Блоги

«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.

В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.

Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.

Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!

Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.  

У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.

Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.

Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.

До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум

В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.

«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.

Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.

Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.

А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!

Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.  

Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.

Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно

Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.

Фотографії з приватного архіву авторки

Навряд чи це можна назвати найбільшою проблемою України. У світлі (точніше — у темряві) подій, що огорнули нашу країну за останні майже три роки, це лише передвісник великої проблеми. Але передвісник загрозливий, легкозаймистий, такий, що здатен змінити хід історії. І ні, це не перебільшення.

Ще на початку великого нашестя здичавілих був шанс не встояти. І навіть та аномальна кількість добровольців, що взялася за зброю, не додавала віри. Хоча й дивувала. Всі як один. Тисячі, сотні тисяч рішучих чоловіків і жінок залишили всі справи, повернулися з-за кордону й одягнули піксель. На другий тиждень війни мій батальйон був роздутий до бригади. Ми мали чотирнадцять рот замість трьох. У той час темного хаосу ніхто не дивився у бік тих, хто не доєднався. Нам вистачало. А за відсутності сформованого фронту взагалі було не зрозуміло, яка кількість людей потрібна.

Та вже понад рік питання мобілізації стоїть так гостро, що ранить усіх, кого це стосується. А стосується це, до слова, всіх. Навіть тих, кому здається, що вони на достатній відстані від війни, щоб її не помічати.

Підрозділи на фронті зчесані до рожевого м’яса. Окрім хронічних хвороб, багато воїнів мають і ментальні проблеми, що стали наслідком безупинного перебування у нелюдському стресі. Піхота, мов брусок мила, змилюється до стану прозорості. Стрілецькі підрозділи, чиє завдання якщо не копати, то стріляти, стріляють і копають, аби мати принаймні шанс виповзти з бойових позицій живими. Це не ті браві солдати, що два роки тому заїжджали у таке ж пекло з повними кишенями сил, сміливості та героїзму.

Моє постійне спілкування з бойовими товаришами підтверджує здогадки, що на фронті в умовах тотальної війни боєць добре тримається до року. Далі він сиплеться і зникає

Йому потрібна передишка. Лікування, відпочинок і час у добрій до нього атмосфері, що здатна поставити на місце його кукуху. Трохи краще з тими, хто служить далі від фронту. Та за два-три роки відірваність від цивільного життя й перебування у лещатах системи все одно морально знесилюють. Побачити дітей, побути з найближчими, відвідати могили рідних, виспатися й відчути своє життя як таке, що належить лише тобі, здатні повернути у стрій. Не відпустка у 10-15 днів, не лікарняний у 30 днів, а повноцінний відпочинок. Хоч би на рік.

З іншого боку, тилові міста заповнені чоловіками, багато яких із маніакальною одержимістю чекають на закінчення війни. І чим швидше, тим краще. З відтятими Росією територіями, з тисячами полонених, з їхньою власною дірявою совістю. Бо чим швидше — тим менше шансів, що їх насильно притягнуть до війська виконувати їхній конституційний обов’язок, тим менше шансів, що доведеться шукати чи купувати собі бронь, давати від п’яти до сорока тисяч доларів хабара або шукати нелегальні чи не зовсім нечесні шляхи за кордон.

А за кордоном теж перебувають різні українці, і деякі з них так само чекають, що все це хоч якось нарешті закінчиться, Україна складе зброю, віддасть на відкуп ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів територій, відмовиться від права обирати своє майбутнє й посадить у Верховну Раду із сотню колаборантів, які прийматимуть закони під кремлівським керівництвом. Байдуже, що там відбуватиметься, — аби швидше закінчити. Аби можна було повернутися, аби можна було би знову вільно ходити містами та не боятися нарватися на хлопців з ТЦК. Аби не було війни.

Ніхто не хоче війни. Виснаження і горе зводять все до простого бажання — залишити війну історії. Історія, щоправда, повторюється із загрозливою частотою. І те, що ми залишимо недоговореним (недовойованим), — перейде у чорний спадок нашим дітям та онукам. Ми мусимо боротися доти, поки можемо боротися на вигідних для нас плацдармах. Залучати західних партнерів, шукати дипломатичну підтримку цивілізованого світу, тримати оборону по всьому фронту і бити ворога в його ж лігві. І поки ми здатні це робити — ми мусимо це робити.

Але чи мусять це й надалі робити ті самі люди, хто у перші місяці врятував країну, хто у полях, посадках і в придніпровських болотах протягом двох з половиною років втрачав здоров’я, побратимів, психіку? Чи має ця самопожертва стати ношею виключно тих добровольців, які вдягнули піксель у перші місяці? Їхні діти підросли, їхні дружини втомилися чекати, а батьки постаріли. Але вони все так само запряжені в цей чортів плуг і тягнуть його кривавою оранкою.

Просте питання: чому лише ми? І якщо вже ми — до кінця, до прозорої невагомості, каліцтва чи закінчення війни, — чи зможемо ми потім жити в одній країні з тими, хто всіма способами уникав цієї війни, даючи хабарі, тікаючи до сусідніх країн чи переховуючись від мобілізації, мов таргани в сонячний літній день?

Ні, не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той надломлений від надзвичайного тиску солдат його тримає. Чи довго цей солдат триматиме на собі війну? А що далі? А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес.

В Україні достатньо мобілізаційного ресурсу, аби не лише поповнити ряди сил оборони, але повноцінно замінити принаймні тих, хто увійшов у це пекло першими. Але, здається, держава не має змоги взяти в кулак яйця і повідомити своїм громадянам у тилу, що тепер настала їхня черга взятися за плуг. Що час мінятися. Гадаю, вже настав час грати за суворими та справедливими правилами, де немає місця заграванню з електоратом.

Чи станеться це? Не вірю. Бо чи не щодня чую, що демобілізація неможлива. Ніякого відпочинку. Без передишки. Без заміни. Немає, ким замінити. Ті, хто залишився в тилу, — цінні працівники економіки. Бариста та листоноші не народжені для війни. А по селах — тих, хто для неї народжений, — усіх уже вигребли. А це значить — до кінця. До фіналу. Дистопічна реальність як основа вашого майбутнього. Але не факт, що воно у вас буде, те майбутнє. Хоча, можливо, ми вам подякуємо. Не всім. Лише тим, хто дотягне.

А коли повернуться ті, хто дотягне, їм доведеться жити поруч із тими, хто бігав від свого обов'язку. З жінками, які ховали від війни своїх чоловіків. З чиновниками, що відмазували, з лікарями, які ставили фіктивні діагнози, з водіями, що перевозили через кордони здорових особин призовного віку, мов контрабандні цигарки. З усією армією, що заважала рятувати країну і розвалювала її зсередини, мов саркома.

Їм доведеться жити поруч. Ходити до тих самих лікарів і чиновників, співіснувати з цією армією зрадників, вислуховувати фрази про «ми тебе туди не посилали». Все це стане соціальним болотом, тягучою і виснажливою боротьбою між тими, хто захищав і відстоював свободу, і тими, хто до останнього заплющував очі на війну. Бо той, хто не бачив війни, не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи.

Але все це болото відбудеться лише в тому випадку, якщо настане це довгоочікуване «після війни». Його може не бути, якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна кривава війна скрізь, куди дотягнеться російська артилерія, доповзуть танки і доїдуть каральні загони російських спецслужб.

Та поки тримаємо. Волонтери, активісти, дипломати, рятувальники і, звісно, солдати. Варто лише пам'ятати, що солдат, доведений до відчаю, — поганий солдат. Я бачив, як здувалися найсильніші. А найперше здуваються від слів про те, що на війні не існує справедливості. Вона існує. Просто не всім вигідна.

‍

Фотографії з приватного архіву автора

Утім в нинішньому політикумі бракує інтелектуалів, які б могли представити візію повернення півострова додому. Тож не дивно, що коли до Києва приїхав міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський і дозволив собі висловити неприглядні речі про ревізію кримського населення та можливу передачу його під мандат ООН — багато хто сприйняв це в штики. І навіть вийшов з порадами поторгувати Ґданськом чи Вроцлавом з Німеччиною — хоча це інший історичний відтинок і якраз військове вирішення конфлікту. 

Що стосується відвоювання Криму — варто чесно сказати, що у нас бракує людського ресурсу для військового повернення півострова

І навряд чи ті, хто хотів попити вина на набережній Ялті, записався би зараз у штурмові бригади заради цього. За попередніми оцінками військових експертів, для цієї авантюри нам би знадобилося кілька сотень тисяч мобілізованих. 

Сікорський у Києві нікому не навʼязував своє бачення та свої ідеї. Слова про перевірку законних мешканців і чисто теоретичний референдум під мандатом ООН за двадцять років були сказані на форумі YES. Це приватний дискусійний майданчик з топовими інтелектуалами, який щороку організовує український мультимільйонер Віктор Пінчук. 

Колись давно конференцію про смисли для політики і бізнесу проводили в Ялті. Але так, як кримський курорт давно в глухій окупації, логічно, що про деокупацію теж заговорили. 

Керівник Офісу президента Андрій Єрмак та українське МЗС обурились словами польського дипломата. Сікорський потім пояснив, що ніхто і не думав посягати на територіальну цілісність України:

— На конференції відбулася гіпотетична дискусія серед експертів в режимі off the record (без публічного цитування. — Ред.), де ми розглядали, як реалізувати пропозиції самого президента Зеленського, про те, як повернути Крим. Він говорив про дипломатичні дії.

На правах місцевої жительки та політичного оглядача, можу сказати, що не бачу нічого страшного, коли західні досвідчені політики пропонують свої варіанти вирішення кримського питання.

Врешті думки про Крим — то лише візія Сікорського. Для таких цілей і організовують дискусійні майданчики та платформи

І врешті варто говорити нарешті про реальні потреби і справжні проблеми — і знелюднення нашого Півдня, знищення Маріуполя, перетворення Херсона на місто військових та пенсіонерів — якраз і є наслідком слабкої уваги до Криму. Саме ігнорування політиками того, що присутність російських військ на півострові ускладнює нашу торгівлю морем, робить беззахисними наші цивільні міста та херсонський напрямок фронту. 

Можна і далі говорити, що «Крим — це Україна» і їсти далі кримські чебуреки на фуршетах. А можна запропонувати власні візії і план Б. Одразу скажу, що з боку українських військових пошук пропозицій щодо обов'язкової демілітаризації постійно триває. 

У серпні 2024 року керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов пояснював, що головною метою військових є вибивання Чорноморського флоту із кримських портів.

— Усе, що ми робимо, крім рутинного руйнування логістики й залізниці, це ще й десакралізація Криму. Міст має бути зруйнований, ми домоглися, щоб Росія вивела свої кораблі з Криму якомога далі. В Очамчире (це новий порт Росії в окупованій Абхазії)? Прекрасно! — сказав Буданов в коментарі для «Укрінформу».

Все це збігається із заявами колишнього командувача Сухопутних військ США в Європі Бена Годжеса, який постійно підкреслює, що Крим — порохова бочка, яка може спалахнути знову. І саме перебування півострову в руках російських окупантів — безпосередньо впливає на українську економіку та безпекову ситуацію у великих містах з виходами на море, як то Одеса чи Миколаїв. 

Лишається лише бажання пошуку подібних варіантів від політиків. Адже кожен рік Росія все міцніше вростає корінням у Крим. Варто нагадати, що одразу після окупації на півострів переїхали тисячі сімей російських силовиків. У цих молодих людей народились в Криму діти і логічно, що через певну кількість років вони заявлятимуть, що це їхня земля. А для переконливості покажуть паспорти з відмітками про місце народження. 

Глава МЗС Польщі запропонував один із варіантів. Саме варіант, а не вимогу чи ультиматум. 

— Ми могли б передати його під мандат ООН із місією з підготовки чесного референдуму після перевірки того, хто є законними жителями, і таке інше... І ми могли б відкласти це на 20 років, — назвав один із варіантів Сікорський на форумі YES.

Нам варто мати план, що робити з тими колишніми власниками українських паспортів, які радісно бігли через Чонгар звільняти українців від їхнього життя

І врешті подумати, чи мають право жити в Криму діти сімейної пари російських військових, де щаслива дружина і мати радила чоловіку як правильно треба ґвалтувати українських жінок. 

На жаль, за роки окупації ми не чули притомних політичних пропозицій, що робити з Кримом. І варто визнати, що політика приманювати їх до української справи пільгами, паспортами, безкоштовним навчанням в українських університетах — зазнала фіаско. 

Тож візія про перерахунок тих, хто має законне право на проживання в Криму, та співпраця щодо Криму із ООН — притомніша за ідею заїсти кримські гори медичним канабісом. Або вішати оголошення про пошуки нових керівників, які можуть прийти і взяти владу у свої руки після деокупації. 

Президент Володимир Зеленський та його керівник офісу Андрій Єрмак щиро вірять, що другий саміт миру буде успішний за перший. Утім жодні посиденьки з Росією і без не принесуть спокою без вирішення кримського питання. 

Інакше це буде тимчасова пауза, де росіяни точно подумають, а що ми зробили не так. І чому треба підготуватись до нової війни краще. Аби взяти Київ та Одесу і зробити так, аби ще більше людей поїхало до Польщі та Німеччини назавжди.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Попри всі моменти напруженості у відносинах між нашими двома країнами, Україні вкрай треба допомога Польщі для відсічі Кремлю. Але при цьому стоїть питання, як найкраще сформулювати запит на допомогу українським військовим так, щоб замість просто обговорень справа зрушила з «мертвої точки».

Наприклад, зараз стало актуальним питання про передачу ще наявних у польських ВПС літаків МіГ-29 для ЗСУ. Ці винищувачі нашим захисникам треба ще «на вчора», але Польща готова віддати їх в кращому випадку на «післязавтра» та має на це відповідні аргументи — і поки все зайшло в глухий кут.

Але я особисто переконаний, що якщо детальніше розібрати питання та чіткіше окреслити мотиви обох сестринських країн, України та Польщі, то так швидше вдасться знайти якнайкраще рішення для відсічі Кремлю в повітрі.

Чому Україні треба МіГ-29 від Польщі

Якщо вважати відповідь на це питання й так очевидною, то це лише гальмуватиме комунікацію з польською стороною щодо літаків на всіх рівнях, то ж давайте проговоримо детальніше. Тим більш, що там картина складніша, аніж «це літаки «Варшавського договору», під які в нас є пілоти та інфраструктура».

Почнімо ось із чого — хоча Україна отримує F-16 та має перспективи щодо надходження інших західних бойових літаків, схоже, що літаки радянського зразка доведеться використовувати аж до повного вичерпання їхнього фізичного ресурсу. Давайте для початку ще раз підрахуємо, що в наступні 5 років наша країна має отримати до 90 F-16 при потребі в 128 таких літаків, тобто нестачу сучасної авіації доведеться перекривати «залишками» радянської.

Ба більше, є підстави стверджувати, що навіть у стратегічних планах від США та інших партнерів по довгостроковій оборонній підтримці України закладено пункт, що нашим авіаторам ще довго доведеться використовувати радянські МіГи разом із Су

Підстава так вважати — на черговому засіданні у форматі Рамштайн у вересні 2024 року глава Пентагону Ллойд Остін заявив, що Україна спільно із США та деякими європейськими компаніями працює над створенням заміни для ракет «повітря-повітря» типу Р-27, котрі використовуються саме з МіГ-29 та Су-27, ну, і також була мова про роботу над заміною для С-300. Логічний висновок, що якби кінець історії радянських літаків в українській авіації був би близьким, то заміна для Р-27 не була б актуальна.

Ми зазвичай говоримо про МіГ-29 саме як інструмент протиповітряної оборони, який може працювати проти крилатих ракет та «Шахедів» ворога у віддалених регіонах України. Але практика принесла й іншу важливу роль для літаків цього типу — «літаюча артилерія» із західними КАБами від США та Франції, що скидаються на дальність до 40 кілометрів (якраз еквівалент максимальної дальності стрільби найкращих 155-мм артсистем, наприклад польської САУ Krab). 

Якщо зважити на об’єктивні проблеми з пошуком та виготовленням снарядів для ЗСУ, то МіГ-29 як «літаюча артилерія» стають невимовно актуальними

Ну, а чому саме в Польщі просити ці літаки, відповідь виглядає так — а це наразі єдина представниця цивілізованого світу, де залишись МіГ-29 у боєздатному стані.

Чому Польща не може дати швидко «МіГи»

На перший погляд відповідь виглядає наче як очевидна — Польщі необхідно або дочекатись поставки замовлених F-35 від США, або ж підтримка від інших європейських країн у патрулюванні свого неба — і поки цей запит не задоволено, то вона не може віддати українським військовим свої МіГ-29. Але і це є занадто спрощеною картиною, яка не дозволяє до кінця зрозуміти мотиви Польщі у цьому питанні.

Давайте для початку підрахуємо, скільки уже МіГ-29 «перекочувало» від Польщі до України на даний момент. Маємо офіційну цифру в 14 боєздатних літаків, переданих для ЗСУ на початку 2023 року. Крім того, ми цілком можемо довіряти даним з книги «Польща на війні» Збігнєва Парафяновича, за якими Україна на початку повномасштабного вторгнення РФ могла отримати ще близько десятка розібраних літаків цього типу, які могли використати як «донори запчастин» або ж відновили до боєздатного стану.

Зараз в польських ВПС є тільки 14 МіГ-29. А те, що й Польща зараз не має «зайвої» авіації, підкреслить такий факт — її військо досі вимушено використовує навіть Су-22 (11 одиниць), морально та фізично застарілі літаки, списати які буде можливість тільки після отримання тих же F-35

Для заміни переданих Україні МіГ-29 Польща змогла купити в Південної Кореї 12 навчально-бойових літаків FA-50. Але подальше придбання літаків цього типу для поляків може бути ускладнене фінансовими, технологічними та іншими бар’єрами.

Майже у всіх країн Заходу наявна бойова авіація «розписана» по різним місіям в рамках НАТО, тому зараз і є проблема розгорнути ще місію «повітряної поліції» окремо для Польщі

Ну, і якщо логічно подумати, якщо офіційна Варшава таки долучиться до збиття російських ракет та «Шахедів» у небі над Україною, то їй тоді тим більш будуть потрібні «залишки» по МіГ-29 в польських ВПС.

Яке може бути рішення

Про україно-польський авіаційний легіон на МіГ-29 розмов публічно ще не було, але б чому не пропонувати саме таке рішення. Тим більш, що створення спільного підрозділу бойової авіації могло б бути цікавим прецедентом для структур Альянсу, не кажучи вже про взаємне задоволення потреб України та Польщі у протиповітряній обороні.

Можна й піти за поміркованим варіантом, та попросити Польщу передати ці МіГ-29 в оренду, при цьому пообіцяти й реалізувати «апгрейд» цих літаків під західні КАБи та «наступника» ракет «повітря-повітря» Р-27. Спільна воєнно-технічна співпраця завжди оздоровлює стосунки між країнами.

Якщо ж обидва накреслені вище варіанти виглядають занадто сміливими, то варто пригадати ось що: Єжи Гедройць закладав основи для порозуміння між Україною та Польщею ще у 1980-х роках, коли крах радянської «тюрми народів» не розглядався навіть як гіпотетична подія

Це нас веде до просто висновку: раз нам пощастило стояти на плечах титанів, то ми уже зараз маємо закладати рішення, які закладуть фундамент відносин на наступні кілька десятків років. Навіть якщо мова про лише «точкове» питання з МіГ-29, які потрібні Україні та зараз є у Польщі.

Липень 1997 року, головна площа Кракова. На розі Ринку і вулиці Сенної стоїть дівчина зі скрипкою. Перед нею — відкритий футляр. Вона старанно виводить смичком по струнах, аж раптом до неї підходить високий худий чоловік із блідим обличчям і нездоровим блиском в очах та починає щось гарячково шепотіти. Він пропонує пройти з ним в готель.

— Пішли, не ламайся, зі мною заробиш більше! — говорить англійською.

— Ще слово — і я викликаю поліцію! Прошу вас негайно піти геть, — тихо і твердо відрізає польською з східним акцентом дівчина.

Чоловік голосно промовляє лайливе слово і швидко іде геть.

Лише на хвилинку вона зупиняє гру, щоб опанувати себе, і одразу ж продовжує. Аудиторія — туристи з усього світу — з Австрії, Німеччини, Великої Британії, Японії, Ізраїлю, США. Люди зупиняються і з цікавістю розглядають яскравий театралізований образ скрипальки. На ній чорна довга сукня, чорний циліндр на голові, червона троянда у футлярі, а на ногах — ролики. Лунають «Вальс» Дога, «Неаполітанська пісенька» і традиційне українське — «Грають скрипки та цимбали» і «Ой, на горі та й женці жнуть».   

Ті, хто підходять ближче, бачать в футлярі невеличкий банер, намальований від руки: «Збираю на допомогу жертвам повеней в Польщі»

Юна скрипалька — це я, 14-річна Марія, донька директора українського театру в Кракові, школярка з Києва на канікулах. 

Коли я вперше вийшла зі скрипкою на головну площу Кракова, мені було 12 років. Літо в гостях у батька в культурній польській столиці для дівчинки з України ранніх 90-х було казкою, яка без кишенькових грошей перетворювалася на тортури. Хотілося переглянути усі дитячі фільми та мультфільми в кіно, мати ролики і власний аудіоплеєр з  касетами, спробувати усі види морозива і врешті покататися навколо Ринку на старовинній кареті з кіньми і справжнім візником. 

Батько, як міг, намагався забезпечити родину у Польщі, виділяв мені дитячий бюджет у 5 злотих на день, якого, щоправда, вистачало хіба що на пакетик чіпсів і пляшку лимонаду. Запаси закінчувалися ще до опівдня, а день на велосипеді над Віслою був таким довгим!

Ідея працювати виникла сама собою, й оскільки нічого надзвичайного, окрім гри на скрипці, я робити не вміла, то й вирішила спробувати щастя у ролі вуличної музикантки

Театральні перфоменси — відома окраса Кракова. За підтримки батьків я повірила, що в мене все вдасться. Мене манив горизонт необмежених можливостей дитячих розваг та насолод. Кілька тижнів я рішуче репетирувала гру на горищі, розробляла репертуар і підбирала одяг для виступів в скрині зі сценічними костюмами батькового театру. І от одного дня я зважилася вийти на центральну площу міста і презентувати те, чому навчила мене вчителька-єврейка з київської дитячої музичної школи. Рита Семенівна вважала мене дуже здібною дівчинкою і розмовляла з мамою про те, щоб та віддала мене у музичне училище. Рита Семенівна емігрувала в США — на щастя для її бідного серця, вона так ніколи й не дізналася, що виховала вуличну скрипальку. 

Відтоді розкішні канікули були мені забезпечені. Півтори-дві години на день гри на скрипці — і я — королева світу. Крім справжніх скарбів —  роликів, магнітофона і коробки касет з польською музикою від диско-поло до Збігнева Презнера, я привезла додому туфлі на високих підборах для мами, куплені на краківському базарі (вона так ніколи й не одягнула їх в місто), а додому — диво техніки — мікрохвильовку. Решту того, та й наступне літо було витрачено на карету з кіньми, морозиво і кіно!

Літо 1997 виявилося інакшим. Я тільки-но приїхала на канікули до тата, коли в Польщі почалася трагедія національного масштабу

Після рясних дощів Польщу заливає водою — низка міст, серед яких найбільше — Вроцлав, опиняються під водою. Ми з жахом спостерігаємо за повінню по телевізору. Дівчаток мого віку рятувальники на гелікоптерах знімають з дахів затоплених будинків з самими наплічниками. Діти налякані, в розпачі, плачуть мами, тати і дідусі, яким немає, чим прогодувати родину, де жити — 40 тисяч родин в одну мить втратили все своє майно, 7 тисяч — дах над головою. 

Картинки з новин жахають. Неосяжне горе людей, в яких загинули рідні. Міста без зв'язку. Тіла загиблих тварин плавають у каламутній воді. Жінка каже на камеру: «Ми не чекали, та війна прийшла в наші оселі». І дійсно, стихійне лихо у Польщі — наче війна. Позбавивши людей найдорожчого, воно залишає за собою лише руйнування, пустку, голод і холод. Я записую це все у щоденнику, щоб не забути. 

Вісла в Кракові також вийшла з берегів, але менш, ніж Одра у Вроцлаві та інших містах, постраждалих від повеней. Люди роблять загорожі з мішків з піску уздовж річки, слухають радіо і сподіваюся на краще. Ми теж! 

Національний мовник TVP, а ще Caritas i Червоний Хрест відкривають збірки для потерпілих. З усіх вікон лунає рок-пісенька «Моя і твоя надія» про волонтерську допомогу людям заради гуманізму і любові. 

«ніщо, справді ніщо 

не допоможе, 

якщо ми з тобою 

не поможемо сьогодні любові….»

Це не пусті слова — люди в Польщі роблять неймовірні речі — ризикують життям заради інших, рятують, годують, жертвують гроші. Нам теж хочеться щось зробити. Польща, яка прихистила мою родину, стала для всіх нас, травмованих добою СРСР, вікном в нормальність, у світ, де людське життя і щастя — найвища цінність. Ми й самі маємо польське коріння — нещодавно тато знайшов наших далеких родичів в Кракові і подружився з ними. Люди у цій країні  наповнюють мене вірою у власне майбутнє. Але що я можу для них зробити? 

Малюю банер, беру скрипку, іду на знайому площу Ринок і відкриваю власну збірку для жертв повені! 

Трохи грошей я залишаю собі на нові шкільні речі до 1 вересня. Та левова частка потрапляє в коробку на потреби «поводян», як називають в Польщі жертв повені. Того липня я граю щодня довше, ніж зазвичай. Власник кількох вікон на Сенній чемно просить мене перейти куди інде, бо його нерви не витримують терапії «Неаполітанською пісенькою». Я переходжу на ріг Флоріанської і завбачливо збагачую репертуар. Мабуть, саме того літа я стаю зіркою краківського ринку. Моє фото зі скрипкою та на роликах з’являється у німецькому путівнику Краковом. Мене знають і люблять люди — дорогою на роботу я з усіх боків чую теплі вітання і бачу посмішки, продавці квітів дарують мені троянди, а старша пані з одного з сусідніх будинків весь час намагається нагодувати теплим обідом. Трапляються, звісно, диваки і збоченці — та мене не дають ображати хлопці з міської поліції, які патрулюють ринок — якщо буде потрібно — вони відженуть нахаб — я почуваюся у безпеці. 

На середину липня мені вдається зібрати кругленьку суму. Все для грошового переказу головним організаторам збірки готово. Та останній момент на робочому місці в мене сталася неприємність. Власник одного з магазинчиків не вірить, що я справді допомагаю жертвам повені. Галасує і влаштовує справжній скандал з глядачами-перехожими. Це дуже соромно. 

Наступного дня я приношу на площу чек про перерахунок коштів. Почервоніле присоромлене обличчя торгівця і схвальне гудіння свідків — моя маленька guilty pleasure того літа

До кого з героїв телевізійних новин потрапили пожертви вуличної скрипальки з України? До родини хлопчика з Вроцлава, який плакав, що тепер після повені, яка затопила його дім, боїться води? До дівчинки, евакуйованої на гелікоптері у червоній куртці? До безпорадного діда на порозі  зруйнованого дому? Я вперше задумуюся про це сьогодні, коли президент України Володимир Зеленський висилає підрозділи ДСНС для порятунку жертв вже нової повені в Польщі. В нашій країні війна, нас щодня вбивають, калічать і руйнують російські ракети. Та ми не можемо пройти повз, коли страждають інші люди — поляки, які простягнули нам руку допомоги, коли в наш власний будинок вдерся ворог. За час війни Вроцлав прийняв майже 200 тисяч моїх співвітчизників — біженок з України з дітьми, часто — поранених, зґвалтованих, тортурованих людей. Можливо, серед волонтерів, які у перші дні російської навали збирали для них теплий одяг, взуття, організовували готелі і їжу, був і той маленький хлопчик з новин 1997-го? І, можливо, саме його родині колись потрапили кошти, зароблені мною на площі? Хай це буде моя власна казка, бо я дуже хочу в це вірити.

*****

У темній кімнаті, з наглухо заштореними вікнами, через які пробиваються помаранчеві промені сонця, чути звук вібрування телефону, гул вентилятора та цвірінькання пташок. Накрившись тонким простирадлом, на ліжку лежить гола та спітніла Соня. Вона вдивляється в білу стелю та люстру, її погляд уважний та зосереджений, ніби на стелі показують цікавий фільм. Телефон знову вібрує. Соня повертає голову, по закінченню виклику рукою тягнеться до телефону, на екрані висвітлюється 17 пропущених викликів від Лєри, ще якась купа повідомлень, на які немає бажання відповідати, та, власне, навіть читати їх теж немає сил.

Що я тут роблю, хто я така, для чого я живу, які мої цілі, які шанси мати хоча б щось, за що можна вчепитися та вибалансувати з цієї чорної прірви самокопання?

Черговий раз прокрутивши платівку думок в голові Соня повернулася на бік та заплющила очі. Вона давно не бачила снів, не відчувала смаків. Якимось дивним чином в неї збилися радари і датчики, відповідальні за відчуття щастя.

Соня відкрила очі на думці про щастя.

«Ха-ха-ха, щастя. Щастя? Та що таке те чортове щастя. Я ЙОГО НЕ ВІДЧУВАЮ, Я ЙОГО НЕ ПАМʼЯТАЮ!» — спека занурювала в лінь, дрімоту і забуття, очі знову закрилися і вже ніби нічого не заважало гойдатися на хвилях тисячі питань до себе.

«Мила, прокидайся, вже вечір, ти спиш третій день», — лунав голос Лєри з телефону.

Соня двічі прослухала повідомлення, сповзла з ліжка, пішла у ванну, увімкнула прохолодну воду та стала під душ. Струмочки стікали по тілу, зволожуючи та пробуджуючи. Соня закинула голову назад, руками водила по животу, стегнам, грудям, перевіряючи, чи все на місці.

Телефон невпинно повертав в реальність своїм гудінням. Соня скинула дзвінок Лєри, відкрила камеру та сфоткала себе мокру, вклала фотку в повідомлення та підписала одним словом «Встала».

*****

— Навіщо ми зустрілися в самому центрі? — Соня крутила в руках паперову соломинку, яку дістала зі склянки з лимонадом.        

— Щоб ти побачила, що люди існують, живуть життя, прогулюються, зустрічаються, — відповідала жвава Лєра, сьорбаючи свій апероль.

— Життя, кажеш, живуть? А я існую просто, і ненавиджу те що вони спокійно живуть своє життя, ні про що не замислюючись, і те, що ми тут сидимо, мене теж розйобує.

В одну мить ця безпека може зникнути

Соня процідила слова тихо, крізь зуби, дістала лід зі склянки та протерла ним потилицю.

— І взагалі, мені спекотно, я хочу додому.

Лера зморщила носа, одягла сонцезахисні окуляри, взяла за руку Соню. Дівчата мовчки спостерігали за натовпами туристів, які спокійно, в своїй більшості, розглядали центральну площу старого міста, їли морозиво, пили пиво, фоткалися та говорили всіма мовами світу.  Раптом з телефону Соні завила тривога. Пара туристів зі сходу, може, з Китаю, з-за сусіднього столику округлили очі. Соня швидко вимкнула звук та полізла в телеграм читати новини.

— Чому ти не вимикаєш додаток? Який сенс себе тригерити? — Лєра відпустила руку Соні і також залізла в телефон.

— Гм, мені здається, що ти все прекрасно розумієш. Всі там, а я тут.

— А ти що тут, на похоронку чекаєш і тривогою себе підтримуєш, щоб раптом не забути? — Лєра не відривала очей від телефону і бубоніла до Соні.

— Я нічого не чекаю, я просто хочу знати, що відбувається вдома. Швидкісна ціль в сторону Одеси. Мене в Одесу відпочити кличуть. А я постійно думаю про балістику і швидкісні цілі. І там зовсім немає місця для відпочинку. А мені з Одеси пишуть, та, мовляв, перестань, не страшніше, ніж в Києві, а туди ти їздиш,— Соня перевела погляд на Лєру, дівчата пронизливо подивилися в очі одна одній.

— Сцикуха якась виходить, ага, — Соня відклала телефон, і знову вдивлялася в натовп.

— Ти їбанулася? Давай обісри ще себе і мене, за те, що ми за кордоном, — Лєра притулила холодний келих до чола.— Яка Одеса, поїхали в Іспанію, Португалію, якщо ти так хочеш на море.

Соня закрила очі руками, їй хотілося плакати.

«Слабачка, ниєш тут, люди в окопах не ниють, без світла не ниють, під обстрілами картоплю садять, а ти ниєш», — думки з самознищенням трохи стабілізували стан.

— Можеш мені теж апероль взяти? Чи краще пляшку просекко? В мене немає сил ні з ким говорити, крім тебе,  — Соня взяла келих Лєри, зробила ковток.

Лєра мовчки встала та пішла з літньої тераси в сторону входу в заклад. Соня відкинула голову назад та закрила очі, ніби розчиняючись в голосах та звуках, які лунали звідусіль. Занурення зіпсував пес, який тицьнув мокрим носом в ногу. Соня нахилилася до собаки та погладила його між вушками, пес лизнув Соні руку та побіг далі.

Хочу бути псом, всі цілі відомі, любити господаря, думати про нього 90% свого життя, інші 10% про їжу, сон та прогулянку. Португалія, там красиво і океан, а в тата на городі полуниця стигла

Соня мрійливо подивилася перед собою, дістала телефон, написала повідомлення, встала, пірнула в натовп і зникла.

*****

Потужний гуркіт наповнював простір, Соня, сидячи на чомусь металевому, неслася на шаленій швидкості, розриваючи повітря, вітер шарпав її волосся, вона пригиналася та обіймала блискучі боки.

— Ох і дивний атракціон, чому я раніше його ніколи не пробувала, це ж ніби оглядова екскурсія, все видно з такої висоти, — кричала усміхнена Соня.

Вона летіла небом, осідлавши крилату ракету.

— О, Кремль, а ми хіба не сюди? Треба її якось скерувати, — Соня притиснулася до ракети сильніше, направляючи її на башту з годинником, за мить до влучання вона катапультувалася, парашут різко смикнув вгору, Соня сповільнилася та з захватом спостерігала за святковим вибухаючим салютом. — Який яскравий, і як все гарно горить, — тепло відчувалося на щоках.

*****

— Прокидайтесь, за годину Київ, каву чи чай будете? — зверталася до Соні провідниця, вона вже була в макіяжі та посміхалася широко.

Тепло розливалося животом, на столику вібрував телефон, колеса потягу мирно стукотіли.

— Мені дріп, будь ласка,— відповіла позіхаючи та потягуючись Соня.

Провідниця вийшла з купе, Соня вдивлялася в вікно на дерева та поля, прокручувала в голові сон. Ліниво взявши в руки телефон Соня побачила лише одне повідомлення від Лєри.

«З тобою все гаразд?»

Провідниця принесла каву, поставила чашку на столик, поклала поряд цукор та ложку.

— Смачного.

Соня відкрила камеру. Вікно, пейзаж, ноги, стаканчик кави, все разом компонувалося в ідеальне за настроєм зображення, яке Соня відправила Лєрі у відповідь.

Ескалатор поволі віз Соню вниз, до виходу з будівлі вокзалу. Масивна люстра, рамки металошукачів, люди в військовій формі, групи дітей, яких проводжають батьки в літні табори. Все жило та звучало. Соня озиралася, роздивлялася, хапала повітря, яке мало запах.

— Таксі містом, ціни нормальні, поїхали,— Соня пройшла повз таксиста мовчки, вийшла з високих дверей, посмішка невпинно збільшувалася на обличчі, серце калатало. Завила тривога, Соня подивилася в прозоре синє небо, телефон бжинькав від повідомлень, одне з яких було від Лєри.

«Тю, ти що дурочка, думала, що я тебе кину? І не сподівайся, Одеса так Одеса, але спочатку кави на Подолі вип'ємо» — звучав голос Лєри в навушниках, Соня відправила у відповідь сердечко, взяла свою валізу та пішла в сторону метро, десь за спиною в небі пролунав вибух, за ним ще один, але інакший і вже на землі.

Наприкінці серпня Росія нанесла серію ударів по українській енергетиці. І в відставку пішов командувач Повітряних сил Микола Олещук. За те, що не впорався з захистом енергетичних об'єктів. А далі Ставка Верховного головнокомандувача взялась за керівника «Укренерго» Володимира Кудрицького. 

Тут підстава звільнення була більш серйозна. Адже високопосадовця, який відповідав за балансування енергосистеми в умовах війни, намагались прибрати майже три роки. І не тому, що він поганий. Він якраз дуже професійна людина, про яку скажу влучною цитатою іншого менеджера високого рівня: «Володимир був один із небагатьох, з ким можна було подискутувати про бізнес».

Справа в тому, що Кудрицького з самого початку незлюбили лояльні до Банкової політичні діячі. Чому звільнення Кудрицького викликає бурхливі емоції та невпевненість у завтрашньому дні?

Бо пішла з посади людина, під чиє прізвище давали гранти, кредити та купу необхідного обладнання для ремонту

Після 2022 року саме стараннями команди Кудрицького енергосистему України нарешті приєднали до Європи. І це був революційний крок. Друге, хтозна, як би повернула російсько-українська війна, аби ми далі знаходились в спільній системі з Росією та Білоруссю.

Авторитет Кудрицького полягав ще і в тому, що він ніколи не брехав і не видавав надто оптимістичних прогнозів. Натомість міністр енергетики Галущенко свариться із українськими журналістами через критичні запитання, а прогнози західних аналітиків урядовець уперто називає російськими ІПСО. Через неетичне і раптове звільнення Кудрицького постало питання, чи все в порядку в Україні з реформою корпоративного управління. 

Одразу після його відставки голова наглядової ради «Укренерго» Даніель Доббені та член наглядової ради Педер Андерсен подали заяви про дострокове припинення повноважень після звільнення керівника відомства Володимира Кудрицького. 

«Ми вважаємо, що рішення про дострокове звільнення керівника “Укренерго” є політично вмотивованим і, за результатами представленого звіту, для нього не має жодних обґрунтованих підстав», — сказали вони у коментарі для ЗМІ.

Тепер США вимагає від Зеленського обрати нових членів наглядової ради, а далі уже призначати голову

Як це буде безпосередньо впливати за зиму і багатогодинні відключення світла? Ситуація на фронті не проста, і Кремль обов'язково скористається тим, аби створити нестерпні гуманітарні умови в тилу. Ця тактика не нова — і уже була масово застосована восени 2022 року, а далі влітку 2024. 

Можна 100% сказати, що багатогодинні відключення світла торкнуться саме великих міст — Києва, Дніпра, Одеси, Харкова. Саме мешканці цих міст мають думати про зарядні станції, павербанки та безперебійний інтернет.

Тут же варто відзначити, що багато хто готовий, бо відчув на собі холодну зиму 2022 року і не дуже довіряє запевненню влади, що все буде добре

Звільнений Володимир Кудрицький в останньому інтерв’ю на посаді виданню ВВС-Україна дав обережний прогноз, як воно, коли у тебе не буде світла по 8-10 годин:

— Ці обмеження дискомфортні, вони пригнічують бізнес-активність. Але вони не є таким катастрофічним сценарієм, який спричинив би якийсь вплив на наш фронт, на наші Сили оборони, глобально поставив би на коліна Україну. Ми накопичили гігантський запас обладнання за допомогою західних донорів. І сьогодні до нас приїжджає щомісяця набагато більше трансформаторів, ніж ми теоретично можемо втратити від атак.

Але тут, як завжди, диявол криється в деталях. Адже важливо, як нові очільники і Міненерго скористаються допогою західних союзників, і чи не лежатиме необхідне обладнання десь на складі

Тож лишається молитися на те, аби  була тепла зима. А в українських енергетиків та нашого ППО стало сил і наснаги уникнути найгірших сценаріїв. 

У відключеннях світлу немає позитивних сторін. Воно торкається кожного — безвідносно, цікавшся ти політикою чи ні. Але, певно, у таких щоденних випробуваннях українці навчаться ненавидіти Росію і економити світло. Бо, виявляється, у складні часи радієш малому — яєшні на електричній плиті і світлу у вікні свого дому.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Демографічна криза стане головним повоєнним викликом для України. Гроші на відновлення знайдемо. Інших українців, крім наших, немає. Дуже сподіваюся, що з новим міністром закінчаться провокаційні заяви та ідеї щодо біженців, які так активно генерували представники нашої влади. Ми ще всі пам’ятаємо, як президент пропонував країнам Євросоюзу віддати в український бюджет допомогу, яку вони надають українцям. А історія з обмеженням консульських послуг нашим чоловікам за кордоном вчергове розколола суспільство, яке так потребує зараз єдності.

Новий міністр вже анонсував послугу «електронний консул», яка має спростити бюрократичні процедури для українців. Знаємо, що консульських установ бракувало і до війни, а зараз вони просто фізично не в стані забезпечити українцям якісні послуги.

Але, очевидно, що ми не повинні обмежуватися тільки грамотними технічними рішеннями.

Нам потрібно змінити сприйняття українців за кордоном зі сторони держави, нарешті сформулювати чітку політику щодо них і знайти ресурси для її забезпечення

Отже, почнемо з того, що біженці та трудові мігранти і взагалі всі громадяни, які виїхали на законних підставах, не повинні почувати себе непотрібними. Вони залишаються українцями, навіть якщо після війни не всі з них повернуться додому. І завдання влади, по-перше — це зберегти їхню ідентичність, по-друге — зробити агентами України на Заході.

У світі є багато діаспор, які  є дуже сильними лобістами інтересів своїх малих батьківщин. Ми знаємо, якими потужними  в США є італійська, єврейська, польська і також українська діаспори. На них зважають політики, їхні представники самі стають впливовими політиками, бізнесменами, вченими.

Ми вже маємо нове покоління українців за кордоном, які завдяки своїм талантам і цілеспрямованості дуже скоро стануть помітними на Заході. Маємо з цими людьми працювати вже зараз, тримати контакт, підтримувати їх ресурсами. Дуже добре, якщо таке розуміння буде в нового керівництва МЗС, бо назагал у владі його досі немає.

Чому я так вважаю? Дивіться, нове міністерство, яке лише створюють за ініціативою президента, хочуть назвати Міністерством повернення українців. І вже обираючи назву, роблять помилку, бо як я казав раніше — не всі повернуться, і це їхнє право. Але навіщо, ще на старті, звужувати функціонал нового відомства лише до повернення біженців та одним махом відкидати від України кілька мільйонів людей?

Взагалі, спостерігаючи за тим, як влада комунікує створення цього міністерства, як медійник в минулому, можу сказати, що це повний комунікаційний провал. Сама назва «повернення українців» була сприйнята людьми як намір повернути їх додому насильно. Таке враження, нехай і помилкове, одразу налаштовує проти цієї ініціативи. Воно викликає агресію. Хоча про якісь депортації взагалі не йдеться, але ніхто ж цього не пояснив!

Натомість, саму ідею створення нового міністерства я вітаю, бо вперше заявив про це ще торік. Але не можна обмежитися тільки створенням нового відомства. Міністерство — лише інструмент подолання демографічної кризи, до того ж не єдиний.

В нас є не тільки закордонні українці, яких прагнемо повернути. В нас ще є внутрішні переселенці, які не мають роботи, яких не перенавчають новій професії, які втратили житло, яким скасовують соціальні виплати. І що роблять ці люди? Або повертаються в зону бойових дій, або виїжджають за кордон

Ми маємо також подбати, аби після війни зросла народжуваність. Суспільство вже зараз дискутує про залучення мігрантів з інших країн, з відмінним від нашого культурним кодом.

Все це водночас є для держави як викликом, так і можливістю ефективної роботи. Потрібна зрозуміла та осяжна демографічна стратегія. Не набір гасел, за які ніхто не буде відповідати, а закріплені через закон основи державної політики.

Я такий документ написав і зареєстрував в парламенті. Але влада наразі пішла в інший бік: шукають кандидатуру на посаду міністра, а вже потім будуть розбиратися, чим той буде займатися.

Питанню демографічної кризи я присвятив багато свого часу. Збирав аналітику, вивчав досвід інших країн, які перебували в подібних обставинах; зняв кілька документальних фільмів про проблеми наших біженців і способи їх вирішення.

Я радий, що на третьому році великої війни влада нарешті почула опозиційного політика. Але сумно, що з усіх моїх пропозицій, висмикнули лише один елемент — створення нового міністерства

Тому, поки це більше схоже на імітацію, на гонитву за гучними назвами. Авжеж Міністерство повернення українців звучить точно не гірше ніж Велике будівництво.

Але якщо за фасадом не буде стратегії — не буде нічого? Такий крок лише роздратує українців тим, що створить ще одну бюрократичну структуру. Я такі думки вже читаю. І прошу не атакувати на старті. Давайте дочекаємося концепції від влади, бо саме міністерство - дуже потрібне.

Та водночас я наполягаю, щоб парламент ухвалив мій законопроєкт про засади державної демографічної політики. Якщо вже взяли мою ідею про міністерство, то беріть тоді весь документ. І не баріться, бо часу більше немає.

Лише з початку 2024 року з України додатково виїхало ще 400 тисяч українців. Якщо досі лишалися вдома, то значить їх не налякала російська армія, але якщо таки поїхали, то може бояться безпомічності української влади?

Дебати кандидатів в президенти в США комусь вже здаються історією. Це дещо зарано. Фахівці розберуть все на цитати і жести — це їхня робота. Навіть без цього очевидно, що підготовка команди Гарріс спрацювала майже на відмінно — стратегія на тролінг Трампа, навіть часом глузування з нього, виявилася ефективною. Виконання, може, і неідеальне, але ретельне — без проблем та помилок. Гарріс вдалося взяти на себе ініціативу й не віддати її — з таким талановитим комунікатором, як Трамп, це майже хіт.

Кажуть, щоб бути достойним викликам, потрібно їх отримати, — це точно про Камалу Гарріс. Гадаю, вона ще не один раз здивує

У США дебати нечасто радикально впливають на хід кампанії, якщо звісно один з кандидатів не робить прикрих помилок. У поляризованій американській політиці фанати Трампа залишаться його фанатами й надалі, фанати Гарріс теж її не залишать. А от так звані «незалежні» та «помірковані» можуть зробити для себе висновки — і вони не будуть на користь Трампа. Але вважати, що експрезидент «здувся», точно зарано, він ще може себе показати. Після замаху на нього він та ті, хто його підтримує, вже напевно святкували перемогу. Тепер це змінилося — драйв кампанії наразі на користь Гарріс, але до виборів ще чимало часу і чорні лебеді можуть прилітати до кожного з кандидатів. 

Трамп майже на кожному мітингу розповідав про здатність завершити війну за 24 години. Він ще раз повторив свою логіку під час цих дебатів з наголосом на можливість «третьої світової», якщо не зупинити бойові дії. Так можна лякати багатьох і це працює, проблема однак у тому, що це позиція слабкості, адже поступитися РФ навіть один раз означає показати, що США вже не є лідером демократичного світу. І відсутність відповіді на запитання ведучого, чи хоче Трамп перемоги України, тільки посилило це враження. 

Ідея Трампа сконтактуватись з лідерами України та РФ і штовхнути їх до переговорів ніяк не дозволить вирішити питання, що лежать в основі цієї агресивної війни

Росія не припинить свої всебічні спроби зруйнувати Україну та її державність, а західна допомога, ймовірно, кардинально зменшиться. Трамп не захоче виглядати слабким, цього американці не люблять. Рейтинги Байдена теж «посипалися» після дуже невдалого виведення американських військ з Афганістана. Водночас Трамп буде під шаленим тиском своїх обіцянок швидко «зупинити війну» без чіткої та всеохоплюючої стратегії. Це створює нові можливості, але й шалені ризики. РФ очевидно має план на випадок обрання Трампа президентом США. Такий план існує в Кремлі і на випадок обрання Гарріс, але тут буде набагато більше спадковості в американській політиці. 

Гарріс не сказала нічого принципово нового порівняно з Байденом, але була достатньо чітка в своїх оцінках. І це маленька тактична перемога для України, адже раніше вона небагато говорила на тему російської агресії. Водночас вона дуже чітко відмежувалася від політики Байдена, говорячи про Україну, сказавши Трампу: «Ви змагаєтеся зі мною, а не з Байденом». Це дає їй простір для маневру у майбутньому. Ну, й звинувачення Трампа у тому, що Гарріс була начебто переговірницею із Зеленським та Путіним перед повномасштабним вторгненням і не впоралася, звучать доволі кепсько. Гарріс ніколи не грала першу скрипку у зовнішній політиці, це завжди був Байден. Але, можливо, в неї все попереду. Ми рухаємося у складні часи перезавантаження світової системи, показати себе сильним потенційним головнокомандуючим під час дебатів важливо для Гарріс і вона спробувала це зробити — не блискуче, але успішно.

Хто б не став президентом США, вона чи він зіткнеться з новими і непередбаченими викликами. Хто готовий на них креативно відповісти — ми побачимо вже скоро

Гарріс дуже вміло розіграла заготовку із закликом підтримки до численної польської громади в Пенсильванії — штаті, критичному для результатів перегонів. Для багатьох американців економічні питання, виклики злочинності та притоку іммігрантів, проблематика абортів буде визначальною для голосування. Для українців та поляків питання війни гратимуть більше значення і можуть виявитися джокером у деяких штатах — це може створити інтригу. У перспективі Україна та Польща можуть ефективно координувати політику на американському напрямку. Для цього потрібні довіра та політична воля, але ефект може бути вражаючим, адже саме ці країни є визначальними для безпеки Центральної Європи та Європи взагалі.

Новий амбітний двосторонній договір та спільні безпекові стратегії мають стати основою для нового етапу двостороннього союзництва замість партнерства

Ну, і «вишенька на торті» — Тейлор Свіфт висловила свою підтримку Гарріс у день дебатів. Трамп пропустив два удари в один день, йому не звикати, але рахунок та динаміка не на його користь. До кінця двобою ще далеко, сюрпризи точно будуть. Важко сказати, хто виграв ці дебати, але Україна їх точно не програла.

Тема війни Росії проти України несподівано для багатьох стала однією з головних на перших і, ймовірно, останніх дебатах віцепрезидентки Камали Гарріс та колишнього президента США Дональда Трампа. Загалом українська тема явно не є провідною у цій передвиборчій кампанії. Камала Гарріс навіть обійшла її у своєму великому інтерв'ю телекомпанії CNN.

Проте у дебатах із Трампом ця тема виникла насамперед як питання цінностей й продемонструвала, наскільки різним є підхід кандидатів

Підхід Гарріс, за великим рахунком, відзеркалює ставлення до війни адміністрації Джо Байдена, черговий раз репрезентований державним секретарем Ентоні Блінкеном у Києві саме у день дебатів. Ця адміністрація може бути обережною, запізнюватися з ухваленням принципових рішень, проте її представники усвідомлюють саму сутність конфлікту, пов'язаного із порушенням територіальної цілісності й намаганням однієї країни — більшої і за територією, і за населенням і до того ж із величезним арсеналом ядерної зброї — примусити іншу країну — меншу і позбавлену «ядерки» — виконувати її забаганки, а краще просто зникнути. 

Тобто мова йде про відродження імперіалізму найгіршого ґатунку у нашому сторіччі

Й саме перемозі цього імперіалізму адміністрація намагається запобігти. Й саме проти такого імперіалізму виступає Камала, сімʼя якої на власному досвіді знає, що таке імперіалізм. 

У Трампа — справжнього Трампа, а не Трампа політтехнологів — інший підхід, абсолютно прагматичний, «трампівський». Йому не подобається ця війна, він прагне її завершити й примусити до цього Путіна і Зеленського, яких треба посадити за стіл перемовин.

Умови закінчення війни, гарантії безпеки, справедливість — все це не до Трампа, який прагне, щоб просто перестали стріляти, й впевнений, що зможе домовитися про це із Путіним 

Й чому я кажу, що це справжній Трамп? Тому що багато хто, коли чує написані промови експрезидента США чи читає опублікований у медіа войовничий план  колишнього держсекретаря Майка Помпео, вважає, що кандидат від республіканців буде дотримуватися таких підходів. Але в разі його перемоги Америкою буде керувати не Трамп політтехнологів, а самодостатній Трамп, який вірить у те, що каже. І з цим Трампом Україні і всьому світу буде дуже непросто.

Отже, справа насамперед в аргументах. Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобов'язань США

Як не дивно, додатковий аргумент нам «підкинула» сама пані Гарріс під час дебатів — коли згадала про поляків Пенсільванії, вітчизна яких опиниться у небезпеці, якщо Росія переможе в українській війні. Цікаво, що згадала саме про поляків, а не про українців — тобто дала зрозуміти, що добре усвідомлює, хто може бути наступним. 

А якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його в тому, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити. 

І якщо усвідомити, що Трамп для Путіна — не партнер для домовленостей, а виключно інструмент хаотизації Америки і світу, цей аргумент несподівано може спрацювати

Головне тут не переплутати співрозмовників. Не почати говорити із колишньою прокуроркою Камалою Гарріс про вигоду або із самозакоханим мільярдером Дональдом Трампом про цінності. Адже на своїх історичних дебатах вони чітко продемонстрували, який підхід їм дійсно є ближчим і яких орієнтирів у політиці вони дотримуються. І, звісно, цей підхід стосується зовсім не тільки російсько-української війни.

Минув місяць, як Україна розпочала наступальну військову операцію на території Росії. Якби Україна мала всі необхідні дозволи від партнерів на застосування далекобійної зброї та відповідні далекобійні ракети і снаряди, то такі операції були б непотрібні. Але Росія готувалась до наступальних дій з боку Сумщини та безжально обстрілювала прикордонні райони України. Тому іншого виходу не було, як переносити війну на територію Росії та створювати зону безпеки. 

Військове мистецтво

З військової точки зору операція майстерно спланована та здійснена Головнокомандувачем Сирським. Ворог не очікував. З українського боку був забезпечений безпрецедентний рівень секретності.

З точки зору швидкості просування операція також вражає. За перший день Курської операції українські війська просунулись вперед на 14 кілометрів. І це в умовах, коли з початку повномасштабного вторгнення російська армія зберігає  десятикратну перевагу в озброєнні та кількості людей. Про що це говорить? Що українська армія опанувала високий рівень військового мистецтва. 

Втім, ситуація дійсно нетипова для цієї війни, тож, закономірно виникло питання — як розцінювати такі дії української армії з точки зору міжнародного права

Як кваліфікувати дії України?

Українські війська фізично перетнули кордон РФ і рухались вперед — то це наступ чи оборона? Злочин агресії розпочався у 2014 році і досі триває. Вчинила його Російська Федерація. Україна в цьому злочині є жертвою агресії та користується своїм невід’ємним правом на самооборону передбаченим ст. 51 Статуту ООН. Злочин агресії або війна буде тривати до її завершення. Це єдиний злочин охоплений єдиним умислом агресора. І в рамках цієї війни між двома державами агресор один. Той, хто першим почав агресію. Про це йдеться у статті 2 Резолюції ГА ООН від 1974 Визначення агресії.

Тож дії України не можна розглядати окремо від цієї війни — як окремий акт чи окрему операцію, адже вони є прямим наслідком війни проти України і вчинені виключно з метою військового ослаблення противника та зупинення війни. Україна не планує привласнювати російську територію. Тобто дії України — це елемент оборони.

Хто повинен зупиняти війну?

Війна — це міжнародний злочин проти миру між державами і народами. Тому Росія вчиняє злочин не лише проти України. Росія посягає на міжнародний порядок, який встановлює мир між державами. А Україна сьогодні боронить від російської навали не лише власні кордони, а й європейські. 

Протидія та запобігання цьому злочину — це компетенція Ради Безпеки ООН, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна самотужки не повинна зупиняти цю війну, будучи членом ООН. І поки Рада Безпеки не вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру, держава, яка зазнала нападу, може користуватись невід’ємним правом на самооборону, згідно ст. 51 Статуту ООН.

Як ми бачимо Радбез ООН досі до цих заходів не вдався. Тому Україна користується своїм правом на самооборону

Крім того, Україні доводиться відстоювати свою свободу у часи, коли міжнародні суди неспроможні протидіяти війнам та притягати країни, які нападають на інших, до відповідальності. З часів Нюрнберзького процесу вироки за злочин агресії міжнародні суди не виносили. Були вироки за воєнні злочини та злочини проти людяності, які є похідними від агресії. Тобто будь-який потенційний диктатор чи агресор знає, що за розв’язування війни його не покарають. 

Сьогодні не працює жоден міжнародний механізм, який би міг зупинити цю війну. Тому в України немає вибору, окрім як захищати себе і своїх людей всіма доступними методами. 

Як захищатись від агресора?

Міжнародне право не дає відповіді, як повинна захищатись країна, на яку напала ядерна держава з багатократною перевагою в озброєнні та кількості людей. Або як захищатись, коли агресор воює без правил, не дотримуючись жодної норми міжнародного гуманітарного права? Або як діяти Україні у повномасштабній війні, коли міжнародна спільнота не може зупинити цю агресію. 

Але в українського народу є право вижити

Взаємна повага до територіальної цілісності, кордонів та суверенітету іншої держави — це принципи співіснування держав мирного часу.  Втім, якщо для захисту життів сотень тисяч людей необхідно перетнути кордон країни-агресора, то це вимушений крайній захід, який держава, що захищається, має право здійснити, якщо інших способів ослабити ворога немає. 

У виборі методів захисту Україна обмежена лише нормами  міжнародного гуманітарного права, яких вона дотримується з першого дня повномасштабного вторгнення.

Правовий режим районів Курської області, зайнятих українськими військами

Це непросте питання. На сьогодні немає в світі єдиного підходу до визначення ознак, за якими можна було б беззаперечно кваліфікувати певний випадок як окупацію. Втім, є абсолютна очевидна різниця між перебування російських військ на тимчасово окупованих територіях України та українських військ у районах Курської області Росії. Для України на відміну від Росії зайнята територія не самостійна і не кінцева мета, земля — взагалі не мета, а виступає лише інструментом ослаблення військової спроможності  ворога. 

Сам факт тимчасового контролю військами на певній території не породжує права на цю територію, натомість породжує низку зобов’язань щодо місцевого цивільного населення. Це один з базових принципів ведення війни — військові не чіпають цивільних та на контрольованих територіях забезпечують цивільним задоволення базових людських потреб.

Україна наразі дотримується прав місцевого населення Курської області, передбачених міжнародним правом, та надає людям на цих територіях гуманітарну допомогу 

Безумовно Курська операція — це успіх української армії, але до перемоги ще тривалий і  дуже важкий шлях. Тож треба пам’ятати, що агресор у цій війні один  — Росія. Агресор, який воює без правил та одержимий знищенням України. Агресор, від якого Україну не може захистити міжнародна спільнота. А отже, Україна має право захищати своїх людей і свою державу всіма доступними способами. 

Звісно, це скоріше українці понесли в Польщу дрібку свого. Але ж цікаво, що пересічний поляк буде чути з колонки сусіда. Хто ж це така і кого українці несуть в польський простір? Можна видихнути з легкістю, бо Соломія Опришко (так звуть дівчину насправді) — ніколи не працювала на ринку в Росії. Не співала на корпоративах птахофабрик і не знімала штани в Кремлі на потіху російській еліті. 

19-річній дівчині вдалось усього за рік пройти шлях від релізу першої пісні на платформах в інтернеті до великого концерту. При чому це було зроблено без публічних роздягань, скандалів та зіркових протеже. Ба більше, уперше без фірмового капелюшка, який закривав обличчя дівчини — Клавдія Петрівна якраз зʼявилась на своєму концерті. І той, хто малював у своїй уяві готичну та загадкову діву — побачив молоду білявку зі щирою посмішкою. 

Хто ж цей самородок, який змусив мільйони співати «я тобі брехала — я тебе не кохала». А також «знайди мене, подзвони я пам'ятатиму твої сліди»? 

Соломія Опришко народилась у селі Гірне Стрийського району Львівської області. Навчається у Дрогобицькому музичному коледжі імені Василя Барвінського. І поки дівчина здавала вступні іспити — вся країна співала хіт «Барабани». Про те, що перед ними нова зірка, — не знали ані викладачі, ані однокурсники. Як же юна дівчина хутко зібрала фан-базу і звернула на себе увагу професіоналів музичної індустрії? 

Найперше, велика війна змусила по-новому подивись на всі платні ротації на радіо, кліпи і концерти по блату. Вони викликають лише огиду. Після того, як чимало українських чоловіків-артистів у брутальних тату заздалегідь до російського вторгнення  поїхали десь у теплі Іспанії та затишні Берліни — країні був потрібен новий герой. І врешті новий голос покоління. Такий, щоб «лікарі кажуть, у вас депресія, мама каже, що я лінива», — торкнувся і вивернув те, що лежало на споді.

Бо ж нинішній слухач уже не той забембаний життям пересічний обиватель без смаку, якому можна впарити щось, аби було. Так само прогресивний український користувач YouTube чи Apple Music прагне нових сенсів воєнного часу

Уже приїлися мантри дорослих жінок — колись популярних співачок як то Ані Лорак, Світлани Лободи чи Насті Камєнскіх — про те, що я маленька дівчинка, нічого не тямлю в політиці і житті. А отже, далі буду співати свої російські пісні і шукати стару російську аудиторію будь-якими способами — на концертах в Казахстані, Вірменії і фестивалях сумнівної якості з фльором російського павутиння в Юрмалі. 

Дуже прикметно, що голос нового покоління не має в репертуарі примітивної пісні про війну, волонтерів і ЗСУ — чим нагрішили чимало артистів. Не маєш влучних слів, зосередься на тому, в чому ти сильний. І знаєте, краще за музичну швроваршину — був збір на Free Azov на екранах позаду Клавдії Петрівни. Це актуально і гостроатуально — враховуючи, що якраз оборонців Маріуполя Росія принципово не міняє. 

Нам потрібен був тектонічний зсув у музичній культурі і нові актуальні голоси. Бо культурний кордон із РФ — не менш важливий аніж той, які зафіксований статутами ООН, озброєними прикордонниками та службовими собаками

Саме тотальна русифікація музики в епоху нульових змусила Путіна говорити про єдиний народ, єдиний культурний код. І що взагалі нічого немає, крім великої російської культури. Та що говорити, цим грішить не лише офіційна влада, а ті люди, які називають себе російськими опозиціонерами. 

Тривалий час аргументи притомних медійників, небайдужих експертів та критиків, що нам потрібен наш реп і наша поп-музика, як у Польщі, — розбивалась об кригу нерозуміння. Бо стати зіркою у Москві  — вважалось найкращою амбіцією у житті. 

А приємні інді-поп співачки у футболках Nirvana — як то моя польська улюблениця Дарʼя Завʼялов — були неформатом. Бо ж нудно і груди треба пʼятого розміру зробити у пластичного хірурга. Такі були міцні міфи про справжні таланти артисток. 

Готова закластись на парі, що умовні років десять тому продюсер би змусив талановиту Соломію взяти псевдо не із твору української художньої літератури. А щось таке приємне на слух культурі зон і прокурених барів. І безумовно — співати варто було би російською, бо українське тривалий час було українським колоніальним неформатом. 

Клавдія Петрівна зʼявилась у переломний момент з гостросоціальними текстами та абсолютно новим позиціонуванням жінки на сцені. Є висока ймовірність, що приклад 19-річної уродженки Львівщини надихне багато творчих сердець, підштовхне до сміливих кроків тих, хто досі в собі сумнівається. Мине небагато часу і на небосхилі сучасної музичної культури запалають безліч молодих зірок, а подібні кейси можуть стати нормою. 

Тож попри нові виклики часу і волання серен у сільських хатинках і міських «хрущовках», будуть виростати нові зірки

Вони запалюватимуть небосхил. І вмикаючи це в студентській тусовці Варшави чи Перемишля за таке не соромно. Це та культура постмодерну, яка доводить, чому у нас дуже самобутня культура, яка народжує щось змістовне  у спробі вижити в часи війни.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