Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Чехія не підтримує українських чоловіків, які уникають мобілізації за кордоном
«Чехія вже давно підтримує українських біженців, і ми приймаємо їх на своїй території. Але не тих, хто намагається уникнути призовного обовʼязку», — заявив Міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У Чеській Республіці зараз перебувають 94 643 українські чоловіки віком від 18 до 65 років, які мають тимчасовий захист у зв'язку з війною в Україні. І тих з них, хто ховається від мобілізації, сидячи за кордоном, Чехія не підтримує, заявив міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський, пише видання Novinky.
Однак можливості Чехії обмежені, коли справа стосується примусового обов’язкового повернення та депортації українських чоловіків призовного віку. «Чеська держава не має для цього правових підстав. Вона не може позбавити когось тимчасового захисту лише тому, що так хоче», — коментує Вера Хонускова, експерт з міжнародного права юридичного факультету Карлового університету.
Теоретичний вихід вона бачить у тому, що Україна буде надсилати повістки за кордон, і якщо особа не реагує, тоді Україна може притягнути цього громадянина до кримінальної відповідальності й вимагати його екстрадиції.
Обмеження у видачі нових закордонних паспортів українцям за кордоном теж не зіграє на руку ухилянтам. Адже якщо закінчується термін паспорту, має бути дійсний проїзний документ, виданий країною, в якій людина має тимчасовий захист. «Немає документів — штраф до п’яти тисяч крон (8450 гривень) і загроза депортації», — пояснює Йозеф Урбан, речник Управління зовнішньої поліції Чехії.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень.
«Якщо виграю я — людина донатить»
— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки.
Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні.
Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві
Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.
Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.
Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.
За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень
Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.
У фонді Сергія Притули
— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?
— Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило.
У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років».
— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?
— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.
— Як ще шашки допомагають тобі в житті?
— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює.
«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»
— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу.
Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.
Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається
— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати?
— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива.
Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть
— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?
— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила.
З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування
— Ти продовжуєш грати і збирати зараз?
— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.
— Про що мрієш?
— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.
«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»
— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії.
— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.
Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років
Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.
Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»
— Яку найбільшу суму вдалося зібрати?
— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.
Листівки з насінням і свічки від Соломії
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.
Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори.
— Яка твоя мрія?
— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.
На ярмарці
Картини, що змушують плакати
—Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим.
Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання.
Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.
Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах
Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.
Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати.
Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.
Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах
Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.
Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба.
Виставка картин Аліни Стебло
— Про що мрієш?
— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.
— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?
— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.
Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще
Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...
Чорнобильські «біороботи» рятують світ
26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.
Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.
Світ нічого не знав про вибух два дні
10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.
Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.
Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.
«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля
Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.
Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.
Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу
Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.
Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної
Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.
У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації
Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.
— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»
Чорнобиль після російської окупації
У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.
Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.
Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.
Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України
У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).
Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.
Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.
Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.
Перший навчальний день українських школярів — 2 вересня — розпочався під акомпанемент російських ракет. Замість солодкого сну у своїх ліжках діти були змушені тікати до бомбосховищ, де намагались бодай трішки ще поспати. Та ворог не припиняв атаки, випустивши лише по Києву понад десяток крилатих та близько десятка балістичних ракет. А вже за два дні сталась найтрагічніша подія Львова — під час атаки загинула ціла сім'я — мати та троє доньок. Та, попри це, Україна продовжує жити. Незламні українці демонструють свою міць та силу у танцях, на виставках, на подіумах. Бо російський ворог не здатен зробити одне — зламати дух українців.
Фото: Michal Cizek / AFP/ East News
7 вересня у Празі демонстранти влаштували протест, тримаючи у руках синьо-жовті парасольки. Учасники мітингу закликали надатиефективну протиповітряну оборону для України та надати їй можливість наносити удар у відповідь. Демонстранти створили «карту» України, використовуючи сині та жовті парасольки.
Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News
Студенти Міжнародної академії управління персоналом спостерігають, як рятувальники гасять пожежу в одному з корпусів університету після ракетного обстрілу Києва 2 вересня 2024 року. Ховаючись у бомбосховищі, студенти чули свист ракет та вибухи.
Фото: Diego Herrera Carcedo / Anadolu/ AFP/East News
Українські військові медики надають допомогу пораненому українському солдату на стабілізаційному пункті в районі Часів Яру, 6 вересня 2024 року.
Фото: Anatolija Stepanowa / AFP/East News
Звільнена з полону українська військовослужбовиця розмовляє по телефону зі своїми дітьми. 13 вересня Росія та Україна провели черговий обмін полоненими. Додому повернулися 49 українців та українок — 23 жінки та 26 чоловіків. Вперше за довгий час вдалося повернути в Україну «азовців». В організації обміну допомагали Об’єднані Арабські Емірати.
Фото: Yuriy Dyachyshyn / AFP/East News
Українські школярі співають національний гімн під час церемонії початку нового навчального року у Львові, 2 вересня 2024 року.
Фото: Yuriy Dyachyshyn / AFP/East News
4 вересня стало найтрагічнішим для Львова за всю війну. Під час атаки загинула мати та три її доньки. У живих залишився лише батько. Все місто прийшло на похорон загиблих. 4 вересня Росія атакувала Львів двома крилатими ракетами, двома «Кинджалами», трьома «Шахедами». Внаслідок цього обстрілу у Львові загинули семеро людей, 66 зазнали травм. Також пошкоджені 188 будівель, зокрема, 19 пам’яток архітектури.
Фото: Siergiej SUPINSKY / AFP/East News
Пара розглядає плакати із зображенням загиблих українських бійців бригади «Азов» на виставці під відкритим небом у Києві, 23 вересня 2024 року.
Фото: Joe Giddens / PA Images / Forum
Фрея Браун, кінолог британської армії, зі своїм службовим собакою Заком під час тренування з українськими військовослужбовцями в казармі у Східному Мідленді, Великобританія, 10 вересня 2024 року.
Фото: матеріали для преси
Презентація колекції Вероніки Данілової в рамках Ukrainian Fashion Week, 1 вересня 2024 року. Свою колекцію під назвою «Сад хмар» дизайнера присвятила своїй батьківщині, натхненна спогадами про український сад й цвітіння яблунь.
Я лежу на диванчику маленької кухні десь у Варшаві і насолоджуюся пахощами — цибуля, буряк, морква і помідори тихенько мліють у пательні. Так пахне перспектива бути нагодованою борщем.
Моя приятелька затишно шурує біля плити, поки я видихаю втому після раннього перельоту з Парижа. До мого потяга на Київ ще п'ять годин, і я заїхала сюди в гості з пляшкою вина та пакетом солодощів (у цьому домі є ще двоє малих шанувальників ведмедиків Харібо енд Ко). Навзамін я отримала каву зі смаколиками, купу розмов і несподіване відчуття такого домашнього затишку, який буває лише вдома у мами чи інших найближчих, до яких можна без зайвих церемоній заїхати в гості й безсоромно розвалитися на дивані, поки готується обід.
Чому я раніше не користувалася такою класною пропозицією? — думаю собі. Адже я часто літаю, і можливість завітати до когось знайомого на каву в чужому місті сильно виручає. Втім і незнайомих це також стосується.
Пам’ятаю, якось я написала у фейсбуці пост з питанням, чи можу в Варшаві до когось заїхати і прийняти душ. Отримала тоді десятки теплих запрошень, і більшість із них були від незнайомих мені українок. Що ж, тепер майже в кожному польському чи іншому європейському місті мені справді є де попити каву й помитися.
Це також маркер нашої нової реальності: українок віднедавна густо насіяно по всьому світу, і більшість із них (принаймні, ті, кого я знаю особисто) тужать за можливістю бачитися, спілкуватися наживо, огортати своїх турботою.
Мої думки перебиває веселе дівча, яке на одній нозі застрибує з кімнати до кухні. Друга нога — в гіпсі, однак, немає враження, що ця проблема якось їй дошкуляє. «Мамо, ти обіцяла льоди!» Понад два роки життя цієї родини в Польщі зчитуються в тому, як ця дівчинка та її брат спілкуються ніжним суржиком з українських і польських слів.
«Так-так, зараз сходимо», — погоджується моя приятелька і, немов багаторука індійська богиня, примудряється одночасно подбати про свій борщ, підготувати тимчасово орендований колісний візок, допомогти доньці одягнутися на прогулянку — і все це з такою легкістю, що я відверто нею милуюся.
— Це антидепресанти, — сміється вона. — Знаєш, аж розвиднілося останнім часом. Я навіть зловила себе на тому, що більше не кричу на дітей. Взагалі, уявляєш?
Відтак я проведу в цьому домі ще кілька годин, спостерігаючи за життям родини. Мої враження, авжеж, будуть поверхневими і неповними, такий собі вершечок айсберга, і все ж я встигну чимало відчути.
«Ти знаєш, я майже ніколи не дозволяю собі тут навіть келих вина, — каже приятелька, поставивши привезену мною пляшку на горішню полицю. — Оце днями з нами сталася ця зламана на велосипеді нога… Брр, який це був кошмар. І я знову усвідомила, що не маю права бодай на мить розслабитися. Травми і всякі такі речі завжди стаються несподівано.
Як я можу дозволити собі якусь слабкість чи розфокусовану свідомість, якщо за дітей тут відповідаю лише я? Тільки я тут доросла, розумієш?
Я не знаю, чи розумію, адже ніколи не була на її місці. І хоча на різних етапах сімейного життя мій чоловік був на фронті, а я залишалася тією дорослою, яка мусить сама дбати про нашого сина, поруч зі мною все одно завжди були найближчі родичі, друзі — та що там казати — вдома і стіни допомагають.
«Що залишається», Anna Reinert-Faleńczyk. Картина з виставки «Я не сплю, коли війна»
Тоді як досвід вимушених переселенців я можу приміряти на себе лише теоретично. І, щиро кажучи, ймовірність такого досвіду завжди страшила мене значно більше за ворожі атаки на Київ. Але я ніколи не спитала б мою приятельку про те, чи розглядає вона варіант повернутися до України під час війни. Я не носила її взуття, не знаю всіх обставин, резонів, підводних каменів. На такі теми я не розмовляю з моїми подругами, які виїхали за кордон. А втім, вони завжди починають ці розмови самі.
«Я почуваюся так, ніби зависла поміж світів, — каже мені моя приятелька. — Взагалі не хочу пускати коріння у Польщі, розбудовувати тут своє життя, я понад усе хочу додому. Але…» Так, цих гірких «але» в її житті чимало. Ця жінка розлучена і переважно сама виховує двох дітей, вона не має власного житла в Києві, грошей на оренду — катма, адже тепер для неї з її специфічною професією вдома бракує роботи. А тут, у Польщі, робота знайшлася. Не така, як мріялося, але гроші платять. І діти вже два роки ходять до школи, вчать мову, обростають друзями.
Сину моєї приятельки, який має діагностований синдром Аспергера, пощастило зі школою — він добре вписався у колектив, а це дуже важливо. Донька залюбки ходить на гуртки, і вони безкоштовні. Ну і головне — війна в Україні ще не закінчилася.
— Але я постійно почуваюся так, ніби розтягнулась у шпагаті між двома реальностями
І відчуття цієї одвічної тимчасовості, а водночас безупинного вкорінення у країні, де не планую жити, просто знищує мене, — зізнається вона, наливаючи в тарілку духмяний борщ. — Я так сильно хочу додому, але поки не можу наважитися почати процес повернення».
Змінені ідентичності
Мене раптом наздоганяє дежавю, адже нещодавно я мала таку саму розмову, і мене так само годували смачним борщем у Вільнюсі. Тільки у тамтешньої моєї подруги ситуація ще гостріша: вона багатодітна мама-одиначка, і їхній дім на сході України перебуває в зоні бойових дій. Варіантів повертатися наразі немає, і чи будуть ці варіанти ще хоч колись?
Їй зовсім непросто триматися в іншій країні на плаву: родина не має якоїсь особливої підтримки від Литви, і вона сама оплачує оренду житла, а це майже повністю пожирає її скромну зарплату та стипендію доньки-першокурсниці. Молодші діти вчаться у школі, наздоганяючи за успішністю місцевих однокласників, а найменша донечка так добре адаптувалася до середовища в садку, що вже й не скажеш, яка мова їй дається краще — литовська чи рідна…
Ця моя подруга, мама п’ятьох дітей, отримала за кордоном геть нову для себе професію водійки тролейбуса. Спочатку було дуже страшно від такої відповідальності, вона навіть схудла на 10 кілограмів за перші місяці роботи, але тепер освоїлась.
«От за що я вдячна серед іншого литовцям, так це за те, що вони дають можливість вимушеним переселенцям безкоштовно вчитися. Так, я маю повернути вкладені в мене гроші впродовж перших пів року роботи, але ж це справедливо. Думаю тепер ще вивчитися на водійку автобуса. Бо ж в Україні не в усіх містах є тролейбуси…»
Ця болюча тема зависає між нами.
Моя подруга продовжує вперто планувати майбутнє в Україні, але наразі всі її питання без відповідей аж надто схожі на відкриті рани
Чи залишиться в них їхній дім на Донеччині, якщо зараз це містечко під постійним вогнем? А якщо ні, то яке українське місто прийме цю багатодітну родину? І як саме їм будувати там життя знову, коли закінчиться війна? А головне — коли ж вона закінчиться?!
Адже є ще така проблема: принаймні один з її синів і сама моя подруга гостро реагують на обстріли, переживши тяжкі перші роки бойових дій у своєму місті. На відміну від багатьох інших українців, вони не адаптувалися, не навчилися давати раду своєму страху.
Надто багато болючих питань, надто мало натяків на можливі відповіді. Але моя подруга так тяжко тужить за домом, так багато про це говорить. І не лише за домом як місцем проживання — у значно ширшому сенсі.
«Мене так хвилює доля нашої нації, — каже вона мені з явним болем. — Адже наших найкращих чоловіків вбивають на війні й водночас стільки жінок з дітьми поїхали в інші країни».
Я слухаю і дивлюся на неї із зачудуванням, адже коли ми з цією жінкою познайомилися, питання щодо долі української нації були для неї доволі чужими, а українські мова і культура — екзотичними. Тепер все змінилося. Війна, потрясіння, нові екзистенційні досвіди змінюють наші ідентичності, і в кожного й кожної з нас свій шлях, своя швидкість. Хтось, наприклад, усвідомлює власне українство лише тоді, коли втрачає можливість жити в Україні.
Для жодного з нас більше не буде простих рішень
Я маю привілей залишатися вдома під час війни. Звісно, це усвідомлене рішення моєї родини і водночас наша відповідальність за всі можливі наслідки, та все ж це також і сукупність певних сприятливих факторів. На відміну від багатьох інших українців, я маю неушкоджений власний дім і живу в Києві, що поки найбільш захищений поміж усіх українських міст, а також я, на щастя, не втратила можливості заробляти гроші на життя в умовах війни. Ну і є ще багато чого за кадром.
Авжеж, можна довго говорити і про різні мінуси цього вибору, але ми з моїми приятельками, які опинилися по інший бік досвіду, доволі обережні на цьому тонкому льоду. І все ж я щоразу дивуюся, як усі вони — ті, що виїхали в Польщу, Литву, Німеччину, Францію, США тощо й водночас не прийняли для себе рішення там залишатися, щоразу при зустрічі починають мені щось пояснювати й виправдовуватися — ніби той факт, що я в Україні, дає мені право судити їх.
Ей, ви чого?! Ні, ні в кого з нас не буде більше простих рішень. Так, це завжди тепер складна суміш цілком полярних почуттів.
І я слухаю вас, мої любі, дуже уважно про всі ваші непрості виклики й часом запитую себе — чи я б так змогла?
І я радію за вас, коли дізнаюся про успіхи ваших дітей або ваші власні успіхи в чужому іншомовному середовищі, і я видихаю з полегшенням, коли такі страшні випробування, як раптом виявлена онкологія або інші підступні діагнози, лікуються безоплатно й якісно в тих розвинених країнах, куди вас занесло, і мене не дратують ваші буденні маленькі радості, якими ви соромитеся відкрито ділитися в соцмережах.
А ще я часто відверто пишаюся вами — всі ці волонтерські ініціативи, якісь неймовірні проєкти, які ви рухаєте вже на нових місцях, вся ця велика колективна робота на Україну та її військо, імідж, культуру тощо, все це дуже і дуже важливо. Українська діаспора — це наша суперсила, я завжди це кажу.
Але не кривитиму душею, я часто відчуваю також гіркоту і досаду, що сука-війна рознесла всіх вас по далеких далях, що довге перебування в інших світах не може не впливати на зміни у вашій ментальності й оптиці. І мені боляче, Господи, мені також дуже боляче, що цвіт нашої нації так покосило нині на різних рівнях.
Однак, я хочу вірити й далі у наші силу та єдність, хочу, аби ми менше гризли одне одного і вчилися у цій геть не чорно-білій реальності чути інших. Хочу відчувати, що обставини й відстані не забирають у мене дорогих мені людей. І що зрештою я почуватимуся певною мірою вдома всюди, де мене нагодують щирим українським борщем.
Фото Артема Чеха
…Подякувавши за гостинність, я вкотре залишаю Варшаву, аби сісти на свої потяги до Києва. Часто так їжджу і маю вже цілу колекцію звичних спостережень. Ці потяги, які курсують між Україною та Польщею, завжди повні наших жінок і дітей, які тягнуть непідйомні валізи, вчать різні мови в додатках (о, вічний звук Дуолінго!), мають спеціальні документи, що підтверджують правомірність їхнього довгого перебування в інших країнах, щедро діляться обставинами свого нового життя, нарікають або хваляться, сумують чи сміються, виправдовуються або доволі агресивно захищають свої рішення навіть тоді, коли ніхто й не нападав. В усьому цьому так багато щемкості.
Деякий час я спостерігаю в дорозі за маленькою жвавою донькою іншої пасажирки. Дівчинці, мабуть, роки три, вона активна й безперервно щебече про все на світі. От тільки зрозуміти мені її важко. «Німецькою говорить вже краще, ніж українською», — ніяковіє і ніби вибачається перед усіма її мама. Що ж, це буває. Особливо під час безкінечного балансування між різними світами.
Син Марини Іваненко Сергій [імена змінені на прохання героїні. — Ред.] пішов у військо добровольцем. Хоча до призовного віку мав ще чотири роки.
— Його спонукала до цього смерть друга дитинства, 19-річного хлопця, добровольця, — згадує матір. — Я не була в захваті. Багато людей мене не розуміли, казали, що я маю якось «забирати його звідси». Але як я його кудись заберу? Він доросла людина!
Марина ділиться, що здивовані погляди і запитання деяких знайомих викликали в неї суперечливі думки:
Скільки я чула про те, що я матір-зозуля, як я могла його відпустити? Я відпустила. Хіба був вихід?
З одного боку, в неї були всі можливості не пустити сина війну. Могла зробити так, щоб він ніколи не пройшов військово-лікарську комісію, зманіпулювати. Але навіщо тоді були всі ці цінності, які вона йому прищеплювала?
Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одній із навчальних баз у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP /East News
— У нас дуже близькі стосунки. Я брала його в гори з 6 років. Я брала його з собою на Майдан. Звичайно, я не хотіла, щоб мій син воював. Але навіщо я тоді приводила його на барикади Революції гідності? Щоб потім сховати?, — розповідає жінка. — Деякі родичі досі не знають, що Сергій у війську.
Це приховують від дідуся, якому не можна хвилюватися через поважний вік і який до того ж має відмінні від Марини та Сергія погляди на війну. З літньою людиною намагаються зайвий раз не сперечатися:
— Наш дідусь каже: «Аби Зеленський не загріб Сергія!» Я його заспокоюю, кажу, що в сина вік не той. А ще дідусь дуже переживав, що у Сергія не було нормальної роботи. Так син зателефонував йому і сказав, що тепер є робота! Він ходить туди кожен день і його тричі на день годують. Так дідусь такий щасливий був! Каже: «І все ж, аби не загребли». «Не переживай, вже не загребуть», говорю йому.
Те, що син Марини воює, попри критику оточуючих, наповнює її гордістю
— Або ми виховуємо їх дорослими, або навіщо це все?
Історія друга. Мама Наталія
Наталія Муравйова, майстриня, вишивальниця
Мамо, ти тільки не переживай, ми у військкоматі!
У родині Саркісянів [прізвище чоловіка Наталії. — Ред.] воюють всі хлопці: двоє синів та племінник. На фронті опинилися в 2022 році:
— «Мамо, ти не хвилюйся, ми з батьком у військкоматі». За старшого я й не хвилювалась. Він служить і завжди любив зброю, він був готовий. А от молодший… Він ходив на початку до військкомату, але такого богатиря, зростом у 165 сантиметрів, одразу відправили додому. До того ж, в нього є проблеми зі здоров'ям. Але в грудні 2022 року таки дали повістку…
Молодший син Наталії став зв’язківцем в 65-ій окремій механізованій бригаді. Він регулярно висилає матері повідомлення з фронту. Наталія горда за сина, та не з усіма старими знайомими ділиться новинами від нього:
— У мене є сусідка, яка почала мені розповідати, як веліла сину брати будь-які гроші й тікати за кордон. Але я відразу сказала:
Так, Іро, таке в мене не пройде. Мої для війни? А ваші для чого?
Ні, мене це не ображає, мене це розлючує!
Обидва сини Наталії — айтівці. Свій перший комп'ютер самотужки зібрали у віці 12 і 10 років. Молодший брат ніжно говорить про старшого “Вовка, чортів геній”, бо той може глянути лише на проблему і відразу знайти рішення.
У хлопців, як і у всіх, є мрії, яким завадила війна. Зараз вони відкладені на мирний час.
— Старший мріє про будинок, басейн і маленький будиночок, де буде жити 36 котів. Що ж, двоє котів в нього вже є. І ще чотири у брата — на фронті.. “Піднакопичують” потроху.
Молодший син Наталії Юрій, боєць ЗСУ. Фото: особистий архів.
Історія третя. Мама Оля
Ольга Боровець, журналістка, редакторка
Не треба мені дякувати за сина. Я його нікому не віддавала
Скоро минає три роки, як єдиний син Ольги Боровець Максим воює. У війську служить і чоловік Ольги. У 22 роки син пішов до війська на початку повномасштабного російського вторгнення. Був тричі поранений, але повернувся в стрій. Жінка розповідає, що найбільше в реакції оточуючих її дивують подяки за сина:
— Він же не якийсь предмет, який я комусь подарувала. Не треба мені дякувати. А на питання: «А як ти його відпустила?», я одразу відповідаю чітко та ясно: «Я виростила дорослого чоловіка». Якщо ви хочете подякувати, подякуйте за виховання сина.
Мама Ольга. Фото: особистий архів.
Ольга згадує, що 6-7 років тому пережила з Максимом дуже складний підлітковий період. Психологічно, ділиться Ольга, вона уявляла собі тоді, ніби її син — це екзотична риба з колючками, яку викинуло на берег, а вона повинна її врятувати:
Твоє завдання донести цю красиву, унікальну рибу до води, але вона борсається
— І в тебе два варіанти: або обламати її колючки й кинути в море, де вона не виживе. Або подряпати руки, зранитись, але донести її до води цілою і неушкодженою. Розумієте, для мене відпустити — означає дати дихати.
Як в багатьох інших людей, чиї рідні пішли воювати, коло спілкування в Ольги зараз інше, ніж до війни. Передовсім, через щире нерозуміння деяких речей тими родинами, де ніхто не воює:
— Люди повертаються до свого життя. Ні, їм не байдуже, але і війною вони не живуть. Одного разу мені сказали: «Ну, не нервуйся так, він усього два дні не на зв'язку. Мій якось в Карпатах не дзвонив чотири дні». І як мені пояснити, що без зв'язку в Карпатах і без зв'язку на нулі — це зовсім різні речі?
Знайомі часто радять Ользі звернутися до психолога. Жінка визнає, що психологічна допомога важлива і потрібна, та пояснює — цього недостатньо:
— Розумієте, люди ніби вимагають від родин військових «пережити щось». А це неможливо пережити. Навіть дев’ять психологів не змінять моєї основної проблеми: моя дитина в небезпеці. Мій рід в небезпеці. Психолог лише може допомогти з цим жити. Але це усвідомлюють також не всі.
***
Відновити сили мамі Ользі допомагають візити до Львівського гарнізонного храму. Там жінка почувається серед своїх. Приходить не лише помолитися, але й посидіти, подумати. У храмі багато стендів із фотографіями полеглих воїнів. Багато облич на стендах — це знайомі Ольги.
Мама Марина Іваненко стверджує, що їй допомагає триматися «своя “бульбашка”» — зближення з волонтерським і ветеранським середовищем:
— Я зблизилась з людьми, з якими, певно, ніколи не зблизилася би через різні захоплення та стилі життя!
Мама Наталія Муравйова знаходить втіху в роботі:
— Немає нічого страшнішого за очікування повідомлення в чотирьох стінах.
Усім матерям, які чекають на синів, я раджу робити що завгодно, але поза межами дому: плести сітки, займатися спортом. Що завгодно, аби не звичні хатні справи
Мама Наталія. Фото: особистий архів.
На думку всіх трьох мам, важливим є сьогодні питання підтримки матерів військових. Часто це жінки віком 40-50 років, які лишаються для суспільства «невидимими». Часто цим жінкам потрібна не лише психологічна, а й фізична підтримка.
— Я здорова людина. Я можу, наприклад, принести собі велику баклажку води. А у мене є знайома, якій 70 років і її син воює. Не завжди за першим кличем можуть прийти родичі. У когось є невістка, але вона виховує дітей і не може доглядати й за свекрухою. Я мрію про такий застосунок, де родини військових могли би знайти собі підтримку. І фізичну, і просто поговорити, — говорить мама Ольга.
Головне, що, на думку мам бійців, можуть зробити для них оточуючі, це участь суспільства в мобілізації
— Два з половиною роки тому не було ні тестових тижнів в третій штурмовій, ні двох місяців навчання в окремих бригадах. Не було рекрутингових центрів, не було цього всього. Зараз це все є. Зробіть свій вибір, — підсумовує Ольга Боровець.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
