Ексклюзив
20
хв

Чому українські жінки міняють своїх чоловіків на іноземців

«Наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми і самотужки почали життя з нуля, переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен», — розповідає українка Олександра, яка познайомилася в Тіндері (Tinder) з поляками, індусами, турками, італійцями, французами й українцями. Та розповіла Sestry про свої бурхливі пригоди, які заново навчили її плакати й кохати

Олена Бондаренко

Малюнок Магди Данай

No items found.

Олександра народилася й виросла в україномовній сім’ї у Донецьку. Дівчина росла із міцним характером і принципами. Поїхала до Києва, вступила в аспірантуру, вийшла заміж.

— Моя мама все життя прожила з татом, і я була вихована з переконанням, що жінці обов’язково потрібен чоловік, — розповідає вона.

Зараз Олександрі 42 роки, вона виглядає молодшою, активна в рухах і міміці та привертає до себе увагу своєю живою енергією.

— Бо я все життя роблю те, що люблю, — сміється жінка. А любить вона скаутську організацію Пласт, дітей, людей загалом і багато руху.

Заміж вийшла по любові, чоловік також був із патріотичних кіл, народили двох доньок — бажаних і коханих. Жила сім’я під Києвом, у селі Блиставиця Бучанського району.

Українка Олександра. Фото з приватного архіву героїні

«Я себе поважаю — чоловікові сказала «бувай»

З чоловіком прожили 15 років, аж він, як каже Олександра, «пішов по бабах і зник на добу».

— Я один раз його пробачила, а коли підловила на зраді вдруге, зібрала його речі у сміттєвий пакет і того ж вечора виставила за двері.

Все заміжнє життя Олександра жила в хаті свекрів. Тож одразу подзвонила свекрусі й прямо сказала: «Ваш син мене зраджує. Я його вигнала з дому. Чи ви мене підтримаєте?»

Свекруха стала на бік невістки: «Це моя хата, можеш тут лишатися». «Пишаюся, що мої дівчатка побачили, як треба себе шанувати». Олександра жила далі, працювала, бо треба, бо діти, а внутрішньо, зізнається, була абсолютно зруйнована. Початок великої війни, розповідає вона з гіркотою, спостерігали «з перших рядів». Село Блиставиця знаходиться за пару кілометрів від смуги Гостомельського аеропорту. Нападники з гвинтокрилів руками махали.

— Мій колишній чоловік, — розповідає Олександра, — а ми ще не були офіційно розлучені, тим часом виїхав зі своєю коханкою на Закарпаття.

Він навіть не подумав, що його діти в окупації, що нам може знадобитися допомога. Як можна тікати від небезпеки і забути про власних дітей?!

Наші дівчатка — його копії,  він ними займався, возив по лікарях, брав участь у їхньому навчанні, а потім отак: ми розсталися — і вмить збайдужів?

Олександра виїхала з окупації, коли почали розстрілювати людей. Маленькою автівкою вивезла маму, дівчаток, котів і рюкзак з речами.

— Ми нічого не брали, — згадує Олександра, — бо я була впевнена, що нас по дорозі розстріляють. За кілька днів до того, як ми виїхали, на нашій вулиці на моїх очах розстріляли машину з людьми. Ми дивом вирвалися.

Сестра, яка на той час вже була в Кракові, покликала приїхати до неї. Після довгої важкої дороги Олександра, на руках якої було двоє дітей і мама з інвалідністю, опинилася в Польщі. Вже через тиждень жінка вийшла на роботу, яку знайшла через знайомих. Польську знала, бо свого часу вчилася в Люблінському університеті. Знайомих мала, бо в Україні організовувала освітні заходи для дітей. У Кракові пішла працювати в школу.  

«З поляками побачення закінчилися на темі Волині»

Олена Бондаренко: Антиукраїнська пропаганда саме такими жінками і лякала польок: молода, освічена, красива — неодмінно відбере роботу і вкраде чоловіка…

Олександра: На щастя, я з таким ставленням не стикалася. Але я справді була вихована з думкою, що жінці конче потрібен чоловік. Ось я у Кракові, багатонаціональному місті, оговталася трохи від стресу, маю роботу. І я вирішила піти на побачення.

Поставила собі за мету раз на тиждень, щосуботи, виходити на вулицю. Мені треба було розвантажити мозок. Щовечора, перед сном, я забороняла собі читати новини, замість того листуючись з чоловіками.

