Ексклюзив
20
хв

Енн Епплбом: «Ті, хто пропагує «пацифізм» і готовий здати Росії територію, людей і ідеали, нічого не навчилися з історії XX століття»

«Оскільки я отримую премію миру, доречно зазначити, що фраза «я хочу миру» не завжди є моральним аргументом. Ось уже майже століття ми знаємо, що вимагати пацифізму перед обличчям агресивної, наступальної диктатури фактично означає умиротворення та прийняття цієї диктатури», — історикиня та журналістка у промові з нагоди вручення Премії миру німецьких книгарів 2024

Sestry

Енн Епплбом під час промови у Франкфурті, 20.10.2024. Фото: Martin Meissner/Associated Press/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Енн Епплбом — американська історикиня, письменниця та журналістка, яка багато пише про історію комунізму та розвиток громадянського суспільства в Центральній та Східній Європі. В 2004 вона отримала Пулітцерівську премію за книгу «Історія ГУЛАГу». А 20 жовтня — Премію миру німецьких книгарів 2024 в межах Франкфуртського книжкового ярмарку. Sestry публікують переклад промови Енн Епплбом з нагоди вручення цієї премії.

Промова Енн Епплбом з нагоди вручення Премії миру німецьких книгарів 2024

Ваші Високоповажності, дорогі друзі, колеги, книголюби й усі, хто зібрався тут у Франкфурті на цьому щорічному книжковому ярмарку, одному з найвизначніших фестивалів літератури у світі!

Дозвольте мені почати зі слів подяки вам, пане мер, і вам, Карін Шмідт-Фрідеріхс, за ваші добрі слова, а також подякувати журі за цю премію, яка стала для мене дійсно неочікуваною честю. Це честь для мене — опинитися в компанії попередніх лауреатів цієї премії, особливо романістів, філософів та поетів — усіх тих людей, що мають дар уявляти інші світи. Я ж навпаки — історикиня та журналістка, тобто людина, яка прагне пояснити і зрозуміти цей світ — а це завдання часто може менш надихати і менш задовольняти. Тому я особливо вдячна, що ви включили мене до цієї визначної групи.

Дозвольте також висловити особливу подяку Ірині Щербаковій, надзвичайній людині, яка почала свою карʼєру так само, як і я: опитуючи тих, хто вижив у радянському ГУЛАГу. Один лише нюанс: вона робила це на двадцять років раніше за мене, в час, коли робота з написання історії в Росії була небезпечною. Мені пощастило розпочати свою роботу над історією Радянського Союзу в 1990-х роках, в епоху, коли і ті, хто вижив, і історики могли вільно говорити, і коли здавалося — принаймні декому — що на основі засадничої, історичної правди, яку відкрили Щербакова та її колеги, можна побудувати нову Росію.

Ця можливість швидко згасла. Я навіть можу назвати конкретний момент, коли їй остаточно настав кінець. Це ранок 20 лютого 2014 року, коли російські війська незаконно вдерлися на півострів Крим. Це був момент, коли написання російської історії знов стало небезпечним. Тому що це був момент, коли минуле і теперішнє зіткнулися, коли минуле знов стало шаблоном для сьогодення.

Жоден історик трагедії не хотів би підвести очі, увімкнути телевізор і побачити, що ті речі, які він чи вона описували, повернулися знову. Коли я досліджувала історію ГУЛАГу в радянських архівах у 1990-х роках, я вважала, що ця історія належить далекому минулому. Коли кілька років потому я писала про радянський наступ на Східну Європу, я також думала, що описую епоху, яка закінчилася.

І коли я вивчала історію Голоду в Україні — трагедію, в центрі якої стояло прагнення Сталіна знищити Україну як націю — я не уявляла, що за мого життя подібна історія повториться

Але в 2014 році з тих самих радянських архівів були витягнуті старі плани, очищені від пилу і знову пущені в хід.

Для тих, хто забув про вторгнення в Крим, дозвольте мені нагадати, що сталося. Російські солдати, що захопили півострів, їздили на немаркованих машинах у формі без розпізнавальних знаків. Вони захопили урядові будівлі, усунули місцевих лідерів, заборонили їм доступ до їхніх робочих місць. У наступні кілька днів світ був спантеличений. Хто влаштував повстання? «Сепаратисти»? «Проросійські» українці?

Але я спантеличеною не була.

Я знала, що це російське вторгнення в Крим, тому що воно виглядало точно як радянське вторгнення в Польщу

Те вторгнення відбулось на сімдесят років раніше, в 1944 році. Його характерною особливістю також були радянські солдати в польській формі, підтримувана Радянським Союзом комуністична партія, яка вдавала, що говорить від імені всіх поляків, зманіпульований референдум і низка інших актів політичної фальсифікації, які були націлені заплутати не тільки польський народ, а й союзників Польщі в Лондоні та Вашингтоні.

Те російське вторгнення в Крим було лише початком. Після 2014, а потім і після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 ті жорстокі прийоми повторилися. Спочатку в Криму, потім в Донецьку і Луганську, потім під час окупації частин Харківської, Херсонської, Сумської та Київської областей російські солдати ставились до звичайних українців як до ворогів та шпигунів. Вони застосовували невиправдане насильство для тероризування людей в Бучі та інших місцях. Вони увʼязнювали цивільних за незначні порушення — наприклад, прив’язування стрічки з українськими кольорами до велосипеда — або іноді взагалі без причини. Вони створили катівні та фільтраційні табори, які можна назвати концтаборами. Вони трансформували заклади культури, школи та університети відповідно до націоналістичної, імперіалістичної ідеології нового режиму. Вони викрадали дітей, вивозили їх до Росії і змінювали їхню ідентичність, як колись робили нацисти в Польщі.

Вони відібрали в українців все, що робить їх людьми, що робить їх життєздатними, що робить їх унікальними

У різні часи, різними мовами такий тип агресії мав різні назви. Раніше ми говорили про совєтизацію. Зараз ми говоримо про русифікацію. Є також німецьке слово: Gleichschaltung (захоплення контролю над суспільними та політичними процесами, термін Третього Рейху — Ред.). Хоч би яке слово використовували, процес був однаковий. Він означає насадження автократичного свавілля: держави без верховенства права, без забезпечення прав людини, без підзвітності, без стримувань і противаг. Це означає знищення всіх натяків, залишків, ознак ліберально-демократичного порядку — того, що німецькою називають Freiheitliche demokratische Grundordnung (Вільного демократичного основного порядку). Це означає побудову режиму, визначеного як тоталітарний, який, як висловився Муссоліні, проголошує: «Все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави».

У 2014 році Росія вже була на шляху до перетворення на тоталітарне суспільство, вже ініціювавши дві жорстокі війни в Чечні, вбиваючи журналістів та заарештовуючи критиків. Проте після 2014 року цей процес прискорився. Російський досвід окупації в Україні проклав шлях до жорсткішої політики всередині самої Росії. Протягом років після вторгнення в Крим опозиція зазнала ще більшого репресивного тиску, незалежні установи були повністю заборонені. «Меморіал», унікальна історична та правозахисна група, була однією з них.

Цей глибокий звʼязок між автократією та імперськими загарбницькими війнами має свою логіку. Якщо ви щиро вірите, що ви і ваш режим мають право контролювати всі установи, всю інформацію, всі організації; в те, що ви можете відібрати в людей не тільки права, а й ідентичність, мову, власність, життя, тоді ви, звичайно, також вірите, що ви маєте право вчиняти насильство проти будь-кого. Ви також не будете виступати проти людських втрат, що завдає така війна: якщо звичайні люди не мають прав, влади, голосу, то яке значення має, живі вони чи вмирають?

Ця взаємозалежність зовсім не нова. Два століття тому Іммануїл Кант, в памʼять про якого була створена ця премія, також описав звʼязок між деспотизмом та війною. Більше двох тисячоліть тому Арістотель писав, що тиран схильний «розпалювати війни, щоб зберегти свою монополію на владу». Той самий аргумент і та сама цитата Арістотеля фігурували в одній з листівок, які поширювала в 1942 році в цій країні (тобто в Німеччині — Ред.) група спротиву «Біла троянда». Також у ХХ столітті Карл фон Осецький, німецький журналіст і активіст, став запеклим супротивником війни, не в останню чергу через те, що вона робила з культурою його власної країни. У 1932 році він писав: «Ніде немає такої віри у війну, як у Німеччині… ніде люди не схильні більше закривати очі на її жахи і нехтувати її наслідками, ніде солдатство не прославляється більш бездумно».

З моменту вторгнення в Крим у 2014 році цей самий процес мілітаризації, це саме прославлення війни охопило Росію. Тепер російські школи готують малих дітей бути солдатами. Російське телебачення заохочує росіян ненавидіти українців, вважати їх недолюдьми. Російська економіка мілітаризована: близько 40% національного бюджету тепер витрачається на зброю. Для отримання ракет і боєприпасів Росія тепер укладає угоди з Іраном і Північною Кореєю, які є одними з найжорстокіших диктатур на планеті. Постійні розмови про війну в Україні також нормалізували ідею війни в Росії, роблячи інші війни більш імовірними. Російські лідери тепер невимушено говорять про використання ядерної зброї проти своїх інших сусідів і регулярно погрожують вторгнутися до них.

Як і в Німеччині часів фон Осецького, критика війни в Росії не просто не заохочується. Вона незаконна. У 2022 році мій друг Владімір Кара-Мурза прийняв сміливе рішення повернутися до Росії і виступити проти вторгнення звідти. Чому? Тому що він хотів, щоб історичні книги зафіксували, що хтось виступав проти війни. Він заплатив дуже високу ціну. Його заарештували. Його здоров’я погіршилося. Його тримали в ізоляції. Коли він та інші люди, що були несправедливо ув’язнені, нарешті були звільнені в обмін на групу російських шпигунів і злочинців, зокрема вбивцю, звільненого з німецької в’язниці, його поневолювачі натякнули, що йому слід бути обережним, бо в майбутньому його можуть отруїти. Він мав підстави вірити їм, оскільки агенти російських спецслужб отруювали його вже двічі.

Але він не був єдиним. З 2018 року понад 116 000 росіян зазнали кримінального або адміністративного покарання за висловлювання своїх думок. Тисячі з них були покарані конкретно за те, що виступали проти війни в Україні. Їхня героїчна боротьба здебільшого ведеться в тиші. Їхні голоси не можуть бути почуті, оскільки режим встановив тотальний контроль над інформацією в Росії.

А як щодо нас? Як щодо всіх нас тут, що зібрались в історичній церкві (Церква Святого Павла, де 1848-1849 засідали делегати першого німецького парламенту — Ред.) — місці, що так тісно повʼязане з німецькою демократією, з німецькою ліберальною традицією?

Як щодо всіх нас в інших частинах Європи — що нам слід робити? Наші голоси не обмежуються і не придушуються. Нас не увʼязнюють і не отруюють за висловлення власних думок. Як нам реагувати на відродження форми правління, яка, як ми думали, назавжди зникла з цього континенту?

Окупація та знищення сходу України відбувається всього за день їзди на автомобілі звідси або за дві години польоту, якби аеропорти були відкриті. Це майже така сама відстань, як звідси до Лондона.

У перші, перевантажені емоціями дні війни, дійсно багато хто приєднався до хору підтримки. У 2022 році, як і в 2014-му, європейці знову увімкнули свої телевізори і побачили сцени, які вони знали лише з підручників історії: жінки та діти, які туляться на вокзалах, танки, що котяться через поля, розбомблені міста. У той момент багато речей раптом стали зрозумілими. Слова швидко трансформувались у дії. Понад п’ятдесят країн приєдналися до коаліції допомоги Україні, військової та економічної — альянсу, створеного з безпрецедентною швидкістю. Я сама була свідком, у Києві, Одесі та Херсоні, якою ефективною є продовольча допомога, військова допомога, європейська підтримка. Це здавалося дивом.

Однак поки війна триває, поступово виринають сумніви. І це не дивно.

З 2014 року віра в демократичні інституції та союзи різко впала — як у Європі, так і в Америці. Можливо, наша байдужість до вторгнення в Крим зіграла в цьому занепаді більшу роль, ніж ми звикли думати

Рішення прискорити економічну співпрацю з Росією після вторгнення, безумовно, створило як моральну, так і фінансову корупцію, а також цинізм. Цей цинізм був далі посилений російською дезінформаційною кампанією, яку ми ігнорували.

Тепер, зіткнувшись з найбільшим у наш час викликом нашим цінностям та інтересам, демократичний світ починає хитатися.

Багато хто бажає, щоб бойові дії якимось магічним чином припинилися. Інші хочуть змінити тему на Близький Схід, ще один жахливий, трагічний конфлікт, але той, в якому ми, європейці, маємо набагато менше впливу і майже не маємо можливості визначати розвиток подій

Світ Гоббса вимагає багато від наших ресурсів солідарності. Глибша залученість до однієї трагедії не означає байдужості до інших. Ми повинні робити те, що можемо, там, де наші дії зможуть щось змінити.

Поступово набирає силу й інша група, особливо тут, у Німеччині. Це люди, які не підтримують і не засуджують, а радше прагнуть стати над суперечкою — вірячи, або вдаючи, що вірять, що це моральний аргумент. Вони заявляють: «Я хочу миру». Дехто навіть у своїх закликах до миру всерйоз посилається на «уроки німецької історії».

Оскільки я сьогодні тут отримую премію миру, здається, це доречна мить зазначити, що фраза «я хочу миру» не завжди є моральним аргументом. Також доречно сказати, що урок німецької історії не в тому, що німці повинні бути пацифістами. Навпаки, ось уже майже століття ми знаємо, що вимагати пацифізму перед обличчям агресивної, наступальної диктатури фактично означає умиротворення та прийняття цієї диктатури.

Я зовсім не перша людина, яка вказує на це. У 1938 році Томас Манн, на той час уже в еміграції, приголомшений ситуацією в Німеччині та самовдоволеністю ліберальних демократій, засудив «пацифізм, який приносить війну замість того, щоб її викорінити». У 1942 році, після початку Другої світової війни, Джордж Орвелл засудив своїх співвітчизників, які закликали Британію припинити боротьбу. «Пацифізм, — писав він, — обʼєктивно є профашистським. Це елементарний здоровий глузд.

Якщо ви перешкоджаєте військовим зусиллям однієї сторони, ви автоматично допомагаєте іншій

У 1983 році, в цій самій церкві, Манес Шпербер, лауреат тогорічної Премії миру, також виступив проти фальшивої моралі пацифістів свого часу, які тоді хотіли роззброїти Німеччину та Європу перед лицем радянської загрози: «Кожен, — заявив він, — хто вірить і хоче змусити інших повірити, що Європа без зброї, нейтральна і капітулююча, може забезпечити мир в осяжному майбутньому, помиляється і вводить в оману інших».

Думаю, ми можемо знову використати деякі з цих слів. Багато хто в Німеччині та Європі, хто зараз закликає до пацифізму перед обличчям російської навали, дійсно є, викорстовуючи фразу Орвелла, «об'єктивно проросійським». Їхні аргументи, якщо дійти до логічного підсумку, означають, що ми повинні погодитися з російським військовим завоюванням України, культурним знищенням України, будівництвом концентраційних таборів в Україні, викраденням дітей в Україні. Це означає, що ми повинні прийняти Gleichschaltung.

Ця війна триває вже майже три роки — тож подумаймо, що б означали заклики до миру на початку 1942 року? Ті, кого ми зараз прославляємо як учасників німецького опору, — чи вони просто хотіли миру? Чи вони намагалися досягти чогось важливішого?

Дозвольте сказати це чіткіше: ті, хто пропагує «пацифізм», і ті, хто готовий здати Росії не лише територію, а й людей, принципи та ідеали, абсолютно нічого не навчилися з історії двадцятого століття.

Магія фрази «ніколи знову» зробила нас сліпими до реальності

Тижні перед вторгненням у лютому 2022 року Німеччина, як і багато інших європейських країн, вважали війну настільки неможливою, що німецький уряд відмовлявся постачати Україні зброю. І тут криється іронія: якби Німеччина і решта країн НАТО завчасно забезпечили Україну цією зброєю, можливо, ми могли б запобігти вторгненню. Можливо, воно ніколи б не сталося. Можливо, та нерішучість також була, як сказав вже згаданий Томас Манн, «формою пацифізму, що приносить війну замість того, щоб її викорінити».

Але дозвольте мені повторити ще раз: Манн ненавидів війну, як і режим, який її пропагував. Орвелл ненавидів мілітаризм. Шпербер та його родина самі були біженцями від війни. Втім саме тому, що вони так пристрасно ненавиділи війну, і тому, що вони розуміли звʼязок між війною та диктатурою, вони виступали за захист ліберальних суспільств, які так цінували. В 1937 році Манн закликав до «войовничого гуманізму, свідомого своєї життєздатності і натхненного знанням того, що фанатикам без сорому і сумніву не можна дозволити експлуатувати і знищувати принципи свободи, терпіння, скептицизму». Орвелл писав: «Щоб вижити, часто доводиться боротися, а щоб боротися, треба забруднити руки. Війна — це зло, але часто це менше зло». Що ж до Шпербера, у 1983 році він заявив, що «ми, старі європейці, які відчуваємо відразу до війни, на жаль, самі повинні стати небезпечними, щоб зберегти мир».

Дорогі друзі, дорогі колеги!

Я цитую всі ці старі слова та промови, щоб переконати вас, що виклики, з якими ми стикаємось, не такі нові, якими вони здаються. Ми вже проходили через це раніше, і саме тому слова наших ліберально-демократичних попередників промовляють до нас. Європейські ліберальні суспільства вже стикалися з агресивними диктатурами раніше. Ми боролися проти них раніше. Ми можемо зробити це знову. І цього разу Німеччина є однією з ліберальних спільнот, яка може очолити боротьбу.

Щоб перешкодити росіянам у поширенні їхньої автократичної політичної системи, ми повинні допомогти українцям досягти перемоги, і не лише заради України.

Якщо існує хоча б найменший шанс, що військова поразка може допомогти покласти край цьому жахливому культу насильства в Росії, так само як військова поразка колись поклала край культу насильства в Німеччині, ми повинні ним скористатися

Наслідки цього будуть відчутні на нашому континенті і в усьому світі. Не лише в Україні, але й у сусідів України, у Грузії, у Молдові, у Білорусі. І не лише в Росії, але й серед союзників Росії: у Китаї, Ірані, Венесуелі, Кубі, Північній Кореї.

Це не лише військовий виклик. Це також боротьба проти безнадії, песимізму і навіть проти дедалі більшої привабливості автократичної влади, яка іноді також маскується під фальшивою мовою «миру». Ідея про те, що автократія безпечна і стабільна, а демократії спричиняють війну; що автократії захищають якусь версію традиційних цінностей, тоді як демократії деградують — усі ці тези також лунають з Росії та ширшого автократичного світу, а також від тих, хто всередині наших суспільств готовий сприймати кровопролиття і руйнування, які завдає російська держава, як неминучі.

Ті, хто приймає знищення демократій інших народів, менш схильні боротися проти знищення власної демократії. Хибна занепокоєність, мов вірус, швидко поширюється через кордони

Спокуса впасти у песимізм реальна. Перед обличчям того, що здається нескінченою війною та навалою пропаганди, легше просто змиритися з думкою про занепад. Але памʼятаймо, що поставлено на карту, за що борються українці — і саме вони, а не ми, ведуть реальну боротьбу. Вони борються за суспільство, подібне до нашого, де незалежні суди захищають людей від безпідставного насильства; де забезпечені свобода думки, слова та зібрання; де громадяни вільні брати участь у суспільному житті і не бояться наслідків; де безпека гарантована широким союзом демократій, а Європейський Союз є опорою для процвітання.

Автократи, як російський президент, ненавидять всі ці принципи, тому що вони загрожують їхній владі. Незалежні судді можуть притягнути представників влади до відповідальності. Вільна преса може викрити корупцію серед високопосадовців. Політична система, яка наділяє громадян повноваженнями, дозволяє їм змінювати своїх лідерів. Міжнародні організації можуть забезпечити верховенство права. Саме тому пропагандисти авторитарних режимів робитимуть все можливе, щоб підважити мову лібералізму та інституції, які пильнують наші свободи, щоб висміювати їх і принижувати — як у своїх країнах, так і в наших.

Я розумію, що для німців це новий досвід — коли їх просять про допомогу, коли їх закликають надавати зброю проти агресивної військової сили.

Але це і є справжній урок німецької історії: не в тому, що німці ніколи не повинні воювати, а в тому, що німці мають особливу відповідальність виступати на захист свободи і йти на ризики заради неї

Всі ми в демократичному світі навчені бути критичними і скептичними щодо наших власних лідерів і наших власних суспільств, тому нам може бути незручно, коли нас просять захищати наші найбільш засадничі принципи. Але, будь ласка, почуйте мене: не дозвольте скептицизму перерости в нігілізм. Ми, решта демократичного світу, потребуємо вас.

Перед обличчям потворної, агресивної диктатури на континенті наші принципи, наші ідеали та альянси, які ми побудували навколо них, є нашою найпотужнішою зброєю. Перед загрозою відродження авторитаризму ми, представники демократичного світу, — природні союзники. І тому ми маємо тепер підтвердити нашу спільну віру в те, що майбутнє може бути кращим, що війну можна виграти і що диктатуру можна знову перемогти; нашу спільну віру в те, що свобода можлива, і що справжній мир можливий, на цьому континенті і в усьому світі. І ми маємо діяти відповідно.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress