Ексклюзив
20
хв

«Бронь» за гроші, мобілізація в лотерею, електронні повістки: яким буде закон про мобілізацію?

«Мобілізація має бути для всіх. А зараз ми спостерігаємо тільки те, що цей закон непопулярний. Політики і інституції намагаються перекидати його одне одному, як гарячу картоплю з рук в руки»

Катерина Трифоненко

Українські військові на залізничному вокзалі. Львів, травень 2023 року. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Після дискусій у профільних комітетах український парламент вирішив не виносити на голосування закон про мобілізацію. Уряд, як ініціатор законопроєкту, його відкликав і тепер повинен доопрацювати найбільш суперечливі норми з урахуванням депутатських пропозицій. Потім документ знову надійде у Верховну Раду. Парламент зможе повернутись до його розгляду не раніше початку лютого — тоді запланований черговий сесійний тиждень. Закон про мобілізацію викликав вал дискусій в українському суспільстві, головним чином через суворість деяких положень, які, за оцінками правників, призвели б до серйозних порушень прав громадян. Яким, зрештою, має бути закон про мобілізацію — Sestry зібрали думки військових, експертів і юристів.

Армії потрібні люди 

19 грудня Володимир Зеленський заявив, що Генштаб пропонує мобілізувати додатково півмільйона людей. Згодом головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний заперечив, що командування надавало запит на конкретну цифру мобілізованих, мовляв, для армії головне, щоб були люди, здатні виконувати визначені завдання.

«Система мобілізації досить складна. Як і будь яка система, яка базується на примусі, якщо називати речі своїми іменами», — каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко. На його переконання, закон про мобілізацію повинен містити не лише обов’язки, але й гарантувати права військовослужбовців:

— Наприклад, те, що держава зобов'язується навчати громадянина не менше, ніж якийсь певний термін. Те, що він як боєць Збройних сил України, вже після навчання буде підходити до фронту поступово. Це дуже важливо. Я знаю дуже багато історій, коли не вистачало людей — і цілі батальйони кидали одразу на першу лінію, коли вони раніше до фронту не наближалися навіть на сто кілометрів. І це призводило до дуже поганих наслідків і дуже великих втрат. Тобто мало би бути так, що новобранець за два тижні не наближається до лінії бойового зіткнення ближче, ніж на п'ятдесят кілометрів, потім на десять, потім на п'ять — і то тільки потім, вже зрозумівши, що літає, що не літає, що вибухає, як себе поводити, звикнувши до звуків війни, звикнувши до того, що його оточує, тільки потім він може виходити на першу лінію. Це набагато збільшує виживання солдат. І, звичайно, цей закон має виконувати свою головну задачу — зробити так, щоб до армії мобілізували більше мільйона людей. Зробити так, щоб ті люди, які воюють два, а то й більше років, якщо вони воювали ще за часів АТО, щоб вони могли перепочити або мобілізуватися. Це головна задача.

25 грудня Кабінет міністрів вніс до Верховної ради свій проєкт закону про мобілізацію — документ на 200 сторінок. Він викликав шквал критики і з боку влади, і з боку опозиції. А до того ж спровокував шалений резонанс у суспільстві. У парламенті після того зареєстрували ще чотири — альтернативні — законопроєкти.

Українські військовослужбовці 42-ї окремої механізованої бригади на тренуваннях з протимінної безпеки та поводження з вибуховими речовинами. Донеччина, грудень 2023 року. Фото: Genya SAVILOV/AFP/East News

«Суспільний опір виникає, коли люди відчувають брак прозорості і справедливості», — каже Віктор Ягун, заступник Голови СБУ (2014-2015 рр), генерал-майор запасу Служби безпеки України. Все починається з того, що немає прозорості, починають показувати якісь відеоролики, що когось там десь ловлять. Ягун наголошує: не треба ловити, треба системно підходити до цієї роботи:

— Мені здається, що всі ці законопроєкти — це така, знаєте, дуже хибна політика, тому що всі хочуть бути хорошими. А коли ти хочеш бути хорошим і коли ти не хочеш підбурювати, як вони говорять, суспільство, що залишається? Все це дуже погано. Тому що нам треба або чітко виконати ті вимоги, які поставили військові, і забезпечити їх мобілізаційним резервом, або ми будемо бавитися в хороших політиків, які дбають про певну категорію людей. Розумієте? Тобто я вважаю, якщо будуть компроміси, то вони будуть тільки на шкоду цьому законопроєкту. 

4 січня профільний комітет з питань безпеки і оборони почав розгляд урядових пропозицій в закритому режимі. На комітет приходили міністр оборони, начальник Генштабу і головком. Видання НВ, посилаючись на власні джерела в комітеті, повідомило, що Валерій Залужний, зокрема, виступав проти норми про мобілізацію ув'язнених і судимих і закликав депутатів якнайшвидше забезпечити армію новими людьми, а як ні, то, щоб самі ставали воювати.

Мобілізаційна лотерея і «бронь» для багатих

Поки в парламенті тривали обговорення законопроєкту про мобілізацію, в медіапросторі регулярно виникали різноманітні чутки стосовно положень, які можуть з’явитись в цьому документі. Приміром — «бронь» від мобілізації для чоловіків, які сплачують податків на 6 тисяч гривень і більше. Таке нібито пропонували в Офісі президента. Втім, згодом це спростував нардеп Ярослав Железняк, з його слів, від цієї ідеї в Офісі відмовились.

Екзотична ідея надійшла від колишнього міністра економіки, а нині позаштатного радника ОП Тимофія Милованова, який запропонував мобілізацію за лотереєю: випадковим чином визначати день та місяць і мобілізувати тих, хто народився в цю дату. Мовляв, такий спосіб і доволі успішно свого часу використовували в армії Сполучених Штатів. 

Мобілізація за кордоном

Наступного року Україна хоче призивати на військову службу чоловіків, які живуть за кордоном. Про це в інтерв’ю Welt TV, Bild і Politico заявив міністр оборони Рустем Умєров. З його слів, всі чоловіки призовного віку після отримання запрошення мають з’явитися до пунктів комплектування ЗСУ. Тим, хто відмовиться, пообіцяв санкції. Щоправда, не уточнив, які. Згодом пресслужбі міністерства оборони довелось уточнити, що міністр говорив в цілому про рекрутинг і необхідність донести до українців за кордоном важливість приєднання до лав ЗСУ, але механізми призову з-за кордону поки що не опрацьовують.

Міністр оборони Рустем Умєров заявив, що вже готова нова редакція законопроєкту про мобілізацію з урахуванням всіх пропозицій.
Фото: фейсбук Рустем Умєров/Rustem Umerov

А, втім, ідея з інформаційного простору не зникла. Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк в інтерв’ю одному з українських телеканалів  розкритикував чоловіків, які ховаються від мобілізації за кордоном. На його думку, потрібно проводити консультації з іншими країнами, щоб українських чоловіків позбавляли посвідок на проживання та різних преференцій біженців.

Проблема з мобілізацією дійсно частково пов’язана з тим, що багато людей виїхали з України, каже депутат польського Сейму Павел Коваль:

— Зараз у вашій країні, за деякими даними, проживає вже менше 30 мільйонів. Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, які хочуть воювати, повернулися в Україну. І, на мій погляд, на це також повинні бути скеровані дії країн, де перебуває багато українців. Тобто треба дбати про те, щоб під час отримання дозволів на роботу, продовження терміну перебування, на партнерських засадах відбувалася перевірка, чи люди, які перебувають на території інших країн ЄС, могли б бути мобілізованими в Україні. Це також спустило б пару тим, хто каже, що українці виїхали, замість того, щоб йти і боронити свою країну.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

«Якщо ви за кордоном, і ви мобілізаційного віку, і ви не на фронті, і не сплачуєте податки, і виїжджали поза законом, то є питання», — так на питання про можливість повернення українських чоловіків з-за кордону відповів Володимир Зеленський на пресконференції під час візиту в Естонію.

Адвокат Андрій Трембіч наголошує: мобілізувати чоловіків за кордоном, якщо вони самі цього не захочуть, неможливо:

— Якщо б це було реально, це вже давно б відбулось. Насправді правового механізму не існує. Ти ж не можеш прийти до консула і спитати, де тут пройти комісію. У нас же немає Варшавського чи Празького ТЦК (Територіального центру комплектування). Якщо через суд, і чоловік скаже, що повернення в Україну загрожує його життю, то жоден європейський суд не візьме на себе таку відповідальність. Можливо, штрафи якісь будуть, але це максимум — і це адміністративна, а не кримінальна відповідальність.

Що пропонував уряд в законопроєкті про мобілізацію

Ось ключові моменти: 

  • Знизити вік мобілізації з 27 до 25 років.
  • Скасувати поняття «обмежено придатний» і дозволити мобілізацію інвалідів 3-ї групи.
  • Ввести поняття «електронного кабінету призовника». Пропонувалось, щоб усі потенційні призовники і в Україні, і за кордоном упродовж 30 днів особисто чи онлайн уточнили свої дані в ТЦК.
  • Вручати повістки через електронний кабінет чи електронну пошту. Особисто повістку можуть вручити як представники ТЦК, так і поліцейські, в тому числі в будь-якому громадському місці. Усі громадяни віком від 18 до 60 років завжди повинні мати при собі військово-обліковий документ та документ що посвідчує особу. І пред’являти цей пакет на вимогу працівника військкомату або поліцейського. Порушників можна затримати для складення протоколу та для встановлення особи.
  • Обмежити право на відстрочку від мобілізації для студентів, держслужбовців та тих, хто опікується недієздатними особами та людьми з інвалідністю.
  • Заборонити українцям за кордоном отримувати деякі консульські послуги (наприклад, оформлювати нові закордонні паспорти) без військово-облікових документів.
  • Запровадити санкції для ухилянтів, дозволити ТЦК вносити їх до Єдиного реєстру боржників, що передбачає заборону на виїзд за кордон, операції з рухомим і нерухомим майном, обмеження прав на керування транспортним засобом.
  • Скасувати строкову службу і замість неї запровадити базову військову службу для громадян віком від 18 до 25 років.
  • Право на демобілізацію для звільнених з полону і військових, які мають 1-шу і 2-гу групу інвалідності.
  • Право на демобілізацію для тих, хто безперервно прослужив у війську під час воєнного стану протягом останніх 36 місяців.

Повістки через електронну пошту та скасування відстрочки по інвалідності — були серед  дискусійних пропозицій, від яких вирішили відмовитись на етапі обговорення в комітеті нацбезпеки і оборони. Про це в ефірі єдиного телемарафону повідомив заступник голови комітету Єгор Чернєв:

— Ми почистили законопроєкт. Наприклад, повістки через електронну пошту не мають надсилатися. Тобто це неможливо контролювати, чи отримала її людина. Точно не має бути такої норми. Або питання вилучення з відстрочки по інвалідності. Ми наполягаємо, щоб все ж таки інвалідам 1-3 груп надавалася відстрочка або вони не підлягали взагалі мобілізації.

