Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Мурал як символ солідарності з Україною. Фото:FB/UM
No items found.
Наприклад, такий епізод. Ось їду я до неї в лікарню і думаю: скільки ж це уже місяців? Я весь цей час живу своїм доволі звичним життям — те, се, щоденна рутина у Києві, яка час від часу трохи розхитується атаками російських ракет і дронів, часті відрядження за кордон, виховання сина, стосунки із моїм чоловіком, який то у війську, то вдома. Але, загалом, нормальне у мене життя. А моя хоробра сильна подруга вже 9 місяців лежить у лікарні, точніше різних лікарнях, починаючи з військового госпіталю. Ще минулої зими вона, військова Сил Спеціальних Операцій, потрапила в біду: її машина наїхала на міну у зоні бойових дій. І понеслося — безліч складних операцій, нестерпного болю, безсонних ночей, складної реабілітації. Але ось я вкотре заходжу до неї в палату, і вона сміється, як завжди. «Так, Цілик, ходімо надвір, будемо сидіти на лавці. Візьми оце в свою сумку». «Оце» — це пляшка просекко, яку вона дістає з тумбочки у лікарняній палаті.
І ми йдемо повільно (моя подруга нарешті знову ходить! Шкутильгає, але впевнено йде на своїх двох) у тепле літнє пряне надвечір’я, сидимо під тихими каштанами, пікнікуємо замовленою у сервісі доставки їжею та веселими бульбашками і мріємо про майбутнє. Так, ми будуємо спільні плани, хоча здавалося, що ця функція вже відсутня в нашому арсеналі можливостей. Ми плануємо, як моя подруга вчитиме мене водити авто, мріємо, що заліземо вдвох на вершечок гори, міркуємо про перспективи наших ще малих синів. На якусь мить легко забути, що триває війна, і лише інші пацієнти лікарні — молоді красені з ампутованими кінцівками, деякі на візочках — своєю присутністю неподалік від нас швидко повертають мене до реальності.
З дітьми у прифронтовій зоні Донеччини
Або таке. Я листуюся з іншою своєю доброю приятелькою. Колись я знімала кіно про цю багатодітну маму-одиначку, мою ровесницю, яка, попри всі виклики проживання з дітьми у прифронтовій зоні Донеччини, довгий час ухитрялася не лише забезпечувати їм там гідне життя, а й наповнювати його сенсами, радістю, любов’ю до різних мистецтв. І все ж із початком повномасштабного вторгнення Росії вони мусили врешті виїхати. Тепер їхній затишний дім у Красногорівці частково пошкоджений, не кажучи вже про чимало цілком знищених обстрілами об’єктів у місті. Все змінилося. Що й говорити про сусідню Мар’їнку, яку росіяни загалом стерли з лиця землі.
Перед поїздкою до Красногорівки, на пероні вокзалу
Герої мого фільму живуть нині у Вільнюсі, будують там нове життя, вчаться (університет, школи, садок…). Моя подруга, їхня мама, тяжко тужить за домом, але вертатися їм поки нікуди. Про все це вона мені тепер пише винятково українською, колись, у часи зйомок мого фільму, настільки екзотичною для неї мовою, що я не могла й подумати, що вона, як і її діти, змінить до цього ставлення. Але ні, все тепер інакше. «А ще тепер я вчуся на водійку тролейбуса», — додає моя подруга. «О, я приїду нарешті у Вільнюс і покатаєш мене?» — жартую та водночас дуже пишаюся цією незламною мамою п’ятьох дітей, котра завжди вчиться чогось нового і міряється з новими складними випробуваннями.
Такі звичайні і незвичайні українські жінки
Або ще таке. Ми святкуємо День народження іншої моєї доброї приятельки, чиє життя змінилося надто кардинально й жорстоко минулої зими. Неймовірно красива зовнішньо і внутрішньо жінка, що мала таку ж неймовірно красиву сім’ю. Та з початком повномасштабного вторгнення Росії її чоловік, геть далекий від військового досвіду режисер монтажу, вступив до лав ЗСУ. У грудні 2022 року цей уже військовий командир із позивним «Тарантіно» загинув під Соледаром, і я досі не можу забути особливо щемкий день прощання із ним. Але більшість його знайомих і друзів розійшлися потім додому звично жити далі, а його дружина і донька лишилися зі своєю страшною бідою віч-на-віч.
На зйомках фільму «Жінки, що грають в ігри»
Однак сьогодні ми разом. Моя приятелька не планувала відзначати власне свято, та в неї є друзі, що подбали про це. Принесли квіти, подарунки, власноруч вирощені зворушливі огірки й ожину в кошику. Ми сидимо на літньому майданчику маленького затишного бару на Подолі в Києві, пліткуємо, сміємося, заряджаємося одне від одного світлими іскрами. Серед нас є військовий у звільненні — вже завтра він вирушить на передову, але сьогодні це такий самий цивільний, принаймні на позір. Бар, в якому ми сидимо, нещодавно відкрила разом із другом інша моя добра приятелька. Вона та її чоловік теж дещо знають про втрати: їхній затишний будинок у перші ж тижні вторгнення було зруйновано російським снарядом. Але тепер моя приятелька здійснила свою мрію: відкрила бар для друзів і назвала його «Басамани». На свій сором, я не знала значення цього слова, тому поґуґлила. Басаман — це смуга на тілі від удару. Що ж, влучно…
Роззираюся довкола і бачу так багато людей із басаманами, синцями, шрамами, ранами, травмами, видимими і невидимими. Це люди обох статей, але для мене з моєю жіночою оптикою вразливість інших жінок трохи більш очевидна й близька.
Тому цей текст зараз про них — моїх подруг і приятельок. Я фокусуюся на своєму близькому колі і мене вражають теперішні масштаби наших нових ролей. Бійчині і ветеранки, активні волонтерки, дружини військових, вимушені переселенки, вдови…
Якось я їхала машиною у компанії ще трьох жінок. Ми гнали засніженою трасою, слухали музику, говорили про суттєве і несуттєве, сміялися. Ми всі були в цивільному одязі, красиві й молоді, і коли чиїсь зацікавлені очі на черговій заправці роздивлялися нашу зграйку із кавою та хот-догами, то навряд чи могли вгадати те, що стоїть за цими жінками. Ну а я раптом подивилася на нас іншими очима й замислилася. Ветеранка і дівчина полоненого, військова, ветеранка і вдова. Ну і я, дружина військового, що на сьогодні вже є цілком тривіальною для величезної кількості українських жінок роллю. Такі звичайні і незвичайні українські жінки, що вміють голосно сміятися, аби не плакати зайвий раз.
Всередині мене утворилася безіменна пустка
…Я пам’ятаю, як ти на моєму балконі сказала напередодні повномасштабного вторгнення: «Лікую зараз спину. Або нарешті наважуся народити дитину, або доведеться знову вдягати бронежилет».
…Я ніколи не забуду, як ти мене і мого сина вивезла з Києва у дні найбільшої тривожності і як була поруч кожного разу, коли я потребувала допомоги.
…Я не зможу удавати, що не почула ці страшні твої слова: «Не думаю, що доживу до кінця війни». У тобі тече гаряча кров повстанців і воїнів, але я хочу, щоб ти жила, а не загинула за Україну.
…Я поняття не маю, що ти насправді відчуваєш і які маєш виклики у своїх далеких далях — іншій країні, куди ти вивозила дитину від війни, але раптом опинилася у клітці, за глухою стіною самотності.
…Я не знала, що тобі сказати, коли ти ділилася зі мною такою страшною розповіддю про те, як власноруч вдягала скалічене тіло коханого чоловіка у військову парадну форму перед похованням.
…Я почуваюся німою, безсилою і безпорадною, коли не вмію підтримати тебе, що втратила сина. І тебе, яка вже стільки місяців нічого не знає про долю власного чоловіка.
…Я відчула, як всередині мене утворилася безіменна пустка, коли дізналася про твою трагічну смерть від російської ракети. Немає нічого страшнішого, аніж дивитися під час твого похорону на тоненьку постать твого сина ніжного віку.
Рідні дівчаточка: мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі
Ти, ти, ти… Все це різні люди. Зрілі впевнені у собі жінки і розгублені юнки. Літні пані, котрі все життя мріяли пожити нарешті спокійно. Мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі. Рідні дівчаточка, як я часто називаю своїх мам (ні, у мене не настільки сучасна сім’я, я маю на увазі мою рідну маму і хрещену, яка все життя поруч).
На прем'єрі фільму
Мене часто вражає те, як вони вміють сміятися перед лицем болю і смерті, скільки в них внутрішньої сили, зухвалості, вітальності. Так, я розумію, що все це певна форма захисту, не така ж я дурна. Сама знаю, як просміюється на видиху чорний біль від втрати, як за міцно стуленими зубами і під намальованими на кожен день усмішками сховано ніколи не озвучений крик, як буває холодно, порожньо, страшно, тоскно. Точніше, не так — я знаю, але, водночас, не знаю, адже я не взувала ваших кросівок й елегантних туфель, не була на вашому місці, я можу лише здогадуватися часом про те, що ви в собі насправді носите. Але дозвольте сказати, що я захоплююся вами, дозвольте трохи патетики і надмірних емоцій, дозвольте висловити вам співчуття. Ні-ні, я не жалію вас, це інше, лише тулюся і віддаю трохи тепла незграбно, але ж і щиро.
Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швейцарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Про Швейцарію співрозмовниці Sestry.eu говорить як про країну максимально безпечну для жінок. Втім оголошення, в яких шукають виключно українок для побачень, рекомендують оминати. Часто за ними приховується бажання чоловіка знайти залежну жінку: вона не буде висувати таких вимог як швейцарки, або жінки з сусідніх європейських країн.
Любов по-швейцарськи
Співрозмовниці Sestry.eu розділилися на дві групи. Одна стверджувала, що швейцарці дуже відкриті до стосунків з еміґрантками/еміґрантами. І це, власне, підтверджує статистика. У 2019 році 36 % всіх офіційних шлюбів швейцарців були укладені з іноземними громадянами. Ймовірно, йдеться про великі міста, де люди більш мультикультурні, багато хто знає англійську мову, яка полегшує комунікацію.
Разом з тим, інша частина говорить про протилежне. Нібито швейцарці «налякані» історіями про користолюбність «слов'янських жінок». Що вони дуже закриті та наші жінки можуть розраховувати на побачення з такими ж еміґрантами. Тут криються інші небезпеки. Хоча українки походять з досить ще патріархального суспільства, уклад життя еміґрантів зі східних країн, з мусульманської культури, може бути абсолютно їм неприйнятним.
— На сайті знайомств мене обирали, переважно, африканці, албанці, інколи італійці, — розповіла одна зі співрозмовниць Sestry.eu, яка попросила її не називати,— швейцарці дуже важко сходяться з людьми іншої культури. Та й загалом, вони дуже обережні, тривалий час приглядаються до людини, вони не з тих, хто кинеться у стосунки з головою. Будуть дуже повільно зближуватися. Бояться відмови, тому можуть тривалий час спілкуватися, і не запрошувати на зустрічі. Однак якщо вже наважаться, то це буде максимально приємне спілкування. Бо вони все ж досить консервативні, хочуть робити перший крок самостійно.
Варто оминати оголошення на сайтах, де в описі пишеться про те, що чоловік шукає «дружину-українку». Часто за ним приховується бажання знайти собі залежну жінку, якою можна буде легко маніпулювати через її статус біженки
Це стосується, загалом, всіх країн. Швейцарки тривалий час боролися за рівноправ'я, вони хочуть до себе рівного ставлення, поваги, розподілу обов’язків. Українок часто змальовують як більш домашніх, невибагливих, покірних жінок. Ці якості в ціні у місцевих чоловіків, які з різних причин не доросли для рівноправних стосунків з партнеркою.
Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що часто зустрічаються з упередженнями щодо українок,їх сприймають як людей з «третього світу», в якому не знають, що таке антипригарна сковорідка, міксер чи посудомийна машина. Цими спостереженнями ділилися жінки, які жили, переважно, у невеликих населених пунктах.
Фото: Shutterstock
Повага до особистих кордонів
Українки, які через війну опинилися у Швейцарії, кажуть про повагу до особистого простору людини. Якщо ти в басейні, то ніхто не буде розглядати твоє тіло, це непристойно.
На вулиці тобі не будуть відпускати слизьких компліментів, як би гарно ти не виглядала, але й на побачення навряд чи запросять. Бо це може бути розцінене як домагання, порушення кордонів іншої людини.
Багато пар все ще знайомляться традиційним способом — в компаніях, на роботі, через активності, у школі, в університеті, на вечірках. Втім додатки для знайомств набирають популярності, особливо у великих містах
Українки попереджають, що варто уважно читати описи на сторінках чоловіків. Якщо там написано, що чоловіка цікавить тільки формат на ніч, він не бреше. Разом з тим, про серйозність намірів теж відверто артикулюють.
— Власне мене це дуже підкуповує тут, — каже українка Юлія, яка у Швейцарії будує стосунки з місцевим чоловіком, — люди будують дорослі, серйозні стосунки, про все говорять на старті. Немає такого, що ти розраховуєш на партнерство, на вірність, тобі це обіцяють заради того, щоб затягнути у ліжко, а потім зникають. Тут і чоловіки, і жінки досить відверто говорять про свої очікування від стосунків.
Фото: Shutterstock
Юлія — класична красуня. Однак в Україні тривалий час була самотня, сама виховувала сина.
— Якось подруга зареєструвала мене на сайті для знайомств в Україні. У неї схожа ситуація. На сайті я побула якийсь час і швидко видалилася, оскільки мене просто завалили непристойними фото, пропозиціями сексуального характеру. Моя подруга в Україні на різних сайтах роками шукає партнера, але до цього часу одна.
В Швейцарії жінка наважилася на розміщення анкети, бо захотіла, щоб її просто обійняла якась жива людина.
— Я працювала у дві зміни: зранку в школі, ввечері за барною стійкою. Вдома у мене був «колючий» син-підліток, хвора на онкологію близька родичка. За три місяці від переляку я вивчила німецьку мову, англійську знала дуже добре до того, валилася з ніг від перевтоми. Життя в Швейцарії дуже дороге. Бачила, як вечорами в бар приходять наші дівчата, проводять час, спілкуються. Було трохи заздрісно. Мої думки, мабуть, прочитав фейсбук, який показав мені рекламу місцевого сайту знайомств. Він платний, як для жінок, так і для чоловіків, але я наважилася зареєструватися.
В анкеті вона чесно написала, що шукає спілкування, спільного проведення часу, пізнання один одного, а лише потім, можливо, тривалих стосунків. Юля каже, що важко звикала до місцевих традицій.
В українській культурі на початковій стадії стосунків у жінок є очікування, що чоловік буде тебе «завойовувати»: дарувати квіти, водити в ресторан, купувати якісь подарунки, вирішувати якісь проблеми. Тут це можливо, переважно, коли люди вже визначилися, що вони будують пару разом.
Фото: Shutterstock
— Багато жінок тут заробляють на рівні з чоловіками. Пропозиція поділити рахунок — чесна, якщо ви на початковій стадії стосунків. Місцеві жінки мені радили завжди пропонувати розділити рахунок, але жоден чоловік не прийняв цієї пропозиції. Щодо квітів, подарунків, знаків уваги — та ж історія. Якщо це етап знайомства, залицяння, ви чужі один одному люди, то чому він повинен щось для вас робити? У стосунках буде все: і квіти, і увага, і спільні подорожі. Наші жінки часто ображаються, що швейцарці не вкладаються на початковому етапі, але у них своя логіка. На етапі залицяння вони не сприймають, що зобов'язані цій, чужій по суті, жінці чимось. Коли ви в парі, то ставляться вже по-іншому, так як українці на етапі залицяння. Однак ця турбота нікуди не зникає.
Юлія каже, що для тривалих стосунків швейцарці, якщо це зріла людина, шукають собі не домогосподарку, а партнерку, цікаву особистість, з якою приємно буде ділити життя
— Прибрати вдома, приготувати вечерю вони можуть й самі, — каже жінка, — власне я шукала людину, з якою мені буде максимально комфортно. Тому зараз з чоловіком виховуємо разом його трьох дітей та мого сина. У мене було багато різних варіантів, але до серця припав саме він.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, наступні країни — Італія та Іспанія.
«Україну та український прапор буде видно в Парижі. Участь в Іграх у нашій ситуації — це вже перемога», — наголосив Вадим Гутцайт, президент НОК України та ексміністр молоді та спорту.
Вадим Гутцайт, колишній шабліст і олімпійський чемпіон у складі збірної на Іграх в Барселоні (1992), підкреслив труднощі, з якими стикаються українські спортсмени, зокрема часті перебої в електропостачанні та постійні напади з боку Росії.
«Проблемою також є відсутність належної інфраструктури, яка б дозволяла спортсменам тренуватися», — зазначив він.
Чиновник повідомив, що в результаті дій російської армії з 24 лютого 2022 року було зруйновано понад 500 українських спортивних об'єктів.
— Українські спортсмени стикаються з тими ж проблемами, що і будь-який громадянин — втрачають свої домівки, близьких та змушені переїжджати через окупацію
Гутцайт зазначив, що деякі з них «заплатили найвищу ціну».
«Внаслідок російської агресії проти України загинуло 488 українських спортсменів», — повідомив Гутцайт і додав, що за кілька днів до початку Ігор у Парижі відбувся марш пам'яті вбитих спортсменів, організований Союзом українців у Франції та Світовим конгресом українців, в якому взяли участь понад тисячу людей.
Підкреслюючи роль спортсменів як амбасадорів країни, Гутцайт сказав:
— На міжнародних заходах і змаганнях представники України говорять правду про війну, піднімають український прапор і нагадують про необхідність підтримки. Україна захищає свою цілісність, незалежність та державні інтереси
У зв'язку з російською агресією Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дозволив російським і білоруським спортсменам брати участь в Іграх лише під нейтральним прапором, без національної символіки та кольорів і за спеціальним запрошенням, яке могло відбутися після виконання всіх вимог нейтралітету. За цією формулою на старт Ігор, ймовірно, вийдуть 16 білоруських і 15 російських спортсменів.Така невелика кількість запрошених спортсменів з двох країн-агресорів пов'язана, серед іншого, з тим, що Україна, підкреслив Гутцайт, надала докази приналежності російських і білоруських спортсменів до лав зьройних сил або засвідчила їхню підтримки режимів у своїх країнах.
НОК України та Міністерство молоді та спорту України, за його словами, видало відповідні рекомендації збірній, як уникнути конфронтацій з представниками цих країн.
«Для України найголовніше — це безпека наших спортсменів. Ми подбали про те, щоб олімпійці уникали контактів зі спортсменами з Росії та Білорусі», — визнав колишній міністр. Він також висловив переконання, що Росія не зможе використати Ігри в пропагандистських цілях через обмежену кількість спортсменів і відсутність прапора та гімну.
Олімпійські ігри в Парижі розпочнуться у п'ятницю. Це вже втретє, коли Париж приймає ці престижні змагання. Цього року 10 500 спортсменів змагатимуться у 32 дисциплінах за 329 комплектів медалей.
Найкращі фільми літа 2024, в яких головна героїня — жінка:
1. “Мадам Кліко”
Байопік, у прокаті з 18 липня
Історія життя Барбе-Ніколь Понсарден-Кліко, яка отримала у спадок від чоловіка виноградники й зуміла поліпшити якість ігристого вина настільки, що воно стало прозорим, смачним і відомим на весь світ. Завдяки непересічному розуму, сміливості протистояти чоловікам і управлінським талантам вона створила імперію шампанського. І за всіма цими процесами вельми приємно спостерігати.
2. “Бабуся з міста”
Комедійна драма, в прокаті з 20 червня
Фільм про три покоління жінок, прикрашений Катрін Деньов. Сюжет простий: дівчина ніколи не бачила свою бабусю і знайомиться з нею тільки тоді, коли та приїжджає доглянути дочку, хвору на рак. Жінки проходять шлях від взаємних звинувачень і відторгнення до прийняття і любові. І розуміють: “Насправді так круто, коли ми всі разом. І коли мама поруч”.
3. “Емілі в Парижі”, 4 сезон
Комедійно-драматичний серіал, з 15 серпня на Netflix
Для тих, кому 3 сезон серіалу про Емілі та її друзів розбив серце, зняли черговий сезон, в якому ще більше заплутаних стосунків і модних суконь. А ще у всій своїй красі предстає не тільки Париж, але також Рим.
4. “Забери мене на місяць”
Комедійна мелодрама, в прокаті з 11 липня
Події відбуваються під час космічної гонки між США та Радянським Союзом у 1960-х роках. Американським космічним програмам бракує народної підтримки, і NASA наймає фахівчиню з маркетингу, яка не тільки закохує в астронавтів усю країну, але й сама закохується у відповідального за запуск Аполлона-11. Фільм прикрашено Скарлетт Йоганссон.
Лхакпа Шерпа — перша непальська жінка, яка кілька разів піднялася на Еверест. Історія її життя вражає: від Лхакпу відмовилися батьки, згодом вона переїхала з Непалу в США, не вміючи писати і не знаючи англійської. Працювала посудомийкою та сама виховувала двох доньок, бо зазнала насилля з боку чоловіка, яке тривало 11 років. Сходження на Еверест для неї — надія змінити щось у своєму житті та в житті доньок.
6. “Жінки в блакитному”
Кримінальна драма, серіал, заснований на реальних подіях. З 31 липня на Apple TV+
Це історія чотирьох відважних жінок, які приєднуються до першого в консервативній Мексиці 1971 року повністю жіночого поліцейського підрозділу, кидаючи виклик ультраконсервативним нормам свого часу та полюючи за серійним вбивцею.
7. “Гамбіт королеви”
Історична костюмована драма, заснована на реальних подіях. У прокаті з 13 червня
Головна героїня — шоста дружина короля Англії Генріха VIII, історичного тирана й вбивці п'яти своїх жінок. Кетрін Парр розуміє своє непросте завдання вижити, тому вдає спокійну, врівноважену й покірну дружину. Багатьом при дворі не подобається вплив Кетрін на короля, починаються чвари й інтриги. Король, якого грає Джуд Лоу, викликає огиду й ненависть, натомість головна героїня — солідарність. Сценарій і акторська гра тримають інтерес до фільму до останньої миті.
8. “Леді в озері”
Детективний серіал, з 19 липня на Apple TV+
У центрі подій — зразкова домогосподарка, якій набридає її нудне життя і вона починає розслідування загадкової смерті молодої темношкірої жінки, про яку забуло місто. Події серіалу відбуваються в Балтиморі 1960-х років. Фільм прикрашений Наталі Портман.
9. “Кріпачка”
Анімаційна історична драма, в прокаті з 11 липня
"Кріпачка" розповідає історію молодої Ягни та показує роль жінки в польському селі наприкінці XIX століття. Дівчину видають заміж за багатого вдівця, але вона закохана в іншого — в сина свого чоловіка. Заборонене кохання та спротив Ягни розпалюють ненависть до неї сільської громади. Чи вдасться дівчині у патріархальному суспільстві дати відсіч кривдникам?
Фільм є екранізацією роману Chlopy польського письменника Владислава Реймонта, за який він отримав Нобелівську премію. Унікальність фільму в тому, що він намальований (творцями “З любовʼю, Вінсент”). У Польщі фільм вийшов на екрани торік, а цьогоріч виходить до українського та світового прокату.
10. “Думками навиворіт-2”
Анімаційний фільм, у прокаті з 14 червня 2024
На відміну від першої частини мультфільму, події у другій відбуваються в голові дівчинки-підлітка. Одного дня до відомих нам героїв — Радості, Суму, Гніву, Страху і Відрази — додаються нові емоції, притаманні пубертату: Заздрість, Облом, Сором, Ностальгія і Тривожність. Саме Тривожність захоплює пульт управління почуттями дівчини. І, щиро кажучи, хоч це і мультик, але спостерігати за боротьбою в голові у дівчинки цікавіше не дітям, а дорослим, які розуміють, про що йдеться і тому весь час сміються крізь сльози.
Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).
Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.
Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.
На прем’єрі «Легенд Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач
Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання.
Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим.
Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?»
А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.
Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося.
В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі
Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове.
Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова
Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.
Драматургія та сором жити своє життя
Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.
У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.
Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним
Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.
Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки.
Сцена з вистави «Легенди Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач
Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.
В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.
Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх
Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.
Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.
Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя
Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції.
Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.
Сцена з вистави «Бука» в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова). Фото: Przemyslaw Jendroska / пресматеріали
В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу
Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.
Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.
Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є
Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.
Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.
Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую
Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».
Євген Клімакін — журналіст, головний редактор порталу «Нова Польща», волонтер. Працював, зокрема, на Польському радіо, Сulture.pl, TVN та телеканалі «1+1». Останніми роками бере інтерв'ю у людей, які пережили важкі травми, в'язнів нацистських концтаборів, матерів загиблих українських солдатів та жінок-біженок.
Як починалось Твоє життя в Польщі?
Спочатку я був у захваті від усього. Я приїхав у 2009 році. Я не розумів всіх поділів. Я був у захваті від того, як ви святкуєте 11 листопада, що скрізь висять прапори. Я був у захваті від польського патріотизму. І я пам'ятаю, як щоразу висловлював це захоплення польським патріотизмом моїй подрузі Йоанні Клімас. А вона казала: почекай, поживеш тут трохи, тоді побачиш.
Але для мене, людини, яка приїхала з країни, де в той час майже ніхто не вивішував прапорів на національні свята, це було прекрасно. У нас не було таких традицій. Я дивився, слухав, і в мене було таке враження, що всі навколо говорили: Польща, поляки, польськість, польське.
А в Україні на той час ви ще не вставляли всюди слово «Україна»?
Ще ні. Можливо, у частини населення на заході України, ближче до Польщі, ця національна свідомість була сильнішою. Однак у центральній частині України, звідки я родом, і далі на схід, особливо у великих містах, багато людей ще не мали сильної української національної ідентичності.
Ми знаємо, якими були причини цього. За радянських часів було зроблено все можливе, щоб стерти в нас сліди українства. У моєму рідному місті Бердичеві була одна українська школа, до якої я не потрапив, тому навчався російською мовою. За радянських часів ми не мали повної можливості розвивати свою культуру. Вона була марґіналізована, а українська мова знищена. Дозволявся лише рустикальний варіант української культури. Однак, коли українська культура входила у сферу високої культури, її одразу ж знищували. Адже велика культура — це тільки російська культура. Ми могли бути лише у формі шароварщини. Від багатьох росіян досі можна почути, що українська мова така смішна. Смішно звучить, як і білоруська, що це така «недомова», «недокультура», «недонація».
«Недо». Що це означає?
Той, який не виріс. Не відбувся. Так само, як росте велике дерево і є маленька гілочка, яка відходить від стовбура. Дерево одне, і воно російське, а якийсь маленький листочок чи гілочка збоку, те, що росте, може бути українським чи білоруським. Окремішність нашого буття абсолютно не сприймалася. І в результаті в Україні, великій країні з десятками мільйонів населення, українство було або знищене, або марґіналізоване на довгі роки. Особливо у східній частині, у містах.
Але зараз, коли українська боротьба за незалежність триває вже багато років, національний дух загартовується. Мільйони людей відвойовують власну ідентичність
Так сталося і з моїм батьком Олександром, російськомовним українцем, який у 2022 році, у віці 65 років, перестав розмовляти російською у повсякденному житті і повністю перейшов на українську. Він народився в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. У нього була російськомовна школа, російськомовний університет, пам'ятники російським активістам на вулицях — він мав нав'язану російськість, але все ж обрав українську політичну ідентичність.
Євген Клімакін зі Світланою Алексієвич. Фото: з приватного архіву
Повертаючись до Твоєї історії: звідки прийшло рішення переїхати до Польщі?
Це було 15 років тому. Я жив у Києві і працював на одному з найбільших телеканалів. Я також вів ранкові програми на радіо. Але в якийсь момент на телеканалі змінилося керівництво, і атмосфера вже не була такою, як раніше. Те ж саме сталося і на радіостанції, де я працював з першого дня — там теж багато чого змінилося після смерті власника. Я почав відчувати, що якийсь етап добігає кінця і мені потрібні зміни. Приблизно в той же час я отримав річну візу до Польщі — я вірю в такі життєві дороговкази. Я завжди обіцяв собі, що колись приїду до Польщі, познайомлюся з країною моїх предків ближче. Частина моєї родини по батьковій лінії походила з Кракова. Крім того, мої стосунки на той час також розпалися, тож я вирішив, що це вдалий час. Оскільки мені потрібно було починати все спочатку, то не було різниці, чи це буде Київ, чи Варшава. Я звільнився з телебачення і радіо та приїхав.
Сміливо.
Сьогодні я думаю про це так само, але в 29 років ти сміливіший у своїх рішеннях. Але я приїхав сюди не з думкою, що залишуся тут назавжди. Спочатку я хотів дослідити місцевість, подивитися, як я себе тут почуватиму.
А як Ти перевіряв своє самопочуття?
Я гуляв Варшавою, дивився пам'ятки, їздив на автобусах, щоб побачити, як місто пов'язане між собою і скільки на що йде часу. Наприклад, я їхав автобусом з Нового Світу до аеропорту. Стою в аеропорту, чекаю на зворотній автобус, а до мене підходить мила пані та питає, чи можу я перевірити, скільки хвилин залишилося до від'їзду її автобуса, бо вона не має окулярів. Я перевіряю, а жінка каже: «О, я чую, що ви не з Польщі. А звідки?» З України. «Ну, пане, у вас складна ситуація», — сказала пані у 2009 році! (cміється). «Але в Польщі теж колись було погано. Був комунізм, а тепер у нас прекрасна, вільна, незалежна країна. Тож я тримаю кулаки за те, щоб у нас все налагодилося. А чим ви заробляєте на життя?» І я ввічливо кажу, що мене звуть Женя Клімакін, я український журналіст. «Чудово! Бажаю вам всього найкращого». А як вас звати і чим ви займаєтеся? «Майя Коморовська. Я акторка». Автобус під'їжджає, пані заходить, і я думаю, що це ще один знак. Така зустріч у перший день. Тож я повернувся до Києва за речами і приїхав до Польщі на довше.
Як Тобі вдалося знайти роботу в польських ЗМІ? Це складно, коли ти приїжджаєш з-за східного кордону і нікого не знаєш.
Думаю, в Польщі я вперше в житті шукав роботу. В Україні вже давно отримував чергові пропозиції. Приїхавши до Польщі, я швидко зрозумів, що мій досвід роботи на українському телебаченні, на радіо нічого не означає, що я маю починати все з нуля. Мене тут ніхто не знає. Тому я почав телефонувати, писати, ходити на інтерв'ю і потрапив на Польське радіо, а потім на Dzień Dobry TVN.
Але як Тобі це вдалося? Напевно, на Dzień Dobry TVN завжди є довга черга претендентів.
Я ретельно готувався. З самого ранку я вмикав по черзі всі канали, розбирав, коли, що, як, щоб зрозуміти структуру ранкових програм. Де синоптик, де інтерв'ю в студії, де матеріал, де репортаж. По-перше, я хотів побачити, що є кращим, а по-друге, зрозуміти, чим польський сніданок відрізняється від українського.
І куди Ти пішов з цими знаннями?
Я вирішив зателефонувати пану Міщаку.
Справді?
Ну, так. Я знайшов номер секретаріату і подзвонив. Кажу: добрий ранок, мене звати Женя Клімакін, я український журналіст. Раніше я працював з українським телеканалом «1+1», тому я сказав, що хотів би поговорити про співпрацю. Звісно, я не сказав, що шукаю роботу.
І що, Тебе з’єднали з Едвардом Міщаком?
Ні, виявилося, що пан Міщак був у відпустці, і вони дали слухавку його заступнику Богдану Чаї, і він погодився зі мною зустрітися. Ми поговорили, і він сказав, що подумає про це. Потім настала тиша. Але я дзвонив йому кожні кілька тижнів. В якийсь момент я йому, мабуть, набрид, тому що він скерував мене до Катажини Бялек, яка тоді була одним з продюсерів «Доброго ранку TVN». Я почав їй телефонувати. Кася домовилась зі мною про зустріч 10 квітня 2010 року.
Євген Клімакін. Фото: Юрій Друг
10 квітня 2010 року?
Я все ж таки пішов. Заходжу, а там спеціальна редакційна колегія. Надзвичайний стан. Кася не мала часу поговорити зі мною. Вона просто сказала, що оскільки я там, то можу приєднатися до засідання. Тож можна сказати, що мені пощастило. Якби це був звичайний день, вона, мабуть, не запросила б мене на редакційну нараду. А на цій редколегії вона побачила, що я медійник, розмовляю з ними однією мовою, знаю роботу. Пізніше того ж місяця ми запланували мою першу поїздку до Києва. Мені дали п'ять тем на три дні, в тому числі інтерв'ю з Юлією Тимошенко. Я все зробив і так закріпився в редакції. Довго з ними співпрацював. Це було дуже важливо для мене, особливо у важкі для України моменти, як-от початок війни у 2014 році. У мене було відчуття місії — мати можливість говорити в польському ефірі про те, що важливо для України.
Коли закінчилася ця співпраця?
Такого моменту не було. Я з'являвся в ефірі і зникав — наприклад, у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, я знов брав інтерв'ю для редакції. Я дуже вдячний «Доброму ранку» за те, що вони погодилися оголосити збір на тактичні аптечки після 24 лютого 2022 року. Пам'ятаю, що за пару годин було зібрано 200 чи 300 тисяч гривень.
У якийсь момент я зрозумів, що така громадська діяльність мене дуже цікавить. Тому що в цьому є великий сенс. Вибачте за пафос, але сенс — це, напевно, найважливіше слово для мене сьогодні. Я зрозумів це ще сильніше після того, як прочитав книги Віктора Франкла, видатного психіатра і психотерапевта, який пройшов через нацистські концтабори. Сенс — ключове слово в його теорії. Якщо коротко: він вважав, що пошук сенсу, особливо в драматичних ситуаціях, має терапевтичну силу, іноді навіть рятує життя.
Війна — це прискорене дозрівання. Не тільки моє. Після 24 лютого 2022 року ми постаріли швидше. Це видно на наших обличчях, це чути в наших голосах
Доводиться швидко приймати рішення. Швидко відповідати на питання, що має сенс, а що ні. У що варто інвестувати свій час, свої сили. На що витрачати гроші.
Те, про що Ти говориш, чудово описує вірш Галини Крук з антології «Війна 2022»:
«Старіти від новин,
сивіти від чорного диму. [...]»
«Тим, що вціліють, потрібна буде інша наука,
тим, що виживуть, потрібний буде інший світ,
хто поверне нам наше?»
Хто поверне нам наше? Ніхто. Ніхто не поверне нам нашого. Є речі, які вже втрачені назавжди. Перш за все, приблизно 7 з 10 українців вже втратили когось на цій війні. Мій батько заплатив за цю війну своїм життям. Кілька моїх друзів вже загинули від рук росіян у цій війні. Ми всі побиті, цих наслідків дуже багато. І я думаю, що у нас ще попереду найгірше або не менш важке.
Деякий час тому Леся Литвинова, українська режисерка, волонтерка, а віднедавна ще й саперка, так написала про ціну, яку платить Україна:
«Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає. Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».
Щодо пошуку сенсу: Ти був автором ідеї книги «Війна 2022», виданої Центром діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
Так, «Війна 2022» — це особливе видання. Це збірка щоденників, есеїв та віршів. Я хотів, щоб книга була складена саме таким чином. Це документ того часу. Ми видали її дуже швидко, вже взимку 2022 року українською мовою, а в 2023 році — польською. Я відчував, що це потрібно зробити зараз, а не після війни, що важливо задокументувати і відрефлексувати той момент, ті емоції, ті спогади. І що це має велику цінність, щоб це було свідченням тих перших днів. Ми залучили найкращих українських письменників. Понад 40 імен, таких як Сергій Жадан, Катерина Бабкіна, Андрій Любка чи Галина Крук, чий вірш ви цитували — і можна продовжувати цей список ще довго-довго. Частина творів була написана в окопах, частина — під час окупації. На жаль, два імена вже в чорних рамках: Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення під час ракетного обстрілу Краматорська і померла, та Володимир Вакуленко, дитячий письменник. Він не виїхав з окупованих територій. У нього син-аутист, і він боявся, як той перенесе подорож у переповнених потягах. Тому вирішив залишитися. Писав щоденник, який згодом закопав під вишнею в саду. Його вбили росіяни. Пізніше Вікторія Амеліна відкопала його, і саме так ми отримали уривки з його щоденника в нашій книзі.
Ми хотіли, щоб це унікальне видання, голос нашого покоління постійно звучав. Це моє завдання для підтримки моєї країни. Зустрічі з автором відбулися в багатьох польських містах, уривки з книги читали видатні польські актори, такі як Кристина Янда, Анджей Северин, Маґда Цєлецька, Адам Ференці. Коли я дивлюся на останню сторінку, на список імен, мені дуже хочеться, щоб не збільшувалась кількість у рамках.
Євген Клімакін і Вікторія Амеліна. Презентація видання «Війна 2022». Фото: Marek Górczyński
Я з тривогою спостерігаю, як зменшується взаємна симпатія між нашими народами. Як Центр Мєрошевського, ви регулярно публікуєте опитування, і з них видно, що між осінню 2023 і весною 2024 року відсоток українців, які добре відгукуються про поляків, впав на 24 відсоткові пункти: було 67, стало 44. Аналогічна ситуація і в зворотному напрямку. Це мене дуже засмучує.
Це також мене засмучує. І якщо ми нічого не змінимо, то почнемо програвати в інформаційній війні з росіянами. Тому що їм все частіше і частіше вдається, використовуючи різні інструменти, ситуації, людей, чи то певних політиків, чи то фермерів, поставити нас в кут, посіяти між нами недовіру і розбрат.
Розділити нас, наприклад, створюючи образ українця чи українки, які просто сидять, хочуть отримувати пільги і нічого не роблять (коли ці українці, в більшості випадків, працюють, платять податки, і ці податки також роблять внесок у ВВП Польщі). Або показати, що всі українці роз'їжджають на дорогих автомобілях і сидять у дорогих ресторанах у центрі Варшави. Що вони нібито топчуть польські прапори або нападають на поляків. Мало хто знає, що більшість такої інформації, відео в інтернеті — це фейкові новини, які поширюють російські тролі.
Як людина, яка прожила в Польщі 15 років і вважає її своєю другою домівкою, я дуже хочу не втратити цю унікальну солідарність, яка виникла між нашими народами після лютого 2022 року
Бачачи, як змінюються ці симпатії, я намагаюся орієнтуватися на діалог між нашими народами в тому, що роблю на професійному рівні. Тому що негативна тенденція є з обох сторін.
Думаю, більшість поляків не усвідомлюють, наскільки негативно вплинули на сприйняття Польщі в Україні протести фермерів, блокада кордону, розсипання зерна. Що ми можемо зробити? Бо якщо все залишиться так, як є, то на розбіжностях між нами, безсумнівно, виграє Росія.
У мене є мрія запустити величезну інформаційну та публічну кампанію, запросивши відомих людей з Польщі та України, які формують громадську думку. Показати факти. Очевидно, що ми потрібні один одному. Війна і спільний ворог — це вже достатня причина для об'єднання. Українців у Польщі зустріли з великою підтримкою, з теплом, з відкритістю. Ми не можемо просто втратити те хороше, що було між нами, перекреслити його. Я б не хотів, щоб ми прокинулися в іншому, ще гіршому світі. Ненависть, ворожнеча ні до чого доброго не приводить. Я бачу, як нас намагаються розділити, як нацьковують один народ на інший. Ми не можемо допустити ситуації, коли ми бачимо і мовчимо, не реагуємо. Ми повинні бити на сполох, викривати пропаганду. Можливо, широка, потужна кампанія по боротьбі з російською дезінформацією повинна стати постійною програмою обох наших урядів?
Живеш у Польщі з 2009 року, чи бачиш, як змінюється ставлення поляків до українців?
На початку я взагалі не відчував, що це тема. Тоді тут було не так багато українців. Потім, після анексії Криму, після агресії на Донбасі, у 2014 році, все більше українців почали запитувати себе, де краще почати все з нуля, вдома чи, можливо, в іншій країні. І тому все більше і більше людей почали приїжджати до Польщі. І чим більше людей, тим більше шансів, що почнуться конфлікти. Але, можливо, завдяки тому, що я працюю в медіа, серед журналістів, я особисто ніколи не стикався з такою витонченою зневагою.
Я говорю не про зневагу, а про стереотипне мислення. Мені постійно телефонують знайомі, коли шукають няньку чи прибиральницю, бо знають, що я працюю з українськими жінками. Хоча ті, хто дзвонить, знають, що я працюю з журналістками, а не керую клінінговою аґенцією.
Ну, так, такі стереотипи дуже глибоко вкоренилися. У мене теж колись була така ситуація. В одній з редакцій, де я працював, головний редактор сказав мені приблизно таке: «Ви, мабуть, щасливі, що маєте, як українець, таку роботу. А не десь на будівництві чи з полуницею, як більшість». Пам'ятаю, я не знав, що відповісти, почав дурнувато сміятися. Потім подумав: чи маю я цю роботу, бо я українець, чи ні — чи тому, що маю кваліфікацію, досвід та освіту? Звичайно, це вплинуло на мене. Але я не думаю, що ця людина погано ставиться до мене чи до українців загалом. Просто стереотипи сидять глибоко всередині нас. Напевно, з тим самим не раз стикалися поляки, які виїжджали на заробітки в Англію чи Ірландію. Але мій заклик такий: давайте бачити в людині насамперед людину, а не національність, стать, вік чи одяг. Це перш за все людина. Якщо ми говоримо про професійну ситуацію, то саме кваліфікація, а не національність, повинна визначати, чи я збираю полуницю, чи працюю в одній із найбільших редакцій у цій країні.
З іншого боку, у мене таке враження, що після цього лютого 2022 року українці своєю поведінкою — своєю мужністю і жертовністю, тим, як вони наполегливо протистоять Росії — дуже змінили цей стереотипний образ українця як того середньостатичного водія з Uber? До Польщі також приїхала значна частина української культурної еліти — письменники, актори, режисери. Може, нам варто краще пізнати один одного через культуру?
Колись, пам'ятаю, на стіні на Збавіксі [Zbawix — розмовна, сленгова версія Площі Спасителя (пол. Plac Zbawiciela) — пер.] був напис: „Uberowcy banderowcy” (уберівці-бандерівці). Але вже нема. Може тому, що українців в Uber стає все менше і менше?
Так, я вважаю, що це одне з найкращих рішень — знайомство через культуру. З'являється все більше проєктів на кшталт вистави «Харків, Харків» у Польському театрі. Це вистава за п'єсою Сергія Жадана, поставлена українською режисеркою Світланою Олешко, яка приїхала до Польщі на запрошення Анджея Северина. Або фільм «20 днів у Маріуполі», який подивилися десятки тисяч глядачів у Польщі. Саме культура може зблизити нас з іншою людиною, а не національність.
Але зрозуміло, що однією культурою до всіх не достукаєшся. Окрім моєї журналістської чи культурної діяльності, наприклад, книги «Війна 2022», я як активіст беру участь в акціях, які дозволяють нам достукатися до більшої кількості людей. У 2022 році я придумав марш подяки полякам. Я вдячний лідерці української громади в Польщі Наталі Панченко та активістам Євромайдану у Варшаві за підтримку. Багато людей бачили море українців та українок, які несли квіти і дарували їх полякам. Було стільки емоцій, стільки сліз, стільки відкритості у всьому цьому. Минулого року ми організували День Незалежності України на Замковій площі. Ми вручали нагороди „Stand With Ukraine” полякам, які підтримують Україну під час війни. Прийшло понад 30 000 людей. Ми повинні використовувати всі доступні інструменти, щоб підтримувати полум'я співпраці між нашими народами. І показувати ці добрі приклади, акти солідарності.
Євген Клімакін і Наталя Панченко. День незалежності на Замковій площі у Варшаві. Фото: Юрій Друг
Щодо знайомства через культуру: можливо, натовпи на виставці Марії Примаченко в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві — це добрий знак?
Так, у день відкриття я стояв у дуже довгій черзі перед входом і частіше чув польську мову, ніж українську. Для нас, українців, Марія Примаченко є частиною нашої ДНК. Приємно бачити, що вона користується таким величезним інтересом у поляків.
Ти згадував, що Тобі закидають, що Ти перейшов із журналістики до волонтерства та активізму. Чи не маєш проблеми з конфліктом інтересів, адже журналіст має бути насамперед спостерігачем.
Я вважаю, що в час геноциду, який ми зараз спостерігаємо, саме ці правила не стосуються мене та інших українських журналістів. Я часто слухав ці дискусії навколо окремих журналістів, які їдуть на схід, в Україну, і окрім репортажів, займаються гуманітарною допомогою, збирають гроші на безпілотники. Чи етично це? Чи прийнятно це? Я не ставлю собі таких питань.
Ми прокинулися 24 лютого 2022 року в ситуації, коли Росія вбиває, знищує все, що є для нас цінним. Те, що є твоєю землею під ногами. Небом над головою. Сонцем, яке тебе зігріває. Повітрям, яким ти дихаєш. Росіяни вирішили все це забрати
І після цього мені кажуть, що я можу тільки висвітлювати те, що відбувається? Я, зі свого боку, вважаю, що немає жодної причини під час геноциду, жодної норми, яка б забороняла українським журналістам не тільки висвітлювати те, що відбувається, а й брати участь у зборах донатів, допомагати сиротам, людям, які втратили домівки. Тому що в такі моменти ми в першу чергу залишаємося людьми. Людське в мені каже, що в цій ситуації я повинен зробити все, що можу і чим можу, щоб допомогти своєму народові.
Щоб було зрозуміло: я мрію про день, коли перестану бути активістом і волонтером — хоча, з одного боку, кажу, що більше не хочу бути волонтером і активістом, а з іншого боку, записуюся волонтером на «нарцисову акцію», акцію в пам'ять про початок повстання у Варшавському гетто.
Чому?
З кількох причин. Мені дуже подобається ця традиція з нарцисами, які волонтери роздають перехожим у Варшаві як символ колективної пам'яті. І протягом багатьох років я відчував потребу мати можливість брати в цьому участь. Крім того, ситуація війни мобілізувала мене. Я також хотів, щоб це була форма вдячності з мого боку за те, як Польща допомогла моєму народові. Я хочу бути корисним через такі заходи, віддячити. Тож 19 квітня, в день, коли почалося повстання у Варшавському гетто, ми з Йоасею Клімас вийшли на вулицю, щоб роздавати нарциси.
Після першого показу фільму «20 днів у Маріуполі», під час розмови з вцілілими героями стрічки, Ти розраджував їх тим, що Варшава теж колись була повністю зруйнована, але змогла відбудуватися. Ти казав: «Подивіться, як тут гарно. Може, так буде з Маріуполем, з усією Україною». Але найбільшим дисонансом для мене стала зустріч на показі з продюсеркою Василисою Степаненко та Людмилою Васьковською, анестезіологинею з маріупольської лікарні. Цей дисонанс між їхньою тендітністю, красою та вразливістю і тим, що вони були в пеклі.
Знаєш, що роблять люди, коли вони вперше виїжджають з-під окупації, з України, і потрапляють в країну, де не буває повітряних тривог? Я чув цю історію багато разів. Вони ходять вулицями і плачуть.
Як Володимир Рафієнко, редактор книги «Війна 2022», коли він виїхав з-під окупації спочатку на захід України, а потім до Польщі. Він просто йшов вулицями Варшави, дивився на людей, які мирно пили каву в кав'ярнях, і плакав. Це був такий дисонанс, що десь, так близько, ти перетинаєш кордон, а за мить далі від твого дому — безпечний світ.
І що це за межа? Це просто лінія на карті, це дуже маленькі відстані, зрештою. І все змінюється. Це завжди нагадує мені вірш Чеслава Мілоша "Campo di Fiori". Про карусель, про кордон між гетто та іншим світом — як зараз між українським кордоном з Польщею, з Європейським Союзом. Як колись між тими, хто жив у гетто, і рештою Варшави. Для багатьох моїх співвітчизників неможливо уявити, що зовсім інший світ знаходиться так близько. Світ, де можна будувати плани, лягати спати і не думати, що тобі на голову впаде бомба. Так є сьогодні, але якщо ми втратимо все це, бомби можуть впасти де завгодно.
Євген Клімакін. Фото: Maciej Siennicki
Як це буде в майбутньому? Ви будете поколінням людей з депресією, травмою, посттравматичним стресовим розладом? Часто, коли ми говоримо, ми посилаємося на Другу світову війну, тому що це найбільша війна. І донедавна ми наївно думали, що це була остання війна, яку ми знали в цій частині світу, але тоді про неї не говорили, ніхто про неї не знав. А сьогодні?
Я мав багато розмов з тими, хто пережив Другу світову війну, хто був у концтаборах. Зокрема, з Галиною Біренбаум, Мар'яном Турським, Зофією Посмиш. Я назавжди запам'ятаю слова пана Мар'яна Турського. Він сказав, що багато його друзів покінчили життя самогубством вже після закінчення війни. Він зізнався: «Я теж зробив 99 кроків зі 100 в цьому напрямку». Як пощастило, що він не зробив ще одного. І все це відбувалося вже після війни. Думаю, це була головна причина, чому я пішов на психологію. Зараз багато хто з нас їде на адреналіні. Тому що треба діяти, тому що іншої реальності немає. Але потім, після війни, коли зупиняєшся, стає важко з усім цим впоратися. Я вже чую від друзів, які служать в армії, що коли вони у відпустці, вдома, їм тісно в цій буденності, без цього пекла.
Сьогодні я отримав повідомлення від університетського друга: «Я нарешті у відпустці, приїхав додому, але не можу тут сидіти. Не можу дочекатися, коли повернуся на фронт, до своїх хлопців».
Західний світ і Польща звикають до війни по той бік нашого східного кордону. Ми нормалізуємо її. Ми забуваємо. Що ми можемо зробити?
Я не думаю, що весь світ повинен перейматися лише нашою війною. Але — продовжуючи аналогію з каруселлю з вірша "Campo di fiori" — не забуваймо іноді робити паузи і cходити з цієї каруселі. Щоб бадьора мелодія не заглушила для нас — перефразовуючи Мілоша — всі залпи з-за стіни гетто. Карусель — важлива частина життя. Але нехай ця карусель не буде нашим єдиним способом функціонування. Нам, кому пощастило жити в країнах, де немає війни. Варто подумати про зміну способу нашого функціонування. Я розумію, що неможливо функціонувати нескінченно довго в такій інтенсивності, як у 2022 році. Кожен хотів чимось допомогти. Хтось їхав на кордон і привозив людей, хтось організовував гуманітарну допомогу і перевозив її в Україну. Хтось робив канапки і чай, хтось жертвував гроші в різні фонди одночасно, хтось приймав людей у своїх помешканнях.
Але через деякий час ми повертаємося до свого повсякденного життя, хочемо жити нормально, мирно. Це зрозуміло, але пам'ятаймо, що ми знаходимося дуже близько до стіни гетто. Тому, також для нашої власної безпеки, давайте навчимося функціонувати таким чином, щоб якийсь, нехай навіть невеликий відсоток нашого часу був присвячений підтримці тих, хто бореться по той бік стіни.
Не заплющуймо очі. Не відвертаймося. Не вдаваймо, що цього немає. Не говорімо «мені вже все одно»
Звичайно, ми можемо втомитися. Але є раціональні аргументи для того, щоб не сидіти на цій каруселі весь час. Що ми повинні вбудувати в наш графік і діяльність, яка слугує для того, щоб стіна гетто рухалася. Тому що одного дня ми можемо прокинутися і виявити, що наша карусель вже в гетто. І тоді її можуть підірвати разом з нашими будинками, галереями, музеями, нашими планами і мріями. І нам не буде кого в цьому звинувачувати. Буде, як у рядках німецького пастора Мартіна Німеллера:
«Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним
Коли вони прийшли за євреями, я не обурився (...)
Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене.»
Як переконати людей створювати собі незручності, відмовлятися від чогось на користь інших?
Не все, що ми робимо в житті, приносить нам задоволення. Деякі речі ми робимо, бо знаємо, що мусимо. Тому що вони захистять нас від чогось у майбутньому. Тому що ми несемо за це відповідальність і знаємо наслідки їх невиконання. Наприклад, одна з моїх найближчих подруг захворіла на рак, тож їй доводиться проходити радіо- та хіміотерапію. Це не приносить їй задоволення, але вона знає, що мусить це робити, бо це збільшує її шанси на одужання, на виживання. Звичайно, вона також намагається отримувати задоволення від життя, зустрічатися з друзями, ходити в кіно, театр.
Ми зараз перебуваємо в ситуації, коли Росія — це ракова пухлина, яка може з'їсти нас усіх. Тому нам потрібно вписувати в наше життя діяльність, яка може врятувати нас від поширення раку. Усвідомлюймо ризики, з якими ми стикаємося. Ракети падають все ближче і ближче до Польщі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.