopia of America.

I recently visited New York. Although it’s one of the most expensive cities in the U.S., the price hikes over the past year shocked me. I heard from friends that they can’t afford their rent because it was raised by 25%. Some of them haven't been able to find a job since last summer – and by "job" I mean any job, even in a café or grocery store. And these are people who graduated from prestigious universities like Columbia or NYU.

William Edwards and Kimberly Cambron are married on Valentine's Day at Times Square in New York on February 14, 2025. Photo: Kena Betancur/AFP

Food prices continue to rise. Last year, groceries that lasted me about 10 days cost around $120. When I came to New York recently, that amount had doubled. It’s obvious that Trump wants an economic collapse so that only the top 1% can afford anything – but what then? Are all the people that are unable to afford anything supposed to end up arrested and become another form of slave labor for the American empire? Is that Trump’s plan?

Homelessness in America is another thing I noticed become worse after being away for a year. To my surprise, I found that Americans have become even more indifferent to it than before. The rise in the number of people using drugs on the streets is terrifying, and the fentanyl epidemic is rapidly turning more cities into “zombie cities. ”It was already a serious problem during the pandemic, but now it’s even worse.

More and more people can't afford to pay rent — and more and more are ending up on the streets.

Although the sight of people using drugs frightens me, what I feel even more strongly is anger. Why is no one helping them? How can Americans be so indifferent, watching people die on the streets every day?

Now Trump wants to make homelessness illegal. He will use those who cannot be trapped within the capitalist system as another labor force for America's prison-industrial complex

Homeless people eat Thanksgiving lunch organized by the nonprofit Midnight Mission for nearly 2,000 homeless people in the Skid Row neighborhood of downtown Los Angeles, Nov. 25, 2021. Photo: Apu GOMES/AFP
America is slowly falling apart, like every empire, but its problems didn’t arise overnight.

The cracks in the foundation had existed for years in a country whose core was built on genocide and slavery, but now they can no longer be ignored. So how can the citizens of this country continue to look away and not take action? Because it’s easier to sit at home, distracting themselves with entertainment, social media, or daily responsibilities, than to confront the harsh realities of what is happening around them.It saddens me to realize that many Americans only grasp the seriousness of the situation when their own property is at risk. Only when their belongings, their sense of security, or their daily lives are threatened do they start to understand that change will not come from passive observation or waiting. The urgent need to take to the streets and demand action becomes clear only when the consequences of inaction are personally felt. But history shows us that by then, it’s already too late.

“First they came for the socialists,

and I did not speak out—because I was not a socialist.

Then they came for the trade unionists,

and I did not speak out—because I was not a trade unionist.

Then they came for the Jews,

and I did not speak out—because I was not a Jew.

Then they came for me—and there was no one left to speak for me".

Martin Niemöller

20
хв

The Fall of America as We Know It

Melania Krych

You may be interested in ...

Ексклюзив
20
хв

Knowledge is our first shelter

Ексклюзив
20
хв

Farewell to the Protectress

Ексклюзив
20
хв

When the Russians entered, not a single dog barked

Contact the editors

We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.

Write to us
Article in progress