«На Тіндері мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно». Фото: Shutterstock

ОБ: Познайомилася з поляками?

О: Перше побачення було з поляком. Ми тільки зустрілися, а він мені одразу каже: «В мене є пекарня, і я збираю дівчат-біженок. Вони в мене працюють, а я їм допомагаю». Як допомагаєш, — питаю? — «У господарстві як чоловік і ще сексуальними послугами», — відповідає.

За цим принципом він збирався відкривати вже третю пекарню. Це був травень 2022-го, коли йшов основний потік українських біженок до Польщі.

Через жіночі спільноти я знала, що біженкам подібні пропозиції надходили регулярно: ти у чужій країні, сама, бідна-нещасна, задовольни мої нетипові сексуальні бажання, а я тобі допоможу грошима. Такі пропозиції для українок були по всьому світу, не тільки у Польщі.

Звісно, що я відмовилась іти працювати в пекарню.

Наступна моя зустріч також була з поляком. Починалося все невинно, з чаю. А потім ми якось дійшли до теми Волині… І ледь не повбивали одне одного! Тоді я вирішила, що на побачення з поляками наразі більше не ходитиму (сміється).

ОБ: І далі щовечора гортала Тіндер?

О: Так, бо там мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно.

Іноді траплялися дуже цікаві чоловіки. Наприклад, я досить довго листувалася з індусом, який мені цитував якусь їхню книжку у стилі «Пісні пісень» 

Він не просив зустрічі, тільки сипав цитатами, я їх перекладала, відписувала: «Wow, як гарно, давай ще!» Це реально відволікало. Заразом підтягнула свою англійську.

Потім я купила підписку на тіндері, бо з нею можна і самій писати людині, яка сподобалася. Я шукала цікавих чоловіків для спілкування. Знайшла, наприклад, класичного «виживальника». Я про таких досі тільки читала! Він мав ділянку в глухому селі в Татрах, зробив все для автономного життя, отримав дозвіл на зброю. Під час ковіду жив самотою, працював віддалено й тішився з того. Але згодом стало йому сумно, тож шукав жінку, яка погодиться жити з ним в бункері. Довго мене запрошував (сміється).

ОБ: Ти взагалі — романтична?

О: Заради романтики я багато на що готова, але не в бункер. Цікавіше  було з вампіром. Цей писав про себе, що він — дитя ночі, слав фотографії, на яких чи то лінзи в нього, чи в фотошопі очі підфарбовані червоним. Я підігравала — ох, я завжди мріяла позбавитися цноти зі справжнім  вампіром і бігати разом дахами, я завжди чекала саме тебе. «Вампір» швидко злився — не витримав гри (сміється).

Українські чоловіки хотіли борщу і сексу

ОБ: Так ти шукала розваг чи стосунків?

О: На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямках: шукати стосунки та не виключати розваги. Я познайомилася з такою кількістю цікавих людей! Наприклад, зустрілася з індійцем, який при мені вперше в житті спробував м'ясо. Для мене, м'ясоїдки з українськими традиціями сала, це була дивовижа.  

Але швидко виявилося, що більшість іноземців, які шукають жінок, хочуть, аби їх обслуговували. Я вже була заміжня і не бачу жодної потреби влазити в це знову. Я шукала стосунків на засадах партнерства. «Я принесу тобі чайок в ліжко, а потім ти принесеш чайок мені». Більшість чоловіків, які мені траплялися, були до такого не готові. Зокрема, українці.  

Європейці пошук обслуги хоч чимось маскували, присипали романтикою. Українські чоловіки на першому побаченні рубали: я прийду до тебе на борщ і секс. Були це переважно хлопці, які виїхали ще до війни, а тепер раділи, що приїхало багато самотніх жінок. Вони за інерцією сподівалися, що їм даватимуть за сам факт їхнього існування. З часом їм довелося збавити оберти. Бо конкуренція. А різниця навіть у вигляді між українськими чоловіками та іноземцями — капітальна, і не на користь українців.

«На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямах: шукати стосунки та не виключати розваги». Фото: Shutterstock

ОБ: То ти зустрічалася з кимось більше ніж для розваги?

О: Стосунки  friends with benefits (у перекладі — друзі з привілеями, так називають секс без обов'язків — Ред.) у мене склалися з індусом. Ми мило спілкувалися, він розповідав про Індію, про багатство індійської культури і готував піцу по-індійськи. Ми були разом чотири місяці. А потім його перевели по роботі у Вроцлав. Він запитав, чи сумуватиму за ним. Я нічого не відчула. Тоді вперше зрозуміла, що щось зі мною не так.

ОБ: Були ще побачення з привілеями?

О:  Ще зустрічалася з турком. Він соціолог, ми швидко знайшли спільну мову. З індусом я непогано прокачала англійську, і з турком ми могли годинами розмовляти.

Зустрічалися три місяці, аж він захотів серйозних стосунків і шлюбу. Я пояснювала, що не хочу заміж, але він мене не чув. Дізнавався по консульствах про формальності. А потім зробив офіційну пропозицію. Я відмовила. Бо коли людина не чує твоє «ні» на початку стосунків, то не чутиме й надалі. І я пішла спілкуватися у тіндері далі.

Двадцятирічні обіцяють багато сексу і фейєрверк оргазмів

ОБ: Хто цим разом?

О: Перейшла на італійців і французів. З італійцями виявилося, що всі мої вміння англійської — ніщо. Італійці говорять, як ютуб на 2х прискоренні. Але з ними легко і весело. З французом дійшло до близькості. Від нього я була у цілковитому фізичному захваті. Він мав кубики на животі! Доглянутий, красивий, такий собі типовий француз з масової культури. Але  я забувала про нього, як тільки від нього виходила. Тож вирішила зайнятися собою, пішла до психолога з питанням, де мої емоції.

ОБ: І що сказав психолог?

О: Пояснив, що від стресу і побаченого я від'єднала емоції від розуму. Деякі люди з цим живуть все життя, і їм це нормально. Але не для таких експресивних, як я. Ми попрацювали. За кілька сеансів у мене по щоці скотилася перша за півтора роки сльоза. Тоді я відчула ще більшу потребу в собі розібратися.

Діти поїхали в табір, я мала тиждень спокою. Француз запропонував мені спільні канікули в Іспанії. Я відмовила. Мені потрібен був цей тиждень, щоб побути наодинці. Я розклала по всій хаті коробочки з деталями міста для мумі-тролів — обожнюю мумі-тролів! — і відчула неймовірне піднесення. Я ж вихована з умінням придушувати свої бажання заради чоловіка і дітей. І ось я вперше за десятиліття сама з собою!

І тут з’являється француз і кричить: «Я знаю, ти мені зраджуєш, тому відмовилася їхати зі мною в відпустку!» Я запрошую зайти, він заходить і бачить просто від дверей розкладені детальки: тут стінка будиночка казкового міста сушиться, там — дах. Француз отеретів: ти проміняла мене на ОЦЕ? Як же я розлютилася, що він моє хобі так презирливо назвав! На цьому наші стосунки завершилися.

Тим часом закінчилася підписка на Тіндер, а інші платформи для знайомств показали чоловіче дно. Мільярд пропозицій, і всі хочуть, аби ти їх з роботи зустрічала на підборах і в сексуальних трусиках.

Але на Баду (Badoo) я не виставила обмеження на вік, і мені стали писати двадцятирічні хлопці. Обіцяють такі багато сексу, феєрверк оргазмів і масажик у тебе на території, бо у них ще нема де. Неочікувано я знаходжу українського хлопчика, моряка, 28 років.

ОБ: Таки українець?

О: І я таки наважилася на велике плавання. У мене була певна стабільність з роботою, емоційність поверталася. Хлопчик писав так гарно, ніби користувався чатом GPT. Ми зустрілися — виявилося, що він і в житті такий розумник. Пояснив, що моряк, був в морі, коли почалася війна, тепер працює далі й донатить. Милий, турботливий, познайомився з моїми дітьми, мамою, котами... і не перелякався.

ОБ: Зустрічаєтеся дотепер?

О: Так, вже декілька місяців, я закохалася в нього палко, наче підліток. Ми ходимо за ручки, цілуємося на зупинках... І я дуже цьому рада. До мене повернулися відчуття. Я зараз потребую повного занурення у закоханість. Він скоро йде в море, а я буду сидіти вдома, дивитися дурненькі фільми про кохання, їсти шоколад і плакати. А після цього, за моїм планом відновлення почуттів, я маю морально дозріти до дорослої жінки і зможу будувати з кимось зрілі стосунки.

ОБ: І знову будеш готова вийти заміж?

О: Не думаю. Загалом шлюб потрібен для того, щоб народити спільно дітей і мати юридичну захищеність. А коли дітей вже не плануєш?

