Ексклюзив
20
хв

Лєра в Парижі: «Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»

«Я працювала о восьмій вечора, коли до мене підійшла французька колега й стурбовано спитала: «Тебе часом не експлуатують? Ти не повинна втомлюватись на роботі!» — розповідає Лєра Лєденко

Катерина Копанєва

Лєра в паризькому кафе. Фото з Instagram @lera_in_paris

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.

Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry

— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.

Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.

Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris

Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.

Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.

Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.

Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.

«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»

Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.

Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris

Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.

— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!

Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.

Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.

«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»

Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.

— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт.  Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.

Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:

— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.

«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»

Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.  

57% французів підтримують Україну (дані Eurobarometer). Ейфелева вежа 24 серпня 2023 року. Фото: Karim Ait/ Adjedjou/ABACAPRESS.COM/East News

Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.

— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.

Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.

«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»

Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»

Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.

Рятуючи свого улюбленця на кордоні, Лєра загубила сумку з речами. Фото з Instagram @lera_in_paris

Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.

— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут  теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.

Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.

Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.

Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.

Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Що б не відбувалося довкола, важливо одне — чи встигнеш надати пораненому допомогу. Ми навчилися робити це на ходу. Машина їде під обстрілом, а ти у темряві з ліхтариком шукаєш вену людини, щоб поставити крапельницю. Зрізаєш одяг, перемотуєш рани. Взимку поранені мокрі й обморожені. Для них життєво важливо опинитися в теплі, тому ми розігріваємо машину максимально. Сама я при цьому в броні й шоломі, і вся — від куртки до трусів — наскрізь мокра. Але цього не помічаєш. Забуваєш про те, що тобі нестерпно гаряче, задушливо, що перед цим виїздом сама лежала під крапельницею з головним болем після контузії. Адреналін творить дива: коли час йде на секунди, тобі нічого не болить. І ось довозиш пораненого до шпиталю. Медики кажуть, що ще п'ять хвилин — і людина б померла. Але ми встигли. Ми врятували»…

Так описує свої будні на війні 52-річна бойова медикиня 39 окремої бригади берегової оборони Олександра Чорна з позивним «Ластівка». Ластівка — бо, як кажуть побратими Олександри, швидко літає. До війни Олександра працювала бухгалтером, і все її життя було присвячене родині, трьом дітям. Тож рішення йти до військкомату 25 лютого 2022 року здивувало всіх її друзів і знайомих. Але сама Олександра не сумнівалася. Як і зараз не сумнівається в тому, що зробила правильний вибір.

«Наші контузії ми вже давно не рахуємо»

— Спочатку ні до ЗСУ, ні до тероборони мене не взяли, — розповідає Sestry Олександра. — Але я знайшла людей, через яких можна було вирішити це питання. Була налаштована серйозно, хоча напередодні повномасштабного вторгнення була серед тих, хто в принципі заперечував його можливість. І хоч мій чоловік-військовослужбовець не раз попереджав, я нічого не хотіла чути — у мене був день народження, довгоочікуваний відпочинок у Карпатах і геть інші турботи. 

Війна заскочила нас вдома у Чорноморську Одеської області. Чоловіка відразу викликали на службу. І я відшукала військовий квиток, який мала з часів закінчення медучилища у 1992 році. За спеціальністю я майже не працювала (коли в тебе троє дітей, доводиться обирати роботу, де тобі платитимуть), але квиток залишився. 

Ми з донькою (двоє інших дітей були у Києві) почали волонтерити — пекли кілограми фітнес-печива, яке передавали на фронт. Паралельно я чергувала у місцевому добробаті, де були потрібні медики. А 23 березня постало питання, хто з добробату вступає до лав ЗСУ — і я моментально погодилась.

— Чи розуміли ви тоді, що це війна не на місяці, а на роки?

— Так. У мене, на відміну від багатьох наших хлопців, не було ілюзій, що скоро все закінчиться. Напевно, тому, що я як дочка та дружина військового, бачила, якою була й стала галузь за останні 20 років. Бачила, як у довоєнні роки скорочувалась і занепадала українська армія і розуміла, що ворог усі ці роки готував ґрунт для великої війни. Ще у теробороні казала хлопцям, що ми всі опинимося на фронті. Так і вийшло.

— Навички надання першої допомоги не забули?

— Мені не дали їх забути троє дітей з їхніми постійними хворобами й травмами. І ми, звичайно, проходили навчання з інструкторами з такмеда. Після медучилища я якийсь час працювала в кардіореанімації, і ці знання теж стали в пригоді. При цьому операційної я й досі побоююся. Якщо надаю людині допомогу сама — ріжу, зашиваю — сприймаю це нормально. А от коли бачу, як це роблять інші, стає ніяково. Та я і на власний забір крові намагаюся не дивитись. Спокійно колю чужі вени за будь-яких умов, але як проколюють мої… мені це краще не бачити. 

Хоча знову ж таки — бувають ситуації, коли взагалі нічого довкола не помічаєш, крім поранених, яким треба допомогти. Якось я сама була на крапельниці через сильний головний біль. І в цей момент нічний виклик, важкі «трьохсоті». Я перемотала руку, але катетер не зняла і так поїхала на евакуацію. Поки ми піднімали і переміщали пораненого, подряпала собі цю руку. І закінчилося це інфекцією з місячним курсом антибіотиків. Так само в екстремальний момент я можу «не помітити» високого тиску. За моєї норми 90/60, тиск 140/100 мої судини просто не витримують — з носа може піти кров. Якось так дійшло до госпіталізації. Тиск часто піднімається влітку через спеку й задуху в евакуаційній машині без вікон.

— У вас було кілька контузій?

— Офіційно — три. Насправді, думаю, більше — ми їх вже давно не рахуємо. Поболіла голова після близького «прильоту», полежав під крапельницями — і працюєш далі.

Хтось після контузії гостро реагує на кожен звук, а хтось, навпаки, звикає

Я належу до других: поки зовсім поруч не прилетить, не відреагую. Коли ми жили навпроти Кринок на Херсонщині, там прилітало щодня. Місцеві, що залишилися, вже жили по підвалах, а я могла перебувати й у хаті. Хоча якось підвал врятував мені життя від російської ракети, що прилетіла прямо по нам, будинок склався, як картонна коробка, а підвал витримав.

Ми бували в таких місцях, де відстань від окупованого росіянами лівого берега Херсонщини була мінімальною — і там обстріли не припинялися в принципі. Населені пункти один за одним перетворювалися на руїни, і на тлі цього апокаліпсису все одно зустрічалися цивільні, які не хотіли кидати городи й чомусь були впевнені, що саме по них росіяни не стрілятимуть. Зрештою ми потім надавали їм допомогу…

«Дожив до ночі — вже успіх»

— Страшно?

— Буває. Але це радше страх не за моє життя, а за життя інших. Ось вивозимо пораненого цивільного, я в цей час чую по рації, що ворог обстрілює наші позиції — і боюсь за наших. Або потрапили ми з подругою, ротним медиком, під обстріл. Лежимо в хаті на підлозі, на нас летять уламки й цвяхи з карнизів, а я думаю не про нас, а про те, щоб наші хлопці зараз сюди не приїхали й не потрапили під цей обстріл. 

Перші два роки війни думок про себе не було взагалі: я жила одним днем, одним моментом. Заходиш у сільську крамничку, бачиш щось на кшталт ананасу, хурми чи креветок (власники магазинів під обстрілами завозили такі продукти на лінію фронту і робили на цьому неймовірні каси), і тобі взагалі не важливо, скільки це коштує. Ти думаєш: «А якщо сьогодні мій останній день?» І купуєш. Це і є життя у моменті. Дожив до вечора чи до ночі — вже успіх. 

Зараз я працюю над тим, щоб повернути навичку вміння планувати. Починаю з того, щоб хоча б спланувати найближчу відпустку. Нещодавно їдемо з побратимами і бачимо, що в наш бік летить дрон. І здалеку не зрозуміло, хто це: наші, які пролетять повз, чи ворог — і дрон впаде на нас. Мозок миттєво продумує план дій: якщо дрон знижується, ми на ходу вистрибуємо. І також вже проскакують думки — аби нічого не трапилося, у мене ж скоро відпустка.

Напевно, зрозуміти таке життя у моменті може лише той, хто сам це проживав. Чому зараз розпадається так багато сімей, чому так багато розлучень? Коли ти на фронті, ти не хочеш лякати своїх близьких, розповідаючи, як кілька разів на день мало не загинув. Кажеш, що все гаразд. А вони не розуміють: якщо все так добре й спокійно, чому ти не виходиш на зв'язок? Де ти там і з ким? Починаються питання, підозри. Потім ти приїжджаєш у відпустку, і єдине, що ти хочеш — тиші. Щоб ніхто тебе не чіпав. І прірва між тобою і твоїми близькими тільки збільшується. Це одна з причин мого розлучення також. Зараз я вже більше розповідаю дітям, бо не хочу втратити з ними зв'язок. Можу розповісти їм навіть про найскладніші моменти.

— Це які? Що є найскладнішим у роботі медика на війні?

— Коли не встигаєш довезти пораненого. Поки що був один такий випадок. Молодий солдат, тяжке поранення з внутрішньою кровотечою. За хвилину після того, як він опинився в нашій машині, у нього зупинилося серце. Ми його запустили, але врятувати не змогли — там були несумісні із життям травми. 

Від розуміння того, що твоєї провини в його смерті немає, легше не стає — це нестерпно важко

Коли на День Святого Миколая приїжджаєш до хлопців на позицію роздати спеціально надісланий для них зі Швеції шоколад, а ввечері того ж дня вивозиш тіла шістьох із них…  Під час моєї першої евакуації росіяни обстріляли нас «градами», і двоє побратимів загинули. Один — напередодні свого дня народження, інший — у день народження своєї дружини. Встиг зранку її привітати, і це була їхня остання розмова.

«На фронті я знайшла себе»

— Що допомагає триматися?

— Я можу поплакати, іноді сльози приносять полегшення. Працювала із психологом. Не можу сказати, що це була терапія, це було більше схоже на розмову із собою. Але я з нетерпінням чекала на ці зустрічі, бо це була можливість виговоритися. Я пробувала до цього говорити з друзями чи знайомими, але всі чомусь вважали за необхідне дати мені пораду. А порада мені не потрібна — мені потрібно було, щоб мене просто вислухали. Розповідаючи щось психологові, я паралельно сама все аналізувала, розкладала по поличках — і це допомагало. 

Коли «накриває», мене рятує якась діяльність. Якщо ми не на виклику, я можу почати перекладати свої коробочки з ліками або навіть сісти малювати картину за номерами. Ще трохи заспокоює шопінг онлайн. Був період, коли скуповувала військову форму, як дурна. Тепер ще купую подарунки для своєї маленької онуки.

— Дивлячись на вас, важко повірити, що у вас є онуки.

— Мені 52! Але я й сама не почуваюся на цей вік. Побратиму з мого екіпажу 27, він на чотири роки молодший за мого сина. Разом з тим ми з ним, як і з рештою хлопців, абсолютно на рівних. 

Хлопці жартують, що я у свої 52 сильніша за двох по 26 

Вік — це не проблема, я почуваюся чудово. У певному сенсі краще, ніж до служби. Я не пам'ятаю себе до війни як особистість. Пригадую себе як маму, як активну учасницю батьківського комітету, як домашнього кухаря — і все. Мені ніколи нічого не потрібно було для себе, я не знала, що таке самореалізація. А зараз знаю, що те, що роблю, приносить користь. З багатьма хлопцями, яких евакуювала пораненими, спілкуюсь досі. Якось виклала в соцмережу фотографію із залитими кров'ю бронежилетами — і власник одного, якого ми евакуювали, пізнав свій «броник» і сам мене знайшов, щоб подякувати. 

На війні з'являються нові сенси. Я і виглядаю зараз інакше — мені здається, краще, ніж раніше. Парадокс, але саме тут у мене з'явилася купа баночок з кремами й масками для обличчя. Переїжджаючи з однієї позиції на іншу, вожу їх із собою. У відпустці насамперед записуюсь до стоматолога, косметолога, перукаря й майстра манікюру та педикюру. Багатьох це дивує, але чому? Хіба на фронті я маю бути зачуханою? На жаль, цього не розумів навіть мій колишній чоловік, якому важко було повірити, що я все це роблю для себе. 

Але, звичайно, буває чимало моментів, коли і я виглядаю, м'яко кажучи, не дуже — вся спітніла, розпатлана, в крові. Але щаслива, бо врятувала чиєсь життя. Зупиняєшся після складної евакуації на заправці, щоб випити каву — і ця кава здається тобі найсмачнішою у світі. 

Ще я займаюся йогою (так, навіть на фронті) і тому всюди вожу з собою каремат. Для мене йога — чудова альтернатива заспокійливим і снодійним. Останні в нашому випадку не варіант: ти не можеш приймати снодійне, знаючи, що вночі, можливо, доведеться їхати на евакуацію. І тут дихальні практики стають порятунком.

— Про що зараз мрієте? Окрім нашої перемоги, звичайно.

— Хотілося б мати своє житло. Квартиру десь в Одесі. І дуже хотілося б бути на своєму місці після війни теж. Займатися тим, чим хочу і що має сенс. Ось такі мрії. Чи вони більше схожі на плани? Як я вже казала, мріяти і будувати плани — це те, чого мені тепер доводиться навчатися знову.

Фотографії 39 окремої бригади берегової оборони й з приватного архіву героїні

20
хв

Бойова медикиня Олександра Чорна: «Коли час іде на секунди, я не відчуваю болю»

Катерина Копанєва
клітка, птах, потяг

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 
Фото: Альдона Гартвіньська

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

Цивільні особи, які тікають від бойових дій у напрямку Авдіївки, сідають на потяг, що прямує на захід, у Покровську, Україна, 26 лютого 2024 року.
Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu/East News

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Фото: Альдона Гартвіньська

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

На коліях війни. Що я чула в українських потягах

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Мити підлогу, маючи диплом, я точно не мріяла»: чому українкам складно влаштуватися за фахом у Польщі і як це змінити

Ексклюзив
20
хв

Кінець великого ексодусу? Чому українки залишаються

Ексклюзив
20
хв

Робота для людей з інвалідністю в Польщі 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress