Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Енн Епплбом — американська історикиня, письменниця та журналістка, яка багато пише про історію комунізму та розвиток громадянського суспільства в Центральній та Східній Європі. В 2004 вона отримала Пулітцерівську премію за книгу «Історія ГУЛАГу». А 20 жовтня — Премію миру німецьких книгарів 2024 в межах Франкфуртського книжкового ярмарку. Sestry публікують переклад промови Енн Епплбом з нагоди вручення цієї премії.
Промова Енн Епплбом з нагоди вручення Премії миру німецьких книгарів 2024
Ваші Високоповажності, дорогі друзі, колеги, книголюби й усі, хто зібрався тут у Франкфурті на цьому щорічному книжковому ярмарку, одному з найвизначніших фестивалів літератури у світі!
Дозвольте мені почати зі слів подяки вам, пане мер, і вам, Карін Шмідт-Фрідеріхс, за ваші добрі слова, а також подякувати журі за цю премію, яка стала для мене дійсно неочікуваною честю. Це честь для мене — опинитися в компанії попередніх лауреатів цієї премії, особливо романістів, філософів та поетів — усіх тих людей, що мають дар уявляти інші світи. Я ж навпаки — історикиня та журналістка, тобто людина, яка прагне пояснити і зрозуміти цей світ — а це завдання часто може менш надихати і менш задовольняти. Тому я особливо вдячна, що ви включили мене до цієї визначної групи.
Дозвольте також висловити особливу подяку Ірині Щербаковій, надзвичайній людині, яка почала свою карʼєру так само, як і я: опитуючи тих, хто вижив у радянському ГУЛАГу. Один лише нюанс: вона робила це на двадцять років раніше за мене, в час, коли робота з написання історії в Росії була небезпечною. Мені пощастило розпочати свою роботу над історією Радянського Союзу в 1990-х роках, в епоху, коли і ті, хто вижив, і історики могли вільно говорити, і коли здавалося — принаймні декому — що на основі засадничої, історичної правди, яку відкрили Щербакова та її колеги, можна побудувати нову Росію.
Ця можливість швидко згасла. Я навіть можу назвати конкретний момент, коли їй остаточно настав кінець. Це ранок 20 лютого 2014 року, коли російські війська незаконно вдерлися на півострів Крим. Це був момент, коли написання російської історії знов стало небезпечним. Тому що це був момент, коли минуле і теперішнє зіткнулися, коли минуле знов стало шаблоном для сьогодення.
Жоден історик трагедії не хотів би підвести очі, увімкнути телевізор і побачити, що ті речі, які він чи вона описували, повернулися знову. Коли я досліджувала історію ГУЛАГу в радянських архівах у 1990-х роках, я вважала, що ця історія належить далекому минулому. Коли кілька років потому я писала про радянський наступ на Східну Європу, я також думала, що описую епоху, яка закінчилася.
І коли я вивчала історію Голоду в Україні — трагедію, в центрі якої стояло прагнення Сталіна знищити Україну як націю — я не уявляла, що за мого життя подібна історія повториться
Але в 2014 році з тих самих радянських архівів були витягнуті старі плани, очищені від пилу і знову пущені в хід.
Для тих, хто забув про вторгнення в Крим, дозвольте мені нагадати, що сталося. Російські солдати, що захопили півострів, їздили на немаркованих машинах у формі без розпізнавальних знаків. Вони захопили урядові будівлі, усунули місцевих лідерів, заборонили їм доступ до їхніх робочих місць. У наступні кілька днів світ був спантеличений. Хто влаштував повстання? «Сепаратисти»? «Проросійські» українці?
Але я спантеличеною не була.
Я знала, що це російське вторгнення в Крим, тому що воно виглядало точно як радянське вторгнення в Польщу
Те вторгнення відбулось на сімдесят років раніше, в 1944 році. Його характерною особливістю також були радянські солдати в польській формі, підтримувана Радянським Союзом комуністична партія, яка вдавала, що говорить від імені всіх поляків, зманіпульований референдум і низка інших актів політичної фальсифікації, які були націлені заплутати не тільки польський народ, а й союзників Польщі в Лондоні та Вашингтоні.
Те російське вторгнення в Крим було лише початком. Після 2014, а потім і після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 ті жорстокі прийоми повторилися. Спочатку в Криму, потім в Донецьку і Луганську, потім під час окупації частин Харківської, Херсонської, Сумської та Київської областей російські солдати ставились до звичайних українців як до ворогів та шпигунів. Вони застосовували невиправдане насильство для тероризування людей в Бучі та інших місцях. Вони увʼязнювали цивільних за незначні порушення — наприклад, прив’язування стрічки з українськими кольорами до велосипеда — або іноді взагалі без причини. Вони створили катівні та фільтраційні табори, які можна назвати концтаборами. Вони трансформували заклади культури, школи та університети відповідно до націоналістичної, імперіалістичної ідеології нового режиму. Вони викрадали дітей, вивозили їх до Росії і змінювали їхню ідентичність, як колись робили нацисти в Польщі.
Вони відібрали в українців все, що робить їх людьми, що робить їх життєздатними, що робить їх унікальними
У різні часи, різними мовами такий тип агресії мав різні назви. Раніше ми говорили про совєтизацію. Зараз ми говоримо про русифікацію. Є також німецьке слово: Gleichschaltung (захоплення контролю над суспільними та політичними процесами, термін Третього Рейху — Ред.). Хоч би яке слово використовували, процес був однаковий. Він означає насадження автократичного свавілля: держави без верховенства права, без забезпечення прав людини, без підзвітності, без стримувань і противаг. Це означає знищення всіх натяків, залишків, ознак ліберально-демократичного порядку — того, що німецькою називають Freiheitliche demokratische Grundordnung (Вільного демократичного основного порядку). Це означає побудову режиму, визначеного як тоталітарний, який, як висловився Муссоліні, проголошує: «Все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави».
У 2014 році Росія вже була на шляху до перетворення на тоталітарне суспільство, вже ініціювавши дві жорстокі війни в Чечні, вбиваючи журналістів та заарештовуючи критиків. Проте після 2014 року цей процес прискорився. Російський досвід окупації в Україні проклав шлях до жорсткішої політики всередині самої Росії. Протягом років після вторгнення в Крим опозиція зазнала ще більшого репресивного тиску, незалежні установи були повністю заборонені. «Меморіал», унікальна історична та правозахисна група, була однією з них.
Цей глибокий звʼязок між автократією та імперськими загарбницькими війнами має свою логіку. Якщо ви щиро вірите, що ви і ваш режим мають право контролювати всі установи, всю інформацію, всі організації; в те, що ви можете відібрати в людей не тільки права, а й ідентичність, мову, власність, життя, тоді ви, звичайно, також вірите, що ви маєте право вчиняти насильство проти будь-кого. Ви також не будете виступати проти людських втрат, що завдає така війна: якщо звичайні люди не мають прав, влади, голосу, то яке значення має, живі вони чи вмирають?
Ця взаємозалежність зовсім не нова. Два століття тому Іммануїл Кант, в памʼять про якого була створена ця премія, також описав звʼязок між деспотизмом та війною. Більше двох тисячоліть тому Арістотель писав, що тиран схильний «розпалювати війни, щоб зберегти свою монополію на владу». Той самий аргумент і та сама цитата Арістотеля фігурували в одній з листівок, які поширювала в 1942 році в цій країні (тобто в Німеччині — Ред.) група спротиву «Біла троянда». Також у ХХ столітті Карл фон Осецький, німецький журналіст і активіст, став запеклим супротивником війни, не в останню чергу через те, що вона робила з культурою його власної країни. У 1932 році він писав: «Ніде немає такої віри у війну, як у Німеччині… ніде люди не схильні більше закривати очі на її жахи і нехтувати її наслідками, ніде солдатство не прославляється більш бездумно».
З моменту вторгнення в Крим у 2014 році цей самий процес мілітаризації, це саме прославлення війни охопило Росію. Тепер російські школи готують малих дітей бути солдатами. Російське телебачення заохочує росіян ненавидіти українців, вважати їх недолюдьми. Російська економіка мілітаризована: близько 40% національного бюджету тепер витрачається на зброю. Для отримання ракет і боєприпасів Росія тепер укладає угоди з Іраном і Північною Кореєю, які є одними з найжорстокіших диктатур на планеті. Постійні розмови про війну в Україні також нормалізували ідею війни в Росії, роблячи інші війни більш імовірними. Російські лідери тепер невимушено говорять про використання ядерної зброї проти своїх інших сусідів і регулярно погрожують вторгнутися до них.
Як і в Німеччині часів фон Осецького, критика війни в Росії не просто не заохочується. Вона незаконна. У 2022 році мій друг Владімір Кара-Мурза прийняв сміливе рішення повернутися до Росії і виступити проти вторгнення звідти. Чому? Тому що він хотів, щоб історичні книги зафіксували, що хтось виступав проти війни. Він заплатив дуже високу ціну. Його заарештували. Його здоров’я погіршилося. Його тримали в ізоляції. Коли він та інші люди, що були несправедливо ув’язнені, нарешті були звільнені в обмін на групу російських шпигунів і злочинців, зокрема вбивцю, звільненого з німецької в’язниці, його поневолювачі натякнули, що йому слід бути обережним, бо в майбутньому його можуть отруїти. Він мав підстави вірити їм, оскільки агенти російських спецслужб отруювали його вже двічі.
Але він не був єдиним. З 2018 року понад 116 000 росіян зазнали кримінального або адміністративного покарання за висловлювання своїх думок. Тисячі з них були покарані конкретно за те, що виступали проти війни в Україні. Їхня героїчна боротьба здебільшого ведеться в тиші. Їхні голоси не можуть бути почуті, оскільки режим встановив тотальний контроль над інформацією в Росії.
А як щодо нас? Як щодо всіх нас тут, що зібрались в історичній церкві (Церква Святого Павла, де 1848-1849 засідали делегати першого німецького парламенту — Ред.) — місці, що так тісно повʼязане з німецькою демократією, з німецькою ліберальною традицією?
Як щодо всіх нас в інших частинах Європи — що нам слід робити? Наші голоси не обмежуються і не придушуються. Нас не увʼязнюють і не отруюють за висловлення власних думок. Як нам реагувати на відродження форми правління, яка, як ми думали, назавжди зникла з цього континенту?
Окупація та знищення сходу України відбувається всього за день їзди на автомобілі звідси або за дві години польоту, якби аеропорти були відкриті. Це майже така сама відстань, як звідси до Лондона.
У перші, перевантажені емоціями дні війни, дійсно багато хто приєднався до хору підтримки. У 2022 році, як і в 2014-му, європейці знову увімкнули свої телевізори і побачили сцени, які вони знали лише з підручників історії: жінки та діти, які туляться на вокзалах, танки, що котяться через поля, розбомблені міста. У той момент багато речей раптом стали зрозумілими. Слова швидко трансформувались у дії. Понад п’ятдесят країн приєдналися до коаліції допомоги Україні, військової та економічної — альянсу, створеного з безпрецедентною швидкістю. Я сама була свідком, у Києві, Одесі та Херсоні, якою ефективною є продовольча допомога, військова допомога, європейська підтримка. Це здавалося дивом.
Однак поки війна триває, поступово виринають сумніви. І це не дивно.
З 2014 року віра в демократичні інституції та союзи різко впала — як у Європі, так і в Америці. Можливо, наша байдужість до вторгнення в Крим зіграла в цьому занепаді більшу роль, ніж ми звикли думати
Рішення прискорити економічну співпрацю з Росією після вторгнення, безумовно, створило як моральну, так і фінансову корупцію, а також цинізм. Цей цинізм був далі посилений російською дезінформаційною кампанією, яку ми ігнорували.
Тепер, зіткнувшись з найбільшим у наш час викликом нашим цінностям та інтересам, демократичний світ починає хитатися.
Багато хто бажає, щоб бойові дії якимось магічним чином припинилися. Інші хочуть змінити тему на Близький Схід, ще один жахливий, трагічний конфлікт, але той, в якому ми, європейці, маємо набагато менше впливу і майже не маємо можливості визначати розвиток подій
Світ Гоббса вимагає багато від наших ресурсів солідарності. Глибша залученість до однієї трагедії не означає байдужості до інших. Ми повинні робити те, що можемо, там, де наші дії зможуть щось змінити.
Поступово набирає силу й інша група, особливо тут, у Німеччині. Це люди, які не підтримують і не засуджують, а радше прагнуть стати над суперечкою — вірячи, або вдаючи, що вірять, що це моральний аргумент. Вони заявляють: «Я хочу миру». Дехто навіть у своїх закликах до миру всерйоз посилається на «уроки німецької історії».
Оскільки я сьогодні тут отримую премію миру, здається, це доречна мить зазначити, що фраза «я хочу миру» не завжди є моральним аргументом. Також доречно сказати, що урок німецької історії не в тому, що німці повинні бути пацифістами. Навпаки, ось уже майже століття ми знаємо, що вимагати пацифізму перед обличчям агресивної, наступальної диктатури фактично означає умиротворення та прийняття цієї диктатури.
Я зовсім не перша людина, яка вказує на це. У 1938 році Томас Манн, на той час уже в еміграції, приголомшений ситуацією в Німеччині та самовдоволеністю ліберальних демократій, засудив «пацифізм, який приносить війну замість того, щоб її викорінити». У 1942 році, після початку Другої світової війни, Джордж Орвелл засудив своїх співвітчизників, які закликали Британію припинити боротьбу. «Пацифізм, — писав він, — обʼєктивно є профашистським. Це елементарний здоровий глузд.
Якщо ви перешкоджаєте військовим зусиллям однієї сторони, ви автоматично допомагаєте іншій
У 1983 році, в цій самій церкві, Манес Шпербер, лауреат тогорічної Премії миру, також виступив проти фальшивої моралі пацифістів свого часу, які тоді хотіли роззброїти Німеччину та Європу перед лицем радянської загрози: «Кожен, — заявив він, — хто вірить і хоче змусити інших повірити, що Європа без зброї, нейтральна і капітулююча, може забезпечити мир в осяжному майбутньому, помиляється і вводить в оману інших».
Думаю, ми можемо знову використати деякі з цих слів. Багато хто в Німеччині та Європі, хто зараз закликає до пацифізму перед обличчям російської навали, дійсно є, викорстовуючи фразу Орвелла, «об'єктивно проросійським». Їхні аргументи, якщо дійти до логічного підсумку, означають, що ми повинні погодитися з російським військовим завоюванням України, культурним знищенням України, будівництвом концентраційних таборів в Україні, викраденням дітей в Україні. Це означає, що ми повинні прийняти Gleichschaltung.
Ця війна триває вже майже три роки — тож подумаймо, що б означали заклики до миру на початку 1942 року? Ті, кого ми зараз прославляємо як учасників німецького опору, — чи вони просто хотіли миру? Чи вони намагалися досягти чогось важливішого?
Дозвольте сказати це чіткіше: ті, хто пропагує «пацифізм», і ті, хто готовий здати Росії не лише територію, а й людей, принципи та ідеали, абсолютно нічого не навчилися з історії двадцятого століття.
Магія фрази «ніколи знову» зробила нас сліпими до реальності
Тижні перед вторгненням у лютому 2022 року Німеччина, як і багато інших європейських країн, вважали війну настільки неможливою, що німецький уряд відмовлявся постачати Україні зброю. І тут криється іронія: якби Німеччина і решта країн НАТО завчасно забезпечили Україну цією зброєю, можливо, ми могли б запобігти вторгненню. Можливо, воно ніколи б не сталося. Можливо, та нерішучість також була, як сказав вже згаданий Томас Манн, «формою пацифізму, що приносить війну замість того, щоб її викорінити».
Але дозвольте мені повторити ще раз: Манн ненавидів війну, як і режим, який її пропагував. Орвелл ненавидів мілітаризм. Шпербер та його родина самі були біженцями від війни. Втім саме тому, що вони так пристрасно ненавиділи війну, і тому, що вони розуміли звʼязок між війною та диктатурою, вони виступали за захист ліберальних суспільств, які так цінували. В 1937 році Манн закликав до «войовничого гуманізму, свідомого своєї життєздатності і натхненного знанням того, що фанатикам без сорому і сумніву не можна дозволити експлуатувати і знищувати принципи свободи, терпіння, скептицизму». Орвелл писав: «Щоб вижити, часто доводиться боротися, а щоб боротися, треба забруднити руки. Війна — це зло, але часто це менше зло». Що ж до Шпербера, у 1983 році він заявив, що «ми, старі європейці, які відчуваємо відразу до війни, на жаль, самі повинні стати небезпечними, щоб зберегти мир».
Дорогі друзі, дорогі колеги!
Я цитую всі ці старі слова та промови, щоб переконати вас, що виклики, з якими ми стикаємось, не такі нові, якими вони здаються. Ми вже проходили через це раніше, і саме тому слова наших ліберально-демократичних попередників промовляють до нас. Європейські ліберальні суспільства вже стикалися з агресивними диктатурами раніше. Ми боролися проти них раніше. Ми можемо зробити це знову. І цього разу Німеччина є однією з ліберальних спільнот, яка може очолити боротьбу.
Щоб перешкодити росіянам у поширенні їхньої автократичної політичної системи, ми повинні допомогти українцям досягти перемоги, і не лише заради України.
Якщо існує хоча б найменший шанс, що військова поразка може допомогти покласти край цьому жахливому культу насильства в Росії, так само як військова поразка колись поклала край культу насильства в Німеччині, ми повинні ним скористатися
Наслідки цього будуть відчутні на нашому континенті і в усьому світі. Не лише в Україні, але й у сусідів України, у Грузії, у Молдові, у Білорусі. І не лише в Росії, але й серед союзників Росії: у Китаї, Ірані, Венесуелі, Кубі, Північній Кореї.
Це не лише військовий виклик. Це також боротьба проти безнадії, песимізму і навіть проти дедалі більшої привабливості автократичної влади, яка іноді також маскується під фальшивою мовою «миру». Ідея про те, що автократія безпечна і стабільна, а демократії спричиняють війну; що автократії захищають якусь версію традиційних цінностей, тоді як демократії деградують — усі ці тези також лунають з Росії та ширшого автократичного світу, а також від тих, хто всередині наших суспільств готовий сприймати кровопролиття і руйнування, які завдає російська держава, як неминучі.
Ті, хто приймає знищення демократій інших народів, менш схильні боротися проти знищення власної демократії. Хибна занепокоєність, мов вірус, швидко поширюється через кордони
Спокуса впасти у песимізм реальна. Перед обличчям того, що здається нескінченою війною та навалою пропаганди, легше просто змиритися з думкою про занепад. Але памʼятаймо, що поставлено на карту, за що борються українці — і саме вони, а не ми, ведуть реальну боротьбу. Вони борються за суспільство, подібне до нашого, де незалежні суди захищають людей від безпідставного насильства; де забезпечені свобода думки, слова та зібрання; де громадяни вільні брати участь у суспільному житті і не бояться наслідків; де безпека гарантована широким союзом демократій, а Європейський Союз є опорою для процвітання.
Автократи, як російський президент, ненавидять всі ці принципи, тому що вони загрожують їхній владі. Незалежні судді можуть притягнути представників влади до відповідальності. Вільна преса може викрити корупцію серед високопосадовців. Політична система, яка наділяє громадян повноваженнями, дозволяє їм змінювати своїх лідерів. Міжнародні організації можуть забезпечити верховенство права. Саме тому пропагандисти авторитарних режимів робитимуть все можливе, щоб підважити мову лібералізму та інституції, які пильнують наші свободи, щоб висміювати їх і принижувати — як у своїх країнах, так і в наших.
Я розумію, що для німців це новий досвід — коли їх просять про допомогу, коли їх закликають надавати зброю проти агресивної військової сили.
Але це і є справжній урок німецької історії: не в тому, що німці ніколи не повинні воювати, а в тому, що німці мають особливу відповідальність виступати на захист свободи і йти на ризики заради неї
Всі ми в демократичному світі навчені бути критичними і скептичними щодо наших власних лідерів і наших власних суспільств, тому нам може бути незручно, коли нас просять захищати наші найбільш засадничі принципи. Але, будь ласка, почуйте мене: не дозвольте скептицизму перерости в нігілізм. Ми, решта демократичного світу, потребуємо вас.
Перед обличчям потворної, агресивної диктатури на континенті наші принципи, наші ідеали та альянси, які ми побудували навколо них, є нашою найпотужнішою зброєю. Перед загрозою відродження авторитаризму ми, представники демократичного світу, — природні союзники. І тому ми маємо тепер підтвердити нашу спільну віру в те, що майбутнє може бути кращим, що війну можна виграти і що диктатуру можна знову перемогти; нашу спільну віру в те, що свобода можлива, і що справжній мир можливий, на цьому континенті і в усьому світі. І ми маємо діяти відповідно.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