Неконституційні обмеження

Та найбільше нарікань в цьому законопроєкті викликали положення, що стосуються обмежень і санкцій для ухилянтів. «Це схоже на ті експерименти в Китаї про соціальний рейтинг. Тобто, як вони вважають, ухилення від мобілізації та призову — це пониження соціального рейтингу», — каже адвокат Андрій Трембіч. За його оцінкою, більшість цих заходів незаконні:

—  Ці розпорядження — це фактично обмеження людини в дієздатності. Тобто це заборона розпоряджатися власним майном —  й навіть користуватися ним. Це заборона вільного пересування. Добре, наприклад, заборона, до якої ми звикли про виїзд за кордон чоловіків — і вона вже сприймається нормально суспільством, хоча це теж сумнівно з точки зору Конституції. Але у воєнний час всі промовчали і змирились. Далі — обмеження на право керування транспортним засобом та отримання посвідчення водія. Для мене звучить неадекватно, виходить, що ДАІ може просто зупиняти чоловіків за кермом і казати: «Ми тебе перевіряємо, чи маєш право керувати автомобілем. А якщо маєш, то це наш недогляд». Обмеження права на користування, розпорядження коштами та іншими цінностями — це натяк на блокування рахунків. Це все не відповідає Конституції.

Антикорупційний комітет Верховної Ради після аналізу урядового законопроєкту подав висновок, що документ містить корупційні ризики. Крім того, рекомендував відмовитись від норми, що органи місцевого самоврядування мають забезпечувати прибуття військовозобов'язаних до ТЦК. Мовляв, такі функції поза їхньою компетенцією і можуть породжувати свавілля.

Нова редакція закону

11 січня Верховна Рада відмовилась виносити законопроєкт на голосування. У міноборони того ж дня повідомили, що вже готова нова редакція закону про мобілізацію. «Готові виносити його на погодження уряду в найближчий час. Попередню редакцію законопроєкту відкликали. Цей закон потрібен обороні нашої держави і кожному воїну, який зараз на фронті. Потрібен якнайшвидше», — написав у фейсбуці міністр оборони Рустем Умєров.

Закон потрібен, але досі дуже багато часу витратили на обговорення непотрібних деталей, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:

— Конкретно мобілізація має бути для всіх. Жодна кількість грошей, скільки ти не заробляв би, не має грати жодної суттєвої ролі, тому що це призводить до соціальних напружень. Жеребкування може бути й не бути — залежно від того, як це буде реалізовано. Це не найгірша історія насправді, і світовий досвід це показує, але не зрозуміла її логіка. Тобто ми зараз будемо говорити про те, що нам треба мобілізувати мільйон людей. Мільйон людей чинною системою мобілізації, коли задіяні всі триста шістдесят п'ять днів на рік, ми добитися не можемо. Тому ми ще й запропонуємо систему жеребкування за американським принципом, коли сьогодні мобілізуються тільки люди, які народилися, наприклад, тринадцятого квітня, а це ще зменшує базу для мобілізації. Є якісь абсолютно дивні речі. І вони всі мене й моїх друзів, які зараз на війні, заганяють в абсолютний катарсис, тому що це ми проводимо зараз. Замість того, щоб проговорювати цілий автомобіль, ми поговоримо окрему деталь, навіть не знаючи, як вона пов'язана з усіма іншими. Але рано чи пізно закон про мобілізацію все одно буде ухвалений. Це питання виживання держави. Я сподіваюсь, що він буде цілісним. А зараз ми, на жаль, спостерігаємо тільки те, що цей закон непопулярний. Політики й інституції намагаються перекидати його одне одному, як гарячу картоплю з рук в руки. І виглядає це в якийсь момент просто, якщо чесно, огидно.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка. Пише про міжнародні відносини

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Альдона Гартвіньська
солдат, дрон, колеса

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

Максим. Фото: Maciek Zygmunt

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Фото: Maciek Zygmunt

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Фото: Maciek Zygmunt

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Там, де дрони полюють на людей

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Ексклюзив
20
хв

Ґабріелюс Ландсберґіс: «Єдина країна, яка має політичну волю і здатність зупинити Росію, — це Україна»

Ексклюзив
20
хв

Чеський євродепутат Ондржей Коларж про комплексні санкції проти РФ: «Підкуп, маніпуляції, шпигунство — все має бути покарано»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress