%20(1).webp)
Марія Гурська, шефредакторка онлай-видання Sestry, у своїй колонці для New Eastern Europe до секунди знову проживає ті дні — початок Революції Гідності — коли все в нашій країні змінилось назавжди. «Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти», — згадує журналістка.
Для мене все почалося на нічній Соборній площі у Вільнюсі, де ще не було ані душі. З неба сипала снігова мжичка, тьмяно світив ліхтар на камері литовського оператора, який був одночасно й моїм водієм, й ангелом-охоронцем.
Годину тому я прилетіла з Києва. Вільнюс ще спав, на вулицях панувала тиша. Та за декілька хвилин я мала включитись у ранкові новини — в один із перших етерів нового українського телеканалу «Еспресо», до запуску якого наша молода команда готувалася всю осінь. Це був важливий для мене день, але ще важливіший — для України.
«Доброго ранку, студіє! З вами Марія Гурська з прямим включенням з Вільнюса. Саме тут сьогодні очікується історичне підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Місто приймає високих гостей з усієї Європи, серед них і президент України Віктор Янукович. Чи підпише він угоду? Це — головна інтрига Саміту. Та від цього кроку залежить європейське майбутнє України. Громадянське суспільство, затамувавши подих, чекає позитивних новин!», — говорячи цей текст на темній площі Вільнюса я все ще вірю, що моя молодість може пройти в Україні у складі ЄС. Та обличчям вперто течуть чи то сльози, чи то мокрий сніг.
Та доба не принесла нам нічого доброго. На Саміті Східного партнерства, який проходив 28-29 листопада 2013 у литовській столиці, Янукович заявив про діалог з Росією. І сів поруч з білоруською делегацією. Вночі, повертаючись в Україну, весь літак Вільнюс-Київ занурився в морок жаху, дивлячись на мобільних телефонах стріми з Майдану. Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти.
Вже вранці 30 листопада кияни почали виходити на Майдан, а першого грудня до них приєдналися сотні тисяч людей зі всієї України. Еспресо вело цілодобову трансляцію з центру Києва і паралельні дискусії з лідерами в студії. Активісти Революції приходили на етер в светрах, що пахли вогнищами Майдану, а ведучі після програм бігли на головну площу країни, прихопивши собою кілька шин і трохи бензину.
Вже не було страшно — бо журналісти, лідери, громадські активісти і прості люди стали пліч-о-пліч на боротьбу з мороком і безнадією, в які намагався занурити Україну продажний президент і перевертні з ФСБ.
Ми, українці, вміємо робити революції і воювати. Що б там хто не казав, але частина з нас пам'ятає історію і здатна проводити паралелі із власним життям. Як історик за освітою я точно про це знаю. 2004-го року під час Помаранчевої революції професори мого Київського університету Шевченка говорили нам, студентам: «Діти, ідіть на Майдан боротися за свою свободу!». Ми йшли тоді. І зараз зібралися знову.
2013-го року у студії Еспресо зі мною працював оператор Ігор. У нього було підбите око. Чоловіка побив Беркут під час знімання репортажу на Майдані. Та Ігор, як і ми всі, був готовий до нових зіткнень. Усі чекали, що в нашій студії, розташованій у колишньому бомбосховищі житлового будинку, одного дня виб'ють броньовані двері, і нас усіх винесе міліція, запакує в автозаки і вивезе в невідомому напрямку, як це робили тоді щодня. Та боятися, коли в студії сидить 85-річний герой України Левко Лук'яненко, не випадало. Засуджений до розстрілу в СРСР, він провів в радянських таборах 25 років — за боротьбу за незалежність України. Що ж, ми теж не могли спасувати у ті дні.
Еспресо транслювали на Майдані. Ми давали людям розуміння, що вони не самі. А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна. Море людей несло труни і плакало, а столицею лунала жалобна пісня «Плине кача»:
«Гей, плине кача по Тисині
Мамко ж моя, не лай мені
Гей, залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину».
Наше перше небесне військо, якого ми ніколи не забудемо. Навіть після того, як загиблих від російської війни в Україні стане в тисячі разів більше.
Українці не здалися. Беркут не зміг вбити нас всіх. Ми не дозволили Росії перетворити Януковича на Лукашенка, а Україну — на Білорусь, де на кожного громадянина — по два силовики. Майдан переміг. Але Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу.
І все ж за п'ять наступних років нам вдалося розбудувати армію, реформувати інституції, розвинути культуру, отримати незалежність української церкви. Попри прагнення Росії затягнути нас у чорну діру свого впливу — безправ'я, бездомності, безпам'ятства, безріддя — Україна впевнено перетворювалася на успішну, самостійну, розвинену країну, свідому свого минулого і майбутнього як частини великої європейської родини.
19 лютого 2022 року у студії з Віталієм Портниковим ми говорили про те, як варто сприймати прогнози нападу Росії на Україну — про це, з посиланням на розвідки, писали світові ЗМІ. Німецький таблоїд BILD оприлюднив інформацію про плани російських спецслужб та Путіна створити концентраційні табори для українських патріотів (тобто для нас). Агентство Bloomberg випадково зарання опублікувало заголовок про напад Росії на Україну. The Washington Post надрукував мапи наступу Росії на Україну з планами захопити Одесу і Київ. Все це виглядало зловісно. У моїй квартирі вже кілька тижнів стояла запакована велика валізка з моїми та дитячими речами, два вогнегасники на випадок пожеж внаслідок ракетної атаки і рюкзак з консервами, ліками, розчинною їжею і туристичною газовою плитою із запасними балонами.
Ми з Портниковим говорили у красивій освітленій студії про ймовірний напад Росії на Україну, який може стати гуманітарною катастрофою для континенту. Про мільйони біженців в ЄС, бомби і ракети, що можуть впасти на наші міста, російські танки на наших вулицях. Я була у гарній сукні, з бездоганною зачіскою і телевізійним мейкапом. Я не могла уявити, що менш ніж за тиждень невиспана і зла стоятиму в 500-кілометровому заторі з Києва до Львова. З дитиною, мамою і валізками, в які спаковане все наше життя. До того ж, я була вагітна.
Наступні півроку я вела воєнний телемарафон зі Львова. У живому етері наші журналісти, які терміново евакуювалися на Західну Україну з різних міст Київщини, одягнуті в речі з пунктів допомоги переселенцям, розповідали про звірства росіян в їхніх рідних містах — Бучі, Бородянці, Ірпені. Там, де розстрілювали мирних людей на вулицях і залишали їхні трупи розкладатися на тротуарах — як у середньовіччі. Ми коментували російські бомбардування Драматичного театру в Маріуполі, де під завалами були заживо поховані мами з дітьми, авіанальоти на «Азовсталь», де також були діти, жінки, у тому числі, вагітні, які потім потрапили в полон і зазнали нелюдських знущань, про ракетну атаку на вокзал в Краматорську, де загинули діти, про удар по торговельному центру в Кременчуці, де жертв, згорілих заживо, не могли ідентифікувати рідні, про воєнні злочини росіян на Харківщині та Херсонщині, де ґвалтували немовлят і де в братських могилах познаходили цілі закатовані сім’ї.
Як би страшно це не звучало, я тоді раділа, що моя бабуся Тетяна Шевченко не дожила до цієї війни. Народжена у 1923 році, вона дитиною пережила колективізацію та Голодомор, від батьків знала про Катинь і Сандармох, де обезголовили Польщу та Україну, розстрілявши наші еліти. Юначкою під час Другої світової втекла від німців, коли її хотіли вивезти на примусові роботи, була вислана на Сахалін молодою жінкою і повернулася в Україну вже в похилому віці.
Вона померла щасливою одразу після перемоги Євромайдану. Ракетних атак на Київ її серце б просто не витримало.
Через 6 місяців після початку війни я народила дитину і вперше годувала її груддю у бомбосховищі під звуки сирен. Із немовлям на руках і старшою донькою я виїхала до Польщі. Попри радість від материнства і відкриті обійми наших сусідів, мені ще ніде і ніколи не було так самотньо і темно, як тут, далеко від дому, коли моя країна протистоїть ворогам, а я ні. Та невдовзі я долучилася до боротьби за перемогу. Разом з іншими дівчатами, воєнними мігрантками, за підтримки польських журналістів ми заснували онлайн-журнал Sestry — для українок, розкиданих світом через війну, і для тих, хто вдома бореться за свободу.
Серед нас є Тетяна з немовлям, чоловік якої — воїн ЗСУ — загинув під час деокупації Херсонщини, Олена — телеведуча з Миколаєва — яка працювала охоронницею на будівництві в Варшаві, Анна з Бучі — кінопродюсерка — в будинку якої жили російські військові.
Нам вдалося недорого зняти офіс в старому будинку у Варшаві, який пережив Другу світову. Наш ньюзрум — це велика кімната, в якій, за словами домовласниці, 1 серпня 1944 року зібралися активісти, щоб в домовлений час вирушити на «годину W» і розпалити Варшавське повстання проти тиранії .
Тут ми плануємо матеріали і висвітлення політичних подій, важливих для України, а ще — вирощуємо квіти, п’ємо разом каву, а Олена смажить на кухні смачну картоплю.
Заснована нами платформа потрібна для того, щоб триматись разом — дихати однією метою та допомагати одна одній у повсякденному житті. Ми ділимося порадами і пережитими історіями, нагадуємо про те, що перемога України — це безпека всієї Європи і світу. З дітьми на руках зі шпальт світових медіа і усіх можливих майданчиків ми кричимо про зброю, технології та гроші для України.
Тільки в європейській родині, надійно захищена гарантіями безпеки і ядерною парасолькою НАТО, Україна може бути будинком, двері якого надійно зачинені від зайд, які хочуть розграбувати усе, викрасти наших дітей, зґвалтувати жінок, вбити чоловіків.
Гасло Sestry — «Шлях додому» — безпечного європейського дому, за який українці боролися ці 10 років від початку Революції Гідності, попередні сто років і раніше. Дому, в якому є право, любов і вибір.
За всіх наших рідних, які померли від репресій під час радянської окупації України, в Голодомор, під час Другої світової війни, розстріляних в Бабиному яру і померлих від раку після Чорнобиля, ми обов’язково переможемо і повернемося відбудовувати країну — як колись повернулася з чотирма дітьми через пів планети моя мужня бабуся-українка — і на рідній землі побудувала будинок і виростила онуків.
Я вірю, що наші прабатьки з неба побачать перемогу і радітимуть разом з нами. А я поруч з Віталієм Портниковим стану на Майдані з мікрофоном перед камерою, усміхнуся і скажу:
«Доброго ранку, студіє! Україна перемогла, і ми – вдома!».
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
.webp)
