Ексклюзив
20
хв

100 років гідності

«А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна»

Марія Гурська

На «Марші мільйона» зібралось, за різними даними, до мільйона людей з усієї України. Київ, 8 грудня 2013 року. Фото: Agata Grzybowska/Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Марія Гурська, шефредакторка онлай-видання Sestry, у своїй колонці для New Eastern Europe до секунди знову проживає ті дні — початок Революції Гідності — коли все в нашій країні змінилось назавжди. «Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти», — згадує журналістка. 

Марія Гурська, журналістка та телеведуча, була свідком і Помаранчевої, і Революції Гідності. Фото: приватний архів

Для мене все почалося на нічній Соборній площі у Вільнюсі, де ще не було ані душі. З неба сипала снігова мжичка, тьмяно світив ліхтар на камері литовського оператора, який був одночасно й моїм водієм, й ангелом-охоронцем. 

Годину тому я прилетіла з Києва. Вільнюс ще спав, на вулицях панувала тиша. Та за декілька хвилин я мала включитись у ранкові новини — в один із перших етерів нового українського телеканалу «Еспресо», до запуску якого наша молода команда готувалася всю осінь. Це був важливий для мене день, але ще важливіший — для України. 

Пряме включення із Вільнюса, де весь світ очікував на підписання Віктором Януковичем Угоди про асоціацію. 28 листопада 2013 року. Фото: Микола Княжицький

«Доброго ранку, студіє! З вами Марія Гурська з прямим включенням з Вільнюса. Саме тут сьогодні очікується історичне підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Місто приймає високих гостей з усієї Європи, серед них і президент України Віктор Янукович. Чи підпише він угоду? Це — головна інтрига Саміту. Та від цього кроку залежить європейське майбутнє України. Громадянське суспільство, затамувавши подих, чекає позитивних новин!», — говорячи цей текст на темній площі Вільнюса я все ще вірю, що моя молодість може пройти в Україні у складі ЄС. Та обличчям вперто течуть чи то сльози, чи то мокрий сніг. 

Мітингувальники намагались прорватись до будівлі уряду. Сталась сутичка із правоохоронцями. У хід пішли сльозогінний газ, каміння та кийки. Київ, 24 листопада 2013 року. Фото: Genya Savilov/AFP/East News

Та доба не принесла нам нічого доброго. На Саміті Східного партнерства, який проходив 28-29 листопада 2013 у литовській столиці, Янукович заявив про діалог з Росією. І сів поруч з білоруською делегацією. Вночі, повертаючись в Україну, весь літак Вільнюс-Київ занурився в морок жаху, дивлячись на мобільних телефонах стріми з Майдану. Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти. 

Вже вранці 30 листопада кияни почали виходити на Майдан, а першого грудня до них приєдналися сотні тисяч людей зі всієї України. Еспресо вело цілодобову трансляцію з центру Києва і паралельні дискусії з лідерами в студії. Активісти Революції приходили на етер в светрах, що пахли вогнищами Майдану, а ведучі після програм бігли на головну площу країни, прихопивши собою кілька шин і трохи бензину. 

Вже не було страшно — бо журналісти, лідери, громадські активісти і прості люди стали пліч-о-пліч на боротьбу з мороком і безнадією, в які намагався занурити Україну продажний президент і перевертні з ФСБ. 

Ми, українці, вміємо робити революції і воювати. Що б там хто не казав, але частина з нас пам'ятає історію і здатна проводити паралелі із власним життям. Як історик за освітою я точно про це знаю. 2004-го року під час Помаранчевої революції професори мого Київського університету Шевченка говорили нам, студентам: «Діти, ідіть на Майдан боротися за свою свободу!». Ми йшли тоді. І зараз зібралися знову. 

2013-го року у студії Еспресо зі мною працював оператор Ігор. У нього було підбите око. Чоловіка побив Беркут під час знімання репортажу на Майдані. Та Ігор, як і ми всі, був готовий до нових зіткнень. Усі чекали, що в нашій студії, розташованій у колишньому бомбосховищі житлового будинку, одного дня виб'ють броньовані двері, і нас усіх винесе міліція, запакує в автозаки і вивезе в невідомому напрямку, як це робили тоді щодня. Та боятися, коли в студії сидить 85-річний герой України Левко Лук'яненко, не випадало. Засуджений до розстрілу в СРСР, він провів в радянських таборах 25 років — за боротьбу за незалежність України. Що ж, ми теж не могли спасувати у ті дні. 

Закривавлені ноші на Інститутській. З 18 по 21 лютого на Майдані загинули понад 100 осіб. Київ, 20 лютого 2023 року. Фото: Agata Grzybowska/Agencja Wyborcza.pl

Еспресо транслювали на Майдані. Ми давали людям розуміння, що вони не самі. А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна. Море людей несло труни і плакало, а столицею лунала жалобна пісня «Плине кача»:

«Гей, плине кача по Тисині

Мамко ж моя, не лай мені

Гей, залаєш ми в злу годину

Сам не знаю, де погину». 

Наше перше небесне військо, якого ми ніколи не забудемо. Навіть після того, як загиблих від російської війни в Україні стане в тисячі разів більше.

Українці не здалися. Беркут не зміг вбити нас всіх. Ми не дозволили Росії перетворити Януковича на Лукашенка, а Україну — на Білорусь, де на кожного громадянина — по два силовики. Майдан переміг. Але Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу. 

27 червня 2014 року між Україною та ЄС було підписано економічну частину Угоди про асоціацію. Політична частина була підписана 21 березня 2014 року у Брюсселі. Люди на Майдані Незалежності святкують цю історичну подію. Фото: Genya Savilov/AFP/East News

І все ж за п'ять наступних років нам вдалося розбудувати армію, реформувати інституції, розвинути культуру, отримати незалежність української церкви. Попри прагнення Росії затягнути нас у чорну діру свого впливу — безправ'я, бездомності, безпам'ятства, безріддя —  Україна впевнено перетворювалася на успішну, самостійну, розвинену країну, свідому свого минулого і майбутнього як частини великої європейської родини.

Марія Гурська разом із Віталієм Портниковим у студії телеканалу Еспресо. Фото: приватний архів

19 лютого 2022 року у студії з Віталієм Портниковим ми говорили про те, як варто сприймати прогнози нападу Росії на Україну — про це, з посиланням на розвідки, писали світові ЗМІ. Німецький таблоїд BILD оприлюднив інформацію про плани російських спецслужб та Путіна створити концентраційні табори для українських патріотів (тобто для нас). Агентство Bloomberg випадково зарання опублікувало заголовок про напад Росії на Україну. The Washington Post надрукував мапи наступу Росії на Україну з планами захопити Одесу і Київ. Все це виглядало зловісно. У моїй квартирі вже кілька тижнів стояла запакована велика валізка з моїми та дитячими речами, два вогнегасники на випадок пожеж внаслідок ракетної атаки і рюкзак з консервами, ліками, розчинною їжею і туристичною газовою плитою із запасними балонами. 

Ми з Портниковим говорили у красивій освітленій студії про ймовірний напад Росії на Україну, який може стати гуманітарною катастрофою для континенту. Про мільйони біженців в ЄС, бомби і ракети, що можуть впасти на наші міста, російські танки на наших вулицях. Я була у гарній сукні, з бездоганною зачіскою і телевізійним мейкапом. Я не могла уявити, що менш ніж за тиждень невиспана і зла стоятиму в 500-кілометровому заторі з Києва до Львова. З дитиною, мамою і валізками, в які спаковане все наше життя. До того ж, я була вагітна. 

Прямі етери зі студії у Львові. Березень 2023 року. Фото: приватний архів

Наступні півроку я вела воєнний телемарафон зі Львова. У живому етері наші журналісти, які терміново евакуювалися на Західну Україну з різних міст Київщини, одягнуті в речі з пунктів допомоги переселенцям, розповідали про звірства росіян в їхніх рідних містах — Бучі, Бородянці, Ірпені. Там, де розстрілювали мирних людей на вулицях і залишали їхні трупи розкладатися на тротуарах — як у середньовіччі. Ми коментували російські бомбардування Драматичного театру в Маріуполі, де під завалами були заживо поховані мами з дітьми, авіанальоти на «Азовсталь», де також були діти, жінки, у тому числі, вагітні, які потім потрапили в полон і зазнали нелюдських знущань, про ракетну атаку на вокзал в Краматорську, де загинули діти, про удар по торговельному центру в Кременчуці, де жертв, згорілих заживо, не могли ідентифікувати рідні, про воєнні злочини росіян на Харківщині та Херсонщині, де ґвалтували немовлят і де в братських могилах познаходили цілі закатовані сім’ї.  

Як би страшно це не звучало, я тоді раділа, що моя бабуся Тетяна Шевченко не дожила до цієї війни. Народжена у 1923 році, вона дитиною пережила  колективізацію та Голодомор, від батьків знала про Катинь і Сандармох, де обезголовили Польщу та Україну, розстрілявши наші еліти. Юначкою під час Другої світової втекла від німців, коли її хотіли вивезти на примусові роботи, була вислана на Сахалін молодою жінкою і повернулася в Україну вже в похилому віці. 

Вона померла щасливою одразу після перемоги Євромайдану. Ракетних атак на Київ її серце б просто не витримало. 

Через 6 місяців після початку війни я народила дитину і вперше годувала її груддю у бомбосховищі під звуки сирен. Із немовлям на руках і старшою донькою я виїхала до Польщі. Попри радість від материнства і відкриті обійми наших сусідів, мені ще ніде і ніколи не було так самотньо і темно, як тут, далеко від дому, коли моя країна протистоїть ворогам, а я ні. Та невдовзі я долучилася до боротьби за перемогу. Разом з іншими дівчатами, воєнними мігрантками, за підтримки польських журналістів ми заснували онлайн-журнал Sestry — для українок, розкиданих світом через війну, і для тих, хто вдома бореться за свободу.

Серед нас є Тетяна з немовлям, чоловік якої — воїн ЗСУ — загинув під час деокупації Херсонщини, Олена — телеведуча з Миколаєва — яка працювала охоронницею на будівництві в Варшаві, Анна з Бучі — кінопродюсерка — в будинку якої жили російські військові.

Нам вдалося недорого зняти офіс в старому будинку у Варшаві, який пережив Другу світову. Наш ньюзрум — це велика кімната, в якій, за словами домовласниці, 1 серпня 1944 року зібралися активісти, щоб в домовлений час вирушити на «годину W» і розпалити Варшавське повстання проти тиранії . 

Тут ми плануємо матеріали і висвітлення політичних подій, важливих для України, а ще — вирощуємо квіти, п’ємо разом каву, а Олена смажить на кухні смачну картоплю. 

Заснована нами платформа потрібна для того, щоб триматись разом — дихати однією метою та допомагати одна одній у повсякденному житті. Ми ділимося порадами і пережитими історіями, нагадуємо про те, що перемога України — це безпека всієї Європи і світу. З дітьми на руках зі шпальт світових медіа і усіх можливих майданчиків ми кричимо про зброю, технології та гроші для України. 

Тільки в європейській родині, надійно захищена гарантіями безпеки і ядерною парасолькою НАТО, Україна може бути будинком, двері якого надійно зачинені від зайд, які хочуть розграбувати усе, викрасти наших дітей, зґвалтувати жінок, вбити чоловіків. 

Гасло Sestry — «Шлях додому» — безпечного європейського дому, за який українці боролися ці 10 років від початку Революції Гідності, попередні сто років і раніше. Дому, в якому є право, любов і вибір. 

За всіх наших рідних, які померли від репресій під час радянської окупації України, в Голодомор, під час Другої світової війни, розстріляних в Бабиному яру і померлих від раку після Чорнобиля, ми обов’язково переможемо і повернемося відбудовувати країну — як колись повернулася з чотирма дітьми через пів планети моя мужня бабуся-українка — і на рідній землі побудувала будинок і виростила онуків. 

Я вірю, що наші прабатьки з неба побачать перемогу і радітимуть разом з нами. А я поруч з Віталієм Портниковим стану на Майдані з мікрофоном перед камерою, усміхнуся і скажу:

«Доброго ранку, студіє! Україна перемогла, і ми – вдома!».

No items found.
Війна в Україні
Революція Гідності
Російська агресія

Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС —  з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Поліція Варшави затримала 23-річного чоловіка Доріана С., підозрюваного в сексуальному злочині, пограбуванні та замаху на вбивство з використанням небезпечної зброї.
Фото: Головне управління поліції у Варшаві

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:

888 88 79 88

20
хв

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв

Анна Й. Дудек

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

Зруйновані українські оселі внаслідок російських обстрілів.
Фото авторки

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Зруйнований росіянами Куп'янський краєзнавчий музей.
Фото авторки

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

20
хв

Куп'янщина: (не)здійснена мрія орків

Кароліна Баца-Погожельська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Ексклюзив
20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress