Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Україна не є потопельником. Нас бояться? Хіба тільки росіяни. Невдале висловлювання Анджея Дуди викинуло на політичний берег щось надто сакрально-символічне: або впораємось, або…
Анджей Дуда на прикордонному переході Корчова, де він зустрівся з воєнними біженцями з України. 4 березня 2022 року. Фото: Visar Kryeziu/AP
No items found.
Останнім часом польські політики торкаються українського питання в досить різкий спосіб, що, зрозуміло, пов’язано з виборами, настроями суспільства і соціологічними опитуваннями. Зрештою, гадала, друзі-поляки самі впораються зі своїм внутрішньополітичним контекстом. Тому ділила на 20 всі ці немилі висловлювання про заборону українського зерна, можливе зменшення підтримки українських біженців і подібне.
Але сьогодні зранку прочитала і… просто не повірила. Може, українські медіа щось перекрутили? Ні, Польська агенція преси чітко процитувала слова очільника держави: «Україна поводиться як той, хто тоне і хапається за все. Ми маємо право боронитися, щоб той, хто тоне, не заподіяв нам кривди». Саме так сказав Анджей Дуда на брифінгу для польських журналістів перед засіданням ООН в Нью-Йорку.
Пане Президенте, ми не потопельники. Ми твердо стоїмо на землі і боремось за існування держави Україна. Ми спираємось на підтримку цивілізованих країн Заходу, в тім числі одного з найбільших наших європейських друзів — Польщі.
Досі зі сльозами на очах згадую, як Польща, і Ви, Пане Президенте, відкрили кордони 24 лютого 2022 року для наших жінок і дітей. Як Польща боролася за зброю для України — танки, ППО, винищувачі. Ваша країна у важкий момент фактично стала логістичним хабом для України, куди прибуває з усього світу військова і гуманітарна допомога, до якої не може дістатися ворог. Саме тому ми живі. Тому у наших Збройних Сил є чим бити російського агресора.
Я пригадую Ваші слова, Пане Президенте, у трагічний день 24 лютого: «Ми стоїмо разом з Україною… Ми підтримуємо Україну як її сусіди, як Північноатлантичний Альянс, як Європейський Союз… Ми сподіваємося, що російська агресія буде зупинена. І я запевняю вас, що як член міжнародної спільноти зроблю все можливе для того, аби те, що відбувається сьогодні в Україні, якомога швидше припинилося і щоб Україна могла мирно існувати як держава, у своїх кордонах, визнаних політично вже кілька десятиліть, могла мирно і вільно розвиватися». І для мене, як українки, це найважливіше. Сподіваюсь, Ви й сьогодні налаштовані саме так.
Чи були ми потопельниками? Я згадую Ризький мир, Пане Президенте. Так, розумію, що видатний державний діяч Юзеф Пілсудський не мав виходу і боронив державу Польща. Але якби поляки тоді трохи більше повірили, що Україну можна врятувати, то нащадки тих українців, з роззброєного війська, не були би примусово гнані виконувати злочинні накази радянської Росії, яка напала на Польщу — це сталося вже менш ніж за 20 років після угод з більшовиками в Ризі. До слова, річниця цих трагічних подій була кілька днів тому. Історія не любить оцього «якби». Але ж нарізно саме Польща та Україна зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні. Брак довіри — це завжди про потопельників, тут Ви абсолютно маєте рацію, Пане Президенте.
Ми ще не виграли у цій страшній війні Росії проти України і всього цивілізованого світу, але разом вже змогли не програти. Нам, Україні та Польщі, «точно не буде соромно», цитуючи слова відомого політика.
Ми небезпечні, Пане Президенте. Але не для Польщі. Для Росії, спільного нашого ворога. «Нашу і вашу свободу» ще належить боронити. Політики йдуть чи залишаються, вибори змінюють інші вибори, в Польщі та Україні, на відміну від автократії на Сході, у Московії. Дражливі сьогодні питання, такі як транзит українського зерна, будуть вирішені. А от що буде за двадцять років з нашими державами? Я не хочу, щоб на моїх співвітчизниках знову були якісь «совєтські свитки», навіть теоретично, і щоб нас викинуло по інший бік окопів. Не хочу. Як і Ви.
Ми вдячні, Пане Президенте, за можливість для українських воєнних біженок жити і працювати у Польщі. До речі, мені і моїм колегам журналісткам за минулий рік польська держава повернула по кілька тисяч злотих переплачених податків — майже кожна з нас працювала на трьох роботах, щоб інтегруватися і стати на ноги. Ми приносимо користь польській економіці і суспільству. Наприклад, пані, у якої я винаймаю житло, отримує додатковий дохід до пенсії. Які ж ми потопельники?
Наша Юлія працює у Варшаві і водить до садочка особливого синочка. Марія включається на міжнародній конференції з немовлятком на руках. Таня втратила чоловіка Руслана, він загинув у бою 4 серпня минулого року, при звільненні від окупантів Херсонської області, а їхній синочок прагне вирости сильним — він улюбленець польських тренерів із тхеквондо в Ольштині. Наталія перекладає чудову польську поезію. Це лише кілька слів про наших дівчат з часопису Sestry.
Наші діти ходять до польських шкіл і можуть не здригатись від вибухів російських бомб, поки їхні батьки в ЗСУ боронять Україну. Наші інваліди і важкопоранені можуть лікуватися у польських лікарнях. Дякую, Пане Президенте. Ми живі.
А хто ж потонув? «Москва», звісно. Поки що тільки як корабель.
Але ж ми разом, Пане Президенте, Польща та Україна не тримають каменів у кишенях. Так?
Журналістка, публіцистка. Понад 20 років займається темою європейської інтеграції України. Як журналістка та редакторка працювала в УНІАН, «Газеті по-київськи», журналах «Політика і культура», «Профіль України» та інших. Консультувала Урядовий офіс з європейської інтеграції України. Розробила комунікаційну стратегію для проєкту розвитку центрів малого бізнесу ЄБРР. Працювала як спеціаліст з комунікацій у кількох проєктах Представництва ЄС в Україні. Брала участь у міжнародних проєктах, створених за підтримки ЮНЕСКО. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну поїхала до Польщі. Працювала редактором Польської агенції преси. Отримала журналістську стипендію MLU, саме завдяки цьому змогла приєднатися до проєкту «Сестри».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Найперше, що можна сказати про 46-річну пані Линів — але варто нагадати, що двадцять років поспіль вона зростала як творча одиниця у Німеччині, саме в східній частині, де є певні сентименти до Росії та її культури. Оксана Линів поїхала на навчання з України в епоху золотого гламуру і засилля російськомовної попси — у 2005 році, і очевидно, випала із світоглядної еволюції українців.
Врешті на деякий захист Оксани Линів і її душевних американських гірок можу навести один цікавий приклад. У центрі Києва, прямо на Майдані, де вдови і матері загиблих героїв ставлять пам'ятні прапорці — знаходиться консерваторія. Попри петиції студентів та низку мобілізованих випускників, її викладачі уперто не хочуть викидати із офіційної назви закладу ім'я Петра Чайковського. У хід ідуть відмовки від «великий російський композитор не воює замість Путіна» до пошуків українських коренів у сім'ї митця.
Також не дивно, що донедавна наша опера і наш балет хизувалися саме репертуаром саме по Чайковському. То ж не дивно, що виросли покоління людей, які мало знають Пуччіні та Верді, але з піною на зубах доказуватимуть, що «Лебедине озеро», то вінець культури.
Оксана Линів є дитям свого часу, бо її аргумент на захист власних менеджерських рішень інколи дуже схожі на аргументи типової домогосподарки із мережі
Линів стала першою жінкою – музичною директоркою Teatro Comunale у Болоньї. Фото: фейсбук / Oksana Lyniv - conductor
У квітні стало відомо, що в Муніципальному театрі Болоньї (Італія) його музична директорка, українська диригентка готує прем'єру опери Петра Чайковського «Іоланта» російською мовою за участі російських виконавців та музикантів, яким для співпраці достатньо лише написати заяву про засудження війни. Про це міг би ніхто не дізнатися, якби не українські музикантки, які синхронно заявили, що відмовляються грати на концертах, де звучатиме музика російських композиторів.
Спочатку Оксана Линів намагалась розповісти про унікальну мистецьку стратегію, згідно якої вона навмисне включає в одну програму твори Чайковського та етнічного українця Ігоря Стравинського. Мовляв, про це проінформоване Міністерство інформаційної політики та культури і їх все влаштовує.
Утім масовий осуд колег-музикантів із України мав результат, і далі сталось щось смішне. Оксана Линів таки відмовилася диригувати оперу Чайковського «Іоланта» за день до прем'єри. Бо, мовляв, є хвора
Синхронно від Саксонської державної опери Дрездена стало відомо, що українка стала музичним керівником опери «Євгеній Онєгін» Чайковського, що її ставитимуть в Німеччині в 2025 році. Линів одразу заявила, що то «свобода мистецтва та свобода слова». І загалом, якби вона не прийняла цю пропозицію, іншу таку навряд чи вдалось би отримати.
Линів час від часу потрапляє в скандали через виконання творів Чайковського. Фото: фейсбук / Oksana Lyniv - conductor
А ще Оксана попрохала колег знайти їй українофобські заяви авторства Чайковського. Бо ж нинішні лозунги і заклики з соцмереж її не переконують, що Чайковський і російська агресія тотожні. Насправді в таких моментах і видно, що Линів у безпечній та ситій Європі упустила кілька політичних моментів.
Путін не раз називав Чайковського улюбленим митцем. У різні роки, коли російський диктатор був у закордонних відрядженнях, у готелях за райдером мав грати Петро Чайковський. Після повномасштабного вторгнення Путін погрожував Заходу відлучити його від Достоєвського та Чайковського. Замість сигналу повітряних тривог в низці міст Росії вмикають саме полонез із «Євгенія Онєгіна».
Не факт, що Чайковський був би в захваті від непрямої участі в нинішній війні, однак він став культурною зброєю загарбницьких війн сучасної Росії. І цей козир Кремль успішно використовує в операх Європи
Оксана Линів, яка чимало працювала на кращих німецьких та австрійських сценах навіть не вловлює момент із Річардом Вагнером — ще одним культурним інструментом окупаційних воєн. Але уже Адольфа Гітлера та Третього рейху. Влітку 2023 року українська мисткиня відвідала фестиваль музики композитора Вагнера у Німеччині. І вдягла футболку Wagner Power.
Безумовно, музичний геній Ріхард Вагнер, який жив і працював в ХІХ столітті не винуватий, що спочатку його опери полюбив Путін, а потім і два головорізи Путіна — Євгеній Прігожин ( у 2014 році він створив приватну військову компанію, яка згодом отримала назву «Вагнер») та Дмитро Уткін (співзасновник ПВК «Вагнер», від позивного якого й отримала назву організація).
Історію про цей скандал знайшов український письменник та перекладач, один із найпопулярніших українських блогерів Остап Українець. Зараз він в лавах Збройних сил України і має право на такі думки та аналогії.
Це Оксана Линів. Всесвітньо відома українська диригентка, що представляє Україну в світі у футболці Wagner Power. Ви скажете "Ваґнер просто писав музику, її одяг — її справи, тут очевидно не про ПВК". Але саме ігнорування контекстів я вважаю певним знаком людожерства. pic.twitter.com/jys4MAuQqf
Утім це історія про те, що контекст завжди важливий. Нормально піти і пограти оперу «Лоенгрін» та «Тангейзер». Ненормально після знищення Бахмута та Вугледара якраз таки силами Вагнера натягувати такі футболки та посміхатись, що так і треба.
Більше того — станом на серпень 2023 року уже була купа відео, як учасники ПВК «Вагнер» катують та вбивають українських солдат. А ще — не бракувало свідчень, колишніх полонених, де вони в деталях розповідали, як «вагнерівці» били їх арматурою і показували відрізані голови побратимів.
Кожна деталь і місце має значення. Як би поляки поставились до того, аби в Освенцимі — місці мук і знищення мільйонів невинних — крутили лекції з режисерської майстерності Лені Ріфеншталь?
Оксана Линів інколи чує критику і схиляється на український бік. Українка відмовилась виступати на одній сцені з Теодором Курентзисом — популярним на Заході диригентом. Він відомий тим, що у 2014 році отримав російський паспорт від президента Росії Владіміра Путіна. Він став відомим завдяки тому, що створив та керував російським колективом MusicAeterna, що базується в Новосибірську. Колектив мав спонсорські стосунки з банком VTB, проти якого санкції ввели країни ЄС, США, Україна, Велика Британія, Швейцарія, Канада, Австралія, Японія та Нова Зеландія. Також Курентзис здобув освіту в Росії. Він ніяким чином не коментував повномасштабне російське вторгнення.
Тобто це була очевидна історія, де не можна було знайти алібі і тому Оксана Линів не стала захищати колегу так, як Чайковського.
Чи мають українські музиканти грати твори російських композиторів? Фото: фейсбук / Oksana Lyniv - conductor
Що ж робити з пані, яка зробила потужну кар'єру на Заході і має безпосередній вплив на смаки еліт? Очевидно, що нашим культурним аташе варто було би частіше спілкуватись із пані Оксаною, аби пояснити певні актуальні тригери країни у війні.
Нам конче потрібно промотувати своє у світі. І врешті нагадати світу, що ім'я класика європейської музики Максима Березовського золотими літерами написано в Болонській академії разом із однокурсником Моцартом
Ми не можемо скасувати Чайковського та його творчість, але в наших силах розповісти про себе без меншовартості. І з розумінням сучасного контексту, де варто точно знати, чому Путін зробив саме цього композитора культурним маркером окупації. І де футболки Вагнер можуть носити зовсім не музичний контекст.
Оксана Линів була і є нашою національною гордістю, але очевидно, їй теж треба вирости як громадянці і врахувати, що «культура поза політикою» уже не можлива.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Перша частина заголовку в цьому тексті сформована не для «клікабельності», а тому що справді є такий напрямок перспективних робіт, які ведуть зараз ВПС США, але про це ми трохи нижче поговоримо. Але навіть якщо хтось із читачів оцінить, що це таки просто «клікабельність», то це теж буде добре. Якби людство не сперечалось про технології, то їхній розвиток не рухався би вперед. А надто — про той самий штучний інтелект, який у нашій оборонній війні проти РФ отримує все більше поширення та наочно показав свою дієвість на прикладі використання ударних дронів.
У нашій ситуації дискутувати про технології взагалі життєво необхідно, бо раз ворог переважає у кількості живої сили та інших ресурсів, нам треба брати асиметричними засобами. Тому, справді, не тільки борщ треба вносити до переліку спадщини ЮНЕСКО.
Тим більш, у мене самого виникла думка про певну дискутабельність, коли намагався коротко окреслити поняття «штучного інтелекту». Логічно ж все «окреслити одразу на березі», перш ніж продовжувати розмову, але далі є навіть кілька «але». Можна було б визначити, що «штучний інтелект — це програмне та апаратне забезпечення, яке може виконувати роботу замість людини на полі бою». Але ж, наприклад, для управління дроном із «машинним зором» людина однаково потрібна.
Казати, що «штучний інтелект спрощує завдання на полі бою», не зовсім підходить. Бо ця технологія вручає людини можливості, які раніше ніхто не бачив, але і покладає раніше не бачену відповідальність також
А чому почали саме із дронів?
Думаю, кожен із вас, дорогі читачі цього тексту, ставив собі це питання. Бо усі ми — люди західної культури, котрі виросли в понятті про загрозливість та водночас всесильність штучного інтелекту при використанні для військових цілей. І для нас ідеальною взагалі є картина, коли війну між собою ведуть виключно роботи, а людині взагалі не треба бути на полі бою, роботу оператора можна буде виконувати навіть за кількасот кілометрів від лінії боєзіткнення.
Український військовослужбовець Головного управління розвідки Міністерства оборони України керує морським безпілотником «Магура». Фото: Genya SAVILOV / AFP/East News
Але, як то кажуть, «де вхід — там і вихід». І він полягає в тому, що до лютого 2022 року в цивілізованих країнах штучним інтелектом для військових завдань системно не займались якраз через страх, що все може вийти з-під контролю. Крім того, не було такого інтенсивного використання боєприпасів та засобів РЕБ з обох сторін війни (у нас просто прийнято прибіднятись про власні успіхи в радіоелектронній боротьбі). Саме так і вийшло, що українські захисники виявились першими у воєнній історії, яким для завдань оборони довелось поєднувати дві речі — дрони як імпровізований засіб ураження і штучний інтелект як технологію, яка покращує точність влучання.
Штучний інтелект сам по собі не виникає, його потрібно окремо вчити під бойові завдання. Тому поки що і в першу чергу це про «машинний зір» на дронах, який дозволяє наводитись на техніку чи піхоту ворога без участі оператора та при шаленій протидії РЕБ
Звісно, що це аж ніяк не «стеля» по технологіям навіть зараз. І тут якраз доречно згадати про F-16 зі штучним інтелектом, згаданий у заголовку цього тексту.
Річ у тім, що з 2020 року ВПС США ведуть програму ACE з використання штучного інтелекту для війни в повітрі. І якраз нещодавно стало відомо, що восени 2023 року відбувся перший навчальний повітряний бій, учасниками якого стали пілотований F-16 та його безпілотний «брат», якого назвали X-62A VISTA. Для самих американських військових тут було важливо перевірити, що штучний інтелект цілком сам може керувати літаком та вести повітряний бій, навіть якщо при цьому на борту X-62A VISTA сиділо два пілоти для «підстраховки».
Ну, а ми тут для себе можемо взяти планку, що можна йти і в напрямку створення безпілотних перехоплювачів рашистських ракет та «Шахедів», і цими перехоплювачами теж керуватиме штучний інтелект.
Про всяк випадок ще один концептуальний момент. Будь-яка сучасна зброя відрізняється не тільки технологічністю, але й поняттям про її зловісність також. Відповідно, чим більше ми будемо писати із захопленням про будь-які власні успіхи зі штучним інтелектом на полі бою, то більше надихатиме наших розробників — і взагалі-то ще більше лякатиме наших ворогів, яким це все потім летітиме на голови.
Ба більше, самі російські «військові теоретики» визнають — низька якість підготовки особового складу є їхньою традиційною проблемою, саме тому там така постійна фіксація на «аналоговнєт». Але що цікаво, відомі ворожі розробки зі штучного інтелекту обмежуються «машинним зором» для «Ланцетів» та окремих типів FPV-дронів.
Як перемогти «людський фактор»
Можливо, ми ще не до кінця знаємо про реальний рівень успішності, з яким наші захисники використовували штучний інтелект для протидії агресору. Наприклад, авторитетний західний аналітичний центр IISS стверджує, що наші військові ще з другої половини 2022 року використовували таку технологію для відбиття російських кібератак на нашу критичну інфраструктуру, для планування контрррозвідувальних заходів і, найцікавіше, для збору та узагальнення даних, як на російських окупантів впливали ракетні удари з HIMARS під час боїв за звільнення Херсона. Виходить так, що «штучний мозок» давав поради, як планувати ракетні обстріли по ворогу, а бійці ЗСУ їх напрочуд ефективно використовували.
І що цікаво, саме приклад Збройних сил України з використання штучного інтелекту аналітики з IISS називали як позитивний
Бо що виявилось негативним, це здивує всіх. Перед 7 жовтня 2023 року ЦАХАЛ уже мав кілька автоматизованих систем управління військами, в основу яких було покладено штучний інтелект. Такі системи здатні «підказувати» найбільш пріоритетні цілі для удару та навіть комплексні рішення для дій на полі бою. Однак, як стверджували аналітики IISS, ізраїльські офіцери такі підказки переважно ігнорували, чим і створили собі цілий комплекс проблем. Цей приклад підкреслює, що штучний інтелект на сучасному полі бою може дати досі небачені можливості, але й заодно вимагає небаченої досі відповідальності.
Але з цього всього виникає ще один висновок. Нам ще тільки належить створити усі необхідні можливості на основі штучного інтелекту, що призведуть до повного звільнення наших земель від російських окупантів. Однак Україні це під силу як нікому в світі.
Понеділкова відставка Шойгу з посади міністра оборони Росії і заміна його на економіста і першого прем'єр-міністра (з 2020 року) Андрія Бєлоусова розкриває нинішнє ставлення Путіна до війни з Україною. Це пов'язано з тим, що російський диктатор хоче виграти війну за допомогою виснажливої стратегії і тривалої гонки озброєнь, робить висновок Єва Хартог на Politico.eu, посилаючись на думку експертів.
Марафон на знищення
На підтвердження цієї тези колумністка наводить, зокрема, думку Олександри Прокопієнко, колишньої радниці російського центрального банку: «Пріоритетом Путіна є війна; війну на виснаження виграє економіка».
Костянтин Сонін, професор Чиказького університету, в свою чергу зазначає: «Путін думає, що може виграти війну, скоригувавши деякі дрібниці, такі як озброєння, економіка, дисципліна і, можливо, ще одна мобілізаційна кампанія».
Єва Хартог пише, що причин для відставки Шойгу (він очолив Раду національної безпеки Росії, замінивши Миколу Патрушева, який був звільнений в той же час) було кілька. По-перше, фіаско бліцкригу 2022 року. Другою причиною став минулорічний заколот Євгена Пригожина, через який керівник групи Вагнера не лише висміяв Шойгу як командувача армією, а й голосно заявив про корупцію міністра та його відповідальність за безгосподарність у війську. Звинувачення в корупції, крім того, схоже, були підтверджені арештом минулого місяця за хабарництво Тимура Іванова, заступника Шойгу, також відомого як його «гаманець».
Вірна людина, яка розуміється на даних
Вирішальними для долі міністра оборони, однак, стали погляди Бєлоусова.
По-перше, політичні: як і Путін, Бєлоусов вважає, що Росія оточена ворогами і що анексія Криму в 2014 році була правильною
При цьому він безжально відданий Путіну і беззаперечно виконує те, що йому наказує бос.
Друге і більш важливе: його погляди на економіку, які збігаються з новою ідеєю Путіна про ведення війни, є важливими. Адже Бєлоусов був прихильником державного контролю в економіці ще з 1990-х років. Хоча Бєлоусов є прихильником кейнсіанської школи макроекономіки, він компетентний у своїй галузі і «розуміє дані». Принаймні так вважає Костянтин Сонін.
Для країни, яка має намір все більше переводити свою економіку на військові рейки, збільшуючи виробництво танків і ракет за рахунок холодильників і пральних машин, такий підхід до економіки має вирішальне значення.
Міжнародний форум RUSSIA EXPO. Андрій Бєлоусов, перший віце-прем'єр Росії. Фото: Ramil Sitdikov / RIA Novosti/East Newsses
Лідер один
Водночас Путін не має наміру ставити Бєлоусова на чолі війни. Він відповідає за неї сам, і йому більш-менш успішно допомагає генерал Валерій Герасимов (доля якого на посаді начальника Генштабу також невизначена). Війна ведеться Путіним, і єдина робота Бєлоусова — стежити за тим, щоб економічна машина держави адекватно її живила. Сьогодні Росія витрачає на своє вторгнення 6,7% ВВП. Бєлоусов, швидше за все, забезпечить постійне зростання цієї цифри, що, як очікується, призведе до більшого виробництва військової техніки, ніж на Заході та в Україні. Решту розставить час. Путін «готується до ще багатьох років війни», пише з Києва аналітик з питань безпеки Джиммі Раштон у X.
Чи точні розрахунки кремлівського диктатора? Чи допоможе йому виграти війну економіст, здатний вичавити з економіки все, що можна, для війни?
Ілюзорні розрахунки
У цьому сумнівається не лише Костянтин Сонін, а й Олег Іцхокі, професор економіки Каліфорнійського університету. На його думку, набагато більший вплив на долю війни, ніж економічна акробатика Бєлоусова чи командування тією чи іншою особою російською армією, матиме ціна нафти на світових біржах, адже від неї залежить російський бюджет. А ще є військова допомога Заходу Україні.
Запросити Україну до НАТО та розглянути конкретні умови членства нашої країни в Альянсі рекомендує Міжнародна робоча група з питань безпеки та євроатлантичної інтеграції України.
Звіт робочої групи з аргументами зачитали в межах дискусійної панелі «Безпека та євроатлантична інтеграція України» під час Копенгагенського саміту за демократію керівник Офісу Президента України Андрій Єрмак та колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен.
Насамперед у документі йдеться про те, що на саміті НАТО, який відбудеться в липні у Вашингтоні, Альянс має надати Україні запрошення розпочати переговори про вступ та запросити Раду Україна — НАТО визначити конкретні умови членства, повідомляє пресслужба ОПУ.
«Надійна перспектива членства в НАТО є способом переконати Росію, що вона не виграє від ведення війни. Запрошення України зараз розпочати переговори про вступ — це спосіб дати чіткий сигнал Росії про необхідність припинити війну та дати Україні шанс на справедливий мир», — наголошується у звіті.
Міжнародна група Єрмака-Расмуссена пропонує встановити чіткі часові межі вступу України до Північноатлантичного альянсу — не пізніше липня 2028 року за виконання конкретних умов.
Також запропоновано інтенсифікувати зусилля України та її союзників, спрямовані на перешкоджання оперативному успіхові Росії в повітрі, на морі та на землі, зняти всі застереження щодо типів звичайних озброєнь, які постачаються в Україну, і, що важливо, щодо способів їхнього використання проти військових цілей у РФ.
Міжнародна робоча група наголошує на необхідності об’єднання мережі двосторонніх угод із безпеки між Україною та її партнерами в межах міжнародного договору (компакту). Зокрема, його мета – розбудова Збройних Сил України, щоб вони могли до кінця десятиліття досягти розміру та структури, достатньо міцної для захисту від можливого нападу Росії в майбутньому та посилення колективної оборони НАТО.
Запропоновано, щоб члени Альянсу зобов’язалися витрачати 0,25% свого ВВП на військову допомогу Україні, а також розблокування заморожених російських активів на 300 мільярдів доларів і використання їх для підтримки України.
До складу Міжнародної робочої групи з питань безпеки та євроатлантичної інтеграції України входять: колишні президенти Литви Даля Грибаускайте і Польщі Александр Квасневський, екс-держсекретарка США Гілларі Клінтон, колишні прем’єр-міністри Британії Борис Джонсон, Польщі Марек Белька, Фінляндії Санна Марін, Словаччини Мікулаш Дзурінда, Швеції Карл Більдт тощо. А також колишні міністри закордонних справ Канади, Франції, екс-помічники генсека НАТО Хайнер Браусс і Гідрімас Єглінскас та інші колишні високопосадовці.
Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну.Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.
Я не прагнула бути військовою
У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні, батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.
Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Юлія Микитенко, яка мріяла про кар'єру синхронного перекладача або літературознавиці, стала військовою. Фото: приватний архів
Переважно це була фізична підготовка і поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ, а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу. А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії.
Не хотіли бути під командуванням «баби»
Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.
Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Юлія Микитенко під час виконання бойового завдання. Фото: приватний архів
Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції — весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати, прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.
Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося
Хаос у військкоматі
Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла.Попри те, що я була у другій черзі резерву, яодразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.
За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги
Я потрапила у роту охорони при військкоматі.Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх, у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА. У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків.
Дрони — очі війни
Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.
Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити
Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.
Історії з війни
Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.
Юлія Микитенко біля знищеної ворожої техніки. Фото: приватний архів
А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.
Воювати будуть всі
Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.
Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Юлія Микитенко із ексголовнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Фото: приватний архів
Зізнаюся, що у перший рік повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх був під час повномасштабного наступу — це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.
І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян
Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!».
Росія не зупиниться
Що для нас є перемогою? Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз, революції, голодомори, Друга світова війна.
І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе
Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.
Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