Схожі думки відвідують багатьох біженок. Нам з дитинства втовкмачували, що чоловік, хай поганенький, але має бути, бо коли ти одна, то з тобою щось не так.

А тут наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми, самотужки почали життя з нуля, і переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен. Жінка сама по собі здатна не тільки вижити — здатна відбудувати життя, тягнути дітей, справлятися з усім сама ще й мати час на себе!

Так, буває важко, але це важко — легше, ніж з нікудишнім чоловіком.

І це в Україні жінка з дітьми — другий сорт з причепом. На Заході ти насамперед жінка. Моя мама, мої діти, мої коти не були тягарем для турка, коли він хотів зі мною одружитися. Коли я їхала у справах до Парижа, француз здивувався, що я беру тільки одну доньку. Я пояснила, що взяти обидві мені задорого. «Я розумію, що у тебе як у матері серце розривається», — сказав він і запропонував мені гроші, щоб я взяла з собою і другу дитину. Він не робив вигляд, що я існую тільки для його втіхи і тільки без дітей.

А як індієць допомагав мені шукати мою дочку, яка загубилася! У нас побачення в розпалі. Я вже в білизні, йде активний процес обіймів, тут телефонує моя мама — дитина зникла. Індус одразу одягається: «Пішли шукати!»

Я пробувала зустрічатися з одним білорусом, політичним біженцем. Він був чудовий, але не хотів навіть чути про моїх дітей. Наче ми з ним мали існувати у вакуумі.

Я навчилася думати про себе як про цінність, проаналізувала історії інших жінок-біженок. І не можу збагнути: навіщо мені чоловік на постійній основі. Поганенькі чоловіки тільки створюють проблеми, вимагають обслуговування і крадуть час. А хороший... піди знайди, якщо зможеш.

No items found.
Війна і кохання
Стосунки
Історії біженок

Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».

Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».

Як правильно запалити небо

— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?

— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.

Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.

Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.

— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?

— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.

Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.

Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.

— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?

— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але  є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.

Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.

Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.

Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…

Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.

— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?

— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями. Я без проблем піднімаю 40-кілограмову трубу 82-мм міномета.

У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.

— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?

— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.

Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.

Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.

Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.

У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.

Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.

— А вам взагалі буває страшно?

— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.

«Ставлення до жінки у війську змінилося»

— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?

— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.

Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.

— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.

— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.

Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.

— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?

— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.

Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.

Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.

— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?

— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.

Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.

Фото: Dmytro Demyanets

— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?

— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.

Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.

Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.

Фотографії з приватного архіву Ольги Бігар

20
хв

«Манікюр на війні захищає нігті від травм і речовин, якими чистиш зброю», — артилеристка Ольга Бігар

Катерина Копанєва

Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.

«Я завжди відчувала, що не можу не робити»

Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася. 

Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:

— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.

Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.

Ольга Філіпова разом з друзями під час акції протесту навпроти «Російського дому культури і науки» в Берліні

Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:

— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.

Гучний голос меншості

Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст. 

Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:

— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.

Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього

Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил. 

На акціях в Коїмбрі завжди збираються десятки людей

Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей: 

— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.

Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу
«М’яка сила» культури — один із найкращих методів комунікації з іноземною аудиторією, вважає Ольга

Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:

— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну».  Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють. 

Чао, професоре 

Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри. 

Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін. 

Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей». 

Проросійський професор роками просував пропагандистські наративи серед студентів

Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість: 

— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.

Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.

Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії

Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло. 

«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»

Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:

— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.

Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш
На перші роковини повномасштабного вторгнення на мітинг вийшли близько трьох сотень українців

Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує. 

Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради: 

1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої); 

2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;

3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.

А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?». 

— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять. 

Ольга Філіпова: «Коли хочеш займатися громадською діяльністю, варто поєднати досвід інших активістів та те, до чого лежить серце». Фото: приватний архів

Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби  — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей. 

Усі фото у статті з приватного архіву героїні

20
хв

Активізм з реальними наслідками: як українка бореться з роспропагандою в Португалії

Анастасія Гнатюк

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Я продовжую те, що почав мій чоловік. І прагну здобути перемогу, якої він так хотів», — військова Оксана Ведмідь

Ексклюзив
20
хв

Запросили на відпочинок до Італії та викрали хлопчика. Історія переселенки з 10 усиновленими дітьми

Ексклюзив
20
хв

Матері з 15 дітьми не знайшлося місця в Європі, і вона втекла від війни до В'єтнаму

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress