Ексклюзив
20
хв

Лєра в Парижі: українська переселенка відкрила власне агентство комунікацій в столиці Франції

«Я працювала о восьмій вечора, коли до мене підійшла французька колега й стурбовано спитала: “Тебе часом не експлуатують? Ти не повинна втомлюватись на роботі!» — розповідає героїня статті

Катерина Копанєва

Лєра Лєденко у паризькому кафе. Фото з Instagram @lera_in_paris

No items found.

Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.

Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry

«Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»

— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.

Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.

Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…

Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris

Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.

Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.

Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.

Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.

«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»

Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.

Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris

Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.

— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!

Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.

Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.

«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»

Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.

— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт.  Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.

Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:

— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.

«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»

Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.  

57% французів підтримують Україну (дані Eurobarometer). Ейфелева вежа 24 серпня 2023 року. Фото: Karim Ait/ Adjedjou/ABACAPRESS.COM/East News

Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.

— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.

Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.

«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»

Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»

Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.

Рятуючи свого улюбленця на кордоні, Лєра загубила сумку з речами. Фото з Instagram @lera_in_paris

Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.

— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут  теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.

Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.

Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.

Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.

Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.

No items found.
Франція
Біженки
Успіхи українок
Пошук праці

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

Вероніка Марчук з донькою.
Фото з приватного архіву

Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

Вероніка Марчук з колишім чоловіком Цезарієм Пазурою.
Фото зприватного архіву

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

Вероніка Марчук з родиною у селі.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

Міжнародна Амбасада Жінок Підприємиць у Києві, засновницею якої є Вероніка Марчук
Фото з приватного архіву

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

Вероніка Марчук — головний організатор Матчу Зірок Польща-Україна, Національний Стадіон у Варшаві.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

Вероніка Марчук на відкритті виставки «Мобільна лабораторія ТПУ», яка відбулася в «Генераторі науки». Виставка організована Товариством друзів України.
Підкарпаття, Ясло, 06.02.2024
Foto: Marek Dybas/REPORTER

ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

20
хв

Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають»

Оксана Щирба

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

Знімок зробив український фотограф Максим Дондюк в Ірпені Київської області 5 березня 2022 року

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Кульові отвори у склі дверей магазину в Ірпені. 2022 рік. Фото: УП

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

Біля цієї церкви в Ірпені людей збирали для евакуації. Пізніше росіяни розстріляли тут матір з двома дітьми. Фото: УП

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Люди переходять річку в Романівці близ Ірпеня на початку березня 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Юлія дотепер підгодовує доньку грудним молоком, адже цей ритуал краще за інші знімає тривогу. Фото з приватного архіву

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Сліди від снарядів в Ірпені. Фото з приватного архіву

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Юлія з чоловіком і донькою. Фото з приватного архіву
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що не варто говорити на співбесіді в Польщі 

Ексклюзив
20
хв

«Вишиванкова експансія»: як українка поєднала памʼять роду, національну ідентичність і бізнес

Ексклюзив
20
хв

«Біженці» та «громадяни». Як примирити українців з різним досвідом війни?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress