Ексклюзив
20
хв

«Бронь» за гроші, мобілізація в лотерею, електронні повістки: яким буде закон про мобілізацію?

«Мобілізація має бути для всіх. А зараз ми спостерігаємо тільки те, що цей закон непопулярний. Політики і інституції намагаються перекидати його одне одному, як гарячу картоплю з рук в руки»

Катерина Трифоненко

Українські військові на залізничному вокзалі. Львів, травень 2023 року. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Після дискусій у профільних комітетах український парламент вирішив не виносити на голосування закон про мобілізацію. Уряд, як ініціатор законопроєкту, його відкликав і тепер повинен доопрацювати найбільш суперечливі норми з урахуванням депутатських пропозицій. Потім документ знову надійде у Верховну Раду. Парламент зможе повернутись до його розгляду не раніше початку лютого — тоді запланований черговий сесійний тиждень. Закон про мобілізацію викликав вал дискусій в українському суспільстві, головним чином через суворість деяких положень, які, за оцінками правників, призвели б до серйозних порушень прав громадян. Яким, зрештою, має бути закон про мобілізацію — Sestry зібрали думки військових, експертів і юристів.

Армії потрібні люди 

19 грудня Володимир Зеленський заявив, що Генштаб пропонує мобілізувати додатково півмільйона людей. Згодом головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний заперечив, що командування надавало запит на конкретну цифру мобілізованих, мовляв, для армії головне, щоб були люди, здатні виконувати визначені завдання.

«Система мобілізації досить складна. Як і будь яка система, яка базується на примусі, якщо називати речі своїми іменами», — каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко. На його переконання, закон про мобілізацію повинен містити не лише обов’язки, але й гарантувати права військовослужбовців:

— Наприклад, те, що держава зобов'язується навчати громадянина не менше, ніж якийсь певний термін. Те, що він як боєць Збройних сил України, вже після навчання буде підходити до фронту поступово. Це дуже важливо. Я знаю дуже багато історій, коли не вистачало людей — і цілі батальйони кидали одразу на першу лінію, коли вони раніше до фронту не наближалися навіть на сто кілометрів. І це призводило до дуже поганих наслідків і дуже великих втрат. Тобто мало би бути так, що новобранець за два тижні не наближається до лінії бойового зіткнення ближче, ніж на п'ятдесят кілометрів, потім на десять, потім на п'ять — і то тільки потім, вже зрозумівши, що літає, що не літає, що вибухає, як себе поводити, звикнувши до звуків війни, звикнувши до того, що його оточує, тільки потім він може виходити на першу лінію. Це набагато збільшує виживання солдат. І, звичайно, цей закон має виконувати свою головну задачу — зробити так, щоб до армії мобілізували більше мільйона людей. Зробити так, щоб ті люди, які воюють два, а то й більше років, якщо вони воювали ще за часів АТО, щоб вони могли перепочити або мобілізуватися. Це головна задача.

25 грудня Кабінет міністрів вніс до Верховної ради свій проєкт закону про мобілізацію — документ на 200 сторінок. Він викликав шквал критики і з боку влади, і з боку опозиції. А до того ж спровокував шалений резонанс у суспільстві. У парламенті після того зареєстрували ще чотири — альтернативні — законопроєкти.

Українські військовослужбовці 42-ї окремої механізованої бригади на тренуваннях з протимінної безпеки та поводження з вибуховими речовинами. Донеччина, грудень 2023 року. Фото: Genya SAVILOV/AFP/East News

«Суспільний опір виникає, коли люди відчувають брак прозорості і справедливості», — каже Віктор Ягун, заступник Голови СБУ (2014-2015 рр), генерал-майор запасу Служби безпеки України. Все починається з того, що немає прозорості, починають показувати якісь відеоролики, що когось там десь ловлять. Ягун наголошує: не треба ловити, треба системно підходити до цієї роботи:

— Мені здається, що всі ці законопроєкти — це така, знаєте, дуже хибна політика, тому що всі хочуть бути хорошими. А коли ти хочеш бути хорошим і коли ти не хочеш підбурювати, як вони говорять, суспільство, що залишається? Все це дуже погано. Тому що нам треба або чітко виконати ті вимоги, які поставили військові, і забезпечити їх мобілізаційним резервом, або ми будемо бавитися в хороших політиків, які дбають про певну категорію людей. Розумієте? Тобто я вважаю, якщо будуть компроміси, то вони будуть тільки на шкоду цьому законопроєкту. 

4 січня профільний комітет з питань безпеки і оборони почав розгляд урядових пропозицій в закритому режимі. На комітет приходили міністр оборони, начальник Генштабу і головком. Видання НВ, посилаючись на власні джерела в комітеті, повідомило, що Валерій Залужний, зокрема, виступав проти норми про мобілізацію ув'язнених і судимих і закликав депутатів якнайшвидше забезпечити армію новими людьми, а як ні, то, щоб самі ставали воювати.

Мобілізаційна лотерея і «бронь» для багатих

Поки в парламенті тривали обговорення законопроєкту про мобілізацію, в медіапросторі регулярно виникали різноманітні чутки стосовно положень, які можуть з’явитись в цьому документі. Приміром — «бронь» від мобілізації для чоловіків, які сплачують податків на 6 тисяч гривень і більше. Таке нібито пропонували в Офісі президента. Втім, згодом це спростував нардеп Ярослав Железняк, з його слів, від цієї ідеї в Офісі відмовились.

Екзотична ідея надійшла від колишнього міністра економіки, а нині позаштатного радника ОП Тимофія Милованова, який запропонував мобілізацію за лотереєю: випадковим чином визначати день та місяць і мобілізувати тих, хто народився в цю дату. Мовляв, такий спосіб і доволі успішно свого часу використовували в армії Сполучених Штатів. 

Мобілізація за кордоном

Наступного року Україна хоче призивати на військову службу чоловіків, які живуть за кордоном. Про це в інтерв’ю Welt TV, Bild і Politico заявив міністр оборони Рустем Умєров. З його слів, всі чоловіки призовного віку після отримання запрошення мають з’явитися до пунктів комплектування ЗСУ. Тим, хто відмовиться, пообіцяв санкції. Щоправда, не уточнив, які. Згодом пресслужбі міністерства оборони довелось уточнити, що міністр говорив в цілому про рекрутинг і необхідність донести до українців за кордоном важливість приєднання до лав ЗСУ, але механізми призову з-за кордону поки що не опрацьовують.

Міністр оборони Рустем Умєров заявив, що вже готова нова редакція законопроєкту про мобілізацію з урахуванням всіх пропозицій.
Фото: фейсбук Рустем Умєров/Rustem Umerov

А, втім, ідея з інформаційного простору не зникла. Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк в інтерв’ю одному з українських телеканалів  розкритикував чоловіків, які ховаються від мобілізації за кордоном. На його думку, потрібно проводити консультації з іншими країнами, щоб українських чоловіків позбавляли посвідок на проживання та різних преференцій біженців.

Проблема з мобілізацією дійсно частково пов’язана з тим, що багато людей виїхали з України, каже депутат польського Сейму Павел Коваль:

— Зараз у вашій країні, за деякими даними, проживає вже менше 30 мільйонів. Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, які хочуть воювати, повернулися в Україну. І, на мій погляд, на це також повинні бути скеровані дії країн, де перебуває багато українців. Тобто треба дбати про те, щоб під час отримання дозволів на роботу, продовження терміну перебування, на партнерських засадах відбувалася перевірка, чи люди, які перебувають на території інших країн ЄС, могли б бути мобілізованими в Україні. Це також спустило б пару тим, хто каже, що українці виїхали, замість того, щоб йти і боронити свою країну.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

«Якщо ви за кордоном, і ви мобілізаційного віку, і ви не на фронті, і не сплачуєте податки, і виїжджали поза законом, то є питання», — так на питання про можливість повернення українських чоловіків з-за кордону відповів Володимир Зеленський на пресконференції під час візиту в Естонію.

Адвокат Андрій Трембіч наголошує: мобілізувати чоловіків за кордоном, якщо вони самі цього не захочуть, неможливо:

— Якщо б це було реально, це вже давно б відбулось. Насправді правового механізму не існує. Ти ж не можеш прийти до консула і спитати, де тут пройти комісію. У нас же немає Варшавського чи Празького ТЦК (Територіального центру комплектування). Якщо через суд, і чоловік скаже, що повернення в Україну загрожує його життю, то жоден європейський суд не візьме на себе таку відповідальність. Можливо, штрафи якісь будуть, але це максимум — і це адміністративна, а не кримінальна відповідальність.

Що пропонував уряд в законопроєкті про мобілізацію

Ось ключові моменти: 

  • Знизити вік мобілізації з 27 до 25 років.
  • Скасувати поняття «обмежено придатний» і дозволити мобілізацію інвалідів 3-ї групи.
  • Ввести поняття «електронного кабінету призовника». Пропонувалось, щоб усі потенційні призовники і в Україні, і за кордоном упродовж 30 днів особисто чи онлайн уточнили свої дані в ТЦК.
  • Вручати повістки через електронний кабінет чи електронну пошту. Особисто повістку можуть вручити як представники ТЦК, так і поліцейські, в тому числі в будь-якому громадському місці. Усі громадяни віком від 18 до 60 років завжди повинні мати при собі військово-обліковий документ та документ що посвідчує особу. І пред’являти цей пакет на вимогу працівника військкомату або поліцейського. Порушників можна затримати для складення протоколу та для встановлення особи.
  • Обмежити право на відстрочку від мобілізації для студентів, держслужбовців та тих, хто опікується недієздатними особами та людьми з інвалідністю.
  • Заборонити українцям за кордоном отримувати деякі консульські послуги (наприклад, оформлювати нові закордонні паспорти) без військово-облікових документів.
  • Запровадити санкції для ухилянтів, дозволити ТЦК вносити їх до Єдиного реєстру боржників, що передбачає заборону на виїзд за кордон, операції з рухомим і нерухомим майном, обмеження прав на керування транспортним засобом.
  • Скасувати строкову службу і замість неї запровадити базову військову службу для громадян віком від 18 до 25 років.
  • Право на демобілізацію для звільнених з полону і військових, які мають 1-шу і 2-гу групу інвалідності.
  • Право на демобілізацію для тих, хто безперервно прослужив у війську під час воєнного стану протягом останніх 36 місяців.

Повістки через електронну пошту та скасування відстрочки по інвалідності — були серед  дискусійних пропозицій, від яких вирішили відмовитись на етапі обговорення в комітеті нацбезпеки і оборони. Про це в ефірі єдиного телемарафону повідомив заступник голови комітету Єгор Чернєв:

— Ми почистили законопроєкт. Наприклад, повістки через електронну пошту не мають надсилатися. Тобто це неможливо контролювати, чи отримала її людина. Точно не має бути такої норми. Або питання вилучення з відстрочки по інвалідності. Ми наполягаємо, щоб все ж таки інвалідам 1-3 груп надавалася відстрочка або вони не підлягали взагалі мобілізації.

Неконституційні обмеження

Та найбільше нарікань в цьому законопроєкті викликали положення, що стосуються обмежень і санкцій для ухилянтів. «Це схоже на ті експерименти в Китаї про соціальний рейтинг. Тобто, як вони вважають, ухилення від мобілізації та призову — це пониження соціального рейтингу», — каже адвокат Андрій Трембіч. За його оцінкою, більшість цих заходів незаконні:

—  Ці розпорядження — це фактично обмеження людини в дієздатності. Тобто це заборона розпоряджатися власним майном —  й навіть користуватися ним. Це заборона вільного пересування. Добре, наприклад, заборона, до якої ми звикли про виїзд за кордон чоловіків — і вона вже сприймається нормально суспільством, хоча це теж сумнівно з точки зору Конституції. Але у воєнний час всі промовчали і змирились. Далі — обмеження на право керування транспортним засобом та отримання посвідчення водія. Для мене звучить неадекватно, виходить, що ДАІ може просто зупиняти чоловіків за кермом і казати: «Ми тебе перевіряємо, чи маєш право керувати автомобілем. А якщо маєш, то це наш недогляд». Обмеження права на користування, розпорядження коштами та іншими цінностями — це натяк на блокування рахунків. Це все не відповідає Конституції.

Антикорупційний комітет Верховної Ради після аналізу урядового законопроєкту подав висновок, що документ містить корупційні ризики. Крім того, рекомендував відмовитись від норми, що органи місцевого самоврядування мають забезпечувати прибуття військовозобов'язаних до ТЦК. Мовляв, такі функції поза їхньою компетенцією і можуть породжувати свавілля.

Нова редакція закону

11 січня Верховна Рада відмовилась виносити законопроєкт на голосування. У міноборони того ж дня повідомили, що вже готова нова редакція закону про мобілізацію. «Готові виносити його на погодження уряду в найближчий час. Попередню редакцію законопроєкту відкликали. Цей закон потрібен обороні нашої держави і кожному воїну, який зараз на фронті. Потрібен якнайшвидше», — написав у фейсбуці міністр оборони Рустем Умєров.

Закон потрібен, але досі дуже багато часу витратили на обговорення непотрібних деталей, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:

— Конкретно мобілізація має бути для всіх. Жодна кількість грошей, скільки ти не заробляв би, не має грати жодної суттєвої ролі, тому що це призводить до соціальних напружень. Жеребкування може бути й не бути — залежно від того, як це буде реалізовано. Це не найгірша історія насправді, і світовий досвід це показує, але не зрозуміла її логіка. Тобто ми зараз будемо говорити про те, що нам треба мобілізувати мільйон людей. Мільйон людей чинною системою мобілізації, коли задіяні всі триста шістдесят п'ять днів на рік, ми добитися не можемо. Тому ми ще й запропонуємо систему жеребкування за американським принципом, коли сьогодні мобілізуються тільки люди, які народилися, наприклад, тринадцятого квітня, а це ще зменшує базу для мобілізації. Є якісь абсолютно дивні речі. І вони всі мене й моїх друзів, які зараз на війні, заганяють в абсолютний катарсис, тому що це ми проводимо зараз. Замість того, щоб проговорювати цілий автомобіль, ми поговоримо окрему деталь, навіть не знаючи, як вона пов'язана з усіма іншими. Але рано чи пізно закон про мобілізацію все одно буде ухвалений. Це питання виживання держави. Я сподіваюсь, що він буде цілісним. А зараз ми, на жаль, спостерігаємо тільки те, що цей закон непопулярний. Політики й інституції намагаються перекидати його одне одному, як гарячу картоплю з рук в руки. І виглядає це в якийсь момент просто, якщо чесно, огидно.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка. Пише про міжнародні відносини

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова
жінка, війна, руйнування

Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?

Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі. 

Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.

Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.

Д-р Маґдалена М. Баран. Фото з приватного архіву

Чи можна знайти щось позитивне у війні?

Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них. 

Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.

На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.

Що українці дізналися про себе?

Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей.... 

Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом». 

Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.

Дитина грається, а жінки відпочивають на лавці перед житловими будинками, зруйнованими внаслідок обстрілів у Костянтинівці, на сході Донецької області, 22 червня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Roman PILIPEY/AFP

А поляки?

Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.

У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?

Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати. 

Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.

Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії

З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.

Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.

Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.

Вид з висоти пташиного польоту на Бахмут, місце найзапекліших боїв з російськими військами в Донецькій області, Україна, четвер, 22 червня 2023 року. Фото: AP Photo/Libkos

Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.

Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.

Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.

Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?

Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.

«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.

Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн

Переговори?

Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів. 

Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років. 

У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.

Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.

Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляйен. Фото: пресматеріали

Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?

Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті. 

Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.

Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.

З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими

Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».

Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.

Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Перемога Путіна означатиме більше воєн

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Ексклюзив
20
хв

Співзасновник Нової пошти Вячеслав Климов: «На початку вторгнення ми змінювали логістичну модель кілька разів на тиждень»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress