Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.
— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.
Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.
Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.
Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.
Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.
Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.
«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»
Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.
Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.
— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!
Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.
Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.
«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»
Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.
— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт. Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.
Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:
— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.
«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»
Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.
Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.
— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.
Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.
«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»
Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»
Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.
Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.
— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.
Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.
Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.
Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.
Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
