Ексклюзив
20
хв

Лєра в Парижі: «Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»

«Я працювала о восьмій вечора, коли до мене підійшла французька колега й стурбовано спитала: «Тебе часом не експлуатують? Ти не повинна втомлюватись на роботі!» — розповідає Лєра Лєденко

Катерина Копанєва

Лєра в паризькому кафе. Фото з Instagram @lera_in_paris

No items found.

Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.

Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry

— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.

Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.

Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris

Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.

Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.

Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.

Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.

«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»

Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.

Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris

Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.

— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!

Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.

Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.

«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»

Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.

— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт.  Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.

Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:

— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.

«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»

Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.  

57% французів підтримують Україну (дані Eurobarometer). Ейфелева вежа 24 серпня 2023 року. Фото: Karim Ait/ Adjedjou/ABACAPRESS.COM/East News

Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.

— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.

Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.

«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»

Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»

Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.

Рятуючи свого улюбленця на кордоні, Лєра загубила сумку з речами. Фото з Instagram @lera_in_paris

Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.

— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут  теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.

Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.

Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.

Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.

Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Тетяна «Руда»

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

Військові Христина «Кудрява» і Тетяна «Руда», редакторка Forbes Ukraine Катерина Шаповал, парамедикиня Ірина «Чека» (загинула 29 травня) і співачка Krutь. Фото: Zemliachky. Ukrainian Front

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

До війни Тетяна була хореографкою і тренеркою з повітряної гімнастики

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

З донькою

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Катерина Копанєва

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

Руна з 19 років на війні

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Мій антидепресант на війні — пес Шон. Він змалку зі мною на фронті», — військова Вікторія «Руна»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть вибори до Європарламенту вплинути на військову підтримку України

Ексклюзив
20
хв

В ЄС схвалили продовження тимчасового захисту для українських біженців до 2026 року

Ексклюзив
20
хв

Все більше вакансій: особливості економічної міграції українців в Європі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress