Ексклюзив
20
хв

Дівчаточка

Я захоплююся вами, дозвольте трохи патетики і надмірних емоцій, дозвольте висловити вам співчуття

Ірина Цілик

Мурал як символ солідарності з Україною. Фото:FB/UM

No items found.

Наприклад, такий епізод. Ось їду я до неї в лікарню і думаю: скільки ж це уже місяців? Я весь цей час живу своїм доволі звичним життям — те, се, щоденна рутина у Києві, яка час від часу трохи розхитується атаками російських ракет і дронів, часті відрядження за кордон, виховання сина, стосунки із моїм чоловіком, який то у війську, то вдома. Але, загалом, нормальне у мене життя. А моя хоробра сильна подруга вже 9 місяців лежить у лікарні, точніше різних лікарнях, починаючи з військового госпіталю. Ще минулої зими вона, військова Сил Спеціальних Операцій, потрапила в біду: її машина наїхала на міну у зоні бойових дій. І понеслося — безліч складних операцій, нестерпного болю, безсонних ночей, складної реабілітації. Але ось я вкотре заходжу до неї в палату, і вона сміється, як завжди. «Так, Цілик, ходімо надвір, будемо сидіти на лавці. Візьми оце в свою сумку». «Оце» — це пляшка просекко, яку вона дістає з тумбочки у лікарняній палаті.

І ми йдемо повільно (моя подруга нарешті знову ходить! Шкутильгає, але впевнено йде на своїх двох) у тепле літнє пряне надвечір’я, сидимо під тихими каштанами, пікнікуємо замовленою у сервісі доставки їжею та веселими бульбашками і мріємо про майбутнє. Так, ми будуємо спільні плани, хоча здавалося, що ця функція вже відсутня в нашому арсеналі можливостей. Ми плануємо, як моя подруга вчитиме мене водити авто, мріємо, що заліземо вдвох на вершечок гори, міркуємо про перспективи наших ще малих синів. На якусь мить легко забути, що триває війна, і лише інші пацієнти лікарні — молоді красені з ампутованими кінцівками, деякі на візочках — своєю присутністю неподалік від нас швидко повертають мене до реальності.

З дітьми у прифронтовій зоні Донеччини

Або таке. Я листуюся з іншою своєю доброю приятелькою. Колись я знімала кіно про цю багатодітну маму-одиначку, мою ровесницю, яка, попри всі виклики проживання з дітьми у прифронтовій зоні Донеччини, довгий час ухитрялася не лише забезпечувати їм там гідне життя, а й наповнювати його сенсами, радістю, любов’ю до різних мистецтв. І все ж із початком повномасштабного вторгнення Росії вони мусили врешті виїхати. Тепер їхній затишний дім у Красногорівці частково пошкоджений, не кажучи вже про чимало цілком знищених обстрілами об’єктів у місті. Все змінилося. Що й говорити про сусідню Мар’їнку, яку росіяни загалом стерли з лиця землі.

Перед поїздкою до Красногорівки, на пероні вокзалу

Герої мого фільму живуть нині у Вільнюсі, будують там нове життя, вчаться (університет, школи, садок…). Моя подруга, їхня мама, тяжко тужить за домом, але вертатися їм поки нікуди. Про все це вона мені тепер пише винятково українською, колись, у часи зйомок мого фільму, настільки екзотичною для неї мовою, що я не могла й подумати, що вона, як і її діти, змінить до цього ставлення. Але ні, все тепер інакше. «А ще тепер я вчуся на водійку тролейбуса», — додає моя подруга. «О, я приїду нарешті у Вільнюс і покатаєш мене?» — жартую та водночас дуже пишаюся цією незламною мамою п’ятьох дітей, котра завжди вчиться чогось нового і міряється з новими складними випробуваннями.

Такі звичайні і незвичайні українські жінки

Або ще таке. Ми святкуємо День народження іншої моєї доброї приятельки, чиє життя змінилося надто кардинально й жорстоко минулої зими. Неймовірно красива зовнішньо і внутрішньо жінка, що мала таку ж неймовірно красиву сім’ю. Та з початком повномасштабного вторгнення Росії її чоловік, геть далекий від військового досвіду режисер монтажу, вступив до лав ЗСУ. У грудні 2022 року цей уже військовий командир із позивним «Тарантіно» загинув під Соледаром, і я досі не можу забути особливо щемкий день прощання із ним. Але більшість його знайомих і друзів розійшлися потім додому звично жити далі, а його дружина і донька лишилися зі своєю страшною бідою віч-на-віч.

На зйомках фільму «Жінки, що грають в ігри»

Однак сьогодні ми разом. Моя приятелька не планувала відзначати власне свято, та в неї є друзі, що подбали про це. Принесли квіти, подарунки, власноруч вирощені зворушливі огірки й ожину в кошику. Ми сидимо на літньому майданчику маленького затишного бару на Подолі в Києві, пліткуємо, сміємося, заряджаємося одне від одного світлими іскрами. Серед нас є військовий у звільненні — вже завтра він вирушить на передову, але сьогодні це такий самий цивільний, принаймні на позір. Бар, в якому ми сидимо, нещодавно відкрила разом із другом інша моя добра приятелька. Вона та її чоловік теж дещо знають про втрати: їхній затишний будинок у перші ж тижні вторгнення було зруйновано російським снарядом. Але тепер моя приятелька здійснила свою мрію: відкрила бар для друзів і назвала його «Басамани». На свій сором, я не знала значення цього слова, тому поґуґлила. Басаман — це смуга на тілі від удару. Що ж, влучно…

Роззираюся довкола і бачу так багато людей із басаманами, синцями, шрамами, ранами, травмами, видимими і невидимими. Це люди обох статей, але для мене з моєю жіночою оптикою вразливість інших жінок трохи більш очевидна й близька.

Тому цей текст зараз про них — моїх подруг і приятельок. Я фокусуюся на своєму близькому колі і мене вражають теперішні масштаби наших нових ролей. Бійчині і ветеранки, активні волонтерки, дружини військових, вимушені переселенки, вдови…

Якось я їхала машиною у компанії ще трьох жінок. Ми гнали засніженою трасою, слухали музику, говорили про суттєве і несуттєве, сміялися. Ми всі були в цивільному одязі, красиві й молоді, і коли чиїсь зацікавлені очі на черговій заправці роздивлялися нашу зграйку із кавою та хот-догами, то навряд чи могли вгадати те, що стоїть за цими жінками. Ну а я раптом подивилася на нас іншими очима й замислилася. Ветеранка і дівчина полоненого, військова, ветеранка і вдова. Ну і я, дружина військового, що на сьогодні вже є цілком тривіальною для величезної кількості українських жінок роллю. Такі звичайні і незвичайні українські жінки, що вміють голосно сміятися, аби не плакати зайвий раз.

Всередині мене утворилася безіменна пустка

…Я пам’ятаю, як ти на моєму балконі сказала напередодні повномасштабного вторгнення: «Лікую зараз спину. Або нарешті наважуся народити дитину, або доведеться знову вдягати бронежилет».

…Я ніколи не забуду, як ти мене і мого сина вивезла з Києва у дні найбільшої тривожності і як була поруч кожного разу, коли я потребувала допомоги.

…Я не зможу удавати, що не почула ці страшні твої слова: «Не думаю, що доживу до кінця війни». У тобі тече гаряча кров повстанців і воїнів, але я хочу, щоб ти жила, а не загинула за Україну.

…Я поняття не маю, що ти насправді відчуваєш і які маєш виклики у своїх далеких далях — іншій країні, куди ти вивозила дитину від війни, але раптом опинилася у клітці, за глухою стіною самотності.

…Я не знала, що тобі сказати, коли ти ділилася зі мною такою страшною розповіддю про те, як власноруч вдягала скалічене тіло коханого чоловіка у військову парадну форму перед похованням.

…Я почуваюся німою, безсилою і безпорадною, коли не вмію підтримати тебе, що втратила сина. І тебе, яка вже стільки місяців нічого не знає про долю власного чоловіка.

…Я відчула, як всередині мене утворилася безіменна пустка, коли дізналася про твою трагічну смерть від російської ракети. Немає нічого страшнішого, аніж дивитися під час твого похорону на тоненьку постать твого сина ніжного віку.

Рідні дівчаточка: мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі

Ти, ти, ти… Все це різні люди. Зрілі впевнені у собі жінки і розгублені юнки. Літні пані, котрі все життя мріяли пожити нарешті спокійно. Мої подруги, приятельки, близькі, сестри, знайомі і незнайомі. Рідні дівчаточка, як я часто називаю своїх мам (ні, у мене не настільки сучасна сім’я, я маю на увазі мою рідну маму і хрещену, яка все життя поруч).

На прем'єрі фільму

Мене часто вражає те, як вони вміють сміятися перед лицем болю і смерті, скільки в них внутрішньої сили, зухвалості, вітальності. Так, я розумію, що все це певна форма захисту, не така ж я дурна. Сама знаю, як просміюється на видиху чорний біль від втрати, як за міцно стуленими зубами і під намальованими на кожен день усмішками сховано ніколи не озвучений крик, як буває холодно, порожньо, страшно, тоскно. Точніше, не так — я знаю, але, водночас, не знаю, адже я не взувала ваших кросівок й елегантних туфель, не була на вашому місці, я можу лише здогадуватися часом про те, що ви в собі насправді носите. Але дозвольте сказати, що я захоплююся вами, дозвольте трохи патетики і надмірних емоцій, дозвольте висловити вам співчуття. Ні-ні, я не жалію вас, це інше, лише тулюся і віддаю трохи тепла незграбно, але ж і щиро.

Сестро-сестро, дай обійму?

Фото з архіву авторки публікації

No items found.
Культура
Суспільство
Амбасадорка

Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: найкращі пісні березня

Ексклюзив
20
хв

Шкільні асистентки та асистенти — сполучна ланка між двома світами

Ексклюзив
20
хв

Лікарка найвідоміших гобеленів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress