Історії

Олена Ягупова жила у Кам’янці-Дніпровській, на Запоріжжі. Понад 20 років працювала в райдержадміністрації, згодом - архіваріусом у медсанчастині в Енергодарі. Має трьох доньок та чоловіка, який служить в ЗСУ. 

Другий день народження чоловіка

24 лютого Олену Ягупову, як і більшість українців розбудили вибухи. Вони були такої сили, що її навіть підкинуло на дивані. У місцевих чатах люди писали, що це у когось вибухнув котел. Не хотіли вірити, що почалася повномасштабна війна. 

«Вже згодом з’ясувалося, що коли ракети летіли у бік Марганця, то уламок однієї впав у нас у місті, неподалік центрального ринку. Там було пошкоджено багато магазинів, житлових будинків».

Початок війни у Кам’янці-Дніпровському зустріла без родини. Діти перебували у Запоріжжі, а чоловік — на службі у Харківській області.

«Тоді я не знала, де він. Він нічого не розповідав мені, бо це було заборонено. І коли все почалося, його не було на зв’язку. Я змогла поговорити з ним лише за тиждень-другий. Як виявилося, вони потрапили в оточення і ледве вийшли. Тому він тепер каже, що 27 лютого — його другий день народження».

За два дні місто потрапило в окупацію. З боку Херсона до Кам’янки-Дніпровської йшли колони російської техніки з літерою Z. 

«Я була шокована побаченим. Там було понад 300 машин. Вони одразу розмістилися вздовж центральних вулиць. Впродовж двох діб вони жили прямо у техніці. Дехто з місцевих їх навіть підгодовував, пропонували чайничок підігріти. Самі ж окупанти одразу почали наводити порядки у місті».

Донос

«Донос написали сусід та колишня однокласниця, подруга сім’ї. Йшлося про те, що я дружина військовослужбовця ЗСУ».

Зайшовши до Кам’янки-Дніпровської, окупанти одразу почали формувати військові комендатури. Туди пішли працювати знайомі, колишні колеги і друзі Олени. 

«Не думала, що люди так підуть на співпрацю з ворогом. Багато хто з мого оточення пішов. Це і колишні співробітники з органів державної влади, місцевого самоврядування, поліції, податкової. Думаю, пішли ті, хто при Україні завжди були всім незадоволені, вважали, що вони недооцінені. А тут трапилася така можливість потрапити до владних кабінетів».

Зрадники допомагали складати списки неугодних і непокірних. І вже 6 жовтня  2022 року Олену арештували окупанти. 

«Десь о 16-й годині до мене прийшло троє людей. Один представився співробітником ФСБ. Двоє інших, у плямистій формі, — це були деенерівці. Вони сказали, що на мене поступив донос від сусідів про те, що мій чоловік служить в ЗСУ, тому я неблагонадійна особа. Нібито можу з ним зв’язуватися, бути корегувальницею. А ще у мене може бути зброя та інше».

Будинок одразу обшукали. Нічого забороненого не знайшли, однак Олену забрали у місцевий відділок поліції. Речі, з якими вона була (сумку, гаманець, телефон, ключі від будинку), забирали ті, кого жінка знала особисто багато років. Вони ж і повели у кабінет на допит. 

Росіяни били по голові, душили пакетом, приставляли пістолет до скроні

«Це був звичайний робочий кабінет. У них там все заготовлено. Спочатку мене прив’язали. Руки й ноги примотали скотчем до стільця і почали бити мене наповненою водою дволітровою пляшкою по голові».

Олену били, душили, погрожували зґвалтуванням та іншими тортурами.

«Вони хотіли дізнатися, де мій чоловік. Але ж я справді нічого не знала. Окупанти змінювали способи тортур. То били пляшкою по голові, то вдягали пакет для сміття, замотували на шиї скотчем і один із них перекривав через пакет ніс, щоб я не могла дихати. Вони душили мене проводом від чайника. Говорили, що розстріляють, гралися в “русскую рулетку” — прокручували, цілилися і зброю до скроні приставляли. Знаєте, ті, хто катують людей, від цього кайфують, їм це подобається». 

Олену кинули до камери. Попри травми, розбиту голову, жодної медичної допомоги не надали. Навіть ганчірки не було, витерти кров. Після двох днів допитів жінці таки дали спокій. Свої 50 років Олена зустріла у камері. Того ж дня до неї приїхав співробітник ФСБ і змусив зніматися у пропагандистському сюжеті для «РИА Новости». На камеру її змушували визнати, що є корегувальницею вогню. 

У малій камері — 15 полонених, на підлозі

«Одразу сказали, якщо я скажу щось не так — мене застрелять. Якщо скажу все правильно, то ввечері буду вдома. Вибору не було. Мене привезли в район консервного заводу. Ми бачили, як росіяни виїжджали у бік лісу, ставили свою техніку і стріляли по житлових кварталах, а потім говорили, що це ЗСУ обстрілюють. Я повинна була сказати, що корегувала вогонь. Я не могла признатися у тому, чого не робила. Але вони вирізали необхідні слова і використали у матеріалі. Зробили так, що вийшло, ніби я таки корегувальниця».

Слова свого окупанти не дотримали. Олену додому не відпустили.  Ще чотири місяці вона просиділа в жіночій камері. У кімнаті, розрахованій на трьох, її утримували разом з п’ятнадцятьма жінками. 

«Ми лежали на підлозі всюди, де була можливість, навіть під столом та біля туалету. Місця дуже мало. Було дуже холодно. На підлогу не мали що постелити. Стіни вкриті грибком. Там були різні особи — засуджені за вбивство, за порушення порядку, хтось вдруге сидів. Це як страшний сон».

Час від часу їх приходили бити. Приводом могло стати будь-що.

«То не так гімн Росії читали, то просто заради розваги. Я бачила чоловіків, у яких обличчя було багряного кольору, вкрите слизом. Мені здавалося, що то вже мертві люди. Але їх відкачували».

18 січня Олені вдруге довелося брати участь у кремлівських зйомках. Жінку з мішком на голові разом з іще двома заручниками привезли на блокпост під Василівкою.

«Мене поставили посередині між чоловіками і сказали марширувати з лівої ноги. Я думала, нас будуть розстрілювати, бо ззаду стояло багато солдатів зі зброєю. Насправді так розігрували сценку для російської пропаганди, що нас ніби відпускають додому».

Та й після цього жінку не відпустили, а привезли до другої лінії оборони росіян, сказавши, що прийшов час попрацювати на благо Російської Федерації». Так Олена потрапила ще й в трудове рабство. 

Олена добивається статусу цивільної полоненої

За два місяці полонених знову допитали і таки відправили додому. Свій будинок Олена побачила розграбованим. А собак — розстріляними. Жити вдома боялася, нею зацікавилася окупаційна поліція. Три тижні побула у знайомих, знайшла перевізника і у березні виїхала з окупованого міста. До України діставалася через Росію, балтійські країни й Польщу.  

«Я була у полоні, я є цивільною заручницею, то дайте мені цей статус. Я маю на це право».

Нині жінка проживає в орендованій квартирі у Запоріжжі. Майже п’ять місяців після звільнення ледь не щодня ходить до лікарів, бо тортури, тюрма і трудове рабство добряче підірвали здоров’я. 

«Після отриманих травм у мене поглибилися проблеми із судинами голови. Я не могла місяцями лежати на голові. Потилиця пекла. Мене нудило. Хребет теж пошкоджений. Є проблема з шийним відділом. Чотири грижі, на хребті виявили дві пухлини в кістці». 

Олена намагається довести, що вона є жертвою торгівлі людьми і цивільною полоненою. Єдиний статус, який жінка поки що має — документ вимушеної переселенки.  

«Справа відкрита за статтею «порушення правил ведення війни», я ж домагаюся перекваліфікації — на трудове рабство. Коли збиралася комісія у нас тут, у Запорізькій райдержадміністрації з торгівлі людьми, то всі сказали, що дорогу з дому до тюрми кваліфікуватимуть як військовий злочин, а із тюрми до окопу — ще не визначились. Наш представник з торгівлі людьми сказав: може, вам ще учасника бойових дій дати? Так пожартував невдало. Не всі хочуть про це говорити. Причини мовчання різні — у когось там залишилися родичі, отож бояться їм нашкодити, хтось просто не хоче розповідати про те, що пережив у полоні. Таких людей, як я, дуже багато. Вони не знають, куди йти і що робити».

Комісія вже визнала Олену жертвою торгівлі людьми. Тепер вона очікує на рішення щодо її статусу затриманої внаслідок агресії Росії проти України. Вона також планує створити громадську організацію, яка б займалася пошуком українських цивільних заручників, що перебувають у руках окупантів.

«Треба створювати громадську організацію з розшуку цивільних полонених. Бо хтось з кимось сидів, десь був, щось бачив. Треба збирати цю інформацію. Мені дуже хочеться допомогти людям, які опинилися в такій ситуації. Насправді я борюся не за статус. Моя мета — щоб нам було з чим прийти на трибунал. Перемога буде однозначно, але з чим ми прийдемо? Злочинець має бути покараний».

Куди звертатися та що робити?

Юристка правозахисної групи «Січ» Юлія Полєхіна, яка допомагає Олені Ягуповій, каже, що коли людину звільнено у рамках офіційного обміну, отримати цей статус нескладно. Якщо ж полоненого просто відпустили або той зумів втекти, зробити це складніше.

«Цей статус дає підстави отримати виплати у розмірі 100 тисяч гривень. Якщо людину утримували понад рік, то цю виплату постраждалий отримуватиме за кожен рік перебування у полоні. Гроші може отримати сам постраждалий або його рідні. Також ці люди мають право на  –  лікування, психологічну допомогу, їм допомагають відновити документи. На жаль, у нас досі немає чіткого механізму звільнення цивільних полонених. Щоб отримати статус особи, затриманої внаслідок агресії РФ проти України, необхідно надати комісії певні докази затримання та звільнення». 

Першочергові кроки, які має зробити звільнена з полону цивільна людина. Поради правозахисниці.

1. Якщо родина не відкрила кримінальне провадження про ваше зникнення — обов’язково його відкрити. Тобто відразу після виїзду на підконтрольну українській владі територію треба звернутися до поліції. Далі треба повідомити про ваше повернення СБУ і координаційний штаб. 
2. Взяти у поліції документ про зняття з розшуку. Якщо рідні зверталися до правоохоронців про зникнення особи, то коли людина з’явилася — кримінальне провадження не закривається, але з розшуку її знімають. Цей документ також може бути доказом.
3. Варто звернутися до місцевого самоврядування із заявою, що у них в громаді є особа, яка звільнена або втекла з полону.
4. Зафіксувати нанесену полоном шкоду здоров’я, звернувшись до медичних установ. 
5. А ще ми радили б самій людині одразу зафіксувати всі деталі перебування та звільнення із полону, бо з часом вони можуть стертися з пам’яті. 
6. За правозахисною допомогою можна звертатися за посиланнями:

https://www.facebook.com/pgsich

https://sich-pravo.org/

Ірина Литвиненко-Гнелицька з чоловіком, восьмирічною донькою й одинадцятирічним сином жили у Скадовську біля моря. Як тільки ставало тепло, ходили на море, їздили на острів Джарилгач. 

«Ми насолоджувалися тим, що маємо, мали плани, багато про що мріяли. В мене був ритуал: коли молодшу відводила до школи, поверталась додому повз море, купувала улюблену каву, сиділа, слухала шум хвиль. У нас ніколи штормів не буває, це затока, завжди тихо і спокійно. До війни ми були щасливі», — згадує Ірина.

«Росіяни розстрілювали людей, які намагались виїхати єдиною дорогою»

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії до України Ірина втратила батька, родина у скорботі не слідкувала за новинами. Про початок війни дізналася зі шкільного чату: «Я запропонувала дітям взяти найулюбленіші іграшки, бо все забрати не можемо. Ми зібралися, і вже об 11-й виїхали». Гнелицькі попрямували до Херсона, вже в дорозі дізналися, що там точаться бої, росіяни намагаються захопити Антонівський міст: «Поверталися люди, які все це бачили, там розстрілювали дуже багато машин, люди тікали, кидали машини, розверталися. А це був єдиний шлях до неокупованої правобережної України», — розповідає «Сестрам» Ірина.

Родина має родичів в Росії. «Свекруха з Росії мене питала, що у нас відбувається, я писала — війна, вона не вірила. Відправила їй відео, як нам назустріч їде колона російської техніки. Після цього вона перестала мені писати».

Родина мусила повернутись додому, сподівалася, що це ось-ось закінчиться і повернеться нормальне життя. Ірина пригадує першу ніч, коли літали російські літаки, гелікоптери, завмирало серце, майже не спали, щоб мати можливість швидко сховати дітей. 

На початку березня 2022 року до міста заїхали російські танки.

«Розпочалися масові протести, наші люди повиходили на площу, але окупанти підняли зброю. Стріляли в повітря, в людей кидали димові шашки».

«Росіяни забирали людей і ці люди зникали»

Почалося життя в окупації. У школах через місяць відновилось навчання онлайн. Ірина зізнається, що виходили з дому тільки в разі крайньої потреби. Великі магазини закрилися, маленькі намагалися працювати. Мешканці потрошку закуповувалися, заморожували. «Ми навіть хліб заморожували», — розповідає Ірина. 

Після новин про звірства окупантів на Київщині додалися страхи, що окупанти можуть увірватися до квартир, грабувати, катувати дорослих та дітей. «Завжди була в стані тривоги, в очікуванні, що треба згуртуватися і захищатися. Чула, як окупанти забирали людей, катували, це були люди з якихось списків. Вони робили рейди, десь їх вивозили, і людина зникала. Були випадки, що когось повертали, люди були побиті».

«Визволення від нацистів» 

На початку окупації загарбники намагалися перетворити Скадовськ на зразкову пропагандистську картинку — міста, визволеного від «нацистів»: знімали відео, організовували концерти. Але ці спроби, за словами Ірини, були абсурдні: «Вони почали готуватися до 9 травня, завозити свої червоні ганчірки. Чомусь були прикраси саме з символікою Радянського союзу. Була якась польова кухня, каша. Вони навезли якусь масовку, ми дивилися і не розуміли, хто ці люди. Було більше військових, ніж простих людей. Вони ходили зі зброєю і з вівчарками, охороняли цей натовп не зрозуміло від кого».

Від самого початку окупації у місті з’явилися колаборанти. Найбільшим шоком для Ірини було дізнатися, що на сторону ворога перейшли добре знайомі і шановані люди: «талановита і дуже класна» викладачка театрального гуртка, який відвідувала дочка Ірини, україномовна сусідка — «добра жіночка», з якою пані Гнелицька щодня спілкувалася.

«Я заново придивлялася до людей, навіть знайомих. Я почала відсторонюватися, відмежовуватися. Для мене це було неприйнятно, що вони пішли за росіян «топити», і було страшно, що можуть здати».

Можливість виїхати в бік вільної України, за словами Ірини, коштувала, в середньому, 25 тисяч гривень за людину, а оплата здійснювалась через колаборантів чи, безпосередньо, загарбникам. В родини з чотирьох осіб таких коштів не було: «Все одно це була рулетка. Заплатив гроші, а тебе не пропустять. Чутки ходили, що не пропускають, розстрілюють, просто закривають, стоять черги по декілька днів, а то й тижнями. Були випадки, коли вони розстрілювали вибірково машини в колонах, ти не знав, куди влучить — колесо фортуни. За дітей страшно, розстрілів була тьма».

Минув рік. Діти досі лякуються гучних звуків у мирній Баварії

«Останнім дзвіночком» стала ротація окупаційних військ. Замість байдужих «кримчан», росіян з тимчасово окупованого Криму, до області зайшли кадирівці: «Наприкінці червня — на початку липня ми почули про перші випадки насилля щодо дітей в на Херсонщині. Зрозуміли, що вже точно маємо збиратися і, на свій страх і ризик, виїжджати. Стало занадто небезпечно, могло повторитися те, що було в Бучі-Ірпені. В Херсонській області, мені здається, такого було і є дуже багато, просто про це зараз мало хто каже. Ми розуміли, що ця ротація була небезпечна. Почали дуже активно зникати люди», — розповідає Ірина. 

Гнелицькі виїхали зі Скадовська 11 липня 2022 року через Крим. Дорога до Німеччини для них пройшла через Москву і латвійське місто Лієпая. Добиралися шість діб. Родину прихистив баварський Меммінген: «В першу ніч почалася сильна гроза. Мої перелякались: «Мамо, ракети летять». На другий день о 5 ранку була сирена. Тут раз на місяць перевірку роблять, ми не знали і злякалися. Минув рік, та досі від тої сирени всередині все стискається і згадуєш все: біль, страх, відчай. Дуже багато болю».

Фото з архіву героїні публікації